Історична драма Л.М. Старицької-Черняхівської "Гетьман Дорошенко"

В статье рассматривается первая историческая драма Людмилы Старицкой-Черняховской “Гетьман Дорошенко”. Это драматическое произведение есть продолжением темы Хмельниччины, которую вместе с отцом, М.Старицким, разрабатывала писательница, писательница проявила себя как мастер драматического жанра. Пьес...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :	Культура народов Причерноморья
Дата:	2003
Автор:	Швец, В.С.
Формат:	Стаття
Мова:	Українська
Опубліковано:	Кримський науковий центр НАН України і МОН України 2003
Теми:	Вопросы духовной культуры – ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/76109
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Історична драма Л.М. Старицької-Черняхівської "Гетьман Дорошенко" / В.С. Швец // Культура народов Причерноморья. — 2003. — № 43. — С. 236-242. — Бібліогр.: 9 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1860013576019771392
author	Швец, В.С.
author_facet	Швец, В.С.
citation_txt	Історична драма Л.М. Старицької-Черняхівської "Гетьман Дорошенко" / В.С. Швец // Культура народов Причерноморья. — 2003. — № 43. — С. 236-242. — Бібліогр.: 9 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Культура народов Причерноморья
description	В статье рассматривается первая историческая драма Людмилы Старицкой-Черняховской “Гетьман Дорошенко”. Это драматическое произведение есть продолжением темы Хмельниччины, которую вместе с отцом, М.Старицким, разрабатывала писательница, писательница проявила себя как мастер драматического жанра. Пьеса “Гетьман Дорошенко” художественно-литературное полотно, которое можно отнести к лучшим историческим пьесам в украинской драматургии начала ХХ века. The first historical drama by Liudmyla Starytska-Cherniahivska "Hetman Doroshenko" is considered in the article. This drama is continuation of a theme Hmelnichchina, which together with the father, M.Starytskyj, the writer developed. The writer has shown itself as the foreman of a drama genre. "Hetman Doroshenko" with literary, and the theatrical side both is one of best historical plays in the Ukrainian dramatic art began of ХХ century. У статті аналізується перша історична драма Людмили Старицької-Черняхівської “Гетьман Дорошенко”. Цей драматичний твір є продовженням теми Хмельниччини, яку разом з батьком, М. Старицьким, опрацьовувала письменниця, виявляючи при цьому себе як видатного митця. П’єса “Гетьман Дорошенко” художньо-літературне полотно яке належить до найкращих історичних п’єс української драматургії початку ХХ століття.
first_indexed	2025-12-07T16:43:19Z
format	Article
fulltext	Швец В.С. ІСТОРИЧНА ДРАМА Л.М.СТАРИЦЬКОЇ-ЧЕРНЯХІВСЬКОЇ “ГЕТЬМАН ДОРОШЕНКО” Актуальність теми: Впродовж останніх десятиліть спостерігається зацікавленість мистецько- художньою спадщиною минулого – давнього і не дуже давнього, переоцінки не лише суспільних ідеалів, а й ідеалів духовних, глибшого усвідомлення нашим поколінням літературних і мистецьких надбань та втрат. Поступове утвердження державності неможливе без уваги до її минулого. Осмислення й переосмислення художньої спадщини початку ХХ СТОЛІТТЯ викликає підвищений інтерес насамперед тим, що бурхливе відродження українського народу було неможливе без творчих надбань минулого. Новий час спонукає нас глибше осмислити один з найосяжніших і найскладніших етапів історії національної культури й літератури – початок ХХ століття. Ступінь дослідження : Дослідники доклали чимало зусиль щоб повернути із “забуття” і визначення місця Л. М. Старицької-Черняхівської в історії української літератури та театру. Її багатогранну творчість та театрально-критичну діяльність досліджували літературознавці різних поколінь. Ці дослідження можна поділити на два періоди: перший період – критичні нотатки літературознавців до сталінського терору – це праці І.Франка, Д. Антоновича, І.Тешенка, О.Киселя; до другого періоду можна віднести праці останнього десятиліття, серед яких на особливу увагу заслуговують статті Л.Барабана “Людмила Старицька- Черняхівська Сторінки драматичної творчості” (Слово і час. 1992. №9. С. 29 – 34.); В.Верстюка “Листи Л. М. Старицької-Черняхівської до Д.І. Яворницького” (Слово і час, – 1991. № 7. С.30–34), В. Заруби “Риси до портрету Людмили Старицької-Черняхівської” (в книзі “Постаті. Студії з історії України. – Дніпропетровськ., 1993. С. 227 – 241.); Ю. Хорунжого “Передмова до двох листів” ( Дніпро, – 1989. – №2. С. 84–90.) та інші. Проблема художнього осягнення національної історії в драматургії Л.