Практика унормування правового статусу військових губернаторів у Російській імперії (кінець ХVІІІ—початок ХІХ ст.)
Saved in:
| Published in: | Регіональна історія України |
|---|---|
| Date: | 2009 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2009
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/77936 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Практика унормування правового статусу військових губернаторів у Російській імперії (кінець ХVІІІ—початок ХІХ ст.) / О. Романцов // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — Вип. 3. — С. 205-216. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-77936 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Романцов, О. 2015-03-09T13:10:04Z 2015-03-09T13:10:04Z 2009 Практика унормування правового статусу військових губернаторів у Російській імперії (кінець ХVІІІ—початок ХІХ ст.) / О. Романцов // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — Вип. 3. — С. 205-216. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. XXXX-0087 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/77936 uk Інститут історії України НАН України Регіональна історія України Ретроспективне дослідження територіального устрою Практика унормування правового статусу військових губернаторів у Російській імперії (кінець ХVІІІ—початок ХІХ ст.) Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Практика унормування правового статусу військових губернаторів у Російській імперії (кінець ХVІІІ—початок ХІХ ст.) |
| spellingShingle |
Практика унормування правового статусу військових губернаторів у Російській імперії (кінець ХVІІІ—початок ХІХ ст.) Романцов, О. Ретроспективне дослідження територіального устрою |
| title_short |
Практика унормування правового статусу військових губернаторів у Російській імперії (кінець ХVІІІ—початок ХІХ ст.) |
| title_full |
Практика унормування правового статусу військових губернаторів у Російській імперії (кінець ХVІІІ—початок ХІХ ст.) |
| title_fullStr |
Практика унормування правового статусу військових губернаторів у Російській імперії (кінець ХVІІІ—початок ХІХ ст.) |
| title_full_unstemmed |
Практика унормування правового статусу військових губернаторів у Російській імперії (кінець ХVІІІ—початок ХІХ ст.) |
| title_sort |
практика унормування правового статусу військових губернаторів у російській імперії (кінець хvііі—початок хіх ст.) |
| author |
Романцов, О. |
| author_facet |
Романцов, О. |
| topic |
Ретроспективне дослідження територіального устрою |
| topic_facet |
Ретроспективне дослідження територіального устрою |
| publishDate |
2009 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Регіональна історія України |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| issn |
XXXX-0087 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/77936 |
| citation_txt |
Практика унормування правового статусу військових губернаторів у Російській імперії (кінець ХVІІІ—початок ХІХ ст.) / О. Романцов // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — Вип. 3. — С. 205-216. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT romancovo praktikaunormuvannâpravovogostatusuvíisʹkovihgubernatorívurosíisʹkíiímperííkínecʹhvííípočatokhíhst |
| first_indexed |
2025-11-25T20:39:23Z |
| last_indexed |
2025-11-25T20:39:23Z |
| _version_ |
1850525496545116160 |
| fulltext |
Олександр Романцов
ПРАКТИКА УНОРМУВАННЯ
ПРАВОВОГО СТАТУСУ
ВІЙСЬКОВИХ ГУБЕРНАТОРІВ
У РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ
(кінець ХVІІІ — початок ХІХ ст.)
Все XVIII ст. пройшло в Російській імперії під знаком змін вну-
трішньодержавного устрою. Активна зовнішня політика Петра І, роз-
ширення території російської держави, отримання виходу до моря й
пожвавлення торгівельних зв’язків підштовхували царський уряд до
перебудови країни зсередини. Однією з нагальних проблем стала
заміна колишніх, застарілих адміністративних одиниць та системи
керування ними. Використовуючи закордонний досвід, влада
поширила на російські землі західну губернську модель. Але з часу
впровадження перших губерній минуло більш ніж півстоліття, аж
поки їх вигляд набув більш чіткої та усталеної форми.
Указ Катерини ІІ про впровадження губерній усунув деякі існуючі
протиріччя старої системи. Втім, виявилось, що звичайного поділу
імперії на губернії й облаштування у них нових установ та призна-
чення посадовців недостатньо для ефективного управління росій-
ською державою. Череда переможних війн, що завершилась
приєднанням нових територій з різним політичним й адміністра-
тивним досвідом, змушувала царську владу шукати відповідних
шляхів до врегулювання цих проблем. Певною відповіддю росій-
ського уряду на відцентрові тенденції стало впровадження інституту
намісників.
