Опозиція Ніжинського козацького полку гетьману Івану Самойловичу
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні |
|---|---|
| Дата: | 2013 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК
2013
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/76962 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Опозиція Ніжинського козацького полку гетьману Івану Самойловичу / Р. Желєзко // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. ст. — 2013. — Вип. 22, ч. 2. — С. 19-24. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859766512718446592 |
|---|---|
| author | Желєзко, Р. |
| author_facet | Желєзко, Р. |
| citation_txt | Опозиція Ніжинського козацького полку гетьману Івану Самойловичу / Р. Желєзко // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. ст. — 2013. — Вип. 22, ч. 2. — С. 19-24. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні |
| first_indexed | 2025-12-02T05:26:48Z |
| format | Article |
| fulltext |
19
кальського «присутствовать» в Київській духовній консисторії. Монастир він по-
винен був залишити замість себе намісника, а самому їхати в Київ і мешкати в за-
міському митрополичому будинку на Кудрявці. Приїхавши до митрополита, отець
Володимир почав скаржитись на хвороби і проситися назад, в Батурин. Владика
Самуїл знайшовши, що Сокальський «в крайній слабости здоровья находится», ві-
дпустив його додому8. В синодику Крупицько-Батуринського монастиря Сокаль-
ський характеризується негативно: “…архимандрит Владимир, он переведен сюда
с разореннои Сечи Запорожской 1776, а умре 1790 года, за сего настоятеля начал
обытел сия приходит чувствително в бедное состояние, чрез 17-ть лет бытыя его не
было в монастире никаких подчинок и книг приходорасходных тоже не было, он
перед кончиною отдал все свое имущество и денги в Конотоп Данилу Кандибе”9.
Список літератури
1. Бiднов В. Сiчовий архимандрит Володимир Сокальський в народнiй пам’ятi та освiтленнi
iсторичних джерел // Записки НТШ. – Львiв, 1927. – Т. СХLVII. – С. 81–102; Лиман І.І. По-
стать начальника запорозьких церков Володимира Сокальського в історіографії та джере-
лах // Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. — Вип. 7. — Херсон:
ХДПУ, 2002. — С. 71 – 75; Православна церква на півдні України (1775 – 1781) / Упоряд-
ник: І. Лиман. // Джерела з історії Південної України. Том 4. – Запоріжжя: РА “Тандем – У”,
2004. – C. 87 – 90 або Лиман І.І. Володимир Сокальський [Електронний ресурс] – Режим
доступу: http://www.i-lyman.name/ChurchDocs/History/Monasteries/VSokalsky.html; Кузьмук
О.С. «Козацьке благочестя»: Військо Запорозьке Низове і київські чоловічі монастирі в ?-
VII – XVIII ст.: еволюція взаємовідносин. – К.: ВД «Стилос», 2006. – 228 с. С. 93 – 106.
2. Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів. 1734 – 1775. – К., 1998. – Т.1. –
С. 144 – 209.
3. Центральний державний історичний архів України, м.Київ. – Ф. 127. – Оп. 1043. – Спр.
17. – Арк. 150 зв. – 151.
4. Державний архів міста Києва. – Ф. 314. – Оп. 1. – Спр. 20. – Арк. 6 зв.
5. ЦДІАК України. – Ф. 132. – Оп. 2. – Спр. 60. – Арк. 35.
6. Біднов В. Січовий архімандрит… – С.95.
7. ЦДІАК України. – КМФ-9. – Оп. 2. – Спр. 129.
8. ЦДІАК України. – Ф. 127. – Оп. 1043. – Спр. 98. – Арк. 1 – 8.
9. Синодик Крупицько-Батуринського монастиря / Підгот. до друку та вступ І.Ситого. // Сі-
верянський літопис. – 1997. – № 5. – С. 50.
