Локальні рівні сучасного історичного пізнання: спроба типологізації

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Регіональна історія України
Date:	2009
Main Author:	Верменич, Я.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут історії України НАН України 2009
Subjects:	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/77927
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Локальні рівні сучасного історичного пізнання: спроба типологізації / Верменич Я. // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — Вип. 3. — С. 9-40. — Бібліогр.:46 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-77927
record_format	dspace
spelling	Верменич, Я. 2015-03-09T12:50:39Z 2015-03-09T12:50:39Z 2009 Локальні рівні сучасного історичного пізнання: спроба типологізації / Верменич Я. // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — Вип. 3. — С. 9-40. — Бібліогр.:46 назв. — укр. XXXX-0087 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/77927 uk Інститут історії України НАН України Регіональна історія України Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії Локальні рівні сучасного історичного пізнання: спроба типологізації Article published earlier
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
title	Локальні рівні сучасного історичного пізнання: спроба типологізації
spellingShingle	Локальні рівні сучасного історичного пізнання: спроба типологізації Верменич, Я. Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії
title_short	Локальні рівні сучасного історичного пізнання: спроба типологізації
title_full	Локальні рівні сучасного історичного пізнання: спроба типологізації
title_fullStr	Локальні рівні сучасного історичного пізнання: спроба типологізації
title_full_unstemmed	Локальні рівні сучасного історичного пізнання: спроба типологізації
title_sort	локальні рівні сучасного історичного пізнання: спроба типологізації
author	Верменич, Я.
author_facet	Верменич, Я.
topic	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії
topic_facet	Теоретико-методологічні проблеми регіональної історії
publishDate	2009
language	Ukrainian
container_title	Регіональна історія України
publisher	Інститут історії України НАН України
format	Article
issn	XXXX-0087
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/77927
citation_txt	Локальні рівні сучасного історичного пізнання: спроба типологізації / Верменич Я. // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — Вип. 3. — С. 9-40. — Бібліогр.:46 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT vermeničâ lokalʹnírívnísučasnogoístoričnogopíznannâsprobatipologízacíí
first_indexed	2025-11-25T20:34:24Z
last_indexed	2025-11-25T20:34:24Z
_version_	1850525485096763392
fulltext	Розділ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ РЕГІОНАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ Верменич Ярослава (Київ) Локальні рівні сучасного історичного пізнання: спроба типологізації Чорновол Ігор (Львів) Теорія компаративних фронтирів Нагорна Лариса (Київ) Центр як категорія історичної регіоналістики Рыженко Валентина (Омск) Исследователь в современном междисциплинарном пространстве: возможности изучения образов и пространства города советской эпохи Павлов Олександр (Одеса) Сільські території: теоретико-методологічні засади дослідження 7 Регіональна історія України Збірник наукових статей Випуск 3 8 Ярослава Верменич ЛОКАЛЬНІ РІВНІ СУЧАСНОГО ІСТОРИЧНОГО ПІЗНАННЯ: СПРОБА ТИПОЛОГІЗАЦІЇ Глобалізаційні процеси, які потягнули за собою необхідність нового погляду на співвідношення глобального і локального, радикально змі- нюють основоположні парадигми історичного знання. Подієва істо- рія, сфокусована навколо політичних ситуацій, переважно у краї- нознавчому контексті, дедалі більше демонструє вичерпаність влас- них евристичних можливостей. Протиборство держав і їх тимчасові альянси, створення імперій і їхній крах, боротьба націй і національ- них груп за своє «місце під сонцем» — все те, що становило зміст по- літичної історії ХІХ–ХХ століть, вже багатократно описане. Виявилося, однак, що потаємні пружини найглибшого конфлікту — між цінністю людського життя і готовністю «сильних світу цього» без вагань посягнути на неї — історіографічним рефлексіям не підвладні. Історичні мета- наративи не містять переконливих пояснень того, чому попри пере- важання у світі сил, що прагнуть миру, спокою і законності, у ньому так часто торжествують демони зла й насильства. Наблизити істориків до цієї розгадки здатне, як виявилося, пе- реосмислення ролі простору і просторових чинників у житті соціумів. Не секрет, що в системі «час — простір», де обидві її частини найтіс- ніше взаємопов’язані, простору довго «не щастило», і не лише в істо- ричних дослідженнях. Час із притаманними йому властивостями тривалості, ритмічності, модусності (переходу певних рис минулого у теперішнє) приваблював дослідників значно більше, ніж безмовний «простір». Хоча достовірні відповіді на запитання «що й коли відбува- лося» неможливо дістати без з’ясування обставин «де й чому». При цьому у другому випадку «чиста фактографія» допомагає значно мен- шою мірою; без географічного й соціологічного інструментарію тут обійтися неможливо. Не випадково з-поміж допоміжних історичних дисциплін чи не першою сформувалася історична географія. Хронічна неувага до проблем простору і спрощені, здебільшого ілюстративні підходи до історії «місць» мають, окрім суто когнітив- них, і політичні пояснення. Кожен політичний режим прискіпливо оберігає і свою територіальну цілісність, і свої владні прерогативи, і тому інстинктивно побоюється негативного впливу підвищеного інтересу до локальності на суспільні умонастрої. Будь-який акцент на локальній специфічності може породжувати певні відцентрові © Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 3. — С. 9–40 © Ярослава Верменич, 2009 тенденції, і не в останню чергу внаслідок цього в Радянському Союзі виразно заохочувався класовий і галузевий, а не територіальний ракурс соціогуманітарних досліджень. І лише розпад СРСР, що су- проводився кардинальними політичними й соціальними зрушен- нями, змусив науковців новопосталих держав всерйоз зайнятися проблемами територій і локалітетів. Нині уже можна говорити про те, що і у світовій, і у вітчизняній соціогуманітарістиці на рубежі тисячоліть відбулися такі масштабні пізнавальні «зсуви», які істотно змінили ракурс досліджень як за- гальної, так і місцевої історії. Альтернативою традиційним «нарати- вістським» підходам, ґрунтованим на подієвій, переважно політичній історії (traditional empirical history, conventional national history) став бурхливий розвиток соціальної історії, яка відшукувала в системі історичного пізнання ніші для спеціального дослідження соціальних страт, гендерних проблем, расових та інших меншин. З т.зв. антропологічним поворотом у науковому пізнанні пов’язують логічне завершення доби модернізму в історичних дослідженнях. Дедалі більше обличчя історичної науки визначає налаштованість на поліваріантність — із підвищеним інтересом до людини в її соціаль- ному оточенні, збагаченням методологічного тезаурусу соціологіч- ними підходами, квантитативними методами, мікроісторичним та просопографічним аналізом. Водночас ознакою «нової наукової рево- люції» став підвищений інтерес до інтелектуальних практик, який супроводився загальною культурологізацією знання і появою пост- модернізму. Дисциплінарна інтелектуальна історія виявила претен- зію на поглинення історії ідей, наукових революцій, релігійних віровчень тощо, зосередивши увагу на формуванні історичної свідо- мості і дослідженні духовного простору. Глобалізаційні процеси сти- мулювали посилену увагу істориків до «наднаціональних» явищ — світових воєн, міграцій, міжцивілізаційних контактів. На цій основі сформувався науковий напрям, який позиціонує себе як нова гло- бальна історія або історична глобалістика. Глобалізація, глибинною суттю якої є перетворення людства в єдину структурно-функціональну систему, виявилася, однак, на- стільки багатоаспектною й поліфонічною, що стимулювала не лише інтеграційні, але й диверсифікаційні та відцентрові процеси. Якоюсь мірою стихійно, а ще більше усвідомлено людство чинить опір за- гальній уніфікації, і на цьому фоні істотно зростає значення лока- лізму як способу життя й системи мислення. Не випадковою у цьому контексті стала поява термінів «глокалізація» і «фрагмеграція» — гло- балізація й локалізація виявилися взаємопереплетеними так само тісно, як інтеграція і фрагментація. Значення просторового чинника у суспільному житті значно зростає, а це означає, що і науковий ін- терес до явищ територіальності й локалізму матиме постійну тен- денцію до поглиблення. 10 Я ро сл ав а В ер м ен ич Оновлення методологічного арсеналу історичної науки, свідками (і до якоїсь міри учасниками) якого ми стали на рубежі ХХ і ХХІ століть, висуває на перший план проблему міждисциплінарності й дисциплі- нарних меж, співвідношення антропоцентричних, наративістських, психоісторичних, мікроісторичних парадигм. З соціологічним, антро- пологічним (культурним), лінгвістичним та іншими «поворотами« та постмодерністськими «викликами» пов’язують необхідність перефор- матування дисциплінарної структури історичної науки, переосмис- лення теоретико-методологічних засад, понятійного тезаурусу, ієрархії субдисциплін і окремих відгалужень історичного знання. Збагачення підходів, як це завжди буває, потягнуло за собою і певні ускладнення. Думки про «важкі часи» для історичного пізнання, про «глибоку кризу епістемологічних основ історичної науки», постійно присутні в сучас- ному науковому дискурсі, підкріплюються гострими дискусіями між істориками-теоретиками і «фактографічними релятивістами»1. За умов, коли історія є гострою зброєю у політичній боротьбі, а ство- рені на основі просторової дистанційованості й відчуженості історичні міфи претендують на роль «символу віри», особливо актуальним є зав- дання чіткого окреслення категоріальних просторів і наукових полів сучасного історичного знання. Очевидно, що проблема розмежування інтелектуальних «ніш» повинна розв’язуватися на базі осмислення як глибоко закорінених традицій світового і вітчизняного історієписання, так і всього неозорого масиву сучасних дискурсивних практик. Для дослідників, що працюють у сфері місцевої історії, кінець ХХ і початок ХХІ ст. виявилися часом напружених пошуків нових моделей осмислення співвідношення цілого й частини, центру й периферії, регіонального й локального. Традиційні уявлення про рамки краєз- навства як найбільш прийнятного масштабу узагальнення явищ місцевої історії розхитувалися в міру того, як зростав інтерес до істо- ричного регіонознавства, нової локальної історії, оновленої урбані- стики, мікроісторії тощо. З’явилася потреба у вибудові певної ієрархії наукових знань про простір і територію, про співвідношення гло- бального, регіонального, локального у розвитку людства. А це озна- чає, що ті описові підходи, на яких базувалися наукові знання про простір упродовж ХІХ і першої половини ХХ ст., дедалі більше посту- патимуться місцем теоретичним і методологічним. В числі тих проблем взаємодії часу і простору, які потребують пе- реосмислення у контексті глобалізації, відомий соціолог, професор Массачусетського технологічного інституту Б. Мазліш першочерго- вою вважає саме проблему співвідношення глобального і локального. «Локальне» і «глобальне» завжди конкурували між собою й нині по- тенційно протистоять одне одному. З врахуванням зрушень, що від- 11 Л ок ал ьн ірівн ісучасн ого іст оричн ого пізн ан н я :спроба т ипол огізац ії 1 Див., напр.: Стельмах С. Теорія історії Рейнгарта Козеллека: традиції та інновації освоєння світу історії // Ейдос. — Вип.2. — Ч.1. — К., 2006. — С. 68–86. буваються у часі і в просторі, їхнє співвідношення, їхню нову роль слід переосмислити»2. Це переосмислення уявляється Мазлішу на- стільки складним і відповідальним з філософського і соціологічного погляду, що перетворюється у основоположне завдання нашого часу. Адже там, де сильніша універсальність, сильніша і тяга до глобаль- ного. Але багато хто