Станіслав Оріховський і Теофан Прокопович: контроверсійність поглядів на ідеальну форму державного правління
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Мультиверсум. Філософський альманах |
|---|---|
| Datum: | 2008 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України
2008
|
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/77277 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Станіслав Оріховський і Теофан Прокопович: контроверсійність поглядів на ідеальну форму державного правління / Р.В. Множинська // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. пр. — К., 2008. — Вип. 76. — С. 160-170. — Бібліогр.: 13 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860137342911643648 |
|---|---|
| author | Множинська, Р.В. |
| author_facet | Множинська, Р.В. |
| citation_txt | Станіслав Оріховський і Теофан Прокопович: контроверсійність поглядів на ідеальну форму державного правління / Р.В. Множинська // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. пр. — К., 2008. — Вип. 76. — С. 160-170. — Бібліогр.: 13 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Мультиверсум. Філософський альманах |
| first_indexed | 2025-12-07T17:47:34Z |
| format | Article |
| fulltext |
1
____________________________________________________________________
Р.В. Множинська,
кандидат філософських наук,
м.Київ
СТАНІСЛАВ ОРІХОВСЬКИЙ І ТЕОФАН ПРОКОПОВИЧ:
КОНТРОВЕРСІЙНІСТЬ ПОГЛЯДІВ
НА ІДЕАЛЬНУ ФОРМУ ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ
Проблему ідеальної форми державного правління досліджували мислителі різних
країн віддавна. Досить згадати, принаймні, давньогрецьких філософів Платона й
Аристотеля; перший присвятив цьому питанню діалоги “Держава” і “Політик” і вважав,
що ідеальною державою повинні управляти філософи, а другий розмірковував про
державу і форми правління в ній у діалогах “Політика” і “Політія”, в яких стверджував,
що держава – це спілкування заради загального блага. Пізня античність презентувала
світові ще одного теоретика держави – Аврелія Августина, – філософа, богослова і
політика. Він доводив перевагу духовної влади над світською; найвідомішим твором
його є трактат “Про град Божий”.
З настанням епохи Відродження стали знову з'являтися роздуми про ідеальний
державний устрій, незалежний від церкви. Якщо не рахувати “Утопію” Томаса Мора і
не менш фантастичне “Місто Сонця” Томазо Кампанели, то першим реалістичним
твором з розглядуваної тематики можна вважати трактат італійського мислителя,
письменника і політичного діяча Ніколо Макіавелі “Правитель”, в якому автор
виступає прибічником сильної державної влади, допускаючи у разі потреби
використання будь-яких засобів для її зміцнення.
ХVІІ століття подарувало Західній Європі щонайменше трьох видатних
теоретиків держави і права – Гуго Гроція, Томаса Гоббса і Самуеля Пуфендорфа.
Перший з них, Гуго Гроцій, – голландський юрист і державний діяч, філософ; він
заклав основи науки міжнародного права, грунтуючись на природному праві; також він
є автором твору “Про право війни і миру”. Томас Гоббс, англійський філософ, написав
відомий твір “Левіафан”; його ідеї поклали основи західної політичної філософії.
Самуель Пуфендорф – відомий німецький юрист, історик, філософ, автор твору “Про
природне право”. Головна заслуга Пуфендорфа – відокремлення природного права від
богословської схоластики і виведення його на рівень самостійної науки. Його твори
перекладав випускник Києво-Могилянської академії, сучасник Прокоповича, Гаврило
Бужинський: “Вступ до європейської історії” (СПб., 1718) і “Про обов'язки людини і
громадянина” (СПб., 1724).
