Петро Головатий (1907-1996)
Saved in:
| Published in: | Народознавчі зошити |
|---|---|
| Date: | 2009 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут народознавства НАН України
2009
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/77429 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Петро Головатий (1907-1996) / В. Овсійчук // Народознавчі зошити. — 2009. — № 3-4 (87-88). — С. 486-496. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859776575339233280 |
|---|---|
| author | Овсійчук, В. |
| author_facet | Овсійчук, В. |
| citation_txt | Петро Головатий (1907-1996) / В. Овсійчук // Народознавчі зошити. — 2009. — № 3-4 (87-88). — С. 486-496. — укp. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Народознавчі зошити |
| first_indexed | 2025-12-02T09:00:18Z |
| format | Article |
| fulltext |
486 3-4’2009 Народознавчi Зошити
Статтi
Володимир ОВСIЙЧУК
ПЕТРО ГОЛОВАТИЙ
(1907-1996)
Volodymyr OVSIICHUK. Petro Holovaty (1907-
1996).
На початку оповiдi про Петра Головатого слiд
сказати, що це художник передовсiм трагiчної до-
лi, що малярство, до якого вiн прагнув з розкри-
тою душею i щирими почуттями буде для ньо-
го апокалiптичною карою i дiонiсiйською радiс-
тю, що йому, селянському хлопцевi, розкриються
високi горизонти творчостi й неодноразово дове-
деться пройти пекельнi тортури, нестерпнi муки,
приниження й зневагу, що коли б йому, юна-
ковi, який з такою свiтлою надiєю вступав на
порiг Академiї сказали, яка його чекає тернис-
та дорога, вiн би не повiрив найавторитетнiшим
прогнозам. Але вiн зiткнувся з непередбачливими
обставинами: вир подiй вкрутив його в калейдо-
скоп полiтичних змiн, дiаметрально протилежних
за своєю спрямованiстю i ворожих за iсторично-
соцiальною суттю, з яких вийти незачепленим бу-
ло неможливо, навiть таким, здавалось, безсто-
роннiм i далеким вiд полiтики людям, як вiн. По-
сутi Петро Головатий поплатився своєю довiрли-
вiстю i, якщо можна так сказати, наївнiстю, що
коштувало йому тривалою неволею та неможливi-
стю розкрити свої творчi задатки на самiсiнькому
початку самостiйної працi, про що мрiяв з дитин-
ства й з такими труднощами долав роки успiшно-
го навчання. Не думав, не гадав, однак сталося...
Петро Головатий народився 12 липня 1907 р.
у м. Чернiвцях в родинi поштового урядника.
Однак батьки ще проводили господарку, в чо-
му була потреба i чому сприяли умови, – хата
родини знаходилася на околицi мiста. Син Петро
був другою дитиною (з чотирьох), тож пiдрос-
таючи допомагав батьковi. Але малювати любив
з дитинства. Пiсля закiнчення чернiвецького лi-
цею в 1928 р. служив у румунськiй армiї в мiстi
Фагарош, де знаходив час малювати. Начальство
заохочувало такi заняття хоча б тим, що прояв-
ляло зацiкавлення до картин, намальованих на їх
замовлення. Пiсля служби в армiї Петро повер-
нувся додому, продовжуючи заняття малярством.
Багатьох знайомих вiн захоплював своєю завзя-
тiстю й вiдданiстю вродженому покликанню та
надзвичайною працьовитiстю. Чимало слухав по-
рад продовжувати вчитися, але тепер фаху, що
так яскраво визначився – малярству. Проте на-
ука в художнiх вузах Румунiї була платною i
Петро зважується поїхати в iнше мiсто – Ба-
кеу на заробiтки. Через рiк вiн вступив в Ака-
демiю красних мистецтв у Яссах. На той час у
Румунiї було двi художнiх Академiї: в Бухарес-
тi i в Яссах. Остання знаходилася удвiчi ближ-
чою до Чернiвець i за своїм навчальним ста-
новищем не поступалась столичнiй, хоча й була
пiзнiше заснованою – 1864 р. У тому часi, ко-
ли поступав учитися Петро Головатий, в Акаде-
мiї працювали вiдомi художники викладачами, а
ректор Академiї Роман Сiмiонеску, високо оцi-
нюючи обдарованiсть чернiвчанина i щоб вiн мiг
платити за навчання, призначив Петровi стипен-
дiю. Проте Петро ще змушений був працювати
нiчним сторожем, – так заробляв на прожиття.
Навчання i життя в Академiї проходило успiшно.
Там склалися товариськi стосунки з викладача-
ми i студентами, вiдбувалися студентськi худож-
нi виставки. Роки навчання (1935-40) пройшли
успiшно. Петро Головатий учився у класi ви-
датного румунського художника Нiколає Тонiца
(1886-1940), художника багатогранного i винят-
кового колориста. Учитель здобув блискучу освi-
ту, учився в Мюнхенi i Парижi, де познайомив-
ся з найновiтнiшими прагненнями в малярствi,
особливо з iмпресiонiстами, серед яких видiляв
творчiсть Огюста Ренуара, та постiмпресiонiста-
ми. Однак вiн безпосередньо учився в Едмона
Аман-Жана, представника символiзму, винятко-
вого декоратора та теоретика. Тонiца вiд учителя
багато перейняв художнiх захоплень, зв’язкiв з
вiденським Сецессiоном, користування яскравою
палiтрою та зацiкавлення малярством П’єра Бон-
нара. Вiн багато малює молодих жiнок, дитячих
голiвок в гармонiйних витончено-нiжних тонах, а
також краєвидiв, особливо мотиви закинутих дво-
рiв, створюючи свiй декоративний стиль, що оку-
ВОЛОДИМИР ОВСIЙЧУК. Петро Головатий (1907-1996). 487
тує принадною чарiвнiстю. Петро Головатий –
натура глибоко творча i сприйнятлива, вiдбив на
собi в процесi навчання вiд свого вчителя найяс-
кравiшi його захоплення сучасним мистецтвом, а
також мистецтвом минулого часу, його звертання
до всiх жанрiв, бо малював фiгуративнi компо-
зицiї, акти, портрети, краєвиди та натюрморти, а
також розмальовував церкви та iлюстрував книги.
З цього широкого охоплення творчих зацiкавлень
свого вчителя Петро Головатий нiчого не пропус-
тив. Вiн йшов за ним не слiпицею, а творчо опа-
нував велику програму пiзнання життя, яка ста-
вала все глибше розкритою й колористично при-
наднiшою. Тi кiлька збережених жiночих актiв
студентських рокiв проливають свiтло на процес
навчання, на опанування малюнком та малярсь-
кими засадами, на серйознiсть академiчного ку-
рсу. У тих ще студiйних працях намiчались да-
лекосяжнi завдання, якi прийдеться вирiшувати в
подальшiй самостiйнiй творчостi. Та насамперед
каменем спотикання виступали вiчно суттєвi про-
блеми колориту, якi так блискуче вирiшував Тонi-
ца, бо вважав, що навколишня природа постiйно
розкриває те незбагнене кольорове багатство, яке
в концентрованому виглядi закладене в квiтах, –
вiн часто малював квiти, як декоративно-камернi
мотиви, як згусток неперевершених гармонiй. На
квiтах чарiвнiсть загадкових кольорових сполу-
чень вловлював i Петро Головатий, все життя
звертаючись до цього свiжого джерела пiзнан-
ня. Але Тонiца не був прихильником барвистої
палiтри, наполягаючи на користуваннi кiлькома
барвами, що, як вiн говорив, буде для студента
певним вiдкриттям, який буквально не пiдозрi-
ває, чого можна досягти всього чотирма фарба-
ми. Так працювали старi майстри, користуючись
невеликою кiлькiстю барв, проте якими блискучи-
ми вони були колористами. Учитель не поправляв
робiт своїх учнiв, однак, аналiзуючи роботу яко-
гось одного учня, вiн говорив про завдання ма-
лярства, про колористичну гармонiю, домiнантну
виразнiсть одного кольору, про характер форми
так, щоб в аудиторiї всi чули. Вiн вносив стiль-
ки нового i пiднiмав бажання творчо працювати,
що його бесiди запам’ятовувались на все життя.
