Коли ми ще у джинсах не ходили
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Народознавчі зошити |
|---|---|
| Дата: | 2010 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут народознавства НАН України
2010
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/77574 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Коли ми ще у джинсах не ходили / В. Горинь // Народознавчі зошити. — 2010. — № 5-6 (95-96). — С. 518-521. — Бібліогр.: 1 назв. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860117111391649792 |
|---|---|
| author | Горинь, В. |
| author_facet | Горинь, В. |
| citation_txt | Коли ми ще у джинсах не ходили / В. Горинь // Народознавчі зошити. — 2010. — № 5-6 (95-96). — С. 518-521. — Бібліогр.: 1 назв. — укp. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Народознавчі зошити |
| first_indexed | 2025-12-07T17:36:45Z |
| format | Article |
| fulltext |
518 5-6’2010 Народознавчi Зошити
Ювiлеї
Василь ГОРИНЬ
КОЛИ МИ ЩЕ
У ДЖИНСАХ НЕ ХОДИЛИ1
Vasyl HORYN. When We Did Not Yet Wear Jeans
(In the Basis of a Silhouette Was Laid a Greeting
Adress Proclaimed by Author at Jubilant Honouring
of O.Sapelyak on April 20th, 2010).
На цьому мiсцi, за сею трибуною, мала сто-
яти вона, Анна-Нуся, i сказати вiтальнi слова
своїй колезi, подрузi, однодумцевi. Колезi у ви-
мiрi науковому, народознавчих пошуках, подрузi
за потаємними довiрливостями, однодумцевi за
спiльними переконаннями, а ще вимiною думок,
сердечнiстю – тими чеснотами, котрi можуть бути
тiльки мiж близькими жiнками, чим вони доро-
жать, вмiють зберiгати. Знаю, такi взаємини були
мiж вами...
Менi ж доводиться говорити вiд себе, хоч вона
сказала б таки краще, а вiд братньої установи, яку
ще вчора мав честь представляти, нинi менi не
випадає виступати, нехай лiпше цю мiсiю вiзьме
на себе Петро Шкраб’юк (спiвробiтник академiч-
ного Iнституту українознавства), тим доречнiше,
бо вiн ще й поет, i його римованi промови гарно
сприймаються, особливо жiноцтвом, яке тут чи-
сельно переважає. Менi для Вас треба мати сло-
во прозове, тому й писатиму “полатаною прозою”
(I.Франко).
Висловлюватися про ту, котру давно знаю,
поважаю, захоплююсь не тiльки її етнонародо-
знавчими здобутками, рiзнобiчними громадськи-
ми iнiцiативами, а ще в дотичностi до того, що
тут усi, дотримуючись церемонiяльностi, будуть
1В основу сильветки покладено привiтальне слово, ви-
голошене автором на ювiлейному вшануваннi О.Сапеляк
20 квiтня 2010 р.
клястися у любовi до ювiлянтки-волинянки, то i
я прилюдно вiдкриваюся у любовi до неї. Пи-
сав Iван Франко в листi до Ольги Рошкевич
вiд 20 вересня 1878 р. (див.: Франко I. Зiбран-
ня творiв, т. 48, с. 108, 110): “Дорога, кохана,
Олю! Приходжу тепер до найважливiшої части
мого письма... Головнi питання, вiд котрих може
в данiм разi залежати... поворот у нашiм життi,
се питання 1) економiчнi, 2) полiтичнi, 3) релi-
гiйнi, 4) соцiологiчнi, 5) властиво практичнi, т. є.
тикаючi щоденної нашої дiяльности”.
Отож, кохана Оксано! “Тикнемося” i ми окре-
мих етапiв життєвої стежини та спробуємо “коро-
тенько подати розбiр” Вашої дiяльностi як ученої,
громадської дiячки, чарiвної жiнки.
Оксана Сапеляк.
Хтось iз мудрих нiмцiв сказав, що жiнка, да-
ма повинна мати три достоїнства: intelekt, schön
ВАСИЛЬ ГОРИНЬ. Коли ми ще у джинсах не ходили. 519
und... komm zu mir! (розумна, гарна i ...ходи до
мене). Я захоплений першими двома рисами на-
шої героїнi, на третiй нотi не дозволяю собi зо-
середжуватися, бо пам’ятаю, чiтко уявляю – це
гордiсть, постава. Панi Оксана вмiє гiдно повес-
тися, тримати, скажiмо, грацiозну поставу; для
такої риси треба мати десь там у минулому, в
глибинi предкiв таких достойних, гордитися i до-
рожити тим, що передали тобi. Зрозумiло, деяких
конкуренток, очевидно, тут беруть завидки, а от
мужчини – особливо сильнi iндивiдууми захопле-
нi такою особистiстю, а малодушнi маловiри зали-
шаються поза конкуренцiєю. Бо, колись спiвалося
(тепер рiдко чути), “як усмiхнеться, ще й з-пiд
лоба гляне” (очима з характерним розрiзом), то
“хоч скачи в воду”. Знаходжу своє мiсце серед
останнiх персонажiв.
