Прізвища (прізвищеві назви) похідні від назв народів: формування й кодифікація
Saved in:
| Published in: | Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні |
|---|---|
| Date: | 2013 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК
2013
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/76992 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Прізвища (прізвищеві назви) похідні від назв народів: формування й кодифікація / Г. Воронич // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. ст. — 2013. — Вип. 22, ч. 2. — С. 203-211. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-76992 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Воронич, Г. 2015-02-14T17:28:27Z 2015-02-14T17:28:27Z 2013 Прізвища (прізвищеві назви) похідні від назв народів: формування й кодифікація / Г. Воронич // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. ст. — 2013. — Вип. 22, ч. 2. — С. 203-211. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. 2078-0850 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/76992 uk Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні Писемні джерела та історіографія Прізвища (прізвищеві назви) похідні від назв народів: формування й кодифікація Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Прізвища (прізвищеві назви) похідні від назв народів: формування й кодифікація |
| spellingShingle |
Прізвища (прізвищеві назви) похідні від назв народів: формування й кодифікація Воронич, Г. Писемні джерела та історіографія |
| title_short |
Прізвища (прізвищеві назви) похідні від назв народів: формування й кодифікація |
| title_full |
Прізвища (прізвищеві назви) похідні від назв народів: формування й кодифікація |
| title_fullStr |
Прізвища (прізвищеві назви) похідні від назв народів: формування й кодифікація |
| title_full_unstemmed |
Прізвища (прізвищеві назви) похідні від назв народів: формування й кодифікація |
| title_sort |
прізвища (прізвищеві назви) похідні від назв народів: формування й кодифікація |
| author |
Воронич, Г. |
| author_facet |
Воронич, Г. |
| topic |
Писемні джерела та історіографія |
| topic_facet |
Писемні джерела та історіографія |
| publishDate |
2013 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні |
| publisher |
Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК |
| format |
Article |
| issn |
2078-0850 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/76992 |
| citation_txt |
Прізвища (прізвищеві назви) похідні від назв народів: формування й кодифікація / Г. Воронич // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. ст. — 2013. — Вип. 22, ч. 2. — С. 203-211. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT voroničg prízviŝaprízviŝevínazvipohídnívídnazvnarodívformuvannâikodifíkacíâ |
| first_indexed |
2025-11-25T20:39:23Z |
| last_indexed |
2025-11-25T20:39:23Z |
| _version_ |
1850528568646303744 |
| fulltext |
203
17. Редько Ю. Словник сучасних українських прізвищ. – Львів: ТОВ «Простір-М», 2007. – Т. 1
– 2.
18. Реєстр Війська Запорозького 1649 року: Транслітерація тексту / Підгот. до друку:
О.В. Тодійчук (гол. упор.), В.В. Страшко, Р.І. Осташ, Р.В. Майборода. – К.: Наук. думка,
1995. – 592 с.
19. Словарь української мови / Упор. з дод. влас. матеріалу Б. Грінченко. – К.: Наук. думка,
1996-1997. – Т. 1 – 4.
20. Словник мікрогідронімів України. Волинь, Житомирщина, Запоріжжя, Київщина, Кірово-
градщина, Полтавщина, Черкащина / За ред. О.П. Карпенко. – К.: Обереги, 2004. – 448 с.
21. Словник прізвиськ північно-західної України: У 3-х т. / Упор. Г.Л. Аркушин. – Луцьк: РВВ
«Вежа» Волинськ. нац. у-ту ім. Лесі Українки, 2009.
22. Тверская земля в военной истории России. Книга памяти. Режим доступу:
http://www.history.tver.ru
23. Телефонний довідник: Радехів 2003. – Червоноград: Панорама, 2003. – 120 с.
24. Тимів І. Село на Покутті в XV-XVIII ст. Історія Бортників від найдавніших часів до ХІХ ст.
Серія: Села і міста Покуття. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2006. – 176 с.
25. Трійняк І.І. Словник українських імен. – К.: Довіра, 2005. – 509 с.
26. Чучка П. Прізвища закарпатських українців: Історико-етимологічний словник. – Львів:
Світ, 2005. – 704 с.
27. Этимологический словарь славянских языков: Праславянский лексический фонд / Под ред.
О.Н. Трубачева и А.Ф. Журавлева. – М.: Наука, 1974-2010. – Вып. 1 – 36.
28. Яшкін І.Я. Слоўнік беларускіх мясцовых геаграфычных тэрмінаў: Тапаграфія. Гідралогія. –
Мінск: Беларуская навука, 2005. – 808 с.
29. Holutiak-Hallick Stephen P. Jr. Dictionary of Ukrainian Surnames in the United States. – Georgia:
Slavic Onomastic Research Group, 1994. – 493 s.
30. Russisches geographisches Namenbuch / Begr. von M. Vasmer. – Wiesbaden: Akademie der Wis-
senschaften und der Literatur, 1962-1980. – Bd I – X.