Поява інституту військових губернаторів не була від початку юри-
дично унормована. Російська імперія мала кілька типів намісниць-
кої влади на місцях: військових та генерал-губернаторів, не кажучи
про посаду намісника як таку (остання існувала, наприклад, на Пра-
вобережній Україні у 1796 р.). На відміну від цивільних губернаторів
та намісників, військові губернатори призначалися до міст, якими й
мали опікуватись. Проте майже всі вони за короткий термін отриму-
вали на додаток до своїх відносно вузьких повноважень ще й цивіль-
ний нагляд за справами в одній чи декількох губерніях. Зазвичай це
відбувалось через місяць після призначення військового губернатора
до міста. Часто вони ще не встигали й приїхати на місце свого при-
значення.
Чіткого принципу, за яких умов і куди призначати одних, а за яких
інших військових губернаторів, фактично не було. Важливу роль тут
© Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 3. — С. 205–216 © Олександр Романцов, 2009
відігравали волевиявлення самодержця, регіональні особливості
місця призначення, зовнішні й внутрішні державні чинники тощо.
Повноваження військових губернаторів поділялись умовно на: при-
таманні лише військовим губернаторам, які багато в чому дублювали
роботу комендантів гарнізону; й ті, що їх отримували військові гу-
бернатори разом з цивільним наглядом (останнє фактично дублю-
вало повноваження цивільного губернатора). На відміну від
звичайних цивільних губернаторів це були військові, що належали
до першого-третього класу згідно з табелем про ранги.
До названих повноважень указами від імператора чи урядових
інститутів додавалися ще й нові, що розширяли вже існуючі функції.
Окрім всього іншого діяльність військових губернаторів залежала від
напряму діяльності їхніх попередників. Так, майже всі справи наміс-
ника Брацлавської, Мінської, Волинської й Подільської губерній
І. Тутолміна перейшли на початку 1797 р. до військового губернатора
Кам’янця-Подільського О. Беклешова.
Військові губернатори призначалися до територій, що мали іна-
кший історичний досвід, відмінне судочинство й донедавна автономію
чи навіть самостійність. В такий спосіб було утворене у 1781 р. Мало-
російське генерал-губернаторство, що виникло на теренах колишньої
Гетьманщини і складалося з трьох намісництв: Київського, Новгород-
Сіверського й Чернігівського1. Це відбулось одразу за скасуванням адмі-
ністративно-територіальних одиниць — полків. Намісник (генерал-
губернатор), на відміну від цивільного губернатора, здійснював нагля-
дову, контролюючу, касаційну функцію: «Надзор задуманный Екате-
риной в лице наместников быстро обратился в управление, в высшей
степени личное. Да и как не развиваться было этому личному управ-
лению, когда генерал-губернаторам был вручен надзор с правом ис-
правления, которое и заключало в себе залог будущего чрезмерного их
усиления»2. Губернатор був технічний виконавець, адміністратор; на-
місник — представник імператора, а отже, людина, що скеровувала
розвиток губернії (чи кількох губерній) в потрібному російській імперії
напрямку.
Якщо врахувати, що на новоздобутих Росією землях України, Бі-
лорусі й Литви проживало понад 7 млн. чол., що величезний регіон
відрізнявся значним економічним, соціальним, етнічним, конфесій-
ним розмаїттям, завдання його освоєння було складним навіть для
держави, що мала великий досвід територіальної експансії. Напрям
політичних змін і територіальних перекроювань вдалося визначити
не відразу, а участь у постійних воєнних конфліктах відчутно
гальмувала процеси інтеграції. Доводилося рахуватися і з відмінною
206
О
л
ек
са
н
д
р
Р
ом
а
н
ц
ов
1 Государственные учреждения России в XVIII в. Законодательные материалы.
Справочное пособие. — М., 1960. — С. 334–335.
2 Блинов И. А. Губернаторы: Ист.-юрид. Очерк / И. А. Блинов. — СПб., 1905. —
станово-корпоративною організацією новоприєднаних територій, і
з незвичним правовим укладом. Але замість того, щоб враховувати у
новому територіальному устрої місцеві особливості, царизм робив
ставку переважно на військову силу.
За попередниці Павла І — Катерини ІІ — існували дві форми на-
місницької влади: намісники й генерал-губернатори. З приходом до
влади останнього розпочались великі внутрішньодержавні пертур-
бації. Цей процес позначався досить великою швидкістю у прийнятті
й впровадженні рішень у життя. Новий інститут надгубернської, на-
місницької влади виник в перші ж місяці правління Павла І. Військові
губернатори були призначені не до одного міста, в якості експери-
менту, а до багатьох міст з столицями включно. Більше того, вій-
ськовим губернатором Санкт-Петербурга став син Павла І цесаревич
Олександр Павлович3. Погіршувало справу те, що нашвидку впро-
ваджений інститут військових губернаторів у правовому полі був
практично відсутній. З часом він обростав повноваженнями, які змі-
нили його й підняли статус і управлінську вагу. Більшість військових
губернаторів, яких на початку призначали лише до міст з суто над-
міським контролем, майже одразу отримали до цих повноважень
контроль над цивільним життям в одній чи декількох губерніях.
