Реінкарнація імперії у наукових дискурсах: криза територіальних типологізацій чи геополітичний синдром?
Saved in:
| Published in: | Регіональна історія України |
|---|---|
| Date: | 2010 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2010
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/77943 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Реінкарнація імперії у наукових дискурсах: криза територіальних типологізацій чи геополітичний синдром? / Л. Нагорна // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — Вип. 4. — С. 97-112. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859636571280506880 |
|---|---|
| author | Нагорна, Л. |
| author_facet | Нагорна, Л. |
| citation_txt | Реінкарнація імперії у наукових дискурсах: криза територіальних типологізацій чи геополітичний синдром? / Л. Нагорна // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — Вип. 4. — С. 97-112. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Регіональна історія України |
| first_indexed | 2025-12-07T13:16:14Z |
| format | Article |
| fulltext |
Розділ 2
ПРОБЛЕМИ РЕГІОНАЛІЗМУ ТА ЛОКАЛІЗМУ
В НАУКОВОМУ ДИСКУРСІ
Нагорна Лариса (Київ)
Реінкарнація імперії у наукових дискурсах:
криза територіальних типологізацій
чи геополітичний синдром?
Корольов Геннадій (Київ)
Між Україною і Польщею: Галичина
у федералістській концепції
М. Грушевського
Бабюх Юрій (Київ)
Утворення Молдавської АСРР:
геополітичні та етнічні аспекти
Служинська Іванна (Київ)
Геополітичні й екологічні проблеми Тузли
95
Регіональна історія України
Збірник наукових статей
Випуск 4
96
Лариса Нагорна
РЕІНКАРНАЦІЯ ІМПЕРІЇ
У НАУКОВИХ ДИСКУРСАХ: КРИЗА
ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ТИПОЛОГІЗАЦІЙ
ЧИ ГЕОПОЛІТИЧНИЙ СИНДРОМ?
«Імперії знову у моді» — так починає свою книгу про занепад,
розпад і відродження імперій американський політолог українського
походження О. Мотиль1. На рубежі тисячоліть на наших очах від -
бувся черговий пізнавальний поворот, який можна було б охаракте -
ризувати як «реабілітаційно-імперський». Мовчазний консенсус у
ставленні до імперій як віджилої форми державного устрою, який
спостерігався ще чверть століття тому, поступився місцем апологе -
тизації імперії як «інкубатору модерну». Зазнають помітних змін
уявлення про критерії модерності й уявлення про модернізацію,
колоніалізм, взаємовідносини імперій і національних держав.
З’явився акцент на розрізненні понять «імперія» і «імперська влада».
«Сьогодні вчені, які відзначають ключову роль імперій в історії, ті,
хто розмірковує про них як про явище складне, неоднозначне. що
залишило як від’ємну, так і позитивну спадщину, — констатує росій -
ський історик О. Міллер, — мають вигляд радше респектабельний,
ніж зухвалий»2.
На витоки цієї, на перший погляд парадоксальної, зміни парадигм
проливає світло Дж. Доннелі. «Імператори стали історичними або
фантазійними персонажами. Але нам, як і раніше, потрібен термін
«імперія», щоб описати велику політію, яка включає в себе різні
одиниці, які до того були незалежними або управлялися домінуючим
центром». Важливо зрозуміти, що у понятійному арсеналі анархії
протистоїть не ієрархія, а «архія». тобто політична влада, імперія у
неімперському розумінні. Зрештою імперія — «це насамперед питан -
ня політичної форми управління»3.
Те, що під оновлені визначення легко підвести будь-яку форму
тери то ріальної організації, не стримує потік майже безмежно
1 Мотиль О. Підсумки імперій: занепад, розпад і відродження. — К.,
2009. — С. 15.
2 Миллер А. История империй и политика памяти // Россия в глобальной
политике. — Т. 6. № 4. — 2008. — С. 120.
3 Donnelly J. Sovereign inequalities and hierarchy in anarchy: American
power and international society // European journal of international relations. —
2006. — Vol. 12. — № 2. — P. 140–141, 159.
© Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 4. — С. 97–112 © Лариса Нагорна, 2010
роз ши рюваних дефініцій імперії. Перейденими виявилися усі
грані між державними утвореннями імперського типу і просто
великими державами чи союзами держав. Сьогодні імперії
відшукуються дослідниками у будь-яких часах і просторових
рамках — від Ассирії ХV ст. до н.е. до Європейського Союзу.
Ознакою чого може бути ця мода? Звичної «нестачі термінів»,
нерозробленості просторово-часових вимірів політики й схем
територіальних типологізацій чи активізації геополітичного типу
мислення? Якщо говорити не про політичні. а про наукові
дискурси, то варто брати до уваги комбінацію усіх трьох чинників.
Очевидним же є лише те, що категоричне засудження імперій як
інструмента дискримінації й гноблення лишилося у минулому. Нині
дедалі частіше можна зустрітися із протилежним твердженням:
«»нації, що виникають і неуспішні нації могли б процвітати, якби
виявилися спроможними створити великі, «імперського розміру»,
мережі для забезпечення спільних інтересів у сфері економіки,
безпеки й комунікацій»4.
Перенесення смислових наголосів імперського дискурсу, який
дедалі більшою мірою набуває позитивних конотацій, з минулого
у теперішній час і навіть у майбутнє — прикметна ознака початку
ХХІ століття. Символ імперії перетворюється на політичний ресурс,
стаючи водночас концептуальною категорією й аналітичним
інструментом. При цьому пристосований до умов глобалізації
концепт імперії істотно відрізняється від традиційного, насамперед
пошуком нового типу суверенітету і конструюванням нових,
гібридних типів ідентичностей. «На противагу імперіалізму Імпе -
рія, — зазначають М. Гардт та А. Негрі, — не створює територі -
ального центру влади і не спирається на жорстко закріплені
кордони чи межі. Це — децентрований і детериторіалізований,
тобто позбавлений центру і прив’язки до території апарат
управління, який поступово охоплює увесь глобальний простір
своїми відкритими й дедалі ширшими кордонами. Імперія управляє
змішаними, гібридними ідентичностями, гнучкими ієрархіями і
безліччю обмінів за допомогою модулювання командних мереж.
