Парламентська риторика: досвід комунікативної структуризації
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї |
|---|---|
| Дата: | 2004 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
2004
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/77690 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Парламентська риторика: досвід комунікативної структуризації / Ю. Ганжуров // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. — К., 2004. — Вип. 5. — С. 68-84. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859614394572341248 |
|---|---|
| author | Ганжуров, Ю. |
| author_facet | Ганжуров, Ю. |
| citation_txt | Парламентська риторика: досвід комунікативної структуризації / Ю. Ганжуров // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. — К., 2004. — Вип. 5. — С. 68-84. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї |
| first_indexed | 2025-11-28T17:04:42Z |
| format | Article |
| fulltext |
– С. 247-251. 4. Політична історія України. ХХ століття: У 6 т. – Т. 6:
Від тоталітаризму до демократії (1945-2002) / О.М. Майборода, Ю.І.
Шаповал, О.В. Гарань та ін. – 2003. – 696 с. 5. Траверсе О.О. Соціаль-
на відповідальність як змістовна складова політичного лідерства і
політичного керівництва // Людина і політика. – 2004. – № 5(35). – С.
127-133. 6. Жулинський М. Світло із тоталітарного мороку. Про Юрія
Шаповала та його книжку // Шаповал Ю. Україна ХХ століття: Особи
та події в контексті важкої історії. – К.: Генеза, 2001. – С. 6.
7. Левенець Ю. Теоретико-методологічні засади української суспіль-
но-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга поло-
вина ХІХ – початок ХХ століття). – К.: Стилос, 2001. – С. 198, 259-
260. 8. Литвин В. Політична арена України: Дійові особи та виконав-
ці. – К.: Абрис, 1994. – 495 с. 9. Михальченко М.І. Україна як нова
історична реальність: запасний гравець Європи. – Дрогобич: ВФ
―Відродження‖, 2004. – С. 247-262. 10. Власенко О.В. Політика ―за
склом‖ або таємниці виборчих технологій. – К.: Знання України, 2003.
– 96 с. 11. Траверсе О.О. Семантичне поле понять ―політичне лідерст-
во/керівництво‖ в політології // Політичний менеджмент. – 2005. –
№3(12). – С. 128-136. 12. Левин К. Теория поля в социальных науках /
Пер. с англ. – СПб.: Сенсор, 2000. – 368 с. 13. Луканов Ю. Третій пре-
зидент (Політичний портрет Леоніда Кучми). – К.: Такі справи, 1996.
– 154 с.
Ю. Ганжуров
ПАРЛАМЕНТСЬКА РИТОРИКА:
ДОСВІД КОМУНІКАТИВНОЇ СТРУКТУРИЗАЦІЇ
Парламентська риторика неподільно пов’язана з історією, теорі-
єю і практикою парламентаризму. Досвід українських депутатів у
мистецтві переконання перебуває у прямій залежності від соціальної
необхідності в артикуляції інтересів суспільства, коли потреба у вдос-
коналенні і активному застосуванні політичного мовлення відбуваєть-
ся у напрямі парламентської риторики як форми впливу на аудиторію
за допомогою слова. Природно, ми виходимо з того, що аристотелів-
ський публічний тип політики в нашій ситуації залишається нормати-
вним ідеалом. Проте, як відомо, політична спадщина в Україні у нас
склалася дещо інша, така, що зазнала моноідеологічного впливу, а
політична дія існувала за межами публічного дискурсу. Можна сказа-
68
ти, що при цьому аристотелівський тип політики замінюється макіа-
велівським. Навіть часткове визначення суті політичної комунікації
як ставлення громадян до влади репрезентує основну ідею цієї полі-
тичної традиції. Зміст саме такої політики має гносеологічні витоки,
що досі живлять суб’єктивістське домінування в політичній риториці.
І головним тут стає переважання просвітницького ідеалу у пізнанні та
роз’ясненні дійсності. Панування домінуючого суб’єкта стає визнача-
льним у політичному дискурсі, а риторика - лише засобом підтвер-
дження правомірності слова і діла політичної місії і усього, що з цим
пов’язане в інформаційному просторі. Отже, йдеться про вольовий
тип політики, що характеризується безальтернативністю втілення
бажаних владі суспільно-політичних проектів. Однією з провідних
ознак авторитарної волі є безапеляційність. Вона оформлюється у
монологізм мовлення. Природно, що за таких умов політичний дис-
курс не має реальних перспектив щодо його артикуляції засобами
парламентської риторики. В означеному форматі авторитарної кому-
нікації дії депутатів у системі міжінституціональних зв’язків регламе-
нтуються навіть не стільки сумнозвісною формулою ―одобрямса‖,
скільки відсутністю в комунікативній системі відмінних від підконт-
рольних суверену джерел інформаційного впливу на суспільство.
Проте в умовах реформування системи влади Україна має можливості
щодо структуризації політичного дискурсу в напрямі парламентської
риторики. Адже за час розбудови політичних інституцій держави,
незважаючи на усталені атавізми тоталітаризму, вже створені консти-
туційно незворотні засади розвитку парламентської риторики, які
полягають у наступному:
- демократичність виборчої системи;
- професіоналізація парламенту;
- законодавче забезпечення дискурсивності парламентської
практики;
- підвищення публічності та прозорості діяльності Верховної
Ради України як суб’єкта політичної комунікації.
