До питання про теоретичні основи пам’яткознавства
Пам’яткознавство поки що не досить чітко визначило своє положення в системі наук, зокрема, відмінність від історичного джерелознавства. Для цього необхідно розглянути суспільне значення пам’яток історії та культури як матеріальних об’єктів і їх роль у сфері соціалізації індивіда шляхом визначення...
Saved in:
| Published in: | Праці Центру пам’яткознавства |
|---|---|
| Date: | 2010 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Центр пам’яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури
2010
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/79997 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | До питання про теоретичні основи пам’яткознавства / Л.О. Гріффен // Праці Центру пам’яткознавства: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 18. — C. 5-21. — Бібліогр.: 24 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859791259078492160 |
|---|---|
| author | Гріффен, Л.О. |
| author_facet | Гріффен, Л.О. |
| citation_txt | До питання про теоретичні основи пам’яткознавства / Л.О. Гріффен // Праці Центру пам’яткознавства: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 18. — C. 5-21. — Бібліогр.: 24 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Праці Центру пам’яткознавства |
| description | Пам’яткознавство поки що не досить чітко визначило
своє положення в системі наук, зокрема, відмінність від історичного джерелознавства. Для цього необхідно розглянути
суспільне значення пам’яток історії та культури як матеріальних об’єктів і їх роль у сфері соціалізації індивіда шляхом визначення ним своїх соціально-історичних координат.
Памятниковедение пока не достаточно четко определило свое положение в
системе наук, в частности, отличие от исторического источниковедения. Для этого
необходимо рассмотреть общественное значение памятников истории и культуры как
материальных объектов и их роль в сфере социализации индивида путем определения
им своих социально-исторических координат.
Science about monuments while not expressly enough defi ned the position in the system
of sciences, in particular, difference from science about historical sources. For this purpose it
is necessary to consider community sense of monuments of history and culture as fi nancial
objects and their role in the fi eld of socialization of individual by determination by him the
socially-historical co-ordinates.
|
| first_indexed | 2025-12-02T11:51:01Z |
| format | Article |
| fulltext |
Ðîçä³ë ² ÒÅÎвß, ²ÑÒÎвß
ÒÀ ²ÑÒÎвÎÃÐÀÔ²ß
ÏÀÌ’ßÒÊÎÇÍÀÂÑÒÂÀ
УДК 62(09)
Л.О. ГРІФФЕН
До питання про теоретичні основи
пам’яткознавства
Пам’яткознавство поки що не досить чітко визначило
своє положення в системі наук, зокрема, відмінність від іс-
торичного джерелознавства. Для цього необхідно розглянути
суспільне значення пам’яток історії та культури як матеріаль-
них об’єктів і їх роль у сфері соціалізації індивіда шляхом ви-
значення ним своїх соціально-історичних координат.
Ключові слова: пам’яткознавство, пам’ятки історії та
культури, соціалізація, історичні джерела, інформація.
Пам’яткознавство як окрема наука фактично офор-
милося в останній третині ХХ ст. Своїм становленням
воно завдячує істотному зростанню суспільної зацікав-
леності в охороні та збереженні історико-культурної
спадщини. Якраз розвиток пам’яткоохоронної роботи й
став рушійною силою інтенсифікації пам’яткознавчих
досліджень, а відтак – і формування основних засад
нової наукової дисципліни, що ставила своїм завдан-
ням виявлення, дослідження, збереження і використан-
ня пам’яток історії та культури. Від початку мали місце
спроби визначити обсяг компетенції пам’яткознавства
як науки, його специфічні теоретичні й практичні
завдання, місце серед інших наукових дисциплін,
взаємозв’язок із ними.
Одне з перших обґрунтувань пам’яткознавства як
окремої науки спробував дати П.В. Боярський у стат-
ті «Теоретические основы памятниковедения (поста-
новка проблемы)» [1]. Основні положення, викладе-
ні в даній статті, були потім розвинені автором у його
монографії [2]. Відтоді до питання про теоретичні й
методологічні проблеми пам’яткознавства неоднора-
зово зверталися різні дослідники [3], що розвивали й
уточнювали основні положення П.В. Боярського, але в
головному всі вони притримувалися запропонованих
ним основних засад.
6 ISSN 2078-0133
Згідно з формулюванням П.В. Боярського «предметом дослідження в
галузі пам’яткознавства є інформація, вміщена у пам’ятках історії й культури.
Завданнями пам’яткознавства є: розробка власних теоретико-методологічних
принципів, що дозволяють вивчити ступінь адекватності пам’яток історичній
дійсності; вироблення методів виявлення, відбору, вивчення, оцінки значимості
й взаємозв’язків інформації, що міститься в них; методів цілеспрямованого вико-
ристання інформації в навчальних і виховних цілях; розробка теоретичних основ
комплексного збереження історико-культурного та природного середовища» [4].
При цьому основою пам’яткознавчого методу є «комплексний аналіз і міждисци-
плінарні дослідження цих об’єктів з метою одержання конкретних даних, необ-
хідних для встановлення їх наукового, культурного, художнього, виховного й
іншого значення, особливостей функціонування й взаємодії з навколишнім при-
родним і антропогенним середовищем з метою ефективного управління охоро-
ною та збереженням історико-культурної спадщини» [5].
Зрештою, склалося загально прийнятне уявлення, що пам’яткознавство
«комплексно вивчає різноманітні елементи історико-культурної спадщини
(пам’ятки історії та культури) в їх нерозривній єдності як частини навколишньо-
го природного та культурного середовища, теоретично узагальнює їх місце і роль
у загальному культурно-історичному процесі, існуючий досвід їх дослідження
та збереження в контексті їх оптимальної інтеграції в сучасну і майбутню сис-
тему функціонування суспільства як складного соціального комплексу»; а отже,
«пам’яткознавство – соціальна наукова дисципліна, предметом якої є всебічне
дослідження, охорона, збереження і популяризація пам’яток історії та культури
як складової частини національної та всесвітньої культурної спадщини» [6].
Очевидно, що в основу усіх визначень, які стосуються пам’яткознавства,
явно чи опосередковано покладено поняття пам’ятки історії та культури. Хоч
пам’ятки історії та культури важливе місце займають не лише в пам’яткознавчій
та пам’яткоохоронній діяльності, але й в історії науки і техніки, джерелознав-
стві, музеєзнавстві тощо; щодо пам’яткознавства ж вони взагалі посідають
чільне місце, відповідно привертаючи до себе пильну увагу.
Матеріальне утворення, що складає об’єкт історико-культурної спадщи-
ни, котрий дійшов до нас із минулого, є джерелом інформації про це минуле, що
дозволяють це саме минуле відтворити. Для періоду людської історії, коли ще
не існувало писемності (тобто для переважної частини цієї історії) взагалі тіль-
ки певні матеріальні утворення й можуть таку інформацію. Але одержання відо-
мостей про минуле – складний і суперечливий процес, що вимагає певних знань
і прийомів дослідження. Спеціально цими проблемами займається така допоміж-
на історична дисципліна, як джерелознавство1. Його мета як науки – знайти спо-
сіб одержання від даного об’єкта як історичного джерела максимально повну та
достовірну історичну інформацію [7]. Ця інформація повинна поповнити істо-
ричний тезаурус, за можливості заповнити існуючі білі плями. Значною мірою
саме з позицій вироблених джерелознавством методологічних засад виконується
1 Слід зазначити, що стосовно дописемного періоду історії цю функцію перше вико-
нує археологія, котра виробила та широко розвинула відповідні прийоми і методи.