Різноманітні національні кольори на карті світу традиційного
імперіалізму розмиваються і вливаються у райдугу глобальної
імперії»5.
Означений ракурс дає підставу говорити не про реанімацію
імперського дискурсу, а про його своєрідну реінкарнацію — появу у
новому, омолодженому вигляді. Особливо показовим тут є модний
мережевий контекст — новітня імперія покликана обґрунтовувати і
98
Л
а
р
и
са
Н
а
го
р
н
а
4 Colomer J. M. Great empires, small nations. The uncertain future of the
sovereign state. — L.- N.- Y., 2007.– P. 31.
5 Хардт М., Негри А. Империя. — М., 2004. — С. 12.
вдосконалювати модель мережевої влади. На перший погляд важко
зрозуміти, для чого потрібен новим моделям традиційний, значною
мірою дискредитований глосарій. Пояснити парадокс «імперії,
відмежованої від імперіалізму» можна, якщо взяти до уваги, що
претенденти на світове домінування в усі часи гостро потребували
бодай якоїсь легітимації власних дій. Нині у такій ролі виступають
оновлені версії «справедливої війни». У принципі досить зручно,
оголосивши якусь державу «злочинною», виправдовувати агресивні
дії щодо неї гаслами відновлення «справедливості». Звідси походять
нові акценти на розрізненні імперії й імперської влади, модернізовані
версії колоніалізму й національних рухів та й, зрештою, оновлені
критерії модерності.
Утім, сам концепт імперії як не мав, так і досі не має виразних
обрисів, і далеко не завжди чітко вимальовується різниця у тра -
диційних і новітніх підходах до його визначень. У баченні британ -
ського русиста Д. Лівена імперія — це насамперед велика держава,
здатна відігравати головну роль не лише у формуванні міжна -
родних відносин певної епохи, але й впливати на її ціннісно-
культурний ландшафт. Водночас це сфера панування й підкорення
і форма управління: «Імперія передбачає володіння великими
територіями, що тягне за собою проблеми контролю й експлуа -
тації...Управління багатонаціональними територіями — головне
завдання імперії»6.
Такий набір імперських рис можна вважати типовим, хоч, зрозу -
міло, поняття «імперія» в усі часи було розмитим і полісемантичним.
Як правило, воно включає в себе: а) багатоскладовість, різноетніч -
ність територіальних спільнот, наявність кількох культур; б) специ -
фічні центр-периферійні відносини, ґрунтовані на насильственому
утриманні периферій; в) автократичний спосіб інтеграції територій
«згори»; г) наявність певної об’єднувальної ідеї; д) експансіоністські
устремління. Неперевершений знавець історії становлення, роз -
квіту й розпаду імперій А. Тойнбі саме в насильстві й експансіонізмі
вбачав їхню «ахіллесову п’яту». Безпосередня й найвища мета
будівників імперій, доводив він, полягає у створенні універсальної
держави. Утім, універсальна держава, хоч яким тривалим було б її
життя, є всього лиш «остання фаза суспільства перед його
зникненням». Реальна небезпека соціального вакууму, що має
тенденцію до розширення, змушує уряди універсальних держав
постійно наро щувати потенціал охоронних заходів, діяти за
допомогою насиль ницьких засобів. Але насильно встановлений мир
нетривкий і тимчасовий. Зрештою найбільшу вигоду від універ -
99
Р
еін
к
а
р
н
а
ц
ія
ім
п
ер
ії у н
а
ук
ови
х д
и
ск
ур
са
х: к
р
и
за
т
ер
и
т
ор
іа
л
ь
н
и
х т
и
п
ол
огіза
ц
ій
ч
и
геоп
ол
іт
и
ч
н
и
й
си
н
д
р
ом
?
6 Ливен Д. Российская империя и Советский Союз как имперские госу -
дарства // Европейский опыт и преподавание истории в постсоветской
России. — М. — Милан, 1999. — С. 189.
сальної держави дістає «внутрішній пролетаріат», який найчастіше
й виступає їхнім могильщиком7.
Відчуваючи, очевидно, що саме насильство й експансіоністські
устремління є головним джерелом розпаду імперій, сучасні
апологети імперських форм управління намагаються не акцентувати
на них увагу. За логікою цитованого вище іспанського політолога
Ж. Коломера, імперія — це форма політичного співтовариства, яку
вирізняє значний розмір території й населення, відсутність постій -
них чи закріплених кордонів, поєднання різноманітних груп і
територіальних одиниць, набір багаторівневих юрисдикцій, які
часто накладаються одна на одну. Як бачимо, це визначення
підкреслено нейтральне, у ньому немає навіть натяку на примус чи
жорстке домінування. Автор наголошує, що більшість імперій
минулого були організовані як «змішані» режими самоврядування й
авторитаризму, а нинішні типи великих імперських одиниць,
включаючи США, ЄС і Японію, можуть розглядатися як демократичні
імперії. Технологічні успіхи у сфері комунікацій зумовлюють, за
Коломером, постійний тренд до утворення імперій. Імперію як форму
територіальної організації автор порівнює із парасолькою для
спільнот, що входять до її складу8.
Інше порівняння застосовує для характеристики імперії вже
згадуваний О. Мотиль. У його баченні імперія — це ієрархічно
організована політична система, що має втулкоподібну будову (як
колесо без обода), в якій центральна еліта і влада домінують над
периферійними елітами й спільнотами, діючи як посередники в
їхніх важливих взаємодіях і спрямовуючи потоки ресурсів від
периферії до центру і знову до периферії. Наголос тут робиться на
пануванні чужої держави над корінним, культурно відмінним
населенням. Від штовхуючись від структурної теорії Й. Гальтунга та
теорії «дезінтег рації в тоталітарних системах» К. Дойча, О. Мотиль
доводить, що імперії мають структурну подібність до тоталітарних
держав і тому приречені на занепад і розпад. Ілюструється цей
процес параболами Р.Таагепери, який графічно довів, що траєкторії
розвитку імперій мають різну висоту та нахил; імперії можуть
тривати довго, але зрештою таки знаходять свій кінець. «Імперії
«працюють», коли ресурси течуть від периферії до центру і назад до
периферії. Імперії припиняють працювати, коли цей зв’язок
перервано». Крихка імперська цілість вразлива до найрізноманіт -
ніших потрясінь9.
