Етнонімічне розмежування між українцями й білорусами в українській суспільній думці кінця XVI - першої половини XVII століття
Автор на матеріалі українських літературних і лексикографічних пам’яток кінця ХVІ–ХVІІ ст. досліджує процес закріплення за українцями етноніма “русини”, а за білорусами – “литвини”. Based on Ukrainian literary and lexicographic materials of the late 16th – early 17th centuries, the author of the a...
Saved in:
| Published in: | Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність |
|---|---|
| Date: | 2012 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
2012
|
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/73887 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Етнонімічне розмежування між українцями й білорусами в українській суспільній думці кінця XVI - першої половини XVII століття / І. Паславський // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2012. — Вип. 21. — С. 602-606. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859732407106666496 |
|---|---|
| author | Паславський, І. |
| author_facet | Паславський, І. |
| citation_txt | Етнонімічне розмежування між українцями й білорусами в українській суспільній думці кінця XVI - першої половини XVII століття / І. Паславський // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2012. — Вип. 21. — С. 602-606. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність |
| description | Автор на матеріалі українських літературних і лексикографічних пам’яток кінця
ХVІ–ХVІІ ст. досліджує процес закріплення за українцями етноніма “русини”, а за
білорусами – “литвини”.
Based on Ukrainian literary and lexicographic materials of the late 16th – early 17th centuries, the author of the article traces the process of attaching the ethnonyms “rusyn” and “lytvyn” to the ethic Ukrainians and Belarusians respectively.
|
| first_indexed | 2025-12-01T14:11:19Z |
| format | Article |
| fulltext |
Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 21/2012602
Іван Паславський (львів)
ЕТНОНІМІЧНЕ РОЗМЕЖУВАННЯ МІЖ УКРАЇНЦЯМИ
Й БІЛОРУСАМИ В УКРАЇНСЬКІЙ СУСПІЛЬНІЙ ДУМЦІ
КІНЦЯ ХVІ – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХVІІ СТОЛІТТЯ
Питання, пов’язані з етнонімічним розмежуванням українців і білорусів кін-
ця XVI – першої половини XVII ст., є складовою частиною загальної проблеми,
а саме – формування національної свідомості українців у ранньомодерну добу.
Проблема формування української національної ідентичності в ХVІ–ХVІІ ст.
має вже велику наукову літературу. Історики загалом погоджуються з тим, що наці-
ональна свідомість українського народу в середині ХVІІ ст. сягнула значного рів-
ня розвитку, що яскраво засвідчив вибух повстання Богдана Хмельницького, яке
голосило не лише соціальні й реліґійні, але й національні гасла1.
Однак серед дослідників немає одностайних відповідей на цілу низку питань,
пов’язаних з історією та специфікою усвідомлення українцями своєї національної
ідентичності. Зокрема, вони обстоюють різні погляди щодо початків цього фено-
мена (вказуються Х–ХІІ ст., ХІІІ–ХІV ст., ХV–ХVІ ст., ХVІІ–ХVІІІ ст.), щодо його
націотворчих факторів (мови, релігії, історичної пам’яті, культу героїв), щодо но-
сіїв національної свідомості (міщанства, шляхти, козацтва).