Серед українських мислителів проблематикою держави і права займалися
С.Оріховський і Т.Прокопович. Станіслав Оріховський-Роксолан (1513–1566) –
визначний українсько-польський гуманіст, оратор, публіцист, філософ, історик,
полеміст. У царині філософії найбільше цікавився проблемами, пов’язаними з етикою і
політикою. Його спадщина налічує близько 60 творів. Але деякі з його праць до нас не
дійшли, зокрема: “De iure naturae et gentium” (“Про природне право”), “Repudium
Romae” (“Відступництво Риму”). Оріховський вважав, що природне право (закон) є
вищим за людські закони, тому останні при потребі можна змінювати. Відтак виступав
проти целібату як такого, що суперечить “найкращим поводирям у житті: природі і
здоровому глузду” [1, 17, 59]. Розробляв також концепцію державного правління.
Багато з його міркувань суголосні ідеям Г.Гроція та Т.Гоббса, але висловлені вони
були, зауважимо, набагато раніше згаданих західноєвропейських мислителів.
Теофан Прокопович (1677/1681–1736) – філософ, державний діяч, письменник-
полеміст. Найвиразніше його погляди на суть держави і форми державного правління
2
відображені у творах: “Духовний регламент”, “Слово про владу й честь царську”,
“Розшук історичний”, “Правда волі монаршої”. У них мислитель використовував і
творчо опрацьовував ідеї природного права таких його західноєвропейських
репрезентантів, як Т.Гоббс, Г.Гроцій, С.Пуфендорф. Призначенням монарха, на думку
Прокоповича, є служіння “всенародній користі”, спільному для всієї батьківщини
гаразду. Він вважав, що верховна світська влада є абсолютною. Вона поширюється на
всі сфери життя і не підлягає будь-чиєму запереченню. Церква, як і всяка інша
суспільна організація, повинна бути підпорядкована встановленій богом державній
владі.
Виникнення держави та її сутність
Обидва мислителі (і Оріховський, і Прокопович) декларували, що держава
виникла внаслідок суспільного договору, тобто, що творення держави є актом свідомої
діяльності людей, наслідком їхнього договору заради встановлення загального миру і
гарантування безпеки. Ідея суспільного договору, який виражав волю народу та його
суверенність, – наскрізна тема відомого трактату С.Оріховського “Напучення
польському королю” (1543), в якому він висловлює розуміння людини як важливого
чинника в утворенні держави і пропонує “компромісну” версію її походження,
називаючи внутрішніми чинниками виникнення держави розум і мову, які вважає
“Божим даром” [2, 236]. Серед інших причин, що спонукають людей до єднання у
державу, називає вроджену їх схильність до суспільного життя, яка, за його словами,
“немов би клеїть нас, єднає і ніби вузлом в’яже...” [4, 125]. Це Оріховський писав у той
час, коли в усій Європі ще панували середньовічні політичні теорії про створеність і
контрольованість Богом держави і влади. Створений ним комплекс державно-правових
ідей становить найвагоміший внесок у розвиток тогочасної європейської думки.
Утвердження людини як творця держави прийшло згодом у новітню соціальну
філософію, зокрема у праці Т.Гоббса та Дж.Лока, на яких часто посилається інший
український теоретик держави – Т.Прокопович, якому імпонувала концепція держави
названих мислителів як суто людська інституція. На двох сторінках “Правди волі
монаршої” він навіть безпосередньо посилається на твір Гроція “Про право війни й
миру”. Як згадані мислителі, так і Прокопович вважали, що в основу держави
покладено суспільний договір народу з правителем. Такий договір “має початок від
першої в цьому чи тому народі згоди”. Але народ, відмовившись від своєї волі і
передавши її правителю, так само, як тіло – голові, вже не може, на його думку,
добровільно піти на “пребеззаконну справу” – скинення монарха [5, 16, 22, 23].
Прокопович усвідомлює, що твердження, за яким монарх одержує свою владу з рук
народу, суперечить Біблії, де сказано: “бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі
встановлені від Бога” [Рим 13:1]. Тому відразу додає: “Відати ж личить, що народна
воля... буває не без владного догляду божого, за божим помахом спонукувана діє”
[6, 82].
