Філософські вчення у ранній Візантії: пошуки сенсу буття
У статті розглядається основні аспекти пошуків сенсу буття у ранньовізантійському суспільстві. Аналізуються окремі культи і віровчення, популярні у населення східних провінцій імперії з початку IV ст. до VI ст. В статье исследуется основные аспекты поисков смыслов бытия в ранневизантийском общ...
Saved in:
| Published in: | Україна в Центрально-Східній Європі |
|---|---|
| Date: | 2013 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2013
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/78901 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Філософські вчення у ранній Візантії: пошуки сенсу буття / О. Жданович // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2013. — Вип. 12-13. — С. 51-64. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-78901 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Жданович, О. 2015-03-22T14:35:18Z 2015-03-22T14:35:18Z 2013 Філософські вчення у ранній Візантії: пошуки сенсу буття / О. Жданович // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2013. — Вип. 12-13. — С. 51-64. — укр. XXXX-0035 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/78901 94(477) «5/7» У статті розглядається основні аспекти пошуків сенсу буття у ранньовізантійському суспільстві. Аналізуються окремі культи і віровчення, популярні у населення східних провінцій імперії з початку IV ст. до VI ст. В статье исследуется основные аспекты поисков смыслов бытия в ранневизантийском обществе. Анализируются отдельные культы и вероучения, популярные среди населения восточных провинций империи начала IV в. до VI в. The article deals with the main aspects of search for meaning in life in the early Byzantine society. Analyzed certain rites and beliefs, popular in the eastern provinces of the empire of the population from the beginning 4th century to 6th century. uk Інститут історії України НАН України Україна в Центрально-Східній Європі Історія Філософські вчення у ранній Візантії: пошуки сенсу буття Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Філософські вчення у ранній Візантії: пошуки сенсу буття |
| spellingShingle |
Філософські вчення у ранній Візантії: пошуки сенсу буття Жданович, О. Історія |
| title_short |
Філософські вчення у ранній Візантії: пошуки сенсу буття |
| title_full |
Філософські вчення у ранній Візантії: пошуки сенсу буття |
| title_fullStr |
Філософські вчення у ранній Візантії: пошуки сенсу буття |
| title_full_unstemmed |
Філософські вчення у ранній Візантії: пошуки сенсу буття |
| title_sort |
філософські вчення у ранній візантії: пошуки сенсу буття |
| author |
Жданович, О. |
| author_facet |
Жданович, О. |
| topic |
Історія |
| topic_facet |
Історія |
| publishDate |
2013 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Україна в Центрально-Східній Європі |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| description |
У статті розглядається основні аспекти пошуків сенсу буття у
ранньовізантійському суспільстві. Аналізуються окремі культи і віровчення, популярні у населення східних провінцій імперії з початку IV ст.
до VI ст.
В статье исследуется основные аспекты поисков смыслов бытия в
ранневизантийском обществе. Анализируются отдельные культы и
вероучения, популярные среди населения восточных провинций империи
начала IV в. до VI в.
The article deals with the main aspects of search for meaning in life in the
early Byzantine society. Analyzed certain rites and beliefs, popular in the
eastern provinces of the empire of the population from the beginning 4th
century to 6th century.
|
| issn |
XXXX-0035 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/78901 |
| citation_txt |
Філософські вчення у ранній Візантії: пошуки сенсу буття / О. Жданович // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2013. — Вип. 12-13. — С. 51-64. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT ždanovičo fílosofsʹkívčennâuranníivízantíípošukisensubuttâ |
| first_indexed |
2025-11-25T00:57:49Z |
| last_indexed |
2025-11-25T00:57:49Z |
| _version_ |
1850500204122341376 |
| fulltext |
ФІЛОСОФСЬКІ ВЧЕННЯ У РАННІЙ ВІЗАНТІЇ: ПОШУКИ СЕНСУ БУТТЯ 51
А
УДК 94(477) «5/7»
Олеся Жданович
Філософські вчення у ранній Візантії:
пошуки сенсу буття
У статті розглядається основні аспекти пошуків сенсу буття у
ранньовізантійському суспільстві. Аналізуються окремі культи і віро-
вчення, популярні у населення східних провінцій імперії з початку IV ст.
до VI ст.
Ключові слова: рання Візантія, віровчення, культи, ідеологія
В статье исследуется основные аспекты поисков смыслов бытия в
ранневизантийском обществе. Анализируются отдельные культы и
вероучения, популярные среди населения восточных провинций империи
начала IV в. до VI в.
Ключевые слова: ранняя Византия, вероучения, культы, идеология
The article deals with the main aspects of search for meaning in life in the
early Byzantine society. Analyzed certain rites and beliefs, popular in the
eastern provinces of the empire of the population from the beginning 4th
century to 6th century.
Keywords: Early Byzantine, beliefs, cults, ideology
ктуальність тематики, пов’язаної з історією раннього христи-
янства, не викликає заперечень. Особливо гостро це питання
стоїть у вітчизняній історичній науці, де спеціальних наукових
досліджень, присвячених питанням взаємин держави й церкви, а тим паче,
аналізу різних течій у ранньому християнстві, на жаль, дуже мало.
Основним завданням статті є розкриття сутності філософсько-ідеологіч-
них пошуків у ранньовізантійському суспільстві, ідеологічне життя у якому
являло собою надзвичайно складне і цікаве явище.
У ІІІ — на початку IV ст. християнство вже посідало провідне місце в
конгломераті різноманітних вірувань і релігійних течій на території Римської
імперії. Популярність нової релігії засновувалась на кількох важливих
аспектах. По-перше, на цілісності імперії, населення якої, незважаючи на
строкатий склад, відзначалося віротерпимістю та водночас усвідомлювало
себе єдиним римським народом, який мав єдину спільну державну мову.