Ближче ми стали знайомi вiдтодi, коли зустрi-
чалися на вулицi Радянськiй (нинi Винниченка,
24), де в пошуках iндивiдуальної самовизначе-
ностi, вiдривалися вiд читання i заходили до пана
Ґеня (завiдувача вiддiлу українiстики Євгена На-
конечного) на довiрливi бесiди (треба було бачити
оту даму серед балакунiв, якi силкувалися бiльше
привернути її увагу своїм красномовством). Тодi
ми переставали говорити про жiнок i, “зимую-
чи на кожному словi”, висловлювалися цитатами
i прагнули, щоб думки великих ставали нашими
переконаннями: “Наше нещастє було, що полi-
тичнi можливости вiдкрилися перед нами, перш
нiж були створенi твердi культурнi нацiональнi
пiдстави” (М.Грушевський); “Хто знає iсторiю,
знає, що ґрунт український творить такi вiдро-
дини регулярно i що зерна проростають регуляр-
но пiд покровом нiчної темряви” (Ю.Шевельов).
Там, у бiблiотецi, а ще на другому поверсi
в Iнститутi суспiльних наук нашому зароджува-
лося те, що згодом назвалося Меморiалом, Ру-
хом, котрий врятявав кожного, хто мав заховане
десь у закутку свого нацiонального “я”, у гли-
бинi душi те, що так довго гасилося обставина-
ми часу, пiдневiльною дiйснiстю. Якими молоди-
ми непiдлеглими були – В.Iськiв, Є.Жеребецький,
В.Парубiй! А Євген Наконечний i Любомир Се-
ник були врадуванi такими диспутами, якi вик-
ликали в наших очах блиск, будили вiдповiдну
настроєнiсть. I здавалося, що кiмнатка дивовиж-
ного книжкового сховища дедалi бiльше напов-
нювалась українськiстю. До того ж, присутнiсть
Оксани Сапеляк (активної полемiстки) постiйно
нагадувала, що науковцям не пасує свої арґумен-
ти пiдсилювати “добiрною” лексикою, ба “косити
останнiми словами” “москалiв, ляхiв, iюд”.
...Тодi ми ще у джинсах не ходили i ви-
шиванок не витягали iз маминих скринь, по-
рiзному складалась наша доля, у кожного в нау-
ку був свiй шлях, всяк шлiфував свiй стиль.
Шляхи-дороги Оксани Сапеляк пiсля закiнчен-
ня iсторико-фiлологiчного факультету Луцького
педагогiчного iнституту пролягали педагогiчними
нивами Волинi з її незайманими краєвидами. Там
розлягалися зеленi луки, масиви соснових лiсiв та
голубi плеса озер – все це приваблювало зiр, п’я-
нило пахощами трав, запахом живицi. Два роки
працi у Смолярсько-Свiтязькiй школi, селi, що
межувало iз Смолярами Столемськими, котрi по-
дiлено двома барвами жителiв – бiлявi та чор-
нявi, навертали молоду вчительку у свiт поезiї,
мiфологiї – брали гору юнiсть i краса. Та не фi-
лологiя розрiвнювала дальшу дорогу педагога, i
факультет, який закiнчила, мав у своїй назвi ще
й iсторичний профiль: шукала себе в тiй царинi.
Пiсля переслiдувань i пам’ятних ловiв на по-
чатку сiмдесятих, коли побратимiв погнали мор-
довсько-сибiрськими битими шляхами, довелось
520 5-6’2010 Народознавчi Зошити
панi Оксанi шукати iншi мiсця роботи, мiняти
рiзнi професiї – учителя, вихователя, керiвника
гуртка, канцеляриста, працiвника картинної га-
лереї, режисера (помiчника) театру ляльок. I не
тому, що почувалася рiзнобiчним спецiалiстом –
треба було знайти сховок вiд недремлючого ока
в тому театрi абсурду. Достатньо було вияви-
ти, хто твiй учитель (В.Мороз), хто твої друзi
(Iрина Калинець, Мирослава Зваричевська, Оля
Горинь), i вже знали, хто ти; доволi було бу-
ти в числi авторiв часописiв “Український Вiс-
ник” (ред. В.Чорновiл), “Християнський Голос”
(ред. I.Гель) i тут же будуть розшифровувати
отой дивний псевдонiм “ОДА”; предостатком бу-
ло опинитися в науковiй установi, що стала (та-
ки була!) прихистком для колишнiх репресованих,
священикiв, у минулому спiвробiтникiв науково-
просвiтнiх українознавчих iнституцiй, i ти вже
записаний в особливий зовсiм не бiблiографiчний
каталог! Здавалося, що тiй “опiцi” та “каґебiст-
ськiй ласцi” не буде кiнця-краю.