М.Старицької-Черняхівської ще не були предметом спеціальних наукових досліджень. Ґрунтовних досліджень, присвячених тим чи іншим аспектам творчості письменниці ми на сьогодні не маємо. Не маємо зокрема й праці про історичну драматургію авторки та її роль у розвитку української літератури, на чому нами і зосереджується увага, що визначає актуальність пропонованої статті. Мета праці – на прикладі історичної драми “Гетьман Дорошенко” з’ясувати особливості художнього осягнення національної історії в драматургії письменниці, зокрема принципи актуалізації подій минулого, визначенні характерних рис творчої манери та пріоритетних філософсько-світоглядних настанов авторки, виявленні засобів їх вираження у творі. Осягнення поставленої мети бачимо у вирішенні таких завдань: - з’ясувати питання звернення Людмили Старицької-Черняхівської до історичної тематики; - проаналізувати постать гетьмана Дорошенка в українській літературі; - простежити формування характерів дійових осіб, дати їм психологічну характеристику та розкрити їх функціональну роль у драмі; - виділити та проаналізувати психологічний образ гетьмана Дорошенка в п’єсі Драма “Гетьман Дорошенко” Людмили Старицької-Черняхівської належить до тих драматичних творів, які й дотепер майже незнайомі нашому читачеві й глядачеві, належної уваги не приділялося їй літературознавцями й театральними діячами. Опублікована у 1911 році в лютневому номері часопису “Літературно-наукового вісника” вона майже до 90-х років не лише не видавалася, а й не згадувалася в історіях української літератури, навіть у восьмитомному її виданні. Щоправда, в 20-х роках, в добу піднесення національної свідомості українського народу та проведення так званої “українізації”, з’являються в деяких поодиноких дослідженнях згадки про цей твір, а потім вона знову випадає з поля зору дослідників. Причиною замовчування п’єси є її національна ідея, звернення автора до історії України й намагання осмислити її з позиції об’єктивної естетики, з позиції позитивізму. У “добу соціалізму”, особливо в період так званого “розквіту соціалізму”, коли постійно проголошувалося владними структурами “злиття націй” і утворення безнаціональної спільноти “радянського народу”, п’єсу “Гетьман Дорошенко”, як і самого автора, було оголошено “буржуазно націоналістичною” й усунено з літературного процесу, як твір примітивний і ворожий, хоча такі “доводи” були бездоказовими й нічим не підтверджувалися. Насправді ж нехтування твором полягало в тому, що авторка в основу сюжету обирає чи не найдраматичніші події, що стосуються трагічної історії України, які відбувалися за гетьманування Петра Дорошенка і художньо осмислює їх з позицій письменника – патріота, що уболіває за долю свого народу, свого рідного краю, власне – держави України. Авторка, за слушним висловом Юрія Хорунжого, продовжила власне, “тему Хмельниччини” [1, с.12], акцентуючи, щоправда, не на героїзмі, а на “пасивізмі” тодішніх українських державних діячів, які своєю поступливістю і роз’єднаністю інтересів довели рідний край до Руїни й занедбали свій народ, свою державу, схиливши голову перед колонізаторами. Центральними постатями п’єси є історичні діячі доби Руїни в Україні з протилежними переконаннями й державними орієнтаціями – Петро Дорошенко, Іван Мазепа, Павло Полуботок, які уособлюють собою всю складність і непохитність прагнень українського народу до духовного, соціального і національного самовизначення. У відтворенні тих віддалених історичних подій авторка свідомо йде за Т. Шевченком, який чи не першим в поемі “Заступила чорна хмара та білую хмару” (1848) звернувся до епохи Руїни в Україні й художньо відобразив її як трагедію українського народу та її діячів. З усіх тодішніх гетьманів Т. Шевченко виокремлює Петра Дорошенка, зображуючи його як “хороброго козака” і “вдумливого державного діяча”, сповненого синівської шани до матері-України й наділяє його влучними й вагомими народними епітетами, називає “запорозьким братом”, “славним Дорошенком”, якого, як відомо, народ оспівував у піснях і який згасав у неволі московській: “Мов орел той приборканий, Без крил та без волі, Знеміг славний Дорошенко, Сидячи в неволі” [2, c. 440]. Відчутне у драмі відлуння роману-хроніки Пантелеймона Куліша “Чорна рада” (1857) та повісті Миколи Костомарова “Чернігівка” (1881), у якій майстерно поєднані історизм, романтизм, домисел з надмірною психологізацією й поетизацією образної системи. У романі “Чорна рада” П.