31. Rymut K. Nazwiska polakуw: Sіownik historyczno-etymologiczny. – Krakуw: Wyd-wo In-tu
Jкzyka Polskiego PAN, 1999-2001. – T. I – ІІ.
32. Sіownik nazwisk wspуіczeњnie w Polsce uїywanych / Wyd. К. Rymut. – Krakуw: PAN, 1992-
1994. – Т. І – Х.
Ганна Воронич (Київ), старший науковий
співробітник Інституту української мови НАНУ,
кандидат філологічних наук
Прізвища (прізвищеві назви) похідні від
назв народів: формування й кодифікація
Прізвища, зазвичай, сигналізують про час та місце виникнення, тобто є своєрід-
ними координатами. Величезна кількість сучасних українських прізвищ виникла під
впливом Запорозької Січі. Саме тут вперше виникла потреба офіційної реєстрації ко-
заків. У козацьких реєстрах перевагу над усіма іншими мають прізвища на -енко (на-
приклад, у реєстрі Київського полку прізвища на -енко становлять 60%). Значну гру-
па прізвищ походить від апелятивів на позначення особливостей зовнішнього
вигляду, вдачі, поведінки запорізьких козаків: Головко, Чуб, Зуб, Носенко, Губенко,
Шраменко, Горбоніс, Рябко, Білан, Слинько, Легкоступ, Побігайло, Циподрига, Сви-
204
стун, Покотило, Круть і под. Особливими маркерами відчайдушного та розкутого
духу запоріжців є прізвища, своєрідні не лише за значенням сполучуваних слів, а й за
самим способом творення, що немає аналогій в антропонімії інших слов’ян: Непий-
вода, Недайкаша, Неїжборщ, Нагнибіда, Паливода, Перебийніс, Куйбіда й под. За
прізвищем можна було дізнатись про поширені в Україні ремесла, промисли, харак-
тер військової, торгівельної чи творчої діяльності: Сердюк – гетьманський охоро-
нець; Пушкар, Гармаш, Гарматій – козаки, які обслуговували або виготовляли цей
вид зброї; Соломаха, Тетеря – походять від назв страв, які козаки вживали майже
щодня; або ж Хорунжий, Сотник, Компанієць, Крамар, Саловоз, Стороженко, Ме-
льниченко, Порохня, Тягнишкіра, Дігтяр, Стельмах, Попович, Крамар і под. За коза-
ком закріплювалась назва місцевості або міста, села, звідки він прибув: Галицький,
Кальміуський, Кодацький, Чигиринський, Лебединець, Миргородський, Прилуцький,
Полтавський, Чугуєвець, Поліщук, Волошко, Волошин та ін. Про інтернаціоналізм
Запоріжжя свідчать прізвища, що походять від етнонімів: Лях, Ляшенко, Полулях, Гу-
ржій [1], Сербин, Литвин, Литвиненко, Литвинчук, Вірменко, Циганенко, Турчин,
Турченко, Турченяк, Гуцул, Москаль, Москаленко, Циган, Циганенко, Циганчук, Чех,
Чешко, Молдаван, Волошин, Татаренко, Татарчук. Варто зазначити, що іноді навіть
перший носій такого прізвиська не завжди належав до неукраїнського етносу [2].
У пам’ятках XVII ст. із Середньої Наддніпрянщини зафіксовано чоловічі прізви-
щеві назви різноманітні за структурою. Трикомпонентні (чи більше): пан Федор Жу-
ченко (АПГУ, ІІ, 72), ), пан Іван Лубяніца, мещанін и купец (АПГУ, ІІІ, 101), пан Се-
мен Яременко, войт (АПГУ, ІІ, 83), пан Родко Степаненко (АПГУ, ІІ, 65), пан
Стиран Козелский, мещанин и купец (АПГУ, ІІІ, 14), пан Прокоп Левенец, полковник
Полтавский (АПГУ, ІІІ, 102), пан Клим Чорнушенко (АПГУ, ІІ, 46), Василь Трохиме-
нко, крамар (АПГУ, ІІ, 11), пну Івану, пртелеви (АПГУ, І, 46), господар мой Гринко
(АПГУ, ІІ, 91). Двокомпонентні (ім’я і прізвище; ім’я та ім’я по батькові або ж ім’я й
прикладка): Остап Сѣдак (АПГУ, ІІ, 74), Хведор Кравец (АП, 266), Роман Нус
