Театр козацького бароко
Мета роботи полягає у висвітлення динаміки становлення театрального простору у козацьку добу, підкресливши роль гетьмансько-старшинського середовища стосовно його впливу на розвиток театральної культури України....
Saved in:
| Published in: | Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні |
|---|---|
| Date: | 2013 |
| Main Authors: | , |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК
2013
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/76949 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Театр козацького бароко / О. Язвінська, О. Сєрова // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. ст. — 2013. — Вип. 22, ч. 2. — С. 85-94. — Бібліогр.: 8 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859672363289804800 |
|---|---|
| author | Язвінська, О. Сєрова, О. |
| author_facet | Язвінська, О. Сєрова, О. |
| citation_txt | Театр козацького бароко / О. Язвінська, О. Сєрова // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. ст. — 2013. — Вип. 22, ч. 2. — С. 85-94. — Бібліогр.: 8 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні |
| description | Мета роботи полягає у висвітлення динаміки становлення театрального простору у козацьку добу, підкресливши роль гетьмансько-старшинського середовища
стосовно його впливу на розвиток театральної культури України.
|
| first_indexed | 2025-11-30T14:33:02Z |
| format | Article |
| fulltext |
85
родючості землі) є цілком придатною й до сьогоднішнього юридичного вжитку. Що-
правда, 8 жовтня 2002 р. місцева селищна рада вже затвердила сучасний герб Опіш-
ні, офіційний опис якого є таким: «На щиті, розтятому на золоте й зелене поля, на
семи пагорбах в обернених кольорах стоїть червоно-золотий куманець із рослинним
орнаментом (також в обернених кольорах)». Зазначена символіка тлумачиться так:
«Куманець є традиційним опішнянським витвором і підкреслює розвинуте гончарст-
во, а сім пагорбів - географічне розташування селища» [2]. Імовірно, в майбутньому
до згаданих символів слід усе ж таки додати історичну емблему міста – бичачу голо-
ву (скажімо, помістити її в голові щита або обтяжити нею підніжжя у вигляді семи
пагорбів), щоб продемонструвати спадковість сучасного самоврядування селища від
козацької доби. Проте тут своє слово вже мають сказати фахівці-геральдисти.
Список літератури
1. Грабова Н. Печатки адміністративно-судових установ Лівобережної України XVIII ст. //
ЗНТШ. – Т. CCXXII. – Праці історико-філософської секції. – Львів, 1991. – С. 270–291.
2. Дерев’янко С. Герб і прапор селища Опішня // Знак. – 2009. – № 49. – С. 1.
3. Лакиер А. Русская геральдика. – СПб., 1855. – 637 с.
4. Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание. – К., 1851. –
697 с.
5. ЦДІА України у м. Києві. – Ф. 54. – Оп. 3. – Спр. 1676.
6. ЦДІА України у м. Києві. – Ф. 54. – Оп. 3. – Спр. 2577.
7. ЦДІА України у м. Києві. – Ф. 795. – Оп. 2. – Спр. 51.
Олена Язвінська (Київ), доцент кафедри теорії та історії
держави і права Національного транспортного університету,
кандидат історичних наук,
Олена Сєрова (Київ), аспірантка Національної
академії керівних кадрів культури і мистецтв
Театр козацького бароко
Постановка проблеми. У барокову добу в Україні розпочинається власне офо-
рмлення національної художньої еліти. У XVII–XVIII ст. художня сфера, мистецт-
во, стає самостійною сферою діяльності. У тому числі спостерігається процес ста-
новлення театрального простору, який досягне свого логічного завершення у
середині ХІХ ст. із формуванням національного професійного театру. Актуальність
дослідження детермінована й високим рівнем розвитку української театральної ку-
льтури у вказаний період, її зв’язком із західноєвропейськими культурно-
мистецькими процесами.
Ступінь розробленості проблеми. Проблеми розвитку театрального мистецтва в
українському соціумі привертали увагу таких дослідників, як Д. Антонович, Л. Ар-
химович, О. Бодянський, О. Казимиров, О. Коваленко, Н. Корнієнко, Л. Корній, А.
Ольховський, В. Перетц, А. Прилуцька, О. Соболевський, М. Семчишин, Л. Софро-
нова, М. Тихонравов, І. Франко, О. Шреєр-Ткаченко та ін. У тому числі відзначаємо
певний особистий внесок авторів у постановку та розвиток проблематики [8].
86
Об’єктом дослідження виступає аналіз концептуальних проблем процесу фо-
рмування театрального простору в козацьку добу. Предмет дослідження – тенде-
нції і закономірності, виявлені у процесі створення театрального мистецтва в
XVIІ–XVIII ст. в Україні.
Мета роботи полягає у висвітлення динаміки становлення театрального прос-
тору у козацьку добу, підкресливши роль гетьмансько-старшинського середовища
стосовно його впливу на розвиток театральної культури України.