Роман Желєзко (Ніжин), аспірант
кафедри історії України та політології Ніжинського
державного університету імені Миколи Гоголя
Опозиція Ніжинського козацького полку гетьману Івану Самойловичу
Однією з головних засад державотворчої політики гетьмана Івана Самойловича,
– згідно з науковими розвідками плеяди сучасних українських істориків, В. Бреху-
ненка, О. Реєнта, І. Коляди, Л. Мельника, В. Смолія, В. Степанкова та інших, – бу-
ло намагання об’єднати під своєю булавою всі українські землі та згуртувати того-
часне козацтво обох берегів Дніпра [7, 159]. Показово, що до об’єднаної в
майбутньому Гетьманщини повинні були увійти Лівобережжя, Правобережжя, За-
20
порозька Січ та Слобідська Україна, що з часів Б. Хмельницького була не-
від’ємною частиною Московського царства. Починаючи з моменту отримання І.
Самойловичем гетьманської булави Лівобережної України, ця ідея стала головною
місією місцевого козацтва. Проте, благородний намір батуринського володаря був
несумісним з реаліями тодішнього українського державотворення і ускладнювався
наступними зовнішніми і внутрішніми чинниками:
по-перше, різким втручанням Москви, Варшави, Стамбулу і Бахчисараю у вну-
трішні справи Гетьманщини. Українські землі ставали розмінною монетою у за-
гарбницькій політиці сусідніх держав. Спочатку козацько-гетьманська держава бу-
ла розділена Андрусівською угодою 1667 р. між Річчю Посполитою і Московським
царством, а у 1681 р. – Бахчисарайським договором між московським царем і ос-
манським султаном;
по-друге, обмеженням рядом українсько-московських договорів, зокрема Коно-
топськими статтями 1672 р., зовнішньополітичної діяльності українських гетьманів
[8, 592–597];
по-третє, наявністю високого рівня охлократичних настроїв українського коза-
цтва, зокрема Запорозької Січі на чолі з Іваном Сірком;
по-четверте, відходом провладної козацької старшини і українського духовенс-
тва від захисту державних та національних інтересів.
Отже, внутрішньо- та зовнішньополітичне становище Гетьманщини унеможли-
влювало здійснення гетьманом І. Самойловичем (1672–1687) власної незалежної
державної політики. Керманич України потребував політичної підтримки та опори,
яку могло гарантувати сильне авторитарне правління. Водночас І. Самойлович був
змушений шукати підтримки та використовувати у власних інтересах політичні
плани свого сюзерена. Ним, згідно з Конотопським договором, виступав московсь-
кий цар Олексій Михайлович Романов, який досі не полишав планів поширити
сферу свого впливу і на Правобережну Україну. Так, у 1674 р., внаслідок залучення
військових сил Московського царства старшинська рада в Переяславі («роковому»
місті при прийнятті важливих рішень в долі Гетьманщини) обрала І. Самойловича
гетьманом обох берегів Дніпра.
Поступово протидія козацької старшини та частини українського духовенства
стали головною перепоною на заваді реалізації намагань лівобережного гетьмана І.
Самойловича відновити територіальну єдність українських земель. Так, положення
про обмеження особистої влади гетьмана були закріплені в умовах Конотопських
статей 1672 р. Однак, з часом, авторитарне правління І. Самойловича набувало мо-
нархічних рис і йшло в розріз з позицією провладної старшини. Володар гетьман-
ської булави почав призначати на полковницькі посади відданих йому осіб, зокре-
ма своїх синів. Так, Семен Самойлович став стародубським полковником, а
Григорію було надано чернігівське полковництво.
Далеко не останню роль на заваді політиці гетьмана відігравала старшина і ду-
ховенство Ніжинського козацького полку – одного з центрів українського держа-
вотворення ІІ пол. XVII – XVIII ст., найбільшого полку Гетьманщини на території
якого знаходилась тодішня столиця України м. Батурин. Станом на 70 роки XVII
21
ст. козацька старшина і православні монастирі Гетьманщини перетворилися на па-
нівний клас, зосередивши шляхом рангових володінь і гетьмансько-царських по-
жалувань величезні земельні володіння та статки. До найзаможніших і водночас
найвпливовіших старшинських родів Ніжинщини належали сім’ї Борсуків, Жура-
ківських, Забіл та інших. Означена активна політика гетьмана І. Самойловича з
об’єднання всіх українських земель змушувала козацьку старшину йти всупереч
їхнім особистим інтересам і ставила під загрозу їхнє панівне становище.