(АПГУ, ІІ, 27), Максим Житник (АПГУ, ІІ, 15), Дмитро Щегелский (АП, 223), Ігнат
Іванич (ДХм, 134), Дорош Горбаненко (АПГУ, ІІ, 59), Лукаш Адаманко (АПГУ, ІІ,
64), Семен Мазуренко (АПГУ, ІІ, 96); пан Іван Твердохлѣб (АПГУ, ІІ, 71), Иван Искра
(АПГУ, ІІІ, 92), Василь Ткачик (АП, 20), Богдан Шмиґель (АПГУ, ІІ, 48). ), Гаврило
Крук (АПГУ, ІІ, 61). пну Вакуле (АПГУ, ІІ, 52), пну Микити (АПГУ, І, 10), Артюх
Василевич (АПГУ, ІІ, 62), Семен Хведорович (АПГУ, ІІ, 7), Манко Хведорович
(АПГУ, ІІ, 62), Андрей Василивич, Гельяш швец (АПГУ, І, 150), Не(с)тер товариш
(АЛ, 63), пну Тетери (ДХм, 495), пну Прокопові (АПГУ, ІІІ, 11), господар Гринко
(АПГУ, І, 91), син Омелян (АПГУ, ІІ, 69), пан Костя (АПГУ, ІІ, 86), пан Демъян
(АПГУ, ІІІ, 11), мой Демко (АПГУ, ІІІ, 5), пан Гарасім (АПГУ, ІІІ, 9). Односкладні за
структурою: тільки прізвища – Пудленко (АПГУ, ІІ, 99), Макушенко (ДХм, 317), Ми-
халко (АПГУ, І, 8), Скабенъко (АПГУ, ІІ, 95), Ромашко (АПГУ, ІІ, 58), Котляр (АЛ,
57 зв.), Крук (АПГУ, ІІ, 65, 66), Дорош (АПГУ, ІІ, 31), Мотилю (АЛ, 60), Дорош
(АПГУ, ІІ, 58), Левенец (АПГУ, ІІІ, 28), Кашка (АП, 4), Свѣчка (АП, )397, Котляр
(АЛ, 57 зв.), Опара (АЛ, 36), Гайдай (АП, 164), Барабаш (АПГУ, ІІІ, 36), Горкуша
(АПГУ, ІІ, 62), Де(й)нека (АЛ, 87 зв.) [3]; чи самі імена – Данило (АЛ, 81 зв.), Грицко
205
(АП, 271), Петро (АП, 29), Хвеско (АП, 224), Павло (АП, 224), Тимко (АПГУ, І, 9),
Васко (АПГУ, ІІ, 91), Дмитро (АПГУ, ІІ, 58), Архип (АП, 30), Гавърило (АЛ, 90), Ми-
хайло (АПГУ, ІІІ, 24), Роман (АПГУ, ІІІ, 9), Миско (АПГУ, І, 27), Дѣнис (АЛ, 44), Лу-
каш (АПГУ, І, 155), Остап (АПГУ, ІІ, 82), Грицко (ДХм, 275), Богдан (АПГУ, ІІ, 66;
ІІІ, 67), Лукян (АПГУ, І, 27), Петро (АПГУ, ІІ, 47), Васель (АЛ, 9 зв.), Зінко (АПГУ,
ІІ, 84), Андрѣй (АПГУ, ІІІ, 9), Хома (АПГУ, ІІ, 93), Ярема (АП, 259), Фома (АЛ, 33
зв.), Костя (АПГУ, І, 13). Також у пам’ятках зафіксовано низку апелятивів, за якими
ідентифікували осіб, і які з часом переходили в ранг прізвищ: соціальний статус – бо-
ярин (АПГУ, ІІ, 25), пан сотник (АП, 336), полковник (ДХм, 317, 426), мещанин (АЛ,
44); козак (АЛ, 44), войт (АПГУ, ІІ, 83), арендар (ДХм, 424), отец ігумен (ДХм, 310,
422, 423); фах – крамар, резник (АЛ, 83 зв.), писар (АПГУ, ІІІ, 106; АП, 32), кравец
(АП, 4), дозорца (ДХм, 343), овчар (АПГУ, І, 44; ІІІ, 94; АПГУ, І, 26); назви спорідне-
ності, родинних стосунків: кум (АПГУ, І, 27), дѣд (АПГУ, І, 162), ), зять (АПГУ, ІІ,
41); назв місцевості – полтавец (АП, 267); народів – татарин (ДХм, 411) і под.
Водночас у XVII ст. в Україні склалася ситуація, коли офіційна ідентифікація
особи ґрунтувалася і на народно-побутовій традиції [4]. Уживання особових імену-
вань навіть у суто офіційних документах не було строго регламентованим, відзна-
чалося різноманітністю форм і нестабільністю їх використання. Проте в пам’ятках
уже простежується тенденція дотримуватися чергування -ові / -у в іменах і прізви-
щах чи відповідних прикладках, очевидно, з метою евфонії: Богдану Шмиґлеви
(АПГУ, ІІ, 48), Семенови Мазуренку(АПГУ, ІІ, 96); господареви моему Гринцу
(АПГУ, ІІ, 91). Такі чергування є доволі непослідовними. Часто зустрічаємо і сло-
восполучення типу Василию Трохименку, крамару (АПГУ, ІІ, 11), Гаврилови Кру-
кови (АПГУ, ІІ, 61), Василеви Ткачикови (АП, 20).