Саме тому є всі підстави розглядати зміст парламентської ритори-
ки в контексті вивчення основних функціональних особливостей пар-
ламенту України, а також як реальної складової інформаційного прос-
тору політикуму, константи громадянського суспільства. Відомо, що
проблеми політики часто і доволі несподівано стають проблемами ко-
мунікативного характеру. Адже потреба в ефективній здатності до пе-
реконання виходить за межі чисто парламентської фразеології - вона
набуває ознак регулятора суспільної свідомості і виступає предметом
для аналізу політичної культури суспільства в цілому. В цьому плані
69
парламентська риторика має функціонувати в системі концептуально
оформлених суспільних поглядів, ідей, уявлень, які відображають інте-
реси, світогляд, ідеали людей у сфері політики, права, моралі, релігії, а
також працювати на випередження процесів становлення запрограмо-
ваних за межами її впливу ціннісних орієнтацій засобами, що обслуго-
вують ідеократію – пропагандою, інформуванням, навіюванням, мані-
пулюванням тощо [1]. Принаймні функціональні складові парламент-
ської риторики розглядати у зазначеному аспекті важливо з огляду
навіть на до певної міри умовності типізації парламентського мовлення
в сучасній Україні через відсутність реальної школи парламентських
дебатів, яка, безперечно, має свої здобутки в історії українського пар-
ламентаризму, проте до останнього часу не набула ознак наступально-
го політичного дискурсу. Як свого часу слушно зазначив В. Асадчев,
―у нас багато бід... перша – це те, що в регламенті немає таких понять,
як диспут і дискусія‖ [2]. Дійсно, на думку дослідників парламентських
дебатів, на пострадянському просторі ще триває формування публічно-
го політичного мовлення, слова і висловлюваннь, які приблизно одна-
ково розуміються усім суспільством. І на першому етапі головну роль
у формуванні цієї загальнодоступної мови відіграла публіцистика, по-
тім настав час передвиборчих та інших мітингів і останньою виникла
мова парламентська, що успадкувала чимало особливостей усіх зазна-
чених жанрів, проте ще остаточно не звільнившись від них [3].
Такий висновок російських науковців правомірний і для україн-
ських реалій, незважаючи на певні відмінності у трансформації полі-
тичних систем у посткомуністичний період, оскільки процеси еволю-
ції інформаційного простору держав СНД до недавнього часу були
доволі схожими з огляду на моноідеологічне минуле. Щоправда, на
нашу думку, порушувати питання про правомірність спадковості осо-
бливостей мас-медійного дискурсу чи їх недоцільність в парламентсь-
кій риториці є дискусійною темою. Звичайно, без публіцистичних
прийомів впливу парламентська риторика втрачає ефективність або
взагалі не може бути ідентифікована як форма парламентського дис-
курсу. Проте водночас постає питання про з’ясування тих ознак, які
типологізують парламентську риторику, роблять її відмінною від ін-
ших видів політичної комунікації. В літературі ці поняття ще не набу-
ли чіткої структуризації. У зв’язку з цим вбачається доцільним класи-
фікувати парламентську риторику в частині з’ясування її ознак як
загального, окремого і особливого, що дасть можливість розв’язати
питання типології парламентської риторики.
Загальне у нашому випадку кореспондується із теорією та прак-
тикою журналістської майстерності і частиною інформаційних скла-
70
дових політичного мовлення, яке поширюється засобами масової ко-
мунікації. У таких випадках політичне мовлення відбувається у фор-
маті усталених жанрів ЗМІ, у тому числі і каналами телекомунікацій.
Тобто йдеться про масовокомунікативну діяльність, коли депутат стає
повноцінним учасником реалізації завдань, що стоять перед мас-медіа
[4]. Також загальне виявляється у підпорядкуванні методики парламент-
ського мовлення основним принципам риторики, які передбачають
дотримання законів формальної логіки, врахування психологічних
закономірностей ораторського мистецтва, визначення системи суспі-
льно-політичного красномовства тощо [5].
Категорія окремого в парламентській риториці пов’язана із ко-
мунікативними характеристиками парламенту як органу публічного
дискурсу в частині здійснення ним законодавчої функції. Тобто пар-
ламентський корпус має спільний предмет диспуту. Його артикуляція
в сесійній залі депутатами і поширення змісту дебатів засобами масо-
вої інформації як організаційно, так і тематично упорядковані регла-
ментом, порядком денним пленарного засідання. При цьому важливо
врахувати, що предмет диспуту обслуговується усталеною системою
понять, котрі віддзеркалюють інформаційний тезаурус законодавчого
процесу в цілому, і понятійний апарат певних галузей права зокрема.
Тобто окреме в парламентській риториці багато в чому пов’язане із
спорідненістю тем дискурсу, властивостями комунікативного ресурсу
депутатського корпусу як лексично окресленого робочого колективу,
його мовну культуру у широкому розумінні, яка прийнята в даному
колективі і являє собою сукупність мовлення його членів [6].
При цьому парламентське мовлення відчутно еволюціонує в на-
прямі гармонізації парламентського дискурсу за змістом (імплементація
законодавства до світової практики) та українізації красномовства депу-
татів за формою. Зазначена тенденція впадає в око на теренах станов-
лення і зміцнення української термінології у галузі права. У зв’язку з
цим М. Зарицький наголошує на важливості обрання концептуальних
орієнтирів, що спрямували б практику термінотворення, виходячи із
того, що в дискурсі існують три напрями: 1) збереження узвичаєного
впливу російської мови; 2) поетапна деросіянізація; 3) радикальні зміни
в українізації термінології [7].
Зрушення парламентського диспуту саме у бік його професіона-
лізації, що виявляється у використанні засобів ідеографічного
(предметного) мовлення, дозволяє зробити висновок, що, по-перше,
народні депутати в контексті комунікативного забезпечення процесів
державотворення прагнуть до адекватного статусу народного обранця
мовного відповідника. Про це свідчить і аналіз комунікативних транс-
71
формацій, який прогресує помітніше на тлі політичної лексики широ-
кого вжитку. Актуальним залишається масив спеціально-профільного
мовлення – даються взнаки нерозв’язані проблеми створення україно-
мовної термінологічної системи передовсім в галузі технічних і при-
родничих наук.