вбачає у наступі глобалізації небезпеку витіс- нення на периферію суспільної свідомості того локального, що пов’язане із «відчуттям батьківщини» і є фундаментом націєбудів- ництва. Ситуація ускладнюється тим, що кордони понять «глобальне» й «локальне» розмиваються. Як і слід було чекати, першим етапом на шляху переосмислення співвідношення глобального і локального стало концептуальне оформлення регіоналістики як окремої субдисципліни з міждисцип- лінарним статусом та її історичної складової. Упродовж кінця ХХ і першого десятиріччя ХХІ століття історична регіоналістика консти- туювалася у вигляді окремого наукового напряму у сфері історичних наук, зайнятого «пізнанням діалектики частини — цілого — цілісно- сті стосовно розгортання історії у просторі»3. Відтоді, як регіони, ре- гіоноутворюючі маркери, центр-периферійні відносини, проблеми адміністративно-територіального поділу стали самостійними об’єк- тами наукового аналізу, палітра історичного пізнання значно збага- тилася. У такий спосіб прориву було досягнуто на мезорівні наукового пошуку, проміжному між національним і локальним. Тепер належить зробити другий крок — концептуалізувати локалізм як си- стему методів історичних досліджень, максимально наближених до людини у середовищі її проживання. Це завдання є тим більш важ- ливим, що локальна самосвідомість, у тому числі і в українських умо- вах, виявляє себе більш активно, ніж регіональна. Якщо говорити про вітчизняний досвід дослідження процесів лока- лізації і впливу локальних чинників на процеси самовизначення країни у часі і просторі, то тут певні напрацювання уже здійснені у рамках Центру теоретико-методологічних проблем історичної регіоналістики. Обґрунтовано роль і місце історичної регіоналістики у процесах соці- ального пізнання, простежено у теоретичному й історичному вимірі еволюцію адміністративно-територіального устрою України, з’ясовано основні підвалини, на яких має ґрунтуватися оновлення урбаністики. Побачили світ два випуски щорічника «Регіональна історія України». Як нам уявляється, цей фундамент дає змогу перейти на «нижчий» (але не менш важливий у концептуальному відношенні) рівень осмислення локальності й «історії місць» (локусів). Окрім надання нової якості про- 12 Я ро сл ав а В ер м ен ич 2 Мазлиш Б. Глобальное и локальное: понятия и проблемы // Социс. — 2006. — № 5. — С. 23–31. 3Горизонтов Л. Е. Украина в зеркале регионалистики // Регионы и границы Украины в исторической ретроспективе. — М., 2005. — С. 3. цесу дослідження міської і сільської історії, це дасть змогу поглиблено вивчати дихотомію відцентрових і доцентрових процесів, динаміку культурних і конфесійних орієнтацій, специфічність локальної іден- тичності, насамперед у «зонах прикордоння», і багато інших аспектів життя людей у локалізованих просторах. На наш погляд, парадигму осмислення складного зв’язку між уні- версальним і локальним у вітчизняному контексті слід шукати в ши- роких межах від глобального (макрорівень) через глобально-локальне (глокальне) й регіональне (мезорівень) до локального (мікрорівень). При цьому локальне мислиться не обов’язково з прив’язкою до тери- торіальності — радше це все те, що в західній історіографічній тра- диції відноситься до «case-studies«. Це може бути і простеження історичної долі якогось об’єкта матеріальної чи духовної культури і життєпис конкретної людини в її соціальному оточенні. Головна ди- ференціююча межа — звернення до конкретики. Предметом спеці- ального дослідження може стати досвід групи, індивіда, історія створення архітектурної споруди — тобто все те, що Ж.-Ф. Ревель вкладав у поняття «конкретне обличчя глобальної історії»4. Завдяки таким підходам пошук форми набуває не стільки естетичного, скільки евристичного змісту. З врахуванням багатосторонності, багаторівневості та полісеман- тичності сучасного наукового пізнання філософія науки пропонує його класифікацію за ознаками масштабності, предметної спрямованості, конструктивності, інструментальності, метатеоретичності, метаак- сіологічності, контекстуальності. При великомасштабному баченні конкретна наукова дисципліна постає у вигляді конгломерату як мирно співіснуючих, так і конкуруючих одна з одною дослідницьких програм (шкіл, напрямків, концепцій, підходів, проблемних полів) і відповідних систем знання. Реальна потреба в теоріях з’являється тільки на про- сунутих етапах пізнання, коли вже накопичено достатню кількість до- стовірної інформації про об’єкт дослідження в рамках «чорнової», «нетеоретичної» роботи. Лише на цій основі стає можливим своєрідне концептуальне «огранювання» об’єкта, що відокремлює істотне від не- суттєвого, універсальне від одиничного, об’єктивне від суб’єктивного5. Специфічний інтерес до локалістики у соціогуманітарних дослід- женнях потягнув за собою відмову від еволюціонізму у дослідженні культурних феноменів і перехід на позиції функціоналізму. Культури, ієрархія яких у лінійних підходах вибудовувалася за принципом «від примітивних до високорозвинутих», тепер постають як втілення «інакшості», з якою усім доводиться рахуватися. Типологічний, 13 Л ок ал ьн ірівн ісучасн ого іст оричн ого пізн ан н я :спроба т ипол огізац ії 4 Ревель Ж.-Ф. Микроисторический анализ и конструирование социального // http://www.tuad.nsk.ru/history. 5 Кузнєцов В. Українська аналітика науки: логіка наукового аналізу // Філо- софська думка. — 2008. — № 2. — С. 15–50. локально-цивілізаційний підхід до культури допомагає долати ідео- логічний монізм, притаманний формаційному підходу, прокладає шлях до створення синкретичної, багатомірної картини історичного процесу. Людина як носій локальної культури постає у широкому соціальному контексті і у стані постійного діалогу між різними куль- турними традиціями. Нові принципи концептуалізації, пов’язані із складною діалекти- кою глобального і локального, стимулюють відмову від однобічних лі- неарних трактувань модернізації як руху до наперед визначеної універсальної мети. Доводиться враховувати явища флуктуації і точки біфуркації, можливості зміни напрямів руху під впливом локальних чинників. Роль соціокультурної традиції у цьому процесі може бути як стимулюючою, так і гальмівною. Зрештою не виклю- чаються можливості тривалого варіативного розвитку із поєднанням явищ конвергенції й дивергенції, у тому числі й спровокованих неадекватною поведінкою регіональних та місцевих еліт. Сказане дає підставу сподіватися на появу на пострадянському просторі власної системи «місцезнавства», одним з ініціаторів ство- рення якої виступив німецький фахівець з історії Росії й СРСР Андреас Каппелер. У цьому контексті варто згадати ініційовану ним в Інституті Східноєвропейської історії Віденського університету конференцію «Історія Росії ХVІ і ХVІІ ст. з точки зору її регіонів» (чер- вень 2003 р.). Спектр обговорюваних проблем був надзвичайно ши- рокий, але у фокусі обговорення виявилися такі аспекти: 1) умови виникнення регіоналізму й «місцезнавства» в Росії; роль політичних і соціально-культурних чинників у цьому процесі; 2) поділ владних повноважень між центром і регіонами, зокрема між приказними установами, намісниками та місцевим самоврядуванням; 3) локальні уявлення в регіонах і їх місце у формуванні місцевих ідентичностей і сепаратистських настроїв; 4) зустріч і взаємодія культур і міжкуль- турне прикордоння («фронтир»). Аналізуючи стан розробки проблеми регіоналізму в російській історіографії, С.Шмідт, зокрема, зафіксу- вав наявність феномена «глокалізації» (поєднання глобального і локального) в історичному пізнанні6. Надзвичайно важливою для історичної локалістики є чітка кон- цептуалізація понять «місце», «місцевість». Місцевість — первісна, вва- жає Д. Замятін, держави, етноси, раси і все інше цікаві географу лише остільки, оскільки вони накладені на конкретні місця. «Місцевість як географічний феномен постає раніше, ніж влада, ніж раси й народи, мови, ніж господарство, навіть раніше, ніж самосвідомість людини — людина усвідомлює себе через місцевість. Але в той же час місцевість 14 Я ро сл ав а В ер м ен ич 6 Ерусалимский К. Ю. [Рец. на кн. «История России ХVІ и ХVІІ вв. с точки зрения ее регионов / Отв. ред. А.Каппелер. Висбаден, 2004] // Отечественная история (Москва). — 2006. — № 2. — С. 149–150. здійснюється лише через її усвідомлення людьми. І ми стикаємося з дуже важливим для нас фактом — існують доволі стійкі стереотипи взаємовідносин місцевостей, які у найрізноманітніших формах проя- вляються через відносини держав і адміністрацій, мов, народів, рас, культур тощо. Тому, хоч як би пишалася людина своєю «свободою волі», геополітика — не її гра, а насамперед гра місцевостей»7. Російський історик С. Гомаюнов пропонує вважати поняття «місце» фундаментальною категорією локальної (місцевої) історії, причому цим поняттям він позначає не територію, а місцеве співтовариство — «сукупність людей, які здійснюють певну історичну діяльність». На його думку, характеризувати як місцеве можна не кожне локальне співтовариство, а лише те, яке укорінене в просторі, в часі, у духов- ній сфері, являючи собою хронотопонімічну систему, постійно від- новлювану завдяки тривкості місцевих традицій8. Саме сегментованість простору (просторова мозаїчність) і його придатність до регіоналізації створює можливість для здійснення те- риторіально обмежених і водночас внутрішньо самодостатніх нау- кових досліджень, що охоплюються системою понять «місцева історія», «локальна історія», «регіональна історія». Хоч принцип те- риторіально-структурної кваліфікації доволі умовний (регіональні кордони — величина надто рухома і в просторі, і в часі), однак, він фактично є єдиним, здатним забезпечити ретроспективне члену- вання простору за певними більш-менш сталими ознаками. І хоч уні- версальних методів ідентифікації місць як соціопросторових утворень поки що не створено, очевидно, що суб’єктивність гранд- наративів, про яку багато пишуть, долатиметься саме на шляхах «антропологізації» історії у руслі мезо- і мікроісторичних досліджень. Переваги «місцезнавства» перед метанаративами полягають на- самперед у бінокулярному наближенні до об’єкта дослідження, а таким об’єктом завжди є людина у її оточенні. Отже, відкривається майже неозорий простір для відходу від звичайного системоцен- тризму і експериментування в руслі персоноцентризму. Незалежно від того, чи йдеться про зосередження пріоритетної уваги на мен- тальностях чи про пошук потаємних смислів у діях окремої людини, новизна тут — в інтересі до умонастроїв і орієнтацій (а не політичних інститутів). При цьому в об’єктив потрапляє уся сфера колективного підсвідомого (К. Юнг), як і сформована на її основі соціально-психо- логічна матриця поведінки груп чи окремих особистостей. У такий спосіб грань між світом настанов, що йдуть «згори», і невидимим сві- том суспільних настроїв стає зримою і дістає раціональне пояснення. 15 Л ок ал ьн ірівн ісучасн ого іст оричн ого пізн ан н я :спроба т ипол огізац ії 7 Под сенью византийского орла // Империя пространства. Хрестоматия по геополитике и геокультуре России. — М., 2003. — С. 101. 