Замішана на іудаїзмі та тих багатьох східних культах, які були добре відомі
ЖДАНОВИЧ ОЛЕСЯ 52
значній частині населення східних провінцій Римської імперії, нова релігія
була цілком органічно вписана в реалії тогочасного римського суспільства.
По-друге, поширенню і популяризації християнства сприяла розвинута
комунікаційна система імперії. По-третє, ще однією причиною швидкого
поширення християнської релігії в суспільстві стала криза традиційної
античної релігії. В умовах економічної й соціальної нестабільності на фоні
масштабної кризи ІІІ ст., в ситуації ідеологічного розброду, християнство
було сприйняте значною частиною народу великої поліетнічної імперії. Його
догмати проголошували рівність усіх людей перед Богом, руйнували етнічні
й соціальні перепони в суспільстві. По-четверте, християнство не було
чимось принципово новим для більшості громадян. Історичний розвиток
Римської імперії у І–ІІІ ст. підготував суспільство до сприйняття хрис-
тиянських ідей.
Зміна політичної системи у Римі в І ст. н. е. у зв’язку з переходом від
республіканської до імператорської форми правління спричинила появу
кризових тенденцій в усіх сферах суспільного життя. Відбувалася цент-
ралізація державних політичних установ, формувався розгалужений бюро-
кратичний апарат, значну роль у державній організації почали відігравати
військові структури. Традиційні органи влади поступово втрачали своє
значення. Наприклад, сенат перестав виконувати свої політичні функції, хоча
сенатори ще мали досить високий статус в імперії. Муніципальні курії
перетворилися на фіскальні органи нового режиму.
Усі ці перетворення призвели до негативних змін у житті суспільства.
Особливо відчутно вони проявились у народів завойованих Римом територій.
Колишній політичний порядок захоплених країн було знищено, а римські
нововведення неоднозначно, а частіше вороже сприймалися населенням
різних регіонів. Це неминуче відбивалося на духовному, ідеологічному і
культурному житті суспільства. Втрата віри у власні сили, пошуки сенсу
буття формували потяг до різноманітних містичних культів, ворожінь, магії.
Таким чином, ще у І ст. н. е. виник своєрідний ідеологічний вакуум, котрий
залишався незаповненим аж до початку IV ст., хоча спроби його заповнити
були досить активними і мали неоднозначні наслідки.
Римська імперія останньої третини ІІІ — початку IV ст. переживала свої
не найкращі часи. Внутрішньополітична ситуація в країні позначилась
громадянськими війнами, військовими переворотами та численними політич-
ними вбивствами. Зовнішні кордони імперії були недостатньо захищені.
Варварські племена з півночі та зі сходу здійснювали вторгнення на тери-
торії римських провінцій, майже не зустрічаючи опору. Армія була не в змозі
захистити свою країну від нашестя чужинців. Усі сфери суспільного життя
були охоплені глибокою загальною кризою1.
——————
1 Сергеев И.П. Римская империя в ІІІ в. нашей эры. Проблемы социально-
политической истории. — Харьков, 1999; Штаерман Е.М. Кризис рабовладельческих
ФІЛОСОФСЬКІ ВЧЕННЯ У РАННІЙ ВІЗАНТІЇ: ПОШУКИ СЕНСУ БУТТЯ 53
Криза перехідного етапу досить сильно позначилась на ідеологічній
сфері суспільного буття. Для значної частини населення імперії світ здавався
недосконалим, сповненим зла й несправедливості. Нестабільність і невизна-
ченість завжди породжує віру людей у потойбічне, змушує приписувати всі
свої біди силам зла, знімаючи відповідальність з себе і перекладаючи її на
якусь субстанцію, яку неможливо збагнути й пояснити. В цей період дуже
поширеною стала віра в чаклунство, магію, віщунів, замовляння, різно-
манітні дива2. При цьому, у свідомості римлян спокійно уживалися абсо-
лютно різні магічні вірування. Це свідчило про потребу людей вірити у щось,
що могло б забеспечити їм спокій і стабільність, однак поки що відбувались
лише коливання від одного культу до іншого, пошуки тієї єдиної ідео-
логічної основи, на якій можна було б побудувати нове суспільство.
В цьому розмаїтті магічних вірувань слід звернути детальнішу увагу на
розповсюдження на території Римської імперії неоплатонізму. Неоплатонізм
зародився у ІІІ ст. н. е. в Александрії. Це вчення, в основу якого покладено
теорію Платона з елементами філософії Аристотеля, стоїцизму і піфаго-
рейства, вважається однією з останніх великих філософських систем ан-
тичності3.
Неоплатонізм став своєрідною філософською відповіддю на ідеологічні
пошуки римського суспільства в межах античного світогляду4. Причому, не
усього суспільства, а лише тієї високоосвіченої його частини, котра могла
розмірковувати над сенсом буття і над духовними потребами. Система
релігійного світогляду в неоплатонізмі ґрунтувалася на вченнях видатних
попередників — давньогрецьких філософів Піфагора, Зенона, Аристотеля, і
особливо Платона. Сутність цієї системи полягала в уявленні про незбаг-
ненний абсолют, котрий за допомогою еманацій відтворює все існуюче у
світі5. Неоплатоніки прагнули відновити рівновагу між внутрішнім світом
людини і зовнішньою дійсністю. У цьому вченні поєднались містика і логіка,
отношений в западных провинциях Римской империи в ІІІ в. н. э. — М., 1957; Дьяков В.Н.
Начало политического кризиса Римской империи (180–235 гг.) // Ученые записки
МГПИ. — М., 1957. — Т. 104. — Вып. 5. — С. 32–58; Сюзюмов М.Я. К вопросу о
кризисе в Римской империи в ІІІ в. // Античная древность и средние века. — Свердловск,
1978. — Вып. 15. — С. 5–22.