По-друге, парламентська риторика має перспективи переважно у
напрямі здійснення Верховною Радою України своїх конституційних
повноважень, і рівень її представницької ефективності передовсім поля-
гатиме у зрушенні зворотного зв’язку, оскільки народний депутат, що
звертається до аудиторії з парламентської трибуни, має різновекторні
адресати. Ця обставина визначає спосіб впливу на них, що пов’язаний з
предметом обговорення, жанром парламентського диспуту, а головне –
метою комунікатора: вчорашній ―конструктивіст‖ може легко перетво-
ритися на ―популіста‖ – це вже залежить від техніки оволодіння депута-
том методами парламентської риторики. Варто також взяти до уваги і
множинність в однорідності парламентського дискурсу, для якого зав-
жди буде характерною ознакою ―політичний плюралізм‖ [8]. Таким
чином, окреме парламентської риторики, відокремлюючись від загаль-
ного, гармонійно переходить у категорію особливого, себто індивідуа-
льного, особистісного, оскільки народний депутат є не лише законодав-
цем, публічним політиком, а й особистістю. Притаманні йому риси,
окрім фінансових можливостей, були визначальними для проходження
до парламенту при мажоритарній системі виборів, проте вони багато у
чому залишатимуться такими і в умовах формування Верховної Ради
України за пропорційною системою виборів. Саме через це актуалізу-
ється питання про визначення ролі індивідуального парламентського
мовлення в процесі впливу на аудиторію. Як зазначає О. Каменська,
існують різні рівні впливу слова на особистість. Слово може справляти
сильний вплив на підсвідомість, визначає наступні вчинки, хоча в окре-
мих випадках цей зв’язок і не усвідомлюється (скажімо, гіпнотичний
вплив харизматичного лідера). Слово впливає на інтелектуальну сферу
людини, зокрема на вербальне знання, своєю семантикою. Це відбува-
ється в результаті взаємодії значення слова із минулим досвідом індиві-
да, що зафіксований у пам’яті. Промовець намагається за допомогою
відповідних комунікативних конструкцій привернути увагу партнера,
примусити його стати учасником комунікативної дії. Це в свою чергу
передбачає на рівні взаєморозуміння комунікаторів перехрещення їх
знань, які, зокрема, представлені у вербальній формі [9].
Пошук спільного знаменника щодо ціннісних орієнтацій комуні-
катора, яким виступає народний депутат, і реципієнта (аудиторія)
залежить як від когнітивних, так і від ситуативних факторів. Водно-
72
час рівень ефективності парламентської риторики залежить також від
індивідуальної здатності промовця до їх урахування і використання.
Тому питома вага особливого в парламентському диспуті стає визна-
чальною. Саме зазначена категорія є предметом дискурс-аналізу. Цей
метод дослідження змісту ґрунтується на трьох важливих складових:
дія, побудова та варіативність. Конкретизуючи цю думку, М. Макаров
підкреслює, що промова чи створення тексту є соціальною дією. Вла-
стивості цих соціальних дій визначаються тим, як усний дискурс по-
будований, за допомогою яких риторичних прийомів. Тому однією із
центральних характеристик аналізу є інтерес до риторичних аргумен-
тативних структур, зокрема в політичних дебатах [10]. Власне, право-
мірність зазначеної тези засвідчує й доволі промовистий факт афорис-
тичності парламентських висловів, що відклалися в масовій свідомос-
ті, стали предметом дотепної народної артикуляції і навіть збагатили
масив неформальної політичної комунікації.
Традиційно вербальні носії і власне зміст політичної комунікації
дослідники вивчають на рівні мас-медійних комунікаторів, тобто ЗМІ,
у тому числі електронних. Проте, як свідчить досвід, політична комуні-
кація як система інформаційного обміну, започаткована на рівні міжо-
собистісної та групової комунікації [11]. Своїм корінням вона сягає в
період античних демократій, згодом набуває поширення як форма пар-
ламентських дискусій. Особливо помітним цей процес був, зокрема, у
Франції наприкінці XVIII ст., коли почали друкуватися парламентські
звіти. Саме такі видання, як ―Аннали Національних зборів. Парламент-
ські документи. Офіційний вісник Французької республіки‖ в серіях
―Закони і декрети‖, ―Парламентські дебати‖, ―Національні збори‖,
―Парламентські дебати. Сенат‖, ―Економічна і соціальна рада‖ стали
важливим джерелом політичної комунікації [12]. Природно, що для
українського політикуму процес матеріалізації інформаційних масивів
каналами політичної комунікації в пострадянський період став одним з
елементів державотворення. Саме тому вбачається актуальним вивчен-
ня його складових, передовсім змісту політичної комунікації в контекс-
ті опрацювання законотворчої інформації на рівні комунікатора. Влас-
не, засобом передачі такої інформації, її модуляції виступають парла-
ментські дебати. Таким чином, предмет нашого аналізу - матеріали
парламентських дебатів. У системі політичної комунікації його суть
полягає у розкритті основних вербальних та ітервальних ознак публіч-
ного процесу законотворення.
Останній розглядається як регламент офіційного обговорення
депутатами проблем у відповідності до затвердженого депутатами по-
рядку денного. Парламентські дискусії розглядаються як певна перехідна
73
форма комунікації - від офіційної масової до неформальної внутрігру-
пової. З неформальною її зближує безпосереднє спілкування з опонен-
том, з офіційною - те, що процес і результати дискусії вводяться до
інформаційного обігу у формі стенограм пленарних засідань Верховної
Ради України. Також важливо взяти до уваги й ту обставину, що засі-
дання парламенту транслюються в прямому ефірі національним радіо і,
природно, стають відомими широкому загалу виборців. Цей факт акту-
алізує проблему співвідношення власної думки політика з загальноп-
рийнятими соціальними та моральними принципами. Минулі дії парла-
ментаріїв, їх плани на майбутнє та пропозиції за таких умов виглядати-
муть переконливо, вагомо під захистом саме таких принципів. Хоча, як
вже зазначалося, парламентські дискусії мають деякі особливості, що
обумовлюються відкритістю диспуту, водночас ці дискусії через їх
об’єктивну спрямованість орієнтовані на створення та підтримання
продуктивного інтерактивного клімату. Аналіз матеріалів з проблеми,
що досліджується, свідчить, що публічні дискусії в парламенті України
мають певні категоріальні класифікатори. Вони значною мірою вже
відпрацьовані зарубіжними дослідниками комунікативних особливос-
тей парламентських дебатів [13]. З їх рекомендації випливає, що в пар-
ламентській дискусії окреслюються два аспекти:
- змістовий, що пов’язаний з проблемою, яка обговорюється;
- контактний, що пов’язаний із публічною взаємодією учасни-
ків дискусії.