100
Л
а
р
и
са
Н
а
го
р
н
а
7 Тойнби А. Дж. Постижение истории. Избранное. — М., 2001. —
С. 512–518.
8 Colomer J. M. Great empires, small nations. — P. 3–6.
9 Мотиль О. Підсумки імперій. — С. 22–70, 152.
Зважаючи на те, що цей аналіз зроблений у 1998-1999 рр., слід
віддати належне прозорливості О.Мотиля, який не тільки вчасно
схопив «модну» проблему, але й зумів відмежуватися від моди, «яка
видає поняттєвий хаос за поняттєвий плюралізм». У пропонованій
ним системі понять чітко означені різні стадії низхідного ухилу
траєкторій існування імперій — від занепаду (decay) через висна -
ження (attrition) і розпад (collapse) до відродження (revival). Як похідні
він пропонує також поняття неперервності (continuity), присмерку
(decline), демонтажу (disassemblage). Типологізація імперій проведена
за ознакою перервності/неперервності, причому за основу береться
системна стабільність. Автор докладно аналізує пастки, в які часто
потрапляють дослідники імперій: нерозрізнення імперіалізму та
імперій, приписування формування імперій лише імперіалізмові,
пояснення процесу утворення й занепаду імперій як наслідку вибору
чи свідомого врахування вигод і втрат тощо. Прозорливим виявився
й висновок О. Мотиля про «повзучу реімперіалізацію» Росії під
впливом структурних дисбалансів у країнах на пострадянському
просторі.
Наскільки придатним є термін «імперія» для типологізації дер -
жав сучасного світу і чи можлива універсальна типологія держав у
принципі? Шукаючи відповідь на ці запитання, російський
політолог М. Ільїн слушно звертає увагу на те, що за термінами
«держава», «державність» приховується не одне ясно концепту -
алізоване явище, а цілий набір різнорівневих понять. Від старовин -
ного латинського поняття status утворено складну систему
тер мінів для характеристики різнотипних політичних утворень,
причому в міру ускладнень всередині цієї системи зростав рівень
абстрактності. Як правило, застосовувані до аналізу імперій
семантичні конотації відсилають читача до ідеї панування й
владарювання, а не до ідеї політичного порядку. Парасолькове
поняття держави вмістило тому якісно різні політії — від демокра -
тичних до тоталітарних. А ще ширше поняття державності
відбиває і статусність (statehood) і спроможність (stateness). Тому
створювана на основі поняття «держава» класифікація може бути
лише приблизною й умовною.
Якщо брати за основу статусність, то Ільїн, слідом за Ж. Коло -
мером, пропонує виділяти чотири класи державних утворень: мега-,
макро-, міні — й мікродержави. У цій класифікації поняттю «імперія»
відповідає мегадержава. Коломер беззастережно вважає усі мега -
держави імперіями, Ільїн відшукує певні відмінності мегадержав від
класичних, «історичних» імперій. Приміром, він бачить «серйозні
питання» щодо визначення державної статусності Європейського
Союзу. Якщо ж вважати основним критерій спроможності, то поки
що внаслідок слабої вивченості він дає підставу лише для чіткого
виокремлення квазідержав і «держав, що не відбулися» (failed states).
101
Р
еін
к
а
р
н
а
ц
ія
ім
п
ер
ії у н
а
ук
ови
х д
и
ск
ур
са
х: к
р
и
за
т
ер
и
т
ор
іа
л
ь
н
и
х т
и
п
ол
огіза
ц
ій
ч
и
геоп
ол
іт
и
ч
н
и
й
си
н
д
р
ом
?
Відсутність чи непроясненість наукових дефініцій зумовлює високий
ступінь метафоризації відповідних дискурсів. Це, однак, не виключає
необхідність пошуку нових систем універсальних порівнянь10.
Свою систему розрізнення класичних (традиційних і нетради -
ційних) та некласичних (квазі-) імперій пропонує С. Кульчицький.
Системними ознаками класичних імперій він вважає: 1) проголо -
шення державної влади сакральною — тобто владою, яка здійснює
священну (похідну від божественної) волю глави держави; 2) прова -
дження політики розширення своєї території та інкорпорації до свого
складу більш слабких у військовому, економічному й культурному
відношеннях країн; 3) політичне домінування в країні одного з етно -
сів, який входить до складу її поліетнічного населення; 4) центра -
лізоване управління й наявність серед підлеглих імператора
особ ли вого привілейованого прошарку — державних службовців;
5) наявність державної релігії, ідеології та мови. Характерними
зразками класичних традиційних імперій у його баченні є Римська й
Китайська, класичних нетрадиційних — колоніальні імперії, одним
з різновидів некласичної імперії ( квазіімперії) — СРСР11.
У контексті такого розрізнення принципового значення набуває
проблема співвідношення імперіалізму як імперської ідеології й полі -
тики з колоніалізмом. Ототожнення цих двох понять пов’язують з
іменем британського економіста Дж. Гобсона і його книгою «Імпері -
алізм» (1902). Сучасні трактування імперської ідеї базуються на відмові
від дискредитованих ідей расизму й шовінізму, «життєвого простору»
і, відповідно, на акцентуванні ідей «співдружності націй», європеїзму,
«руху до багатополярності» тощо. Модний ще зовсім недавно пост -
колоніальний дискурс розглядається як однобічний. Відроджуваному
концепту імперії дедалі більше надають значення певного месіансь кого
проекту, спрямованого на загальне благо. Імперія, доводить Т. Філіп -
пова, не завжди є корисливим завоюван ням і не в усьому жадібна
експлуатація. Це і подолання історичної замкнутості, ксенофобської
недовіри. практика освоєння величезних ресурсів на культурне й
державне будівництво. В імперії вбачається «потужний стимул істо рич -
ного розвитку, відповідь на виклик часу, прояв зрілого держав ного
цілепокладання, ознака дорослішання нації». Інша річ, що з часом
імперії стають чинником гальмування, хворобою державності, історич -
ним ефемером, що готують ґрунт для нових форм організації соціумів12.
102
Л
а
р
и
са
Н
а
го
р
н
а
10 Ильин М. В. Возможна ли универсальная типология государств? //
Политическая наука (Москва). — 2008. — № 4. — С. 8–41.