У зверненнях до них часто зазначалось: «...воєнному губерна-
тору...управляющему и по гражданской части...», або «...управляю-
щего губерниями минскою, волынскою и подольскою...».
Поєднання повноважень військового губернатора з функціями на-
місницької, наглядової влади над губерніями відбувалось, отже, без по-
переднього правового унормування цього питання. Відповідно трапля-
лись ситуації, які вимагали роз’яснень. Останні надавались новопри-
значеним кандидатам на посаду військового губернатора високопоса-
довцями з Москви чи Санкт-Петербурга. Одним з перших указів Павла
І, що певним чином регламентував роботу військових губернаторів, був
указ від 5 січня 1797 р. «О произвождении Военным Губернаторам, сверх
их окладов столовых денег»: «Военным Губернаторам, от нас определен-
ным сверх получаемых ими по армейским чинам их окладов, произво-
дить на столе, тем, кои поступили в сие звание из бывших в должностях
генерал-губернаторов, те самые суммы, которые они по оным должно-
стям получали, а которые вновь в звание Военных Губернаторов назна-
чены по 300 р. на месяц, покуда они в своих местах останутся»4.
У 1796 р., після призначення військовим губернатором до
Кам’янця-Подільського генерал-лейтенанта О. Беклешова (який
майже одразу отримав підвищення до чину генерала від інфантерії),
207
П
р
а
к
т
и
к
а
ун
ор
м
ува
н
н
я
п
р
а
вового
ст
а
т
усу
вій
сь
к
ови
х
губер
н
а
т
ор
ів
у
Росій
сь
к
ій
ім
п
ер
ії
3 Шильдер Н. Император Александр I: его жизнь и царствование. — Т. 1. — СПб,
1897. — С. 175.
4 Полное собрание законов Российской империи. — Т. 2 4. (1796–1798). — 1 собр. —
СПб, 1830. — С.268–269.
останній був стурбований суперечливістю певних аспектів власних
повноважень та зобов’язань: «...посему мне поступать как в долж-
ности военного губернатора; так и в управлении Губернией? Во
всем по высочайшему ли учреждению, а потому и содержание
кроме по чину жалованием, а столовыми деньгами и штат по оному
иметь? О чем покорнейше прошу снабдить как меня, так и казен-
ную палату откуда мне все следуемые по штату содержанию полу-
чать нужным предписанием, буде можно с посланням с сим
нарочным. А как я партикулярно известен что военному губерна-
тору вне крепости быть без государева позволения не можно, по
должности же генерал-губернатора и личное по местам обозрение
и распоряжение, а потому и объезды по губерніям бывают на-
добны, то и в сим случае наставление ваше разрешить может не-
известность, в которую между тем, неукоснительно к новой
должности отправлялся, в необходимой надобности нахожусь, по
новости места порученной мне должности, и по неизвестности еще
обстоятельств...»5.
Зрозуміло, що подібне звернення могло з’явитись лише за відсут-
ності юридичного документа, де були б розписані всі аспекти діяль-
ності інституту військових губернаторів. Згадку про поєднання
повноважень генерал-губернатора треба розглядати в контексті на-
місницького характеру влади останнього. Оскільки до 1796 р. існу-
вав інститут генерал-губернаторів, то й аналогія проводиться саме з
ним. У той час доволі поширеною була практика відсилання до вже
існуючих законів для роз’яснення тих чи інших нововведень.
Одним з перших юридичних впроваджень, що стосувався інсти-
туту військових губернаторів, був указ Павла І про контроль остан-
ніх за видачею «подорожен» на проїзд через губернію, на виїзд чи
в’їзд з неї6 — «О бытии достаточному числу лошадей на почтовых
станах: о содержании почт, где ныне ямщиков, нарядом; о числе
лошадей для курьеров, о почтах в привеллегированных губерниях,
и о расстоянии между станами». Можливо, в такий спосіб влада
прагнула, через довірених осіб (військові губернатори призначалися
особисто імператором), стежити за пересуванням громадян всере-
дині країни та поза її межами. 8 квітня 1798 р. вийшов новий указ,
що уточнював справу видачі «подорожен» — «О сборе с выдаваемых
подорожных, о бытии при Военных и Гражданских Губернаторах,
при Коммендантах и в Почтамтах Казначеям и писарям, и о содер-
жании для сего сбора шнуровых книг». Гроші, отримані за видачу
«подорожен», мали надсилатися в кінці кожної «третини» (січнева,
208
О
л
ек
са
н
д
р
Р
ом
а
н
ц
ов
5 ЦДІАК України. — Фонд 12. — Опис 1. — справа 31. — О координации работы
между Сенатом об отъездах Беклешова в Киев. — Арк. 3.