Говорячи про мету держави, С.Оріховський акцентує увагу на гарантуванні нею
прав і добробуту кожного індивіда, перед яким держава має чимало обов’язків. Мета
держави полягає у створенні безпечних умов існування для її членів і спрямування їх на
шлях доброчесності. Бо не буде щасливою та держава, писав Оріховський, “де ґандж
іде попереду чеснот; де доброчинці мерзнуть, а лиходії веселяться; де гідність
поступається грошам, власна доблесть – породі, розум – недоумкуватості і недбалості”
[2, 242]. Водночас, громадянин, на думку мислителя, має ще більше обов’язків перед
державою. Що ж до Прокоповича, то сама державна влада, на його думку, потрібна для
того, щоб не порушувався природний закон, щоб тримати в узді злі пристрасті людей,
охороняти людське співжиття. Якби не це, то вже давно земля була б порожньою,
давно зник би рід людський. У працях “Духовний регламент”, “Правда волі
3
Монаршої...” він часто порушує питання про сутність гоббсівської проблеми: якою
була людина до виникнення державної влади. І надає перевагу ідеї “природного стану”
над ідеєю провіденціалістської “зумовленості”. Але якщо, за Гоббсом, цьому
“природному стану” людей була властива війна всіх проти всіх, а за Пуфендорфом –
мир і благоденство, то Прокопович уважав, що в первинному стані суспільства без
держави були і війни, і мир: ворожість і прихильність чергувалися, на зміну злу
приходило добро [7, 73].
Важливим чинником у теорії походження держави Оріховський вважав принцип
природного права – суворе дотримання договору, порушників якого він зараховує до
найбільших злочинців. Він твердив, що це право (закон), як ми вже відзначали, є
вищим за людські закони, тому останні при потребі можна змінювати. Ідею природного
права С.Оріховський розробляв в окремому трактаті “Про природне право” (De iure
naturae et gentium), в якому, за деякими свідченнями, висловлював прогресивні на той
час погляди. Але, на жаль, ця праця не збереглася. Міркування щодо природного права
трапляються також в інших його працях, зокрема у двох промовах: “Про турецьку
загрозу” і “Напученні польському королю”, а також у листах. Серед принципів
природного права Оріховський називає, передусім, такі: право власності, рівних
можливостей, дотримання договорів; право на життя, мир, злагоду в суспільстві; на
справедливість, на шлюб. Концепція природного права ставила на чільне місце
невідомі докапіталістичним епохам поняття вроджених для кожного індивіда
особистих свобод. Їхня відсутність, на думку мислителя, є свідченням дикунства,
варварства, деспотизму і суперечить природному праву. До першого типу держав
Оріховський зараховує Польщу, до другого – Московію та Туреччину.
До теорії природного права неодноразово звертався і Прокопович. Зокрема, в
основу своєї праці “Правда волі монаршої” він поклав ідеї щодо природного права
таких його західноєвропейських репрезентантів, як Т.Гоббс, Г.Гроцій, С.Пуфендорф.
Жодний з них, посилаючись на одкровення, вже не звертався до нього як до
самостійного джерела доказу в теорії походження держави; такими в них виступають
лише природний закон і природне право. Прокопович також виходить із цих доказів.
Але, на відміну від західноєвропейських мислителів, він вдається ще й до одкровення,
кожне твердження він виводить як із Біблії, так і з природного розуму.
Контроверсійність поглядів Оріховського і Прокоповича у питанні природного права,
як бачимо, очевидна.
Ідеал держави
Застановляючись над проблемою ідеальних форм державного правління
Т.Прокопович і С.Оріховський виходили з реалій тих країн, в яких вони перебували:
перший жив у Польщі, а другий – у Росії. Погляди С.Оріховського щодо сутності
держави, її завдання і внутрішньої розбудови – це вершина суспільно-політичного
вчення мислителя. Свої рекомендації про краще упорядження державного ладу
Оріховський подав у трактатах “Діалог про екзекуцію польської держави” та “Політія”,
в яких наводить низку обов’язків не лише громадян перед державою, а й навпаки –
держави перед громадянами. Ідеалом правової держави для С.Оріховського була
польська політія (в якій він вбачав довершену форму політичного і державного
устрою). Обидва трактати в цілому є аналізом і апологією державного ладу Польщі.