Крiм того, вiн розкривав у кожному iндивiдуа-
льнi творчi можливостi, пiдтримував їх розвиток
i тим самим формував художника. Популярна в
тому часi в румунському мистецтвi селянська те-
матика в Академiї знайшла не тiльки пiдтримку,
а навiть поширила соцiальну скерованiсть, i зно-
ву ж таки дякуючи гостро тематичному напрямку
самого професора, його цикл “Життя обездоле-
них”, “Черга за хлiбом”. Багатьом своїм вихо-
ванцям професор допомiг знайти шлях у маляр-
ствi серед безмежних пошукiв та болiсних про-
блем. Такий учитель, як Н.Тонiца, був потрiбен
для Петра Головатого, бо був прикладом високої
культури художником та зразком людини i тво-
рця. Його вплив був надзвичайно сильним, про
що свiдчить творчiсть П.Головатого та Корнелiя
Баба – видатного румунського художника; вони
обидва одночасно вчилися у одного i того самого
учителя, але долi їхнi були дiаметрально проти-
лежними. Були вони рiзнi i в селянськiй темати-
цi. Головатий її бачив у тiсному зв’язку людини
з природою, – такими є картини “Жнива” (1937)
з косарем i молодою жiнкою, що несе збiжжя на
снiп, та “Копиця” (1939), пiд палючим сонцем i
бездоннiстю блакитного неба на полi, – невели-
кого розмiру, сяючи гармонiйним узагальненням
кольорiв. Тут художника тiшила суто живописна
проблема: загальна тональнiсть, кольорова конт-
растнiсть, ритм величин у композицiї.
По закiнченнi Академiї (1940 р.) Петро Голо-
ватий повернувся додому, де влаштувався вчите-
лем креслення i малювання в середнiх класах. У
Чернiвцях вiн застав великi перемiни – Буковина
була приєднана до Радянської України. Акт звi-
льнення пишно вiдзначався, як велика iсторична
подiя, що врештi вiдповiдало реальнiй дiйсностi –
злуки українських земель в одну державу. Напе-
редоднi вiдзначення визволення Буковини Петра
Головатого викликали в обком партiї i вручили
записку, змiст якої вiн мусив добре завчити, щоб
наступного дня змiг виступити на головнiй пло-
щi мiста з подякою товаришу М.С.Хрущову за
звiльнення Буковини. Виступ вiдбувся, як чисто
формальне явище, проте до яких непередбачених
подiй вiн призвiв, – це були початки багаторiчної
трагiепопеї. I вони не заставили чекати. Як згадує
художник “у день приходу румунiв на Буковину,
до мене додому прийшли нiмцi, яких супрово-
джував один мiсцевий житель, який показав на
мене, що я виступав i мене забрали. Скiльки днiв
мене тримали, я не запам’ятаю, але потiм випу-
стили”. У цьому епiзодi виняткову роль вiдiграв
брат, який знав нiмецьку мову i змiг пояснити
488 3-4’2009 Народознавчi Зошити
нiмецькiй вiйськовiй адмiнiстрацiї реальнiсть не-
давнiх подiй i примушену у них участь. Однак,
якщо цей епiзод так просто вiдбувся, то даль-
нiша iсторiя вiдбувалася за грiзнiшим сценарiєм.
Насторожений Петро Головатий боячись дальших
репресiй, зважився залишити рiдне мiсто й осе-
литися у Львовi, де працював у “Центросоюзi”
креслярем до 1944 р. Проте за кiлька мiсяцiв пе-
ред приходом радянської армiї його вiдсторонили
вiд роботи. Тодi Головатий влаштувався виклада-
чем малювання у середнiх школах № 34, 44, а
коли у Львовi була органiзована Спiлка Худож-
никiв, був прийнятий у її члени.
Але 28 травня 1945 р. вiн арештований орга-
нами МДБ. Уже в час першого слiдства було ви-
сунуто звинувачення по кiлькох статтях (54-1а,
54-11) карного кодексу. I почалися довготривалi
допити, що супроводжувалися тяжкими катуван-
нями: били гумовими палицями, дротяними пру-
тами, били по обличчю i всьому тiлi, клали на
мокру цементну пiдлогу голим. Допитували но-
чами, саджали в камеру-одиночку, куди посади-
ли ще одного ув’язненого, якого Головатий бачив
уперше. Це був Мельник. Уся суть допитiв поля-
гала в тому, що Головатий мусiв признатися, що
вiн його знає. Через кiлька днiв цього Мельника
забрали з камери. Але допити продовжувалися з
наполяганням на тому, щоб Головатий признався,
що знає Мельника. Всi слiдчi били пiд час допи-
тiв з наполяганням, щоб Головатий визнав свою
вину, але в чому?
Так Головатий не визнав свою вину i не пiд-
писав iнкримiновану йому 206 статтю.
Пiсля дев’ятимiсячного перебування у Львiв-
ськiй тюрмi, вiн переведений у Золочiвську тюр-
му, де перебував 11 мiсяцiв до рiшення “особо-
го совещания при МВД СССР”, яке й засудило
30 листопада 1946 р. до позбавлення волi до п’я-
ти рокiв виправних таборiв. Покарання вiдбува-
лося в Туринських таборах Свердловської обла-
стi, i в 1950 р. Петро Головатий був вiдправле-
ний на довiчне поселення в Красноярський край
у селище Тура. У цьому селищi вiн прожив до
1 липня 1954 р. до свого звiльнення iз заслання,
бо 24 квiтня 1954 р. була знята судимiсть. Так
була заповнена молодiсть пiсля закiнчення Акаде-
мiї такими випробуваннями, як рiдко кому долею
призначаються. Пiсля рiзних мрiйливих Карпат,
вiн побачив сувору тайгу i крайню пiвнiч – край
вiчної мерзлоти. Але i там вiн малював: худож-
ник є всюди художником, це невiльник великого
чуда – Творчостi. Скромна Тура була увiковiчена
у численних творах Петра Головатого, i турський
перiод займає в його творчостi виняткове мiсце,
– вроджений лiрик, спiвець лiричного краєвиду
Головатий розкрив себе у цих незвичних умовах
епiчним художником, що зумiв побачити i пере-
дати в колористичних краєвидах виняткову красу
краю.
Життя в цьому евенкiвському краю розпочало-
ся з побудови хати. Про його життя писав сибiр-
ський письменник Жорес Трошев: “Хата Петра
Михайловича ззовнi бiльше була схожа на зем-
лянку, удвiчi нижча вiд сусiднiх хат. Стояла на
найвищому мiсцi з видом на просторе русло рiки.
Це було мiсце злиття двох рiк – Нижньої Тун-
гуски i Кочечума. Одне вiкно на всю стiну, якщо
можна назвати стiною вузький простiр вiд даху
до землi, повинно було забезпечувати непогане
освiтлення. I я не помилився, кoли на ввiчливе, з
українською вимовою, запрошення ми зайшли до
хати. Перед усiм мене вразив простiр примiщен-
ня залитого свiтлом i висока стеля. Тiльки через
мить я зрозумiв, що цей простiр i свiтло створю-
ють картини, якi заповнювали площу обох стiн.
Вони безмежно розсували об’єм кiмнати, – та-
ку iлюзiю створювали яскравi, на перший погляд
занадто яскравi, з пiвденним колоритом полотна”.
