Стратегія організації Січневого повстання 1863-1864 рр. в Правобережній Україні та перешкоди в її реалізації
Розглянуті фактори, що обумовили застосування польською шляхтою модерної стратегії мобілізації усіх верств суспільства для участі в повстанні; причини стримування процесу демократизації свідомості, на прикладі Правобережної України. Ключові слова: повстання, шляхетська ієрархія, націоконструюванн...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Історичний архів. Наукові студії |
|---|---|
| Дата: | 2011 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2011
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/76284 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Стратегія організації Січневого повстання 1863-1864 рр. в Правобережній Україні та перешкоди в її реалізації / Ю.С. Земський // Історичний архів. Наукові студії: Зб. наук. пр. — Миколаїв: ЧДУ ім. Петра Могили, 2011. — Вип. 6. — С. 26-30. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-76284 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Земський, Ю.С. 2015-02-09T16:23:22Z 2015-02-09T16:23:22Z 2011 Стратегія організації Січневого повстання 1863-1864 рр. в Правобережній Україні та перешкоди в її реалізації / Ю.С. Земський // Історичний архів. Наукові студії: Зб. наук. пр. — Миколаїв: ЧДУ ім. Петра Могили, 2011. — Вип. 6. — С. 26-30. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. 1609-7742 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/76284 94 (1: 329.17 (438:470:477) Розглянуті фактори, що обумовили застосування польською шляхтою модерної стратегії мобілізації усіх верств суспільства для участі в повстанні; причини стримування процесу демократизації свідомості, на прикладі Правобережної України. Ключові слова: повстання, шляхетська ієрархія, націоконструювання, прокламації, демократизація свідомості. Рассмотрены факторы, обусловившие использование польской шляхтой модерной стратегии мобилизации всех слоев общества для участия в восстании; причины сдерживания процесса демократизации сознания, на примере Правобережной Украины. Ключевые слова: восстание, шляхетская иерархия, нациоконструирование, прокламации, демократизация сознания. The article considers the factors which caused the use by the Polish gentry of the modern strategy of mobilization of all strata of the society for the participation in the revolt, as well as the reasons for control the process of consciousness democratization, on the example of the Right-Bank Ukraine. Key words: revolt, gentry’s hierarchy, nation forming process, proclamations, consciousness democratization uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Історичний архів. Наукові студії Вітчизняна та всесвітня історія Стратегія організації Січневого повстання 1863-1864 рр. в Правобережній Україні та перешкоди в її реалізації Стратегия организации Январского восстания 1863-1864 гг. в Правобережной Украине и препятствия в ее реализации The Organization Strategy of the January Revolt of 1863-1864 in the Right-Bank Ukraine and the Obstacles to its Realization Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Стратегія організації Січневого повстання 1863-1864 рр. в Правобережній Україні та перешкоди в її реалізації |
| spellingShingle |
Стратегія організації Січневого повстання 1863-1864 рр. в Правобережній Україні та перешкоди в її реалізації Земський, Ю.С. Вітчизняна та всесвітня історія |
| title_short |
Стратегія організації Січневого повстання 1863-1864 рр. в Правобережній Україні та перешкоди в її реалізації |
| title_full |
Стратегія організації Січневого повстання 1863-1864 рр. в Правобережній Україні та перешкоди в її реалізації |
| title_fullStr |
Стратегія організації Січневого повстання 1863-1864 рр. в Правобережній Україні та перешкоди в її реалізації |
| title_full_unstemmed |
Стратегія організації Січневого повстання 1863-1864 рр. в Правобережній Україні та перешкоди в її реалізації |
| title_sort |
стратегія організації січневого повстання 1863-1864 рр. в правобережній україні та перешкоди в її реалізації |
| author |
Земський, Ю.С. |
| author_facet |
Земський, Ю.С. |
| topic |
Вітчизняна та всесвітня історія |
| topic_facet |
Вітчизняна та всесвітня історія |
| publishDate |
2011 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Історичний архів. Наукові студії |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Стратегия организации Январского восстания 1863-1864 гг. в Правобережной Украине и препятствия в ее реализации The Organization Strategy of the January Revolt of 1863-1864 in the Right-Bank Ukraine and the Obstacles to its Realization |
| description |
Розглянуті фактори, що обумовили застосування польською шляхтою модерної стратегії
мобілізації усіх верств суспільства для участі в повстанні; причини стримування процесу
демократизації свідомості, на прикладі Правобережної України.