8 Гомаюнов С. А. Местная история: проблемы методологии // Вопросы истории. — 1996. — № 9. — С. 160–162. Із ускладненням методологічних орієнтирів зазнає змін і сам стиль історієписання, його жанрова специфіка. Оскільки термінів для виз- начення сучасних підходів, як завжди, «не вистачає», історики пішли найпростішим шляхом, назвавши їх просто — «новими». Так у тезау- русі соціогуманітаристики з’явилося поняття «нова історія», і таке спрощення навряд чи пішло новим науковим напрямам на користь, оскільки терміном «нова історія» позначається історичний період, що прийшов на зміну середньовіччю. Довелося вдаватися до уточнень, вести мову про нову соціальну, інтелектуальну, регіональну, локальну історію. Так чи інакше, але на рубежі тисячоліть зміни у світовій практиці історієписання виявилися настільки значними, що історики знов, як і на початку 90-х, на повний голос заговорили про «історіографічну революцію», «методологічний синтез», «дескриптивний», «прагма- тичний», «інтерпретативний», навіть «герменевтичний» повороти. І хоч при цьому постійно лунають застереження щодо недоцільності «захоплення епістемологічними дебатами», очевидно, що у ході по- леміки «новаторів» і «традиціоналістів» вимальовуються нові обриси системи історичного знання, в якій соціальні чинники виразно тіснять політичні. Саме в руслі полідисциплінарного методологіч- ного синтезу складається «нова парадигма соціальної історії, що пе- редбачає дослідження усіх сфер життя людей минулого у їхній структурній єдності і у фокусі перетину соціальних зв’язків і куль- турно-історичних традицій»9. На противагу «історії згори», яка зосереджувалася на «подіях, фак- тах, біографіях», «нова» історія не обмежує себе ані тематичними, ані просторовими рамками. Її цікавлять найрізноманітніші прояви людської діяльності у різних соціумах, при цьому завдання їхньої історичної реконструкції співвідносяться із налаштованістю на по- ліваріантність підходів і міждисциплінарність. Інтерес до історії місць при цьому часто виступає фоном для відтворення ментально- стей, ідентичностей, поліетнічності і полікультурності. Оригінальний ракурс дослідження діалектики загального і част- кового, універсального і локального запропонували санкт-петер- бурзькі науковці, розробляючи теорію історичної регіоналістики. Вони пропонують розглядати регіон як замкнутий освоєний простір, суму ієрархічно пов’язаних локусів, а об’єкт регіоналістики як си- стему ієрархічно пов’язаних топохронів, об’єднаних мережею кому- нікацій із можливостями зворотньої досяжності (щоб із дому в межах дня можна було досягти сусіднього локусу). Відповідно вибудову- ються всі можливі рівні топохронізації регіоналістики — від локаль- ного до глобального — в історичній послідовності їхнього освоєння — 16 Я ро сл ав а В ер м ен ич 9 Репина Л. П. Проблема методологического синтеза и новые версии социальной истории // http://www.history.vuzlib.net/book. пішохідного, кінного, водного, залізничного, автомобільного, авіа, орбітального, космічного. Такий небезспірний підхід має, однак, свої переваги: вибудовується своєрідний каркас розподілу потоків енер- гії у земному просторі, при чому гідрографічні лінії, комунікації ви- ступають як магістральні напрямні цих енергетичних потоків. Географічний каркас ареалу утворює вихідну основу його культурно- енергетичного потенціалу. Вичерпне описання, паспорт топохрону, що являє собою прикладний рівень його локальних координат (пас- порт будівлі, паспорт археологічної пам’ятки чи пам’ятки історії і культури) здатні передати у конкретиці топохрону найбільш сутнісні прояви культурної енергії, «вписуючи» їх у ноосферний процес10. Парні поняття «хронотоп» і «топохрон» виявилися у цих умовах най- більш придатними для синтезу гео- і хронологічних уявлень про єд- ність простору і часу. У першому, введеному в науковий обіг на початку ХХ ст. А. Ухтомським, відбито пріоритет часу, у другому, обґрунтова- ному М. Епштейном, — пріоритет простору. М. Бахтін застосовував поняття хронотопу (часопростору) у своїх літературознавчих працях — як доказ нерозривності часу і простору з пріоритетом часу. Йому ж на- лежить поняття «хронотопічна цінність» — такою цінністю, на його по- гляд, є будь-який емоційно зафарбований літературний образ — від хронотопу окремого замку до хронотопу міста чи області. Саме під впливом бахтінської концепції хронотопу як втілення пріоритету часу у просторово-часових конфігураціях М. Епштейн за- пропонував парний термін «топохрон» на означення пріоритетності простору. На його переконання, топос прагне до нескінченності, охоплюючи який завгодно простір, тоді як хронос, з його очікуван- ням миттєвості чуда, прагне до нуля. Історичний час на фоні вели- чезних просторів протікає повільніше, стає менш динамічним. І хронотоп, і топохрон являють собою абстрактне, значною мірою віртуальне уявлення про простір–час, в якому часові і просторові па- раметри міцно злиті у відповідних знаках і символах. Хронотоп — спресований час, місце, де в концентрованому вигляді відклалися сліди різних епох. Топохрон — просторово-часовий континуум, куль- турно-історичне середовище, в якому простір відіграє важливішу роль, ніж час. На думку М. Епштейна, час в Росії витіснявся просто- ром. В міру розширення останнього історичний час протікав повіль- ніше, і навпаки. На такому базисі будуються уявлення Епштейна про топохронну цивілізацію11. Основним об’єктом дослідження в типохронології є сукупність ар- тефактів — характеристик будь-якого матеріального витвору куль- 17 Л ок ал ьн ірівн ісучасн ого іст оричн ого пізн ан н я :спроба т ипол огізац ії 10 Основания регионалистики: Формирование и эволюция историко-культурных зон Европейской России. — СПб., 1999. — С. 63–65. 11 Сунгуров А. Ю. Хронотоп как инструмент регионального политического анализа // Полис. — 2003. — № 6. — С. 62–70. тури і взагалі слідів будь-якої людської діяльності. Артефактом, заз- начав М. Брайчевський, є кожний безпосередній вислід людської по- ведінки, відбитий у матеріальних залишках — «починаючи відбитками людської стопи в пластичному ґрунті, що чудом уціліли, будучи засипані вулканічним попелом, і кінчаючи творами мистец- тва, що зберігаються в музеях»12. Цими речовими пам’ятками вели- кою мірою компенсується відсутність чи брак письмових джерел. Що ж до топохрону, то він виступає як матеріальна фіксація мі- фологеми місця (локусу), характеризуючи також відносини по лінії «місце–соціум». Поняття об’єднує, перекриваючи за обсягом, такі культурологічні категорії, як «архітектурна споруда», «археологічна пам’ятка», «пам’ятник культури», розширюючи їх зміст: акультурова- ний ландшафтний об’єкт, а строго кажучи, будь-який матеріально- нерухомий об’єкт культури виступає як топохрон, послідовно акумулюючи і зберігаючи різні культурно-історичні нашарування. Через стабільність топохронів санкт-петербурзькі вчені поясню- ють еволюцію культурних систем, створених різними антропологіч- ними традиціями, стійкість територіальних кордонів при зміні епох, етносів, формацій. Антропологічні витоки регіоналізму виводяться з розуміння людини водночас як індивідуальної і соціальної істоти. Історія людини відбувалася у конкретних регіональних рамках і являла собою безперервний двоєдиний процес реалізації прагнення до автономізації і інтеграції. В міру ускладнення культурно-цивілі- заційної діяльності людини діалектичний зв’язок цих двох тенденцій ставав все більш складним і важкопередбачуваним. Розгадку секрету стабільності кордонів історико-географічних ре- гіонів при багатовікових змінах складу населення, господарських укладів, культурних традицій, мови регіоналістика відшукує на шля- хах дослідження матеріалізованих топохронів. Розриви у спадковості топохронів здатні призводити до катастрофічного дисбалансу у сфері соціальної ментальності. Виявлення «втрачених» топохронів у дію- чих, гармонізація семантики культурних пластів і, нарешті, «регене- рація» топохрона — вдячні завдання наукового пошуку регіоно- знавців. «В епоху глобальних економічних і соціальних процесів, зростаючої взаємозалежності цивілізацій та етносів, соціумів та куль- тур, технологій та архетипів це завдання виходить далеко за межі академічних інтересів»13. Таким чином, теорія топохрону пропонує місцевій історії дес- крипційний і операційний апарат для первісного обліку, інвентари- зації та дослідження фонду культурної спадщини в просторовому 18 Я ро сл ав а В ер м ен ич 12 Брайчевський М. Михайло Грушевський та археологія // Український історик. — 1991–1992. — № 3–4; 1–2. — С. 201. 13 Лебедев Г. С. Теория топохрона // Методология региональных исторических исследований. Российский и зарубежный опыт. — СПб., 2000. — С. 54–55. вимірі. Будь-який матеріальний об’єкт, правильно інтерпретований щодо свого культурно-історичного змісту, виступає як топохрон куль- тури, що розкриває її семантичний зміст (семіотику культурного про- стору). За Г. Лебедєвим, топохрон виконує функцію, що забезпечує здійснення культурної взаємодії як у просторовому (синхронічному) аспекті, так і в аспекті часових (діахронічних) генераційних зв’язків, «діалогу з мертвими»14. Поняття «хронотоп» є симетричним поняттю «топохрон» і використовується для позначення алгоритму самовиз- начення особи, групи, спільноти у власному культурному просторі- часі. Поняття «локус» (місце, місцезнаходження, місцевий центр) конкретизується як місце перетину комунікацій або як система ієрархічно пов’язаних між собою місць, з яких складається регіон. Сукупність адекватних уявлень про простір, його наповнення, структуру, властивості його частин географами позначається понят- тям «когнітивно-географічний контекст» (КГК). КГК являє собою спектр взаємопов’язаних просторових уявлень, які «схоплюють» гео- графічний образ і роблять його доступним для наукового «препару- вання». Н. Замятіна виділяє чотири структурні різновиди контекстів — адміністративний (рамковий), планіметричний, рельєфний і ланд- шафтний. У рамковому контексті образи регіонів «прив’язані» до їхніх кордонів і диференціюються залежно від змін у їхньому адміністра- тивному статусі (а також від суб’єктивного сприйняття цих змін). Ландшафтний контекст найбільшою мірою пов’язаний із цінностями, традиціями, символами, притаманними даній території. Найбільш по- ширеним КГК є той, який Н. Замятіна умовно називає планіметричним. Географічні образи, що в ньому взаємодіють, нагадують геометричні елементи площини: точки (міста, регіони, країни), лінії (кордони і шляхи сполучення), фігури (регіони і країни у відношенні до внутріш- ніх географічних об’єктів). Співвідношення кількох просторових об’єк- тів передається поняттям «елементарні хорологічні співвідношення»15. На основі нового бачення регіоналізму формуються нетрадиційні методологічні підходи, зокрема ті, що перебувають в руслі постне- класичної методології. Одним з них є тоталогія як постнекласичне філософське вчення, яке виходить не з окремих (економічних, кла- сових, національних, релігійних чи моральних) факторів, а з розу- міння суспільства як динамічної єдності соціально-культурної різноманітності, такої ідентичності, в якій всі просторові й часові ва- ріації процесу постають новітніми формоутвореннями. На місце жорстко формалізованих марксистських уявлень про співвідношення 19 Л ок ал ьн ірівн ісучасн ого іст оричн ого пізн ан н я :спроба т ипол огізац ії 14 http://history.pu.ru/educ/umm/programm/archeolo/03. 15 Замятина Н. Ю. Вариации географических образов: когнитивно-геогра- фические контексты // Полис. — 2004. — № 5. — С. 85–94; її ж: Стратегии создания образов субъектов Российской Федерации и региональная идеология // Общест- венные науки и современность. — 2006. — № 6. — С. 94–103. загального і особливого, базисних і надбудовних явищ приходить значно більш гнучкий принцип перспективізму, в якому єдність культурного ландшафту виявляється через неповторність кожного його місця (топосу), а культурні впливи, трансляції, акультурації на- дають дихотомії «частина-ціле» зовсім нового звучання16. Історична свідомість як рефлексія еволюціонує, отже від чіткої оці- ночної визначеності до гетероглосії, і у цьому поміж іншим знаходить прояв демократизація суспільного життя. Глобальне і локальне по- стають як нові універсалії, взаємодія яких визначає темпоритм існу- вання сучасної людини. Відмовившись від т.