Змістовий охоплює такі елементи вербальної комунікації учасників:
- визначення питання, що є предметом обговорення;
- обґрунтування шляхів розв’язання питання;
- спростування думки опонента щодо вирішення проблеми.
У контактному аспекті предметом наступної конкретизації є такі
об’єкти:
- прихильники певного способу розв’язання питання;
- їхні опоненти, які пропонують інший шлях вирішення проблеми;
- учасники дискусії, котрі не визначилися щодо голосування.
Таким чином, шість зазначених елементів структури парламент-
ської дискусії і є тими основними напрямами, за якими може відбу-
ватися дослідження вербальних ознак політичної комунікації парла-
ментаріїв. З цією метою кожен виступ депутата має фіксуватися за
допомогою тих символів-інформаторів, які обслуговують представ-
лену категоріальну схему.
Передовсім особливо контрастно впадає в око відмінність моноі-
деологічних цензурованих виступів у парламенті радянської України
у порівнянні із прикладами політичної риторики депутатів, які були
74
обрані до Верховної Ради України на альтернативній основі, коли
парламентський дискурс почав еволюцію за схемою: ―старий зміст –
стара форма‖, ―стара форма – новий зміст‖, ―нова форма – новий
зміст‖ [14]. Нині вже утворився доволі представницький масив парла-
ментської риторики, що, по-перше, складає своєрідну хрестоматію
депутатського мовлення, по-друге, окреслює основні типологічні ха-
рактеристики парламентської риторики, по-третє, конкретизує зміст
промов у Верховній Раді України, визначаючи яскравих ораторів,
талановитих промовців, виступи яких стали предметом професійного
інтересу з боку спеціалістів [15].
Таким чином вбачається актуальним з огляду на зростання місця
парламенту в системі розподілу владних повноважень, його ролі у
здійсненні комунікативного впливу на механізм артикуляції соціаль-
них інтересів і, відповідно, підвищення публічності прийняття полі-
тичних рішень і їхнього оприлюднення розкрити основні комунікати-
вні особливості парламентської риторики в процесі здійснення депу-
татами публічного дискурсу.
Відомо, що за Аристотелем красномовство поділяють на три
роди: судове, дорадче й урочисте. У тих випадках, коли слухач є суд-
дею того, що вже сталося, йдеться про судове красномовство. Якщо
завдання слухача полягає у тому, щоб схвалювати чи відхиляти за-
пропоноване, то в цьому розумінні йдеться про красномовство дорад-
че. В урочистому красномовстві аудиторія має просто вислуховувати
промову. Досвід парламентської практики структурує мовлення на-
родних депутатів у бік переважання власне дорадчого красномовства.
Від волі його слухачів залежить прийняття рішення [16].
Реалізація цього завдання відбувається передовсім за допомогою
інтенції, себто системи доказів, котра поділяє їх на природні
(документи, свідчення) і штучні, до яких належать так звані докази до
логосу (логічні докази), пафосу (докази до почуттів, пов’язані із обі-
цянками, застереженнями чи погрозами) та етосу (апеляція до етич-
них норм, пов’язана з прийняттям або запереченням певної поведін-
ки). Переконливість природних доказів полягає у їхній об’єктивності.
Апеляція до емпіричних знань – характерна властивість таких дока-
зів. Помітними із доказів до очевидного є запрошення у свідки самих
слухачів за схемою ―Ви самі бачите...‖; ―Ви знаєте...‖; ―Ви знаєте, що
у нас функціонує 233 реабілітаційні центри‖; ―Дивіться, більше деся-
ти урядів змінилося, уже кілька складів Верховної Ради, скільки змі-
нили глав адміністрацій і таке інше‖; ―До України, ви знаєте, газ пос-
тачається у потрібних обсягах, але Україна є державою, яка неефекти-
вно використовує цей ресурс‖[17].
75
Парламентська риторика являє собою не лише комунікативну
структуру, яка має властивості емпіричності та фактологічної насиче-
ності. Мова політика професійно вимальовується у застосуванні ефек-
тивного дедуктивно-індуктивного методу у доведенні думки.