11 Кульчицький С. В. Імперія // Енциклопедія історії України. — Т. 3. —
К., 2005. — С. 453.
12 Див.: Россия: государственные приоритеты и национальные интере -
сы. — М., 2000. — С. 140; Казань, Москва, Петербург: Российская империя
под взглядом из разных углов. — М., 1997. — С. 392.
Така постановка питання, в якій є раціональне зерно, але є й
серйозна недооцінка ганебної спадщини колоніалізму, стимулює
перегляд усіх основоположних проблем домінування, владарювання,
центр-периферійних відносин. Класичні теорії геополітики за знають
деконструкції — не в останню чергу внаслідок нової розстановки сил
у «постбіполярному» світі і нових інформаційних технологій. «Чи
назвемо ми цю епоху пізньою сучасністю чи постсучасністю. —
констатує Дж. О’Тоал, — у будь-якому разі повільно, але вірно
відбувається розмивання нашої звичної онтології й стійких уявлень
про те, як влаштований світ. Зручне нам конвенційне геополітичне
мислення, яке подає карти світу у вигляді просторових блоків,
територіальної присутності й сталої ідентичності, більше не є прий -
нятним у світі, в якому час обганяє простір, в якому територіальність
затемнюється телеметричністю і в якому прості сталі ідентичності
розмиваються, перетворюючись у складні, нестабільні гібридні
мережі». Але чи спроможна глокалізація, як це передрікав Т. Люк,
підірвати геополітику і замінити класичну географію інфографією?
Поки що, зауважує О’Тоал, хаотична соціопросторова практика часто
вислизає з-під влади теорій, внаслідок чого постійно вико рис -
товується мова, в якій відмінності передаються у термінах
темпоральних метафор (сучасне/відстале)13. Чи не тому імперський
штамп постійно реанімується у зв’язці з модними мережевими
концептами?
Так чи інакше, але нові просторові парадигми виявилися не в
змозі захитати основи дискурсу, що упродовж століть вибудовувався
як гегемоністський. Можна, зрозуміло, як це робить О’Тоал, називати
сучасний геополітичний порядок транснаціональним лібералізмом,
але імперські категорії більш звичні для характеристики владарю -
вання. Їхня придатність для характеристики розстановки сил у
глобалізованому світі зростає в міру того, наскільки вони виявля -
ються здатними до оновлення, а для їхнього уведення у сучасний
світовий контекст робиться немало. Багато уваги приділяється,
зокрема, співвідношенню прямих і непрямих форм управління
периферіями (direct and indirect rule). Непрямі методи контролю, які
раніше характеризувалися як «видова ознака імперій», нині пред -
ставляються як ефективна форма управління й ознака модерності.
З врахуванням цього розробляються нові схеми типологізації
державних організмів.
Однією з складних у цьому зв’язку виявилася класифікація най -
більших за розмірами політій, тих, які найчастіше відносяться до
розряду імперій. Приміром, чимало дискусій точиться навколо
віднесення чи невіднесення до розряду імперій Сполучених Штатів
103
Р
еін
к
а
р
н
а
ц
ія
ім
п
ер
ії у н
а
ук
ови
х д
и
ск
ур
са
х: к
р
и
за
т
ер
и
т
ор
іа
л
ь
н
и
х т
и
п
ол
огіза
ц
ій
ч
и
геоп
ол
іт
и
ч
н
и
й
си
н
д
р
ом
?
13 O’Tuathal G. Postmodern geopolitics? // Rethinking Geopolitics. — N.Y.,
1998. — P. 16–38.
Америки. Домінуючою точкою зору є така: якщо і можна було колись
вважати США імперією, то в усякому разі не сьогодні. Ярлик
«неоліберальної імперії», який дістав схвалення на офіційному рівні,
закріплює імперський статус. І все ж, як вважає вже згадуваний
Доннелі, те, що США намагаються закріпити за собою особливі права
в сучасному світі, «не має якогось особливого відношення до імперії».
Більшість дослідників вважає некоректним застосування терміну
«імперія» як аналогу просто великої держави чи синоніму
превентивної війни, так само як і ототожнення імперії з гегемонією.
Однак однозначної відповіді на питання «Чи є США імперією?» ніхто
поки що дати не наважується14.
Не менш складне питання — імперський чи не імперський статус
Росії та СРСР. За 13 років, які минули від часу появи першої наукової
статті на цю тему15, реалізовано до десяти міжнародних проектів,
в яких розглядалися стосовно Росії різні аспекти імперської про -
блематики16. Великий інтерес до цієї проблеми виявляють політо -
логи, етнологи, соціологи. І якщо відносно Росії ХІХ — початку ХХ
століть правомірність імперського статусу рідко піддається сумнівам,
то щодо СРСР як імперії діапазон думок надзвичайно пістрявий.
У попередньому випуску даного видання мені вже доводилося писати
на цю тему17. Тут зверну увагу лише на таку промовисту обставину:
навіть щодо виниклих на пострадянському просторі країн Централь -
ної Євразії, чий колоніальний статус у російській імперії та СРСР
західна історіографія донедавна не піддавала сумніву, нині точаться
дискусії на ці теми, причому, як констатує Л.Адамс, «спеціалісти по
постколоніалізму раптом пройнялися турботою про «геополітичне
виключення» радянського й пострадянського простору з своїх
теоретичних викладів»18.
104
Л
а
р
и
са
Н
а
го
р
н
а
14 Про дискусії на цю тему див.: США: империя или не империя: (рефера -
тивный обзор). — Политическая наука. — 2008. — № 4. — С. 197–211.
15 Гатагова Л. С. Империя: идентификация проблемы // Исторические
исследования в России: тенденции последних лет . Под ред Г. Бордюгова. —
М., 1996. — С. 332–353.
16 Див., напр.: Russia’s Orient Imperial Borderlands and Peoples. 1700–
1917. /Ed.by D.R.Brower, E. J. Lasserini. — Bloomington, 1997; Imperial
Russia: New histories for the empire /Ed. by J. Burbank, D.L.Ransel. —
Вloomington, 1998; Имперский строй России в региональном измерении (ХІХ
— начала ХХ в.). Сборник научных статей. — М., 1997. Докладніше:
Бахтурина А. Имперская государственность и российская этнополитика //
Исторические исследова ния в России-ІІ. Семь лет спустя. /Под ред.