Звернімо увагу на кодифікацію прізвищ відетнонімного походження на -ин в украї-
нській мові, яка, безперечно, увібрала й козацькі традиції. У сучасній українській мові
чинні два типи відмінювання – іменниковий і прикметниковий, які репрезентують її
граматичну підсистему [6, 104]. Усталеним в українському мовознавстві є судження
про те, що парадигма сучасних українських прізвищ має два словозмінні зразки: прі-
звища іменникового і прізвища прикметникового (тобто субстантивовані прикметники
чи іменники прикметникового походження) типу, хоч за своїм значенням усі вони
(оскільки прикметник набув властивості називати особу, втративши сутність носія
ознаки) є іменниками й мусять підпорядковуватися граматичній логіці розвитку й фун-
кціонування цієї частини мови. Структурованість, а як наслідок, і наповнення цієї пара-
дигми за чинними правописними нормами не завжди переконливі й достатньо обґрун-
товані, а через те порою заводять в оману при з’ясуванні частиномовних словозмінних
зразків тих чи інших прізвищ. Тоді ситуацію не рятує навіть введення особливого, ніби
спричиненого цією ж ситуацією (а насправді її нерозумінням, чи, точніше, хибним ви-
тлумаченням) терміна «різновідмінювані іменники» [6, 108]. Відчуваючи логічні не-
узгодження у викладі, у граматиках оперативно додатково (!) розробляють для цих
іменників ще одну парадигму.
Отже, в такий дивний спосіб до «чоловічих (тільки – !) прізвищ прикметникової
структури на… -ин» потрапили прізвища типу Волошин, у яких формант -ин кваліфі-
206
ковано як патронімно-посесивний суфікс ад’єктивної групи, а отже, цей і подібні ан-
тропоніми «визнано» посесивними прикметниками за походженням, які незрозумілим
чином начебто «зберігають прикметникові закінчення», тобто запропоновано вважати
їх іменнико-прикметниками, змушуючи їх обирати в одних відмінкових формах слово-
змінного зразка іменникові закінчення, а в інших – прикметникові [6, 108]. Подібною
логікою мотивовано віднесення до «субстантивованих» також прізвища Татбрин [11,
343]. Щоб щось зберігати, треба напередодні принаймні його мати, а збувшись, навіть
якби колись і мав, про права власності на втрачене можна б заявляти, хіба сподіваю-
чись на реституцію: у граматиці такий закон не є чинним, через те у власних назвах із
морфологічно вираженою посесивністю маємо словозмінні форми Київ – Києвом,
Грушів – Грушевом, Малин – Малином і т. д.
Насправді прізвище Волошин і структурно подібні до нього прізвища Русин, Сер-
бин, Литвин, Мордвин, Турчин, Угрин, Бережанин, Подолянин та ін. (<іменники–назви
народів: волошин, грузин, лезгин, литвин, мордвин, русин, сербин, турчин, угрин...; чи
назви мешканців за місцем проживання: бережанин, подолянин) є іменниками, про су-
бстантивне лексичне значення яких – ‘один із…’ – саме й сигналізує цей суфікс: русини
– русин, татари – татарин, лезгини – лезгин, грузини – грузин і под. Частиномовна на-
лежність цих слів, зрозуміло, не змінюється залежно від орфографії: написано слово з
великої чи малої букви. Жодним чином не може така орфографічна умовність [5], як
написання з великої букви спричиняти перехід іменника в прикметник. Частіше навпа-
ки. Ці лексеми в українській мові є і до того були (з часу вербалізації в ній цього понят-
тя – одиничності, ‘один із багатьох ідентичних’, подібно, як зернина) іменниками зі
звичайною, тобто стандартною іменниковою, а не побитою міллю у певних місцях па-
радигмою. У мові перелік аналогічних дериватів широкий і продуктивний, наприклад:
довжани – довжанин – довжанином, полтавчани – полтавчанин– полтавчанином,
реметяни – реметянин – реметянином, харків’яни – харків’янин – харків’янином та ін.
У назвах осіб слов’янські мови здавна використовували суфікс –in-ъ, нерідко усклад-
нений ще суфіксальним елементом -ан- (-ан-ин, -ян-ин, ст.-сл. -ѣн-ин-ъ); первинною
функцією цього суфікса була функція одиничності, яка зберігається й досі у
слов’янських назвах осіб за територіальною чи національною ознакою. На основі суфі-
кса -in- розвинувся суфікс -in-a для творення назв одиничних предметів, найбільш вла-
стивий з усіх слов’янських мов східнослов’янським, зокрема українській: людина, ди-
тина. [7, 67]. (Підкреслення моє. – Г. В.) Тобто подібні морфологічні структури є
питомою особливістю саме української мови, тому не варто її втрачати, цілком безпід-
ставно, невмотивовано, всупереч здоровому глуздові затираючи в словозміні.