Наукова новизна отриманих результатів дослідження полягає в узагальненні
концептуальних проблем реконструкції створення театрального мистецтва у XVII–
XVIII ст. в Україні, висвітливши культурно-мистецький феномен гетьмансько-
старшинського середовища у такому процесі.
Основний зміст роботи. Формування національного професійного театру в
Україні – складний історичний процес, зумовлений загальними тенденціями істо-
ричного розвитку, активним впливом інших художніх культур (слов’янських і за-
хідноєвропейських), а також національними культурними традиціями, витоки яких
йдуть ще від українського народних театралізованих дійств (сезонного театру) язи-
чницької доби.
Загальноприйнято, що історію українського театру можна умовно розчленити
на такі основні етапи:
Перший – старовинний український театр ХІ–ХІІ ст., який у свою чергу поділя-
ється на: а) первісний (дохристиянський) народний театр; б) княжий театр;
в) християнський народний театр; г) літургійний театр. Ми не маємо відомостей
про театральні вистави в Україні ХІV–ХV ст. (темні віки).
Другий – новий український театр ділиться на такі періоди: а) театр козацького
бароко ХVІ–ХVІІІ ст. (шкільний театр і вертеп); б) доба формування професійного,
загальнодоступного театру з кінця XVIII ст. до 1881 р.; в) професійний театр побу-
тового характеру (1881–1917 рр.).
Третій – новітній (сучасний) професійний театр ХХ – початку ХХІ ст. (від
1917 р.) [8, 322].
Перші відомості про новий український театр надходять з часів ренесансу та ба-
роко (ХVІ–ХVІІІ ст.). Український театр ХVІ–ХVІІІ ст. ще називають театром коза-
цького бароко. Адже політична кристалізація козацтва під проводом гетьманства, ві-
дбувалась у якісно новий період розвитку освіти, культури, науки і мистецтва, що
формувалися на ґрунті ренесансно-гуманістичного світогляду. М. Грушевський на-
звав цей період “першим українським відродженням” [2, 65]. Гетьмансько-
старшинська верства, яка була вагомою частиною інституту влади й утворювала вер-
хівку державно-адміністративного апарату, виявилася здатною до створення власно-
го культурного й естетичного середовища. Вона протягом тривалого історичного пе-
ріоду стимулювала розвиток духовного потенціалу українського народу, була
творцем самобутніх художніх цінностей українського народу, охоронцем його наці-
ональних культурних традицій у тому числі й у театральній царині [1].
Протягом ХVІ–ХVШ ст. в Україні розвиваються, з одного боку, драми релігійно-
го характеру, з іншого – трагікомедії історичні й так звані “інтермедії” й “інтерлюдії”,
87
які згодом переходять у самостійне явище – вертеп і стають зав’язком української
комедії, перебуваючи в безпосередньому зв’язку із традиційним народним театром.
Поважна релігійна драма і трагікомедія не дожили до початку XIX ст. і перехо-
ду до світського театру не зробили, але, бувши під впливом Західної Європи, ви-
значили зовнішні театральні форми, тобто сцену, декорацію, костюми і т. д. Зате
інтермедії, сатиричні віршовані діалоги були містком до світського театру, й на їх
основі постав згодом театр І. Котляревського.
Театр XVII ст. починає розвиватися насамперед у школах (звідси назва – шкі-
льний театр). Як вид видовищного мистецтва шкільні драми прийшли в Україну
із Західної Європи через культурні взаємозв’язки з Польщею у XVII ст. і міцно
ввійшли в практику українських братських та інших шкіл. До середини XVIII ст. в
Україні з’явилось близько 30 драматичних творів – шкільних драм, діалогів, де-
кламацій, авторами яких зазвичай були викладачі Києво-Могилянської академії.
Основні актори – школярі або студенти [4, 360–361]. Імена драматургів надає
Л. Корній : Ф. Прокопович, П. Беринда, М. Довгалевський, Л. Горка, Г. Кониський,
С. Ляскоронський, Г. Щербацький, В. Лащевський, М. Базилевич, І. Хмарний,
С. Полоцький, К. Сакович, І. Одровонж-Мигалевич та випускники Академії
Д. Туптало (Тупталенко), М. Козачинський та ін. [6]
Діапазон шкільного театру дуже широкий: від найпростіших декламацій до склад-
них драм або трагікомедій. Ставили в першу чергу релігійні драми: біблійні оповідан-
ня, віршовані діалоги церковного змісту, а також вводили комедійні дійства, в основ-
ному побутові сцени. Особливої популярності набули драми на сюжети Різдвяних та
Великодних свят, а також історичних подій. Потім настає її поступовий занепад. Пер-
сонажами шкільної драми виступали постаті: алегоричні (Милість Божия, Милосердя,
Віра, Надія, Любов), біблійні (Богородиця, Іосиф, Марія Магдалина) та конкретні (Цар
Ірод, Воїни, Сенатори, Відлюдник). В шкільному театрі не було місця індивідуалізова-
ній людині, актори грали “складові” її риси, які визначалися алегоричними постатями
або подібними до них. Звідси наближення актора до оратора. Це не позбавляє актора
його ігрових можливостей, але на перший план виводить ораторське мистецтво. Вихо-
дячи з барокової естетики, це не заважало драмі, а лише узагальнювало образну систе-
му, універсалізувало її. До того ж оратор – це завжди більше, ніж просто актор
Найдавніший опис драматичної вистави на території України залишив польсь-
ко-український поет ХVП ст. Зиморович. Так, в 1583 р. у Львові шкільна молодь
організувала виставу на честь архієпископа І. Соліковського.