2 Jacobs M. Das Christentum in der antiken Welt. Von der Fruhkatholischen Kirche bis zu
Kaiser Konstantin. — Gottingen, 1987. — S. 36.
3 Детальніше про неоплатонізм див.: Jacobs M. Das Christentum in der antiken Welt… —
S. 102–104; Lorenz R. Arius judaizus? Untersuchungen zus dogmengesthichtlichen Einor-
dnung des Arius. — Vandenhoeck & Puprecht in Gottingen. — S. 62–64; Simon M. Virtus
Israel. — Paris, 1964. — S. 16–31.
4 Ранович А.Б. Первоисточники по истории раннего христианства. Античные кри-
тики христианства. — М., 1990. — С. 240.
5 Федосик В.А. Киприан и античное христианство. — Минск., 1991. — С. 12.
ЖДАНОВИЧ ОЛЕСЯ 54
потойбічне і реальне, ірраціональне і раціональне начала. В основу неопла-
тонізму було покладено ієрархічну систему існування світу.
Початки неоплатонізму пов’язують насамперед з ім’ям Плотіна (203–
269/270). Проте забувають про Аммонія Сакка. Він був викладачем однієї з
філософських шкіл Александрії в Єгипті. Його лекції користувались значною
популярністю. Відомо, що серед його слухачів був сам Оріген6. Однак,
найвідомішим учнем Аммонія Сакка став єгиптянин Плотін, котрий почав
відвідувати школу близько 232 р., після того, як Оріген вже виїхав з
Александрії до Палестини. Саме Плотін вважається родоначальником неоп-
латонізму як вчення. У 243 р., вже після смерті свого вчителя Аммонія
Сакка, він узяв участь у поході імператора Гордіана проти персів. Можна
припустити, що головним мотивом участі філософа у цій кампанії стало
бажання ознайомитись з перськими та індійськими віровченнями й культами.
Після походу, який виявився невдалим, Плотін оселився в Римі, де одразу ж
організував філософський гурток.
Лекції філософа були дуже популярними серед вищих посадових осіб
імперії. Їх відвідували члени імператорської родини і навіть сам імператор
Галлієн цікавився новим вченням. До школу Плотіна приходили також
гностики і християни, котрі знаходили у його поглядах багато спільних рис зі
своїми релігійно-філософськими переконаннями. Філософ залишив по собі
збірку трактатів під назвою «Еннеади», які він почав писати вже наприкінці
свого життя. До нашого часу дійшли 54 трактати, розміщені в шести книгах,
супроводжених біографією Плотіна, написаною найвидатнішим його учнем
Порфирієм. Плотін засуджував тих, хто вважав світ злом тільки через те, що
в ньому несправедливо розподілені влада і багатство. У цій нерівності винні
самі бідняки й знедолені через свою лінь і нездатність зробити якісь дії,
направлені на знищення зла, щоб позбавитись таким чином свого пригноб-
леного статусу. Навпаки, вони покірно чекають на те, щоб хтось за них
зробив їх щасливими. Своєю слабкістю і бездіяльністю вони порушують
гармонію і не дотримуються волі богів. У неоплатоніків людина наділена
свободою волі і здатна відповідати за свої вчинки7. Неоплатонізм мав деякі
спільні риси з християнським віровченням: це насамперед віра в Абсолют, в
Єдине, уявлення про посередників між ним і людською душею, визнання
безсмертя душі, утвердження пріоритету духовного (добра) над матеріаль-
ним, тілесним (зло)8.
Серед учнів Плотіна найвідомішим став Порфирій з Тіру Фінікійського,
знаменитий біограф і видавець творів свого вчителя9. Деякі дослідники
——————
6 Дюшен Л. История древней Церкви. — М., 1912. — С. 367.
7 Штаерман Е.М. Кризис античной культуры. — М., 1975. — С. 157–161; Его же.
Социальные основы религий древнего Рима. — М., 1987. — С. 277–280.
8 Старокадомский М.А. Неоплатонизм и христианство // Богословские труды. —
М., 1974. — № 12. — С. 216.
9 Дюшен Л. История древней Церкви. — С. 368.
ФІЛОСОФСЬКІ ВЧЕННЯ У РАННІЙ ВІЗАНТІЇ: ПОШУКИ СЕНСУ БУТТЯ 55
вважають його одним з найбільш видатних і ерудованих критиків хрис-
тиянства10. Неоплатонізм Порфирія значною мірою був зосереджений на
магії. Для філософа інших, доступних для пізнання Бога, засобів було вже
недостатньо. Послідовники неоплатонізму Порфирія визнавали існування
нижчих богів і різноманітних демонів. Однак, на відміну від християн,
концепції єдиного Бога-Отця у них не існувало11.
В.П. Оргиш стверджував, що найважливішим історичним завданням
неоплатонізму був захист здобутків античної думки від впливу христи-
янства12. Цю тезу не можна сприйняти повністю. Виходячи з ситуації, що
склалась у римському суспільстві у ІІІ ст. (глибока криза, втрата сенсу буття,
зневіра у традиційних богах, владі, своїх силах), неоплатонізм, як і багато
інших філософсько-релігійних течій того часу, у тому числі й християнство,
своєю метою сповідував пошук ідеологічного підґрунтя, здатного витягнути
людей з духовної прірви, дати наснагу до життя і гармонійного розвитку.
Завдяки популярності неоплатонізму в Римській імперії нове трактування
отримала магічна практика. У неоплатонічному прочитанні магія розгля-
далась як спосіб спілкування з духами і демонами — посередниками між
людиною і богом. Це виправдовувало дихотомічне розходження чаклунства і
філософської магії.
Як традиційна ознака «смутного» часу, значною популярністю серед
населення імперії користувалась віра в рок, долю, провидіння, фатум.