Оксана Сапеляк у колi духовних осiб.
А вже потрiбно включатися у вiдродження
УГКЦ, стати причетним до вiдновлення дiяльно-
стi “Союзу українок”, iнших починiв доби. Вийти
на свiтлу дорогу, до якої так довго прямувала. I
заявила про себе як громадський дiяч: висунули
на повиннiсть керiвника – погодилася, обрали –
включилася у розв’язання проблем району майже
за I.Франком (див. вище): економiчних, полiтич-
них, релiгiйних, соцiологiчних i справдi багатьох
практичних, насамперед культурно-освiтнiх, зви-
чаєвих та iнших програм. На все ще треба було
класти велику працю, вiддавати себе повнiстю,
поринаючи у великi та дрiбнi справи. А тут затрi-
потiли ницi шептуни та кляузники, порiддя давнє
i нове.
I скоро довелося осмислювати та переосмисли-
ти прiрву мiж iдеальним i реальним (бажаним
i дiйсним), сподiванням i сподiяним, високим i
низьким – протилежностями i неузгоджуваностя-
ми часу нового: суспiльними, духовними, культ-
освiтнiми тощо. Опинившись у межових ситуацi-
ях, переплетiннях громадського i особистого, по-
шуках узгодження загальних проблем iз власни-
ми переконаннями, прийшла до рiшення пiти. Не
лише пiти, а заявити гласно, виступити у пресi.
Крок рiшальний... Коли потоптано iдеали, забу-
то проголошенi декларацiї, коли “вiдступництва
так много”, боляче було вiдходити. Без надiї спо-
дiватись i знову повторювати: “Все ще нiчого...
Ще прийде колись, // Здiйсняться ще iдеали”
(Олександр Олесь). I вiддатись громадськiй пра-
цi у фондах, товариствах, телепрограмах, радiо-
журналах.
Правда, знову ще раз засвербiло десь там пiд
крилечком i допускалося, що можна прийти до
душ через соборнiсть, партiйнiсть. Та не з того
тiста чи глини лiпляться тi структури, об’єднан-
ня, товариства, партiї, комiтети. I знову гризня
та поборювання (рови непорозумiнь комусь по-
тiм доведеться засипати), з чого нiчого не ма-
же вийти i тим користають чужинцi – однаково
москалi чи американцi. Та, крiм перших i дру-
гих, є ще третi – нашi, яких нiкому викурити не
вдається. Справжнiсiнький театр, новiтнiй вертеп
з усiма дiйовими особами, але чомусь носiї зла
там переважають, їх абсолютна бiльшiсть; деко-
рацiї покритi сiрим шумовинням ЗМI. I хотiлося
й зараз хочеться закричати, як той герой Iвана
Миколайчука iз “Пропалої грамоти”: “Люди, це
сон, вам це все сниться. Прикиньтеся, це сон!”.
Доля ласкавою була для панi Оксани, коли
привела її на посаду старшого лаборанта в ту
установу, що нинi носить народознавче ймення.
Тут традицiя, духовнi українознавчi пiдмурiвки,
тут нуртує особлива аура. Бiля джерел Iнститу-
ту стояли П.М.Жолтовський, Савина Сидорович,
Любов Суха, Ю.Г.Гошко, А.I.Будзан, Катерина
ВАСИЛЬ ГОРИНЬ. Коли ми ще у джинсах не ходили. 521
Матейко, Зоряна Болтарович i нинi сущi в уста-
новi корифеї. Тут свiт науки iсторичної, етногра-
фiчної, етнологiчної, свiт експедицiй, конферен-
цiй, виставок, друку – тут свої люди.
Своєю першою книжкою Оксани Сапеляк пiд-
сумувала велику подвижницьку працю Наукового
Товариства iм. Шевченка, завдяки зусиллям яко-
го реалiзується на новому етапi українознавчий
напрямок у наших iнститутах, на лiтературо-мо-
вознавчих кафедрах Франкового унiверситету. Iс-
торико-етнологiчне дослiдження “Українська спi-
льнота в Аргентинi” є широкою народознавчою
студiєю, що засвiдчила високий науковий потен-
цiал авторки. Обробка теми вимагала тривалого
заокеанського вiдрядження, своєрiдних експеди-
цiйних мандрiвок, прискiпливої обсервацiї та гли-
бокої аналiзи.