Уже в єзуїтських колегіях, де шкільні драми писали польською мовою, інтер-
медії до них додавали іноді народною українською мовою, – так було з найстарі-
шою відомою нам виставою драми Якуба Гаватовича “Tragedia albowizerunek smi-
rci przeswietego Jana Chrzciciela, przeslanca Bozego", яку було поставлено 29
серпня 1619 р. в Камінці Струмиловій. “Трагедія” Гаватовича мала дві українські
інтермедії: “Продав кота в мішку” та “Пропащий сон”. Є деякі звістки, що ще ра-
ніше, в 1614 р., учні єзуїтської колегії в Луцьку виконували український діалог на
честь митрополита В. Рутського; в 1616 р. у Львові з'явилися друком вірші – діалог
на Різдво Христове Памви Веринди.
88
Саме на 70-ті рр. XVII – першу половину XVIII ст. припадає розквіт українського
шкільного театру, що був пов’язаний з діяльністю Києво-Могилянської академії
(1632–1817рр.). Вистави почалися тут досить рано. Наприклад, з листа Л. Барановича
до Мелетія Дзіка довідуємося, що наприкінці 1630-х рр. або початку 1640-х рр. учні
виконували трагедію про Йосифа. Гадають, що це була латинська драма. Випускни-
ки колегіуму занесли театральне мистецтво і до Москви [8, 325–326].
У цьому зв’язку доцільно підкреслити, що протягом всієї історії український на-
род не мав іншої інституції, яка б справила більший вплив на розвиток його освіти,
науки, культури ніж Києво-Могилянська академія. Впродовж віків вона була вираз-
ником і носієм специфічних рис духовності українського народу, могутнім чинником
формування його самосвідомості, джерелом ідей боротьби за батьківську віру і наці-
ональну свободу. Для українців вона завжди буде національною святинею, не мен-
шою, ніж Падуя чи Болонья для італійців, Оксфорд для англійців, Сорбона для фра-
нцузів, Карловий університет для чехів, Ягеллонський – для поляків.
Виникненню Києво-Могилянської академії передував культурно-національний
рух, що в умовах посиленого наступу на соціальні і духовні інтереси українців,
який чинився правлячими колами Речі Посполитої, швидко набрав характерних
особливостей. Свідомі громадяни, світські й духовні, інтелігенція і козацтво
об’єдналися до справи захисту духовних та національних інтересів України. Най-
головнішим завданням вони вважали виховання громадян, гідних своєї історії і ві-
дповідальних за майбутнє вітчизни. Поступово центром духовного життя стає Ки-
їв. Ось чому до Києва потягнулись культурно-освітні діячі з різних земель України,
особливо з тих, де польсько-католицький гніт ставав нестерпним.
Як зазначалося, саме у Києво-Могилянській академії зародився і став професійним
новий український театр. Тут написані українською книжною мовою і поставлені бага-
тоактні драми великоднього і різдвяного циклів, драми на історичні теми, інтермедії,
написані українською народною мовою. Етапною була драма “Олексій, чоловік Бо-
жий” невідомого автора, розіграна студентами у 1673 р. (надрукована в 1674 р.).
Щодо репертуару, сюжетів, мотивів і форми опрацювання п’єси доби козацько-
го бароко можна поділити на: 1) п’єси великоднього і різдвяного циклу;
2) драматизовані агіографічні легенди; 3) мораліте; 4) історичні трагікомедії.
До першої групи належать драми: “Дійствіє на страсті Христовії списанноє”
(написана, мабуть, в епоху Хмельниччини 1648–1657 рр.), “Царство натури людс-
кой” (1698 р.), “Свобода от віков вождєлінная натурі людской” (1701 р.), п’єса, на
якій найбільше позначився вплив тодішнього єзуїтського театру, “Мудрость Пред-
вічная” (1703 р.), “Торжество Єстества Чоловіческаго” (1706 р.), “Властотворний
образ человіколюбія Божія” М. Довгалевського (поставлена 10 квітня 1737 р. у Ки-
єво-Могилянській академії) і “Благоутробіе Божіє”, яку було поставлено в Бєлго-
родському (на Слобожанщині) Колегіумі у 1727 р. Відома також драма з великод-
нього циклу – “Слово о збуренню пекла”.