Одним із основних недоліків переважної більшості досліджень, на який
слушно звернув увагу Ярослав Дашкевич, є те, що в них формування україн-
ської націосвідомості розглянуто лише в контексті польсько-українських (зрідка
1 Називаємо тут лише важливіші праці: Грушевський М. Історія України-Руси. – Київ; Львів,
1907. – Т. 6. – С. 412–600; Z dziejów Ukrainy / рod red. Wacława Lipińskiego. – Kijów, 1912. –
S. 157–328, 514–617; “Откѹду єсть пошьла Руская земля…” (Матеріали празької дискусії
11 і 18 листопада 1930 р.). – Прага, 1931. – 30 с.; Korduba M. Die Entstehung der ukrainischen
Nation // Contributions a ľhistoire de ľUkraine au VIIe Congrès International des Sciences Historiques
(Varsovie août 1933). – Léopol, 1933. – S. 19–67; крип’якевич І. До питання про національну
самосвідомість українського народу в кінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. // Український історичний
журнал. – 1966. – № 2. – С. 82–84; Sysyn F. E. Ukrainian-Polish Relations in the Seventeenth
Century: The Role of National Consciousness and National Conflict in the Khmelnytsky Movement //
Poland and Ukraine: Past and Present / еd. Peter J. Potichnyj. – Edmonton; Toronto, 1980. – P. 58–82
(Польський переклад у вид.: Odrodzenie i Reformacja w Polsce. – Warszawa, 1982. – T. 27. –
S. 67–92); Chynczewska-Hennel T. Świadomość narodowa szlachty ukraińskiej i kozaczyzny od
schyłku XVI do połowy XVII wieku. – Warszawa, 1985. – 190 s.; Czech M. Świadomość historyczna
Ukraińców pierwszej połowy XVII w. w świetle ówczesnej literatury polemicznej // Slavia orientalis. –
Warszawa, 1989. – Rocz. 38, Nr 3–4. – S. 563–584; Дашкевич Я. Національна самосвідомість
українців на зламі ХVІ–ХVІІ ст. (Підсумки, джерела, методи дослідження) // Сучасність. –
1992. – № 3. – С. 65–74; Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури
до початку ХVІІІ століття. – Львів, 2001. – С. 199–206; Плохій с. Наливайкова віра: Козацтво
та релігія в ранньомодерній Україні. – Вид. 2-е, доповнене. – Київ, 2006. – С. 192–229.
603Етнонімічне розмежування між українцями й білорусами...
українсько-московських) взаємин і цілком проігноровано етнічні взаємовідносини
вздовж північної та південної меж української етнічної території2.
Пропонована розвідка, власне, має на меті частково компенсувати цей недо-
лік. Далі ми спробуємо показати, як відбувався процес усвідомлення української
національної окремішності не в парадигмі Схід – Захід, тобто відносно поляків чи
московитів, а стосовно “північної межі української етнічної території” – білорусів.
Не можна сказати, що проблем українсько-білоруського національного
розмежування взагалі не розглядали в українській історіографії. Окремі спроби
порушити цю проблему все ж були. Так, в 30-х рр. минулого століття до неї
звернувся Мирон Кордуба в кількох своїх публікаціях3. Основний висновок
М. Кордуби такий: аж до середини ХVІІ ст. українці й білоруси усвідомлювали
себе єдиним народом і лише “від повстання Хмельницького почали розрізняти ці
два поняття, хоч і не завжди, і не послідовно”4.
Подібно вважають і деякі сучасні українські історики, які твердять, що поняття
“Русь”, “руський” аж до Хмельниччини стосувалися однаковою мірою українських
і білоруських земель5. Відповідно, весь духовний набуток, нагромаджений на русь-
ких землях Речі Посполитої у період кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст., часто
зараховується до якоїсь спільної “українсько-білоруської культури”.
Тим часом численні історичні факти й документи недвозначно вказують, що
вже наприкінці ХVІ ст. в українському суспільстві панувало усвідомлення того, що
українці й білоруси – два різні народи. Це найяскравіше виразилося в поступовому
утвердженні за кожним із них власних окремих етнонімів: українці продовжували
називати себе “русинами”, а білорусів стали називати “литвинами”. На це звернув
увагу ще Михайло Грушевський, який пов’язав те явище з політичною ситуацією,
яка склалася після Люблінської унії 1569 р. Він, зокрема, писав: “З відокремленням
України від Великого Князівства Литовського (в 1569 р., а ще різкіше в Лівобережній
Україні по р. 1648) “Литвином” на Україні став Білорусин”6.