Ключові слова: повстання, шляхетська ієрархія, націоконструювання, прокламації,
демократизація свідомості.
Рассмотрены факторы, обусловившие использование польской шляхтой модерной стратегии
мобилизации всех слоев общества для участия в восстании; причины сдерживания процесса
демократизации сознания, на примере Правобережной Украины.
Ключевые слова: восстание, шляхетская иерархия, нациоконструирование, прокламации,
демократизация сознания.
The article considers the factors which caused the use by the Polish gentry of the modern strategy of
mobilization of all strata of the society for the participation in the revolt, as well as the reasons for
control the process of consciousness democratization, on the example of the Right-Bank Ukraine.
Key words: revolt, gentry’s hierarchy, nation forming process, proclamations, consciousness
democratization
|
| issn |
1609-7742 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/76284 |
| citation_txt |
Стратегія організації Січневого повстання 1863-1864 рр. в Правобережній Україні та перешкоди в її реалізації / Ю.С. Земський // Історичний архів. Наукові студії: Зб. наук. пр. — Миколаїв: ЧДУ ім. Петра Могили, 2011. — Вип. 6. — С. 26-30. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT zemsʹkiiûs strategíâorganízacíísíčnevogopovstannâ18631864rrvpravoberežníiukraínítapereškodivíírealízacíí AT zemsʹkiiûs strategiâorganizaciiânvarskogovosstaniâ18631864ggvpravoberežnoiukraineiprepâtstviâveerealizacii AT zemsʹkiiûs theorganizationstrategyofthejanuaryrevoltof18631864intherightbankukraineandtheobstaclestoitsrealization |
| first_indexed |
2025-11-27T00:18:46Z |
| last_indexed |
2025-11-27T00:18:46Z |
| _version_ |
1850788067392094208 |
| fulltext |
Історичний архів
26
УДК 94 (1: 329.17 (438:470:477)
Ю. С. Земський
СТРАТЕГІЯ ОРГАНІЗАЦІЇ СІЧНЕВОГО ПОВСТАННЯ
1863-1864 рр. В ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ ТА
ПЕРЕШКОДИ В ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЇ
Розглянуті фактори, що обумовили застосування польською шляхтою модерної стратегії
мобілізації усіх верств суспільства для участі в повстанні; причини стримування процесу
демократизації свідомості, на прикладі Правобережної України.
Ключові слова: повстання, шляхетська ієрархія, націоконструювання, прокламації,
демократизація свідомості.
Рассмотрены факторы, обусловившие использование польской шляхтой модерной стратегии
мобилизации всех слоев общества для участия в восстании; причины сдерживания процесса
демократизации сознания, на примере Правобережной Украины.
Ключевые слова: восстание, шляхетская иерархия, нациоконструирование, прокламации,
демократизация сознания.
The article considers the factors which caused the use by the Polish gentry of the modern strategy of
mobilization of all strata of the society for the participation in the revolt, as well as the reasons for
control the process of consciousness democratization, on the example of the Right-Bank Ukraine.
Key words: revolt, gentry’s hierarchy, nation forming process, proclamations, consciousness
democratization.
Січневе повстання 1863-1864 рр. в Українському
Правобережжі, як відомо, не мало значних успіхів. Не
підтримали його не лише українці, але й польська
шляхта приєднувалася до виступу надзвичайно не
рішуче. Серед причин такої пасивності був не лише
природний острах (через непевність можливих
наслідків повстання), але й неабияку роль зіграла
структура польської спільноти, що мешкала в
Правобережжі. Зокрема, значна диференційованість
шляхти, із нездоланною різницею умов життя між
магнатами та «обивателями» (як називали шляхтичів-
землевласників), з одного боку, й малоземельними та
безземельними чиншовиками, що, часто, заробляли на
життя важкою фізичною працею, з іншого боку. До
того ж, проти останніх (за мовчазної згоди перших)
було розв’язано справжню війну імперською владою,
яка не визнавала шляхетських привілеїв за людьми,
що не мали належного землеволодіння. Увесь
драматизм тієї боротьби «на знищення», власне
декласацію безземельної шляхти – «гербової голоти»
ґрунтовно розкрив Даніель Бовуа в трилогії з історії
російсько-польських взаємин у Правобережній
Україні наприкінці ХVIII – упродовж ХІХ ст. [2; 3; 1].