Найбільшої популярності набули п’єси великодніх і різдвяних циклів, у яких по-
мітні звичаї народного побуту. До них, зокрема, належить драма Ю. Кониського
89
(1717–1795 рр.) “Воскресение мертвих”, поставлена у Києво-Могилянській академії в
1747 р., в якій різко засуджуються гніт і свавілля, зображується тодішнє судочинство.
Серед найбільш відомих та поширених шкільних драм XVIII ст. слід назвати
також п’єсу невідомого нам автора “Милость Божия...”, поставлену вперше у 1728
р., що прославляла Богдана Хмельницького як визволителя України від гніту поль-
ських панів.
До різдвяного циклу належать також: “Комедія на день Рождества Христового”
Д. Тупталенка (поставлена 27 грудня 1702 р.), “Коміческое дійствие в честь рожд-
шемуся Христу” М. Довгалевського (25 грудня 1736 р.) та кілька анонімних різдвя-
них драм, із яких дійшли до нас тільки уривки. Різдвяна драма була дуже популяр-
на в Україні; її не тільки ставили на сцені в школі, але вона була поширена серед
народу й стала за основу першої частини так званої “вертепної драми”.
Із другої групи драматичних агіографічних легенд, які в Україні не були пошире-
ні так, як в Західній Європі, збереглося дві, писані українською мовою, і одна – поль-
ською. “Драма про Олексія, чоловіка Божого”, (надрукована 1674 р., а поставлена, як
гадають, 1673 р.) була однією з перших оригінальних українських п’єс. У побудові
драми автор наскрізь оригінальний. П'єса поділена на дві дії і є під великим впливом
українських весільних обрядів і звичаїв, яким присвячена ціла ява. Друга п’єса – це
“Комедія на Успеніе Богородиці” Д. Тупталенка, (написана близько 1702 р.)
Із четвертої групи, мораліте, що постали під впливом Пруденція та інших, за-
лишилося дуже мало, хоч елементи їх є в багатьох поданих вище великодніх та ін-
ших п’єсах. Відомий автор мораліте Иоасаф Горленко, що був професором Києво-
Могилянської академії (1728–1731 рр.), залишив нам вірші “Брань честних седми
добродітелей”. Крім цього, збереглися переробка євангельської притчі про Багато-
го й Лазаря, “Ужасная ізміна сластолюбиваго житія” (XVII ст.), “Розмова вкратці о
душі грішной”, “Образ страстей мира сего”, “Боротьба церкви з дияволом”, “Воск-
ресеніє мертвих” Юрія Кониського (1747 р.) та польською мовою – “Комедія унія-
тів з православними” Сави Стрілецького (кінець XVIII ст.).
До останньої групи – історичні трагікомедії – належать “Трагедокомедія”
С. Ляскоронського, тематично зв’язана з великоднім циклом, “Трагедокомедія о
тщеті мира” Варлаама Лащевського (близько 1742 р.), а також приписувана Т.
Трофимовичу “Милость Божія, Україну от неудобьносимих обид лядських чрез
Богдана Хмельницкаго, преславнаго войск запорожских гетьмана свободившая”
(поставлена у 1728 р.). “Милость Божія” – найвизначніша п’єса XVIII ст., відгомін
часу й обставин, в яких поставали українські козацькі думи, є єдиною поважною
свідченням козацької сфери та її інтересів у театрі козацького бароко.
Близькі до трагедокомедій “Іосиф патріарха” Лаврентія Горки (1708 р.), “Бла-
гоутробіє Марка Аврелія” Михайла Козачинського (1744 р.) і “Трагедокомедія, на-
рицаємая Фотій” Юрія Щербацького (1749 р.)
Спроби драматичної обробки подій історичного минулого виявились у трагіко-
медії “Владимір, словеноросійських стран князь і повелитель” (поставлена 3 липня
1705 р. і присвячена гетьманові І. Мазепі). Її автор – Феофан Прокопович, профе-
сор Києво-Могилянської академії, найвидатніший драматург та теоретик театру
90
цього періоду в Україні. Він згодом став церковним та політичним діячем при дво-
рі Петра І Ф. Прокопович у своїй п’єсі зображає прийняття Руссю християнства,
висміює язичеських жерців, які чинили опір Володимиру. Ф. Прокопович – автор
першого посібника з теорії трагедії, комедії і трагікомедії в бароковому стилі “De
arte poetica” (видав Ю. Кониський у Могилеві в 1786 р.) надає теоретичне обґрун-
тування засад драми, висвітлює точні визначення комедії і трагікомедії, посталі у
зв’язку з поетикою класицизму, виводить канонові закони спектаклю: актів – 5,
сцен – не більше 10, в одній сцені – не більше 3 акторів і таке ін. [4; 8, 325–328].