6 Полное собрание законов Российской империи. — Т. 24. (1796–1798). — 1 собр. —
СПб, 1830. — С.182.
травнева, вереснева) до Санкт-Петербурзького та Московського
«остаточного казначейства», а звіти за видані подорожні — до дер-
жавного казначея7.
Ведення документації щодо видачі «подорожен» повинен був здій-
снювати спеціальний чиновник. Оскільки на той час у військових гу-
бернаторів ще не було власної канцелярії, ці функції мав здійснювати
хтось зі складу губернського правління. Військові губернатори, окрім
«подорожен», видавали «пашпорти» на виїзд з Російської держави,
проте не більше ніж на півроку8. В разі затримки за межами країни
в’їзд до Росії був заборонений. Виїздити мали право лише ті, хто мав
маєтки на території Пруссії чи Австрійської імперії. У випадку, коли
від’їжджаючий за кордон їхав до ворожої країни, майно останнього
мало конфіскуватись, а йому самому загрожувало покарання в формі
арешту. За відсутності військового губернатора «подорожні» та «паш-
порти» видавали цивільні губернатори чи, навіть, тамтешні губерн-
ські правління.
Траплялись, особливо за правління Павла І, й доволі кумедні
укази, що стосувались функцій військових губернаторів. Так 25 січня
1798 р. був виданий іменний указ «О запрещении ездить в маскерад
без маскерадного платья», згідно з яким: «…а ежели впредь кто прие-
дет в маскерад в собственном кафтане или мундире и без маскерад-
ного платья то таковых брать под караул. Приказали: для должного
и непременного сего Высочайшего Его Императорского Величества
повеления исполнения, предписать всем Военным Губернаторам и
Губернским Правлениям указами». Педантичний імператор не вва-
жав, що подібна халатність не варта видання наказу і виконання на-
лежним чином.
До військових губернаторів мали звертатися приїжджі представ-
ники закордонних торгових компаній. Останні повинні були пові-
домляти головному керуючому в губернії, звідки вони їдуть та
засвідчувати наявність паспорта на проїзд: «...3) Российские или Ино-
странные в России пребывающие торговые дома, или частные из тор-
гующих коль скоро получат извещение, что в Россию отправляется
или уже приехал товарищ их, прикащик, коммисионер или др. кто им
рекомендованный от их корреспондентов, но только бы предмет его
путешествия относился к торговле, для обеспечения таковому сво-
бодного для России пребывания, обяз. уведомлять Военного Губерна-
тора или Комменданта того города, с показанием Государства, из
которого сей приезжий или едущий отправился. В следствие чего, сии
начальники должны таковых, по освидетельствовании их паспортов,
209
П
р
а
к
т
и
к
а
ун
ор
м
ува
н
н
я
п
р
а
вового
ст
а
т
усу
вій
сь
к
ови
х
губер
н
а
т
ор
ів
у
Росій
сь
к
ій
ім
п
ер
ії
7 Полное собрание законов Российской империи. — Т. 25. (1798–1799). — 1 собр. —
СПб, 1830. — С.8 46.
8 ДАХмО. — Фонд 227. — Опис 1. — т.1 — Од.зб. 71. — Предложения камене-
цкого военного губернатора за 1799 г. — Арк. 2.
пропускать без задержания… 5) Поелику извещение сие удобно
быть может делано токмо теми торговыми домами или частно
торгующими, которые в портовых или пограничных городах, сами
пребывание имеют, другим же внутри Государства живущим при-
чинило бы отягощение, то, дабы не лишить и их сей выгоды, пове-
леваем: чтоб о чужестранцах, выше сего изъясненных, уведомляли
они нач-ка той Губернии, где кто будет обретаться, кот. обязан не-
медленно сообщить о том Военному Губернатору или Комменданту
того места, чрез кот. приезд иностранца будет, для получения ему
пропуска в Россию...»9. У 1820 р. іменним царським указом було на-
казано військовим губернаторам, щоб у «подорожніх», що видава-
лись чиновникам, вказувались окрім всього іншого посади та
звання останніх10.