Нагадаймо, що в результаті Люблінської унії майже всі українські землі, які
доти входили разом з білоруськими землями до складу Великого Князівства Ли-
товського (Київщина зі Східним Поділлям і Волинь із Підляшшям), стали прямим
суб’єктом Польської корони. Власне білоруські землі після 1569 р. залишилися у
складі автономного Великого Князівства Литовського. Цей історичний факт став
могутнім каталізатором для утвердження національної самобутності двох наро-
дів – українського і білоруського.
2 Дашкевич Я. Національна самосвідомість українців на зламі ХVІ–ХVІІ ст. // Етнічна
самосвідомість: національна культура. Тези Республіканської наук. конф. Київ, 21–23 березня
1991 р. – Київ, 1991. – С. 54.
3 Див.: кордуба М. Найважливіший момент в історії України // Літературно-науковий вісник. –
Львів; Тернопіль, 1930. – Річн. 29, кн. 6. – С. 544; Ejusdem. Kilka uwag w kwestji genezy
narodowości białoruskiej // Sprawy Narodowościowe. – Warszawa, 1932. – Rocz. 6, Nr 2–3. –
S. 203–217.
4 Korduba M. Kilka uwag w kwestji... – S. 207.
5 Див.: Формування української нації: історія та інтерпретації. Матеріали Круглого столу істориків
України (Львів – Брюховичі, 27. VІІІ. 1993). – Львів, 1995. – С. 51; сас П. М. Політична культура
українського суспільства (кінець ХVІ – перша половина ХVІІ ст.). – Київ, 1998. – С. 283.
6 Грушевський М. Історія України-Руси... – Т. 6. – С. 295.
604 Іван Паславський
І справді, люблінським актом вперше після двохсотлітнього роз’єднання
основ ні українські землі – Київщина, Поділля, Волинь і Галичина знову об’єдналися
в єдиному державному організмі та творили економічну, політичну і культурну
цілість. І хоч цей державний організм не був власного витвору, все ж зібрання в
одне ціле всіх українських земель мало величезне культурно-історичне значення.
Мав слушність Іван Крип’якевич, коли писав: “Люблінська унія 1569 року при всіх
її неґативних наслідках дала принаймні одну користь, що всі українські землі були
злучені в одну цілість, що скасовано кордони, які відділяли Західну Україну від
Східної. Тепер уся українська територія опинилася під тою самою владою, в тих
самих обставинах. Вирівнювалися провінційні різниці, різні землі передавали одна
одній свої здобутки, могла витворитися спільна орґанізація і спільна національна
політика. Галичина і Холмщина, що мали вже за собою два століття боротьби з
Польщею, ставали до спільної акції з Волинню і Наддніпрянщиною, в яких зберег-
лися ще залишки і традиції державного життя з литовських часів”7.
Усе це прискорило інтеграційний процес серед корінного населення воз-
з’єднаних українських земель, який завершився сформуванням єдиної “руської
нації” (“natio ruthenica”). Її вихід на історичну арену в середині ХVІІ ст. мав за-
гальноєвропейський резонанс. Повстання під проводом Б. Хмельницького проти
іноземного гноблення змусило Європу заговорити про “націю козаків” як про са-
мостійний суб’єкт історії8.
Подібні етноінтеграційні процеси після Люблінської унії активізувалися і на
білоруських землях, які залишилися у складі автономного Великого Князівства Ли-
товського. Однак через різні історичні та політичні обставини, в яких опинилася
“Біла Русь” вже в ХІІІ ст. (литовське завоювання), націотворчий процес там не на-
був такого лавиноподібного характеру, як це мало місце у той час в Україні. Про
це свідчить той факт, що в ранньомодерну добу білоруси так і не змогли вчинити
свій політичний дебют на історичній сцені. Процес їхнього націотворення затяг-
нувся на довгі століття і завершився щойно в епоху романтизму.