зв. формаційного підходу, більшість істориків переосмислює ту логіку «класичного ево- люціоналізму» чи «еволюційного компаративізму», яка була органічно притаманна епосі Просвітництва. По-новому структурований світ постає як череда біфуркацій, перерв поступовості, а то й занурення у хаос. А обов’язковою вимогою до історичного дослідження стає розгляд тих чи інших документальних свідчень у культурному й ци- вілізаційному контексті тієї епохи, яка їх породила. При цьому само- стійним дослідницьким завданням став всебічний аналіз духовного субстрату епохи — звичаїв, традицій, моральних норм. Як вважає Ф. Согомонов, території, групи, індивіди сьогодні порівнюються не за критеріями «розвинутості» чи «відсталості», а за обрисами того не- повторного малюнку, який створюється їх включеністю у глобальні потоки із врахуванням місцевих культурних традицій17. Зрозуміло, що включеність істориків у методологічні дискусії з приводу застосовності в історієписанні ідей синергетики чи методів дискурс-аналізу породжує нові спори між «новаторами» й «традиціо- налістами». Йдеться насамперед про проблему наступності, оскільки в російській історіографії, приміром, виявилася тенденція нігілі- стичного ставлення до попередніх пояснювальних парадигм. Висло- влюються побоювання, що вона може спричинити «міжпоколінські» тертя (молодь уже ставиться до традиційних підходів як до «друго- сортних») і що історичний «новояз» не буде сприйнятий у середовищі викладачів історії, особливо вчителів. Є чимало відвертих против- ників «термінологічної інтервенції» із запозиченням понять із суміж- них галузей знання — як такої, що, мовляв, «лишає після себе якийсь намул і плутанину», невизначеність і двозначність18. 20 Я ро сл ав а В ер м ен ич 16 Кизима В. Культурологія і сучасна методологія гуманітарного пізнання // Вісник НАН України. — 2001. — № 5. — С. 18–21. 17 Согомонов Ф. Ю. Глокальность (очерк социологии пространственного воображения) // Глобализация и постсоветское общество («Аспекты-2001»). — М., 2001. — С. 62–67. 18 Кирсанова Е. С. Современные споры о модернизации методологии исто- рической науки и методологические дискуссии в русской историографии второй половины ХІХ — начала ХХ вв. // http://www.history.vuzlib.net/book. Побоювання «традиціоналістів» можна вважати виправданими лише у тому разі, якщо йдеться про «розрив» традицій і протистав- лення «старих» і «нових» підходів за принципом «або — або». Але ж їхня взаємодія цілком можлива за алгоритмом «і — і». Нормальна наступ- ність у розвитку будь-якого знання передбачає уважне ставлення до досвіду попередників і пошук таких синтезуючих варіантів методо- логії, в яких сполучаються кращі елементи різних моделей. Якщо спробувати схематично представити рух від традиційних до інноваційних підходів у дослідженні локальних форм буття людини, це може бути стрибкоподібний перехід від осмислення часткового як неістотного, другорядного, ілюстративного через визнання його са- моцінності у контексті проблематики «маленької людини» до впису- вання локальності у глобальний контекст. Цей перехід повсюдно супроводиться усвідомленням того, що кожний новий рівень істо- ричного пізнання — це не просто новий ракурс у дослідженні спів- відношення універсального й локально-специфічного, але й спроба нового осмислення проблеми «час — простір». При цьому макро-, мезо- і мікрорівень в історичному пізнанні, хоч і мають виразні оз- наки взаємодоповнюваності, є все ж цілком автономними сферами наукового пошуку. Із суми локальних досліджень, хоч якими б глибо- кими і всебічними вони не були, неможливо механічно скласти істо- рію регіону, так само із суми регіональних «історій» не складається національний наратив. Онтологічно поселення, регіон, країна — це різні об’єкти; відповідно й дослідницькі методи, застосовані у аналізі їхньої своєрідності, мають бути відмінними. Спробуємо тепер докладно визначити основи типології локального ретроспективного аналізу. Із значною часткою умовності, оскільки «чистих», вільних від перехресних впливів, підходів взагалі не існує, системологію історичної локалістики можна представити у такому вигляді: Перший, традиційний тип, що відповідає описовому етапу у фор- муванні джерельної бази — історичне краєзнавство. Другий, нетрадиційний тип, з виразними ознаками теоретизації історичного знання — нова локальна історія. Третій, «бічний» тип, що виник на базі «зміни методу» в руслі антро- пологізації локальної історії — мікроісторія. Четвертий тип, що передбачає «інший масштаб» локалізації — історична регіоналістика, історична урбаністика, історія прикор- доння тощо. Можна передбачити, що розвиток історичного знання в руслі між- дисциплінарності невдовзі збагатить цю палітру новими різнови- дами й відгалуженнями історичної локалістики. Однак на сьогодні така типологія уявляється придатною для з’ясування меж предмет- них полів кожного з названих типів і їхніх взаємозв’язків. Вона по- трібна насамперед для долання нігілістичних тенденцій в процесі 21 Л ок ал ьн ірівн ісучасн ого іст оричн ого пізн ан н я :спроба т ипол огізац ії розмежування «старих» і «нових» підходів. Адже «старе» зовсім не обов’язково гірше «нового». У попередніх випусках нашого видання нам вже доводилося ви- словлювати несприйняття доволі категоричних оцінок історичного краєзнавства як виключно екстенсивної моделі дослідження і «ан- тикварної» практики історієписання19. Закиди щодо невисокого рівня теоретизації, які часто лунають на адресу краєзнавства, загалом справедливі, але ж за самою своєю суттю це описовий тип знання, призначенням якого є нагромадження фактичного матеріалу. Від інших форм і методів історичного пізнання краєзнавство ві- дрізняє «прив’язка» до території і специфічний інтерес до географіч- них умов, соціальних відносин, місцевих традицій, біографістики. Об’єктом у історичному краєзнавстві є історія реального чи умовного «краю» — як правило, регіональної одиниці середнього рівня, але також і окремих населених пунктів, вулиць, фабрик і заводів, пам’яток містобудування, історії та культури. Предметом — визна- чення місця і ролі локальних подій і окремих постатей у перебігу істо- ричного процесу у конкретній місцевості. Вивчення у певному просторовому і часовому вимірі взаємодії людини і природи, історії поселень, історії населення, історії виробничої діяльності, історії культури й духовності дає змогу дійти до таких глибин, які є прак- тично недосяжними в інших сферах історичного пізнання. Специ- фіка краєзнавства полягає у тому, що воно зближує системи природничого і соціогуманітарного знання, дає змогу конкретизу- вати і персоніфікувати історико-культурний процес, руйнує бар’єри між професійною наукою і аматорами-ентузіастами. Воно не лише вводить у канву природничих і соціогуманітарних досліджень місце- вий колорит, але й незмірно розширює і організує коло людей, заці- кавлених у дослідженні рідного краю. Інша річ, що краєзнавство довше, ніж це потрібно, зациклилося на етапі збирання інформації і як соціальний інститут виявилося не- готовим відповісти на інформаційні виклики ХХІ століття. Йдеться насамперед про нездатність краєзнавства вписатися, з одного боку, в «герменевтичне коло» наукових напрямів, зайнятих осмисленням природи сучасної інформації, а з другого — створити інформаційну систему (банки даних), здатних полегшити справу пошуку потрібних відомостей у безмежному просторі сучасних комунікацій. Саме тому величезний обсяг фактографічного матеріалу, у різні часи уведеного краєзнавством у науковий обіг, у своїй переважній більшості лиша- ється «незатребуваним», його просто неможливо освоїти. Дається взнаки і застарілість терміносистеми, яка у краєзнавстві сьогодні пе- ребуває на тому ж рівні, що і у 50–60-х рр. минулого століття. 22 Я ро сл ав а В ер м ен ич 19 Див.: Верменич Я. Нова локальна історія та історична регіоналістика: експлі- кація термінів // Регіональна історія України. — Вип.1. — К., 2007. — С. 22–23. Певна консервативність історичного краєзнавства стає на заваді запозиченню із суміжних галузей знання, зокрема з культурології та історичної регіоналістики, термінів «історична урбаністика», «містознавство», «сільська історія», «локал», «локальна історія», «ди- скурс», «топохрон», «хронотоп», «геокультура» тощо. Розвиток міждис- циплінарності у системі краєзнавства утруднюється дещо відмінним баченням завдань і функцій загального краєзнавства у істориків, гео- графів, археологів, етнографів, пам’яткознавців, містознавців тощо. Надто широке коло людей, причетних до творення краєзнавчої продукції, наявність серед них багатьох любителів-непрофесіоналів таїть у собі загрозу втрати критеріїв об’єктивності і науковості. Ви- никає небезпека штучної «героїзації» своєї історії, ідеалізації місце- вих діячів — всього того, що найчастіше вкладається в поняття «історичний романтизм». Непоодинокими є випадки відвертого ди- летантизму, політичної заангажованості, схильності до міфотво- рення. Як справедливо зауважує С. Куделко, «наратив краєзнавця передає конкретний факт і ситуацію довкола нього, але він часто не в змозі простежити ті «історичні ланцюжки», що (подібно біологічним ланцюжкам в процесі еволюції) з’єднують між собою далеко віддалені один від одного явища минулої дійсності»20. Щоб піднятися на новий щабель професіоналізму, за С. Куделком, краєзнавство має подолати ту певну відгородженість від загальної історії, яка історично скла- лася, оволодіти мовою сучасної науки, бачити перед собою не лише текст, але й контекст і підтекст. Інакше кажучи, оволодіти тими но- вими дослідницькими методами, які визначають сучасне обличчя системи історичного пізнання. Непрофесіоналізм у краєзнавстві виявляється у досить частому роз- миванні понять «джерела» і «література», внаслідок чого пущені несум- лінними дослідниками у науковий обіг неперевірені факти тиражу- ються і видаються за достовірний джерельний матеріал. Ідеалізація певних подій минулого часто межує з міфотворенням, а демонстра- ція ерудиції із демагогічним дилетантизмом. І тоді літописна Боло- хівщина постає як «оазис свободи і європейської цивілізації, волино- подільська атлантида», Україна ХVІ ст. — як «справжнє європейське королівство», а К. Острозький — як «творець нової Європи»21. Краєзнавство справедливо розглядають як засіб виховання пат- ріотизму. Але, як бачимо, прагнення «героїзувати» ту чи іншу сто- рінку історії може обертатися втратою критеріїв об’єктивності й науковості. Досить часто це стосується історії козацтва. У біографі- 23 Л ок ал ьн ірівн ісучасн ого іст оричн ого пізн ан н я :спроба т ипол огізац ії 20 Куделко С. Індивідуалізуюча історія й краєзнавство // Студії з архівної справи та документознавства. — Вип. 9. — К., 2003. — С. 36. 21 Журко О. Князі Острозькі і Україна: епоха патріотів // Острогіана в Україні і Європі. — Старокостянтинів, 2001. — С. 5; його ж: Болохівщина: пошуки втрачених надій // Там само. — С. 203–204. стиці також присутній певний «історичний романтизм» з відчутним присмаком ідеалізації. Утім, це вада не одного лише краєзнавства. Оскільки краєзнавство має подвійний статус, охоплюючи одно- часно сферу науки та сферу громадської діяльності, наголошує О. Реєнт, «важливо, щоб цей подвійний статус не знижував, а при- множував його потенціал. Масовість не повинна йти на шкоду нау- ковості. Нагромадження масиву корисних відомостей повинне, зрештою, сприяти переходу з екстенсивного стану в інтенсивний, спричинити помітний якісний стрибок»22. Те, що нові часи вимагають нових ідей, технологій, нового інфор- маційного забезпечення, визнає і патріарх українського краєзнавства, його теоретик і практик П. Тронько. Сучасне краєзнавство, якщо воно хоче лишитися у руслі науковості і об’єктивності, має серйозно підійти до оцінки й оновлення свого інструментарію, вважає він. І йдеться не лише про конче необхідні сучасні банки даних, електронні системи і носії інформації, а й про нові методологічні і методичні вимоги до кра- єзнавчого пошуку і популяризації наукових знань23. Із зміною історіографічних пріоритетів — зверненням до антро- пологічно орієнтованої соціальної історії, мікроісторії, інтелектуаль- ної історії, історії повсякденності, із застосуванням міждисциплі- нарних дослідницьких методів пов’язуються, як правило, нові мож- ливості виходу за межі «антикварних» і «ерудитських» підходів. Але проблеми співвідношення історичних макро- і мікрорівнів, краєзна- вства й нової локальної історії, локалістики й регіоналістики поки що є гостро дискусійними. Краєзнавство, якщо воно не хоче опинитися на узбіччі історіогра- фічного процесу, має послідовно освоювати інтелектуальний багаж, на- працьований в руслі міждисциплінарності й історико-культурних підходів. Заглиблення в історичні пласти і реєстрації нових «фактів» сьогодні явно замало для створення повнокровної картини розселення, колонізаційних потоків, міграцій, історії архітектури, культурного життя в регіонах. Важливе завдання краєзнавства — обслуговування туристичної галузі, а інтелектуальний рівень людини, що подорожує, сьогодні значно зріс. Путівники й довідники мають бути не просто ін- формативно насиченими, але й цікавими, і апелювати водночас і до ін- телекту, і до емоцій. Щоб зберегти й вдосконалити свою соціокультурну функцію, краєзнавство має рішуче й послідовно позбуватися спрощень, базованих на сакралізації певних подій і постатей. Час покаже, чи стане оновлене краєзнавство підсистемою істо- ричної регіоналістики, чи цю нішу займе якийсь інший вітчизняний 24 Я ро сл ав а В ер м ен ич 22 Реєнт О. П. Соціогуманітарний вимір сучасного краєзнавства // Реєнт О. П. Перечитуючи написане. — К., 2005. — С. 189. 