Аналіз стенографічних матеріалів дозволяє зробити висновок
щодо переважання питомої ваги дедуктивності через специфіку пар-
ламентського дискурсу, що ґрунтується на конкретизації соціальних,
політичних, економічних проблем за принципом від загального до
часткового. Це є помітною ознакою доповідей, які виголошуються під
час пленарних засідань. Переважанням структурних одиниць поділу
тексту ―по-перше‖, ―по-друге‖ і т.д. можна пояснити, приміром, допо-
відь голови Комітету Верховної Ради України з питань промислової
політики і підприємництва про проблеми реформування системи дер-
жавної реєстрації господарської діяльності [18]. Важливо зазначити,
що застосування дедукції в парламентському мовленні також багато у
чому обумовлене регламентною процедурою, коли термін обмеження
виступів учасників дебатів активізує пошук оптимальної моделі лако-
нічності виступів. Як відомо, індуктивний метод передбачає перехід
від часткового до загального. Спочатку промовець викладає окремі
факти, а після відповідного аналізу та їх оцінки переходить до загаль-
них висновків, рекомендацій та порад. Класичний приклад – виступ
Генерального прокурора України, в якому порушується питання про
посилення кримінальної відповідальності за наклеп [19]. Спочатку
промовець наводить окремі факти: доведення до самогубства началь-
ника обласного управління МВС, звернення народного депутата
України В.А. Ющенка із заявою про те, що в деяких регіонах України
розповсюджується так званий відкритий лист ―моїм виборцям‖ нібито
від його імені. З огляду на ці та інші подібні факти Генеральна проку-
ратура внесла пропозиції про внесення доповнень до Кримінального
кодексу України, які передбачають відповідальність за наклеп, про
що, власне, йдеться наприкінці виступу. Проте будь-які аргументи,
які обслуговують висловлену тезу, в парламентському дискурсі нара-
жатимуться на опір альтернативної думки, якщо аргументація не від-
повідатиме законам послідовності викладу – на відміну від вербальної
комунікації, парламентська риторика є публічним дискурсом. Для
депутатського красномовства характерна його корекція в бік публіци-
стичних прийомів із арсеналу маніпулятивного впливу. Тоді система
питань, які є важливою регуляторною основою комунікації в процесі
пленарних засідань, перетворюється на інструмент політичної бороть-
би у контексті традиційних для парламенту проблем змагальності за
посади, вплив, соціальний статус тощо. У такому контексті риторика
76
депутатів, перетворюючись на політичну рекламу, набуває незвичних
конструкцій [20]. Особливо помітними вони є в парламентській рито-
риці у тих випадках, коли дискурс переходить у площину діалогічнос-
ті. Тут відбувається пошук рівнозначного партнерства. В цьому кон-
тексті причини з’ясування стосунків містяться у площині інформацій-
ного забезпечення комунікативних зв’язків фігурантів парламентської
риторики. Незбалансованість комунікативних можливостей різних
народних депутатів, яка переважно має суб’єктивні чинники (риси
характеру, освітній рівень, фінансові можливості, досвід парламент-
ської роботи тощо), призводить до формування також і неформальних
лідерів парламентського дискурсу. Тому процесам домовленості полі-
тиків, що розглядається Т. Пахомовою в контексті класифікації Б.
Ломова, відводиться важливе місце [21]. При цьому вирішальним
елементом парламентської риторики стає пошук аргументів, які на-
ближатимуться до спільної мотивації – її витоки перебувають у фор-
муванні етичних доказів. Традиційно докази етосу (етичні) поділя-
ються на докази до співпереживання та докази до заперечення. І ті й
ці спираються на спільні для українського народу принципи суспіль-
ної моралі. Тобто докази до співпереживання передбачають колектив-
не визнання певних позицій, а докази до заперечення – відповідно –
колективне неприйняття [22]. Приклад: ―Сьогодні на Дні уряду у Вер-
ховній Раді України розглядається важливе загальнодержавне питан-
ня, яке стосується понад 2,5 млн. осіб з обмеженими фізичними мож-
ливостями – людей, які потребують особливої уваги та піклування
суспільства. Милосердя, чуйність і співчуття до слабких завжди були
характерними рисами духовності українського народу ―; ―...А ми з
вами сьогодні не здатні віддячити інвалідам, яких залишилася крихта,
забезпечити їм відповідний статус‖ [23].
Якщо в першому випадку застосований доказ до співпереживан-
ня, то в другому – доказ до заперечення. Природно, що здійснення
парламентського дискурсу на зазначених аргументах в риториці депу-
татів використовується часто, проте воно не є визначальним в процесі
результативності дискурсу. Зазначені докази адресовані електорату і
за функціональним призначенням не справлятимуть вплив на депу-
татський корпус без урахування ряду обставин. По-перше, апеляція
до загальновідомих фактів часто складає основу парламентського
популізму; по-друге, публічні звинувачення у несумлінності, якими
обмінюються члени депутатських об’єднань (груп, фракцій), переш-
коджають прийняттю рішень консолідованої відповідальності, по-
третє, наближення виборчих кампаній окреслює перекомутацію пар-
ламентської риторики із логічних доказів на пафос з огляду на публіч-
77
ність риторики в інформаційному просторі і відповідну психологію
електоральної поведінки.
Безумовно, що врахування особливостей парламентарної ритори-
ки передбачає її структуризацію відповідно до порядку денного плена-
рних засідань. Тобто йдеться про своєрідну диспозицію парламентсь-
кого мовлення. Диспозицією вважають мистецтво розміщення матеріа-
лу й оформлення структури промови [24]. В нашому випадку зовнішні
ознаки диспозиції залежать від форми парламентської комунікації:
пленарне засідання, День уряду чи парламентські слухання. В залежно-
сті від цього депутатське красномовство типологізується, зберігаючи
при цьому й традиційні методи структуризації промови. У стенографі-
чних звітах Верховної Ради України фіксується усне мовлення, яке
містить так звані схеми висування, себто використання певних виража-
льних засобів мовлення: ―У чому тут проблема? А проблема, певно,
полягає у тому, що коли депутат-мажоритарник відпрацював, а за ним
немає політичної сили, то немає й колективної відповідальності. На
його місце знову такий самий прийде. Вирішив свої внутрішні фінан-
сові проблеми, прийшов інший і так далі. А партійна система, ніби лак-
мусовий папірець, проявляє кожну політичну силу і надає відповідаль-
ність назавжди, і видно, як працювала ця партія, як вона виконала пе-
редвиборну програму. Яка ваша думка?‖ [25]. У цьому тексті виража-
льні засоби (запитання різної форми, порівняння, переміщення дієсло-
ва тощо) характеризують парламентське мовлення як розмовний стиль,
в якому схема висування позбавлена емоційного забарвлення, на відмі-
ну від такої моделі риторики, як градація. Градація, окрім повтору,
передбачає посилення певної ознаки в кожному з її елементів зчеплен-
ня (його найпоширеніший вид у парламентському мовленні) структу-
ри, що відкриває думку запитанням, а закриває, відповідно, відповіддю
на нього: ―Як виник гімн? У середині ХІХ століття (ви знаєте, це була
весна народів) у Російській, Австро-Угорській імперіях, які тоді існува-
ли, слов’янство почало оживати і підніматися, почала зароджуватися
українська інтелігенція. Вона частково була сполонізована, частково
зрусифікована, але якось почала повертатися до національних джерел,
збиратися і думати про національну долю.