У такому контексті важливо зазначити, що якщо “Владимир” відомий як пер-
ший драматичний твір з історії України, то “Милость Божія” – перша “політична
драма” (І. Франко). В цій п’єсі не тільки вперше виведені образи національних ге-
роїв (Богдан Хмельницький, кошовий), а також з’являється нова алегорична пос-
тать – “Україна”. На думку М. Семчишина, “жоден драматург XVIII ст. не міг під-
нятися до рівня автора «Милості Божія»” [7, 188].
До шкільних драм додавали, як правило, інтермедії – гумористичні сценки, що
їх грали в антрактах. У цих сценках змальовані побутові картинки, порушені соціа-
льні питання того часу; взаємини селян і панів, козаків і російських солдатів. Сю-
жетами інтермедій були жартівливі історії, народні анекдоти тощо. Для українсь-
ких інтермедій характерні національні маски ляха-шляхтича, литвина (білоруса),
москаля, жида, цигана, подані в гумористичному забарвленні, а їх позитивним ге-
роєм звичайно буває український козак. Високий ідейний та художній рівень інте-
рмедій до різдвяних і великодніх драм М. Довгалевського – “Комическое дєйствие”
(1736 р.), “Властотворний образ” (1737 р.), до драми Г. Кониського “Воскресіння
мертвих” (1747 р.). Яскравими були інтермедії в творчості І. Некрашевича (“Ярма-
рок”, “Ісповідь”, 1789 р.). Згодом вони віокремилися вже в самостійне ціле.
Доцільно відзначити театральну техніку українського барокового театру. Так,
тогочасна драма вимагала відповідного влаштування сцени, декорації, світлових
ефектів, словом, розвитку театральної техніки, костюмів, гриму тощо. Цією сторо-
ною театр козацького бароко стояв високо, наслідуючи тодішній західноєвропей-
ський театр. Наприклад, у п’єсі “Олексій, чоловік Божий” на сцені були пекло, рай
і земля. З одного боку сцени був виведений на містках рай, посередині була земля,
з другого боку сцени – пекло, а у ньому змій. В раю ангели славили Бога й розмов-
ляли між собою, потім сходили до Олексія на землю. Змій у пеклі роззявляв пащу,
з якої виходив дим. У другій п’єсі – “Дійствіє на страсті” (поставлена у 1685 р.) –
показували прообрази Христових мук з їх апофеозами: кожний образ страстей 12
юнаків вінчали вінками з 12 зірок. Ще складніша була вистава п’єси “Свобода от
віков вожделінная” (1701 р.). Під час дії сонце, місяць і зорі згасали, мерці вставали
з гробів, а в третій дії на бурхливому морі тонув корабель; щоб рятувати корабель,
кидають у море Йону, його ковтає кит і викидає на берег.
Отже, театральна техніка була складна. Те саме стосується до костюмів і масок,
акторів. У пролозі до діалогу “О страданіях Спасителя” в ремарках пишеться про
ангела, який з’являється “після короткого співу з лівого боку з чашею і буде її під-
носити Христові, а Христос буде відвертатися, але, побачивши замкнених в безодні
91
і почувши їх плач, візьме чашу, і цим кінчається друга сцена”. Для зображення
Христа, ангелів і святих були спеціальні маски, для декорацій були сконструйовані
“махини й літання”, створювалося враження повітряної перспективи і таке інше.
Отже, можна твердити, що театр козацького бароко, крім режисерів, акторів,
співців (хору) і танцюристів (балету), мав також архітекторів, декораторів, механі-
ків, кравців тощо.
Наочний образ театральних вистав дають гравюри, додані до п’єси
С. Полоцького “Исторія, или дійствиє євангельской притчи о блудном сині” (1685
р.), які ілюструють п’єсу, показуючи, як повинні виглядати актори, який потрібен
реквізит, які мають бути мізансцени та ін. [8, 328–329].
Отже, в українському шкільному театрі схрестилися впливи європейського се-
редньовічного театру, а також – впливи європейського ренесансу й класицизму.
В народі ж особливо великою популярністю користувалися інтермедія. Студе-
нти самі готували інтермедії, драми, розучували канти й пісні, виготовляли все не-
обхідне для дійства. На ярмарках, в селах – біля церков, на майданах, на цвинтарях
– студенти розігрували свої дійства. Слухачі й глядачі з радістю й захопленням
сприймали нехитру студентську музу, щедро винагороджуючи “тружеників нау-
ки”. Персонажами інтермедій виступали селяни, ковалі, шинкарі, мандрівні дяки,
хитруни, шахраї, ледарі, п’яниці, а також алегорії (Диявол, Смерть) та яскраві наці-
ональні характери (литвин, лях-шляхтич, циган, жид, німець та ін.).