23 Тронько П. Т. Історичне краєзнавство: крок у нове тисячоліття (досвід, проблеми, перспективи). — К., 2000. — С. 170. різновид місцевої історії. Зрештою, не так вже й важливо, у якому термінологічному співвідношенні перебуватимуть національна, регіональна, локальна історія — головне, щоб вони в сукупності за- безпечували достатній базис для моделювання просторових харак- теристик минулого. А далі можна покластися на спонтанну еволюцію форм і різновидів історичного знання. Адже, як зазначає Т. Попова, «процес дисциплінарного оформлення наукових галузей знання, його інституціоналізація — природно-історичний, в якому неповторно- своєрідне переплетення різних факторів породжує власне обличчя науки разом з його «ім’ям». Час і активна роль суб’єктів науки — окре- мого вченого і наукового товариства в цілому — неминуче приведуть до створення нового «образу» історії історичної науки — з її самона- звами, структурними складовими, науковим полем»24. Розмірковування одеської дослідниці про «пошук імені» сьогодні над- звичайно актуальні — адже «мода на імена» і «мода на слова» часто ство- рює небезпечну для наукових визначень «лінгвістичну мімікрію». З цього погляду надзвичайно актуальним уявляється застереження І. Канта: «Що стосується ясності, то читач має право вимагати насам- перед дискурсивної (логічної) ясності через поняття, а потім також ін- туїтивної (естетичної) ясності через споглядання, тобто прикладів або інших пояснень in concreto»25. Підвищений інтерес до понять і їхнього співвідношення стимулюється не лише своєрідністю сучасного істо- ріографічного процесу, але й зафіксованою політологами наявністю термінологічних лакун у відтворенні діалектики глобальних і локаль- них процесів. Системи категорій соціогуманітаристики складалися у час, коли простір структурували лише держави. Коли ж світ став тран- спарентним, долаючи фізичні межі культур і держав, для описання про- цесів, що відбивають нові способи просторових взаємодій, «не виявляється термінів»26. Точніше, вони винаходяться «на ходу» в різних галузях наукового знання, що спричиняє термінологічний різнобій. На- самперед це стосується способів «кодифікації» тих просторових явищ, які пов’язані із центр-периферійними відносинами. На величезну кіль- кість термінів, похідних від розмитого поняття «регіон», накладаються ті, які мають у своїй основі «край», «локал», «провінцію» тощо. Утім, плюралізм в історіографії тим і корисний, що дає можливість вибору, а, отже, стимулює пошук нових типів проблематизації і нових наукових критеріїв. Не випадково історія понять ще у 60-х роках минулого століття виділилася в окремий науковий напрям. Відповідна німецькомовна енциклопедія налічує 8 томів, але простір територі- 25 Л ок ал ьн ірівн ісучасн ого іст оричн ого пізн ан н я :спроба т ипол огізац ії 24 Попова Т. Н. Историография в лицах, проблемах, дисциплинах. Из истории Новороссийского университета. — Одесса, 2007. — С. 182. 25 Кант І. Критика чистого розуму. — К., 2000. — С. 19. 26 Шинковский М. Ю. Глокализация как предмет научного исследования // Полития (Москва). — 2008. — № 2. — С. 46. альності в лексичному відношенні упорядкований далеко не достат- ньою мірою, про що свідчить, приміром, відсутність чіткої ієрархії по- нять, пов’язаних із «місцем». Нова локальна історія з‘явилася вчасно, хоч навряд чи «ім’я», дане цьому нетрадиційному науковому напряму, виявилося адекватним завданням того «просторового повороту» в істо- ріографії, який нині пов’язується із «пошуком глокального суб’єкта». Поняття «просторовий поворот» С. Маловічко та М. Мохначова пов’язують із «імпульсом відмови» значної частини істориків від об- слуговування державно-етнічних наративів і зміщення фокусу уваги убік дослідження окремих локусів. Це, однак, не означає, що консти- туювання нової локальної історії іде від об’єкта дослідження — ло- кусу, місця, краю. В його основі — нове методологічне осмислення співвідношення глобального й локального, макро- і мікрорівнів, виз- нання глибокої взаємодії детермінації «зовнішнього» і «внутрішнього». Історіографічна практика нової локальної історії базується на рефлексії про здатність бачити ціле раніше, ніж ті локальні частини, з яких воно складається27. Нова локальна історія позиціонує себе як екстравертний тип знання, зорієнтований на дослідження інакшості за допомогою застосування компаративістських і структуралістських підходів28. В його основі лежить переконання: непродуктивно, як це робилося в ХVІІІ–ХХ ст., розглядати історичний процес як цілісність, виходячи з тих або інших історико-теоретичних постулатів і конструкцій. Адже у цих конструкціях складові історичного процесу незмінно предста- влялися як мертвий, «об’єктивно даний» матеріал. «Завдання нового історичного синтезу — осмислити актуальний соціокультурний про- стір у розмаїтті і єдності його складників… Метою «нової локальної історії» — на відміну від соціокультурних конструкцій універсальної історіографії — є осмислення локальних співтовариств як суб’єктів історичного процесу»29. Отже, нова локальна історія відшукує свою нішу на перетині по- новому осмисленої територіальності і соціокультурних підходів, на- магаючись уникати крайнощів як історіографічної наративності, так і номотетичної декларативності, і переносячи акценти з дослідження процесів на аналіз структур. При цьому утверджується новий погляд на «місце» — не як на периферію, а як на специфічний соціокультур- 26 Я ро сл ав а В ер м ен ич 27Маловичко С. И., Мохначева М. Н. Регионалистика — историческое краеведе- ние — локальная история: размышления о порогах и пороках «не/совместимости» // Харківський історіографічний збірник. — Вип. 8. — Х., 2006. — С. 26. 28 Румянцева М. Ф. Локальная история в актуальном социокультурном про- странстве // Ставрополь: врата Кавказа: история, экономика, культура. — Ставрополь, 2002. — С. 33–34. 29 Концепция межвузовской научно-образовательной программы «локальная история: компаративные подходы и методы изучения // http://nln.stavsu.ru/ work/koncepcia.asp. ний об’єкт і водночас як на простір «безпрецедентних мутацій, перетворень і метаморфоз»30. Локалістський підхід відверто проти- ставляється традиційному антикварному, який представляється як ізоляціоністський. Те, що пізнавальні моделі стають дедалі більш поліцентричними і рухливими, а методологічні підходи — гнучкими і варіативними, на- самперед означає розширення простору міждисциплінарності — кожний черговий «поворот» віщує зміни не так у власній предметній сфері, як у суміжних субдисциплінах. На причини притягальності поняття «пізнавальний поворот» пролила світло російська дослідниця Г. Зверєва. Коли той чи інший дослідник включає поняття «пізна- вальний поворот» у свій лексикон, він тим самим заявляє про свою прихильність до критичного осмислення домінуючих в історичному співтоваристві правил і принципів дослідницької праці, про визна- ння договірного характеру, культурної й соціальної обумовленості дисциплінарної норми31. Нові тенденції у дослідженні локальності базуються, з одного боку на постулатах історичної антропології, а з другого — на прямому вторгненні у сферу соціології. Не випадково новий науковий напрям часто називають локальною соціальною історією32. На аналізі соці- альних регуляторів поведінки індивіда і представленні «провінції» як «мікрокосму цілого суспільства» наполягав засновник англійської школи нової локалістики Г. Фітьян-Адамс у своїй праці «Переосмис- люючи локальну історію» (1987). За його образним висловом, «соціальні скелети обростають індивідуальністю» тоді, коли історія поселень розглядається крізь призму зміни поколінь, ритмів повсякденного життя, соціально-культурних контекстів. На таких підходах відразу ж виразно позначився вплив постмодернізму — з його відразою до «гранднаративів» і підвищеним інтересом до дослідницьких стратегій мікроісторії й «мікросоціології». Філософія нової локальної історії базується на ідеях широкого кон- текстуалізму — вміщення кожної події чи явища у найширший соці- альний і культурний контекст. Йдеться про вироблення здатності історика бачити ціле до того, як він візьметься впритул за аналіз його локальних частин. Контекстність у даному разі слугує запорукою того, що співвідношення глобального і локального, макро- й мікро- рівнів в історичному аналізі виявиться оптимальним. Концептуалі- зована у такий спосіб нова локальна історія розглядається як одна із 27 Л ок ал ьн ірівн ісучасн ого іст оричн ого пізн ан н я :спроба т ипол огізац ії 30 Amato J. A. Rethinking Home: A Case of Writing Local History. — Berkeley, 2002. — P. 29. 31 Зверева Г. И. Роль познавательных «поворотов» второй половины ХХ века в современных российских исследованиях культуры // Выбор метода: Изучение культуры в России 1990-х годов. Сборник научных статей. — М., 2001. — С. 11. 32 Див., напр.: Яковенко Н. Вступ до історії. — К., 2007. — С. 221. сфер нової соціально-культурної історії, а історико-культурний підхід — як своєрідна домінанта, яка дає змогу аналізувати локальні соціокультурні простори з позицій глобальної перспективи. Зрозуміло, що говорити сьогодні про концептуалізацію нової ло- кальної історії дещо передчасно. Нова галузь наукового знання поки що не має твердо усталених зразків, які могли б слугувати моделями для переформатування відповідних дослідницьких практик. Пошук но- вого — «глокального» — суб’єкта історичної дії щойно розпочався. Але вже те, що нова локальна історія відмовляється від традиційних, тери- торіально-адміністративних зразків в аналізі локальних процесів і явищ і зосереджує увагу на просторі і просторових образах, виявляє ін- терес до «способу життя», «культурного значення», виводить історика поза межі національних наративів у тому їх вигляді, який вибудову- ється традиційною офіційною історіографією. Дослідник дістає свободу у конструюванні тих просторово-часових рядів, які уявляються йому найбільш продуктивними, і відповідно обирає локальні об’єкти аналізу. Застосування нових методів аналізу і нових масивів джерел дало змогу на грунті переосмисленої локальної історії створювати уза- гальнені образи економічної й демографічної ситуації у різних ча- стинах світу, глибше досліджувати порядок і правила успадкування власності, системи розселення, мережі сусідських і родинних зв’яз- ків, канали соціальної й географічної мобільності, засоби соціального контролю тощо. У цьому руслі розвивається по суті новий жанр кон- текстуальної історичної біографії, який вибудовується на основі про- стеження усіх соціальних зв’язків індивіда і пояснення з цих позицій особливостей його поведінки. А у фокусі досліджень перебуває локаль- на спільнота — не як усереднено-типове, а як конкретне просторове відображення існуючих у даному соціумі суспільних відносин. Ма- кроструктурні зрушення і зміни у повсякденному житті людей вия- вляються тісно пов’язаними і взаємообумовленими. Про те, наскільки плідними виявляються такі підходи, можна створити уявлення на основі аналізу проекту «Британського фонду» по вивченню соціальної структури російського села, який здійснюється за активної участі ро- сійських науковців — Центру селянознавства і аграрних реформ на чолі з Т. Шаніним та В. Даниловим. Географічні рамки дослідження охоплюють територію Росії, Білорусі, Вірменії і Середньої Азії. Істо- рики, залучені до роботи над проектом, записують спогади селян про події, які ті вважають вирішальними для країни. На цій основі вихо- дять кількатомні збірники документів з історії «Антоновщини» й дон- ського козацтва, побачив світ цілий ряд монографічних праць з цієї проблематики. На цій основі вже виразно сформувався антрополо- гічний напрям у селянознавстві33. 