Жорес Трошев не приховував своєї радостi, що
знайшов художника, потрiбного для оформлен-
ня музею евенкiв. Взагалi художник виконував
дрiбнi замовлення: “оформлення червоних кут-
кiв”, випуск стiнгазет, наглядної агiтацiї та цiлий
ряд рiзноманiтних фiзичних робiт. Робота в музеї
була творчою, на яку так радо згодився зголод-
нiлий за справжньою творчiстю художник. Хоча,
слiд замiтити, що i тут знайшлися чиновники з
закостенiлими поглядами, що неодноразово дава-
ли зрозумiти свою зверхнiсть перед “зрадниками
батькiвщини”, яким не зайвим є нагадування, хто
вони по сутi є. I потрiбним було втручання мудрi-
ших людей для прояснення напружених ситуацiй,
щоб присадити “тупого солдафона” вiд садиських
задоволень та вiдгородити вiд принижень, якими
вони надiляли безправних осуджених, наприклад,
заважаючи Головатому в переобладнаннi музею.
Виявляється, нiхто такого завiдуючого вiддiлом
пропаганди ОК ВКП (б) не зобов’язував давати
ВОЛОДИМИР ОВСIЙЧУК. Петро Головатий (1907-1996). 489
безтактовнi розпорядження. Проте, слiдкуючи за
поведiнкою Петра Михайловича, Жорес Трошев
з приємнiстю зауважував: “Я помилявся, при-
пускаючи, що Петро Михайлович зламаний або
близький до моральної деградацiї, чого добивали-
ся партiйнi чиновники – садисти. Вiн свiдомо не
йшов на легкi заробiтки за рахунок дешевих “ху-
дожнiх пiдробок”. Але постiйно малював те, що
його глибоко вражало, – природу Евенкiї, Пiвно-
чi, яка перед ним розкривалась надзвичайно ча-
рiвним краєм, бо все залежить вiд того, якими
очима гляне художник, як умiє вiн бачити та го-
ловне, який рiвень його художньої культури, зда-
тної вiдобразити притаманнi суворому краю емо-
цiйнi вартостi. Петро Михайлович не тiльки захо-
пився краєм, що колись видався нестерпним для
життя, холодним i вiдчуженим, а тепер i сам пе-
реконував в несправедливостi виробленої думки,
мiняючи власне вiдношення. Вiн красу Пiвночi
розкривав навiть для тих, хто там постiйно про-
живав, викликаючи в них почуття гордощiв за
рiдну землю. Багатьох вражали його яскравi ба-
рви, можливо невластивi для Пiвночi, нагадуючи
барви пiвденного краю. I вiн насильно засланий,
вiдчуваючи вiдсутнiсть власної провини i прово-
дячи там свої найкращi молодi роки, в тому краї,
куди людей вiдсилали на кару, побачив героїку
i велич природи, яка робить людину мужньою
i витривалою, вольовою i цiлеспрямованою. Ма-
лювати, – отже повноцiнно жити! Всi грошi, якi
заробляв, вiн тратив на фарби та iншi матерiа-
ли для малювання. Вже згаданий Жорес Тро-
шев оповiдає про один епiзод, який його глибоко
схвилював: “Я особливо пам’ятаю один з приїз-
дiв Володимира Мешкова (письменника, вченого)
в Туру. I те, що я побачив, вразило мене. Петро
Михайлович вiдкрив пакет, який привiз Мешков,
i його руки затремтiли. Це були якiсь особливi,
здається, французькi фарби, i вiн любовно пере-
бирав кожний тюбик, розпаковував, хiба що на
смак не пробував i бормотав, не стидаючись слiз:
“Дорогi ви мої! Дорогоцiннi ви мої! Справжнi...”.
Вiн (i його добре зрозумiв Володимир Меш-
ков – на то вiн i Художник, Майстер!) негайно
покинув гостя, прихопивши пензля i картон. Вiн
вiдчув, що зараз цими фарбами, про якi мрiяти
боявся, зреалiзує те, заради чого пережив неймо-
вiрнi знущання i зберiг моральну чистоту i дар
художника”.
Однак краєвий музей у Турi для виготовлен-
ня дiорам мав потребу не тiльки в художниковi,
а також у виготовленнi чучел тварин, птахiв, риб
– таксодермiї. I Петро Головатий успiшно опану-
вав делiкатну професiю таксодермiста. Так що в
музеї з’явились дiорами з чудово намальованим
тлом – краєвидом тайги, заповненим звiрятами
та птахами. “Високi комiсiї” з Москви та свої
ж крайовi, вiдвiдуючи музей пiд час вiдзначення
дати 25-рiччя Евенкiї, були враженi дiорамами, i
дивувалися, що так дешево експонати обiйшлися
музеевi.
Наступним був музей у Красноярську, де
репресованому художниковi дозволялось мiсяць-
другий працювати “пiд розписку директора му-
зею i Спiлки художникiв”. Велика робота, що
там розвернулася, була б немислимою без учас-
тi П.Головатого. Все, до чого вiн доторкався i
що виконував, носило закiнчений художнiй ви-
гляд, позначений високою виконавською культу-
рою та глибоко продуманим образним ладом. Усi
його думки i бажання були у творчiй роботi. По-
тяг до краєвиду його i там не покидав. Незважа-
ючи на погоднi умови, вiн малював на пленерi, а
повiтряний простiр там на Пiвночi вiдзначається
своєрiдними особливостями – повiтря наче розрi-
джене, прозоро чисте i просторiнь оглядається в
неозору далеч, де кожний предмет графiчно про-
мальовується, а яснiсть кольорових i тональних
вiдношень вiдразу викликає вiдчуття спокою i
приборканої тишi, наче все перебуває в урочистiй
задумi. Правда настроєвiсть раннiх краєвидiв Го-
ловатого, виконаних у перших роках перебування
на Пiвночi, не носила ностальгiчний вiдгук рiд-
них Карпат, чи взагалi Буковини. Коротке лiто,
де все спiшливо прагнуло розквiсти та зазеленi-
ти, вiдзначалось якоюсь нарочитою барвистiстю,
пiднесеною кольоровiстю, що розквiтаючи вида-
валось суцiльним килимом. Все це хотiлось малю-
вати, особливо рiчки Нижню Тунгуску i Кочечум
в лiсистих берегах, з чистими прозорими водами
й тихою, наче призупиненою течiєю. На берегах
рiдко торчать обскубанi вiтрами одинокi ялини та
кущi. Здалеку береги видаються перламутрово-
рожевими, переходячи вдалинi в нiжну фiолето-
вiсть. Дiйсно краса простору винятково чарiвна.
Тут забуваєш про те, що й людиною тебе не
сприймають, називаючи “контра”. Але художник
коли творить, стає зовсiм iншим. Тодi зникає все
490 3-4’2009 Народознавчi Зошити
дрiб’язкове, стає мiзерним, а приставленi нагляда-
чi – жалюгiдними, навiть тодi, коли пронизливо
знущаються над осудженим. А художник, при-
гадуючи щасливi днi навчання в Академiї, пе-
ред сiянням барв з особливою радiстю вiдмiчав в
природi гармонiю доповнюючих кольорiв, якi так
ясно i просто усвiдомлювались у Карпатах. Од-
нак i тут, на Пiвночi, величезнi масиви просто-
рiв не були одноманiтними, а вiбрували найтон-
шими кольорами, переповняючи, мов вiртуозною
музикою, тяжкуватi пласти пагорбiв гармонiйни-
ми вiдношеннями. Очевидно, краєвиди, виблис-
куючи мов мозаїчними блисками, не втрачають
своєї масивної величавостi, “адже природа всюду
по-своєму гарна – на моїй теплiй сонячнiй Бу-
ковинi або на суворiй, холоднiй Пiвночi”, писав
П.Головатий пiзнiше в листi Жоресу Трошеву в
Красноярськ. У таких непривабливих умовах зму-
шений був прилаштуватися i Петро Головатий,
бо ж знав, що висланий надовго. Але дружина
не роздiлила з чоловiком його долi (був одруже-
ний у 1943 р.), i сiм’я розпалася. I тепер у Турi,
куди вислали насамперед iз Захiдної України та
Прибалтики чимало родин на довiчне поселення,
Петро Головатий у груднi 1951 р. одружився з
латвiйкою Мiлею Якобсон, з якою, а дещо зго-
дом i сином Михайликом намiрений був прожити
постiйно, у Турi. Коротке родинне щастя трива-
ло до 1956 р. У цьому ж роцi дружина отримала
дозвiл на виїзд i повернулась з сином у Ригу.