Сюжетом слугували різні комічні ситуації (обкрадання, лайки, обдурювання,
бійки, шахрайські витівки тощо). В інтермедіях вперше з’являється новий персо-
наж – український селянин, характеристика якого наділена індивідуальними риса-
ми. В них лунала жвава народна мова, пересипана жартами, дотепами, приповід-
ками і завжди повна глибокої народної мудрості. Інтермедії (до нашого часу їх
збереглося близько 40) значно відрізнялися від драматургії релігійної п’єси своїм
жвавим темпом, яскравою народною мовою, сатиричним спрямуванням, соціаль-
ним характером. Вони вплинули на вертепну драму, особливо на її другу дію.
Найперші інтермедії пролунали ще 1619 року у п’єсі польського письменника
Якуба Гаватовича (1598–1679) “Трагедія, або образ смерті Пресвятого Іоанна Хре-
стителя, посланця Божого”. Автори інтермедій “Продав кота у мішку” та “Най-
кращий сон” залишаються невідомими. Якщо власне драма ставилася церковно-
слов’янською мовою, то інтермедії давалися українською народною мовою. Вони
ставили за мету відбити народний побут, висвітлювали ставлення до інших наро-
дів, до чужинців, представників панівної верхівки. Вони могли мати змістовний
зв’язок з сюжетом вистави, але за звичай такого зв’язку не було. Інтермедії інколи
могли як пов’язуватися з дією драми (наприклад сцена весілля у духовній драмі
“Олексій, чоловік Божий”), так і бути самостійними.
У другій половині XVIII ст. інтермедії перетворилися на самостійні одноактні
п’єси і витіснили шкільну драму. Власне саме на ґрунті інтермедій у XIX – на по-
чатку XX ст. створювалися численні одноактні п’єси, з яких складався репертуар
багатьох аматорських гуртків. У подальшому роль інтермедій позначилася на тво-
рчості українських письменників: під їхнім впливом написані п’єси “Москаль-
92
чарівник” І. Котляревським, “Простак, або Хитрощі жінки, перехитреної моска-
лем” В. Гоголем, “Чумаки” І. Карпенко-Карим.
Як сказано, розвой шкільної драми в Україні припадає на другу половину XVII
– середину XVIII ст. В кінці XVIII ст. митрополит С. Миславський зовсім заборо-
нив шкільні вистави в Києво-Могилянській академії через зміну статусу Академії,
яка була реорганізована у академію духовну та певні суто політичні цілі, що їх пе-
реслідував уряд Російської імперії.
Зберіг український театр, не дав йому загинути, розвинув у напрямі світської
сатиричної комедії вертеп. Вертеп (“вертеп” від грець. – печера, в якій народився
Ісус Христос) – це вид мандрівного народного лялькового театру, що ставив
п’єски, пов’язані із біблійним різдвяним сюжетом.
Що представляв собою вертеп? Це була велика скриня, в якій відкидалась перед-
ня дошка і з'являвся, таким чином, будинок з двома поверхами. За задньою стіною
вертепу сидів виконавець, який водив ляльками й говорив за них різними голосами.
Ляльками управляли з допомогою ниток або пересували їх через прорізі у долівці.
Перші вертепні вистави з’явилися в Україні в першій половині XVIІ ст.
О. Маркович вважає, що походження вертепу можна віднести до часів гетьмана
П. Конашевича-Сагайдачного (1600–1620 рр.). Від 1666 р. ми знаходимо писемну
згадку про вертеп у матеріалах Львівського братства. До речі, вертеп зберігся в за-
хідноукраїнських землях навіть в 1940–1950-х роках.
Вертепну драму ставили на Різдво в будинках та на торгових площах. Спек-
такль складався з двох частин, які проходили відповідно на першому і другому по-
верхах. У верхньому поверсі відбувається дія Різдва Христового. Це був Рай, в
якому дійовими особами виступали Господь та янголи. Після закінчення дійства у
верхньому поверху, у нижньому розігрувалися світські сцени з народного життя.
Низ – це Пекло: в ньому головна фігура – Пекельний Марко, цар Ірод, Смерть,
чорт та інші темні сили. В основному розповідалось про пригоди Марка в пеклі.
З часом сюжети трансформувалися. Якщо перша частина (другий поверх) за-
лишалась більш-менш стабільною (Віфлієм, народження Христа), то друга з часом
набувала все більше рис сатирично-побутової інтермедії. Навколо трону царя Ірода
розігрувались народно-побутові сюжети звичайно з тими самими героями, що й в
інтермедіях, такі як Марко або Козак, Запорожець, Циган, Лікар, Жид тощо. Друга
частина змінювалась також в залежності від місцевих умов. Дійові особи були одя-
гнені в український одяг, тільки з кінця XIX ст. – у повсякденний.