Куліш зосереджує увагу на історичних подіях – обранням гетьмана України у 1663 році на Ніжинській раді, яку він назвав “чорною” і яка не сприяла утвердженню державності України. Один з дослідників української історичної прози другої половини ХІХ – початку ХХ століття Є. М. Баран відмічає, що Куліш “ніби виконує роль екскурсовода в музеї старовини. Автор не є безпосереднім учасником подій, про які ведеться мова, а постійно супроводжує своїх героїв і дивиться на них з певної часової дистанції. І водночас скеровує увагу читача в потрібному для себе напрямі” [3, с. 28]. У повісті “Чернігівка” М.Костомаров зосереджує увагу на психологічному портреті гетьмана Петра Дорошенка, акцентуючи на його державотворчій і політичній діяльності й звичайних людських якостях характеру та поведінки. Незважаючи на те, що Дорошенкові не вдається здійснити своїх політичних і державотворчих намірів – об’єднання України й налагодити та влаштувати своє особисте життя, він постає особистістю самобутньою, величною й викликає до себе співчуття. Саме на цих рисах гетьмана наголошує у п’єсі “Гетьман Дорошенко” Людмила Старицька- Черняхівська. До написання цього твору авторка підходила досить серйозно, вдумливо, відповідально, тим паче, що основу його сюжету, як відзначалось, складають досить складні події, які відбувались в Україні, коли вона була розшматована, занепала, вилюдніла, коли значна частина полковників та гетьманів опікувалися лише власними вигодами, забуваючи про народ. Петро Дорошенко, як гетьман і полковник доклав чимало зусиль для об’єднання України й утвердження її державності, з чим Москва не могла змиритися й усунула його від влади. З приводу вдумливої і відповідальної праці над п’єсою авторка писала: “ Історична драма най триваліша форма драматичної творчості: вона не боїться подиху часу, вона не старіє, не робиться dеmodée [не модною]. Разом з тим вона сливе однаково цікава всім народностям, бо переважно розробляє, хоча пристосовані до тих або інших форм життя, але загальнолюдські мотиви: героїзм, боротьба межи бажанням власного щастя й громадським обов’язком і т. ін. Історія України давала багатий матеріал письменнику-драматургу. До літературної творчості мало дужої волі, та доброї охоти, а драматична форма найтрудніша з усіх літературних форм! Це кристал літературної творчості, в нім повинні переломитись пафос лірики, спокійна величність епосу, глибінь психології й сила драми. До всього того автор драматичного твору мусить добре знатись на драматичній техніці і бути гаразд знайомим з вимогами сцени” [4, с. 672 – 673]. До створення історичного образу гетмана Петра Дорошенка письменниця приступила уже маючи значний літературний досвід. В її доробкові було уже кілька романів та п’єс на історичну тему. Одначе, мета цього історичного полотна значно складніша і відповідальніша, оскільки основною його проблемою є уславлення духовного минулого, яке має державотворче значення. Отож, активна і чітка суспільно- громадська і патріотична позиція визначає сутність твору письменниці, його естетичну вагомість. Гетьман Петро Дорошенко був особистістю складною, суперечливою, але відданою своєму народові, своїй державі. Його дід Михайло був гетьманом Запорізької Січі (1623 – 1628). Військову і політичну кар’єру Петро Дорошенко розпочав ще за Богдана Хмельницького, який у 1657 році призначає його полковником Прилуцького полку. Як противник спілки з Москвою, він підтримує гетьмана Івана Виговського. У 1660 році, як полковник Чигиринський, перебував у Москві, де домагався скасування деяких, зовсім невигідних для України, пунктів Переяславських статей. Як противник Андрусівського договору, за яким Україна була поділена між Росією і Польщею, він приймає участь в антимосковському повстанні Івана Брюховецького. Вдумливий політик, військовий діяч і щирий патріот та захисник свого народу Петро Дорошенко намагався визволити Україну від московської і польської залежності та об’єднання її в єдину державу, об’єднати “під одну булаву”. Для здійснення своїх задумів Дорошенко шукав спільників і віднаходив почасти угоди із Турецьким султаном, який його підтримав й “вручив гетьману булаву”. Але і в такій залежності він не забував заповіту Богдана Хмельницького і вживав усіх можливих заходів, щоб Україна була “нейтральною і незалежною від Москви, Польщі, Туреччини”, домагався, як відзначає М. Грушевський для України “повної свободи й автономії” [ 5, с. 341]. Дорошенко сподівався на невтручання Туреччини у внутрішні