Водночас, у них синтезовано роздуми мислителя про устрій Польщі, його вразливі
місця та шляхи їх усунення. Реальна дійсність швидко протверезила мислителя.
Побачивши, як неправі суди вирішують справи, які несправедливості чиняться у
державі, С.Оріховський починає різко критикувати сучасний йому правовий стан у
Польщі і вказує на конкретні приклади недосконалості правової системи: “Якщо злодій
украв у вас гроші, його карають на горло або вішають. Коли ж хтось хазяїна тих грошей
уб’є, платить за голову вбитого лише гроші?” [2, 245]. Проте, багато в чому мислитель
4
лишився на позиціях ідеолога феодального ладу, зокрема в обстоюванні інтересів
шляхетського стану. Що ж до Прокоповича, то він застановлявся на формах держави
передусім у творах “Розшук історичний” (1721) та “Правда волі монаршої” (1722), в
яких висвітлював проблеми цивільного й церковного права, а також
престолонаслідування. Друга з названих праць стала найзначнішим політичним твором
першої третини ХVІІІ ст. з питань держави і права.
На перший погляд може здатися, що Станіслав Оріховський і Теофан Прокопович
одностайні у симпатіях до монархічної форми правління. Але при докладнішому
знайомстві з їхніми творами з'ясовується, що перший має на увазі монархію правову,
виборну, а другий – абсолютну, спадкову монархію. Найліпшою формою держави з
усіх, на думку Оріховського, є королівство, в якому править одна мудра, розсудлива,
справедлива, мужня, щедротна і шанована людина. Але, дбаючи загалом про зміцнення
королівської влади, Оріховський заперечував, однак, проти перетворення її з виборної
на спадкову; виступав за обмеження влади монарха законом, який один втілює
верховну владу в державі. “А тепер, – звертається він до короля, – поясню тобі, що таке
закон. Він сам є правителем вільної держави, але мовчазним, сліпим і глухим. Завдяки
йому обирається одна людина, яку ми звемо королем, який є вустами, очима й вухами
закону. Якби закон міг вислуховувати, вести розмову, ніхто не обирав би короля; бо
закон сам навчає, що слід робити. А через те, що всього цього закон сам робити не
може, він прибирає собі посередника – короля, який є вустами держави і повинен дбати
про гаразд усіх громадян, а не лише свій власний: король вибирається для держави, а не
держава для короля створена” [1, 23, 42]. Майже кожна праця мислителя є апологією
польської правової системи, яку він ставить високо, особливо порівняно із сусідніми
державами московітів, турків, де існує правова сваволя, бо “супроти кривди зверхника-
пана підлеглі не мають жодного захисту, бо володіє ними пан-зверхник як хоче: на
горло підлеглого карає, коли хоче; продає його, віддає в заставу, як хоче і коли хоче”
[3, 550]. Утім, навіть коли він говорить про свободу, рівність і справедливість у
Польській державі взагалі, то дбає, передусім, про шляхту.
Прокопович, натомість, обґрунтовує абсолютну монархію, насамперед, у творах
“Правда волі монаршої” та “Духовний регламент”. Зміст цих праць присвячений
доказам необхідності для Росії необмеженого самодержавства. Надаючи перевагу
монархічному правлінню саме у вигляді необмеженого самодержавства, Прокопович
обґрунтовує це так: “Хай хто хоче дискутує і в роздумах трудиться, який кращий і який
гірший спосіб правління, і який котрому народові вигідний чи неприйнятний. А нам ті
роздуми непотрібні, зайві. Навчив нас, що нам добро, а що зло, багаторічних часів
досвід” [7, 80, 173–175].