7Праці Центру пам'яткознавста, вип. 18, К., 2010
дослідження того чи іншого історичного об’єкта (в деяких випадках джерелоз-
навство взагалі представляють не стільки наукою, скільки методом).
Виникає цілком слушне питання: якщо джерелознавство формує науко-
вий підхід до тих чи інших збережених матеріальних утворень минулого, забез-
печуючи отримання від них усієї можливої історичної інформації, то яка в тако-
му разі роль залишається пам’яткознавству? Звичайно, крім власне досліджень,
можна говорити про виявлення таких об’єктів, їхнє збереження тощо, але все це
аж ніяк не виправдує існування якоїсь нової науки про ті ж історичні об’єкти,
використовувані з тією ж метою отримання історичної інформації, бо все це сто-
сується й джерелознавства. Крім того, ці питання вирішуються також у межах
інших історичних дисциплін (наприклад, археології). Тому фахівців у галузі
пам’яткознавства вказані проблеми (визначення його специфічних характерис-
тик) турбують від початку конституювання останнього у вигляді окремої науко-
вої дисципліни.
«У чому ж тоді відмінність пам’яткознавства від джерелознавства?» –
ставить запитання П.В. Боярський, і відповідає: «У джерелознавстві застосу-
вання вчення про інформацію висуває вимогу підходу до історичного джере-
ла як продукту функціонування системи: об’єкт-інформація-фахівець (де під
об’єктом розуміється те або інше першоджерело наших знань про минуле). Але
пам’ятки володіють не лише суто науковою цінністю. Вони несуть у собі вихов-
ні, загальноосвітні, естетичні функції» [8]. Тому «для розкриття суб’єктові (гля-
дачеві) історичної, естетичної, наукової інформації, розміщеної в пам’ятці, необ-
хідно розглядати підхід до пам’ятки як продукту більш складної системи, ніж
це прийнято в джерелознавстві, що її схематично можна зобразити так: об’єкт-
інформація-фахівець-глядач» [9].
Однак навряд чи можна погодитися, що запропоновані П.В. Боярським
«функціональні схеми» переконливо пояснюють відмінність між джерелознав-
ством і пам’яткознавством. З цих «схем» випливає, що пам’яткознавство про-
сто додає до джерелознавства ще одну (не наукову) ланку – кінцевого «спо-
живача». Але ж і в історії використання джерела історичних відомостей, якщо
воно замикається на дослідникові, не можна вважати завершеним. Тільки дове-
дення отриманої інформації до широкого загалу (зрозуміло, в істотно обробле-
ному вигляді), введення її до широкого обігу, перетворення на один із факто-
рів функціонування суспільства може вважатися виконанням завдання історії як
науки. Тільки в даному разі кінцевим суб’єктом сприйняття інформації є скорі-
ше «слухач» (або «читач»), ніж «глядач». Інакше кажучи: при сприйнятті отри-
маної історичної інформації широкою (насамперед, науковою) громадськістю
наявність самого первинного джерела не є конче потрібною. Однак відомо, що
й у цьому випадку візуальна інформації сприяє кращому сприйняттю історич-
них відомостей. З іншого боку, саме собою зорове сприйняття пам’ятки істо-
рії та культури також не вирішує завдання; воно повинно, як правило, мати вер-
бальний супровід. Відтак, стосовно «функціональної схеми» розходження між
історичним джерелом і пам’яткою історії та культури навряд чи можна визнати
таким істотним, як це здавалося П.В. Боярському.
8 ISSN 2078-0133
У наведених вище висловленнях стосовно пам’яток історії та культури згаду-
ється ще один вид інформації, відсутній під час розгляду інформації від історично-
го джерела – естетична інформація. Щоправда, П.В. Боярський не визначає, що він
у даному разі має на увазі під цим видом інформації. А це дуже суттєвий момент.
У естетиці взагалі під естетичним (у позитивному сенсі) розуміється прекрасне.
Чи може бути носієм естетичної інформації в цьому розумінні іржавий гвинтівко-
вий ствол періоду ІІ Світової війни, виставлений для огляду на музейному стенді?
Сумнівно. Але з погляду автора «під час вивчення емоційно-художнього, естетич-
ного впливу пам’ятки на глядача можливий розгляд пам’ятки як продукту функ-
ціонування системи: об’єкт-інформація-глядач» [10]. Інакше кажучи, мова йде не
тільки про естетичну, але й «емоційно-художню» інформацію, що надходить від
об’єкта до глядача (яка, виходить, уже не потребує проміжної ланки – «фахівця»).
Так, згаданий іржавий ствол дійсно може викликати в останнього емоційну реак-
цію, але далеко не «емоційно-художню» (тому що це не твір мистецтва, виключно
який і може викликати відповідне ставлення до об’єкта).
Але, так чи інакше, в остаточному підсумку виявляється, що якраз осо-
бливий вид інформації, який надходить від об’єкта до суб’єкта (якщо об’єкт
– пам’ятка історії та культури), відрізняє даний випадок від одержання інфор-
мації від об’єкта-історичного джерела. Однак, тоді виходить, що саме цей
особливий вид інформації і є характерним для пам’яток історії та культури,
й відповідно саме він, здавалося б, і повинен стати головним і специфічним
предметом дослідження в пам’яткознавстві. Але цього якраз і не відбувається.
Звичайно, завжди, коли мова йде про пам’ятки історії та культури, згадується
їхня виховна роль. Однак, основним все-таки вважається «вироблення методів
виявлення, відбору, вивчення, оцінки значимості й взаємозв’язків інформації,
що міститься в них», «всебічне дослідження, охорона, збереження і популяри-
зація пам’яток історії та культури» – у найбільш загальному вигляді.
Але для того, щоб пам’ятки історії та культури взагалі могли стати
об’єктом наукового дослідження, вони повинні бути в той чи інший спосіб
виділені серед різноманіття існуючих об’єктів реального світу. На жаль, сьо-
годні немає достатніх підстав вважати, що завдання визначення самого поняття
пам’ятки історії та культури вирішене цілком задовільно, хоча в цьому напряму
різними дослідниками виконана значна робота. То ж спробуємо спочатку роз-
глянути пам’ятку історії та культури як певний матеріальний об’єкт.
Насамперед, будемо виходити з того, що будь-яка пам’ятка має своє
реальне буття в матеріальному світі, тобто є матеріальним утворенням2. І якщо
пам’ятки історії та культури у сукупності дійсно становлять якийсь особливий
вид (клас) цих матеріальних утворень, то завдання полягає в тому, щоб їх виді-
лити серед решти за певними ознаками.
Яким чином узагалі можна було б класифікувати матеріальні утворення?
Насамперед, будь-які з тих утворень, з якими зіштовхується суспільна людина,
2 Тому що тут йдеться саме про матеріальну культуру людства, тобто про комплекс тих
історико-культурних явищ, котрі так чи інакше зафіксовані як певні матеріальні утворення.