Саме така звукова будова суфікса -ин – з голосним [и] – доводить, що він є фонети-
чно закономірним континуантом давньої його форми <-*in: давнє *i на українському
мовному ґрунті рефлексувалося як [и], без пом’якшення попереднього приголосного:
Сербин, Турчин, Литвин та ін., на відміну від російської мови, де маємо суфікс -ін:
Сталін, Ленін, Пушкін, Дьомін (згідно з правописом суфікс в таких прізвищах не украї-
нізуємо, але і в граматиці української мови не визначено для них окреме місце: з одного
боку, вони начебто є, а з іншого – їх ніби нема, як і прізвищ на -іна, -ина, -ов(а), -в(а).
207
В українському живому мовленні у прізвищах – назвах осіб чоловічого роду на -
ин (< назви народів та мешканців за місцем проживання) зафіксований виключно
іменниковий словозмінний зразок, наприклад: одн.: Волошин – Волошина – Волоши-
нові – Волошина – Волошином – (на) Волошинові – Волошине; і мн.: Волошини – Во-
лошинів – Волошинам – Волошинів – Волошинами – (на) Волошинах – Волошини.
Правопис, пропонуючи для подібних словоформ загалом іменникову парадигму,
вводить чомусь для орудного відмінка однини й кількох інших (Ор.одн. Волошиним,
Р. мн. Волошиних, Д. мн. Волошиним, Зн. мн. Волошиних, Ор. мн. Волошиними, М.
мн. на Волошиних) іменника, навіть за походженням, в чоловічому роді прикметни-
кові (!) закінчення. Тобто, що особливо дивує, вимагає прикметникової форми Воло-
шиним для питомого іменника, але дозволяє форму типу Шухевичем – для іменника,
структура якого сигналізує про прикметникове походження: його посесивність пос-
відчують суфікси -ев-ич (-ов-ич).
Репрезентація прізвищевого словозмінного зразка Волошин у розділі саме імен-
никової парадигми нуліфікувала б потребу створювати особливу словозмінну резер-
вацію для іменників жіночого роду однотипної структури: ці лексеми, позначаючи
особу жіночої статі, мають невідмінювану іменникову парадигму, отже, і в орудному
відмінку буде з Волошин (Марією), так само як і з Бондар, Симович, Данило, Ткач,
Петренко, Кравець, Кухар, Сенів, Юрчук і под. (Марією). Таким чином, бодай у гра-
матиці відновлюємо споконвічний український матріархат, у якому жінка – іменник,
а чоловік – бодай інколи, таки прикметник?! Структура з морфологічним розхо-
дженням (чоловіча форма прізвища й жіноча – імені) узвичаїлася в українській мові
вже давно (з часу відмови в офіційному слововжитку від форм типу Бондарівна), ко-
дифікована й успішно функціонує саме в такому словопоєднанні.
І чи то російський словозмінний зразок магічний вплив справляє на мовців, чи то
догідлива українська ґречність позначається, але в мовній практиці уже будь-яке -ин
у чоловічому прізвищі (безвідносно до його походження) кваліфікується як сигнал
про його прикметниковість із відповідною словозміною, і тоді постають безглузді
написання на зразок: «Зінційовано зустріч було головою Кіровоградської обласної
ради Миколою Сухомлиним»; або й: «Не можу не погодитися з шановним
п. Миколою Сухомліним» (З Інтернету) попри авторитетне, адекватне природі й стру-
ктурі української мови (Сухомлин – складний іменник < сух(ий)+о+млин. Отже, -ин
у цій структурі є частиною кореня, а не «морфологічним показником посесивності»:
«Давши лад рибi та снастям, пiдiйшли до них рибалки, стали жартувати над Сухо-
млином, що добрi, мовляв, з окозамилювачiв виходять юшковари... Ватаг не обра-
жався.» («Тронка», О. Гончар).
Вірогідно, визначаючи дистрибутивні відношення, а тим більше наповнення імен-
никової парадигми, варто брати до уваги, крім формальних, особливо функціонально-
семантичні аспекти її складників. Для наведення ладу в розподілові й наповненні прі-
звищевих словозмінних зразків, варто розпочати з термінології. Можливо, відмовити-
ся від терміносполуки «прізвища прикметникового типу», бо іноді вона сприймається
двояко, час від часу заплутуючи мовця. На користь такого твердження певним чином
вказує й той аргумент, що багато прізвищ, за походженням прикметники, функціону-
208
ють уже тільки як іменники, наприклад, прізвища типу Шухевич, оскільки суфікс -ич
(<морфологічний показник патронімічності) у сучасній українській мові втратив фун-
кціонально-словотворчу продуктивність (чи так само, як і формант -ль у слові Яросла-
вль чи -ій у прізвищах Орлій, Козій, Бабій (<в діалектному мовленні апелятив бабій є
семантичним відповідником до бабич (>Бабич) – ‘народжений від жінки, яка уже має
онуків’), які етимологічно є похідними прикметниками, утвореними за допомогою
суфікса *ijь (-*jь(а), -*jь(е)), тобто здатність творити присвійні прикметники. Доказо-
вішою, а головне, однозначно сприйнятою була б класифікація прізвищевих словоз-
мінних зразків на прізвища–прикметники (субстантивовані: Білий, Чорний, Задорож-
ний, Кобилянський, Коцюбинський) та прізвища–іменники. За такого підходу
етимологічно прозорим й переконливо аргументованим був би іменниковий словоз-
мінний зразок (без жодних невмотивованих застережень про подібність морфемної
структури до апелятивів–присвійних прикметників із формантом -ин: мамин, сестрин
і под. чи й неправильних категоричних тверджень, що начебто всі «антропоніми на -
ин за походженням є посесивними прикметниками») [8, 266)].