Запам’ятався рiк 1956 ще й тим, що в тому
роцi у Турi вiдбулася персональна виставка Пет-
ра Головатого, на якiй було представлено знач-
ну частину його робiт. З тих картин повстає у
всiй своєрiдностi природа краю, скромна Тура,
величавi береги обох рiчок, що зливаються в тiй
мiсцевостi. Що вiдразу вражає в оцих краєви-
дах – це простiр, особливо зв’язаний з рiчками.
Складається враження, що автор сприймає далеч
з лету птаха, наче сам летить вiльним птахом над
землею, залишаючи гнiтюче минуле без жалю i
докору, та лине назустрiч волi й свiтлу, – там в
глибинi свiтить сонце, або сяйво.
Якщо повернутись до картин, то вражає в них
композицiйний лад i висока малярська культу-
ра. Художник у нових умовах лише призвичаї-
вся до незвичної атмосфери, достатньо вiдмiнної
вiд Карпат i Румунiї, однак i тут все спирається
на вiдношеннях не лише тепло-холодних, а також
чiтко визначених, контрастових, що прийнято на-
зивати доповняючих. Вони i створюють, здавало-
ся б незвичну гармонiю в таких умовах пленер-
ного сприймання, де чiтко визначаються полюси
кольорових звучань. Проте, слiд вiдразу зверну-
ти увагу, що художник не пiдкреслює строкатостi,
бо керується мiрою свiтла i повiтряного середови-
ща. Навчаючись в Академiї, вiн, очевидно, пiзнав
теорiю пленеру iмпресiонiстiв, гармонiю кольоро-
вих вiдношень, адже бачив вiдгук тiєї гармонiї
у творах свого професора Н.Тонiци та й других
румунських колористiв Ш.Лук’яна, Г.Петрашку,
Т.Палладi, Л.Григореску. У них була розвине-
на висока культура сприймання, глибоке розумiн-
ня пленеру, та що найважливiше – iндивiдуальне
вiдчуття кольорової гармонiї. Їх твори вiдзнача-
лись правдивiстю i красою. Кожен з них керу-
вався пленерними вiдкриттями iмпресiонiстiв, якi
по сутi освiжили не тiльки палiтру, а що най-
важливiше – сприймання навколишньої природи.
Це був революцiйний переворот у малярствi. Пе-
тро Головатий був вихований на високих досяг-
неннях європейської культури, що й позначилось
на скромних краєвидах, здавалося б убогої при-
роди Пiвночi. Проте колористичне багатство йо-
го картин пiдносить їх до рiвня незвично унi-
кальних, що й викликало захоплення вiдвiдува-
чiв виставки 1956 р. Художник вiдкрив їм очi
на рiдну природу, на її красу, та поряд з цим
на бiлi ночi, пiвнiчне сяйво, на барви коротко-
го лiта, осенi, унiкальнi ефекти заходу сонця та
осяйних ночей. Колористичний хист художника
в тих численних краєвидах розвинувся з непе-
редбаченою щедрiстю i новизною, бо треба знати
характер Петра Головатого, його непоступливiсть
перед традицiйними малярськими вимогами, щоб
щось пропустити, або не розкрити як належно,
очевидно, за його розумiнням. Найдивовижнiшим
зi всього, оглядаючись на малярську спадщину, є
неповторнiсть композицiйних мотивiв, багатство
колористичних рiшень, дещо навiть сприймаєть-
ся мовби перенесено з Карпат, але це є рiдкiснi
теми (”Село Тура”, 1951; “Етюд”, 1952; “Со-
нячний день”, 1952). Можливо вони викликались
асоцiативними спогадами й надто були близьки-
ми художниковi, бо журба за рiдним краєм його
нi на хвилину не покидала. Цi мотиви особливо
колористично багатi, i насамперед веснянi. Проте
серед них видiляються зимовi сюжети i мотиви, в
ВОЛОДИМИР ОВСIЙЧУК. Петро Головатий (1907-1996). 491
яких вiдчувалось оте своє сприймання свiту, жи-
вий i безпосереднiй контакт з натурою – праця на
пленерi, з врахуванням своєрiдностi реальности й
значення такої динамiчної стихiї, як свiтло. Все
разом породжувало сприймання об’єкту в склад-
ному взаємозв’язку з оточенням, де все залежа-
ло вiд змiн освiтлення i повiтряного середовища.
Колористична свiжiсть досягалась користуванням
чистим кольором, де навiть тiнi передавались ко-
льором, як в етюдi “Село Тура” (1951), з яскра-
вим сонцем i блакитними на снiгу тiнями.
Такi живi i гострi сприймання в пленерi ре-
альної дiйсностi породжували пiд пензлем Пет-
ра Головатого образи високого поетичного оду-
хотворення. В таких краєвидах, як вище названi
та “Сонячний день” (1952), “Мої молодi роки
проходили тут” (1953) передана жива краса свi-
ту, захоплення ним, з утвердженням найцiннiшо-
го для художника – його творчих принципiв, що
проходило в обставинах надзвичайно несприятли-
вих – трагiчнiсть його долi. Але вiн радувався i
любувався красою свiту – йому цього нiхто не
боронив, а вiн дiяв як творець у противагу ситу-
ацiям у яких жив. Хiба що твiр “Мої молодi роки
проходили тут”, значного розмiру – 52 х 83 см,
– це твiр бiографiчний, бо розкриває краєвидом
стан пригнiченої душi i замкненiсть у незамкне-
нiй тюрмi: холодна крига тамує подих рiчки та
похмуро-тужливi пагорби, покритi снiговим са-
ваном, припиняють свiчiння сяйва, панує холод-
на, безнадiйно тупа одноманiтнiсть здавалося б
байдужої безмежностi. Тут виражено пригашено
його душевний бiль, журбу по втрачених роках,
по нездiйснимостi в кращих, вiльних умовах його
творчостi, якою хотiв i до чого рвалась уся його
душа, передати свiт i людей в щасливих турботах
життя. Але такi болiснi теми перекривались опти-
мiстичним сприйманням життя, бо життя є всюди
життям, навiть на далекiй Пiвночi, куди закину-
ла його доля, i що найкраще – зберегла натхнен-
ня творити. I вiн творив завзято, несамовито, зi
всiм шаленством спраглої душi до творчостi – у
цьому була житєдайна нитка, що рятувала його i
сприяла пережити довгi тяжкi роки, зв’язавши з
прийдешною волею. Тому вже наступнi краєвиди
“Жовте сяйво” (1953), “Повз острiв, на Коче-
чум” (1953), “Рибалки на Кочечумi” (1954), та
особливо “Льодохiд на Кочечумi” (1954) та “Пе-
ред льодоходом” (1954) розкривають образ краю
в мажорнiй тональностi, мужньо i величаво, –
художник захоплений величчю природи, зi слiда-
ми постiйної боротьби зi стихiями, з якої сама
вона виходить, хоча iз втратами, але непереможе-
ною. Цi поетичнi мiнливостi на її лонi художник
яскраво вiдмiчає, захоплений її витривалiстю та
вiчним оновленням. I кожний його краєвид кон-
статував в образi мотиву заспокоєну велич пiс-
ля протяжної бурi, так що присутнiсть недавньо-
го неспокою вносить особливу змiстовнiсть у цi
краєвиди, схиляючи їх до масштабної епiчностi.