Щодо пам’яток так званої «духовної культури», то це питання потребує окремого розгляду.
9Праці Центру пам'яткознавста, вип. 18, К., 2010 9
цілком природно розпадаються на дві істотно відмінні групи. До першої нале-
жать ті, які виникли в результаті об’єктивних природних процесів, що не зале-
жать від людської діяльності – природні утворення. До другої – ті, котрі своїм
існуванням завдячують людській діяльності, що перетворює наданий приро-
дою матеріал на штучні утворення – артефакти (див. рис. 1).
Між указаними обома групами об’єктів існує істотна різниця. Джон Д’юї
представляв її так:
Припустимо заради пояснення, що прекрасно зроблений предмет, будова
якого й пропорції приємні для сприйняття, приймається нами як витвір яких-
небудь первісних людей. Але ось з’являється підстава для доказу того, що він є
випадковим природним продуктом. Як зовнішня річ, він і тепер є точно таким,
як був раніше. Однак, він відразу перестає бути твором мистецтва й стає при-
родною «дивиною». Тепер він перебуває в музеї природної історії, а не в музеї
мистецтва [11].
Не перестаючи бути тим самим матеріальним утворенням, але не будучи
результатом утілення людських потенцій, даний предмет втрачає підстави для
сприйняття його в якості пам’ятки історії та культури, оскільки природні утво-
рення виникають унаслідок не суспільних, а природних процесів відповідно до
дії законів природи – тобто поза будь-якою «зовнішньою» доцільністю; об’єкти
ж, що виникають унаслідок людської діяльності, обов’язково продукуються з
тією або іншою метою. Інакше кажучи, в останньому випадку ми маємо арте-
факт – штучне утворення, створене суспільною людиною з певною метою.
10 ISSN 2078-0133
Окремо слід зазначити матеріальні утворення, які є об’єктивним наслід-
ком функціонування людини як природної ж істоти у навколишньому середови-
щі. Ця група об’єктів (а тут варто було б говорити не стільки про «нові» об’єкти,
скільки про певні зміни в природних утвореннях) якщо не за формою (і за масш-
табом), то за сутністю не відрізняється від наслідків функціонування тварини (у
певному сенсі – взагалі будь-якої живої істоти), тобто також виникає об’єктивно,
без усвідомленої мети. Внаслідок її «біологічної» специфіки й нетривкості,
цю групу об’єктів слід також зарахувати до своєрідних природних утворень, і
навряд чи є сенс розглядати ці об’єкти як пам’ятки історії та культури.
Інша справа – утворення, які виникли внаслідок свідомих намірів люди-
ни створити ті чи інші матеріальні об’єкти. Робиться це завжди для задоволення
певних людських потреб, тому їхня класифікація усередині даного виду має бути
тісно пов’язаною з класифікацією відповідних потреб. Зрештою, саме такий
характер створення потрібних людині об’єктів (об’єктів, які прямо або опосе-
редковано задовольняють потреби людини) визначає поява ще одного виду утво-
рень, які хоч і не мають «доцільного» характеру, але з’являються внаслідок функ-
ціонування людини не просто як біологічної істоти, а як елемента суспільства,
що займається доцільним виробництвом речей. Маються на увазі відходи вироб-
ництва, які також виникають внаслідок доцільних дій суспільної людини, але
«поза метою» останніх. Хоча вони марні, нерідко – навіть – шкідливі, вони теж є
елементами історико-культурної спадщини, оскільки їхня поява є також наслід-
ком цілеспрямованої діяльності зі створення необхідних речей.
Таким чином, із погляду їхньої ролі як пам’яток нас цікавить група
об’єктів, що створюються суспільною людиною для задоволення своїх (інди-
відуальних і суспільних) потреб. Власне ці об’єкти у своїй сукупності й ста-
новлять нашу культурно-історичну спадщину. Як уже було зазначено, їхня
класифікація може здійснюватися відповідно до характеру потреб, які цими
матеріальними утвореннями задовольняються [12]. Проте, в першу чергу варто
розглянути іншу підставу для класифікації.
Функціонування будь-якої живої істоти у навколишнім середовищі пред-
ставляє собою взаємодію її з цим середовищем – за допомогою певних органів
цієї істоти. Що стосується тварин, то в низці випадків вони додатково утворю-
ють певні «зовнішні» матеріальні структури (від павутиння до бобрової гре-
блі), призначені для підвищення ефективності такої взаємодії, які можна було б
назвати «прототехнікою». У людини цей момент одержав досить істотний роз-
виток у вигляді комплексу відповідних матеріальних утворень – техніки, що
являє собою вже якісно інше явище. Значною мірою дана якісна відмінність
визначається характером взаємодії людини з навколишнім середовищем.
Річ у тім, що взаємодію з навколишнім середовищем людина здійснює не
як окремий індивід, а як елемент структури більш високого порядку – суспіль-
ства, що саме собою представляє певну цілісність, взаємодіючу із середовищем
саме в цій якості. Якраз із метою матеріальної взаємодії з нею суспільство ство-
рює певну систему матеріальних утворень – технічних пристроїв. Технічні при-
строї в комплексі становлять певну техносферу, розташовану між суспільством і
11Праці Центру пам'яткознавста, вип. 18, К., 2010 11
навколишнім середовищем, через яку здійснюється взаємодія між ними. Ці при-
строї в основному й становлять важливий вид пам’яток – пам’ятки техніки, що
розрізняються стосовно призначення відповідних технічних пристроїв.
Предмети, котрі задовольняють потреби людини, є предметами спожи-
вання – предметами, які в сукупності становлять комплекс технічних пристро-
їв – основу для безпосередньої взаємодії суспільства (через індивідів) з навко-
лишнім середовищем. Структура первісної техніки відповідно й формувалася.
Але з часом ця структура ускладнювалася, і в сучасному суспільстві вона отри-
мала вигляд, представлений на рис. 2.
Надамо до нього деякі пояснення. На самому початку свого існування пер-
вісна людина переважно знаходила потрібні
їй для споживання предмети у природі в
готовому вигляді (як і основну частину їжі).
Але повністю задовольнити індивідуальні
потреби це не могло. Тому частина пред-
метів, необхідних для задоволення даних
потреб людини, вона створювала сама.
У більшості випадків для вказаної мети
досить було впливу на природні об’єкти за
допомогою власних органів, але вже із само-
го початку для цього використовувалися й
спеціально виготовлені технічні пристрої.
Іншими словами, крім технічних предме-
тів, безпосередньо пов’язаних зі споживанням, в людському суспільстві вини-
кли і використаються також інші штучно створені об’єкти – знаряддя для виго-
товлення цих предметів, а також для добування й переробки інших предметів
споживання (насамперед харчових продуктів). Інакше кажучи, саме нестаток
у предметах споживання, безпосередньо необхідних людині для її існування,
котрі не «постачає» природа в готовому вигляді, викликає появу й розвиток
особливого виду техніки (що для існування людини безпосередньо не потріб-
ний) – знарядь виробництва.