Проте, готуючи Січневе повстання, польські
активісти прагнули залучити до його участі макси-
мально всі верстви суспільства, а тому розгорнули
широку пропаганду задля демократизації свідомості
всіх потенційних його учасників. Усвідомлюючи
зміст новизни стратегії, яку обрали польські патріоти,
канцелярія ІІІ відділення у березні 1859 р. інформу-
вала київського генерал-губернатора, що поляки
втратили сподівання на допомогу західних держав у
відновленні Польщі і тепер усіх своїх сил докладають,
аби розбурхати громадськість і, більше того,
об’єднати зусилля громадськості Російської імперії із
загальноєвропейським рухом: «...переконавшись ще
раніше в неможливості досягти успіху самостійними
діями [поляки – Ю.З.] протягнули руку Мацціні
[власне, Джузеппе Мадзіні – Ю.З.] та Костаке
[Йдеться про героїв національно-визвольних рухів
тогочасної Італії та Румунії. – Ю.З.], аби разом з ними
прагнути до однієї спільної мети, тобто до зруйну-
вання нинішнього політичного і суспільного порядку в
Європі» [9, арк. 2-2зв.]. З глибоким розумінням
загальноєвропейських політичних процесів, у Записці
констатувалося, що поляки пов’язували свій неуспіх
повстання у 1848 р. із тим, що піклувалися тоді
виключно своїми інтересами, а нині всі європейські
народи потребують політичного перевороту, тож цим
вони і хочуть скористатися і намагаються «скріпити
союз зі всіма слов’янськими племенами, а
щонайбільше з «русскими» [У цьому випадку
«русские племена» треба розуміти у автора Записки
як традиційну для самодержавної свідомості зібрану
назву т. зв. «триєдиной русской нации» – українців,
білорусів, росіян – у тогочасних назвах: «племен»
«малоросів, білоросів та великоросів» – Ю.З.] та
підняти повстання одночасно на всіх землях
слов’янського світу, за одностайною згодою із
жителями Галіції, Кракова та України» [9, арк. 3–4].
Такі дії, констатував далі автор Записки, цілком
узгоджуються із планами Д. Мадзіні і спокушають
Випуск 6
27
суспільство проголошеною метою вирівнювання прав
людей та народів і особливо – «створенням
Слов’янських об’єднаних штатів, де кожне плем’я
зберігало б незалежне життя та самостійний
устрій» [9, арк. 4].
Отже, головною в підготовці повстання стала ідея,
що до боротьби треба залучати всі верстви
суспільства, а задля такої загальної мобілізації,
організатори прагнули поширити переконання, що
народ не має чекати ласки царя, а повстанням
домогтися свого. Лише спільною хвилею спротиву
всього народу – всіх верств, різної етнічної належ-
ності, різних віросповідань, від малого до старого,
включно із жінками – лише таким повстанням можна
здобути бажаного результату. А отже, всі дії
агітаторів та активістів спрямовувалися на «розбур-
хання» та згуртований виступ якомога більшого числа
людей. Це констатувала й російська влада. Так, в
огляді стану Київської, Подільської та Волинської
губерній за 1861 р. говорилося, що «в останніх числах
серпня, коли з більшою силоювідновився патріо-
тичний рух у Царстві Польському, активізувався
також патріотичний рух серед польського населення
краю [тобто, в Українському Правобережжі – Ю.З.];
на цей раз він набув більш серйозного характеру. З
боку агітаторів вживалися всі заходи, аби якомога
більше поширити рух і зробити його загальним,
народним. Знову почався спів патріотичних гімнів в
костелах, носіння трауру [траур був оголошений
польськими демократами обов’язком всіх поляків
після розстрілу російськими військами демонстрації у
Варшаві в лютому 1861 р. – Ю.З.], національного
одягу та різних умовних символічних знаків,
встановлення в публічних місцях хрестів на спомин
убитих у Варшаві; зрештою, відбувалися спроби
порушення громадського спокою» [7, арк. 15].
Власне, поляки взяли на озброєння гасла та
тактику націотворчого, націоконструюючого змісту.