На такому ось зібранні чи вечірці Чубинський одного разу взяв і
заспівав вірш, який він написав. Культурному, інтелігентному товарист-
ву, яке там зібралося, цей вірш сподобався, і вони почали його розноси-
ти між людьми. Люди відчули в цьому вірші свою мрію, свою душу.
Чому Шевченко безсмертний? Та тому, що люди у віршах Шевчен-
ка побачили самі себе. Шевченко талановито, геніально висловив те, що
кожен сам собі уявляв, тільки не вмів про це так геніально сказати‖ [26].
78
Використання зразків парламентської риторики в контексті ви-
вчення комунікативних елементів політичного дискурсу дозволяє
визначити класичні прийоми ораторського мистецтва, які стають ціл-
ком сучасними з огляду на їх злободенність та актуальність: ―...Ви
наполягаєте на тому, щоб, усупереч усякому здоровому глузду, а не
тільки регламенту і Конституції, прийняття цього законопроекту від-
бувалося не на засадах легітимності, а на засадах легітемності‖ [27]. У
цьому випадку дотепність побудови оратором антитези полягає у про-
тиставленні слова ―легітимність‖ відповідному вислову, утвореному
від сумнозвісних ―темників‖, що в інформаційному просторі суспільс-
тва стали своєрідними символами антидемократичності влади.
Взагалі, милозвучність, депутатського мовлення, розмаїття мов-
но-стилістичних засобів парламентської риторики складає великий
масив політичного дискурсу на вербальному рівні, який являє не ли-
ше предмет спеціального дослідження змісту політичної комунікації,
а становить основний масив зображальних засобів, що їх використо-
вують інтерпретатори парламентської хроніки, якими є як журналіс-
ти, так і політологи, що працюють в системі масової інформації.
Проте до останнього часу залишається відкритим питання про
розмежування складових парламентської комунікації за критерієм
застосування комунікативних функцій (денотативної, контактної та
експресивної) через те, що поза увагою дослідників залишається зв’я-
зок жанрів парламентських дебатів (доповідь, виступ, запитання-
відповіді, заява) із зазначеними функціями. Проте в системі парламе-
нтських дебатів рівень аргументації вельми помітно віддзеркалює
така комунікативна функція, як денотативна. Передовсім вона репре-
зентує той тезаурус, що утворений основними понятійними категорія-
ми, якими оперують парламентарії. Відомо, що переважно структура
законопроекту починається із словника термінів, які обслуговують
понятійну основу майбутнього закону. Саме вона часто потрапляє в
центр парламентської дискусії. Рівень однозначності, взаємовиклю-
чення цієї основи, ступінь її кореспондованості із базовими законами
багато у чому впливає на результативність голосування під час при-
йняття рішень. Це по-перше.
Другою важливою складовою денотативної функції, що обумов-
лює структуру аргументації, є використання в процесі обґрунтування
власної думки кількісних показників, тобто вимірюваних категорій. Їх
виклад, як свідчить аналіз, здійснюється, з одного боку, в абсолютно-
му вимірі, а з іншого – в контексті порівняльних характеристик шля-
хом співставлення даних. Саме ця обставина часто стає предметом
дискусії під час обговорення в частині підтвердження чи спростуван-
79
ня відповідних даних. Також важливою складовою парламентської
дискусії в плані обґрунтування позиції є окреслення такої особливості
політичної комунікації, як зв’язок з виборцями. Апеляція до громад-
ської думки, виклад наказів виборців складають зміст електоральної
аргументації і часто використовуються парламентаріями як вагомий
фактор впливу на аудиторію.
Практика вивчення природи парламентських дискусій доводить,
що поширеним вирішальним чинником формування думки на користь
основної тези доповіді виступають не конкретизовані елементи дено-
тативного переконання, а контактна комунікативна функція. Її суть
полягає не у висвітленні структурних ознак проблеми (постановка
питання, власне аргументація, висновки), а у використані елементів
допоміжної інформації, котра спрямовується на досягнення кінцевої
мети – переконати опонента чи підтримати однодумця. В контексті
публічної роботи парламенту контактна функція простежується в та-
ких вербальних ознаках, як апеляція до консолідованої думки, авто-
ритетів, зокрема до позиції профільного комітету, висновків науково-
експертного управління Апарату Верховної Ради України, позицій
Президента України як суб’єкта законодавчої ініціативи тощо.
Важливим елементом комунікативного висновку в парламентсь-
кій дискусії є також експресивна функція, що надає дебатам емоцій-
ного забарвлення, популяризує виклад, акцентує резюмовану частину
доповіді (висновку) та персоніфікує парламентські стосунки. Симво-
ли-інформанти, котрі розкривають інформаційний зміст експресивної
функції, мають вельми широкий спектр: від компліментарної до нега-
тивної лексики. Характерно, що між частотністю їх застосування та
комунікативною завантаженістю в сесійній залі існує стійкий кореля-
ційний зв’язок.
Взагалі, питання публічної персоніфікації парламентських стосун-
ків, які перебувають у площині експресивної функції, безпосередньо
позв’язані з проблемою толерантності парламентського діалогу. Верба-
льні характеристики цього процесу також були предметом кількісного
аналізу, і розглядаються вони не лише на рівні процедури і ―обміну реп-
ліками‖, які, на жаль, стають предметом уваги охочих до скандальних
сюжетів деяких запопадливих ЗМІ. Питома вага таких символів-
інформантів міститься в частині запитання-відповіді і має структурова-
ний характер за професійною, біографічною, партійною ознаками.
Зазначені функції, що обслуговують вербальні ознаки політичної
комунікації в межах парламентської дискусії, матеріалізовані таким
показником, як коефіцієнт інформаційної насиченості. Він віддзерка-
лює співвідношення інформаційної площі (кількості знаків), яка об-
80
слуговує конкретну комунікативну функцію, і загальної інформацій-
ної площі стенограми пленарного засідання Верховної Ради України.