Фаталізм підготував підґрунтя для швидкого поширення такої специфічної
форми вірування, як астрологія. Ранньохристиянський апологет Тертулліан
писав: «Між людськими заняттями не можна не помітити деяких мистецтв
чи професій, які сприяють ідолопоклонству. Про астрологію навіть говорити
не варто, але оскільки один з них вирішив виправдати себе тим, що про-
довжує займатись цією професією, то я маю намір сказати тут кілька слів з
цього приводу. Я не скажу, щоб розміщувати імена хибних богів у небі,
приписувати їм ніби всю могутність і відхиляти людей від складання мо-
литов богу, навіюючи їм віру, що ніби їх доля незмінно визначена зорями, —
щоб усе це було рівносильне поклонінню хибним богам. Але я стверджую,
що астрологи у даному випадку уподібнюються тим янголам, котрі відійшли
від бога для зваблення роду людського…»13.
Астрологи стверджували, підкріплюючи свої доводи математичними
розрахунками, що абсолютно всі події на Землі відомі заздалегідь. Все, що
має відбутися, відбудеться, попри будь-які спроби людини щось змінити.
——————
10 Ранович А.Б. Первоисточники по истории раннего христианства. Античные
критики христианства. — М., 1990. — С. 240.
11 Там же.
12 Оргиш В.П. Античная философия и происхождение христианства. — Минск,
1986. — С. 132.
13 Tertullian De idol., IХ.
ЖДАНОВИЧ ОЛЕСЯ 56
Астрологія відкрито практикувалась у суспільстві, незважаючи на офіційну
заборону: «… астрологи вигнані з Римської імперії з усіма своїми слу-
жителями. Їм заборонений в’їзд до Риму та до усієї Італії, подібно до того, як
тим, хто на них сподівається, заборонений доступ до неба. Доля цих вчителів
та їхніх учнів — заслання»14.
Тертулліан, засуджуючи астрологію, тісно пов’язує її з магією, зазна-
чаючи, що ці два вчення прийшли до Риму зі Сходу. Він не бачить підстав
якось виправдовувати ці антихристиянські культи: «Правда, звіздарі пер-
шими сповістили про народження Ісуса Христа і першими принесли йому
дари… Але що з того? Невже через це треба сприяти релігії магів і
астрологів? Ні!»15 Існування магії допускалось, за словами Тертулліана, до
появи Святого Писання. А вже після народження Христа не може бути й
мови про «обчислення днів людських за розташуванням зірок»16.
Отже, засудження магії і астрології відбувалось прибічниками христи-
янського вчення, натомість серед більшості людей, не виключаючи навіть і
самих християн, ці культи викликали разом острах і стійку віру в них. Це
можна легко пояснити тим, що все містичне і незрозуміле завжди викликає
підвищений інтерес. Особливо це стосується простих людей, не обтяжених
інтелектуальними рефлексіями і додатковими розмірковуваннями. Той же
Тертулліан писав: «… Симон-волхв, хоча вже й навернувся у християнство,
залишався однак, під впливом свого хибного вчення до такої міри, що для
збільшення своєї магічної влади хотів купити силу роздавати дари святого
духа посередництвом рукопокладення; але апостоли прокляли його за це і
усунули від спілкування з вірними…»17.
Серед розмаїття вірувань і культів особливо помітно виділялись різні
східні релігійні практики. Одним з таких культів був мітраїзм, що поширився
на території Малої Азії ще у І ст. до н. е.18 як відгалуження іранського
зороастризму. Це віровчення поширилося спершу у східних областях Малої
Азії, у Вірменії, Каппадокії, Понті й Кілікії, адаптувалось до місцевих
ідеологічних реалій. Згодом, у ІІ–ІІІ ст. іранський культ розповсюдився на
всю територію імперії від Дунаю до Рейну, популяризувався у Британії,
Іспанії, Африці та Італії19. Однак були й такі регіони, в яких новий культ не
прижився серед населення через стійку й непохитну віру у свою традиційну
——————
14 Tertullian De idol., IХ.
15 Tertullian De idol., IХ.
16 Tertullian De idol., IХ.
17 Tertullian De idol., IХ.
18 Свенцицкая И.С. Раннее христианство: страницы истории. — М., 1987. — С. 40.
19 Ковалев С.И. Основные вопросы происхождения христианства. — М.–Л., 1964. —
С. 142; Колосовская Ю.К. Римский провинциальный город, его идеология и культура //
Культура Древнего Рима. — М., 1985. — Т. 2. — С. 201–205.
ФІЛОСОФСЬКІ ВЧЕННЯ У РАННІЙ ВІЗАНТІЇ: ПОШУКИ СЕНСУ БУТТЯ 57
стародавню релігію. Це були єгипетські й сирійські провінції Римської
імперії20.
Сутність мітраїзму полягає в концепції поклоніння богу-Сонцю, за
допомогою якого Мітра оберігає світ і бореться з силами зла. Мітра вважався
одним з найближчих помічників зороастрійського бога добра Ахура Мазди.
Саме у формі мітраїзму зороастризм був поширений на територіях від
Середньої Азії до Атлантичного океану. Мітра виступав своєрідним посе-
редником між двома антагоністичними силами — добром в особі Ахура
Мазди і злом, втіленим Аріманом21. Поки Мітра охороняє вселенський
порядок, людина має допомагати йому у цьому: слідувати морально-етичним
нормам і правилам, бути законослухняною і шанувати богів. Кожна осо-
бистість у мітраїзмі має право обирати між добром та злом, беручи від-
повідальність за свої вчинки тільки на саму себе. В основі етики праведника
лежать добрі думки, добрі слова і добрі справи.
Як бог сонця, Мітра починає свій небесний шлях з міфічної гори Хари.