Г.Бордюгова. — М., 2003. — С. 246–267.
17 Нагорна Л. Центр як категорія історичної регіоналістики // Регіональ -
на історія України. Вип. 3. — К., 2009. — С. 67–84.
18 Адамс Л. Применима ли постколониальная теория к Центральной
Евразии? //Неприкосновенный запас. — 2009. — № 4. — С. 25.
Отже, маємо справу з масштабним переглядом не лише імпер -
ського концепту як такого, але й його придатності до аналізу радян -
сь кого досвіду національної політики. І дивуватися цьому не
доводиться. Адже, нехай і з запізненням, спільнота незаангажо -
ваних істориків починає інстинктивно відчувати, що жупел «радян -
ського колоніалізму» значною мірою був і є ідеологічним витвором.
Складність центр-периферійних і міжетнічних відносин в СРСР,
констатує В. Тішков, не дає достатніх підстав, щоб вважати
Радянський Союз нелегітимною державою, а тим більше —
імперією. Але якби деякі популярні історики не заявили, що СРСР —
це історична аномалія і йому немає місця на історичній карті,
невідомо ще, чи була б вдалою політична мобілізація, спрямована
на демонтаж тогочасного політичного режиму, а відтак і держави.
«Імперська парадигма... — це не просто академічний концепт, а
потужне ідеологічне гасло»19.
Прикметно, що поштовх спробам переосмислення радянської
національної політики під кутом зору відмови від прямолінійних
трактувань центр-периферійних відносин в СРСР й жупелу «радян -
ського колоніалізму» був даний із Заходу — насамперед працями
А. Каппелера й Т. Мартіна. Але якщо теза Мартіна про «імперію
позитивної дії» у вигляді СРСР упродовж тривалого часу сприймалася
як екзотична, то сьогодні вона знаходить багатьох прихильників.
О.Міллеру, приміром, вона уявляється переконливою, причому йому
особливо імпонують тези про те, що політика «позитивної дискри -
мінації» неросійських народів «неминуче передбачала ущемлення
російського населення, готовність росіян іти на жертви заради
інтересів інших національностей». На його думку, саме це стало
основою руйнування проекту «общерусской нации» й інституалізації
української й білоруської націй як окремих, із своєю власною
територією. У відмові від звичних імперських штампів один з
найменш упереджених російських істориків вбачає основу для
подолання «кризи нерозуміння» й довіри у відносинах сучасної Росії
із сусідами. «Кожна сторона має пройти свою частину шляху у
подоланні цієї кризи. Росіянам належить поміж іншим повніше
осмислити репресивність імперій, спадкоємцями яких — і у пози -
тивному, і в негативному розумінні — вони є. Нашим сусідам у свою
чергу належить усвідомити, по-перше, що і росіяни («русские») часто
були жертвами імперій, побудованих завдяки використанню їхніх
сил, терпіння й талантів, а по-друге, що спадщина імперій, поряд з
травмами й трагедіями, містить і багато іншого»20.
105
Р
еін
к
а
р
н
а
ц
ія
ім
п
ер
ії у н
а
ук
ови
х д
и
ск
ур
са
х: к
р
и
за
т
ер
и
т
ор
іа
л
ь
н
и
х т
и
п
ол
огіза
ц
ій
ч
и
геоп
ол
іт
и
ч
н
и
й
си
н
д
р
ом
?
19 Тишков В. А. Самый историчный век: диалог истории и антро -
пологии. «Век меньшинств» // Россия на рубеже ХХІ века. — М., 2000. —
С. 288–289.
20 Миллер А. История империй и политика памяти. — С.125–131.
Такі зважені підходи знаходять, проте, не так вже й багато
прихильників у Російській Федерації. Частіше імперська традиція
осмислюється як домінанта політики в усі часи — аж до тверджень
типу «Росія може бути тільки імперією або не бути взагалі». Про -
стеження впливу наукового дискурсу на політичний, зроблене на
російському матеріалі О. Маліновою, виявило цікаву закономірність:
і націоналістичний, і ліберальний сегменти суспільства відшукують
в імперському концепті об’єднуючу ідею чи певний глобальний
проект майбутнього. При цьому «імперські націоналісти» роз -
глядають імперію як автократичний спосіб організації територій і
суспільства згори, на принципі «сильної влади» і опозиції «небез -
печному Іншому». Наголос робиться на праві зрілої нації «жити так,
як вона вважає правильним», навіть всупереч усім. Одну з глав своєї
книги «Основи геополітики. Геополітичне майбутнє Росії» А. Дугін
назвав «Росія немислима без імперії». Він переконаний, що «росіяни
будуть існувати як єдина національна спільність у просторі
наднаціонального імперського комплексу. Етнічна реальність буде
консолідуватися в межах народу, а надетнічна місія виражатиметься
у межах Імперії»21.
У проекті «ліберальної імперії», що вийшов від «Союзу правих
сил», зроблено дещо інший акцент — на здатності «м’якого»
підпорядкування своєму впливу інших держав — аж до від по -
відальності за те, що там відбувається. Останнім часом намітилася
й тенденція використовувати концепт імперії для критики
сучасного російського федералізму — як блідої копії його радян -
ського різновиду, «порожньої форми», «потворної фікції». На думку
А.Захарова, Росія упродовж століть «звикла бути імперією, мислити
по-імперськи і досі не зуміла зжити імперські комплекси та амбіції».
Але, добре засвоївши експансіоністську модель, орієнтовану на
освоєння прилеглих територій, її влада не побажала запозичити від
Радянського Союзу позитивний досвід врахування інтересів
меншин. Саме тому «зниклий радянський федералізм несподівано
постав значно більш симпатичним проектом, ніж його сучасний
російський аналог»22.
Останню точку зору ніяк не можна вважати типовою для росій-
ського дискурсу, оскільки з неї випливає оцінка визнання Росією
незалежності Абхазії й Південної Осетії як «не надто продуманого й
поспішного» акту. На одному з семінарів Московської школи
політичних досліджень (грудень 2008 р.) висловлена Захаровим
106
Л
а
р
и
са
Н
а
го
р
н
а
21 Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. —
М., 1997. — С. 251.