Системний аналіз комунікативних ознак парламентської дискусії
в форматі репрезентативної вибіркової сукупності текстів стенограм
пленарних засідань Верховної Ради України І, ІІ, ІІІ, IV скликань ви-
кладено в зведеній таблиці, котра відбиває рівень комунікативної на-
сиченості публічної роботи парламентаріїв під час обговорення зако-
нопроектів.
Рівень комунікативної насиченості в структурі парламентської
дискусії під час сесійних засідань Верховної Ради України
Наявність ознак комунікативних функцій у матеріалах парламе-
нтських дискусій віддзеркалює тенденцію зменшення рівня денотати-
вної функції в частині ―Доповідь‖ впродовж усього періоду на тлі
сталого збільшення контактної функції, а також експресивної, котра
особливо помітна в період роботи Верховної Ради України IV скли-
кання. Це свідчить про комунікативне збагачення елементів парламе-
нтської дискусії за рахунок залучення до традиційної системи аргуме-
нтації елементів зовнішнього впливу, які випливають з аналізу і розу-
міння зовнішніх чинників, зокрема соціальних факторів, обізнаністю
з проблемами електоральної комунікації, що набула досвіду політич-
81
ного протесту в період акцій ―Україна без Кучми‖, ―Повстань, Украї-
но‖ та Помаранчевої революції у листопаді-грудні 2004 р.
Характерним є зростання питомої ваги денотативної функції у
виступах в період І і ІІІ скликань. Наявність ознак активного диспуту
в пленарних засіданнях парламенту простежується саме в частинах
―питання – відповіді‖, що свідчить про активізацію роботи депутатсь-
кого корпусу. На користь цієї тези промовляє й помітне представниц-
тво саме в цій частині дискусії наявної експресивної функції.
З’ясування суті парламентської дискусії в контексті політичної
комунікації важливо здійснювати не лише в кількісному вимірі, а й у
порівнянні з кількістю, структурою та тематичною спрямованістю
законів. Той факт, що парламентом ІІІ скликання обговорювалося на
30 відсотків більше, ніж у попередні роки законопроектів [28], які
передбачали зміни до діючих законів, певною мірою пояснює змен-
шення питомої ваги денотативної функції за рахунок усталеної термі-
нологічної системи нормативної бази, яка не була предметом актив-
ного обговорення. Впадає в око стійка тенденція до збільшення пито-
мої ваги експресивної функції в структурі парламентської дискусії на
рівні порівняльного аналізу відповідних носіїв у інформативному ма-
сиві за результатами роботи Верховної Ради від ІІ до IV скликань.
Важливо, що цей процес набуває поширення не лише в масиві емо-
ційних заяв парламентаріїв, а також їхніх виступів у традиційному
розділі ―Різне‖, а й безпосередньо в процесі публічної законотворчої
роботи. Можливо, збільшенню експресивних ознак у доповідях, ви-
ступах, питаннях і відповідях останнім часом сприяє і підвищений
фактор публічності, котрий набув особливої ваги після відновлення
трансляції пленарних засідань Верховної Ради каналами українського
радіомовлення. Заслуговує на увагу і характерна трансформація кому-
нікативного впливу на депутатський корпус з традиційної ―доповіді‖
у ―виступи‖. Це пов’язано з конкретизацією питань порядку денного в
режимі обговорення проблеми, зокрема в розділі ―Питання‖, що за
структурою комунікативного повідомлення набуває ознак виступу.
Безперечно, що співвідношення жанрів парламентської риторики
із комунікативними функціями політичного дискурсу перебуває у
стійкій залежності від соціальних, економічних, політичних умов, і
Верховна Рада України завжди перебуватиме в центрі подій, що від-
буватимуться в країні. Звідси висновок про пріоритетність публічного
мовлення в системі комунікативних зв’язків між політиками, з одного
боку, та політиками і електоратом – з іншого. Ми пересвідчуємося у
цьому не лише під час політичної кризи – вона природно загострює
проблеми соціального несприйняття згубної для суспільства практики
82
підкилимного адміністрування та ―міністерського права‖. Тому здійс-
нення парламентської риторики на засадах прозорості і публічності
варто розглядати як важливу умову і ознаку розвитку України у фор-
маті цивілізаційних підвалин побудови громадянського суспільства,
шлях до якого виявився для нашої країни і тривалим, і болісним, спо-
вненим романтичних надій та соціальних розчарувань.
1. Зязюн І.А. Ідеократичні зумовлення ідеології // Психолого-
педагогічна наука і суспільна ідеологія: Матеріали методол. семінару
Акад.. пед. наук України. – К.: АПНУ, 1998. – С. 63-65. 2. Див.: Сьома
сесія Верховної Ради України третього скликання: Стеногр. звіт // Бю-
летень №35. – К.: Видання Верховної Ради України, 2001. – С. 85.
3. Баранов А.Н., Казакевич Е.Г. Парламентские дебаты: традиции и
новации. – М.: Знание, 1991. – С. 4. 4. Фінклер Ю. Засоби масової інфо-
рмації України як соціальний інститут: особливості впливу на аудито-
рію // Студії політологічного центру ―Генеза‖. – 1995. – № 5. – С. 333-
334. 5. Див.: Гурвич С.С., Погорілко В.Ф., Герман М.А. Основи ритори-
ки. – К.: ―Вища школа‖, 1978. – С. 56-78. 6. Лотман Ю.М. Семиосфера.
– С.-Петербург: ―Искусство – СПБ‖, 2000. – С. 396-397. 7. Зарицький
М.С. Актуальні проблеми українського термінознавства. – К.: Вид-во
―Політехніка‖, 2004. – С. 49. 8. Малиновська М. Становлення громадян-
ського суспільства та правової держави в Україні // Схід. – 1998. – № 6.