справи України. Такий час був недовгий. У 1668 році Україна могла мати таку перспективу, що не подобалося Москві і Польщі, які й домоглися обрання гетьманом Лівобережжя прибічника Москви Івана Самойловича, а на Правобережжі – Михайла Ханенка – ставленика Польщі. Так спричинилася в Україні “міжусобиця”, яка, зрештою, привела до “Руїни” – занепаду Української держави, яка опинилася в руках “гетьманів-маріонеток”. Саме такий гострий історичний конфлікт є основою сюжету п’єси “Гетьман Дорошенко”, трагізм якого виразно виокреслюється уже у пролозі-заспіві до твору. Кривава, жорстока бійня за Україну передається письменницею рядками близькими до шевченківських у поемі “Тарасова ніч” (1839): “Була колись гетьманщина, Та вже не вернеться. Було колись – панували, Та більше не будем! Тії слави козацької Повік не забудем! [6, с.40]. Ж і н о ч а п о с т а т ь : Кривавії, сплюндрованії ниви, Останній зойк конаючих борців, Вогні пожеж під грізним чорним небом І крик страшний ширяючих круків... Де ділось все? Ви, лицарі Руїни, Що бились в предсмертній боротьбі, Що прагнули “заплакану отчизну” Оборонить, зміцнити й захистить. [ 7, с.60]. Авторка закликає захистити Вітчизну – Україну й не забувати героїчних сторінок її історії, які, як відомо, неперевершено відтворені в поезіях народного кобзаря Образ Петра Дорошенка постає у п’єсі на початку його гетьманування в Україні. Перша дія експозиційна, вона відбувається в безлюднім степу, на хуторі полковника Яненка, що розмовляє зі старим бандуристом про минулі та теперішні криваві будні, про чвари між гетьманами, про старшину та московських воєвод, які чинять небачені своєвілля над народом. Сумний, емоційний діалог переривається прибулим полковником Черкаським та його прибічниками – Мазепою, Сірком, Самойловичем. Діалог дедалі стає тривожнішим. У ньому виокремлюються індивідуальні риси характеру кожної постаті. Так, Петро Дорошенко постає особистістю щирою з міцним характером, здатною на відважні вчинки. В образі Мазепи проглядається вдумливий і досвідчений політик, а Іван Самойлович виписаний у від’ємних рисах, які денонсують козацькій вдачі. Це – підлабузник, заздрісник, волоцюга за жінками. Сміливим, відвертим і чесним є Сірко, в образі якого уособлюється січове козацтво. Пойменованими образами уособлюється тодішнє українське суспільство, а їхніми діями і вчинками виражається настрої і думки різних суспільних прошарків й відтворюється цим самим суспільно- політична ситуація в Україні. В образі Петра Дорошенка уособлюються представники української козацької старшини, що прагнула об’єднати пошматовану Україну і продовжити, таким чином, розпочату Богданом Хмельницьким справу. Сірко –представник звитяжних, славних січових козаків, які прагнуть свободи своїх дій та вчинків. Самойлович схиляється здебільшого до “поміркованої шляхти”, що відшуковує вигоди лише для себе і підтримує завжди сильнішого. Полковник Яненко відійшов від політичної та громадської діяльності. Представників народної маси уособлюють козак Роман – звільнений з османського полону та степовий мешканець – бандурист. Різноманітне українське суспільство з полярними думками та переконаннями, письменниця яскраво передає діалогом Дорошенка з Мазепою: Д о р о ш е н к о : Чому ж то так? М а з е п а : Бо скільки козаків, То стільки думок у нас буде; осьде З двома ми лиш балакали, й вони Не згодяться із нами: кожен буде Своїх думок доходити... [ 7, с. 85]. Драмою “Гетьман Дорошенко” письменниця утверджує державотворчу ідею, яка досить виразно окреслюється в діях, помислах та вчинках Петра Дорошенка, який проголошує: Д о р о ш е н к о : Ганеба І сором се! Чи вже останні ми З усіх людей на цілім світі білім? Татарин, лях, москаль, і турчин, й швед, Усяк народ свою державу має... [ 7, с. 77]. Гострий соціально-політичний конфлікт п’єси поєднується з романтичними сценами і епізодами. Петро Дорошенко покохав доньку полковника Яненка – Прісю, яка відповіла йому взаємністю. Вона приймає дарунок нареченого – перстень татарського мурзи, який ніби-то оберігав його в боях. Окремими епізодами письменниця наголошує, що Пріся хоча й перебуває у самій гущі соціально-політичних подій, все ж вона ставиться до них якось прохолодно і має свої життєві ідеали, які яскраво вирізьблюються у її діалозі з вихованкою Яненка – Галею: П р і с я : Фе, як нудно! Такий талан – то смерть. Хотіла б я Насамперед урватись з сього степу, Хотіла б я побачити людей Відрадісних, веселих, гарних, ясних, Бо в смутках сих