Коли треба оборонити права фонеми /и/ в позиції початку слова (инак, инший) чи
відреставрувати поруйновану пристосовництвом до російської мови словозмінну па-
радигму іменників жіночого роду давньої основи на -*ĭ- (вість – вісти), то ми, ціл-
ком слушно, вивчаємо їхню ретроспективу й спираємось на практику їхнього функ-
ціонування в живому мовленні, тобто з’ясовуємо їхню дескриптивну норму. Чим
согрішив Волошин (з компанією) перед українською мовою, що саме його позбавле-
но не тільки права стояти твердо на ногах у словозмінній парадигмі і не хитатися між
частинами мови, вростаючи корінням у мовні глибини, а ще й на закономірний істо-
ричний спадок?
Отже, корені іменникової парадигми для аналізованих лексем у живій українсь-
кій мові сягають її історії: саме іменникова парадигма для них є питомою, давньою,
успадкованою, очевидно, «збереженою». Зрозуміло, що логічно вмотивована імен-
никова словозмінна норма цього прізвища, потверджена живим мовленням, мусить
стати нормативним приписом в граматиці української літературної мови і єдино
прийнятним директивним зразком в українському правописі.
Гадаємо, що прикметниковій парадигмі російських прізвищ в українській мові
(якщо не буде зазіхань на їхній правопис, як це вчинили, приміром, у країнах Приба-
лтики) можна толерантно, по-українськи надати змогу такою й залишатися: Н. Іва-
нов, Гагарін – Іванова, Гагаріна; Р. Іванова, Гагаріна – Іванової, Гагаріної; Д. Іванову,
Гагаріну – Івановій, Гагаріній і т. д. До речі, російська мовна практика українських
Іваненків, які пручаються й не творять у російській мові словозмінних форм, активно
робить Іваненковими, а для тих зайд, які таки не піддалися зросійщенню, має окре-
мий словозмінний зразок – невідмінювані, цілком ігноруючи їхню «домашню пове-
дінку». А ми, виходить, на догоду парадигмі Іванов замордували словозмінний взі-
рець Волошин. До речі, прізвища на зразок Унгурян (< Унгуряну), Тураній (< Турані)
за походженням є запозиченими прикметниками (перше – з румунської, друге – з
угорської мов), але ми не запобігаємо перед ними так, як перед російськими словоз-
209
мінними структурами, а помірковано адаптуємо їх до вимог природи своєї мови й,
ігноруючи їхню історичну пам’ять, відмінюємо за іменниковим зразком.
І чи то російський словозмінний зразок такий магічний вплив справляє на мовців, чи
то догідлива українська ґречність позначається, але в мовній практиці уже будь-яке -ов у
чоловічому прізвищі (безвідносно до його походження) кваліфікується як сигнал про
його прикметниковість із відповідною словозміною. Так, наприклад, в авторефераті ка-
ндидатської дисертації, апробованому ВАКом України, послідовно занотовано прикме-
тникові словоформи угорських, за походженням, прізвищ на –ов, які аніякогісінького
стосунку до прикметників не мають і насправді є справжнісінькими іменниками, а бук-
восполученням ов в українській транслітерації передаємо угорський звук [у] ([о] довге):
«Аналіз змісту підручників з літератури, укладених М. Драгомановим..., К. Сабовим і
А. Волошином...» [9, 21, 28 і т.д.]. Остання словоформа тішить, але що впхнуло Сабова
до прикметників? Це прізвище походить від апелятива szabу – ‛кравець’. У різному фо-
нетичному оформленні ця лексема (й структурно подібні: аршэв (аршяв) < бrsу –
‛лопата’, ‛заступ’ [10, 18], ббґов < bagу – ‛залишки перепаленого тютюну для жування’,
‛тютюн для жування’, бнмбов, бнмбув (бнмбувка) < bimbу – ‛розбишака’, ‛нерозсудлива
людина’ [10, 25] і т. ін.) побутує в контактних з угорською мовою українських говірках
сабфв, сабэв, сабяв [10, 325] і має в них стандартну іменникову словозмінну парадигму.