За переказами, він народився у скелі цієї гори, тримаючи факел у лівій руці, а
ніж у правій. Одразу ж після його народження до скелі прийшли пастухи з
дарами побачити і вшанувати дитину, котра народилася, щоб врятувати світ
від зла22. Неозброєним оком видно паралелі між переказом про народження
Христа. Недаремно мітраїзм у ІІІ — на початку IV ст. був одним з головних
ідеологічних суперників християнства.
Вшанування культу Мітри вражає своїми розмахами. Йому приносили в
жертву білу тварину, дикий рис, пряжене молоко, відварене на пару м’ясо.
На честь свого бога мітраїсти влаштовували пишні свята. Одним з най-
більших таких свят був день народження Мітри, що святкувався у день
зимового сонцестояння. Культ Мітри користувався популярністю переважно
серед нижчих прошарків населення. Мітра в очах простого люду виступав
уособленням єдиного борця проти сил зла, єдиного бога-спасителя23.
Мітраїстські богослужіння відбувалися у підземеллях, на стінах, як правило,
висіло скульптурне зображення Мітри, котрий заколює ножем бика. Цей
символічний ритуал відтворював легенду про створення світу. Усі віруючі у
мітраїзмі поділялись на сім розрядів: Ворони, Таємні, Воїни, Леви, Перси,
Вісники Сонця та Отці. Для переходу з одного розряду в інший необхідно
було пройти спеціальний обряд ініціації. Мітраїстські общини були мало-
чисельними, однак їх нараховувалося досить багато. Тільки у Римі існувало
близько 60 культових місць мітраїстів.
Мітру особливо вшановували у прикордонних районах Римської імперії,
серед римських легіонерів. Солдати вважали Мітру своїм покровителем і
——————
20 Дюшен Л. История древней Церкви. — С. 364.
21 Геффкен И. Из истории первых веков христианства. — СПб., 1908. — С. 76–78.
22 Там же. — С. 78.
23 Свенцицкая И.С. Раннее християнство... — С. 40.
ЖДАНОВИЧ ОЛЕСЯ 58
захисником. Більше того, цей культ принесли до імперії зі Сходу як раз
легіонери. Дослідник Л. Дюшен вбачає таку популярність мітраїзму в сере-
довищі солдатів через толерантне, а іноді й позитивне ставлення до нього з
боку влади24. Мітраїзм, як і всі інші релігійні вірування і культи, що
розповсюдились на теренах Римської імперії у ІІІ ст., був пристосований до
реалій цього строкатого суспільства, увібрав у себе риси як офіційної на той
час римської релігії, так і багатьох інших популярних серед населення най-
різноманітніших вчень.
Окремо слід торкнутися питання схожості мітраїзму з християнством.
Дозволимо собі на даному етапі нашого дослідження не виокремлювати його
серед інших поширених в імперії культів, бо, незважаючи на подальшу його
долю, в ті часи воно ще нічим особливим не відрізнялось за значенням і
популярністю у населення. Мітраїзм і християнство за своїми основними
ідеями і постулатами були дуже подібними. Мітра, як головний пророк
мітраїзму, і Христос, як християнський месія, обидва позиціонуються як
посередники між вищим божеством і людиною, вони є уособленням добра і
борцями зі злом. Прибічники іранського культу, так само як і християни,
вірили у безсмертя душі і сподівалися на воскресіння тіла. І ті й інші
вшановували Неділю та свято Різдва, котре відзначали в один і той самий
день25. Можливо, саме завдяки такій схожості з мітраїзмом, а також в силу
інших різноманітних причин, про які ми скажемо трохи згодом, хрис-
тиянство і перемогло у релігійно-ідеологічних пошуках у римському сус-
пільстві і стало у IV ст. єдиною державною релігією. Бо основи єдинобожжя,
доступні людям у зрозумілому для них варіанті через культ Мітри, були
закладені, отже сприйняти християнство та зрозуміти його постулати було
для більшості населення, особливо східних провінцій, все ж таки не надто
складно.
Офіційна державна релігія імперії не була однорідною і чітко сфор-
мованою26. Вона являла собою хаотичну суміш місцевих культів. У Римі
співіснували вірування усіх підкорених і завойованих народів, панували
традиційні цінності того чи іншого етносу. Усе це характеризувало римську
релігію як інтернаціональну за своєю суттю. Однак такий інтернаціоналізм
не ніс нічого доброго. Адже єдиної, чітко оформленої ідеології, так потрібної
для успішного управління, не існувало. Тому говорити про єдину офіційну
релігію у ІІІ ст. можна лише дуже і дуже формально.
В різних куточках імперії превалювали свої релігійні уподобання: у
Британії і Галлії кельти вклонялися духам священних дерев і джерел; в
——————
24 Дюшен Л. История древней Церкви. — С. 364.
25 Геффкен И. Из истории первых веков христианства. — С. 78.
26 Детальніше про це див.: Немировский А.И. Идеология и культура раннего Рима. —
Воронеж, 1964; Штаерман Е.М. Мораль и религия угнетенных классов Римской им-
перии. — М., 1961.
ФІЛОСОФСЬКІ ВЧЕННЯ У РАННІЙ ВІЗАНТІЇ: ПОШУКИ СЕНСУ БУТТЯ 59
Африці головним божеством була небесна богиня Карфагена; у Малій Азії —
різноманітні варіанти богині Великої матері та її маленького сина й
коханого; у Сирії існували місцеві Ваали — боги родючості; єгиптяни
традиційно вклонялися своїм стародавнім богам і шанували священних
тварин. Об’єднання цього складного розмаїття релігійних вірувань в єдину
загальноримську релігію досягалося за рахунок привласнення регіональним
богам грецьких та римських імен в залежності від регіону27. В Італії та
римських колоніях і провінціях вклонялися богам римського пантеону, а у
Греції, Македонії і стародавніх грецьких містах на кордоні з Малою Азією —
грецьким богам.