Однак, виділення різних класів технічних пристроїв, у т.ч. розрізнення пред-
метів споживання й знарядь їхнього виробництва, – відносно більш пізнє явище в
розвитку суспільства, і є результатом цього розвитку. На першій стадії первісного
суспільства такого поділу не існувало. Початково засоби виробництва фактично
були злиті з побутовими пристроями, як і сам процес виробництва злитий із про-
цесом безпосереднього функціонування людини: «Під час реконструкції побуту
палеолітичної общини звертає на себе увагу те, що побут ще не виділився у само-
стійне явище, не відокремився від виробничої діяльності, злитий з природним
оточенням» [13]. Сказане цілком чітко фіксує вихідну ситуацію; тільки от говори-
ти скоріше б випадало навпаки: виробнича діяльність ще не виокремилася з побу-
ту, тобто не відділилася від безпосереднього забезпечення існування людини.
Ця злитість (синкретичність) техніки визначалася як низьким рівнем її влас-
ного розвитку, так і, головним чином, відсутністю достатньо широкого розподілу
12 ISSN 2078-0133
праці. Відповідно до зростання суспільної необхідності у виробництві, а отже – й
у його знаряддях, останні все більше виокремлюються як особлива область тех-
ніки. Відбувалося це не відразу, але в міру розвитку суспільства виробнича діяль-
ність стає окремою й усе більш важливою галуззю діяльності людини, знаряддя
праці все більше й за функцією, і за структурою відокремлюються від побуто-
вих технічних пристроїв і в цілому одержують свій власний розвиток як певна й
усе важливіша технічна підсистема. Характер же засобів виробництва значною
мірою визначається тими конкретними завданнями з виготовлення технічних
предметів, які вирішуються за їхньої допомоги. В міру ускладнення виробничих
завдань число знарядь виробництва збільшується, самі вони теж ускладнюються.
Здійснення виробничого процесу вимагало все більше технічних пристроїв, у т.ч.
не спрямованих безпосередньо на перетворення вихідного матеріалу в заданий
предмет, а на забезпечення для даного процесу необхідних умов. Комплекс таких
пристроїв разом зі знаряддями праці й становить засоби виробництва.
Проте, види техніки жодним чином не обмежуються двома вказаними. І
причиною, насамперед, є те, що потреби людини зовсім не обмежуються інди-
відуальними. Тому виникають види техніки, котрі призначені для задоволення
суспільних потреб людини – людини як елементу певного соціуму.
Наприклад, це стосується військової техніки – специфічного виду техні-
ки, що своїм виникненням зобов’язаний зміні структури суспільних відносин.
У певних умовах суспільним утворенням сприймаються як навколишнє серед-
овище даного структурного суспільного утворення також інші соціальні струк-
тури, тобто локальне суспільне утворення в певному відношенні сприймає
інший соціум як елемент середовища, причому такий, що у певному розумін-
ні протистоїть даному соціальному утворенню. Відносини даного соціального
утворення з іншим соціальним утворенням (або взагалі соціальним «середови-
щем») й опосередковуються через військову техніку.
Останнє можливе у двох випадках – при координаційних і субордина-
ційних стосунках. У першому випадку – це відносини між двома окремими
соціальними утвореннями, що протистоять одне одному. Виникають вони при
збільшенні контактів між первісними племенами, що відбувається на відносно
пізньому етапі розвитку.
У монументальних розписах печерних галерей, у палеолітичних гравію-
ваннях на кістці є сцени полювання, але немає жодної, котра зображувала б
зіткнення між людьми. Це досить показово. Пройде час, і ситуація різко змі-
ниться. Уже в образотворчому мистецтві епохи мезоліту війни, сутички людей
з людьми присутні як один з розповсюджених сюжетів [14].
З усе більшим соціальним розшаруванням, особливо зі становленням кла-
сового суспільства, всередині соціуму утворюється певне «ядро», що займає
панівне становище відносно «периферії», статус якого підтримується в кінце-
вому рахунку силою зброї (субординаційні відносини).
Усі згадані типи матеріальних утворень – технічних пристроїв – зверну-
ті від суспільства у бік оточуючого (природного чи соціального) середовища,
тобто мають спрямований назовні (екстравертний) характер.
13Праці Центру пам'яткознавста, вип. 18, К., 2010
Тепер звернемося до іншого типу технічних предметів, спрямованість яких
щодо соціальних утворень має характер внутрішній (інтравертний). Цілісність
суспільства як соціального організму може досягатися лише завдяки зв’язкам
між його елементами, що взаємодіють між собою за допомогою своїх органів.
Але з кількісним ростом соціального організму та розширенням займаного ним
ареалу зв’язки між елементами даного суспільного утворення (індивідами та їх
частковими об’єднаннями) постійно ускладнюються. Тому цілком закономір-
но виникають технічні пристрої, котрі сприяють вирішенню даної проблеми –
засоби комунікації.
Незважаючи на їхню розмаїтість, загалом існують лише 2 фундаменталь-
ні види зв’язку між елементами системи: матеріальний (речовинний і енерге-
тичний) та інформаційний. Для підвищення їх ефективності й застосовується
система штучних матеріальних агентів. Відповідно видам зв’язку таких штуч-
но створених матеріальних утворень, тобто артефактів, у цій області також може
бути два (й лише два!): ті, що забезпечують матеріальну та інформаційну вза-
ємодію елементів усередині суспільства – транспорт і зв’язок. Обидва вони
у сукупності створюють другу групу артефактів, що за певних умов стають
пам’ятками історії й культури, яка складається з двох указаних підгруп.
Щодо пристроїв, пов’язаних із передачею матеріальних потоків, то, якщо
не брати до уваги їх внутрішньої суспільної ролі, вони фактично не відрізня-
ються від попередніх. Узагалі, з часом технічні пристрої, що мають своїм осно-
вним призначенням комунікацію з метою підтримання цілісності суспільства,
у певних модифікаціях можуть виконувати роль елементів інших видів техні-
ки (знарядь праці, предметів розкоші, зброї тощо). Щоправда, така поліфункці-
ональність взагалі характерна для різних технічних пристроїв, які можуть функ-
ціонувати як елементи різних видів техніки (при цьому технічні пристрої часом
навіть не повинні структурно змінюватись – часто лише функціональних змін).
А ось пристрої, що пов’язані з інформаційними потоками, мають суттєво від-
мінний характер, оскільки тут ми маємо справу ще з одним, специфічним видом
матеріальних утворень, котрі вже за своєю функцією не відносяться до техніч-
них (у викладеному вище розумінні) пристроїв, являючись матеріальними носі-
ями інформації – знаками. Хоча вони також можуть виконувати й інші функції,
але цільове призначення знаків як матеріальних утворень – бути засобами пере-
дачі повідомлень між членами суспільства. Лише завдяки такій передачі знання,
що їх має кожна окрема людина, стають суспільним надбанням, перетворюють-
ся на інтелектуальний доробок соціуму.
На відміну від суто технічних пристроїв інтравертного типу (технологіч-
них засобів комунікації), що як пам’ятки мало чим відрізняються від елементів
«зовнішньої» техносфери, знаки мають істотні відмінності, які визначаються їх
роллю у забезпечені функціонування суспільства, зокрема, у процесі мислення.