Витворено було ідею-міф про спільне історичне
щасливе минуле – демократичну шляхетську
республіку Річ Посполиту, яка втрачена через
зловмисні, загарбницькі дії підступних та жорстоких
ворогів. Вони зламали історично усталений хід
розвитку, нав’язали свої варварсько-деспотичні порядки
та закони, неприродні для «Нашого» демократичного,
за своїм світоглядом народу і знущаються з «Нас»,
вказуючи що і як «Нам» робити, забороняючи «Нам»
рідну мову, визначаючи «Нам» зміст освіти, зброєю
понукаючи «Нас» на «Нашій» рідній землі. А отже,
вихід один – усім «Нам» разом треба постати та раз і
назавжди прогнати цих зухвалих зайд із рідної
домівки.
Найважливішою складовою в націоконструю-
ючому міфі є саме ідея єдності суспільства – всі як
один мають об’єднатися навколо спільної для всіх
святині – Вітчизни, а допоки вона у неволі – в
жодного із «Нас» немає інших важливих справ, у
жодного не може бути приватних інтересів, кожен із
«Нас» – синів і дочок «Нашої» Вітчизни є рідним
братом та сестрою для всіх своїх співвітчизників, а
отже «Ми» – єдина родина і в цьому головна «Наша»
сила. Реалізуючи саме таку ідейну парадигму,
польські демократи прагнули залучити на свою
підтримку й українське селянство. Однак, реалії
життя, щонайперше, жорстко стратифіковане суспіль-
ство, станова ієрархія, із надзвичайно віддаленими
полюсами, де, з одного боку, – світ утіх магнатів з
«обивателями», а з іншого – злидні, неписьменність,
забобонність та провіденціалізм селян, a priori не
могли забезпечити бажаного, належного ґрунту для
повноцінного та адекватного сприйняття гасел та ідей
демократів-патріотів. Тож окремою проблемою, яка
постала перед польськими «націоконструкторами» в
Українському Правобережжі, була повна апатія до
їхніх закликів з боку українського селянства.
Скільки не «вмовляли» польські демократи,
апелюючи і до сердець, і до розуму селян, реакцією
було лише роздратування і навіть бажання при-
боркати агітаторів [6]. Ніколи український селянин не
відчував єдності з поляком та і не міг себе
позиціонувати «єдинокровним братом» польського
шляхтича, як про те стверджували в прокламаціях
останні. Хоч багато хто із малоземельної шляхти (а
саме вони були найактивнішими агітаторами
українських селян на підтримку повстання в
Українському Правобережжі) мало чим відрізнявся за
способом життя та статками від селян, до того ж, усі
вони були україномовними. Однак, від участі у
повстанні відцуралися навіть декласовані, зубожілі
колишні шляхтичі-чиншовики, вони не вірили своїм
заможним «побратимам» – шляхтичам – «панству»,
яке їх зрадило московській владі (мовчки погоджую-
чись із політикою «декласації»), тож селяни,
насправді, були ще більше віддаленими від інтересів
реставраторів Речі Посполитої. Надто вже контрас-
тували слова із агіток та маніфестаційних закликів із
реаліями повсякдення. Отже, заходи шляхти
сприймалися селянами як справа «панів-поляків» і
переконати їх в доцільності спільного польсько-
українського виступу «за нашу і вашу свободу» проти
московської влади не було жодної можливості.
Попри труднощі із просуванням націоконсо-
лідуючих ідей навіть серед шляхти, а ще більшою
мірою серед селян робота польських демократів у
цьому сенсі, була налагоджена досить системно та
грамотно. З території польських земель ці ідеї швидко
поширювалися і в Українське Правобережжя.
Приміром, київський генерал-губернатор Іларіон
Васильчиков у липні 1861 р. надіслав губернаторам
підпорядкованого йому краю (київському, поділь-
ському та волинському) розгорнуте інформування-
застереження, що в Царстві Польському з’явився
заклик під заголовком «Послання до усіх спів-
вітчизників», де заплямовано та перекручено – писав
начальник краю – подавалися всі дії та розпо-
рядження Росії, Австрії та Прусії на колишніх
польських землях, а водночас робився заклик до
боротьби із урядами вказаних держав [4, арк. 8–9].
Причому, «Послання» застерігало, що боротися
потрібно моральною силою, уникаючи демонстрацій,
які оголошувалися можливими лише у виняткових
випадках. Автори «Послання» заохочували всіх
поляків до порозуміння, взаємної любові, а також
участі в заходах щодо «підняття селян до рівня з
поміщиками». Засобами такого «підняття» називалися
очиншування селян (що мало стати першим кроком
Історичний архів
28
на шляху переведення їх у стан власників землі), а
також надання селянам освіти (задля чого агітка
закликала до створення шкіл). Загалом, усі поляки
мали перевиховати себе, і в новому дусі виховати
молоде покоління – всі разом мали виказувати в
усьому недовіру уряду, не шукати в нього жодної
допомоги, самостійно вирішувати можливі суперечки
і конфлікти, не звертаючись до судів та урядових
установ.