У вересні 1801 р. Олександр І видав іменні укази, що стосувались
адміністративно-територіального устрою та посади військових гу-
бернаторів: «О восстановлении пяти Губерний и о подчинении по-
граничных Губерний Военным Губернаторам» та «Именный, данный
Сенату — Об определении Губернаторов и о выборе для сего канди-
датов в некоторых Губерниях». Згідно з першим указом прикордонні
губернії мали підпорядковуватись військовим губернаторам11. Інший
указ стосувався призначення в ці губернії конкретних посадовців:
«Сообразно положению о Губерниях в сей день от Нас изданному, по
удобнейшему распределению Губерний пограничных и на особенных
правах состоящих под управлением Военных Губернаторов, повеле-
ваем: 1) Киевскому Военному Губернатору Генерал от Инфантерии
Феньшу присоединить к управлению его Губернию Минскую. 2) По-
дольскому Военному Губернатору Генерал от Инфантерии Розенбергу
оставить в управлении своем Губернию Волынскую…». Надалі до
нових міст військові губернатори майже не призначалися (на Україні
це були лише деякі міста Півдня: Миколаїв, Одеса, Феодосія). До того
ж інші призначення вже не були такими масовими, як це, коли од-
ночасно було вирішено долю подальшого розвитку одразу декількох
губерній.
На Правобережній Україні військові губернатори залишались у
тих самих містах. Виключенням стане тільки тимчасовий поділь-
ський військовий губернатор, призначений у 1831 р. до Житомира12.
210
О
л
ек
са
н
д
р
Р
ом
а
н
ц
ов
9 Полное собрание законов Российской империи. — Т. 24. (1796–1798). — 1 собр. —
СПб, 1830. — С. 284–285.
10 Полное собрание законов Российской империи. — Т. 37. (1820–1821). — 1 собр. —
СПб, 1830. — С. 159.
11 Полное собрание законов Российской империи. — Т. 26. (1800–1801). — 1 собр. —
СПб, 1830. — С. 775–778.
12 Шандра В. С. Генерал-губернаторства в Україні: ХІХ — початок ХХ ст. — К.:
НАН України, Ін-т історії України, 2005. — С. 271.
До того ж, при порівнянні повноважень київського й кам’янець-по-
дільського військового губернаторів, звертає на себе увагу більший
обсяг повноважень останнього у зв’язку з межуванням Волинської та
Подільської губерній з Священною Римською Імперією (з 1806 р. —
Австрійська імперія) та Прусським королівством. Надалі юридичні
зміни владних повноважень військових губернаторів стають менш
відчутними.
Важливою складовою діяльності військового губернатора була
судова. Особливо це стосувалось судів над військовими, як-от: «от-
ныне и впредь всех беглых из разных полков, в городах и уездах
поиманных равно и воинских служителей в штатных командах
состоящих как обер так унтер офицеров, так и рядовых в преступ-
ление впадающих, не судить в Присудственных гражданских ме-
стах, но отсылать их для изследования и суждения в тех Губернских
городах, где войска расположены или гарнизонные полки состоят,
к Военным Губ-рам, инспекторам, или шефам полков, или же к ко-
мендантам…». У 1800 р. указом від 26 березня «О присутствовании
в Полиции Полицмейстеру; о выборе судей для присутствия в част-
ных судах от градского о-ва и о исполнении приговоров частных
судов неиначе, как с утверждения ком-в» регламентувався порядок
затвердження рішень приватних судів: «Приговоры частных судов
исполняются по указу 18 июля 1797 г. с утверждения Военного
Губернатора, где же нет Военных Губернаторов… в присутствии
Полиции»13. Коменданти міських гарнізонів звітували військовим
губернаторам про злочини, скоєні рядовими чи офіцерами (зазви-
чай це були дезертирства, крадіжки, бійки чи знехтування субор-
динацією). Подібні звіти надходили також від командирів полків тих
чи інших інспекцій. Військовий губернатор самостійно виносив
вироки по цих справах: «...повелеваем разсмотрение их (дел) и опре-
деление оштрафования производить в судах по части городов
учрежденных где кроме частного и члена магистрата быт так
же офицеру того квартала, где дей-е обнаружилось, исполнение
же такового определения чинить с утверждения Военного Губер-
натора»14.