22 Захаров А. «Советское — значит отличное»: Российская Федерация
как опыт подражания // Неприкосновенный запас. — 2009. — № 4. —
С. 185–194.
думка з цього приводу викликала гостру полеміку23. Що ж до позиції
офіційної влади, то вона, хоч і не вдається до прямого застосування
терміну «імперія» для легітимації власного політичного курсу, все ж
педалює право нації «самій вирішувати, яким чином — з враху -
ванням своєї історичної, геополітичної та іншої специфіки — можна
забезпечити реалізацію принципів свободи й демократії». Отже,
робить висновок О. Малінова, «імперська риторика у тому чи іншому
вигляді простежується практично в усіх сегментах російського
політичного спектра...У російському політичному просторі «імперія»
виступає не стільки як категорія для аналізу реальних проблем,
скільки як популярна ідеологема, в яку політики різних орієнтацій
вкладають різний зміст»24.
Не доводиться тому дивуватися таким крайнім проявам імпер -
ської свідомості, які знаходять свій прояв у безглуздому небажанні
деяких російських «ділків від науки» «ділити історію з ким попало»,
зокрема, у прагненнях оголошувати українців «етнічною химерою,
що виникла в результаті штучної духовно-психологічної й куль -
турної мутації незначної частини Російського народу під три -
валим впливом польської військової й культурної експансії». Ідучи
таким шляхом, легко оголосити всю українську історичну науку від -
верто шарлатанською, чимось середнім між партійною пропа -
гандою й історикоподібною містифікацією25. Але ж так само просто
й «історичні розслідування» такого ґатунку оголосити шарлатан -
ством. Користь від таких операцій доволі сумнівна (щоб не сказати
мінусова), бо тут ми ступаємо на слизьку стежину міфотворчості, а
міфи за визначенням позараціональні й не піддаються науковій
верифікації.
Значно продуктивніше аналізувати імперську спадщину у ши -
рокому універсальному контексті, приміром. так, як це зробив
А. Каппелер у своєму дослідженні Росії як поліетнічної імперії.
У його «мультикультурному палімпсесті» автор передмови до
українського видання Я. Грицак побачив щось подібне до копер -
ніківського перевороту, зазначивши, що «історію досліджень
російської імперії можна поділяти тепер на «до Каппелера» і «після
Каппелера». Тут немає великого перебільшення: адже німецького
вченого зацікавили не лише методи експансії й не тільки реакція
на неї місцевих еліт, але й соціально-етнічна, економічна й
107
Р
еін
к
а
р
н
а
ц
ія
ім
п
ер
ії у н
а
ук
ови
х д
и
ск
ур
са
х: к
р
и
за
т
ер
и
т
ор
іа
л
ь
н
и
х т
и
п
ол
огіза
ц
ій
ч
и
геоп
ол
іт
и
ч
н
и
й
си
н
д
р
ом
?
23 Морозов В. Обзор российских интеллектуальных журналов // Там же. —
С. 246.
24 Малинова О. Ю. Дискуссии о государстве и нации в постсоветской
России и идеологема «империи» // Политическая наука. — 2008. — № 1. —
С. 31–58.
25 Родин С. Отрекаясь от русского имени. Украинская химера. Истори -
ческое расследование. — М., 2006. — С. 86, 185.
адміністративна структура Російської імперії, характер міжетніч -
ного поділу праці, зіткнення різних культур і релігій, зокрема,
внесок неросіян в історію величезного поліетнічного утворення.
А головне — йому вдалося простежити вплив модернізації, з одного
боку, і національних рухів, з другого, на саму можливість дальшого
існування імперії.
На жаль, хоча з поглядами Каппелера в Україні багато хто
солідаризується, чогось подібного його праці на українському
матеріалі досі не створено. Вітчизняний науковий дискурс на теми
«імперія — колонія» не можна навіть характеризувати як пост -
колоніальний; у своїй основі він антиколоніальний. Відмінність тут,
попри схожість означень, принципова. Етична основа постколоні -
алістського дискурсу — визнання права будь-якого соціуму чи
соціальної групи на культурний суверенітет і несприйняття
претензій будь-кого на нав’язування йому власних цінностей і норм
поведінки. Учасник цього дискурсу намагається виступити у ролі
медіатора між колонізаторами й колонізованими, виявляє праг -
нення до безстороннього розгляду колоніального минулого у всій
складності й багатогранності центр-периферійних, міжетнічних,
міжрелігійних відносин, з повагою ставиться до аргументів,
висловлюваних у різних противодискурсах. Наголос робиться на
актуалізації досвіду «мовчазних» культурних груп, крос-культурній
взаємодії, доланні елементів ворожості у творенні образів Інших.
Застосування у рамках цього дискурсу міждисциплінарних дослід -
ницьких методів, екзистенціалістських, структуралістських, пост -
структуралістських та інших підходів підпорядковане зав данню
корекції традиційних поглядів на універсалізм/партику ляризм,
євроцентризм, етноцентризм тощо. Інакшість розглядається як
привілейована моральна позиція, що виправдовує стратегії опору.
Такі наукові підходи становлять фундамент політики мультикуль -
туралізму.
Інший, антиколоніальний тип дискурсу, який базується на
експлуатації природних почуттів віктимності, є у своїй основі
фундаменталістським. Він живиться педалюванням минулих образ
і характеризується емоційною включеністю історика у конфліктний
контекст минулих епох — як захисника ображеного народу. Як
правило, такий дискурс виходить з абсолютизації сили і влади;
акцент робиться на гнобленні, проявах терору, втраті культурних
коренів. Природно, що тут значно більш очевидними є і замкнутість
на ідеї насильства, і претензії на істинність, і міфологічність.
Захист традиціоналізму у таких підходах часто обертається
запереченням універсалістських загальнолюдських цінностей,
вузьконаціональним поглядом на історію, негативними гетеро -
стереотипами. Зрештою концепції, спрямовані на поборювання
імперських, колоніальних дискурсів, парадоксальним чином здатні
108
Л
а
р
и
са
Н
а
го
р
н
а
перетворюватися на обґрунтування нових форм експансії й
національної нетерпимості.