Окремо автори «Послання» зверталися до євреїв,
яких називали «такими ж поляками, тільки іншої
віри» і закликали їх до спільних зусиль і спільної
праці задля блага і незалежності Польщі. А також до
«жителів Литви і Руси» (жителями Руси, або
русинами – називали в тогочасній польській
термінології українців; жителями Литви називали не
лише, власне литовців, але й білорусів), аби вони
зневажали всі настанови росіян і німців, котрі
прагнуть «посіяти розбрат поміж співвітчизниками,
що проживають на різних землях Польщі». Крім того
– звертав увагу І. Васильчиков – прокламація
заохочувала всіх молитися за звільнення Польщі,
облишити розкоші, гуляння, недоречні веселощі,
носити траур, не послуговуватися ніколи на польській
землі німецькою та російською мовами. А ще,
переконати поміщиків чинити по-братськи з селя-
нами, уникати і проганяти із кола спілкування людей,
які служать уряду. Також, прокламація повчала
шукати засобів до існування (матеріальних статків) не
в службі, а в ремеслах, торгівлі та іншій корисній
праці. А водночас, не марнувати грошей, а жертву-
вати їх на потреби Польщі, на допомогу бідним, на
зброю, на книги та ікони польські [4, арк. 8–10].
Досить показовим у цій самій справі є документ-
заклик до участі у відзначенні річниці Городельського
зібрання (Городельська унія 1413 р. була про-
довженням традиції, закладеної ще Кревською унією
1385 р., спрямованою на поширення Польщею свого
впливу на землі далі на схід у спосіб заохочення еліт
Литви, Білорусі та України перевагами польського
шляхетського права). Автори прокламації відверто
міфологізували зміст та значення Городельської
«згоди», підносячи її як момент добровільного
єднання «народів» Польщі, Литви та Руси. «Єднання
це було лише формальністю і, певною мірою,
підтвердженням дійсного і добровільного об’єднання
народів під скіпетром Польщі при Владиславі Ягайлі.
У цій події, винятковій в історії народів, взаємна
симпатія та ідея свободи зайняли місце перемог та
завоювань, – говорилося в прокламації, – оминути цей
факт, не надаючи йому належного значення за
теперішніх обставин, не освятити всезагальним
народним святкуванням цього дорогого для нас
спогаду, значило б зректися в очах Європи народу і
власного сумління – свого минулого і майбутності»
[4, арк. 13–14 зв.].
Однак, наскільки не просто було самим полякам у
своєму ієрархієзованому середовищі реалізувати
подібні ідеї та заклики, свідчить цілий ряд доку-
ментів. Так, у лютому 1861 р. поміж очільниками
польського заможного дворянства (поміж предво-
дителями) виник конфлікт на Київщині. Звени-
городський повітовий предводитель змушений був
виправдовуватися перед генерал-губернатором, що
він «збирав гроші з поміщиків Звенирогодського
повіту (нібито по 6 коп. з селянської душі, в
залежності від числа селян, якими володів поміщик)
цілком законно і не зі злими намірами». Він звертався
до доброї волі заможніших поміщиків, аби вони
доповнили складку, яку розпочав збирати, з дозволу
уряду іще його попередник – на допомогу особам, що
повернулися за «височайшою милістю» (тобто за
амністією, оголошеною при коронації Олександра ІІ у
1856 р.) із Сибіру в Київську губернію [10, арк. 6–6
зв.]. А далі, в цій же справі довгий, слізний лист
губернського предводителя дворянства генерал-
губернатору, в якому автор скаржився, що в очах
Звенигородського повітового предводителя виглядає
донощиком, а тому назавжди втратив своє добре ім’я:
«Наскільки з обов’язку громадянина вважаю, що
навіть найскромніша службова посада зобов’язує
присвятити свої труди і пізнання державі [в умовах
самодержавної Росії, читай: государю – Ю.З.],
настільки ж гидуюся бути ябедою та донощиком, а
до того ж ще й брехливим, уважаю це безчестям
дворянському імені» [10, арк. 12–14 зв.].