зів’яну, захлинусь. В моїй душі тремтять пташині крила, Вони несуть до світла до тепла Безжурного, прозорого!... [ 7, с. 66]. Ймовірно через те, що Пріся немає чіткої державницької позиції її зваблює перекуч Іван Самойлович (хоча в історії такі стосунки невідомі, це художня версія). Саме цим епізодом письменниця підсилює образ Самойловича як негативного персонажа, який дотримується угодницької філософії: “хто дивиться на небо, той на землі спіткнеться” [ 7, с.115]. Оскільки погляди на життя і розуміння щастя у цьому “любовному трикутникові” протилежні, то й порозумітися між собою вони не здатні й зазнають невдачі. Позбавлена державницької і патріотичної ідеї гетьманша Пріся вважає, що “там рідний край, де щастя”, чим нагадує Самойловича з його дріб’язковою філософією –“тішитись життям, напитись кохання”. Життєва філософія гетьмана Петра Дорошенка полягає в турботах про добробут Вітчизни, народу, вболівання за їх долю: Д о р о ш е н к о : І день і ніч шматують думки тяжкі Те серце вкрай, пече його вогонь І сорому, і болю за Вкраїну. Й за свій народ; як пташка у сільці, Так в серці сім тріпоче й б’ється думка Про волю, про свою державу, ось Що сон жене і заступа кохання, І гасить сонце в ясних небесах [ 7, с.104]. У другій дії зосереджується увага на подіях, що відбуваються в Україні та роздумах гетьмана про її долю. Розмірковуючи над шляхами об’єднання держави, гетьман прислуховується до порад генерального писаря, який вважає, що спілка з султанською Туреччиною є найдоцільнішою, оскільки Москва нехтує статтями Переяславської угоди, а Польща ніколи не погодиться залишити українські землі й спроможна піти на зближення з Султаном, який в свою чергу мріє про “лаври полководця” й прагне військової слави – війни. Про наміри “сусідів злих” відверто ведуть розмову Дорошенко і Мазепа: Д о р о ш е н к о : Ох, думку сю я зміряв геть гадками, Та в бусурман, невіра... Ось в чім річ, Ось що пече... М а з е п а : Чи то не християни Розшматували надвоє нас [ 7, с.101]. Дія третя виключно психологічна. Похмура осінь ніби віщує наближення трагічних подій в суспільстві і особистому житті гетьмана, якого виводить з рівноваги анонімне повідомлення про зраду дружини. Він залишає військо й відправляється до Чигирина, де зустрічається з полковником Ясенком, який намагається заспокоїти гетьмана, щоб він загамував “рану в серці” та повернувся до державних справ, бо на нього чекає все “козацтво, Україна і військо”. Зрада дружини не варта державних справ і час не чекає, а : “Втеряєм час – втеряєм все” [ 7, с.126]. У розмові з дружиною гетьман дорікає їй за знеславлення його імені, не лише найдорожчою для нього людиною, а й лукавим Іваном Самойловичем, який радий служити всім і кожному заради червінців та залицянням до вродливих жінок. Д о р о ш е н к о : Не втіхи я шукав В твоїй душі, не легкої розваги, Шукав в тобі любові я! Та так, Як я тебе кохав, ніхто на світі Ще не кохав нікого! Думав я, Що не чужа ж ти рідній Україні, Що жаль її – твій жаль, твоє життя, Що рани сі, мої криваві рани Загоїш ти як рідна, дорога, Укохана і вірная дружина [ 7, с.128]. Конфлікт між особистим і державним письменниця майстерно поєднує засобами народної символіки й переводить його у площину душевної драми особистості, яка може деградувати або ж спрямувати всі свої зусилля для здобуття перемоги над ворогами. Зрада дружини порушила душевну рівновагу Дорошенка, він втратив час для наступу і був змушений звернутись до татар за допомогою. Рідна мати гетьмана – стариця Митродора – застерігає сина від спілки з “невірними” й коли він не відрікається від своїх намірів, то вона проклинає його. Психологічна напруга особистостей у цій дії п’єси зростає. Фінал третьої дії п’єси виключно політично- дипломатичний. Гетьман Петро Дорошенко, ведучи переговори з Москвою, пропонує угоду з трьох пунктів, а саме: протекторат Московського царя над Україною, виведення свого війська з України і вважати його посланців-козаків особистостями поважними, державними. Дотримуючись Андрусівської угоди, Московський уряд не погоджується з пропозиціями українського гетьмана й не пориває стосунків з Польщею. Одночасно Москва не бажає й повного розриву з гетьманом Дорошенком. Вона намагається його задобрити й зробити своїм спільником, пропонуючи “боярський чин” та “угодия заповедные”. Окремі представники української козацької старшини приймали такі пропозиції, продавали Україну, зраджували народ. Гетьман Дорошенко відхилив їх, заявляючи: Д о р о ш е н к о : Не крамар