28 Я ро сл ав а В ер м ен ич 33 Люкшин Д. Крестьяноведение в исследовательском поле аграрной истории // Исторические исследования в России — ІІ. Семь лет спустя. — М., 2003. — С. 268-281. У дослідженні міського соціокультурного середовища в РФ теж по- мітні зрушення на базі застосування історико-типологічних підхо- дів нової локальної історії. Книга А. Купріянова «Міська культура російської провінції»34 вводить читача у примхливий світ російської глибинки — європейського Центру і Західного Сибіру — кінця ХVІІІ і першої половини ХІХ ст. Своєрідна «казусна» манера викладу допо- магає автору уникнути традиційного, «лінійного» бачення як важе- лів управління на місцях, так і співвідношення динаміки й архаїки у сфері культури провінції. Спираючись на величезний пласт архівних документів, він запрошує читача пройти разом із собою шлях від од- ного судового епізоду до іншого, щоб показати і примхи людських доль, і затхлу духовну атмосферу імперської провінції, і рівень злов- живань, і обличчя «імператорських доносителів». Така підвищена увага до, здавалося б, дрібних фактів страхує від майже неминучого осучаснення культурних феноменів, притаманного традиційним під- ходам, зокрема тим, які побутують в історичному краєзнавстві. Нова локальна історія надала, отже, «другого дихання» багатьом традиційним напрямам дослідження територіальної організації — міській історії, історії села, муніципальній історії — і стимулювала появу нових, таких як історія прикордонних областей, транснаціо- нальна історія тощо. Намітилася тенденція до координації дослід- ницьких зусиль в усіх цих напрямках. Так, за ініціативою стокгольмського «Інституту міської історії» з 1979 р. раз на три роки проводяться семінари із скандинавської історії, матеріали яких пуб- лікуються в оглядових збірниках з міської й муніципальної історії та журналі «Localhistorya». «Британська асоціація локальної історії» видає журнал «Локальний історик» («The Local Historian»), піднімаючи у ньому, між іншим, і концептуальні проблеми мікроісторії. Журнал видається не лише у паперовому вигляді; його матеріали можна знайти і у мережі Інтернет35. У вітчизняній історичній науці підходи, запропоновані в рамках «нової локальної історії» освоюються поки що повільно. Хоча, примі- ром, Н. Яковенко вважає локальну соціальну історію «вельми перс- пективним напрямом у соціальних студіях». Його переваги вона бачить у тому, що «локальна соціальна історія передбачає, з одного боку, простеження життєвого шляху та поведінкових стратегій цілком конкретних осіб (і в цьому сенсі вона «мікроісторична»), а з другого — аналіз соціальних регуляторів цієї поведінки через посе- редництво середовища, зокрема формальних чи неформальних груп, до яких індивід належить». Напрацювання зарубіжних колег у цьому 29 Л ок ал ьн ірівн ісучасн ого іст оричн ого пізн ан н я :спроба т ипол огізац ії 34 Куприянов А. И. Городская культура русской провинции. Конец ХVІІІ — первая половина ХІХ века. — М., 2007. 35 Маловичко С. И., Булыгина Т. А. Современная историческая наука и изучение локальной истории // http://www.newlocalhistory.com/bookshelf. напрямі автор оцінює досить високо, доводячи що «в перманентних боях за історію» ними напрацьовані і готові проблемні вузли, і готові методологічні пропозиції36. Але спроби переадресувати українським історикам ці міркування поки що відгуку не знаходять. Більш плідним (хоча мова може знов-таки йти лише про поодинокі спроби) виявилося застосування на українському матеріалі класич- них мікроісторичних підходів — у тому вигляді, в якому вони були за- пропоновані осередком італійських вчених, що групується навколо журналу «Ouaderni storici«. Пошук самоназви для цього відгалуження історичної локалістики теж виявився складним. Радикально відді- лити «себе-від-інших» він так і не зумів, назвавши власний об’єкт до- слідження «мікроісторією». Зауважимо, що під це поняття доволі часто підводиться будь-який аналіз частковостей в історичному про- цесі (на противагу макроісторії, зайнятій аналізом глобальних про- цесів). Утім, італійська школа мікроісторії заявила про себе настільки потужно, що закріпила за собою і своїми послідовниками пізна- вальну парадигму, яка надто довго претендувала на універсальність. Побачити речі, яких раніше не помічали — так стисло висловив суть мікроісторії як експериментального методу Дж. Леві. Він же зау- важив, що «мікроісторія не налаштована приносити в жертву інди- відуальність заради узагальнень: більше того, в центрі її уваги — вчинки особистостей або одиничні події. Але вона також не схильна відкинути усіляку абстракцію: малопомітні ознаки або окремі казуси можуть сприяти виявленню більш загальних феноменів»37. Від традиційних методів дослідження частковостей метод мікроі- сторії відрізняється тим, що дослідник свідомо ставить перед собою мету — точним підбором специфічних деталей створити узагальнену картину притаманних даній історичній добі взаємозв’язків соці- ально-культурних, економічних та політико-владних чинників, пе- редати у такий спосіб «аромат епохи». Зрозуміло, що для розв’язання такого непростого завдання виявилися потрібними специфічні ме- тодики аналізу джерел, відмінні від тих, які застосовувалися у тра- диційному аналізі локалітетів. Гідна подиву активність представників нового наукового напряму була належним чином оцінена в середині 90-х рр., коли у видавниц- тві «Ейнауді» побачили світ понад 20 томів праць, виконаних в ключі мікроаналізу, і серед них «Нематеріальна спадщина» Дж. Леві (1985), «Робітничий світ і робітничий міф» М. Грібауді (1987), «Майстри й при- вілеї» С. Черутті (1992). Їхня поява була розцінена як виклик «рито- ричній» історії, своєрідний бунт проти спрощених уявлень про автоматизм суспільних процесів. Історію-синтез пропонувалося за- 30 Я ро сл ав а В ер м ен ич 36 Яковенко Н. Вступ до історії. — К., 2007. — С. 221. 37 Леви Дж. К вопросу о микроистории // Современные методы преподавания новейшей истории. — М., 1996. — С. 171, 184. мінити деталізованою історією ситуацій, а загальним гаслом нової течії в історіографії стало: «Від аналізу глобальних структур — до вив- чення малих життєвих світів». Новий напрям зовсім недовго лишався прерогативою італійської наукової школи мікроаналізу. Остаточно він утвердився у світовій науці після появи монографії Б. Хауперта та Ф. Шафера. Вона мала назву «Молодь між Христом і свастикою», але у ній йшлося не про мо- лодь як соціальну категорію, а про одну людину, рядового таксиста. Реконструкція його біографії дала змогу переконливо виявити не лише характерні риси молодіжного світосприймання, але й сутність фашизму як ідеології й політики. Переорієнтація істориків від дослідження «суспільства», «нації», «колективної самосвідомості» до аналізу досвіду самоідентифікації окремої людини, що відчуває себе членом певної спільноти і живе за її законами (або всупереч їм), стала прикметною ознакою часу, в якому розмиваються і втрачають чіткі обриси не лише суспільні страти й вибудувані ними демаркаційні межі, але й засади корпора- тивної психології. Девальвували, втративши власний генералізую- чий пафос, не лише марксистські канони, але й структуралістські схеми, ґрунтовані на пошуку закономірностей у суспільному роз- витку. За таких умов звернення до «нормальних винятків», яке постулює мікроісторія, сприймається не стільки як «потреба історіо- графічного розуму розкладати інформацію у різні шухляди інтелек- туального комода» (Н. Копосов), а радше як пошук нової парадигми для гуманітарних дослідницьких програм. При всіх відмінностях методологічного й методичного порядку, кон- статує Л. Рєпіна, прибічників мікроісторії об’єднує кілька спільних по- зицій: критична налаштованість щодо макропідходів, акцентування на ролі досвіду і діяльності людей у самому конструюванні соціального, пріоритетна увага до виняткового й унікального (до незвичайних ка- зусів, індивідуальних стратегій, перипетій біографій). У такий спосіб вдається досліджувати спосіб включення індивідуальної діяльності у колективну і, отже, фіксувати індивідуальне у соціальному і соціальне в індивідуальному на рівні конкретної історичної практики. Це озна- чає істотне розширення сфери застосування комплексного методу соціального аналізу, що спирається на послідовну комбінацію системно-структурного й суб’єктивно-діяльнісного підходів38. Вище вже зазначалося, що окремі зразки застосування прийомів мі- кроісторичного аналізу доводять свою продуктивність і в українській історіографії. Блискуче володіє ними, приміром, Я. Грицак, який виявив неабияку наукову сміливість, створивши життєпис молодого І. Франка як «біографію за характером і мікроісторію за жанром». Автор рішуче 31 Л ок ал ьн ірівн ісучасн ого іст оричн ого пізн ан н я :спроба т ипол огізац ії 38 Репина Л. П. Проблемы методологического синтеза и новые версии социальной истории // http:www.history.vuzlib.net/book. відкинув телеологічні канони, що зводять роль Франка винятково до функції національного провідника, який ставив собі за мету перетво- рити руське селянське суспільство на українську модерну націю. Увага автора зосереджена на становленні особистості людини, яка виявила талант пророка вже замолоду, але провідником нації стати ще не встигла. Психологічний портрет Франка Я. Грицак створив на тлі «малих спільнот», які становили франкове оточення, і водночас у широкому контексті політичного життя Галичини — відсталого ав- стрійського пограниччя, історична доля якого у часи Франка була неясною і значною мірою залежала від протиборства між Габсбур- гами й Романовими, а також зіткнення українського, польського, єв- рейського та російського націоналізмів. Тому, хоч формально праця Я. Грицака виходить поза межі локальної історії, вдумливий читач знайде у ній більше цікавих відомостей про Галичину, Львів, Дрого- бич, ніж у спеціальних краєзнавчих чи містознавчих працях. Як бачимо, ієрархія наукових знань про простір і територію упро- довж останніх років зазнала змін, і те, що раніше вважалося пріори- тетним (подієва (політична) історія держав, гранд-наративи) сьогодні сприймається як данина традиції. Зміна масштабу в історичних до- слідженнях дедалі більше нагадує погляд на деталі крізь збільшувальне скло, а назви солідних видань пістрявіють несподіваними згадками про хробаків та волоцюг. Якоюсь мірою це спроба привабити сучасного чи- тача, у якого виробилася вже стійка ідіосинкразія до академізму. Але виникає ряд зустрічних питань. Наскільки стійкою може бути така тен- денція? Яких видозмін зазнають у зв’язку з цим уявлення про місце і роль локальності й локалізму? Зрештою, чи віщують ці переорієнтації поступове відмирання тих «класичних» версій місцевої історії, які поки що виразно домінують у вітчизняному науковому просторі? Готових відповідей на ці питання, здається, ні в кого немає. Адже новий «релевантний» контекст аналізу не є наперед заданим певною схемою; мабуть, внаслідок цього сучасна мікроісторія не є сьогодні чимось цілісним і належним чином концептуалізованим. Невизна- ченим лишається її співвідношення з історичною антропологією — її то вводять у систему останньої, то виводять поза її межі. Подеколи історичну антропологію й історію повсякденності вважають «се- страми мікроісторії», а німецький історик Х. Медік називає останню «сестрою історії побуту»39. Питання про те, як співвідносяться нова локальна історія й мі- кроісторія, теж поки що лишається відкритим. Як вважає Н. Яко- венко, саме постмодерністський виклик підштовхнув локальну соціальну історію до «перемир’я» з мікроісторією — але не на рівні за- цікавлення локальними соціальними групами. Локальна соціальна 32 Я ро сл ав а В ер м ен ич 39 Кром М. Отечественная история в антропологической перспективе // Истори- ческие исследования в России — ІІ. — С. 180. історія «мікроісторична» остільки, оскільки простежує життєвий шлях