Оксана Сапеляк бiля пам’ятника М.Грушевському у
Львовi. 2010 р.
Пуститися в таку далеку мандрiвку, пiдняти
той український емiграцiйний пласт – вивчити
процеси його адаптування, об’єднання, творення
свого, а, iнтегрувавшись, залишитись українським
– все це породжує захоплення. Викликає подив,
що авторка студiї набралася вiдваги пiдняти та-
ку тему, повiрити власному хистовi, вироблено-
му народознавчому методовi. I дивує, що ця саґа
про українсько-арґентинську емiґрацiю належно
не оцiнена.
Тут звертаюся до ще однiєї книжки Оксани
Сапеляк, книжки материнського болю, невимов-
ної втрати, розпачу. Вийшла ця книжечка за ре-
дагування присутньої Лариси Федорiв пiд титу-
лом “Що найголовнiше?”. Таке питання постави-
ла авторка i дала вiдповiдь, що найголовнiше у
життi – це любов, “любов до рiдних, до батькiв,
до своєї землi”, вона здатна подолати розпач, пе-
реважити бiль. Ось окраєць тексту з-помiж тих
образкiв про свiт сина:
Правильний вибiр
Був у Михайлика певний сумнiв у правильнос-
тi моєї життєвої позицiї. Якось каже:
– Мамо, от ви працювали Головою ради i нi-
чого не маєте. Iншi на таких i нижчих посадах
мають i грошi, i авта, i квартири.... Все одно
всi впевненi, що ви також брали хабарi. Вашої
позицiї нiхто анi [не] розумiє, анi [не] оцiнить.
То чи не краще було б, як усi... Ми б не думали
тепер, як виживати...
– Давай, Сину, помiркуємо. Справдi, нiхто не
оцiнить, анi навiть не повiрить у iснування по-
дiбних принципiв, яких я намагаюся дотримува-
тися. Якщо вважати, що життя закiнчується
цвинтарем, то, звiсно, не треба зважати на за-
кони моралi. А якщо життя продовжується й
пiсля нашої смертi i дотримання християнських
законiв спiвжиття є одним-єдиним багатством,
яке ми беремо з собою в iнший свiт, – то що то-
дi важливiше: тимчасовi блага чи блага навiчно?
Тому треба обирати!
Через кiлька днiв Михайло повернувся до цiєї
нелегкої розмови:
– Я погоджуюся з вами, мамо. Ви зробили пра-
вильний вибiр.
Бiльше нiколи жодного натяку чи докору щодо
скромного статку не було (с. 49).
На завершення повертаюся до слiв свого зачи-
ну. Так, сьогоднi день народження Анни-Нусi.
Нехай i вона буде з нами, пригорнеться до Ва-
шого свята iз щирими посестринськими побажан-
нями – милого затишку, творчого натхнення за
тим вiддiлiвським спадковим, “перехiдним” сто-
лом. А вiд себе – добра, щастя, успiхiв. Будьте
й на майбутнє такою, як нинi, щоб нiколи хмари
не заслоняли сонця на Вашому небi, i я рад Вам
того неба прихилити.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-77574 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 1028-5091 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:36:45Z |
| publishDate | 2010 |
| publisher | Інститут народознавства НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Горинь, В. 2015-03-02T09:41:56Z 2015-03-02T09:41:56Z 2010 Коли ми ще у джинсах не ходили / В. Горинь // Народознавчі зошити. — 2010. — № 5-6 (95-96). — С. 518-521. — Бібліогр.: 1 назв. — укp. 1028-5091 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/77574 В основу сильветки покладено привітальне слово, виголошене автором на ювілейному вшануванні О.Сапеляк
 20 квітня 2010 р. uk Інститут народознавства НАН України Народознавчі зошити Ювілеї Коли ми ще у джинсах не ходили Article published earlier |
| spellingShingle | Коли ми ще у джинсах не ходили Горинь, В. Ювілеї |
| title | Коли ми ще у джинсах не ходили |
| title_full | Коли ми ще у джинсах не ходили |
| title_fullStr | Коли ми ще у джинсах не ходили |
| title_full_unstemmed | Коли ми ще у джинсах не ходили |
| title_short | Коли ми ще у джинсах не ходили |
| title_sort | коли ми ще у джинсах не ходили |
| topic | Ювілеї |
| topic_facet | Ювілеї |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/77574 |
| work_keys_str_mv | AT gorinʹv kolimiŝeudžinsahnehodili |