Виник так званий релігійний синкретизм (теокразія*). Це, звичайно,
підривало підвалини традиційного римського культу, однак при цьому
становило цілком органічне явище в державі таких розмірів і поліетнічності,
якою була Римська імперія у ІІІ ст. Теокразія — це те ключове поняття, що
пояснює усі ці пошуки і суспільні рефлексії.
Однією з вагомих складових римської релігії був культ генія імператора.
Його поява і розквіт припадають на початок періоду інтенсивних і успішних
завоювань Римом сусідніх територій. Для того, щоб утримати в покорі
широкі маси доволі строкатого населення, у тому числі й приєднаного під
час завоювань, необхідно було централізувати владу і створити ідеологічне
обґрунтування імперської політики28. Провідні політичні діячі Риму,
інтерпретуючи грецьку та римську міфологію на свою користь, стали пре-
тендувати на божественне походження, особливе заступництво богів та
особливе місце у потойбічному світі. Імператори ототожнювали себе з
богами, а своїх дружин з богинями. З середини ІІІ ст., з поширенням на
території імперії культів, правителі стали співвідносити себе з божествами
цих культів.
Особливість релігійного світогляду римлян у межах офіційної релігії
полягала у вузькому практицизмі та утилітарному характері спілкування з
божеством. Верховні боги були дуже віддаленими від простого люду.
Священнодійства поділялися на приватні і загальнонародні. Вплив філо-
софської думки особливо сильно позначився на релігійних поглядах римсь-
кої аристократії та інтелігенції, котра була широко обізнана з кращими
зразками пізньої грецької філософії, епікурейством, стоїцизмом тощо.
Римська ж традиційна віра втратила своє значення серед цих категорій
суспільства і могла тільки дратувати своїми безглуздими міфами і посту-
латами. Неприйняття римської державної релігії великою кількістю насе-
лення країни, особливо освіченими її прошарками, призводило до втрати нею
——————
27 Джонс А.Х.М. Гибель античного мира. — Ростов-на-Дону, 1997. — С. 35–36.
* Θεος — бог; κρασις — змішання, з’єднання.
28 Преображенский П.Ф. Тертуллиан и Рим. Опыты по истории первохристианства
и раннехристианской Церкви. — М., 1926. — С. 18.
ЖДАНОВИЧ ОЛЕСЯ 60
свого колишнього значення. Немало посприяв цьому і той факт, що вище
духовенство загальноримського культу належало здебільшого до аристо-
кратії.
Отже, на ІІІ ст. можна простежити таку картину: простий народ дедалі
більше схилявся до сповідування різноманітних магічних культів, вико-
ристання східних релігійних практик, аристократична верхівка та так звана
розумова еліта схилялись до філософських пошуків ідеалу релігійного
вчення. Проте вже ніхто в Римській імперії не сприймав офіційну релігію
серйозно. Загальноримська релігія номінально збереглась тільки як офіційна
політична ідеологія, однак суспільство вона вже не задовольняла29. У ІІ ст.
античний світ підкорила нова філософсько-релігійна система — гностицизм*.
Він являв собою досить дивну і яскраву суміш іудаїзму, різноманітних
релігійних уявлень та містичних віровчень на базі популярних синкретичних
рухів того періоду30.
Дискусійним і складним є питання зв’язку гностицизму з християнством.
Деякі дослідники навіть висували й обґрунтовували концепцію походження
християнства від гностицизму31. Інші вчені доводили, що гностицизм знач-
ною мірою вплинув на формування філософських основ і обрядів релігії
Христа32. Цікаву гіпотезу щодо гностицизму висунув О. Хосроєв, трактуючи
його як цілком конкретне релігійне явище — християнські, здебільшого
дуалістичні рухи перших століть нової ери. Вони характеризуються такими
основними рисами, як претензія на володіння знанням (гнозисом), отрима-
ним через одкровення, протиставлення себе усім іншим християнам, котрим
це не було дано. Гностики, або як їх називає О. Хосроєв, гностицисти, не
визнавали церковної ієрархії, тому й не мали своєї єдиної церкви; для фор-
мування своїх догматів часто використовували різноманітні, у тому числі й
небіблійні, традиції, проявляючи індивідуалізм у творчості33. Дослідник
раннього християнства в Єгипті використовує також і термін «гностики», але
стосовно адептів деяких нехристиянських філософських віровчень, котрі
претендували на володіння вищим знанням — гнозисом.
Думка О. Хосроєва видається нам цілком слушною, адже розставляє
певні акценти у дуже заплутаній і складній темі. Однак, через бажання
уникнути ще більшої плутанини у широкому спектрі різноманітних філо-
софських і релігійних течій гностичного профілю, а також з огляду на велику
——————
29 Моммзен Т. История Рима. — СПб., 1993. — С. 253.
* Від грецької Γνωσις — знання.
30 Федосик В. Киприан и античное христианство. — Минск, 1991. — С. 52; Оргиш В.
Античная философия и происхождение христианства. — Минск, 1986. — С. 76.
31 Древс А. Происхождение християнства из гностицизма. — М., 1930. — С. 64–66.
32 Лившиц Г.М. Происхождение християнства в свете рукописей Мартвого моря. —
Минск, 1970. — С. 171.
33 Хосроев А. Из истории раннего христианства в Египте. На материалах коптской
библиотеки из Наг-Хаммади. — М., 1997. — С. 258–259.