Якщо злочин скоювався вдруге, військовий губернатор наказував
провести військовий суд, що складався з вищих офіцерів полку чи
батальйону, до якого належав той, хто скоїв злочин. Часто покаран-
ням слугувало побиття батогом чи проведення крізь стрій шпіцруте-
нів, в деяких випадках відправлення на галери чи на заслання. В разі
виявлення фінансових злочинів у полках або батальйонах чи злов-
живань командирів своїми повноваженнями військовий губернатор
211
П
р
а
к
т
и
к
а
ун
ор
м
ува
н
н
я
п
р
а
вового
ст
а
т
усу
вій
сь
к
ови
х
губер
н
а
т
ор
ів
у
Росій
сь
к
ій
ім
п
ер
ії
13 Там само. — С. 100.
14 ДАХмО. — Фонд 227. — опис 1. т. 1. — справа 189. — Реестр указам и повеле-
ниям Его Высочества по военной части за 1801. — Арк. 245.
наказував створити спеціальну комісію. Членами цих комісій
ставали офіцери київського гарнізону. Іноді до них додавався чинов-
ник канцелярії військового губернатора.
В 1797 р. військовим губернаторам була підпорядкована поліція
губернських міст. В травні 1801 р. Олександр І іменним указом — «О
подведомстве Полиции местному начальству и военным лицам, коим
вверено управление гражданской части в Губернии» структурував
підпорядкування поліції в залежності від того, хто в місті був голов-
ним: «…В пресечение недоразумений, неудобств и затруднений
происходящих в Полиции городов от смешения начальства военного
и гражданского, признали мы за благо часть сию в разсуждение глав-
ного управления ея поставить на след. Основании: 1) все Военные
Губернаторы имеющие гражданскую власть, имеют главное управ-
ление и над Полициею на осн. Должности Генерал-Губернаторов в уч-
реждениях о управлении Губерний изображенной 2) Военные
Губернаторы не имеющие гражданской власти и комменданты ве-
дают гродскую полицию по Полицейскому уставу на прве бывших
Обер-коммендантов, с кот. Гражданские Губернаторы и Губернские
Правления по части Полицейской имеют сноситься сообщениями, а
в Полицию посылать повелении 3) Где нет коммендантов, там упра-
влять Полициею Городничим и зависеть по сей части от Военных Гу-
бернаторов управляющими Губерниями равно как от Губернаторов
Гражданских и Губернских Правлений…». У 1803 р. цей указ був дещо
доповнений — «О средствах к исправлению полиции в городах».
Згідно з новим іменним указом поліцмейстер мав напряму підпо-
рядковуватись військовому губернатору. Поліцмейстери повинні
були виконувати також накази коменданта, що стосувались служби
й загального благоустрою. У випадку перевищення комендантами
своїх повноважень в управлінні поліцією поліцмейстер мав зверну-
тися до військового губернатора.
У 1811 р. військовий міністр звернувся з доповіддю до імператора,
яка потім отримала юридичну силу наказу. В доповіді йшла мова про
підпорядкування фортець військовим губернаторам: «...в тех местах,
где есть военные губернаторы, коим подчинено гражданское прав-
ление, благосостояние крепостей чрез них охраняется…»15. Згідно з
цим указом за відсутності військового губернатора цивільна поліція
мала підпорядковуватись комендантам.
У 1820 р. указом Урядуючого Сенату — «О присутствовании Воен-
ным Губернаторам в Правительствующем Сенате по делам вверен-
ных им Губерний» військовим губернаторам, як і решті намісників,
було дозволено під час відвідань столиць у справах бути присутніми
на засіданнях сенату: «…Государев наместник или генерал-губерна-
212
О
л
ек
са
н
д
р
Р
ом
а
н
ц
ов
15 ДАХмО. — Фонд 227. — опис 1.т.1. — справа 658. — Предложения военного
губернатора за 1811 г. — Арк. 8–9.
тор, когда приедет в столицу заседает в Сенате в Общем собрании, и
в том Департаменте, где ведомы дела его ведомства, и в оном бывает
он ходатаем по делам вверенного ему наместничества, и имеет голос,
т.к. и прочие заседающие в сенате…»16.
Статус цивільного губернатора визначався як «начальник гу-
бернии», статус військового губернатора — як «главноуправляющий
в губернии». Останнє надавало його повноваженням функції сте-
ження за моральним станом населення підпорядкованої губернії.