Незважаючи на різні підходи до розуміння форм монархії, обидва мислителі
сходилися в тому, що монарх має бути освіченим. У С.Оріховського ці погляди
сконцентровані в його трактаті “Напучення польському королю”, де Сигізмунд Август
зображується ідеальним королем, таким, про якого нібито мріяв Платон, коли писав:
“Щасливі ті держави, де або правлять філософи, або правителі філософують” [1, 22].
Монарх, який претендує на роль просвіченого, на думку Оріховського, повинен
вчитися, прагнути до науки, дбати про школи і вчителів, дослухатися мудрих
наставників, до яких зараховує і себе. Всякий дорадник, заявляє мислитель, є вісником
Бога і його треба вислуховувати. Оріховський не прагнув намалювати реальний
портрет короля-сучасника, а наділяв короля рисами, які хотів би бачити в ньому. В
епоху Відродження такі методи виховання можновладців практикувалися: гуманісти
вірили, що справжню людину формує не лише природа, а й цілеспрямоване виховання.
Оріховський переконує короля, щоб він дбав про освіту і виховання своїх підлеглих.
“Якщо ти мудрий, – пише він до короля, – тоді і я вільний, багатий, щасливий. А якщо
ти не мудрий? – Тоді я раб, бурлака, вигнанець” [1, 23, 34]. Що стосується
Прокоповича, девізом життя якого був вислів “Хай освіта хвилює вік!”, то він, ще
5
будучи в Києві, написав найвідоміший із своїх драматичних творів – трагедокомедію
“Володимир” (1705), де “рівноапостольний” князь, що прийняв християнство,
виставлений як зразок освіченого монарха, який здолав вікове неуцтво. Апологетом
просвіченої монархії Прокопович лишився до кінця свого життя. Досить згадати хоча б
засновану ним школу, з якої вийшли згодом відомі російські науковці і політичні діячі,
або його підтримку Михайла Ломоносова [8, 200, 220; 9, 44–56].
У творах Оріховського і Прокоповича нерідко зустрічаємо поняття “Bonum
commune” (“спільне благо”), яке належить до фундаментальних ідей і принципів всієї
європейської соціальної, політичної і правової культури. Погляди С.Оріховського на
служіння спільному благу особливо яскраво виявились у “Напученні”, де він радить
королеві дбати, насамперед, про благо народу, яке виступає в нього як найвищий закон
держави. Мислитель твердить, що король призначений для держави, а не держава для
короля, а тому він повинен діяти в межах закону. Натомість, критикує сенаторів за те,
що в сеймі дбають не про громадську користь, а про власну, міркуючи при цьому: “Так
довго буду воду каламутити, аж доки не спіймаю свого вугра... Землю руську Москві і
татарам відкрию і не раніше волати перестану, аж доки (як голодний пес) шмат ласий
не схоплю... Тільки й знають волати : “Держава! Держава!” А насправді дбають лише
про власну вигоду” [2, 264]. Водночас, саме заради спільного добра він вимагає
передбачати у праві різне ставлення до людей “гідних” і посполитих. Не можна
застосовувати однакової кари за вбивство шляхтича і холопа, бо різною є величина
втраченого добра для держави в одному і в іншому випадках. Над проблемою спільного
блага застановлявся і Прокопович. Воно сприймається ним як кінцева мета діяльності
держави і його глави й, одночасно, як провід для діяльності всіх державних структур,
зокрема й монарха. Сама держава як певна установа створюється при цьому не заради
правителя, а на добро всіх громадян (“pro bono publico”); благо держави та її громадян є
найвищим обов'язком правителя, сенсом його “посади”; правителі, що чинять інакше,
грішать проти природних прав людини. Але, не зважаючи на ці декларації (і на відміну
від Оріховського), Прокопович у своєму трактаті “Правда волі монаршої” наголошує,
що “самодержавний володар не повинен дотримуватися людського закону, тим паче
поставати перед судом за його порушення. Однак, заповідей Божих дотримуватися
зобов'язаний; але за їх невиконання самому тільки Богу відповідь дасть, а люди не
можуть його судити” [10, 96].