Подібна притичина також, наприклад, із прізвищем Вакаров. Ось запропонована його
словозмінна парадигма у джерелах, що претендують на визнання кодифікаційних авто-
ритетів в сучасній українській літературній мові: Вака́ров –Вака́рова –Вака́рову –
Вака́рова –Вака́ровим – при Вака́рові, Вакарову – Вака́рове, Вака́ров (ч. р.); іще «цікаві-
шим» виглядає жіночий словозмінний зразок: Вака́рова – Вака́рової – Вака́ровій – Ва-
ка́рову – Вака́ровою – при Вака́ровій – Вака́рова (ж. р.); і, нарешті, форми множини: Ва-
ка́рови – Вака́рових – Вака́ровим – Вака́рових – Вака́ровими – при Вака́рових – Вака́рови
(мн.) (http://uk.worldwidedictionary.org/ Онлайн-словник української мови). Або ж іще
приклад: «С.Панько зустрічається і дружить із Д.Вакаровим, К.Галасом, С.Проданом,
С.Сочкою та іншими юними літераторами-закарпатцями, які навчалися в угорській
столиці» (Вікіпедія). Диво та й годі! Прізвище Вакаров (в аналізованому контексті – ві-
домого поета-антифашиста Дмитра Вакарова) за походженням є також іменником
(встановлюючи його етимологію, вчені розходяться хіба щодо джерела його походжен-
ня – румунська чи угорська мова, проте в обох – це іменник), отже, й цілком логічно му-
сило б мати іменникову словозмінну парадигму. (Порівн. сучасні живомовні свідчення:
вакарэв (род. одн – вакарува) – ‛сіль у вигляді круглої хлібини, виварена з ропи’:
ка׀ровы ва׀рили з ро׀пы в ׀горшках та прода׀вали в Ма׀д’аршчин’і за ׀зерно. Пор. угор.
vakarу – ‛колобок із залишків тіста’ [10, 34]).
Загальномовні граматичні взірці і приписи годиться вводити у мову не руйную-
чи при цьому вже усталені, потверджені живим мовленням, не відмовляючись від
скарбу історичної спадщини, вивчивши можливості й тенденції, притаманні її при-
роді, що допоможе доконечно з’ясувати чинники, які спричиняють, у нашому ви-
падку, її граматичний лад, а не сушити голову, як навчити рідну мову кваліфікува-
ти інвазії і дбати про зайд, навіть коштом нищення власної словозмінної структури.
Установлені в такий спосіб дефініції й норми будуть виструнченішими й стабіль-
210
нішими, бо базуватимуться на природному, не обмеженому ареально й функціона-
льно матеріалі, істинно, а не тільки в голові вченого існуючому фундаменті, запо-
бігатимуть творенню калічі наперекір мовній дійсності. Тому, визначаючи дистри-
бутивні відношення, а тим більше наповнення іменникової парадигми,
пропонуючи словоформі місце у словозмінній чи словотвірній моделі, варто брати
до уваги, крім формальних, особливо функціонально-семантичні аспекти її склад-
ників, а також незле було б враховувати її ретроспективний розвиток.
Список літератури
АБ – Акты Бориспольского мейского уряда 1612 – 1699 гг. с предисловием Сторожен-
ко А. В. – К.: Киев. старина, 1982. – 112 с.
АЛ – Лохвицька ратушна книга другої половини XVII ст. (1652 – 1687 рр.) ЦДІА України
в Києві, ф. 1528, оп.1, од. зб. 1. – 133 а.
АП – Пирятинские актовые книги. – В кн.: Стороженки: фамильный архив. Т. 6. – Киев,
1908. – 798 с.
АПГУ – Актовые книги Полтавского городового уряда XVII века. Вып. 1. Справы поточ-
ные 1664 – 1671 годов. Редакция и примечания В.Л. Модзалевского. – Чернигов, 1912; Акто-
вые книги Полтавского городового уряда XVII века. Вып. 2. Справы вечистые 1664 – 1671
годов. Редакция и примечания В. Л. Модзалевского. – Чернигов, 1912; Актовые книги Пол-
тавского городового уряда XVII века. Вып. 3. Справы вечистые 1672 – 1680 годов. Ред. и
примеч. В. Л. Модзалевского. – Чернигов, 1914.
АС – Актовая книга Стародубского городового уряда 1693 года. / Под. ред.
В. Л. Модзалевского. – Чернигов, 1914.
ДХм – Документи Богдана Хмельницького. 1648-1657. Упорядники I.Крип’якевич та
І.Бутич. Вид-во АН УРСР. – Kиїв, 1961. –740 с.
1. Прізвище Гуржій – кавказького походження; утворене від слова gurcu, яке в тюркських
мовах (казахській, інгуській) означає «грузин».
2. Людина, яка поверталася додому з мандрів, часто набувала відповідного прізвиська. Ось
як пояснює своє ім’я кобзар із поеми «Гайдамаки» Т. Шевченка : «Та я й не волох; так
тілько – був колись у Волощині, а люде й звуть Волохом, сам не знаю за що». Або ж прі-
звисько Москаль могло бути первісним найменуванням росіянина (І.Котляревський
«Москаль-чарівник»), але частіше так називали солдатів, які відслужили в царській армії
(Т. Шевченко «Москалева криниця»).