Знаходячись в Евенкiвському краю, Петро Го-
ловатий споглядав не лише сувору i винятково ве-
личаву природу, а також життя евенкiв, їх щоден-
ну турботу, глибоку прив’язанiсть до своїх зви-
чаїв i тiсне спiвжиття з природою. Вiн створив
цiлий ряд побутових картин, у яких вiдобразив
заняття аборигенiв з їх супутниками – оленями.
Олень постiйно поруч – єдиний засiб для пересу-
вання, терплячий i не вибагливий. Але, вдивляю-
чись в його мистецтво того часу, крiм краєвидiв,
не можна зрозумiти, чим жив Петро Головатий
на Пiвночi, бо ним створенi сцени з життя евен-
кiв нiчого не говорять про його душевний свiт,
та й Головатий не прагнув щось бiльше ними
сказати. У сценах дещо iлюстративних вiн ви-
ступає об’єктивним спостерiгачем, не входячи ор-
ганiчно в той, складений вiками свiт, у якому
вiн не шукав мiсця собi. Йому було цiкаво пiз-
нати щоденний побут, який викликав захоплення
своєю простотою i мужнiстю та бажанням евен-
кiв так жити без будь-яких цивiлiзацiйних за-
собiв. Вони задовольнялись здоровим способом
життя, яке й змальовував художник: “Рибалки
на рiчцi Кочечумi” (1954), “Бiля Чуму” (1955),
“Сiм’я оленеводiв, Карахай” (1956), “Оленi пе-
репливають Кочечум” (1956), “Заготовка ри-
би” (1957), “Оприскування оленiв” (1958). У
кiн. 1950-их рp. у творах Головатого з’являють-
ся лосi, звiрi сильнiшi i ефектнiшi але вiльнi i
не приборканi: “Лосi” (1959), “Етюд з лосями”
(1959). Та вже зовсiм наближена тема до то-
гочасного мистецтва, бо досить часто в таких рi-
шеннях з’являлися картини на виставках: “Освiд-
чення” (1960) з молодим оленеводом верхи на
красенi бiлому оленi та поруч на оленi молода
дiвчина зi скромно опущеним поглядом. За ними
простора тундра i сiре небо з вiдблиском вечiр-
нього сонця. Вiчна тема, що собою розкривала
492 3-4’2009 Народознавчi Зошити
торжество почуттiв, якi так чи iнакше розквi-
тають у будь-якому куточку землi. Таку сцену
створив Головатий, можливо як сумний вiдгук
свого невлаштованого життя, як образ духовного
багатства евенкiв. Твiр сповнений чистої лiрики
i незнищеностi того народу, деморалiзацiя яко-
го за радянської влади зазнала катастрофiчних
наслiдкiв.
I ще слiд згадати картину з оленем, що вибiг
з лiсу та зупинився над урвищем, – незвичне рi-
шення, але смiливо поетичне. Стрiмкий косогiр з
деревами та стрункою ялиною утримує оленя, що
силуетом на тлi срiблястих хмар, вдивляється у
простiр, – образ волi i журби по нiй. Символiка
твору глибоко прониклива i ясно розкрита.
Оформлення музею евенкiв у Турi, персональ-
на виставка 1956 р. високо пiдняли творчу значи-
мiсть художника Петра Головатого, що зумовило
запрошення до Красноярського краєзнавчого му-
зею для перебудови вiддiлу природи. I тут повто-
рилась та ж робота, що так успiшно була проведе-
на в Турi: створення дiорам, виготовлення чучел
тварин та велика кiлькiсть живописних робiт.
У Красноярську художнику видiлили кiмнатку,
однак для повноти експозицiї потрiбно було екс-
понати зiбрати зi всього краю. Дякуючи обстави-
нам, вiн об’їхав увесь край, малював дуже багато.
Тут у Красноярську Петро Головатий зустрiвся
з iншими засланцями, особливо потоваришував з
родиною Турецьких, Василем i Ольгою, також
мав друзiв росiйських художникiв. Однак, випад-
ково трапилася одна зустрiч, що глибоко запам’я-
талася. Працюючи в Красноярському музеї, вiн
добре знав розташування будинку, в якому вка-
зав iнший вихiд, коли до нього звернувся отець
Йосип Слiпий, намагаючись уникнути приставле-
них наглядачiв. Другий раз Митрополиту Петро
Головатий вiддав останню шану уже у Львовi пiд
час його похорону у церквi св. Юра.
Але прийшов час закiнчення заслання для
Петра Головатого – 1 липня 1954 р. З нього була
знята судимiсть. Його вiд’їзд додому, в Україну,
багатьох друзiв, що вiн мав на Пiвночi, дуже за-
смутив. Вони знали, що втрачають талановитого
художника та чудову людину, вговорювали зали-
шитися i працювати в Красноярську. Проте ху-
дожник прагнув повернутись у рiднi мiсця, де йо-
го чекали новi пережиття. Поневiряння не кiнча-
лися наказом про звiльнення. Прийшлося з Чер-
нiвець, де не приписували, повертатись до Крас-
ноярська, де працював i виставлявся на худож-
нiх виставках у 1958-60-их рр. Лише в 1961 р.
Петро Головатий повертається до Львова пiсля
повної реабiлiтацiї, як невинно суджений, i дя-
куючи заступництву видатної письменницi Iрини
Вiльде, яка щиро допомагала i пiклувалася його
пропискою та надання житла, все-ж-таки, пiсля
нелегких старань по кабiнетах байдужого львiвсь-
кого “начальства”, було виборене в 1964 р. Пет-
ру Михайловичу ще судилося прожити у Льво-
вi до 1996 р., одружитися в 1967 р. з Мартою
Iваницькою, випускницею Львiвського iнституту
прикладного та декоративного мистецтва, та ви-
ховувати сина Остапа, який також, наслiдуючи
батькiв, став художником.
Отже, обставини життя Петра Головатого бу-
ли надзвичайно складнi й не зовсiм сприятливi
для творчостi. Лише натурам сильним i витрива-
лим вдається врятувати свiй мистецький поклик
i, незважаючи на ницi перепони, за першої мож-
ливостi пробуджуватися до творчостi. Йому, як
рiдко кому в iсторiї мистецтва тих ворожих ча-
сiв, сил на життєвому шляху вистачило надмiру.