В устах тих, хто вважає себе «речниками поневолених у минулому
народів», антиколоніальний дискурс дедалі більше втрачає навіть ті
параметри наративу емансипації, які на етапі масових національно-
визвольних рухів здатні були виконувати прикладну, компенсаторну
функцію. Навряд чи в епоху глобальних загроз і грізних викликів
ХХІ століття когось можна згуртувати на ідеях ущемленості,
комплексах жертви, фатальної приреченості на неуспіх. За аналогією
з толстовською максимою, яка стосується родини, можна кон -
статувати: щасливі народи подібні у своєму прагненні до само -
вдосконалення, а нещасні — у запізнілому пошуку тих, хто їм
«зава жає жити».
Доводиться констатувати, що вітчизняний науковий дискурс у
тій його частині, яка стосується дихотомій «свій — чужий», «імперія —
колонія», «гнобитель — гноблений» і досі перебуває в руслі саме
такого, звуженого й примітивізованого, розуміння антиколоні аль -
ності. Домінантою тут виступає зображення України у вигляді
колонії — мало не від татаро-монгольских часів і аж до здобуття
незалежності. Майже аксіоматичним, таким, що не потребує
доказів, виступає твердження про колоніальний статус України не
лише у Російській імперії, але й в СРСР. Ідеї народу-жертви і «топосу
поразок», ставши лейтмотивом національного наративу, заполо -
нили практично увесь інтелектуальний простір — від наукових
монографій до шкільних підручників. У такий спосіб суспільній
свідомості прищеплюється система стереотипів і міфів, які в сумі
створюють викривлену картину буття української нації у часі і в
просторі, її взаємин із сусідами й імперськими структурами, її
статусу на той момент, коли Україна увійшла у коло незалежних
держав.
Сказаним ніякою мірою не збираюся заперечувати неспро -
стовний факт: історія українського народу (як, до речі, і будь-якого
іншого) сповнена безліччю трагедій, а його тривала бездержавність,
помножена на територіальне розчленування — феномен, що
потребує неупередженого аналізу. У даному разі хочеться вже не
вперше наголосити на іншому — на принциповій непридатності
поняття «колонія» для характеристики статусу України в Російській
імперії і в Радянському Союзі. А також звернути увагу на вкрай
негативний вплив на суспільну свідомість штучно сконструйованих
метафоричних моделей, які за умов сприятливої політичної
кон’юнктури здатні перетворюватися на наукоподібні пояснювальні
схеми.
Питання про те, чому політична й наукова еліта України, яка
ніколи не належала до «третього світу», після здобуття омріяної
незалежності заговорила про потребу «деколонізації», потребує
109
Р
еін
к
а
р
н
а
ц
ія
ім
п
ер
ії у н
а
ук
ови
х д
и
ск
ур
са
х: к
р
и
за
т
ер
и
т
ор
іа
л
ь
н
и
х т
и
п
ол
огіза
ц
ій
ч
и
геоп
ол
іт
и
ч
н
и
й
си
н
д
р
ом
?
окремої розмови. Очевидно, що компенсаторний антиколоніальний
дискурс розглядався як інструмент легітимації неприродного ком -
промісу вчорашньої номенклатури із націонал-демократами, які
прийшли у владу на огульному запереченні будь-яких позитивів у
радянській спадщині. «Чужинці» у цій ситуації уявлялися зручним
об’єктом для відведення у безпечне для себе русло «тягаря провин» і
відповідальності за всі мислимі й немислимі невдачі. Ймовірно, що
спрощеній операції зміни полюсів в історичному баченні просто не
надавалося великого значення за умов краху усталених ціннісних
систем і світоглядних орієнтирів. Та хоч би як, але концепт «Україна —
колонія СРСР» швидко став стійкою константою, яка майже
беззастережно тематизувала як політичний, так і науковий ди -
скурси. При цьому наївний сцієнтизм модерну й запозичені з
марксистського арсеналу антиколоніальні фобії дивним чином
сполучалися із постмодерністською впевненістю у майже необме -
жених можливостях метафоричного моделювання й створення
«магічних версій» минулого. Новий історіографічний канон легко
прижився ще й тому, що відповідав якимось потаємним структурам
української самосвідомості. Так само, як думаючий росіянин глибоко
в душі плекає переконання у месіаністському призначенні свого
народу, українець втішається усвідомленням власної «тяжкої долі»,
відчуває спільноту, до якої належить, жертвою, принесеної на вівтар
історії.
Так на хвилі «деміфологізації» історії народився новий міф і
побудований на його фундаменті своєрідний колоніальний наратив.
Він, як і будь-який міф, сприймався «на віру», хоч серйозні зарубіжні
науковці застерігали проти спрощень і перекручень. Японський
українознавець К. Матузато, приміром, поставив питання прямо:
ядром чи периферією Російської імперії була Лівобережна Україна?
У полеміці з «москвоборцями», зокрема З. Когутом, він доводив, що
Малоросія була одним з трьох макрорегіонів, які складали ядро
модерної Російської імперії. «Приєднання Лівобережної України
супроводилося притоком передових політичних і теологічних течій,
які підготували петровську реформу і, у підсумку, перетворили Росію
на європейську державу. Без коаліції з Лівобережною Україною Росія
не змогла б перемогти у гострій боротьбі з Річчю Посполитою й
Османською імперією, а відповідно — лишилася б донині країною
південно-східної Європи середнього масштабу». Симбіоз загально -
імперської й місцевої еліт, на думку Мацузато. не дає підстав для
зображення Малоросії лише у вигляді антипода централізаторству
й експансії Російської імперії26.
110
Л
а
р
и
са
Н
а
го
р
н
а
26 Мацузато К. Ядро или периферия империи? Генерал-губернаторство
и малороссийская идентичность // Український гуманітарний огляд. —
Вип. 7. — К., 2002. — С. 69–82.
На те, що антиколоніальний дискурс у його українському
варіанті «запізнився у часі» й межує з антиінтелектуалізмом,
звертали увагу й інші науковці — американський культуролог Р.