Особливо турбувало лівобережну старшину переселення до її полків козаків з
Правобережжя, що було викликано зреченням гетьманів М. Ханенка і П. Дороше-
нка та захопленням цього регіону мусульманською Османською імперією. Найвп-
ливовіші з правобережних переселенців отримували від гетьмана полкові та сотен-
ні посади, одержували дозвіл скуповувати лівобережні села, ліси, угіддя тощо. Так,
2 січня 1676 р. І. Самойлович видав універсал правобережному корсунському пол-
ковнику Федору Кандибі з дозволом безперешкодно займати і купувати ґрунти у
Ніжинському полку [8, 698-699]. Згодом, у 1681 р, як повідомляє В. Кривошея, Ф.
Кандибу було призначено конотопським сотником Ніжинського полку [5, 228].
Уже будучи сотником він заснував слободу Кандибівку, де мав розкішний палац
[1, 13]. Показово, що Ніжинщина стала головним регіоном діяльності старшини,
переселеної з правобережного Корсунського полку.
Найвищої активності переселення правобережного козацтва на терени Лівобе-
режної України набуло наприкінці 1670-х – поч. 1680-х років XVII ст. і було
пов’язано з так званим «великим згоном». Щоб позбавити Османську імперію і її
ставленика Ю. Хмельницького підтримки суспільства та необхідних ресурсів на
правобережному Подніпров’ї, гетьман І. Самойлович, за згодою московського ца-
ря, прийняв рішення висилити звідти місцеве населення на Лівобережжя. Вико-
нання цього плану, який залишився у народній пам’яті під назвою «великого зго-
ну», було доручено гетьманському сину Семену Самойловичу. У лютому 1679 р.
він разом з козаками Переяславського, Київського, Ніжинського, Прилуцького,
Лубенського і охотницьких полків перейшов на правий берег Дніпра. Протягом
лютого-березня 1679 р. за участі ніжинських козаків було захоплено і знищено міс-
та Ржищів, Канів, Корсунь, Драбовець, Мошни, Жаботин та інші [7, 157]. Понад 20
тисяч українців, позбавлених власного майна і житла, було переселено на Лівобе-
режну Україну. Московський мандрівник, чернець і паломник Іван Лук’янов, який
у той час перебував на Правобережжі, так описав ці події: «… і була ця подорож
нам печальна і сумна, бо не бачили ми ні міста, ні села; а раніше міста цього краю
були красні і села з гарними краєвидами – але нині це порожнє місце і ненаселене,
бо не видно людини…» [4, 225]. Поява вигнанців на Лівобережжі викликала нев-
доволення у тамтешніх полках. Гетьман І. Самойлович мав намір переселити цих
людей на землі Слобожанщини, проте отримав рішучу відмову московського цара-
ту передавати у відання Батурина слобідські полки, заселенні з часів Хмельниччи-
ни вихідцями з Чернігівського, Ніжинського та інших полків [7, 157].
Отже, вже через декілька років після отримання гетьманської булави проти ге-
тьмана І. Самойловича, який прагнув до сильної особистої влади, виступила ліво-
22
бережна козацька старшина. Розпочате гетьманом у 1674 р. і підсилене «великим
згоном» 1679 р. заміщення правобережним козацтвом лівобережних старшинських
посад та обмеження старшинського свавілля змушувало провладне оточення І. Са-
мойловича усунути його від влади.
Одна з антигетьманських змов була організована у 1677 р. сербсько-
переяславським старшинським угрупуванням на чолі з переяславським полковником
Петром Рославцем, одним з претендентів на гетьманство у 1672 р. Р. Думитрашкою
та ніжинським протопопом Симеоном Адамовичем. Змовники збиралися усунути І.