ФІЛОСОФСЬКІ ВЧЕННЯ У РАННІЙ ВІЗАНТІЇ: ПОШУКИ СЕНСУ БУТТЯ 61
кількість досліджень, на деякі з яких ми посилаємося, будемо викорис-
товувати традиційний термін «гностики» і «гностицизм» по відношенню до
усього строкатого розмаїття цього вчення. Немає сумнівів, що вчення
гностиків зробило свій вагомий внесок у формування концепції єдиного
бога-творця, навколо якої й відбувались майже всі релігійно-філософські
пошуки перших трьох століть нової ери34. Разом з тим, гностицизм став
головним суперником формування ортодоксального церковного христи-
янського віровчення у тому вигляді, в якому воно сформувалось у IV ст.
До сповідування гностицизму в класичному розумінні цього поняття міг
прийти будь-хто: чи-то служитель християнського культу, сповнений праг-
ненням пізнання Бога через розум, чи людина римської традиційної куль-
тури, перебуваючи у стані незадоволення своїх духовних потреб, або філо-
соф у стані пошуку сенсу буття тощо. Для багатьох громадян поліетнічної
Римської імперії у ІІ–ІІІ ст. пізнання нової релігії Христа було можливим
через посередництво розумового пізнання, тож у такій ситуації гностицизм
як явище справив глибокий вплив на становлення і поширення християнства
у пізньоримському суспільстві.
Єдиної цілісної системи гностичного вчення не існувало, творів адептів
цієї системи теж майже не дійшло до нас. Збереглись тільки окремі свідчення
їх противників, за якими можна скласти певне уявлення про основні
постулати гностиків. Серед таких авторів виділяються Іриней Ліонський,
Іпполіт, Климент Александрійський, Тертулліан, Єпіфаній35. М.Е. Поснов
запропонував ділити представників гностицизму на східних, або сирійських,
і західних, александрійських. До східних гностиків належали офіти, Сатур-
ніл, Василід, Маркіон; до західних — Карпократ і Валентин36. Інтерес до
пізнання Бога через міркування почав проявлятись як у середовищі філо-
софсько-орієнтованої розумової інтелігенції римського суспільства, так і
серед вже сформованих у своїх поглядах перших християн.
Гностицизм є яскравим зразком релігійного еклектизму, який частково
торкався античних світоглядних основ з ідеями християнства37. Основними
загальними рисами, притаманними усім різновидам гностичного вчення,
——————
34 Детальніше про взаємини гностицизму з християнством див.: Оргиш В.П.
Античная философия и происхождение христианства. — Минск, 1986; Древс А.
Происхождение християнства из гностицизма; Поснов М.Э. Гностицизм ІІ века и победа
христианской Церкви над ним. — Брюссель, 1991; Трофимова М.К. Историко-фило-
софские проблемы гностицизма. — М., 1979; Лившиц Г.М. Происхождение християнства
в свете рукописей Мартвого моря.
35 Оргиш В.П. Античная философия и происхождение христианства. — Минск,
1986. — С. 76.
36 Поснов М.Э. Гностицизм ІІ века и победа христианской Церкви над ним.
37 Трофимова М.К. Историко-философские проблемы гностицизма. — С. 51.
ЖДАНОВИЧ ОЛЕСЯ 62
стали дуалізм*, деміургізм**, докетизм***, трихотомія****, а також індиві-
дуалізм і містицизм, протиставлення духовного божественного начала мате-
ріальному і гріховному світові38. Теоретичні погляди гностиків обертались
навколо чотирьох основних понять: бог, деміург, матерія, Христос. Головна
ідея цього вчення — існування вищого езотеричного знання (гнозису),
доступного тільки обраним. В.П. Оргіш називає гностиків першими бого-
словами, мотивуючи це тим, що вони вперше сформулювали християнське
вчення як певну теософію, котра складається з євангельських мотивів, ідей
платонізму, а в основі усього лежить іудаїзм, грецька філософська думка та
визнання Христа посередником між богом і людьми39. В атмосфері активних
ідеологічних пошуків у римському суспільстві дуалістичне вчення гностиків
набуло значної популярності. Насамперед людей приваблювала гностична
ідея самопізнання і самозаглиблення, відхід від гострих і наболілих соці-
альних проблем. Це давало можливість певною мірою компенсувати втрату
людьми життєвих орієнтирів40.
Існує значна кількість літератури, присвяченої гностицизму, однак
залишається ще багато маловивчених і дискусійних питань. Серед них,
наприклад, цікавим і невирішеним є питання поширення гностиками свого
вчення. Сам факт популярності гностицизму не викликає сумнівів, однак
проблема способів залучення нових віруючих достеменно не вивчена. Втім,
вплив ідей гностиків на релігійно-філософське життя Римської імперії
неоціненний.
Однак гностицизм пустив своє коріння не тільки у християнство. Одним
з вчень, котре і мало в своїй основі гностичні мотиви, стало маніхейство —
синкретичне дуалістичне релігійне вчення, засноване у ІІІ ст. персом з
почесним псевдонімом Мані***** (справжнє його ім’я — Сураїк, син Фатана;
у християнських авторів він згадується як Курбік)41. Основу маніхейства
складали вавилонсько-халдейські, іудейські, іранські, християнські та гно-
стичні ідеї. Після зороастризму і мітраїзму маніхейство стало одним з
——————
* Дуалізм (від лат. dualis — двоїстий) — релігійне і філософське вчення, котре ви-
знає основою буття існування двох рівноправних незалежних антагоністичних начал —
духа й матерії.
** Деміург — творець видимого світу у гностиків, нижчий бог.
*** Докетизм — одне з найстаріших єретичних християнських вчень. Його при-
бічники заперечували реальність страждань Христа.
**** Трихотомія — поділ цілого на три частини.
38 Федосик В.А. Киприан и античное христианство. — С. 52.
39 Оргиш В.П. Античная философия и происхождение христианства. — С. 76.