Проте не викликає сумнівів, що перші виразні ознаки націотворчого проце-
су в білорусів виступають уже в післялюблінську добу. Це проявлялося в різних
формах. Зокрема, впадає в око намагання тогочасної білоруської еліти закріпити
за рідними землями назву “Литва”, а за корінним населенням “Білої Русі” етнонім
“литвини”. Правда, цей процес розпочався набагато раніше, що зафіксовано в
історичних джерелах9, однак загальною тенденцією він став у ХVІ ст., особливо
після Люблінської унії.
Деякі історики, зокрема М. Кордуба, пояснюють це явище суто політичними
причинами, оскільки білоруські землі вже від ХІІІ ст. входили до Литовської
держави10. Однак це пояснення не є достатнім. Адже до цього ж державного
утворення протягом тривалого часу належала також значна частина українських
земель разом з Києвом, але на них назва “Литва” не поширилася і вони продовжували
на зиватися Руссю. Цей факт дає підставу припустити, що закріплення за
7 крип’якевич І. Історія України. – Львів, 1990. – С. 131.
8 Джерельний матеріал на цю тему див.: Наливайко Д. Козацька християнська республіка
(Запорозька Січ в західноєвропейських літературних пам’ятках). – Київ, 1992. – С. 130–281.
9 Див.: Stankiewicz J. Czas powstania narodów białoruskiego i ukraińskiego// Sprawy
Narodowościowe. – Warszawa, 1931. – Rocz. 5, Nr 4–5. – S. 444–453.
10 Див.: Korduba M. Kilka uwag w kwestji... – S. 215–216.
605Етнонімічне розмежування між українцями й білорусами...
історичною “Білою Руссю” назви “Литва” мало під собою не лише політичне, але
й етнічне підґрунтя. Очевидно, в середовищі певних груп автохтонного населення
білоруських земель уже було усвідомлення необхідності виділити себе серед
найближчих сусідів – русинів (українців), ляхів (поляків), московитів (росіян) і
власне литовців. Щодо литовців, то, можливо, саме тому в білоруських, українських
і польських джерелах того часу вони найчастіше виступають під іменем “жмудь”,
“жмуди”, а корінна Литва – під назвою “Жемойтія”.
Завершальний етап переходу корінного населення Білої Русі на хоронім
“Литва” та етнонім “литвини”, як вже зазначалося, припадає на другу половину
ХVІ ст., що яскраво відображено в тогочасній українській суспільній думці, зокрема
в істо ріо писанні, релігійній публіцистиці, літературі й лексикографії.
І справді, в українських писемних джерелах того часу виразно простежується
процес національного розмежування русинів (українців) і литвинів (білорусів).
Спершу заговорили про два “руські народи”, розуміючи під ними українців
і білорусів. Це, очевидно, було даниною історичній традиції, коли від часів
давньої Київської держави ці два народи жили спільним державним життям і, що
найважливіше, сповідували одну “руську віру”, тобто східне київсько-візантійське
християнство. Ректор Острозької академії Герасим Смотрицький у виданій в Острозі
1587 р. книжці “Ключ царства небесного”, присвяченій захистові цієї спільної
“руської віри”, помістив переднє слово під характерною назвою “До народов
руських коротка а пильная предмовка”. У цій “предмовці” він не раз звертається
“до вас, народове руськіє”11. Зі змісту книжки виразно зрозуміло, що під “народами
руськими” він розуміє православних українців і білорусів. Усвідомлення двох різних
“народів руських”, які населяють східні простори Речі Посполитої, зустрічаємо і в
інших українських полемістів того часу, зокрема в Захарії Копистенського12.
Безсумнівно, що розуміння й визнання факту існування двох різних “руських
народів” об’єктивно вело до поступового утвердження за кожним із них двох різних
етнонімів. Так, силою внутрішніх законів історичного розвитку цих двох “руських
народів” і внаслідок політичних причин, викладених вище, утверджуються напри-
кінці ХVІ ст. два етнонімічні терміни: для означення білорусів – народ литовський,
або литвини, а для українців – народ руський, або русини (рідше росіяне).