Ще більш драматичні події розгорнулися на
Волині влітку 1861 р. Волинський губернатор
повідомляв генерал-губернатору, що поміщик
Новоград-Волинського повіту Владислав Свейко-
вський буцімто мав дуель у Кременецькому повіті,
поблизу австрійського кордону, із поміщиком
Бердичівського повіту Адамом Вележинським.
Підставою стало те, що В. Свейковський, кавалер
ордена Св. Станіслава, у своєму селі збудував
православну церкву, за що отримав адрес-лист з
осудом від місцевих поміщиків (близько 80 осіб), які
називали його поведінку негідною, а один із них, саме
А. Вележинський, викликав остракійованого на дуель.
Хоч дуелі і не було, – завершував свій лист
губернатор, – однак вона може статися у будь-який
час, враховуючи настрої обох суперників, оскільки
близько 70 або 80 місцевих поляків звинувачує
Свейковського в надмірній відданості уряду
[13,арк. 1–4].
За місяць кременецький справник повідомляв
рапортом генерал-губернатору, що в будинку графа
Мартина Тарновського в м. Березцях відбувся з’їзд
поміщиків Волинської і Подільської губерній, в якому
брали участь близько 60 осіб почесних дворян.
Підставою зібрання були проводи М. Тарновсього,
який від’їзджав закордон, але, водночас, там
розглядався також конфлікт між В. Свейковським та
А. Вележинським. Дворяни визнали А. Вележинсь-
кого винним, і він у їхній присутності просив у
В. Свейковського вибачення. Таємний нагляд, –
додавав справник, не дає підстав підозрювати зга-
даних дворян ні в чому політично осудному
[13,арк. 6–8 зв.].
За умови настільки непростих стосунків поміж
польською шляхтою (дворянством) у ставленні до
«польської справи», можна уявити труднощі, які їх
спіткали в намаганні залучити на свою сторону
«нешляхетські верстви». Однак, попри невдачі і
навіть опір, такі зусилля здійснювалися активно і
послідовно. Вже навесні 1861 р. начальник ІІІ від-
Випуск 6
29
ділення князь Василь Долгоруков повідомляв
київському, подільському та волинському генерал-
губернатору князю Іларіону Васильчикову, що він має
інформацію про деяких польських поміщиків
Правобережжя, які, бажаючи, з політичних міркувань
схилити на свій бік селян і налаштувати їх проти
уряду поширюють чутки, що вони – поміщики хочуть
надати селянам землю задарма, але цього не
дозволяють росіяни і уряд, а тому поміщики, задля
здійснення вказаної мети, складають план спільних
дій проти всіх росіян [12, арк. 1–1 зв.]. Величезний
масив агітацій та закликів, адресованих українським
селянам, аби заохотити їх до спільного виступу проти
московської влади, йшов упродовж 1861-1862 рр. [14]
і у 1863 р. [8].
Розраховували поляки залучити на свою сторону
також і євреїв. Так, вінницький городничий у квітні
1861 р. повідомив Подільському губернатору, а
останній переслав список рапорту генерал-
губернатору, що вінницький повітовий предводитель
дворянства Людвіг Пеньковський відвідував місцевих
єврейських купців і пропонував їм брататися, гово-
рячи, що «тепер євреї і поляки брати і повинні
триматися разом за інтереси Польщі, щотепер
ніхто із євреїв, навіть останній з них, не повинен
називати його більше паном маршалком (Panie
Marszałku), а тільки братом (Panie Bracie). Але купців
це дуже насторожило, – продовжував городничий, –
і вони мені відразу про це таємно оголосили, до того
ж додали, що маршалок дуже невдоволений мною за
перешкоджання деяким їхнім [поляків – Ю.З.]
політичним демонстраціям... і радив євреям напи-
сати на мене наклеп» [11, арк. 1–2]. Надзвичайно
показовою щодо польських сподівань є прокламація
адресована євреям, яка зберігається в цій же справі.
Вона завершується словами: «Старозавітні брати!
Ми віримо, що ви Поляки! Тільки в єдиній, вільній і
незалежній Польщі... постане потреба поновлення
забраних у нас законів!» [11, арк. 37 зв.-38].
Подібні ідеї висловлювала також прокламація під
назвою: «Слухайте, наші брати Ізраїльтяне,
слухайте! І душа Ваша нехай Живе!» У піднесеному
тоні, від імені євреїв документ закликав: «Мужнійте,
стійте впевнено разом із жителями Польщі і
творіть благо! Вам відомо, що євреї зобов’язані
піклуватися про благо тієї країни, у якій живуть.