я! З моїх дідів ніхто Не шинкував, не міряв ліктем зроду. Не соболів, не грошей й хуторів Бажаю я, а волі, тільки волі! [ 7, с.148]. Четверта дія на відміну від сумних та трагічних попередніх, є мажорною, дещо тріумфальною. Український гетьман здолав Польщу, підписав з нею мирну угоду, за якою “правий берег переходив під булаву Дорошенка”. Одначе ця перемога була останньою для Дорошенка, яка його возвеличувала, вгамовувала і заспокоювала. Подальші події розгортаються в іншому ракурсі, що не може не непокоїти гетьмана. Народ обурюється брутальною і нахабною поведінкою окупаційного “заморського війська” й не може збагнути як це сталося. Він задумується над тим, чи не зрадив гетьман його, чи не відступив від своїх переконань. Подальші події в драмі розвиваються стрімко, напружено, поєднуючи тріумф і розпач. Гетьман Дорошенко перебуває у важких роздумах. Його душу непокоїть безвихідь. Усвідомивши, що він покликав в Україну народ іншої віри, який не поважає віри свого сусіда, його культури. Повертаючись від султана Дорошенко розповідає Мазепі про те, що він своїми очима спостерігав поругу іновірців над християнськими святинями. Особливо його вразив ватажок “спільників” Магомет IV, котрий урочисто в’їхав у місто до головної мечеті, що була колись соборною церквою, й на вшанування перемоги ісламу над християнством під ноги його коня кидали хоругви, хрести та образи православних святих. Образ Дорошенка у цій сцені є виключно психологічним, задумливим. Він не може відплатити “спільникам” за наругу, за зганьблення віри православної. Звертаючись до Мазепи він з болем у серці говорить: Д о р о ш е н к о : А коні шли і йшли. А серед гатки Поверх всього, так просто на шляху, Лежала там стара свята ікона, Аж почорніла од часу. То був Святої Діви образ. Просто в небо Дивилися ті очі із землі, Сумні, святі, суворі. Ох, несила... [ 7, с.161]. За те, що дозволив осквернення християнських святинь та пам’ять своїх пращурів Дорошенко себе порівнює з Іудою. Гетьман усвідомлює повну відповідальність за свої вчинки. Він усвідомлює, що у складних ситуаціях необхідно радитись з народом, який повинен допомагати йому у керівництві державою й обирати вірних і чесних союзників. Драма досягає кульмінації у VІІІ яві, передостанній дії, коли султанські посланці вимагають від Дорошенка данини за свою роботу – “маленьких хлопчиків сотень п’ять”, з яких за стінами Порти будуть виховати майбутніх яничарів. Гетьман змушений погодитись на цю ганебну пропозицію. Цей вчинок перекреслює його тріумфальну перемогу, від нього відсахнулися козаки, народ змушений тікати на лівий берег Дніпра. Навіть самі віддані – побратим Роман відцурався від гетьмана. Четверта дія трагічна. Вона завершується розпачем Дорошенка. Його влада супроводжується кров’ю та горем. Він не в змозі зупинити Руїну. Символічно, що похмура погода передає почуття гетьмана. Сам він порівнює явища природи з біблійним вбивством Авеля: Д о р о ш е н к о : Я Каїн, Нема мені тут місця. Чуєш, скрізь Шепоче все: запродав Україну, Запродав бісурманові. А, а! [ 7, с.167]. П’ята дія починається останнім боєм Дорошенка з ворогами. Разом з відданою йому старшиною та полковниками він йде у бій, вважаючи, що краще загинути в бою, чим віддатись на потіху загарбників. Йдучи до козацької столиці, останнього оплоту Дорошенка – Чигирина, армія Івана Самойловича та московського воєводи Ромадановського веде себе так само як татари. Сам же гетьман, перебуваючи в безнадійному становищі, наказує музикантам грати і йде у танок: Д о р о ш е н к о : Ну ж, шпарче грай! Танцює Дорошенко. ...Не гетьман я вже більше, але я Козак іще... козак останній, друже, А там дивись (показує на табір), - там нові люди все, Там нові люди все, Там вже нема завзятого лицарства, Там вже нема козацтва того, Що піднялось колись за віру й волю. [ 7, с.167]. Дорошенко розуміє свою поразку. Він готовий прийняти смерть, пекельні тортури, коли б знав, що Україна знову “воскресне та оживе”, що зійде зерно свободи на новій ниві, чи вона бур’яном заросте. Мати яка проклинала свого сина за руїну, осягнувши весь драматизм і трагізм подій, пророчо виправдовує сина й провіщує: М а т и : Ні, сину, Не згинуло життя твоє і кров, Проллята тут, не згинула даремне: Я вирощу її, я переллю її В нових людей. І всі пекучі сльози, Пролиті тут, квітками я зрощу... [ 7, с.193]. Дорошенко вгамував свою гордість та лицарський дух і щоб не проливати даремно крові йде до Самойловича, щоб скласти з себе гетьманство, поклавши до ніг