Самойловича від гетьманства та повернути гетьманську булаву П. Дорошенку, який з
1676 р. проживав у містечку Сосниця на Чернігівщині. Однак змова була викрита. За
особистим наполяганням і побоюванням І. Самойловича втратити владу П. Дороше-
нка було вивезено до Москви і призначено в’ятським воєводою.
Проти керівників та рядових учасників антигетьманської змови були задіяні ре-
пресії у формі «чисток» представників генеральної, полкової і сотенної старшини;
показових судових процесах; позбавлення українського духовенства, причетного
до змови, духовного сану; висилках тощо. Так, 26 березня 1677 р. у гетьманському
універсалі, адресованому козацтву і поспільству Стародубського полку, повідом-
лялося про суд над ніжинським протопопом С. Адамовичем у гетьманській рези-
денції Батурина. У світлі тодішніх подій С. Адамович був названий головним ініці-
атором змови проти гетьмана І. Самойловича [8, 719–720]. Після слідства його
було визнано зрадником і ворогом всього українства, позбавлено духовного сану та
вислано до Сибіру. Подальша доля колишнього ніжинського протопопа, що впро-
довж 1661–1677 років. грав одну з головних ролей на Гетьманщині, є невідомою.
Аналізуючи зміну козацької старшини на полковницькій посаді у Ніжині впродовж
ІІ пол. XVII ст., ми можемо стверджувати, що ніжинські козаки теж брали участь в ан-
тигетьманській змові 1677 р. та зазнали впроваджуваної гетьманом «чистки». Їх залу-
чення до заколоту було, вочевидь, здійснено ніжинським протопопом С. Адамовичем,
який мав власний будинок у Ніжині. Доказом причетності ніжинців стало раптове поз-
бавлення у 1677 р. Марка Борсука ніжинського полковництва. Адже представник дріб-
ного шляхетства М. Борсук був першим в історії Гетьманщини ніжинським полковни-
ком, вихідцем з місцевого ніжинського козацтва і міг виступати недругорядною
фігурою змови. Упродовж року Ніжином управляв наказний полковник Василь Ігу-
менський [3, 74]. Новий ніжинський полковник Яків Журахівський (1678–1685) був
призначений лише у 1678 р. Варто зазначити, що Я. Журахівський був другим ніжин-
ським полковником доби І. Самойловича, що походив із м. Глухова [9, 14]. Як бачимо,
гетьман не довіряв опозиційній ніжинській старшині, а назначав на полковницькі поса-
ди в Ніжині вихідців із лояльного йому сотенного містечка Глухова.
Розпочаті у 1677 р. І. Самойловичем репресії проти козацької старшини і духовенс-
тва тривали впродовж наступних років його гетьманування. Так, у 1683 р. гетьман ор-
ганізував суд над колишнім своїм суперником по гетьманській булаві, переяславським
екс-полковником Райчем Думитрашкою. З метою подати даний процес як загальноде-
ржавну дію, І. Самойлович залучив до нього представників більшості лівобережних
полків. Керувати на світському суді було доручено переяславському полковнику Леон-
23
тію Полуботку, що, вочевидь, повинно було викликати до Р. Думитрашки ненависть
колишніх побратимів по полку. Ніжинським представником на суді став полковий су-
ддя Василь Ігуменський, який був наказним ніжинським полковником у 1672 та 1678
роках. Показово, що колективний старшинський суд у Переяславі отримав гетьмансь-
кий дозвіл на використання тортур для отримання необхідних свідчень. Рішенням суду
колишньому переяславському полковнику було висунуто звинувачення у державній
зраді і «в принятю с противной сторони листов» [8, 791].
Провладний конфлікт між старшиною і гетьманом поглиблювався. У 1685 р. нові
«чистки» полкової старшини черговий раз зачепили Ніжинський козацький полк.