Мислення, що є однією з основних визначальних ознак людини, як суспільний
процес є переробкою інформації в ідеальному вигляді, «в голові» індивідів. Але
воно водночас містить у собі також передачу її між індивідами, її нагромаджен-
ня, зберігання й формальну переробку за допомогою певних штучних матері-
14 ISSN 2078-0133
альних утворень – знаків, котрі в цьому процесі виступають «у якості представ-
ника певного предмета чи предметів, властивості чи відношення предметів»
[15]. При цьому знаки не тільки забезпечують таку передачу, але шляхом екс-
териоризації важливої складової розумового процесу й роблять його явищем
суспільним, що дозволяє кожному його учасникові використовувати результати
цього процесу «в головах» різних людей.
Отже, знаки є другим (поряд із власне технічними пристроями) видом
штучних матеріальних утворень, що забезпечують функціонування суспільства
як цілісного організму. Знаки, що передають інформацію між членами суспіль-
ства, забезпечують узгодженість дій при спільному використанні потрібного для
цих дій обсягу знань, перетворюючи здобуті окремими індивідами відомості на
загальне надбання. І якщо технічні пристрої утворюють для суспільства технос-
феру, то знаки, що у своїй сукупності як матеріальні носії вміщують всю інфор-
мацію, котра складає інтелектуальний доробок людства, у взаємодії з їхньою
ідеальною складовою дійсно створюють для суспільства певну «ноосферу».
Однак, інформаційні зв’язки між членами суспільства не обмежуються
лише передачею прагматичної інформації. Ще «в матеріальній культурі люди-
ни давньокам’яного віку виділяється група виробів, виготовлення яких не справ-
ляє безпосереднього впливу на задоволення насущних матеріальних потреб. Це,
насамперед, прикраси різного роду, матеріали для розфарбовування, твори мисте-
цтва. У деяких пам’ятках їхній обсяг значний і вимагав чималих трудових витрат
щодо їх виготовлення. До невиробничих трудових витрат відносяться дії різно-
го роду. В цьому плані можна розглядати й надлишкову з утилітарної точки зору
архітектуру деяких споруд із кісток мамонта» [16]. Можливо, найбільш вражаюче
така «надлишковість» у подальшому проявилася в єгипетських пірамідах.
Але «надлишкове з утилітарної точки зору», тобто з точки зору задово-
лення індивідуальних потреб, може бути конче необхідним з точки зору задо-
волення потреб соціальних. Свої соціальні функції вказані об’єкти виконують
також за рахунок передачі через них інформації між членами суспільства, котра,
однак, відрізняється від інформації прагматичної. Ці функції досить різноманіт-
ні й визначаються якраз характером інформації, що передається ними.
Справа в тому, що інформація, яка передається в людському суспільстві,
не однорідна. Можна розрізнити два її істотно відмінних типи. Визначається їх
наявність тим завданням, які ця інформація виконує. Адже якщо інформаційні
потоки всередині суспільства забезпечують його функціонування в оточуючому
середовищі як певної цілісності, то вони повинні виконувати щонайменше два
важливих завдання: надавати індивідам інформацію про умови та мету діяль-
ності (а) і створювати певний стимул до неї (б). Відповідно, з розвитком сус-
пільства сформувалося й два специфічні види інформації, що нею обмінюються
індивіди (див. рис. 3). Перший із них можна було б назвати семантичною інфор-
мацією, що надає набір відомостей про об’єкти реального світу та їхні зв’язки.
Ця інформація поповнює наявний у нас інформаційний тезаурус, що дозволяє
сформувати програму діяльності. Другий вид інформації, що її можна було б
назвати інформацією аксіологічною, формує наше ставлення до об’єктів. Вона
15Праці Центру пам'яткознавста, вип. 18, К., 2010
викликає емоції, які насамкінець стають
стимулом до дії. Хоча в науковій літературі
й мають місце певного роду виділення цих
видів інформації, проте, робиться це дале-
ко не завжди і не досить виразно. Оскільки
в даній статті немає можливості деталь-
но зупинитися на даному дуже важливому
питанні, пошлемося на попередню нашу
роботу, де якраз розглядається природа та
характеристики цих видів інформації [17].
Для передачі обох видів інформації засто-
совуються різноманітні засоби та матері-
альні носії (знаки).
Перш за все, під час передання інфор-
мації між членами суспільства фундамен-
тальне положення посідає мова, котра вби-
рає в себе обидва її види. Значною мірою
це стосується інших знаків (наприклад,
жестів), що можуть подаватися із застосуванням лише безпосередніх можливос-
тей людини і без використання допоміжних матеріальних утворень. Усі ці види
знаків використовуються як для обміну інформацією між людьми (спілкування),
так і для того, щоб справити на сприймаючу сторону певне враження, впливаю-
чи таким чином на її актуальну чи потенційну поведінку. Не вдаючись до деталь-
ного висвітлення цього питання, скажемо, що це може бути інформація естетич-
на, для передачі якої використовується власна або запозичена художня творчість,
або така, котру можна умовно назвати етичною (що підкреслює внутрішні якос-
ті чи зовнішні соціальні можливості індивіда). Проте, пам’ятками історії та куль-
тури вказані знаки можуть стати лише тоді, коли для їх фіксації використову-
ються певні матеріальні утворення. Як приклади, крім вказаних вище, можна
вказати художні твори та письмові документи. Можуть використовуватися й речі,
котрі, маючи певне практичне призначення, водночас є «знаком чогось іншого
(влади, святості. благородства, сили, багатства, мудрості тощо)» [18]. Зі станов-
ленням класового суспільства деякі аналогічні речі утворюють, навіть, окремий
вид матеріальних об’єктів – предметів розкоші, які на етапі класової організації
суспільства істотно сприяють його структуруванню, виділяючи певним чином
панівну соціальну групу із решти.
У багатьох конкретних випадках розділення матеріальних об’єктів на тех-
нічні пристрої та знаки є досить умовним. Скажімо, часом знак, що є матеріаль-
ним носієм інформації, може розглядатися і як особливий технічний пристрій,
іноді досить складний (наприклад, залізничний семафор). А технічний пристрій,
створений з утилітарною метою, служити певним знаком (наприклад, наручний
годинник престижної фірми). Взагалі, «кожен елемент зовнішнього середови-
ща як соціокультурного явища має певне значення для людини <…> Причому
функції речі та її значення не тотожні» [19]. Але те, що в остаточному підсумку
16 ISSN 2078-0133
практично кожен створений людиною матеріальний предмет грає дві «соціальні»
ролі, природно, не скасовує принципового розходження двох зазначених систем
штучних матеріальних об’єктів за їх основними соціальними функціями, а отже,
і за тими законами, відповідно до яких ці функції реалізуються.
Дві складові (два види) інформації також тісно переплетені між собою, вза-
ємодіють та взаємно обумовлюють одна одну, але це не виключає їхньої специ-
фіки та провідної ролі однієї з них у кожному конкретному випадку. І тут знову
варто повернутися до питання про розрізнення компетенції джерелознавства та
пам’яткознавства. Історичні артефакти вивчаються ними з точки зору переда-
чі різного ґатунку інформації. Проте, історичне джерело використається нами
насамперед для одержання семантичної інформації про минуле. Стосовно ж
пам’яток історії та культури на перший план виходить інформація аксіологіч-
на. Хоча мова тут йде, власне, зовсім не про інформацію, котра в ці пам’ятки (це
перше стосується знаків) була свого часу закладена.