Однак його творчий феномен завжди вiдроджу-
вався ще з повнiшою силою, бо сибiрська епопея
є неповторною i в планi краєзнавчому, i, оче-
видно, творчому, та насамперед як свiдчення ще
не пiзнаних творчих таємниць, здатних мужньо
йти наперекiр долi i творити, та навiть сприймати
“без слiз i проклять” мiсце свого катування як об-
раз чистий i благословенний. Вiн же залишив тим
людям, евенкам, частину свого мистецького спад-
ку на вiдзнаку своєї вдячностi за вiдгук у своєму
талантi таких мистецьких вартостей, яких би йо-
му не дали б нi Карпати, нi Львiв. Художник
завжди платить кров’ю або власною трагедiєю за
благословеннi мистецькi досягнення. Будемо ду-
мати, що так є у вибраних митцiв, про що може
нагадати iсторiя свiтового мистецтва. Сибiрська
епопея Петра Головатого є вагомою частиною ду-
ховного спадку тисяч, якщо не мiльйонiв україн-
цiв, висланих на погибель у мертвi зони Пiвночi,
де вони умудрялися зберегти не лише життя, але
розкрити себе гуманним i здатним до натхнен-
ної творчостi народом, який своєю присутнiстю
вносив у “проклятi” жорстокою владою територiї
цивiлiзацiйнi норми. Небагатьом дано, як Пет-
ру Головатому, так багатогранно вiдтворити об-
ВОЛОДИМИР ОВСIЙЧУК. Петро Головатий (1907-1996). 493
раз заслання, – виявляється i там є люди, жадiб-
нi теплого людського спiлкування, здатних пiзна-
ти те, що їм розкривали несправедливо покаранi
владою, нездатною аборигенам дати цивiлiзацiй-
не належне. Чи ж не парадокс таких ситуацiй, в
яких осуджений стає просвiтителем приреченого
краю! З позицiй людської iсторiї мiсiя художника
Петра Головатого є унiкальною i величною. Йо-
го твори залишаються для евенкiв частиною їх
культурного спадку.
Перше, що прагнув художник зробити пiсля
повернення, побачити рiднi Карпати, вiдчути їх
подих та насолодитись їх вимрiяною красою. Але
щось сталося в духовному життi Петра Головато-
го, бо частiше вiн повертався в думках до своєї
хати в Турi, яка стояла над вiчною мерзлотою, в
якiй вiн зазнав стiльки творчих радостей та яку
згодом все ж знесла весняна повiнь. Правду го-
ворив Володимир Мєшков, коли дiзнався про рi-
шуче рiшення Петра Головатого повернутись до-
дому, що вiн буде тужити за Пiвнiччю, адже ко-
рiннями врiс у цю землю, та й сам Головатий
надiявся, що можливо ще повернеться в Сибiр.
I повертався в творчостi, бо не раз мотиви Пiв-
ночi накладалися на Карпатськi краєвиди. Хiба
ж не вiдгукується Пiвнiч у краєвидах “Мiсяч-
на нiч над Говерлою”, або “Мряка” (1961), на-
вiть у композицiйних рiшеннях ще продовжуєть-
ся, найдена в Турi в краєвидах з рiчками Нижня
Тунгуска та Кочечум, у творах “Вечiр” та “Бу-
дiвництво моста ранок” (1962). I вже цiлковито
по-сибiрському звучать зимовi мотиви, якi лише
помилково можна вiднести до попереднього пе-
рiоду: “Зимовий краєвид” (1963), “Барви сяйва”
(1965), а то просто твiр намальований наче з на-
тури “З тайги” – заснiжений простiр з оленячою
упряжкою – 1964 р.
Чи можна цi ремiнiсценцiї недавнього мину-
лого, що вряди-годи так чи iнакше з’являлись у
творчих працях Петра Головатого, вважати йо-
го тугою за величаво-суворою Пiвнiччю? – на-
певно нi. Однак колористичний лад тих давнiх
творiв органiчнiший та образно активнiший. Вiн
був творчо знайдений художником, – це був його
твiр, нi в кого не запозичений, i виражав з не-
ймовiрною чiткiстю його сприймання i першi вiд-
чуття, мов враження нової планети невiдомi ранi-
ше та емоцiйно ним ще не пережитi. Може тому
вони так дивували Жореса Трошева, який при-
знавався, що саме Петро Михайлович Головатий,
з яким його з’єднала багаторiчна дружба, навчив
бачити чарiвнi барви Пiвночi, заставив уважнiше
вдивлятися в яскраву палiтру “суворого” краю.
Адже й його захоплювала краса землi Евенкiї,
яку також вiдчув художник, створюючи непере-
вершенi зимовi краєвиди. Тож не дивує нервове
пророкування Мєшкова про творчий крах Голова-
того, коли вiн покине Пiвнiч, але в цьому проро-
куваннi вiдчувався бiль за художником, який так
багато зробив для них усiх, бо ж не тiльки вiд-
крив очi на чуда природи, на сприймання краси,
а ще глибше посiяв зерна високої мистецької ку-
льтури, людської доброти та iнтелiгентности. Го-
ловатий залишив у Евенкiї урок надзвичайного
трудолюбства i вiрности вибраному покликанню.
Повернувшись, Петро Головатий вiдновив себе
членом Спiлки художникiв, зблизився з багатьма
художниками, вiд яких не приховував своє за-
слання, а його сибiрськi краєвиди викликали за-
хоплення. Для заробiтку вiн продовжував у Льво-
вi роботу по оформленню музеїв – виготовлення
дiорам. А малярство залишалось найдорогоцiннi-
шою для нього дiяльнiстю. Тепер все частiше вiн
бував у Карпатах, також у Чернiвцях, Криму,
i, звичайно малював. Художник знов приступав
до зображення омрiяних мотивiв, приспособлюю-
чись до тонального звучання природи. Однак до
цього звучання вiн додав активнiше сприймання
гiр, що змусило внести драматизуючi елементи
кольорового пожвавлення та масиви свiтла i тiнi,
але при цьому вгамовуючим чинником виступали
спогад академiчного навчання та офiцiйна вимога
радянських iдеологiчних настанов – дотримува-
тись соцреалiзму, бо навiть незначне кольорове
перенасичення розцiнювалося даниною формалi-
зму, i звичайно, присiкалося. Вiн замiтив, що в
шорах цiєї усмиряючої збруї знаходилося чимало
львiвських художникiв, проте серед них вiн мiг
зауважити високу живописну культуру Р.Сель-
ського, М.Сельської, О.Шаткiвського, В.Патика,
– вони були винятковими колористами, в основi
чого вiдчувалися здобутки французького iмпре-
сiонiзму та європейського мистецтва ХХ ст., зок-
рема культура живопису П’єра Боннара, що було
причиною анафеми i гострої критики. Для Петра
Головатого ця боротьба проти живого живопис-
ного слова, що велася у Львовi, була достатньо
вiдомою, адже вiн також в час учнiвства активно
494 3-4’2009 Народознавчi Зошити
вхопив новi колористичнi iдеї вiд свого професо-
ра Н.Тонiци, ними користувався i розвивав на
тлi вивчення природи навiть у таких невибагли-
вих умовах далекої Пiвночi, що врештi виклика-
ло захоплююче вiдношення у людей, майже зо-
всiм не пiдготовлених до сприймання колоризму
ХХ ст. Та вже в Карпатах, враховуючи напруже-
ну ситуацiю боротьби з формалiзмом, яку чимало
художникiв умiло обходили, зберiгаючи найцiннi-
ше – силу виразу кольору, Петро Головатий та-
кож обережно оберiгав свою фанатичну любов до
краю та зовсiм не мiняв свою висвiтлену палiтру,
проте тепер значну увагу вiн зосередив на сюжетi
i при цьому думав над проблемою, як цей сюжет
втiлити живописно. I для розширення кольорової
зони вiн пiднiмає лiнiю горизонту, i свiтлi маси-
ви пагорбкуватих територiальних кольорових пло-
щин тонко узгоджує. Висока культура узгоджень
панує у краєвидах “Вiвцi” (1962) з жiночою по-
статтю, “Село Бергомет” (1962) з контрастною
напругою свiтла, i вже колористично динамiчнiше
намальованi у Львовi великi етюди “На околицi”
та “Околицi” (1962). Тут наче вiдчутнi почат-
ки приспособлення до нових атмосферних умов
та, що говорити, з використанням своїх сибiрсь-
ких досягнень – монументалiзацiя образу приро-
ди, змiнила i збагатила творчий процес, що успi-
шно проявилося у творах “Село Пiстинь”, “Рiчка
Пiстинька”, “На полонинi” (1963). Та ще пиш-
нiше i колористично багатше, насамперед з вла-
стивою пристрастю до насичених кольорiв Пет-
ром Головатим виражено в рядi краєвидiв: “Бу-
ковина”, “Шешори”, “Копицi. Село Пiстинь”, “З
роботи” (1964). Такi здобутки значно оживили
мистецтво художника i вiн продовжує в насту-
пних роках, коли стиль його набирає глибшого
живописного синтезу i в ньому зникає повнiстю
iмпресiонiстична дрiбнiсть мазка, а колiр звучить
з новою силою – у всьому вiдчутно життєву при-
страсть, наче вiднову, розкриваючи свiт радiснi-
шого прийняття життя: “Вид на Високий Замок”
(1965) i чудова багатофiгурна сцена на тлi синьо-
блакитних гiр “Храмове свято, село Бистрець”
(1965). Поштовхом для змiни манери виконання
послужило нове середовище, в якому вiн здобув
життєву впевненiсть i вiдчув людське тепло, адже
як багато йому у Львовi допомогла Iрина Вiльде
та й у львiвськiй Спiлцi художникiв вiн здобув
визнання як мистець i прийнятий як “чудова лю-
дина, гарний товариш, дуже симпатичний i това-
риський” (зi слiв В.Патика), “про цю людину, як
особистiсть можна писати виключно в мажорному
ключi” (вислiв художника Стефана Костирки), “я
мав щастя бачити художника з великою щирою
душею, незламного перипетiями життя. А життя,
доля його були нелегкi. Оптимiзм, мужнiсть, вiра,
людянiсть – давали Петру Головатому сили для
наполегливої творчої працi” (зi спогадiв художни-
ка Миколи Андрущенка), “На мою думку творча
спадщина Петра Головатого заслуговує на здо-
буття “заслуженого художника” посмертно” (за
спогадом художника Зеновiя Кецало). Але поки
будемо говорити про Петра Михайловича як жи-
вого, що пiсля Пiвночi вбирав у себе барви Кар-
пат i Буковини, зцiлявся могутнiстю рiдної землi,
любувався її щедрiстю. Тому так яскраво цвiтуть
соняшники в його натюрмортах i так густо ото-
ченi зеленими деревами дороги (“Лiсова дорога”
(1965), “На озерi” (1965), “Погулянка” (1965)).