Проілюструймо це на прикладах. Христофор Філалет, антикатолицький по-
леміст із протестантськими симпатіями у своєму трактаті “Апокрисис” (польсько-
мовне видання – Краків, 1597; україномовне – Остріг, 1598) надзвичайно послідовно
розрізняв два православні народи Речі Посполитої: руський, тобто український,
і литовський, тобто білоруський. Так, в одному з епізодів він говорить, що пра-
вославні владики, віддаючи “папежови Римському послушенство”, тим самим,
мовляв, “пожитков своих и уростенья шукали, а свободам свіцких людей народу
Руського и Литовського ублажити хотіли”13.
Із цього тексту цілком ясно випливає, що під “литовським народом” Христофор
Філалет розумів православних білорусів, бо власне литовці (по-тодішньому жмудь)
були католиками і Берестейська унія не мала до них жодного стосунку. За нашим
11 Архив Юго-Западной России. – Киев, 1887. – Ч. 1, т. VІІ. – С. 236.
12 Див.: Русская Историческая Библиотека. – Санкт-Петербург, 1878. – Т. ІV. Памятники
Полемической Литературы в Западной Руси. Кн. 1. – С. 1505.
13 Русская Историческая Библиотека. – Санкт-Петербург, 1882. – Т. VІІ. Памятники Полемической
Литературы в Западной Руси. Кн. 2. – С. 1134.
606 Іван Паславський
підрахунком, в “Апокрисисі” “литовський народ” згадується десять разів, причому
завжди в парі з “народом руським”. Натомість “руський народ” згадується шістнад-
цять разів, у тому числі самостійно, без пов’язання з “народом литовським”, і час-
то в субстантивній формі – русин14 чи росіянин15. Характерно, при тому, що Філалет
намагається виділити саме руський народ, називаючи його “зацним”, “набожним”,
“побожним” тощо16.
Особливо виразно лінія поділу між русинами (українцями) та литвинами
(білорусами) проведена в тогочасній українській мовознавчій науці та літературі.
Зокрема, видатний український лексикограф початку ХVІІ ст. Памво Беринда у
своєму знаменитому “Лексиконі Словенороському” (Київ, 1627) послідовно роз-
різняв мови “руську” і “литовську”, тобто українську та білоруську. Наприклад,
пояснюючи старослов’янське слово пѣтель , він дає йому таке тлумачення: “[по]
чески и руськи когут, литовськи петух”17. А “Катехизис” українського лексико-
графа і богослова Лаврентія Зизанія (Москва, 1627) має таку повну назву “Книга,
глаголемая по гречески Катехисисъ, по литовски Оглашенїє. Руским же язиком
нарицаєтся Бесѣдословїє”18.
Наслідуючи цю давню традицію, український бароковий поет золотої
мазепинської доби Климентій Зиновіїв також чітко розрізняв дві мови (руську і
литовську) і два різні народи (русинів і литвинів). Так, в одному з віршів на побутові
теми він писав “О банях, то єст о лазнях, або теж по литовски о мыльнях”19. А у
вір ші, присвяченому проблемі різноконфесійних та різноетнічних шлюбів, він,
вказуючи на їх неприродність, наводить такі приклади: по-перше, невдалим,
на його думку, є таке подружжя, яке зав’язується між представниками різних
конфесій, наприклад, коли “муж лях” (тобто католик), а “жена благочестивая”
(тобто православна); по-друге, не буде злагоди у тій сім’ї, запевняє поет-мораліст,
яка складається хоч і з представників однієї реліґії, але не “єдиных людей породы”,
наприклад, коли жінка русинка, а “муж буде москаль або литвин”. Їй найбільше
підійде “правдивий руснак, козак-українець”20.
Як бачимо, К. Зиновіїв на схилку ХVІІ ст. вельми виразно в поетичній формі
акумулював історичний досвід українців, нагромаджений протягом цілого століття
в процесі усвідомлення ними свого самобутнього місця серед найближчих сусідів.