Коли мова йде про артефакти як про пам’ятки історії та культури, надзви-
чайно важливо підкреслити одну дуже суттєву обставину. З точки зору як джере-
лознавства, так і пам’яткознавства істотно те, що всі об’єкти історико-культурної
спадщини як такі, що породжені певним суспільством, крім своїх технологіч-
них функцій (тобто матеріальної взаємодії чи передачі повідомлень, для чого
свого часу й призначалися), додатково несуть (для нас!) у собі інформацію про
це суспільство, а отже, за певних умов можуть стати його пам’ятками. Саме це й
робить їх як історичними джерелами, так і пам’ятками історії та культури.
Будь-яка «культура – це інформація. Справді, навіть якщо ми маємо спра-
ву з т.зв. пам’ятками матеріальної культури, наприклад, засобами виробництва,
варто мати на увазі, що всі ці предмети в суспільстві, що їх створює й викорис-
тає, відіграють подвійну роль: з одного боку вони служать практичній меті, а з
іншого, конденсуючи в собі досвід попередньої трудової діяльності, виступають
як засіб зберігання й передачі інформації» [20], що якраз і характеризує дане сус-
пільство. Те саме стосується й знаків, що крім виконання своєї основної функ-
ції – передачі інформації всередині даного соціального організму, несуть також
додаткову, істотно іншу інформацію – інформацію про те суспільство, котре
їх створило. Остання і складає предмет пам’яткознавства. Тобто як історични-
ми джерелами, так і пам’ятками історії та культури стають артефакти минуло-
го, вилучені сьогодні зі своїх основних функцій (технологічних чи комунікатив-
них) і використовувані як матеріальна фіксація характеристик суспільства, що їх
створило. І лише в другу чергу як допоміжний момент має значення їх розподіл
на типи, види і групи, про які йшлося вище.
Щодо специфічної ролі вказаних предметів як пам’яток історії та культу-
ри, зокрема тих, що знаходяться у зібраннях музеїв, то тут сцієнтична складова
є підпорядкованою головній меті, що стоїть перед музеями взагалі й перед кож-
ним з цих предметів зокрема – створення та «впровадження» відчуття духовної
єдності сучасників із минулим [21]. У даному разі для пам’ятки – музейного
предмета головним є не наукова інформація, котру вона може надати, а втілення
в ній духовної суті пращурів, матеріальне опредмечення їх соціального й істо-
17Праці Центру пам'яткознавста, вип. 18, К., 2010
ричного буття. Тут пам’ятка – основа соціалізації сучасного індивіда шляхом
свідомого та підсвідомого визначення ним (за допомогою цієї пам’ятки) влас-
них соціально-історичних координат у цілісному процесі соціального розвитку.
Відомий теоретик музейної справи Ф. Вайдахер писав: «Музеї <…> були ство-
рені для того, щоб допомогти всім зацікавленим краще зрозуміти себе й своє
місце в цьому світі». З його точки зору «музей – <…> вияв пам’яті, спільної для
усіх людей <…> школа для виховання молоді» [22].
У цьому процесі пам’ятка історії та культури грає роль своєрідної «репер-
ної точки» відліку в багатокоординатній соціальній системі, в котрій існує особис-
тість. Причому такі «точки» для створення цілісної «шкали» не повинні бути поо-
динокими, їх повинно бути достатньо, щоб вони могли утворити певну систему,
яка має бути, з одного боку, розгалуженою в часі й інших соціально-історичних
вимірах, а з іншого – «укоріненою» через логічний, генетичний та інші види
зв’язку між пам’ятками. Недаремно специфічною «одиницею» музейного показу
є не поодинока пам’ятка історії та культури (експонат), а їх певна система (експо-
зиція). Останніми питаннями займається музеєзнавство (музеологія).
Щодо завдань пам’яткознавства як науки, то їх слід формулювати від-
повідно до методів і засобів вивчення вказаних специфічних властивос-
тей об’єктів історико-культурної спадщини. Як указано вище, завданням
пам’яткознавства вважається визначати «ступінь адекватності пам’яток істо-
ричній дійсності» [23]. Але ж ця сама «історична дійсність» сьогодні у повно-
му обсязі вже не існує у своїй матеріальній реальності – лише у наших уявлен-
нях про неї. Формуються ці уявлення різними шляхами, зокрема, й на основі
джерелознавчих досліджень матеріальних свідчень цієї минулої дійсності, що
дійшли до нас. А ось для пам’яткознавства цілком слушно ставиться зворот-
не завдання – визначити адекватність даного артефакту вже сформованим істо-
ричним уявленням. Тобто його вивчення має бути спрямованим не стільки на
отримання додаткових історичних відомостей, скільки на досягнення цієї мети
– встановлення його відповідності певній історичній дійсності як її пам’ятки.
Звичайно, отримання історично достовірної інформації також відіграє певну
роль. Але цей процес підпорядкований основній меті, що ставиться перед арте-
фактом як пам’ятки історії та культури: емоційно «занурити» сьогоднішній
сприймаючий суб’єкт у минуле, зв’язавши їх, відтак, між собою.
Постає питання: навіщо взагалі потрібне таке емоційне «занурення»? Хіба
для пізнання минулого не досить отриманих знань унаслідок аналізу семантич-
ної інформації від об’єкта (даного й інших) як історичного джерела? Досить –
якщо мова саме про пізнання. Але якщо справа стосується формування людини
як функціонуючого елементу суспільства – ні. Як уже було сказано, семантична
інформація забезпечує лише аналіз умов для тієї чи іншої діяльності. І лише аксі-
ологічна інформація формує стимули до неї – «розум залишається бездіяльним,
поки пристрасті не нададуть йому руху» [24]. Щоб людина функціонувала не
як ізольований індивід, а як елемент суспільства, замало одного, бодай повного,
набору відомостей про умови цього функціонування. Людина повинна прагну-
ти функціонувати в даній якості – елементу даного суспільства, тобто має відбу-
18 ISSN 2078-0133
тися її соціалізація. Соціалізація ж, окрім багато чого іншого, як один із найваж-
ливіших складових емоційного включення в соціум, якраз передбачає емоційне
визначення індивідом своїх особистих соціально-історичних координат.
Можливість емоційно визначити свої соціально-історичні координати дає
лише та аксіологічна інформація, що її несе в собі пам’ятка історії та культури.
Це повинна бути автентична річ у своїй тілесній реальності – краще один раз
побачити, ніж сто разів почути. Тому щодо пам’яток сцієнтична складова є під-
порядкованою головній цілі – створенню та «впровадженню» відчуття духовної
єдності сучасників з минулим. Тут для пам’ятки головне не наукова інформа-
ція, котру вона може надати, а втілення в ній духовної суті пращурів, конкретно-
матеріальне опредмечення їхнього соціального й історичного буття. Таким
чином пам’ятка – основа соціалізації індивіда шляхом як свідомого, так і підсві-
домого визначення ним свого місця у цілісному процесі соціального розвитку.
Сказане вище графічно представлене схемою (див. рис. 4). Як бачимо, пев-
ний артефакт, що дістався нам із минулого, має, так би мовити, дві «іпостасі».