переможця гетьманську булаву та клейноди. Полковниця Шульга не може стерпіти такої знеславленої зневаги й покінчує життя самогубством. Чого не скажеш про генерального писаря Івана Мазепу, якого письменниця змальовує у творі як прагматика та спритного політика. Переконаний в поразці Дорошенка, Мазепа переходить до табору Самойловича. Попри всі трагічні колізії, у драмі пророчо звучать слова Матері-України: Ти дав минуле, сину, і воно Уродить нам прийдешнє... [ 7, с.193]. Драма “Гетьман Дорошенко”, за визначенням Я. Мамонтова, належить “до найкращих історичних п’єс в українському репертуарі ... всім образам дано мистецьку виразність та індивідуальність, а цілій п’єсі певний колорит” [ 8, с. 198]. Після опублікування драми “Гетьман Дорошенко” вона була включена до репертуару трупи М.К. Садовського. Один з рецензентів в оглядовій статті про першу постановку “Гетьмана Дорошенка” на сцені відмічає: “При нашій бідності, що до зросту драматичної письменницької продукції, звичайно радієш, коли на сцені з’являється нова, варта уваги, п’єса. ... радієш, що коли наш театр придбав нову цінну річ, на якій може показати й своїм, і чужим свою силу, своїх талантів, свою умілість” [ 9, с.4]. Драма “Гетьман Дорошенко” з великим успіхом виставлявся на сцені театру Садовського доки не була заборонена до постановки київським губернатором. Остаточним сценічним варіантом слід вважати постановку, здійснену відомим режисером Ол. Корольчуком спільно з автором у Державному народному театрі. П’єса йшла з великим успіхом протягом багатьох років, аж до заборони її більшовицькою владою. І лише у 1995 році режисер В. Опанасенко здійснив постановку цієї п’єси на сцені українського національного театру ім. І.Франка. Підсумовуючи, можна констатувати, що історична драма “Гетьман Дорошенко” є однією з найкращих творів у драматичному доробку письменниці. У цій трагедії Людмила Старицька-Черняхівська художньо осмислює проблему національного державотворення, визначення самобутності української нації. Авторка усвідомлює необхідність збройної боротьби українського народу за свою державність і незалежність від колоністів. Суспільно-політична позиція в розглядуваній драмі Людмили Старицької-Черняхівскої – є державотворчою, глибоко національною, патріотичною. Драма “Гетьман Дорошенко” – це перша спроба письменниці філософсько осмислити сенс людського буття в історії. Історична драматургія є тією цариною в її творчості в якій вона виступала як поет, історик, психолог, драматург, поєднуючи минуле, сучасне і майбутнє. Джерела та література 1. Хорунжий Ю. М. Вступна стаття / Старицька-Черняхівска Л.М. Вибрані твори. – К.: Наукова думка, 2000. – 848 с. 2. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 6-ти т. – Т. 3. – К., 1953. – 753с. 3. Баран Є.М. Українська історична проза другої половини ХІХ – ХХ століття і Орест Левицький. – Львів; Логос, 1998. – 144 с. 4. Старицька-Черняхівска Л.М. / 25 років українському театру./ Вибрані твори. – К.: Наукова думка, 2000. – 848 с. 5. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., Наукова думка., 1991. – 496 с. 6. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 6-ти т. – Т. 2. – К., 1953. – 753с. 7. Старицька-Черняхівска Л.М. / Гетьман Дорошенко/ Вибрані твори. – К.: Наукова думка, 2000. – 848 с. 8. Мамонтов Я. Українська драматургія передреволюційної доби (1900 – 1917). //Червоний шлях. – 1926. – Ч. 11-12. – 197. 9. Старий В. Український театр // Рада. 11 листопада 1911р. с. 4. Швец Владимир Станиславович Историческая драма Людмилы Старицкой-Черняховской «Гетман Дорошенко» В статье рассматривается первая историческая драма Людмилы Старицкой-Черняховской “Гетьман Дорошенко”. Это драматическое произведение есть продолжением темы Хмельниччины, которую вместе с отцом, М.Старицким, разрабатывала писательница, писательница проявила себя как мастер драматического жанра. Пьеса “Гетьман Дорошенко” художественно-литературное полотно, которое можно отнести к лучшим историческим пьесам в украинской драматургии начала ХХ века. Ключевые слова: драма, тема, образы, персонажи, конфликт, исторические произведения, Руина, казачина, национальность, театр. Shvets Volodymyr Stanislavovych Liudmyla Starytska-Cherniahivska’s historical drama "Hetman Doroshenko" The first historical drama by Liudmyla Starytska-Cherniahivska "Hetman Doroshenko" is considered in the article. This drama is continuation of a theme Hmelnichchina, which together with the father, M.Starytskyj, the writer developed. The