Згідно з роботами О. Лазаревського і ніжинських краєзнавців, ми довідуємося, що
ніжинський полковник Я. Журахівський, за нез’ясованих обставин, був позбавлений
своєї посади та належних йому на той час рангових маєтностей: сіл Безуглівка, Доро-
гинка, Вересоч, Ковчин, Липів Ріг, Крупичполе, Сваричівка, Березанка, Кропивна,
Пашківка, Смоляж та Заньки Ніжинського полку [2, 156]. Натомість черговим ні-
жинський полковником було призначено старшину польського походження Ярему
Непрака [6, 11].
Подальші дії І. Самойловича з ротації полково-сотенних посад, репресії проти ста-
ршин і духовенства, згода на підчинення у 1685 р. Української православної церкви
московському патріарху сприяли остаточному переходу козацьких верхів в опозицію
гетьману. На думку історика В. Кривошеї, у козацької старшини, невпевненої у завт-
рашньому дні, виникало постійне питання про те, кому вона служить: державі чи геть-
ману? Вочевидь, давалися взнаки і боязнь за власне майно та маєтки, які за прикладом
ніжинського полковника Я. Журахівського, гетьман постійно відбирав у старшин. Все
це стало підґрунтям до чергового державного перевороту на Лівобережній Україні та
позбавлення І. Самойловича гетьманства. 7 липня 1687 р. під час українсько-
московського походу проти Кримського ханства, що виявився невдалим через страте-
гічні помилки московського головнокомандувача князя Василя Голіцина, козацька ста-
ршина склала донос на гетьмана. Знову, як і у 1672 р., в центрі змови опинився впливо-
вий старшинський рід Забіл. За сприяння довголітнього вихідця з сотенного містечка
Борзни генерального обозного Петра Забіли (на 1687 р. йому було бл. 107 років) козаки
Ніжинського полку стали на бік змовників. Ярема Непрак, поставлений у 1685 р. І. Са-
мойловичем на ніжинське полковництво, був позбавлений влади і заарештований [6,
11]. Новим ніжинським полковником, за батькової підтримки, став Степан Петрович
Забіла (1687-1694), який від імені ніжинських козаків поставив підпис під доносом на
гетьмана. У підсумку І. Самойловича було заарештовано і відправлено до Москви, зві-
дки його вислали на заслання до Сибіру у місто Тобольськ, де він помер у 1690 р. Но-
вим гетьманом Лівобережної України було обрано Івана Мазепу.
Отже, намагання ніжинської старшини до збагачення і збільшення земельних
володінь йшло в розріз з державною політикою гетьмана І. Самойловича та його
прагненнями до міцної авторитарної влади. Вбачаючи в московському царі свого
заступника та захисника, провладна, в тому числі і ніжинська, старшина вдалася до
ряду антигетьманських змов, кульмінацією яких стало позбавлення І. Самойловича
гетьманської булави у 1687 р.
24
Список літератури
1. Генеральное следствие о маетностях Нежинского полка 1729-1730 гг. Материалы для исто-
рии экономического, юридического и общественного быта Старой Малороссии / Под. ред.
Н.П. Василенка – Чернигов: Типография Губ. Земства, 1901. – 417 с.
2. Дудченко Г. Ніжинське дворянство наприкінці XVIII ст. (матеріали до генеалогії) / Г. М.
Дудченко // Ніжинська старовина: Збірник регіональної історії та пам’яткознавства. (Серія
“Ніжинознавчі студії”, № 7) / Центр пам’яткознавства НАН України та УТОПІК. Вип. 9
(12). – К., 2010. - С. 133–163.
3. Заруба В. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького
1648-1782 рр. / В. М. Заруба. – Дніпропетровськ: ПП “Ліра ЛТД”, 2007. – 380 c.
4. Із записок Івана Лук’янова. Про руїну між Києвом і Чигирином (кін. XVII ст.) // Історія
України очима іноземців: Довідник-хрестоматія. – Тернопіль, 2009. – С. 225.
5. Кривошея В. Урядова старшина Гетьманщини. Енциклопедія / В.В. Кривошея – К.: «Сти-
лос», 2010. – 792 с.
6. Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землев-
ладения и управления / А.М. Лазаревский. – Том ІІ. Полк Нежинский. – К., 1893. – 521 с.
7. Мельник Л. Боротьба за українську державність (XVII ст.) / Л.Г. Мельник. – К.: Освіта,
1995. – 192 с.
8. Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-
1687): Матеріали до укр. дипломатарію / Упоряд. І. Бутич, В. Ринсевич, І. Тесленко. – Київ-
Львів: НТШ, 2004. – 1087 с.
9. Формулярные списки дворян Нежинского повета // Відділ забезпечення документів Держа-
вного архіву Чернігівської області в м. Ніжині, ф. 343, оп 1, спр. 68. – 177 арк.
Станіслав Дембіцький (Переяслав-Хмельницький),
старший науковий співробітник НІЕЗ «Переяслав»
Повстання Переяславського козацького полку 1666 року
1665-й рік. Нещодавно обраний гетьманом Лівобережної України Іван Брюхо-
вецький, на подив багатьох, здійснив широкомасштабній вояж в Москву. Поїхав за
підтримкою, справедливо вважаючи свої позиції в Україні недостатньо міцними.
Разом з ним в поїздку відбули понад 500 осіб його почту.
Цар Олексій Михайлович Романов зі своїм урядом вирішив прийняти українсь-
кого гетьмана з великими почестями. Честолюбивий І. Брюховецький був враже-
ний і потішений виявленим прийомом. Він позитивно відгукнувся на пропозицію
прийняти титул боярина. Більше того, погодився на одруження з росіянкою. Але це
були тільки квіточки. А ягідки ховались у великій політиці.
І. Брюховецький пішов на підписання нового договору з Москвою, який явно
обмежував права України. Всі податки, які платило українське суспільство, йшли
тепер до царської казни. Туди ж перейшли і податки від найбільш дохідної статті:
продажу горілки. Новообраний гетьман мав приїздити з поклоном до царя, самі ж
вибори першого мали відбуватися за участю царського представника.
Московські гарнізони мали стояти в Києві. Ніжині, Чернігові, Полтаві, Переяс-
лаві, Кременчуці, в ставці гетьмана Гадячі, на Низовій Січі та подекуди на Право-
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-76962 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2078-0850 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-02T05:26:48Z |
| publishDate | 2013 |
| publisher | Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК |
| record_format | dspace |
| spelling | Желєзко, Р. 2015-02-14T17:08:46Z 2015-02-14T17:08:46Z 2013 Опозиція Ніжинського козацького полку гетьману Івану Самойловичу / Р. Желєзко // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. ст. — 2013. — Вип. 22, ч. 2. — С. 19-24. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. 2078-0850 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/76962 uk Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні Історико-краєзнавчі дослідження пам’яток пізнього середньовіччя Опозиція Ніжинського козацького полку гетьману Івану Самойловичу Article published earlier |
| spellingShingle | Опозиція Ніжинського козацького полку гетьману Івану Самойловичу Желєзко, Р. Історико-краєзнавчі дослідження пам’яток пізнього середньовіччя |
| title | Опозиція Ніжинського козацького полку гетьману Івану Самойловичу |
| title_full | Опозиція Ніжинського козацького полку гетьману Івану Самойловичу |
| title_fullStr | Опозиція Ніжинського козацького полку гетьману Івану Самойловичу |
| title_full_unstemmed | Опозиція Ніжинського козацького полку гетьману Івану Самойловичу |
| title_short | Опозиція Ніжинського козацького полку гетьману Івану Самойловичу |
| title_sort | опозиція ніжинського козацького полку гетьману івану самойловичу |
| topic | Історико-краєзнавчі дослідження пам’яток пізнього середньовіччя |
| topic_facet | Історико-краєзнавчі дослідження пам’яток пізнього середньовіччя |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/76962 |
| work_keys_str_mv | AT želêzkor opozicíânížinsʹkogokozacʹkogopolkugetʹmanuívanusamoiloviču |