З одного боку він залишається тим-таки матеріальним утворенням, створеним
суспільною людиною з конкретною метою – для виконання свого часу певних
технологічних функцій. Таких функцій може бути дві: взаємодія суспільства з
оточуючим середовищем і передача матеріальних або інформаційних потоків
усередині суспільства. На схемі ця його «іпостась» позначена як «артефакт-І», –
таким він був у минулому. З іншого боку, відносно сучасності, дане матеріальне
утворення (той-таки артефакт) повернуте своєю другою «іпостассю», виступа-
ючи носієм інформаційного потоку, що дає нам сьогодні відомості про суспіль-
ство, котре колись створило й використовувало дане матеріальне утворення
(«артефакт-ІІ») і котре як пам’ятка його історії та культури дійшло до нас із
минулого. Така інформація не лише дає нау-
кові відомості, але й забезпечує суб’єкту емо-
ційну можливість «зануритися» в минуле.
Таке «занурення» можливе лише тоді,
коли суб’єкт емоційно пов’язує себе з минув-
щиною, тобто за рахунок аксіологічної інфор-
мації. В силу її специфіки ця інформація не
може бути отримана опосередковано – лише
під час безпосереднього сприйняття об’єкта
в його тілесності, тобто у вигляді автентич-
ної пам’ятки. Проте, досягти такого резуль-
тату можна тільки пов’язавши даний матері-
альний об’єкт із історичним контекстом свого
часу – через використання певного історич-
ного тезаурусу, створеного за допомогою всіх
доступних історичних джерел.
Відтак, стосовно артефакту як пам’ятки
історії та культури (буде це «нерухома
пам’ятка» чи музейний предмет) завдання має
19Праці Центру пам'яткознавста, вип. 18, К., 2010
у певному сенсі зворотній характер щодо того, котре виникає під час його роз-
гляду як історичного джерела (навіть коли мова йде про той самий об’єкт). Якщо
в останньому випадку це завдання – поповнити історичний «контекст» (тезау-
рус), то в першому – «вмістити» артефакт у цей контекст, точніше – «поповни-
ти» контекстом артефакт, перетворюючи його тим самим із простого матеріаль-
ного утворення на пам’ятку історії та культури.
Підсумовуючи викладене, ще раз наголосимо: щоб артефакт став істо-
ричним джерелом або пам’яткою історії та культури, він повинен бути певним
чином вилученим зі своєї утилітарної функції (тобто безпосередніх техноло-
гічних функцій, призначених суспільством, що його створило, щодо зв’язку з
навколишнім середовищем, руху матеріальних потоків або передачі інформації
між елементами суспільства). У цьому випадку на перший план і виходять його
[артефакту] здатність відображати суспільство, що його породило, – це надає
артефактові функцій інформаційного посередника між минулим і сучасністю.
Інакше кажучи: артефакт стає історичним джерелом або пам’яткою історії та
культури, виконуючи відповідно різну функцію у зв’язку минулого із сучасніс-
тю, належачи у першому випадку до предмету вивчення джерелознавства, у дру-
гому – пам’яткознавства.
Якщо питання стосується пам’яткознавства, то до завдання одержання
інформації про минуле нерідко як достатньо важливе додається завдання певно-
го впливу на сучасників. Однак, по-перше, таке завдання ставиться лише поряд із
пізнавальною метою – навіть, у певному розумінні в якості другорядного стосов-
но останніх, по-друге – характер цього впливу представлявся досить невиразно
й розмито, тоді як подібний специфічний вплив на суб’єкт сприйняття пам’ятки
історії та культури (порівняно з історичним джерелом) вимагає, щоб саме осо-
бливий вид інформації, що надходить від об’єкта до суб’єкта, вважався визна-
чальним щодо завдань власне пам’яткознавства як науки і став у ньому голо-
вним та специфічним предметом дослідження. На жаль, якраз цього поки-що й
не відбувається – бо не відбувається виділення даного особливого виду інфор-
мації. Це сьогодні й робить предмет пам’яткознавства як науки досить-таки роз-
пливчастим і невиразним.
Ситуацію може змінити лише чітке розуміння суспільної ролі та значення
артефакту, що дійшов до нас із минулого як пам’ятка історії та культури. Тільки
у цьому разі пам’яткознавство як наука отримає своє чітке місце у системі інших
наук. При цьому стосовно розгляду матеріальних об’єктів як історико-культурного
надбання повинна враховуватися також подвійність інформації, про яку йшла
мова відносно цих об’єктів у їх основних соціальних функціях. У цьому випад-
ку пам’ятки теж є носіями як семантичної інформації, на якій ґрунтується науко-
ве вивчення минулого, так і аксіологічної, що створює сучасне превентивне від-
чуття причетності до минулого, емоційне сприйняття його як генетичного коріння
сучасності, бажання приймати його як витоки власного сьогоднішнього суспіль-
ного й індивідуального буття. Остання інформація і є специфічним предметом
пам’яткознавства, фактично конституюючи його науковий статус. У даному випад-
ку пам’яткознавство щодо предметів історико-культурної спадщини відіграє при-
20 ISSN 2078-0133
близно ту ж роль, що й мистецтвознавство відносно художніх творів. Саме в цій
функції жодна інша наукова дисципліна замінити пам’яткознавство не може.
Джерела та література
1. Боярский П.В. Теоретические основы памятниковедения (постановка проблемы) //
Памятниковедение: Теория, методология, практика. – М., 1986. – С. 3–18.
2. Боярский П.В. Введение в памятниковедение. – М., 1990. – 218 с.
3. Наприклад, див.: Дулов О. Пам’яткознавство як наука // Пам’ятки України. –
1993. – № 1–6. – С. 139, 203–204; Заремба С.З. Українське пам’яткознавство: історія,
теорія, сучасність. – К., 1995. – 289 с.; Руденко С.П. Про фундаментальні засади
пам’яткознавства // Праці Центру пам’яткознавства. – Вип. 14. – К., 2008. – С. 18–40.
4. Боярский П.В. Введение в памятниковедение… – С. 41.
5. Там само. – С. 19.
6. Кот С. Теоретичні проблеми пам’яткознавства // Пам’яткознавчі студії в Україні:
теорія і практика. – К., 2007. – С. 19.
7. Антонович В.Б. Курс лекцій з джерелознавства. – К., 1995. – 188 с.; Введение в
специальные исторические дисциплины. – М., 1990. – С. 3–4.
8. Боярский П.В. Введение в памятниковедение… – С. 39.
9. Там само. – С. 40.
10. Там само.
11. Дьюи Дж. Обладание опытом // Современная книга по эстетике. – М., 1957. – С. 149.
12. Гріффен Л.О. Техніка як об’єкт історико-технічних досліджень // Праці Центру
пам’яткознавства. – Вип. 12. – К., 2007. – С. 34-50; Гріффен Л.О., Константинов В.О.,
Титова О.М. Пам’ятки техніки. – К., 2010. – 218 с.
13. Гладких М.И. Историческая интерпретация позднего палеолита (По материалам
территории Украины): Автореф. дис. д.и.н.: 07.00.06 – Археология Украины. – Л., 1991.
– С. 25.