У 1803 р. київський військовий губернатор А. Феньш видав наказ
губернському правлінню: останнє мало звернутися до повітових
судів із закликом до населення, щоб матері не наважувались за
будь-яких обставин робити аборти. У 1822 р. був виданий указ Се-
нату — «О назначении опеки по 84 статье Учреждения о Губерниях
над имениями Дворян, где нет Генерал-Губернаторов, собранием
Губернского и всех уездных Предводителей Дворянства, совокупно
с Губернским Дворянским Депутатским Собранием» щодо затверд-
ження військовим губернатором рішень дворянської опіки щодо
взяття під нагляд маєтків деяких дворян. Це стосувалося випадків,
коли дворяни або вели розгульний спосіб життя, або виявляли жор-
стокість до власних селян. У 1825 р. цей указ було підтверджено —
«О предоставлении Генерал-Губернаторам и Военным Губернаторам
права учреждать во вверенных их управлению Губерніях опеки над
имениями помещиков за жестокость и расточительность». У 1822 р.
імператор видав іменний указ про ліквідацію масонських лож й та-
ємних товариств — «О уничтожении Масонских лож и всяких тай-
ных обществ»: «…5. Поставив в обязанность Главноуправляющих в
Губерниях и Гражданских Губернаторов строго наблюдать: во-пер-
вых, чтоб нигде ни под каким предлогом не учреждалось никаких
лож или тайных обществ; и во-вторых, чтоб все чиновники, кои по
должностям будут определяемы, обязываемы были на основании
статей 3-й и 4-й подписками, что они ни к каким ложам или, тай-
ным обществам не принадлежат и впредь принадлежать не будут;
без каковых подписок они и к местам или на службу определяемы
быть не могут».
Інститут військових губернаторів є показовим прикладом органі-
зації адміністративно-територіальної влади в Російській імперії.
Проіснувавши тривалий час — з 1796 по 1917 рр., останній неодно-
разово зазнавав змін. При чому юридичному оформленню цих змін
особливого значення не надавалося. Серед численних варіацій влад-
них губернських інститутів — губернатор, генерал-губернатор, вій-
ськовий губернатор, військовий генерал-губернатор (не рахуючи
тимчасових військових та генерал-губернаторів) — визначення
213
П
р
а
к
т
и
к
а
ун
ор
м
ува
н
н
я
п
р
а
вового
ст
а
т
усу
вій
сь
к
ови
х
губер
н
а
т
ор
ів
у
Росій
сь
к
ій
ім
п
ер
ії
16 Полное собрание законов Российской империи. — Т. 37. (1820–1821). — 1 собр. —
СПб, 1830. — С. 119.
повноважень військових губернаторів було найбільш розмитим і
мінливим. Так, цивільний губернатор головував в губернії, генерал-
губернатор опікувався кількома губерніями з переважанням нагля-
дової функції, військові генерал-губернатори з 1816 р. перебували
виключно в столицях: Москві й Санкт-Петербурзі.
Військові губернатори в залежності від місця свого призначення
мали й відповідні повноваження. Вище вже йшлося про те, що за
часів Павла військові губернатори, що призначалися до українських
міст, майже одразу отримували й функції цивільного нагляду за од-
нією чи кількома губерніями. За Олександра І на Півдні, окрім хер-
сонського (у травні 1803 р. місцем розташування новоросійського
військового губернатора став Херсон), діяли миколаївський, одесь-
кий та феодосійський військові губернатори. Однак, на відміну від
першого, на інших правах. Миколаївський військовий губернатор,
посада якого без змін проіснувала до 1917 р., опікувався лише Ми-
колаєвим та приналежними до нього селами. Окрім цього, він поєд-
нував свою посаду з посадою командуючого Чорноморським флотом.
На цій підставі йому також підпорядковувався Севастополь. Одесь-
кий та феодосійський військові губернатори були фактично градо-
начальниками. Їхні міста мали торгівельний привілей «porto franco».
Вони не підпорядковувались херсонському військовому губернатору.
Через що, ймовірно для юридичної рівності, й були в ці міста при-
значені військові губернатори.
Поширеною була практика одночасного функціонування в губер-
нії військового й цивільного губернатора. В такому випадку
військовий губернатор здійснював контроль і над цивільним губер-
натором, хоча останній юридично вважався «начальником губернії».
У вересні 1864 р. «Приказом военного министра» інститут військових
губернаторів було скасовано: «Государь император, в 31 день минув-
шаго Августа височайше повелеть соизволил: 1) с учреждением
Военно-Окружных Управлений, — всех вообще Военных Губернато-
ров, кроме тех, кои находяться на Кавказе и в Сибири, освободить
от заведывания военной частию, изъяв из ведения их комендан-
тские управления и упразднив должности состоящих при Военных
Губернаторов особах по воинской части чинов. За сим всем вообще
начальникам губерний присвоить один общий титул «Губерна-
тора»...»17. Залишились лише військові губернатори Кронштадта й
Миколаєва.