та поведінкові стратегії конкретних осіб, але багато важить і те, що це простеження доповнюється аналізом соціальних регулято- рів поведінки людини через посередництво середовища, зокрема формальних і неформальних груп, до яких індивід належить40. Нині мікроісторія й нова локальна історія існують паралельно, як самостійні субдисципліни історії, але багато в чому є взаємопроник- ними. Всебічне вивчення тієї чи іншої локальної спільноти як певного мікрокосму — розвинутого соціального організму — означає по суті створення його повноцінної колективної біографії. Акцент на колек- тивності власне і є тим, чим відрізняється нова локальна історія від класичної мікроісторії, яка ставить у центр дослідження окрему лю- дину. Утім, у рамках нової локальної історії існують різні дослідницькі підходи — і ті, що відштовхуються від «локальності», і ті, що фокусують увагу на різних аспектах діяльності індивідів, описуючи їхній життє- вий шлях через зміну соціальних ролей і стереотипів поведінки. Лишається спробувати знайти відповідь і на складніше питання: як вписується у предметне поле історичної локалістики інший мас- штаб локалізації, представлений, приміром, у вигляді історичної регіоналістики, історичної урбаністики, історії прикордоння? Росій- ський центр «Нова локальна історія», з яким ми активно співробітни- чаємо, тяжіє до уведення історичної регіоналістики як у контекст нової локальної історії, так і у предметне поле мікроісторії. Приміром, С. Ма- ловічко вважає, що «принципи й методи нової локальної історії близькі, якщо не тотожні, «локалістсько-інтеграційному» підходу розроблюва- ної сьогодні в Україні регіональної історії (новий регіоналізм)»41. Оскільки тут мова йде про підходи, запропоновані нашим Центром теоретико-методологічних проблем історичної регіоналістики, вва- жаємо за доцільне погодитися лише з першою частиною цього тверд- ження. Так, наші підходи надзвичайно близькі до тих, які обстоює російський Центр «Нова локальна історія». Близькі, але чи тотожні? Тут відмінності очевидні. Історична регіоналістика у нашому баченні вклю- чає в себе історію поселень, а, отже, в її предметному полі помітне місце займають найрізноманітніші прояви локального. Але обстоюване нами бачення методів історичної регіоналістики сфокусоване навколо пред- ставлення регіонів як соціокультурних цілісностей, складних хроното- понімічних систем, а регіональності — як мезорівня, перехідного ступеня, що є проміжною ланкою між національним і локальним рів- нями узагальнень. Отже, в регіоналістиці ми маємо справу з іншим мас- штабом осмислення локальності і з іншим «поверхом» наукових знань. 33 Л ок ал ьн ірівн ісучасн ого іст оричн ого пізн ан н я :спроба т ипол огізац ії 40 Яковенко Н. Вступ до історії. — С. 221. 41 Маловичко С. Историография локальной истории: современное состояние и основные тенденции развития // Регіональна історія України. — Вип.2. — К., 2008. — С. 43-44. Вище вже йшлося про обстоювання нашим Центром бачення сутності і функцій історичної регіоналістики. Дихотомія відцентрових і доцентрових сил, дезінтеграції й інтеграції, логіка вибудови «вну- трішніх кордонів» держави уведені в її рамках у певну систему і розгля- даються у комплексі разом з усіма чинниками, які впливають на систему територіальної організації. Запозичений із сфери природни- чих наук біогеодетерміністський метод дає змогу розглядати регіон (реально зафіксований чи умовний) як соціоприродне утворення, як си- стему, окремі елементи якої взаємодіють із середовищем і створюють під їхнім впливом власну культуру життєзабезпечення. Метод генералі- зації, також запозичений із географії, пропонує критерії відбору най- більш істотного і специфічного саме для даного регіону. А методи абстракції й моделювання допомагають обирати із усієї багатоманітно- сті суспільних зв’язків і історичних уявлень саме ті, які притаманні даній території, і створювати на цій основі узагальнений образ регіону, а за потреби і відповідну прогнозну модель. Застосування цих і багатьох інших методів дає змогу не лише досліджувати у різних часових рамках багатобарвні прояви регіональності й регіоналізму, але й вибудовувати типологію регіонів, інструментарій дослідження просторових утворень. Регіоналістика самим фактом свого існування створює можливість синтезу і екстраполяції на сучасність цілого ряду відправних парадигм соціогуманітарного знання. Етнологічна парадигма визначає параме- три етногенезу, соціологічна — демогенезу і міграційних процесів, се- міотична (психометрична) орієнтує на вивчення ментальних процесів, комунікативно-культурна визначає ієрархію культурних типів і різно- види комунікативних зв’язків. Не доводиться вже говорити про здатність регіоналістики «організувати» і примусити «заговорити» етнографію і лінгвістику — на цьому шляху впорядковується масив інформації про географічні межі розселення певних етносів, асиміляційні процеси, комунікаційні зв’язки, шляхи виникнення регіональних діалектів. Отже, завдання і дослідницькі методи регіоналістики й «нової локаль- ної історії» дуже близькі, але аж ніяк не тотожні. Типовому «локаліст- ському» підходу, коли об’єктом дослідження є місто, село, окремий культурний комплекс, у регіоналістиці протистоїть комбінований «ло- калістсько-інтеграціоністський», коли об’єктом аналізу є великий тери- торіальний комплекс у всій багатогранності його складових і зовнішніх зв’язків. Тут досліджується не стільки територія, скільки сформований у її рамках соціальний організм — регіональне співтовариство. В про- цесі осмислення регіональної специфічності порушується безліч про- блем співвідношення частини і цілого, центру й периферії, централізму і децентралізації, типологій регіонів, міжрегіональних взаємин тощо. Якщо з визначенням предметного поля регіоналістики як міждис- циплінарного напряму досліджень уже існує певна ясність, то різнобій у поняттях тут справді вражаючий. Поняття регіоналістика, районіс- тика, регіонологія, регіоніка, районознавство існують паралельно і 34 Я ро сл ав а В ер м ен ич часто вживаються як синонімічні. Це навряд чи коректно; принаймні географи ще у 80-х рр. започаткували орієнтовні критерії градації. По- няття регіоналістика вони пропонують вважати узагальнюючим, по- няття районістика залишити для прикладної сфери, позначаючи ним сукупність методів ідентифікації (визначення таксонів) та критеріїв районування, поняттям регіонологія (районологія чи регіоніка) харак- теризувати систему наукового пізнання процесів і факторів районо- утворення, функціонування і розвитку конкретних регіонів42. Різниця між двома останніми важковловлювана, але очевидно, що вона лежить у площині співвідношення практичних дій і результатів їх наукового осмислення. Хоча навіть у тій системології, якої дотримуються гео- графи й економісти, чіткості у розмежуванні понять «регіоналістика» і «регіонологія» немає. Приміром, С. Злупко трактує поняття «регіоно- логія» розширено, розуміючи під ним науку про регіони43. У довіднику з регіональної економіки наука про регіони визначається як регіона- лістика, а регіонологією іменується «наука, що вивчає закономірності системного екологічного, економічного, соціального, політичного, ду- ховного функціонування і розвитку територіальних соціумів (спільно- стей людей); досліджує системність цілісного відтворення соціального життя на конкретній території»44. Тут, як бачимо, акцент зроблено на соціальній складовій, хоч сам по собі він мало що прояснює. Більше чіткості в географічній систематиці спостерігається у роз- різненні регіоналістики й регіонознавства. Як правило, регіонозна- вство розглядається як частина регіоналістики; географи вважають його частиною країнознавства, що досліджує специфіку регіонів окремої країни. Історики до цієї систематизації не дуже прислу- хаються або взагалі про неї не знають. У дискусіях, що ведуться з цього приводу в Російській Федерації, всі вищеназвані поняття за- звичай застосовуються як синоніми45. На Заході щодо цього картина значно простіша. У США універ- сальне поняття «regional science« застосовується до найширшого спектру наукових дисциплін і методологічних моделей. У Велико- британії перевага надається дещо видозміненому — regional studies. 35 Л ок ал ьн ірівн ісучасн ого іст оричн ого пізн ан н я :спроба т ипол огізац ії 42 Географический энциклопедический словарь. Понятия и термины. — М., 1988. — С. 260. 43 Злупко С. Основи регіонології: концептуальний підхід // Вісник НАН України. — 2004. — № 11. — С. 12–24. 44 Богорад О. Д., Тевелєв О. М., Падалка В.М., Підмогильний М.В. Регіональна економіка. Словник-довідник. — К., 2004. — С. 231. 45 Див., напр.: Орешина М. А. Регион как объект социально-гуманитарных исследований // Политическая наука (Москва). — 2003. — № 3. — С. 152; Акинь- шин А. Н., Ласунский О. Г. Воронежская историческая регионология на современном этапе // Исторические записки. — Вып. 2. — Воронеж, 1997. — С. 56; їх же: Региональный фактор в изучении российской истории // Общественная жизнь в Центральной России в ХVІ — начале ХХ в. — Воронеж, 1995. — С. 204. Побутує і термін «regional analisis«, але всі ці поняття є по суті одно- порядковими. Дещо відмінний зміст вкладається в поняття «area studies«; воно може означати і країнознавство, і краєзнавство. На пострадянському просторі номенклатура понять, похідних від терміна «регіон», має тенденцію до розширення. Лише в останні роки теорія регіоналістики збагатилася поняттями «регіональна пара- дигма», «регіональна системологія», «неокласичний регіональний під- хід», «місто- регіон», «місто-район» та багатьма іншими. Заперечувати проти такого розмаїття важко: зрештою регіональна наука ще не пройшла пік своєї концептуалізації. Але у такому разі межі кожного з понять варто окреслювати чіткіше, з врахуванням тих нових ню- ансів, які потягнуло за собою переосмислення основоположних для регіоналістики категорій «регіоналізм» та «регіоналізація». Якщо говорити про понятійний інструментарій регіоналістики поза межами «прив’язки» до поняття «регіон», то він значною мірою варіює похідні від трьох основних категорій, які структурують і до певної міри ієрархізують систему просторових відносин: простір, територія, місце. Від категорії простору походять: просторовість (spatiality), про- сторова матриця і їм подібні, а також аспатіальність — як запере- чення великої ваги просторових вимірів. Від категорії територія виходять поняття територіальності, територіальної організації, адміністративно-територіального устрою тощо. Від категорії місце (локал) — локалізація, глокалізація, транслокальність тощо. Значна частина термінів пов’язана з кордоном — або як лінії поділу (border), або як контактної зони (frontier). Чимало понять прив’язані до географії як науки, яку найбільш цікавлять просторові дефініції — «геоекономіка», «геокультура», «геоісторія» (до останнього терміна близьким за змістом є поняття «time-geography« (географія часу або історична географія). Що ж до регіонального рівня наукових досліджень (не в розумінні місця здійснення, а в розумінні окреслення об’єкта наукового по- шуку), то навряд чи доцільно вводити його в рамки локальної історії (як «старої», так і «нової»). На наш погляд, «ніша» регіоналістики — ме- зорівень, і саме в його межах має вибудовуватися поміж іншим і істо- рія розселення. У такому баченні регіон виступатиме не просто як «місце» чи «периферія», а як реально існуючий (або «уявлений», як нація у андерсонівському розумінні) соціальний організм із своїми природно-географічними особливостями. При цьому територія ре- гіону має розглядатися не як безлике «середовище проживання», а як дійовий фактор формування регіональної ідентичності, соціальних і культурних форм буття. Саме тому одним з пріоритетних напрямів досліджень нашого Центру стало студіювання в історичній ретрос- пективі особливостей територіальної організації українських земель. Нового стимулу для свого розвитку набуває традиційна для України проблематика історії поселень і колонізаційних потоків, а поряд з цим починає освоюватися майже нерозроблена цілина проблем теорії і 36 Я ро сл ав а В ер м