Тому і ми повинні поєднатися узами братерства з
поляками і допомагати їм в усьому всіма засобами…
Ми тільки маємо все застосувати, щоб бути в поміч
нашим землякам – полякам. Тільки любов’ю і розумом
ми можемо сподіватися покращити побут наш і
всього Ізраїлю» [8, арк. 156].
Парадоксальним, з першого погляду, однак цілком
закономірним, з огляду на загальний розвиток подій
виглядає той факт, що у 1863 р. польські повстанці
прагнули залучити на свою сторону навіть російських
старообрядців. Зрозуміло, що апелювати на їхню
адресу, закликаючи до спогадів про спільне «щасливе
минуле» життя в «спільній» державі – Речі Поспо-
литій, як і називати їх «поляками, тільки іншої віри» –
не було жодного сенсу. Тому, у прокламаціях до
старообрядців акцентувалося на перевагах волі та
принципів народного представництва, які цілком
зневажені були в Російській імперії. «Не сьогодні, то
завтра христолюбиве воїнство наше піде на Москву
[аби – Ю.З.] виборних від народу на земський собор
скликати зі всієї землі, а лиходіїв закордон, до німців
проженуть… Щоб впровадити у нас порядок по-
божому, а не по-німецьки, і не по-французьки, і не по-
англійськи. Щоб Земля Святоруська миттєво вийшла
з-під рабства, і дісталася своєму законному з-
прадавна володарю Народу Святоруському…»
[5,арк. 2–5]
Отже, проблеми внутрішньо-польських протиріч,
що існували між прихильниками та активними
співробітниками у підготовці подій 1863 р., з одного
боку, та, навпаки – пасивними, чи, навіть, дієвими
супротивниками повстання, з іншого – були,
насправді, конфліктом поміж двома типами мислення,
поміж двома системами світоглядних цінностей. З
одного боку, ряд людей, перебуваючи під впливом
західноєвропейських демократизаційних процесів, під
впливом ідей, що поширювалися разом із працями
Ж. Ж. Руссо, Й. Гердера, Й. Фіхте, Д. Мадзіні –
бажали змін, з якими кожен міг би почуватися
вільною людиною у вільній власній державі. Це були
ті поляки, котрим було не комфортно в умовах
Російської імперії, що відбирала у них єдине, чим
вони насправді володіли – їхню ідентичність, тобто
їхню польськість – з мовою, з успадкованими
релігійними та культурними традиціями, з міфо-
логізованими переконаннями про велич славної
історії рідної Вітчизни і т. п. Носіїв такого світогляду
можна назвати людьми з націоналізованою
свідомістю – вони мріяли про життя польської нації в
Польській національній державі.
З іншого боку, поляки, які користувалися
неабиякими благами в умовах уже існуючих (у
Російській імперії) порядків, звісно, не могли не
остерігатися, аби не втрапити в немилість та не
позбутися свого соціального комфорту. Тож, хоч і
немає підстав категорично відмовляти цим людям у
наявності в них національних почуттів, але й досить
складно говорити про якийсь рівень їхньої національної
свідомості. Певно критерієм націоналізації їхньої
свідомості може виступати готовність кожного з них
зокрема, або не готовність жертвувати особистими
благами задля реалізації ідеї «національної справи».
Насправді, лише поодинокі представники заможного
шляхетства стали відчайдухами, що зважилися
відкрито виступити на боці повстанців. Натомість,
більшість не могла, аби «не втратити гонору», не
виявляти у «колі своїх людей» симпатій чи навіть
матеріальної підтримки, однак воліли це робити
потай, щоб не накликати на себе репресій та не
позбутися тих благ, якими втішалися. І, природно,
беручи «участь в справі», сподівалися ці блага
поліпшити. Не можна й уявити інших бажань, аби
«обивателі» – заможні землевласники, в здобутій-
відновленій польській державі погодилися б, хоч
якоюсь мірою, поступитися та позбутися свого
впливу, слави та статків. Щоправда, втаємниченість
їхнього «сприяння» повстанцям була доволі віднос-
ною. Тому після подій 1863 р. слідчі комісії сотнями
«викривали причетність» заможних землевласників й
притягували їх до відповідальності, спочатку арешто-
Історичний архів
30
вуючи їхнє майно, а після «доказів» – конфісковуючи.