– С. 41. 9. Каменская О.Л. Текст и коммуникация. – М.: Высш. школа,
1990. – С. 97. 10. Макаров М.Л. Основы теории дискурса. – М.: ИТДГК
―Глозис‖, 2003. – С. 80-81. 11. Слісаренко І. Українська владна еліта та
політична комунікація // Сучасна інформаційна політика. – К.: Центр
вільної преси, 1999. – С. 100-104. 12. Коломийцев В.Ф. Методология
истории (от источника к исследованию). – М.: ―Российская политичес-
кая энциклопедия‖ (РОССПЭН), 2001. – С. 81. 13. Дмитришев А.В.,
Латинов В.В., Хлопаев А.Т. Неформальная политическая коммуника-
ция. – М.: ―Российская политическая энциклопедия‖ (РОССПЭН), 1996.
– С. 13. 14. Баранов А.Н., Казакевич Е.Г. Зазначена праця. – С. 28-29.
15. Див.: Гаман В. Парламентські коридори, або Момент істини у нашій
новітній історії (розмови різних років з українськими парламентарями).
– К.: Вир, 1998. – 328 с. 16. Хазагеров Г.Г. Политическая риторика. –
М.: Никколо-Медиа. – 2002. – С. 27-28. 17. Третя сесія Верховної Ради
України четвертого скликання: Стеногр. звіт // Бюлетень № 7. – С. 12;
Бюлетень № 8. – С. 100; Бюлетень № 18. – Ч. 1. – С. 29. – К.: Видання
Верховної Ради України, 2003. 18. Там само. – Бюлетень № 9. – С. 82.
19. Там само. – Бюлетень № 14. – Ч. 2. – С. 90. 20. Мелешко О.І. Полі-
тична реклама як жанр політичного дискурсу // Вісник міжнар. ун-ту. –
83
2004. – Вип. 3. – С. 224-228. 21. Пахомова Т. Комунікативні процеси в
системі органів публічної влади // Актуальні проблеми політики. – 200-
3. – Вип. 16. – С. 197-203. 22. Хазагеров Г.Г. Зазн. праця. – С. 48.
23. Третя сесія Верховної Ради України четвертого скликання: Стеногр.
звіт // Бюлетень №7. – К.: Видання Верховної Ради України, 2003. –
С. 4-5; 84. 24. Вандишев В.М. Риторика: Екскурс в історію вчень і по-
нять. – К.: Кондор. – С. 178. 25. Третя сесія Верховної Ради України
четвертого скликання: Стеногр. звіт // Бюлетень №8. – К.: Видання Вер-
ховної Ради України, 2003. – С. 72. 26. Там само. – Бюлетень № 14. –
Ч. 2. – С. 41. 27. П’ята сесія Верховної Ради України четвертого скли-
кання: Стеногр. звіт // Бюлетень № 30. – Ч. 1. – К.: Видання Верховної
Ради України, 2004. – С. 44. 28. Верховна Рада України: інформаційний
довідник / Авт-упоряд.: М. Ярош (кер. колег.), А. Пивовар, А. Погорє-
лова. – К.: Парламентське вид-во, 2002. – С. 91.
В. Перевезій
ЛІБЕРАЛІЗМ, КОНСЕРВАТИЗМ ТА ХРИСТИЯНСЬКА
ДЕМОКРАТІЯ: ВЗАЄМОДІЯ ЧИ ВЗАЄМОПРОНИКНЕННЯ
(ТЕОРЕТИЧНИЙ ТА ПРАКТИЧНИЙ АСПЕКТИ)
Напередодні чергових парламентських виборів в Україні спостері-
гається пожвавлення процесів партійного будівництва. З’являються нові
або реанімуються старі партійні бренди. При цьому у багатьох політиків
зберігаються стереотипні уявлення про те, що творені ними партії по-
винні мати чітко визначені та точно сформульовані ідеологічні стандар-
ти. Внаслідок цього з’являються вузько ідеологічні партії, які, як засвід-
чують попередні вибори, не мають чіткої електоральної перспективи
(виняток становлять лише комуністи і частково – соціалісти, завдяки
стереотипному мисленню значної частини суспільства, вихованої ще в
роки комуністичного режиму). Причина цього криється у тому, що в
сучасному світі фактично не залишилось впливових політичних партій,
що зберігають недоторканими власні ідеологічні принципи. Керуючись
виборчою стратегією, партії запозичують найбільш привабливі для ви-
борця ідеї навіть у антагоністичних для себе ідеологіях. Внаслідок цього
у світі фактично не залишилось ―автентичних‖ політичних ідеологій. У
даній статті ми спробуємо проаналізувати взаємовплив найбільш тради-
ційних для європейських країн ідеологій: лібералізму, консерватизму та
християнської демократії у теоретичному і практичному вимірах.
84
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-77690 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 1810-5270 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-28T17:04:42Z |
| publishDate | 2004 |
| publisher | Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Ганжуров, Ю. 2015-03-05T09:26:02Z 2015-03-05T09:26:02Z 2004 Парламентська риторика: досвід комунікативної структуризації / Ю. Ганжуров // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. — К., 2004. — Вип. 5. — С. 68-84. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. 1810-5270 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/77690 uk Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї Проблеми політичного менеджменту Парламентська риторика: досвід комунікативної структуризації Article published earlier |
| spellingShingle | Парламентська риторика: досвід комунікативної структуризації Ганжуров, Ю. Проблеми політичного менеджменту |
| title | Парламентська риторика: досвід комунікативної структуризації |
| title_full | Парламентська риторика: досвід комунікативної структуризації |
| title_fullStr | Парламентська риторика: досвід комунікативної структуризації |
| title_full_unstemmed | Парламентська риторика: досвід комунікативної структуризації |
| title_short | Парламентська риторика: досвід комунікативної структуризації |
| title_sort | парламентська риторика: досвід комунікативної структуризації |
| topic | Проблеми політичного менеджменту |
| topic_facet | Проблеми політичного менеджменту |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/77690 |
| work_keys_str_mv | AT ganžurovû parlamentsʹkaritorikadosvídkomuníkativnoístrukturizacíí |