14. Аникович М.В. Повседневная жизнь охотников на мамонтов. – М., 2004. – С. 296.
15. Философская энциклопедия. В 5 тт. – Т. 2. – М., 1962. – С. 177.
16. Гладких М.И. Вказана праця. – С. 42.
17. Гриффен Л.А. Общественный организм (введение в теоретическое обществове-
дение). – К., 2005. – С. 125–131.
18. Лотман Ю.М. К проблеме типологии культуры // Труды по знаковым системам.
Уч. зап. Тартусского гос. ун-та. Вып. 198. – Тарту, 1967. – С. 34.
19. Миролюбива Л.Р. Вещная среда как феномен культуры. – Саратов, 1986. – С. 47.
20. Лотман Ю.М. Вказана праця. – С. 30.
21. Кондратьев В.В. Свойства музейного предмета и его использование //
Музееведение. Проблемы использования и сохранения музейных ценностей (Сборник
научных трудов НИТИК № 136). – М., 1985. – С. 9.
22. Вайдахер Ф. Музеологія. – Львів, 2005. – С. 118.
23. Боярский П.В. Введение в памятниковедение… – С. 41.
24. Гельвеций К.А. Об уме. – М., 1938. – С. 263.
Гриффен Л.А. К вопросу о теоретических основах памятниковедения
Памятниковедение пока не достаточно четко определило свое положение в
системе наук, в частности, отличие от исторического источниковедения. Для этого
необходимо рассмотреть общественное значение памятников истории и культуры как
материальных объектов и их роль в сфере социализации индивида путем определения
им своих социально-исторических координат.
Ключевые слова: памятниковедение, памятники истории и культуры, социализация,
исторические источники, информация.
21Праці Центру пам'яткознавста, вип. 18, К., 2010
Griffen L.О. To the question about theoretical bases of science about monuments
Science about monuments while not expressly enough defi ned the position in the system
of sciences, in particular, difference from science about historical sources. For this purpose it
is necessary to consider community sense of monuments of history and culture as fi nancial
objects and their role in the fi eld of socialization of individual by determination by him the
socially-historical co-ordinates.
Key words: monumentlogic, history and culture monuments, socialization, historical
sources, information.
УДК 351.853(091)(438.32)«12/20»
В.П. БАДЯК
Становлення засад пам’яткоохоронної
роботи у Львові
Зроблено спробу з’ясувати історію збереження культурного надбання Львова на її
початковому (дорадянському) етапі, коли домінувала функціональна, прагматична моти-
вація щодо проведення ремонтно-реконструктивних робіт, які згодом регламентувалися
нормативно-правовими приписами, вели до формування пам’яткоохоронної системи.
Наголошується, що в умовах перебування Львова під польським пануванням українці
зазнавали дискримінацій особливо в питаннях охорони історико-меморіальних пам’яток
– упорядкування могил борцям за волю України.
Ключові слова: пам’яткознавство, пам’ятки історії та культури, історичні джерела,
Львів.
Тема Львова у науково-дослідницькій, творчій царині завжди буде акту-
альною, хто б за неї не брався, тим паче, з різних ідеологічних уподобань.
Кожний із дослідників, популяризаторів шукатиме в історії міста – неофіцій-
ній столиці західноукраїнського краю – «свою правду», переконуючи, що вона
справжня, єдина. Це своєрідна «боротьба за Львів», напевно найтриваліша,
якщо глянути на інші українські міста; вона велася почергово чи водночас – і
мілітарними, й інтелектуально-пропагандистськими методами й засобами.
Про Львів написано багато. Лише фортифікаціям «міста Лева» присвячені
понад 70 праць українських, польських і російських дослідників [1].
За останнє десятиліття з’явилася низка фундаментальних праць,
з-поміж яких виділимо трьохтомну «Історію Львова», «Архітектуру Львова»,
«Енциклопедію Львова» [2], робота над наступними томами якої ще продо-
вжується, тощо. На жаль, «Звід пам’яток історії та культури Львова», розмова
про який ведеться на урядовому рівні не один десяток років, досі невиданий.
Переважно бракує грошей. Але якщо вони наче й були – приміром у 2006 р.,
коли гучно відзначали 750-річчя Львова, – то відповідальним за випуск «Зводу»
не вистачило ні організаційної оперативності, ні наполегливості. Мовимо так,
бо автор цих рядків був залучений до підготовки «Зводу», написав відповідний
нарис із історії розвитку пам’яткоохоронної справи; текст зостався невикорис-
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-79997 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2078-0133 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-02T11:51:01Z |
| publishDate | 2010 |
| publisher | Центр пам’яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури |
| record_format | dspace |
| spelling | Гріффен, Л.О. 2015-04-09T15:42:05Z 2015-04-09T15:42:05Z 2010 До питання про теоретичні основи пам’яткознавства / Л.О. Гріффен // Праці Центру пам’яткознавства: Зб. наук. пр. — 2010. — Вип. 18. — C. 5-21. — Бібліогр.: 24 назв. — укр. 2078-0133 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/79997 62(09) Пам’яткознавство поки що не досить чітко визначило своє положення в системі наук, зокрема, відмінність від історичного джерелознавства. Для цього необхідно розглянути суспільне значення пам’яток історії та культури як матеріальних об’єктів і їх роль у сфері соціалізації індивіда шляхом визначення ним своїх соціально-історичних координат. Памятниковедение пока не достаточно четко определило свое положение в системе наук, в частности, отличие от исторического источниковедения. Для этого необходимо рассмотреть общественное значение памятников истории и культуры как материальных объектов и их роль в сфере социализации индивида путем определения им своих социально-исторических координат. Science about monuments while not expressly enough defi ned the position in the system of sciences, in particular, difference from science about historical sources. For this purpose it is necessary to consider community sense of monuments of history and culture as fi nancial objects and their role in the fi eld of socialization of individual by determination by him the socially-historical co-ordinates. uk Центр пам’яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Праці Центру пам’яткознавства Теорія, історія та історіографія пам’яткознавства До питання про теоретичні основи пам’яткознавства К вопросу о теоретических основах памятниковедения To the question about theoretical bases of science about monuments Article published earlier |
| spellingShingle | До питання про теоретичні основи пам’яткознавства Гріффен, Л.О. Теорія, історія та історіографія пам’яткознавства |
| title | До питання про теоретичні основи пам’яткознавства |
| title_alt | К вопросу о теоретических основах памятниковедения To the question about theoretical bases of science about monuments |
| title_full | До питання про теоретичні основи пам’яткознавства |
| title_fullStr | До питання про теоретичні основи пам’яткознавства |
| title_full_unstemmed | До питання про теоретичні основи пам’яткознавства |
| title_short | До питання про теоретичні основи пам’яткознавства |
| title_sort | до питання про теоретичні основи пам’яткознавства |
| topic | Теорія, історія та історіографія пам’яткознавства |
| topic_facet | Теорія, історія та історіографія пам’яткознавства |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/79997 |
| work_keys_str_mv | AT gríffenlo dopitannâproteoretičníosnovipamâtkoznavstva AT gríffenlo kvoprosuoteoretičeskihosnovahpamâtnikovedeniâ AT gríffenlo tothequestionabouttheoreticalbasesofscienceaboutmonuments |