Для нього, як і для його земляків-сучасників, литвин – це православний білорус,
який має свою власну мову, відмінну від їхньої рідної руської мови, з ним, литви-
ном, як і з “ляхом” чи “москалем”, кровозмішання є небажане.
Ми лише окреслили проблему етнонімічного розмежування між українцями
і білорусами, як вона постає з українських писемних джерел кінця ХVІ–ХVІІ ст.
Нашою метою було не так дати вичерпну відповідь на всі питання, пов’язані з цією
темою, як привернути до неї увагу дослідників.
14 Русская Историческая Библиотека. – С. 169, 172.
15 Там само. – С. 186, 200.
16 Там само. – С. 1564, 1582, 1584.
17 Беринда П. Лексикон словенороський (Надрук. з київського вид. 1627 р. фотомех. способом) /
підгот. тексту і вступ. ст. В. В. Німчука. – Київ, 1961. – С. 104.
18 Зизаній л. Книга, глаголемая по гречески Катехисисъ, по литовски Оглашенїє. Руским же
язиком нарицаєтся Бесѣдословїє. – Москва, 1627.
19 Зіновіїв климентій. Вірші. Приповісті посполиті / підготовка тексту І. П. Чепіги. – Київ,
1971. – С. 184.
20 Там само. – С. 116.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-73887 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2223-1196 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-01T14:11:19Z |
| publishDate | 2012 |
| publisher | Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Паславський, І. 2015-01-16T15:58:32Z 2015-01-16T15:58:32Z 2012 Етнонімічне розмежування між українцями й білорусами в українській суспільній думці кінця XVI - першої половини XVII століття / І. Паславський // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2012. — Вип. 21. — С. 602-606. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. 2223-1196 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/73887 Автор на матеріалі українських літературних і лексикографічних пам’яток кінця ХVІ–ХVІІ ст. досліджує процес закріплення за українцями етноніма “русини”, а за білорусами – “литвини”. Based on Ukrainian literary and lexicographic materials of the late 16th – early 17th centuries, the author of the article traces the process of attaching the ethnonyms “rusyn” and “lytvyn” to the ethic Ukrainians and Belarusians respectively. uk Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність Етнонімічне розмежування між українцями й білорусами в українській суспільній думці кінця XVI - першої половини XVII століття Ethnonymic division between Ukrainians and Belarusians in the Ukrainian public thought of the late 16th – early 17th centuries Article published earlier |
| spellingShingle | Етнонімічне розмежування між українцями й білорусами в українській суспільній думці кінця XVI - першої половини XVII століття Паславський, І. |
| title | Етнонімічне розмежування між українцями й білорусами в українській суспільній думці кінця XVI - першої половини XVII століття |
| title_alt | Ethnonymic division between Ukrainians and Belarusians in the Ukrainian public thought of the late 16th – early 17th centuries |
| title_full | Етнонімічне розмежування між українцями й білорусами в українській суспільній думці кінця XVI - першої половини XVII століття |
| title_fullStr | Етнонімічне розмежування між українцями й білорусами в українській суспільній думці кінця XVI - першої половини XVII століття |
| title_full_unstemmed | Етнонімічне розмежування між українцями й білорусами в українській суспільній думці кінця XVI - першої половини XVII століття |
| title_short | Етнонімічне розмежування між українцями й білорусами в українській суспільній думці кінця XVI - першої половини XVII століття |
| title_sort | етнонімічне розмежування між українцями й білорусами в українській суспільній думці кінця xvi - першої половини xvii століття |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/73887 |
| work_keys_str_mv | AT paslavsʹkiií etnonímíčnerozmežuvannâmížukraíncâmiibílorusamivukraínsʹkíisuspílʹníidumcíkíncâxviperšoípolovinixviistolíttâ AT paslavsʹkiií ethnonymicdivisionbetweenukrainiansandbelarusiansintheukrainianpublicthoughtofthelate16thearly17thcenturies |