Неможливо поминути однiєї роботи Петра Го-
ловатого, по сутi такого типу єдиної, – алегорич-
на постать Осенi на тлi дерев та поле з копицею
збiжжя (1965) – оголена молода жiнка пiд дере-
вом, що зриває червоне яблуко, можна сприйняти,
як спогад академiчної програми i згадку профе-
сора Н.Тонiци, спогад юнацьких лiт i надiй на
безхмарну творчiсть. Образ нагадував минувши-
ну, коли такi символiко-алегоричнi теми були до-
сить поширеними, але за тривалий час бiльш як
пiвстолiтньої давнини саме такi образи уже спри-
ймаються наївним анахронiзмом або болючим до-
кором, адже трудно вiднайти приклад з минулих
столiть, щоб у якомусь з них умiщалось у неве-
ликий (пiвстолiтнiй) промiжок часу така кiлькiсть
жахiть, так мало цiнувалась людина, пiддана ви-
пробуванням нелюдських сатанинських теорiй пiд
надуманими прагненнями раю на Землi – це був
справжнiй коловорот смертi, коли безкарно пану-
вали наймерзеннiшi людськi пристрастi, якi ледве
не загубили культуру, цивiлiзацiю, набутi вiками
духовнi вартости. На цей час припала молодiсть
Петра Головатого, становлення його як художни-
ка, i, очевидно, не лише його. Тому повернен-
ня у 1965 р. до образу юностi сприймається не
однозначно.
Однак у Львовi, як уже згадувалося, життя ху-
дожника проходило наповнено. Вiн був задiяний
у музеях над дiорамами i багато творчо працював,
ВОЛОДИМИР ОВСIЙЧУК. Петро Головатий (1907-1996). 495
брав участь у щорiчних спiлчанських виставках.
Проте в краєвидах все бiльше його манили ро-
мантичнi мотиви, пiсля зими вiн з нетерпiнням
чекає весни, i хоч яка чудова мальовнича осiнь,
але вiн її малює рiдко. До зимових тем звертаєть-
ся з якоюсь збудженою посвятою i малює зимовi
краєвиди, як чисте освiдчення в любовi. Якщо
малює зиму в Карпатах, то у святковi днi Рiзд-
ва, з колядниками, з природою святково прибра-
ною, з урочистим настроєм (“Свято в Карпатах”
(1968). Вони тамують в собi нестримний потяг до
розумiння чогось вiчного, викликаючи нестерпну
журбу за таємницею простору, за нездiйсненим
iдеалом. Його повнiстю захопила природа у її вiч-
ному циклiчному ритмi. Однак кiлька мотивiв з
Пожижевської розкривають зовсiм iнший образ,
який ще не зустрiчався в творчостi Петра Голо-
ватого. Цi романтичнi краєвиди наче з’явилися з
iншої образної категорiї. Природа Пiвночi дару-
вала йому радiсть творчости, вiн у нiй знаходив
душевну пiдтримку в тяжких переживаннях своєї
самоти, тому й малював її величаво яскравою. В
Карпатах пiсля звiльнення вiн вiдчув себе твор-
цем i мислителем, що здобув право роздумувати
над безмежнiстю свiту та його нерозгаданими та-
ємницями. Там на далекiй i суворiй Пiвночi в
такому ключi подiбнi питання категорично не по-
ставали – головним було спiлкування з природою,
як джерелом сили i мужности. В Карпатах худо-
жник уже був вiльною людиною, над якою бiль-
ше не висiли Дамоклiв меч i безчестя безправної
людини, тому тут вiн прагнув поринути у свiт
роздумiв над божественною природою, над її до-
сконалiстю. Вiн з успiхом малював Карпати, а
також околицi Львова, славний Кайзервальд, по-
ступово осягаючи героїко-епiчний образ природи,
який був досягнутий на Пiвночi. Два краєвиди
Пожижевська могли задоволити художника. Пi-
сля них з’явилась, як синтез, картина “Мiй рiд-
ний край” (1970). Твiр величавий i спокiйний,
з продуманою й зрiвноваженою композицiєю, з
глибоким розумiнням повiтряного простору, од-
нак позбавлений iнтенсивностi кольору, що спри-
чинило змiну наголосiв: вийшов дещо театралi-
зований i зовсiм звичний краєвид, вповнi вiд-
повiдний тодiшнiм вимогам парадного краєвиду.
В такому ж характерi створено побутову сцену
“Обiд” (1969) з групою робiтникiв, що розмi-
стилась на травi за розстеленою скатертиною з
обiдом, принесеним дiвчиною, яка ще читає їм
газету. Тут повнiстю зрозумiле завдання i вся ба-
нальна нарочитiсть сцени. Подiбнi “твори” малю-
вали львiвськi художники спецiально для виста-
вок, що заохочувалося iдеологiчними установами.
У спадщинi Петра Головатого вряди-годи щось
подiбне ще з’являлося – “Двi епохи” (1979) з
протиставленням гостроверхої бойкiвської стодо-
ли з новiтньою архiтектурою. Однак, до слова,
такi твори були даниною членству спiлки, i спри-
ймаються анахронiзмом, допущеним не з волi ав-
тора. Щось подiбне, але не з таким перебiльшен-
ням офiцiозу, з’являлось i на Пiвночi, – згадати
б сцену “Сiм’я оленеводiв, Карахай” (1956) або
краєвид з пiдтекстом “Красноярськ, нiчна змiна”
(1960). Але в цьому проявлялось бажання участi
у виставках, тому така категорична несхибнiсть
позицiї була явно надуманою i духовно чужою,
однак i в таких творах засвiдчувалася жива но-
та, бо вихоплювалася з живого середовища i була
з ним органiчно зв’язана. I хоча художник до-
пускав нарочитiсть, то вона не вражала здорову
суть природи, яка залишалась для Головатого i
об’єктом глибокого поклонiння, творчого дiалогу
тривалого i довгожданого.