Папоцезаризм чи цезаропапізм?
Проблема взаємовідносин держави і церкви вирішувалась у Середні віки, як
відомо, на користь останньої. Важливою особливістю католицьких держав було
властиве їм ставлення до духівництва як до привілейованого прошарку тогочасного
суспільства. Таке місце священиків у суспільній ієрархії було закріплене вченням
церкви про благодать, даровану духівництву таїнством посвячення. Найпершим
завданням католицизму було, отже, обстоювання особливої ролі папської влади і
привілейованості священиків. Проблемі взаємин церкви і держави C.Оріховський
присвятив майже всі свої твори. У ранній період творчості він обстоював пріоритет
держави, гостро критикував католицьку церкву; пізніше ставив між ними знак рівності
(кожна повинна займатися своєю справою) і, нарешті, на схилі життя змінив свої
“юнацькі” погляди на протилежні. Свідчень цього більш, ніж досить. Перебуваючи
певний час в ейфорії від державного ладу у Польщі, він справді вірив, що все тут
регламентоване: права, свободи, привілеї, укази, пільги. Саме тому, зіткнувшись із
погрозами папи римського покарати його за відомі самочинства, Оріховський і йому
заявив, що не боїться погроз понтифіка, бо Польща правова держава і все залежатиме
від судових рішень. Погано, на його думку, коли “всяк, не будучи братом і товаришем у
церковній справі римському Петрові, суне носа до коронації короля”. Те саме буває,
6
продовжує мислитель, і тоді, коли “всяк удирається до церкви і ґвалтом суне носа до
священицького правління” [3, 594]. У пізній науковій творчості Оріховського, як ми
вже говорили, даремно шукати акцентів, які свідчили б про його чутливість до
суспільних проблем; домінувала в ній переважно тенденція до утвердження незмінності
тодішнього суспільного ладу, який мав віддзеркалювати понадчасові і незмінні
структури небесної ієрархії: “Бо що може бути досконалішим на світі за людське
царство, збудоване на зразок царства Божого” [2, 236].
Визнаючи зверхність світської влади над церковною, Прокопович докорінно
розходився у цьому не лише з католицькими теоретиками (Томою Аквінським,
Беларміном та ін.), які узагальнювали й обґрунтовували існування папства, а й із
поглядами, звичаями й установами російської старовини. Адже в допетровській Росії
існувала якщо не зверхність влади церкви над світською, як того хотів патріарх Никон,
то, принаймні, паралелізм двох влад, царя і патріарха. А Теофан доводив, що саме
світській владі належить верховність (маєстат), а тому всякій іншій владі, зокрема й
церковній, належати не може. Отже, церковна влада має юридично підпорядковуватися
світській. Апологія юридичного підпорядкування церкви світській владі розвинена
Прокоповичем у творі “Розшук історичний...”: “Цар усьому духовному чинові є суддя і
повелитель, а вони (всякий чин і патріарх) є підвладні й підсудні, як і інші піддані”
[13, 23]. Це саме бачимо також у “Слові про владу і честь царську”, де Прокопович
спростовує думку, що не всі люди в державі, зокрема священики й ченці, підвладні
цареві. “Се терн, – говорить він, – зміїне жало, папежство. Священство – інша справа,
інший чин є в народі, а не інша держава” [11, 96; 12, 487]. Прокопович переконливо
доводить, що царська влада встановлена самим богом. Особливо багато уваги
мислитель приділив теоретичному обґрунтуванню підпорядкування церкви світській
владі, з правом останньої на вільне втручання навіть у внутрішні справи церкви. Цей
вияв максимального цезаропапізму з боку архієпископа православної церкви є не чим
іншим, як виявом крайньої догідливості цареві Петрові І.