Подібно тому, як події Листопадового повстання
1830-1831 рр. потягли за собою рішучу декласацію
безземельної шляхти, Січневе повстання 1863-
1864 рр. дало старт війні росіян із польськими
землевласниками в Правобережній Україні; розпо-
чалася, за влучним виразом Д. Бовуа, «битва за
землю» [1, c. 21–77].
Тож узагальнюючи проблему внутрішньо-
шляхетських світоглядних протиріч, є підстави
говорити про існування на середину ХІХ ст. двох
систем світоглядних ідеалів, двох парадигм
поціновування світу та «себе» в цьому світі. Ці дві
системи антагоністично протипоставилися між собою,
а відтак – розкололи суспільство на носіїв станового
(що мав тяглість із середньовіччя) та громадянського
(модерного, що підносив цінності Французької
революції) способів мислення. Ієрархієзоване сприй-
няття соціальної дійсності, яке тотально панувало у
свідомості загалу (особливо селянських мас), надзви-
чайно повільно та з великим спротивом поступалося
націоналізованій свідомості. Світ «належав» владним
та заможним, і в цьому були переконані не лише вони
самі. В старошляхетській польській традиції, примі-
ром, поняття «поляк» ототожнювалося виключно із
шляхтичем і жодним чином не поширювалося на
польських (за етнічною належністю) селян, так само і
Польща була державою польської шляхти і нікого
більше. Як зауважує, приміром, Хелена Бродовська,
польські селяни середини ХІХ ст. не розуміли поняття
«народ», називаючись Мазурами, Крупами чи іншими
локально-етнографічними назвами, за народ поль-
ський уважали виключно шляхтичів. Саме тому, після
скасування кріпацтва селяни навіть опиралися
відродженню Польської держави, бо боялися аби з її
поновленням не повернулося панщинне життя
[15,s. 19–20].
Зрештою, і польська шляхта попри свою «рівність
перед законом» надзвичайно чутливо ставилася до
критеріїв заможності, а також спроможності чи
неспроможності кожної особи впливати на державну
політику.
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА
1. Бовуа Д. Битва за землю в Україні. 1863-1914. Поляки в соціо-етнічних конфліктах / Даніель Бовуа, [перекл. на українську Зої
Борисюк]. – К. : Критика, 1998. – 334 с.
2. Бовуа Д. Російська влада та польська шляхта в Україні 1793-1830 рр./ Даніель Бовуа, [з фанц. пер. Зоя Борисюк]. – Львів :
Кальварія, 2007. – 296 с.
3. Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор. Польська шляхта між царизмом і українськими масами (1831-1863) / Даніель Бовуа. – К. : Вид-
во «Фенікс», 1996. – 415 с.
4. Державний архів Хмельницької області (далі – ДАХмО), ф.228, оп.1, спр.3307.
5. ДАХмО, ф. 315, оп. 1, спр. 820.
6. Земський Ю. Українсько-польське непорозуміння в ході повстання 1863 року / Юрій Земський // Метафора спільного дому.
Заславщина багатьох культур. Матеріали наук. конф. – Ізяслав – Острог, 2006. – С. 259–265.
7. Центральний державний історичний архів України у Києві (далі – ЦДІАК), ф. 442, оп. 38, спр. 881.
8. ЦДІАК, ф. 442, оп. 369, спр. 291.
9. ЦДІАК, ф. 442, оп. 809, спр. 61.
10. ЦДІАК, ф. 442, оп. 811, спр. 25.
11. ЦДІАК, ф. 442, оп. 811, спр. 79.
12. ЦДІАК, ф. 442, оп. 811, спр. 95.
13. ЦДІАК, ф. 442, оп. 811, спр. 117.
14. ЦДІАК, ф. 442, оп. 812, спр. 4.
15. Brodowska H. Świadomość chlopów pokolenia powstania styczniowego/ Helena Brodowska // Annales Universitatis Mariae Curie-
Skłodowska. – Sectio F : Historia. – Lublin, 1993. – Vol. XLVIII. – S. 19 – 27.
Рецензенти: Котляр Ю. В., д.і.н., професор, завідувач кафедри Чорноморського державного університету
імені Петра Могили;
Пронь С. В., д.і.н., професор, завідувач кафедри Чорноморського державного університету
імені Петра Могили.
© Ю. С. Земський, 2011 Стаття надійшла до редколегії 09.02.2011
|