Текст для “біблійної” частини (другий поверх) писався “високою” церковно-
слов’янською мовою, для побутової частини – "низькою" розмовною українською
мовою. До нас деякі тексти вертепної драми дійшли тільки з другої половини
ХVШ ст. [8, 329–330].
В ХVШ ст. в Україні зароджується світський театр у формах кріпацького та
аматорського.
Кріпацький театр, типовий витвір кріпосницьких умов, з кінця XVІІ ст. став
явищем, перенесеним з Росії до України. Перші кріпацькі театри з’являються в ті
часи, коли в Україні доживав свого віку шкільний театр. Наші відомості про них
93
досить обмежені. Виконавців змушували вивчати й виконувати складні партії пе-
реважно в творах іноземних авторів.
Першим виявом нового українського театру були відомі пишні вистави з нагоди
ліквідації гайдамаччини в маєтку князів Любомирських. Свій театр мав у Батурині
К. Розумовський, у Ляличах – П. Завадовський. Із встановленням кріпацтва в колиш-
ній Гетьманщині (1783 р.) українські поміщики починають наввипередки заводити в
себе все те, що було характеристичне для російського поміщицько-кріпацького по-
буту, переймають вони і кріпацький театр. Тому він не відіграв тут поважної ролі.
В селі Кибинцях на Полтавщині був театр катерининського магната Д. Трощинсь-
кого. Кобеляцький маршалок Гавриленко в своєму мастку Озерки мав кам'яний буди-
нок для театру з трьома ложами й партером. на Чернігівщині, в селі Спиридонова Буда,
існував театр поміщика Дмитра Ширая. Мав кріпацький театр граф Волькенштейн у
південній українській частині Кущини, коло Суджі, в с. Красному. Діяли й інші театри,
наприклад, Хорвата, Г. Тарнавського, Ільїнського.
Репертуар кріпацького театру був різноманітний: ставили драматичні твори,
опери й балети, але зазвичай наголос робили на останніх. Це диктував і дух часу, і
труднощі вимови: українським селянам, з яких звичайно складалися трупи, тяжко
було опанувати чужу, незнану російську чи французьку мови. Крім того, опера й
балет давали можливість блиснути розкішшю вистав. Поміщики, які поверталися в
Україну з Петербургу чи Москви, привозили репертуар з російських театрів, а спо-
льщені дідичі з Правобережжя – переважно французький. Грали й українські п’єси.
В театрі Трощинського, наприклад, ішли п’єси В. Гоголя, в інших –
І. Котляревського. Але переважав чужоземний репертуар.
Виконавцями кріпацького театру були неосвічені селяни та селянки – власність,
поміщиків, що працювали в театрі з примусу. Деякі пани давали своїм кріпакам-
акторам невелику грошову винагороду. Вбрання і декорації, іноді досить складні, з
використанням машинерії для зовнішніх ефектів, також виготовляли домашні май-
стри. Музику до вистав писали композитори – кріпаки. Найкращі театри мали, ста-
лий акторський склад; режисером, як правило, був сам поміщик.
Славетний український актор Михайло Щепкін, виступаючи в кріпацькому театрі
графа Волькенштейна, грав в опері Мартіні “Рідкісна річ”. На Чернігівщині у театрі
Дмитра Ширая в урочисту виставу на честь Малоросійського генерал-губернатора
князя О. Куракіна входила опера “Школа ревнивих” і балет “Венера і Адоніс”.
На вистави з’їздилися з прилеглої округи. В основному кріпацький театр зали-
шився забавою замкненого кола людей, панською примхою, а своєю мовою і репе-
ртуаром був чужий і далекий для розвитку українського театру. Проте він торував
шлях для світського театру, готуючи кадри вимуштруваних професійних акторів.
А були такі власники кріпацьких театрів (Д. Ширай), що, не маючи матеріальної
змоги постійно утримувати власні трупи, посилали їх по різних повітових та губе-
рніальних містах – у Київ, Чернігів тощо, і тоді відбувалися публічні вистави.
Початки українського аматорського театру припадають на 1730 р., коли в
будинку глухівського заводчика І. Миклашевського відбулася перша домашня ви-
става. Існували аматорські групи в Харкові, Полтаві, Ніжині, Києві, Одесі, Кремен-
94
чуці. У І789 р. було засновано театральний гурток в Київському університеті. Крім
того, існували домашні аматорські театри в садибах великих землевласників: те-
атр С. Голіцина в с. Козацькому на Черкащині (1798–1801 рр.), театр Г. Квітки-
Основ’яненка в с. Основі, нині м. Харків (1799–1802 рр.). У 1750-х рр. в Глухові
працював придворний театр К. Розумовського, в Тульчині (1784–1798 р.) – театр
С. Потоцького. У 1770–1790-х рр. у містах Єлисаветграді (сучасний Кіровоград),
Києві, Кременчуці, Харкові влаштовували аматорські вистави.