ен ич історії територіальної організації, зокрема формування адміністра- тивно-територіальної структури і систем місцевого самоврядування. В 2008 р. Центр розпочав розробку комплексної теми «Історична ур- баністика в Україні: теорія містознавства і методика літочислення». Діа- пазон охоплення проблеми містознавства в її рамках доволі широкий — від урбогенезу до проблем сучасного урбаністського універсуму, співвід- несених із певним хронотопом. Головне тут — простеження цілісності урбанізаційного процесу поза вузькими — локально-часовими чи ло- кально-просторовими рамками. У цьому руслі відшукуються можливості «взаємної доповнюваності» різних сфер соціогуманітарного знання — від історичної демографії й соціальної психології до політології й географії культури. На майже безмежному дослідницькому просторі прискіпливо досліджується дихотомія доцентрових і відцентрових сил, глобальності і локальності, іде пошук визначень ознак міста, урбанізованого середо- вища, міських систем морфології міського простору, впливу ландшафту на формування образу міста. Загальною тенденцією є дослідження міста не просто як забудованої території чи архітектурного середовища існу- вання, а як соціальної системи, що забезпечує міський спосіб життя, а також як співтовариства людей із притаманними йому функціями, по- ведінськими моделями, свідомісними стереотипами. Спрямування історичних досліджень у русло аналізу просторових феноменів і територіальних комплексів розглядається нами як відпо- відь на назрілу суспільну потребу. Історія міст як складних соціально- економічних і культурних систем надто довго випадала з поля уваги марксистського суспільствознавства. Ще менше цікавили дослідни- ків філософія урбанізму і ті суспільні процеси, які зрештою зумовили явища деурбанізації і «вторинної руралізації». На рубежі тисячоліть стало очевидно: місто як структуроутворюючий елемент суспільства і той каркас, який підтримує його життєздатність, потребує карди- нальної зміни дослідницьких парадигм і методологічних підходів. Уве- дення його у контекст історичної локалістики дасть змогу відповісти на чимало запитань, які досі не дістали задовільного вирішення. При- міром, на таке: чому за наявності приблизно однакових умов одні міста забезпечують собі сталий розвиток, а інші занепадають. «Локальний метод» сьогодні розглядається як такий, що відпові- дає сучасним стратегіям дослідження у комплексі соціокультурних, геокультурних та етнополітичних аспектів вітчизняної історії. Його специфічність полягає у пропонованих ним можливостях рекон- струювати соціальні феномени, які мають свої просторові, часові, культурні межі. Місто — один з найбільш вдячних об’єктів локалі- стики, оскільки має виразну просторову конфігурацію, тривалу про- тяжність у часі, культурну ауру. І що найголовніше — кожне місто у чомусь унікальне, з власними неповторними особливостями. Його легко вписати у прикордонний простір історії повсякденності, соці- альної, інтелектуальної, персональної історії тощо. 37 Л ок ал ьн ірівн ісучасн ого іст оричн ого пізн ан н я :спроба т ипол огізац ії Міська історія (urban history) входить в систему регіоналістики і ста- новить її науковий фундамент. Але якщо говорити про історичну урбані- стику як самостійний науковий напрям, то, на наш погляд, повністю «по- глинати» його системою регіоналістики непродуктивно. Адже межі пред- метного поля історичної урбаністики значною мірою визначають пара- метри, які за своєю універсалістською компонентою є надрегіональними і навіть наддержавними. Приміром, органічною складовою історичної урбаністики є теорія «образу міста», яка за своїм звучанням є загальноп- ланетарною і органічно вписується у особливий науковий напрям, який прийнято визначати як міську семіотику. Йдеться про вклад персоналі- зованих образів окремих міст у семіозис міського простору як локально- го «культурного гнізда», а також про пов’язану з містом опоетизовану зна- кову символіку. Природно, що окремі елементи міської семіотики органічно вписуються у теорію архітектури, соціальної діагностики самопочуття лю- дини у просторі, географію культури, дослідження ментальностей тощо. Складна діалектика взаємозв’язку регіоналістики з урбаністикою більшістю наукового загалу поки що не усвідомлюється, оскільки тра- диції наукової урбаністики значно тривкіші, ніж ті дисциплінарні межі, які щойно обстоює для себе історична регіоналістика. Ще біль- шою мірою сказане стосується нової, переосмисленої локалістики, яка тільки починає відшукувати власну методологічну нішу. При визначенні наукового статусу урбаністики доводиться рахуватися і з тим, що обсяг прикладних, практичних завдань, які входять у сферу її компетенції, значно ширший порівняно з тим, який входить у при- кладну сферу регіонознавства. Сучасні історіографічні підходи, зокрема ті, які сформульовані в рамках нової локальної історії, відчутно змінюють кут зору на міський простір і соціокультурний досвід міського співтовариства. Місто як си- стема розглядається як частина більшої метасистеми — з врахуванням впливу середовища на процеси саморозвитку. Концепції історичних циклів у розвитку міст дають ключ до пояснення зміни висхідної фази міського розвитку — спочатку інерційного, а потім, імовірно, і нисхід- ного, якщо виклик із боку середовища не буде знайдено або управління містом виявиться неефективним. Міська історія виступає при цьому головним полігоном для осмислення процесів соціальної організації через запропоновані А.Тойнбі категорії «виклику» і «відповіді». Істотного переосмислення потребує і традиція нерозчленованої «історії міст і сіл». Адже очевидно, що міські й сільські спільноти — це два різні, навіть гостро відмінні типи групової самоідентифікації. Локальні соціокультурні простори, якими є міста й села, виступають у ролі структуроутворюючих начал для двох відмінних типів само- організації. Міській субкультурі притаманний потяг до інновацій, сільській — авторитет традиції. А, отже, постає необхідність пошуку часто невидимих, розмитих меж між містом і селом, з одного боку, і міською і сільською історією, з другого. 38 Я ро сл ав а В ер м ен ич Чітке відмежування міської історії від сільської має особливе зна- чення в українських умовах, де характер адаптації людини до середо- вища значною мірою залежав від зовнішніх чинників. У зоні дії європейського права менталітет міських жителів формувався під знач- ним впливом індивідуалізму. На просторі, інкорпорованому в російську централізовану бюрократичну систему, механізми самоуправління й саморегулювання поволі втрачали смисл, поступаючись місцем ар- хаїчним традиціям нерозчленованої колективності. Межа між містом і селом була невиразною і легко стиралася; міський спосіб життя не роз- глядався як цінність, якою варто дорожити. Переселення в міста на умовах зайнятості на заводах і фабриках приваблювало селянина не часто; він радше волів виїздити на нове місце проживання. А селяни, що осідали в містах, теж у своїй масі не відчували себе городянами. Протистояння двох — міської і сільської — тенденцій у світос- прийманні існуватиме, мабуть, ще довго, і вже тому історія міста як цілісності, що притаманною їй мовою веде «безперервний діалог із селом» (Ф.Бродель), має розглядатися як специфічне дослідницьке поле. І хоч людство, мабуть, ніколи не дізнається, де й коли виникло перше місто, історія міста як соціального організму охоплює, як мі- німум, чотири тисячоліття і вже тому заслуговує на окремий дослід- ницький статус. І хоч сьогодні між містом і селом немає кам’яних мурів, роль розмежувальних субстанцій виконують істотні соціо- культурні й ментальні відмінності. А саме вони — якщо і далі йти шляхом відмови від «подієвої» історичної канви — і становлять каркас містознавства, з одного боку, і сільської історії — з іншого. Чималі евристичні можливості відкриваються і на шляхах уведення вітчизняної історії у контекст історії прикордоння («фронтир-студій»). Для України, територія якої донедавна складалася з периферій дер- жав-метрополій, надзвичайно продуктивною може бути локалізація на основі виокремлення «пограничних зон». Корисність такого підходу визначається врахуванням у ньому традицій географічного детермі- нізму з інноваційними трактуваннями колонізаційних хвиль і між- культурних запозичень. Зміна кордонів освоєного людиною простору і вплив геополітичних чинників на людські долі — захоплюючі дослід- ницькі завдання, і зовсім не випадково предметне поле нового науко- вого напряму в історіографії, зайнятого комплексним дослідженням кордонів і прикордонних територій (Border Studies), має тенденцію до розширення. Американський русист С. Коткін звертає увагу і на ви- ховний потенціал «історії пограничних зон»: «пограничні зони особ- ливо цікаві відносно місцевої й національної самосвідомості й важливі для виховання у дусі співробітництва, синкретизму й інтеграції»46. 39 Л ок ал ьн ірівн ісучасн ого іст оричн ого пізн ан н я :спроба т ипол огізац ії 46 Коткин С. О краеведении и его методологии // Методология региональных исторических исследований. Материалы международного семинара 19-20 июня 2000 года. — СПб., 2000. — С. 16–22. Підсумовуючи, зазначимо: концептуалізація історичної локалі- стики ще далеко не завершена, і сам цей термін має досить вузький ареал застосування. Та й поняття «локальне» надто розмите й некон- кретне, щоб стати науковою категорією. Саме по собі воно означає лише те, що досліджуваний об’єкт виокремлюється із загального (ці- лого) за якимись певними ознаками. «Прив’язка» до територіальності не обов’язкова, однак у нашому випадку ми свідомо звужуємо межі ло- кальності, фактично ставлячи знак рівності між локальним і місце- вим. Масштаб локалізації при цьому може бути різним — від історії поселення до історії великого регіону. Єдина умова — просторова мо- заїчність має досліджуватися на рівні, нижчому за національно-дер- жавний. Простеження того, як поступальний розвиток історичного знання змінює просторовий масштаб історіографії — від домінування полі- тично-орієнтованої подієвої історії до концентрації уваги на окремих цивілізаціях, культурах, регіональних особливостях — цікаве і вдячне наукове завдання. «Історія місця» як поселення, яка у традиційному ба- ченні краєзнавства поставала здебільшого як сума «маловідомих подій і фактів», у рамках нової локальної історії почала досліджуватися як історія мікро спільноти — соціуму, обмеженого певними територіаль- ними рамками. А мікроісторія у тому вигляді, який був ініційований групою італійських вчених, утверджує погляд на місце як на поле ді- яльності непересічних особистостей у нестандартних ситуаціях. Нові підходи до «місця дії» запропонували майже одночасно регіоналістика й урбаністика, «нова культурно-інтелектуальна історія» й історія при- кордоння. У найближчому майбутньому можна очікувати дальшого по- глиблення процесу диференціації в системі історичного знання. Очевидно, що оскільки нові наукові напрями народжуються на між- дисциплінарних «стиках», дедалі гострішою ставатиме проблема уз- годження і диференціації понять, вибудови їхньої ієрархії — як за вертикальною (оціночною), так і за горизонтальною (діахронною) шка- лою, своєрідного «метаперекладу» понять, що побутують у суміжних дисциплінах. Щоб забезпечити собі простір ефективного наукового по- шуку, історична локалістика має активно розвивати підходи, що їх пропонують філософи, культурологи, етнологи, політологи, лінгвісти. У філософських розробках для неї найбільш цікавою може бути про- блема цілісності й системності, у культурологічних — сумісності/несу- місності у розмаїтті, у етнологічних — ставлення до інакшості, у політологічних — конфліктності й ризиків тощо. Актуальними для неї є і завдання визначення меж — як наукового напряму в цілому, так і його складників. Саме поняття «локал», про концептуалізацію якого нині го- ворити зарано, набуде чітких обрисів лише тоді, коли буде органічно вбудоване у розгалужену систему територіально-просторових термінів. 40 Я ро сл ав а В ер м ен ич

Локальні рівні сучасного історичного пізнання: спроба типологізації

Institution

Similar Items