Берман, польська дослідниця О. Гнатюк, не кажучи вже про таких
відомих вітчизняних вчених як П. Толочко. Аргументи щодо
антинауковості метафоричної експансії у ццьому руслі доводилося
наводити й автору цих рядків27. Проте в загальній атмосфері
невправної «націоналізації» суспільної свідомості такі застереження
не сприймаються. Експлуатувати жупел колоніальної експлуатації
українців і вибудовувати на такому ґрунті образ ворога легше, ніж
запропонувати соціуму реалістичний консолідаційний проект. І не
доводиться дивуватися тому, що за умов відсутності серйозних
наукових розробок міфічні уявлення про «колоніальний статус»
України поширилися на увесь історіографічний простір — аж до
рівня шкільних підручників.
У тому, що впродовж восьми століть історичний шлях Русі —
України зображується як історія колонії, львівський історик
М.Мудрий справедливо вбачає приховану загрозу для суспільства,
внесок у його архаїзацію й своєрідне «отруєння» молоді історією.
Адже «емоційне наголошування й повторення «колоніальних»
характеристик створює простір для висновку, що Україна зазнала
непоправних втрат і що шансів на їх подолання у видимому
майбутньому мало. Це, своєю чергою, закладає у ментальність
сучасної молодої людини невіру в можливість побудови в Україні
успішного, рівноцінного західному, суспільства»28.
Українській еліті належить, нарешті, зрозуміти просту істину:
соціум, зорієнтований на оплакування минулих травм і пошук
винуватців на стороні, надто багато втрачає. Постійне звертання
до «колоніального минулого», яке надто часто служить досягненню
короткочасних політичних цілей, відлунює у колективній свідомості
своєрідним «лакримогенезисом» (термін М. фон Гагена) — постійним
«жалобним плачем» з приводу віковічних втрат і страждань
українців, що в кінцевому рахунку веде до руйнації особистості.
Політичний і ідеологічній простір заповнюється імітаційними
моделями, переважно з конфронтаційним забарвленням. Локуси
історичних досліджень зміщуються убік привабливості або потен -
ційної бажаності тих чи інших трактувань. Ситуацію ускладнює
позиція ЗМІ, які розглядають історію як комерційний продукт.
111
Р
еін
к
а
р
н
а
ц
ія
ім
п
ер
ії у н
а
ук
ови
х д
и
ск
ур
са
х: к
р
и
за
т
ер
и
т
ор
іа
л
ь
н
и
х т
и
п
ол
огіза
ц
ій
ч
и
геоп
ол
іт
и
ч
н
и
й
си
н
д
р
ом
?
27 Нагорна Л. Політична мова і мовна політика: діапазон можливостей
політичної лінгвістики. — К., 2005. — С. 481–486; вона ж: Антиколоніальний
дискурс в Україні: пастки метафоричної експансії // Історичний журнал.
— 2009. — № 2. — С. 3–13.
28 Мудрий М. Тема «колоніального статусу» України у підручниках з історії
// Шкільна історія очима істориків-науковців. — К., 2008. — С. 90–106.
Історичне знання знецінюється, перетворюється у сумнівної якості
інформацію або свідому дезінформацію.
Якщо прагнення наших правлячих еліт до європеїзації
українського суспільства справді є щирим, вони мають докорінно
змінити тональність наукових і політичних «деколонізаційних»
дискурсів. Як для соціальної, так і особливо для гуманітарної
політики однозначно згубні зацикленість на певній системі «своїх»
цінностей і нерозуміння складних взаємозалежностей держав,
народів, індивідів у світі, що глобалізується. Така оберненість у
минуле, яка вибудовує україноцентричні пріоритети на сакра лізації
архаїчних цінностей, постулатах власної непогрішності й задав -
нених претензіях до сусідів, формує ущербну свідомість і недіє -
здатність, обеззброює людину перед складними викликами часу.
Спрощені інтерпретації мотивацій Іншого, помножені на невиз -
нання будь-яких власних вад і провин, здатні катастрофічно
звужувати простір позитивних цінностей, а це, в свою чергу,
породжує настрої фрустрації й депресії з одночасним посиленням
ксенофобських та расистських проявів. Постійно перебуваючи у
просторі демонізації «чужого», людина звикає до сприйняття
ворожості як звичного фону життя і тоді й у себе вдома примирливо
ставиться до «війни всіх проти всіх». А звідси лишається вже зовсім
невелика відстань до апології «сильної руки» або — ще гірше — до
соціального вибуху.
112
Л
а
р
и
са
Н
а
го
р
н
а
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-77943 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0087 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T13:16:14Z |
| publishDate | 2010 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Нагорна, Л. 2015-03-09T13:23:47Z 2015-03-09T13:23:47Z 2010 Реінкарнація імперії у наукових дискурсах: криза територіальних типологізацій чи геополітичний синдром? / Л. Нагорна // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — Вип. 4. — С. 97-112. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. XXXX-0087 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/77943 uk Інститут історії України НАН України Регіональна історія України Проблеми регіоналізму та локалізму в науковому дискурсі Реінкарнація імперії у наукових дискурсах: криза територіальних типологізацій чи геополітичний синдром? Article published earlier |
| spellingShingle | Реінкарнація імперії у наукових дискурсах: криза територіальних типологізацій чи геополітичний синдром? Нагорна, Л. Проблеми регіоналізму та локалізму в науковому дискурсі |
| title | Реінкарнація імперії у наукових дискурсах: криза територіальних типологізацій чи геополітичний синдром? |
| title_full | Реінкарнація імперії у наукових дискурсах: криза територіальних типологізацій чи геополітичний синдром? |
| title_fullStr | Реінкарнація імперії у наукових дискурсах: криза територіальних типологізацій чи геополітичний синдром? |
| title_full_unstemmed | Реінкарнація імперії у наукових дискурсах: криза територіальних типологізацій чи геополітичний синдром? |
| title_short | Реінкарнація імперії у наукових дискурсах: криза територіальних типологізацій чи геополітичний синдром? |
| title_sort | реінкарнація імперії у наукових дискурсах: криза територіальних типологізацій чи геополітичний синдром? |
| topic | Проблеми регіоналізму та локалізму в науковому дискурсі |
| topic_facet | Проблеми регіоналізму та локалізму в науковому дискурсі |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/77943 |
| work_keys_str_mv | AT nagornal reínkarnacíâímperííunaukovihdiskursahkrizateritoríalʹnihtipologízacíičigeopolítičniisindrom |