3. Дейнека (лат. – dejneka) – розбійник, що нападає з палицею (кийком, бучком) у руках.
Про гурт дейнек Борис Грінченко каже, що це натовп, озброєний дубинками: «За часів
полковника полтавського М.Пушкаря багато селян воювали, маючи за зброю коси, вила,
палиці. Їх і називали дейнеками: «Зашуміли в полі дуби кучеряві, загукали гайдячани на
дейнецькі лави» (пісн.). На зразок дейнек були озброєні гайдамаки».
4. Ось факт, описаний І. Франком у «Причинках до української ономастики»: У 1667 р. мо-
сковський стольник Кікін у Полтаві розглядав скаргу, але не зміг прийняти ухвалу, бо
прізвищеві назви зазначених у скарзі козаків, були відсутні в полковому реєстрі. На за-
пит стольника полковник Витязенко відповів: «А що козаки прозвищами не сходяться,
так се тому, що у нас в Україні такий звичай, що люди називаються різними прозвища-
ми: у одного чоловіка три й чотири прозвища: по батькові, по тестеві, по тещі, по жінках
прозиваються, і ось чому одні й ті самі люди у воєводи в мужицькім реєстрі написані од-
ними прозвищами, а у нас, у полковім козацькім, іншими».
211
5. Яку, до речі, відомий український класик П. А. Загребельний абсолютно зігнорував у
романі «Брухт», проте це не завадило адекватно сприймати зміст твору.: Загребельний
П.А. Брухт Х.: Фоліо, 2002. – 400 с.
6. Вихованець Іван, Городенська Катерина. Теоретична морфологія української мови. – К.:
Пульсари. – 2004. – 400 с.
7. Історія української мови. Морфологія. – К.: Наук. думка, 1978. – 539 с.
8. Кашталян Олена. Морфологічна парадигматика прізвищ прикметникового типу в украї-
нській мові // Лінгвістичні студії: Зб. наук. праць. – Вип. 17. – Донецьк, ДонНУ, 2008. –
С. .266–272.
9. Маляр Л.В. Вивчення творчості класиків української і зарубіжної літератури у школах За-
карпаття (друга пол. XIX – перша пол. XX ст.). // АКД. – Івано-Франківськ. – 2004. – 48 с.
10. Сабадош Іван. Словник закарпатської говірки села Сокирниця Хустського району. Уж-
город, Ліра. – 2008. – 480 с.
11. Словник прізвищ: практичний словозмінно-орфографічний (на матеріалі Чернівеччини) /
К.М. Лук’янчук (голов.ред), Н.Д. Бабич (уклад.). – Чернівці: Букрек, 2002. – 424 с.
Оксана Ніка (Київ), доцент кафедри історії та стилістики
української мови Інституту філології Київського
національного університету імені Тараса Шевченка,
доктор філологічних наук, доцент
Концепт як барокова стилістична фігура
(на матеріалі писемних пам’яток другої половини ХVІІ ст.)
Специфіка барокового тексту традиційно вимірюється сполукою слів “поєднання
непоєднуваного”, “неочікуване поєднання”, що конкретизується використанням різних
стилістичних фігур і тропів, конфігурація яких універсальна, тому цілком придатна для
лінгвостилістичного аналізу тексту будь-якого часового відтинку. Утім, традиційно ви-
значувані стилістичні фігури і тропи лише певною мірою, у синтезі, можуть розкрива-
ти і покривати поняттєвий обсяг “поєднання непоєднуваного” як іманентної барокової
риси. Оскільки ця особливість прочитується і в незвичних поєднаннях слів, виявляєть-
ся і в межах одного речення-висловлювання, і в межах всього тексту, то з такими озна-
ками варто співвідносити оксиморон, метафору, антитезу, символ тощо. У цьому разі
варто уточнити доцільність визначення концепту як власне барокової стилістичної фі-
гури, яка в різний спосіб експлікувала б типову барокову ознаку творення нових і не-
очікуваних, “нонсенсних” для автора і реципієнта поєднань слів, висловлювань, шир-
ше – нових смислів не тільки в тексті, але й “у просторі душі” людини барокового часу.
Нинішнє розуміння терміна “концепт” у філософії та лінгвістиці часто ототож-
нюється з поняттям, сигніфікатом, існують й інші тлумачення, частіше периферійні:
концепт як прийом концептизму і кончетто як химерна метафора.
Для староукраїнського книжника слово “концепт” було відоме передусім за нау-
ковими текстами в значенні “поняття”. Так, у латиномовному трактаті з логіки І. Ґі-
зеля підтверджується таке ж функціонування концепту, що засвідчено і в предмет-
ному покажчику до публікації його текстів: концепт (також див. поняття) 31, 33,
53… [2, 445]. Тут наводимо й інші терміни для порівняння: дискурс (також див. роз-
|