Законодавча база щодо інституту військових губернаторів
утворювалась та змінювалась в процесі розвитку самого інституту.
Від початку ця посада не мала чітко зазначених та юридично оформ-
214
О
л
ек
са
н
д
р
Р
ом
а
н
ц
ов
17 Державний архів Київської області. — фонд 2. — опис 179. — справа 1024. —
Дело об от мене звания военных губернаторов и учреждении при них военных
управлений — Арк.1.
лених повноважень, правил підпорядкування. Так сама посада
почала функціонувати вже у 1796 р., а перша спроба юридично оз-
начити межі впливу та характер влади військових губернаторів від-
булась у 1801 р. Втім це не змінило кардинально ситуацію, адже й
надалі залишилось безліч питань, які час від часу виринали, потре-
буючи вирішення. Поширеною була практика введення повнова-
ження військових губернаторів у практичний вжиток із наступним
його законодавчим унормуванням. Додавала невизначеності і прак-
тика довільного позначання владних інститутів («Начальник губер-
нии», «Главноуправляющий в Губерниях» тощо). Часто укази
видавалися із зазначенням цих визначень. Така мішанина могла
стати причиною існування великої кількості помилок в історичній
літературі щодо того, хто з посадовців був військовим, а хто генерал-
губернатором. Останніх плутали навіть у ХІХ ст., коли ця посада ще
функціонувала.
Інститут військових губернаторів впродовж свого існування
(принаймні в досліджуваний період кінця XVIII — початку ХІХ ст.)
так і не отримав ґрунтовного юридичного закріплення власних по-
вноважень. Їхні функції можна частково простежити за великою
кількістю указів, що унормовували той чи інший бік діяльності вій-
ськових губернаторів. Поширеними були відсилання до законодав-
чих актів XVIII ст. — військового уставу 1716 р., указу про
запровадження губерній 1775 р. тощо. Доволі заплутаною була си-
стема поділу повноважень військових губернаторів в залежності від
міста чи губернії, де вони розташовувались: багато залежало від
того, прикордонні губернії чи ні; чи мало місто, де перебував вій-
ськовий губернатор, посаду городничого чи поліцмейстера; чи був
в місті комендант чи лише сам військовий губернатор; чи місто було
портовим чи суто фортецею тощо. Безліч випадків, за якими могли
різнитися повноваження військових губернаторів, не робили цей
інститут зрозумілішим не лише мешканцям (а пізніше й науков-
цям), а подекуди й самим військовим губернаторам. Останні часто
змушені були звертатися до уряду з проханням роз’яснити чи
вказати, як діяти за різних обставин на цій посаді. Чимало їхніх
функцій та повноважень не були юридично закріплені й виокре-
слювались лише у їх практичному виконанні. Часом військові гу-
бернатори поєднували власні посади з деякими іншими. В такому
випадку на них поширювались закони, що стосувались тої посади,
яку вони обіймали. Іноді виникали у зв’язку з цим непорозуміння,
які часто вирішувались не юридично, а шляхом приватних домов-
леностей.
Головним ініціатором нововведень до повноважень військових
губернаторів виступав імператор. За доби Павла І та Олександра І
вже відсутнє було явище «временщиков» в тому вигляді, в якому
воно існувало за російських імператриць XVIII ст. Залишались,
215
П
р
а
к
т
и
к
а
ун
ор
м
ува
н
н
я
п
р
а
вового
ст
а
т
усу
вій
сь
к
ови
х
губер
н
а
т
ор
ів
у
Росій
сь
к
ій
ім
п
ер
ії
звісно, люди, більш наближені до монарха. Втім, їхній вплив на
внутрішнє життя країни був меншим і багато в чому залежав від
волі самого імператора. Отже й бачення змін, втілення їх у життя
йшло, переважно, від царя. Останній іменними указами впровад-
жував зміни в цей інститут, поширюючи їх на всіх чи на конкрет-
ного військового губернатора окремо. Наступними за імператором
в юридичному унормуванні цієї посади йшли Урядуючий Сенат,
колегії (в період Павла І та перші роки правління Олександра І),
міністерства тощо. Після 1812 р. видавалось чимало повноважень,
в яких військові губернатори згадувались в кінці документа, в
переліку посад та установ, яким мали надсилатися повідомлення
про певні закони. Особливо насиченою на нововведення щодо
інституту військових губернаторів були доба Павла І та перше де-
сятиліття правління Олександра І. Надалі і за Олександра І і за
Миколи І кількість указів щодо військових губернаторів суттєво
зменшилась.
216
О
л
ек
са
н
д
р
Р
ом
а
н
ц
ов
|