40 Апокрифы древних христиан: Исследования, тексты, комментарии. — М., 1989. —
С. 168–169.
***** Мані — дух, розум.
41 Соловьев В.С. Манихейство // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. —
Петербург, 1890–1907.
ФІЛОСОФСЬКІ ВЧЕННЯ У РАННІЙ ВІЗАНТІЇ: ПОШУКИ СЕНСУ БУТТЯ 63
найвпливовіших у світі іранських культів. Мані прагнув об’єднати усі
популярні на той час віровчення в одне. Він проголосив себе останнім і
найголовнішим пророком, чим накликав на себе ненависть прибічників
християнства, зороастризму, іудаїзму, буддизму, індуїзму, чиїх пророків він
посмів поставити нижче за себе.
Прибічники вчення Мані дотримувались суворої стриманості в їжі,
статевому житті й фізичній праці. Ті, хто не міг відмовитись від цих
людських земних задоволень, не мали права поповнювати ряди віруючих
маніхеїв, але вони могли врятувати себе, усіляко допомагаючи общині. Самі
віруючи поділялись на слухачів, обраних і досконалих. Тож, як бачимо, в
маніхейській общині простежувались зачатки ієрархічної церковної системи.
У Мані були свої апостоли, є вказівки на існування єпископів і навіть
верховного патріарха. Про літургію маніхеїв нам відомо тільки те, що під час
богослужінь віруючі співали гімни під акомпанемент лютні й читали
священні книги. Уривки творів Мані збереглися серед арабських вчених
Х ст. Серед найбільш відомих його праць — «Сабуракан», «Книга таєм-
ниць», «Євангеліє», «Справи гігантів», «Світло достовірності і підґрунтя або
настанови для слухачів» тощо. Остання книга була перекладена латиною і
поширена в Західній Римській імперії під назвою «Epistola fundamenti».
Географія поширення маніхейства дуже широка — з Персії воно
розповсюдилось по всій Римській імперії, а також у Китаї та Сибіру. У VI ст.
було поширене серед согдійців, котрі, увійшовши до складу Великого
тюркського каганату, не зрадили своєму культу, а навпаки — поширювали
це вчення серед тюрків. Серед відомих людей було багато прибічників
маніхейства. Наприклад, Аврелій Августин, до того, як стати запеклим хрис-
тиянином, протягом кількох років сповідував вчення Мані. Посол тюрксь-
кого кагана до візантійського імператора Маніах (согдієць за походженням)
теж був адептом цього вчення, про що красномовно свідчить саме його ім’я,
що перекладається як «брат Мані». Однак наприкінці ІІІ — у IV ст. маніхейці
викликали підозру в Римській імперії, подекуди ставлення до них серед
населення було досить ворожим. Це, очевидно, пояснюється великими
масовими заворушеннями, спровокованими в Римі саме адептами мані-
хейства42. Недовіра існувала також через іранське (а отже, незрозуміле,
таємниче й чуже) походження цього віровчення. Слід зазначити, що при-
бічники культу Мані, в свою чергу, ставились до римлян і Риму взагалі вкрай
неприязно. За правління імператора Діоклетіана здійснювалися масштабні
гоніння на маніхеїв. Скоріше за все, каральні заходи стали відповіддю влади
на безчинства, вчинені нібито під проводом осіб, які сповідували культ Мані.
Імператор наказав стратити організаторів, книги спалити, а тих учасників
бешкету, кого не спалили й не повісили, вислати за межі Риму на рудники,
——————
42 Буркхард Я. Век Константина Великого. — М., 2003. — С. 176.
ЖДАНОВИЧ ОЛЕСЯ 64
забравши в них усе майно43. Основна ж причина гонінь криється, скоріш за
все, у небажанні влади втрачати свої позиції в ідеологічній сфері суспільного
життя. Маніхейство виявилось сильним культом з потужною ідеологічною
основою, воно складало конкуренцію не тільки традиційній римській релігії,
яка вже віджила своє, а й іншим віруванням, що міцно утвердились на той
час в імперії, у тому числі й християнству.
З кінця ІІІ ст. маніхейство на деякий час перестало бути провідним
«гравцем» на ідеологічно-релігійній арені. Принаймні, в джерелах ми зуст-
річаємо небагато відомостей про нього. У IV ст. настає зоряний час
християнства — розпочинається його історія від гонінь до утвердження, від
оформлення ортодоксальної доктрини до боротьби з єресями тощо. Лише з
V ст. світ знову заговорить про маніхейство, але вже у контексті боротьби
його з християнством. Так чи інакше, але вчення Мані проіснувало до Х, або
й навіть до ХІ ст. Жорстокі гоніння не завадили його розвитку. Воно довело
свою популярність і життєздатність своїми трансформаціями, такими як
єресі павлікіан, богомілів, кафарів і альбігойців.
Переломний момент в історії ідеологічних пошуків стався у VI ст. за
правління імператора Юстиніана І. Головним девізом його правління стало
гасло: «єдина держава, єдиний закон, єдина Церква»44. Християнство в цей
період остаточно утверджується у державі і пускає глибоке коріння в
суспільстві. Візантійська імперія тільки відтепер цілком правомірно може
іменуватися християнською імперією.
Отже, пошуки ідеологічної основи у ранньовізантійському суспільстві
відбувалися у досить непростих умовах. Велика кількість різноманітних
релігій, культів, вчень не створювала відчуття стабільності. Потрібна була
інша консолідуюча сила, котра мала відповідати запитам людини нової
епохи. Такою силою стало християнство з його ідеями про єдинобожжя, до
сприйняття яких громадяни імперії вже були підготовлені.
——————
43 Там же.
44 Войтович Л., Домановський А., Козак Н. Історія Візантії. Вступ до візантиністки. —
Львів, 2011. — С. 95.
|