writer has shown itself as the foreman of a drama genre. "Hetman Doroshenko" with literary, and the theatrical side both is one of best historical plays in the Ukrainian dramatic art began of ХХ century. Key words: drama, themes, images, heroes, conflict, historical products, Ruin, kozachchina, national, theatre. У статті аналізується перша історична драма Людмили Старицької- Черняхівської “Гетьман Дорошенко”. Цей драматичний твір є продовженням теми Хмельниччини, яку разом з батьком, М. Старицьким, опрацьовувала письменниця, виявляючи при цьому себе як видатного митця. П’єса “Гетьман Дорошенко” художньо-літературне полотно яке належить до найкращих історичних п’єс української драматургії початку ХХ століття. Ключові слова: драма, теми, образ, персонажі, конфлікт, історичні твори, Руїна, козаччина, національність, театр.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-76109
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	1562-0808
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T16:43:19Z
publishDate	2003
publisher	Кримський науковий центр НАН України і МОН України
record_format	dspace
spelling	Швец, В.С. 2015-02-07T20:09:41Z 2015-02-07T20:09:41Z 2003 Історична драма Л.М. Старицької-Черняхівської "Гетьман Дорошенко" / В.С. Швец // Культура народов Причерноморья. — 2003. — № 43. — С. 236-242. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. 1562-0808 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/76109 В статье рассматривается первая историческая драма Людмилы Старицкой-Черняховской “Гетьман Дорошенко”. Это драматическое произведение есть продолжением темы Хмельниччины, которую вместе с отцом, М.Старицким, разрабатывала писательница, писательница проявила себя как мастер драматического жанра. Пьеса “Гетьман Дорошенко” художественно-литературное полотно, которое можно отнести к лучшим историческим пьесам в украинской драматургии начала ХХ века. The first historical drama by Liudmyla Starytska-Cherniahivska "Hetman Doroshenko" is considered in the article. This drama is continuation of a theme Hmelnichchina, which together with the father, M.Starytskyj, the writer developed. The writer has shown itself as the foreman of a drama genre. "Hetman Doroshenko" with literary, and the theatrical side both is one of best historical plays in the Ukrainian dramatic art began of ХХ century. У статті аналізується перша історична драма Людмили Старицької-Черняхівської “Гетьман Дорошенко”. Цей драматичний твір є продовженням теми Хмельниччини, яку разом з батьком, М. Старицьким, опрацьовувала письменниця, виявляючи при цьому себе як видатного митця. П’єса “Гетьман Дорошенко” художньо-літературне полотно яке належить до найкращих історичних п’єс української драматургії початку ХХ століття. uk Кримський науковий центр НАН України і МОН України Культура народов Причерноморья Вопросы духовной культуры – ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ Історична драма Л.М. Старицької-Черняхівської "Гетьман Дорошенко" Историческая драма Людмилы Старицкой-Черняховской "Гетман Дорошенко" Liudmyla Starytska-Cherniahivska’s historical drama "Hetman Doroshenko" Article published earlier
spellingShingle	Історична драма Л.М. Старицької-Черняхівської "Гетьман Дорошенко" Швец, В.С. Вопросы духовной культуры – ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ
title	Історична драма Л.М. Старицької-Черняхівської "Гетьман Дорошенко"
title_alt	Историческая драма Людмилы Старицкой-Черняховской "Гетман Дорошенко" Liudmyla Starytska-Cherniahivska’s historical drama "Hetman Doroshenko"
title_full	Історична драма Л.М. Старицької-Черняхівської "Гетьман Дорошенко"
title_fullStr	Історична драма Л.М. Старицької-Черняхівської "Гетьман Дорошенко"
title_full_unstemmed	Історична драма Л.М. Старицької-Черняхівської "Гетьман Дорошенко"
title_short	Історична драма Л.М. Старицької-Черняхівської "Гетьман Дорошенко"
title_sort	історична драма л.м. старицької-черняхівської "гетьман дорошенко"
topic	Вопросы духовной культуры – ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ
topic_facet	Вопросы духовной культуры – ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/76109
work_keys_str_mv	AT švecvs ístoričnadramalmstaricʹkoíčernâhívsʹkoígetʹmandorošenko AT švecvs istoričeskaâdramalûdmilystarickoičernâhovskoigetmandorošenko AT švecvs liudmylastarytskacherniahivskashistoricaldramahetmandoroshenko

Історична драма Л.М. Старицької-Черняхівської "Гетьман Дорошенко"

Репозитарії

Схожі ресурси