I у Львовi Петро Головатий не пропускав уча-
стi в ювiлейних вiдзначеннях, – так до 100-рiччя
вiд дня народження Лесi Українки вiн створив
картину “Леся слухає дiда Лева” (1970) – у
волинському пралiсi бiля багаття. Проте голов-
ний у творчому дiапазонi залишався краєвид, в
чому художник все глибше виражав своє спри-
ймання природи i своє розумiння процесу жит-
тя. Уже краєвид “Вечiр” (1971) сповнений та-
кого проникнення в структуру природи, де по-
ряд з колористичним навантаженням прослiдко-
вується прагнення передати конструктивну силу i
монументальнiсть мотиву. Завдання живописно-
стi в цьому краєвидi набуло першочергового зна-
чення, – це те, до чого Петро Головатий йшов
упродовж творчого життя. Тут вiн вповнi досяг-
нув хвилюючої вiбрацiї кольорiв, як виняткового
ефекту свiтла й тiнi. I тому “Весна в Боргаме-
тi” (1972), де весь простiр ще покриває снiг,
ефект сонячного свiтла i повiтряного простору
набирає виняткового пiднесення колористичним
зiткненням доповнюючих кольорiв: золотистого з
фiолетово-срiблястим, голубувато-перламутровим,
у свою чергу наповненими протилежними
496 3-4’2009 Народознавчi Зошити
рефлексами, творячи унiкальну за звучанням
тональнiсть.
Тепер кожний краєвид, – це, передовсiм, зав-
дання живописностi, як подiбно було вирiшено iм-
пресiонiстами, а пiзнiше Сезанном та iншими ху-
дожниками ХХ ст. У тiй живописностi заключа-
лась глибинна вiтальна сила, як торжество вiчної
природи, що заражає активною енергiєю людину.
Життєвiсть кольору – у взаємному проникнен-
нi одного кольору в другий, а свiтло тут вiдiграє
подвижницьку роль, бо сприяє їх вiбрацiї, – хiба
ж не так чудесно наповнений краєвид “Весна в
Боргаметi”?! А група макiв, схоплених з натури в
розсiяному свiтлi з безлiччю ледве вловимих нiж-
них тональних вiдношень, дає той нарештi досяг-
нутий оптичний синтез, до якого так прагнув ху-
дожник. Уже вповнi конкретно вiдтворена “Осiнь
у Шевченкiвському гаю” (1974). Ще ранiше у
творчостi Петра Головатого велике значення за-
ймав мотив природи з головним завданням що зо-
бражати, хоча й немаловажним залишалось i ви-
конання. Надовго вiдiрваний вiд рiдної землi, вiн
тепер пiсля звiльнення мiг безборонно зображати
Карпати й рiдну землю, тематично й композицiй-
но зв’язаний з традицiєю, однак уже у Львовi,
починаючи з краєвиду “Вечiр”, iнтенсивно шу-
кає на основi активiзацiї свiтла i кольору життє-
ву форму вираження. В цьому керунку кримськi
краєвиди, крiм яскравостi, не вирiшили проблеми,
i художник знову повернувся до кольорової стри-
маностi, однак з немислимо тонкими нюансами,
заявляючи у цих останнiх краєвидах висоту тех-
нiчної майстерностi. I хоча в оцих останнiх рокiв
образах природи менше попередньої життєвостi,
проте виявленi досягнення, в пошуках трактуван-
ня свiтла, яке м’яко оточує предмети, виражаючи
своє найсокровеннiше – прагнення до величi, мо-
гутностi й героїчностi, в чому бере участь зага-
льна атмосфера, повiтря, вiн досягнув того, чого
довго шукав: органiчне узгодження неба i землi,
як вираз їх єдностi, в чому прихована сокровенна
таємниця буття i вiчнiсть природи. Таким змi-
стом сповненi його краєвиди “Туман долиною”
(1979), “Говерла” (1979), “Захiд сонця” (1979).
Але ще журба за нерозкритою таємницею буття
постiйно ним одолiвала, i змушувала вдаватись
до образiв мiстично-символiчних “Вечiр” (1979);
“Вечiрнiй настрiй” (1979); “Кременець, червоний
захiд” (1980). Тут вiн прагнув, як i було на Пiв-
ночi, до героїзацiї, до образiв могутньої приро-
ди, яка так приховує свою сутнiсть, залишаю-
чи людину з роздумами про вiчнiсть i прощан-
ня iз найчарiвнiшим – зi свiтлом, з сонцем, за
чим тужить душа, промовляючи молитву вдячно-
стi Всевишньому. Цi роздуми внесенi в краєвиди
1980-их рр. Вони застигли в них нерозгаданою
драмою, яка не тiльки ошляхетнила твiр, а також
пiднесла цi твори останнiх рокiв до мистецьких
вершин, до яких так наполегливо прагнув худож-
ник, надiлений винятковим творчим темперамен-
том, чистим, оповитим сонцем даром вiдчувати
все на землi – натхненне i поетичне, тому з та-
кою любов’ю малював квiти, рiднi гори, скромнi
хатинки. Але його нездоланно манила далеч, без-
межнiсть простору, тому так бадьоро вiн себе по-
чував серед гiр, учився тут витримки й набирався
сили здолати життєвi труднощi. Доля продовжи-
ла його життя. Вiн пiсля суворої Пiвночi ще змiг
змiстовно прожити тридцять лiт i присвятити їх
найцiннiшому – малярству, i створив чимало пре-
гарних творiв, але нiколи не згадав своїх поневi-
рянь, не дорiкав своїм мучителям, не зрадив со-
бi, тобто не принизив своєї гiдностi. Його твори
останнiх рокiв – “Село Новий Березiв” (1980),
“Верхнє Синєвидне. Захiд сонця” (1981); “По-
жижевська” (1981); “Дорога” (1983); “Перевал”
(1983) та надзвичайно поетична картина “Пожи-
жевська перед бурею” (1986) – це твори високо-
го художнього стилю, мовби заповiт усього життя
Петра Головатого. У них висока культура вико-
нання i глибоке почуття, вiддане творчостi.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-77429 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 1028-5091 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-02T09:00:18Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Інститут народознавства НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Овсійчук, В. 2015-02-28T18:43:07Z 2015-02-28T18:43:07Z 2009 Петро Головатий (1907-1996) / В. Овсійчук // Народознавчі зошити. — 2009. — № 3-4 (87-88). — С. 486-496. — укp. 1028-5091 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/77429 uk Інститут народознавства НАН України Народознавчі зошити Статті Петро Головатий (1907-1996) Petro Holovaty (1907- 1996) Article published earlier |
| spellingShingle | Петро Головатий (1907-1996) Овсійчук, В. Статті |
| title | Петро Головатий (1907-1996) |
| title_alt | Petro Holovaty (1907- 1996) |
| title_full | Петро Головатий (1907-1996) |
| title_fullStr | Петро Головатий (1907-1996) |
| title_full_unstemmed | Петро Головатий (1907-1996) |
| title_short | Петро Головатий (1907-1996) |
| title_sort | петро головатий (1907-1996) |
| topic | Статті |
| topic_facet | Статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/77429 |
| work_keys_str_mv | AT ovsíičukv petrogolovatii19071996 AT ovsíičukv petroholovaty19071996 |