Отже, контроверсійність поглядів Станіслава Оріховського і Теофана
Прокоповича на ідеальну форму державного правління найяскравіше виявилася
стосовно монархії: Оріховський обстоював ідею правової монархії, а Прокопович –
абсолютної. Перший у стосунках між церквою і державою перебував на позиціях
папоцезаризму, а другий – цезаропапізму. Причини цієї розбіжності слід шукати не в
історичному часі їх життєдіяльності, а в традиціях і зрілості суспільних відносин у
державах, в яких їм довелося жити. Оріховський жив у цивілізованій правовій
європейській країні, а Прокопович – в азійській, з деспотичною формою правління в її
крайньому вияві. Це усвідомлював і сам Оріховський, коли писав: “між Москвою... і
Польською державою така відмінність, як між неволею і свободою” [1, 438].
ЛІТЕРАТУРА
1. Станіслав Оріховський. Твори. – К., 2004.
2. Литвинов Володимир. Ренесансний гуманізм в Україні. Ідеї гуманізму епохи
Відродження в українській філософії XV – початку XVII століття. – К., 2000.
3. Orzechowski St. Wybor pism. – Warszawa, 1972.
4. Lichtensztul J. Poglady filozoficzno-prawne Stanislawa Orzechowskiego. – Warszawa,
1939.
5. Прокопович Ф. Правда воли монаршей... – Спб., 1722.
6. Прокопович Феофан. Сочинения. – М.–Л., 1961.
7. Прокопович Феофан. Слова и речи поучительныя, похвальныя и поздравительныя. –
СПб.; ч. III, 1765.
8. Прокопович Феофан. Філософські твори: У 3-х тт. – К., 1979–1981. – Т. 3.
9. Прокопович Феофан. Духовный Регламент. – К., 1823.
7
10.Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти тт. – Том IV, Книга
третя (Кінець XVIII ст.). – К., 2001.
11.Нічик В.М. Суспільно-політичні погляди Ф.Прокоповича // Прокопович Ф.
Філософські твори: У 3-х тт. – Т. І.
12.Пекарский П. Наука и литература в России при Петре Великом. Т. 1. – СПб., 1862.
13.Прокопович Феофан. Сокращенное христианское учение... – СПб., 1765.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-77277 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2078-8142 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:47:34Z |
| publishDate | 2008 |
| publisher | Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Множинська, Р.В. 2015-02-24T18:55:38Z 2015-02-24T18:55:38Z 2008 Станіслав Оріховський і Теофан Прокопович: контроверсійність поглядів на ідеальну форму державного правління / Р.В. Множинська // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. пр. — К., 2008. — Вип. 76. — С. 160-170. — Бібліогр.: 13 назв. — укр. 2078-8142 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/77277 uk Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України Мультиверсум. Філософський альманах Станіслав Оріховський і Теофан Прокопович: контроверсійність поглядів на ідеальну форму державного правління Article published earlier |
| spellingShingle | Станіслав Оріховський і Теофан Прокопович: контроверсійність поглядів на ідеальну форму державного правління Множинська, Р.В. |
| title | Станіслав Оріховський і Теофан Прокопович: контроверсійність поглядів на ідеальну форму державного правління |
| title_full | Станіслав Оріховський і Теофан Прокопович: контроверсійність поглядів на ідеальну форму державного правління |
| title_fullStr | Станіслав Оріховський і Теофан Прокопович: контроверсійність поглядів на ідеальну форму державного правління |
| title_full_unstemmed | Станіслав Оріховський і Теофан Прокопович: контроверсійність поглядів на ідеальну форму державного правління |
| title_short | Станіслав Оріховський і Теофан Прокопович: контроверсійність поглядів на ідеальну форму державного правління |
| title_sort | станіслав оріховський і теофан прокопович: контроверсійність поглядів на ідеальну форму державного правління |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/77277 |
| work_keys_str_mv | AT množinsʹkarv staníslavoríhovsʹkiiíteofanprokopovičkontroversíinístʹpoglâdívnaídealʹnuformuderžavnogopravlínnâ |