Наприкінці XVIII ст. в Україні починають виникати професійні театральні
трупи. У 1778 р. у Львові відкрили перше постійне театральне приміщення, а у
1783–1784 рр. – постійне приміщення театру у м. Дубні, тепер Рівненської області.
Перша професійна театральна трупа в Україні – Харківський вільний театр – ви-
никла у 1789 р. [8, 330–332].
Висновки. Отже, саме у період козацького бароко, під впливом західноєвро-
пейського театру український театр набирає чітких зовнішніх форм, стаючи теат-
ром у повному сенсі цього слова, проте не розриваючи зв’язку з народним і релі-
гійним театром минулого. У такому контексті важливо також зазначити, що
переслідування українського культурного життя Москвою, яке особливо загостри-
лося на початку XVIII ст., не дало українському театру можливості досягти тих ве-
ршин, яких здобув західноєвропейський театр у відзначений період. Остаточне
оформлення класичного театру в Україні було значно уповільнене.
Список літератури
1. Горенко-Баранівська Л. І. Культурна політика Української козацько-гетьманської держави
другої половини XVІІ–XVІІІ cт. (в галузі освіти і культури) / Л. І. Горенко-Баранівська. Ку-
льтура як українознавство. – К. : МЕФ, 2003. – 156 с.
2. Грушевський М. С. З історії релігійної думки на Україні // М. С. Грушевський. Духовна
Україна : зб. творів. – К. : Либідь, 1994. – 560 с.
3. Енциклопедія Українознавства : [в 10 т.] / гол. ред. В. Кубійович. – Париж ; Нью-Йорк :
Молоде Життя, 1954–1989. – 4016 с.
4. Ізваріна О. М. Шкільна драма як чинник формування оперного мистецтва в Україні / О. М.
Ізваріна // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури : [зб. наук.
праць; вип. ХХVІ]. – К. : Міленіум, 2011. – 371 с. – С. 360–366.
5. Корній Л. П. Історія української музики : [підр. для вищ. муз. навч. закл.] : [у 3-х част.]. –
Част. 1 : (від найдавніших часів до середини ХVІІІ ст.) / Л. П. Корній. – Київ-Харкiв-Нью-
Йорк : Видав-во М. П. Коць, 1996. – 314 с.
6. Корній Л. П. Українська шкільна драма і духовна музика XVII – першої половини XVIII ст.
/ Л. П. Корній. – К., 1993. – 186 с.
7. Семчишин М. Г. Тисяча років української культури (історичний огляд культурного проце-
су) : [2-ге вид.] / М. Г. Семчишин. – – К. : Друга рука: Фенікс, 1993. – 550 с.
8. Хорошун Б. І. Українська та зарубіжна культура : [навч. посіб. для студентів вищ. навч. за-
кл. ; вид. 2-ге, перероб. і допов.] .] / Б. І. Хорошун, О. М. Язвінська, О. Ю. Сєрова. – К. :
НТУ, 2010, – 464 с.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-76949 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2078-0850 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-30T14:33:02Z |
| publishDate | 2013 |
| publisher | Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК |
| record_format | dspace |
| spelling | Язвінська, О. Сєрова, О. 2015-02-14T16:55:41Z 2015-02-14T16:55:41Z 2013 Театр козацького бароко / О. Язвінська, О. Сєрова // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. ст. — 2013. — Вип. 22, ч. 2. — С. 85-94. — Бібліогр.: 8 назв. — укр. 2078-0850 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/76949 Мета роботи полягає у висвітлення динаміки становлення театрального простору у козацьку добу, підкресливши роль гетьмансько-старшинського середовища стосовно його впливу на розвиток театральної культури України. uk Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні Історико-краєзнавчі дослідження пам’яток пізнього середньовіччя Театр козацького бароко Article published earlier |
| spellingShingle | Театр козацького бароко Язвінська, О. Сєрова, О. Історико-краєзнавчі дослідження пам’яток пізнього середньовіччя |
| title | Театр козацького бароко |
| title_full | Театр козацького бароко |
| title_fullStr | Театр козацького бароко |
| title_full_unstemmed | Театр козацького бароко |
| title_short | Театр козацького бароко |
| title_sort | театр козацького бароко |
| topic | Історико-краєзнавчі дослідження пам’яток пізнього середньовіччя |
| topic_facet | Історико-краєзнавчі дослідження пам’яток пізнього середньовіччя |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/76949 |
| work_keys_str_mv | AT âzvínsʹkao teatrkozacʹkogobaroko AT sêrovao teatrkozacʹkogobaroko |