Про міжнародне право охорони культурних цінностей в суб’єктивній інтерпретації і дещо про «радянську заідеологізованість»
Рецензія на книгу: Добров П.В., Грібіна І.М., Калашникова
 В.Є. Історико-культурні цінності Східної України в
 роки Великої Вітчизняної війни : Монографія / Добров
 П.В., Грібіна І.М., Калашникова В.Є. ; Донецький нац.
 ун–т, Істор. фак–т. – Донецьк : ДонНУ, 2011. – 2...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Праці Центру пам’яткознавства |
|---|---|
| Datum: | 2012 |
| Hauptverfasser: | , , |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Центр пам’яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури
2012
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/80758 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Про міжнародне право охорони культурних цінностей в суб’єктивній інтерпретації і дещо про «радянську заідеологізованість» / В.І. Акуленко, В.Н. Денисов, В.В. Максимов // Праці Центру пам’яткознавства: Зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 21. — С. 287-299. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860076578469314560 |
|---|---|
| author | Акуленко, В.І. Денисов, В.Н. Максимов, В.В. |
| author_facet | Акуленко, В.І. Денисов, В.Н. Максимов, В.В. |
| citation_txt | Про міжнародне право охорони культурних цінностей в суб’єктивній інтерпретації і дещо про «радянську заідеологізованість» / В.І. Акуленко, В.Н. Денисов, В.В. Максимов // Праці Центру пам’яткознавства: Зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 21. — С. 287-299. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Праці Центру пам’яткознавства |
| description | Рецензія на книгу: Добров П.В., Грібіна І.М., Калашникова
В.Є. Історико-культурні цінності Східної України в
роки Великої Вітчизняної війни : Монографія / Добров
П.В., Грібіна І.М., Калашникова В.Є. ; Донецький нац.
ун–т, Істор. фак–т. – Донецьк : ДонНУ, 2011. – 236 с.
|
| first_indexed | 2025-12-07T17:14:02Z |
| format | Article |
| fulltext |
Ðîçä³ë ÕI ÐÅÖÅÍDz¯, ÏβÄÎÌËÅÍÍß
В.І. АКУЛЕНКО,
В.Н. ДЕНИСОВ,
В.В. МАКСИМОВ
Про міжнародне право охорони культурних
цінностей в суб’єктивній інтерпретації і дещо
про «радянську заідеологізованість»
(Рец. на кн.: Добров П.В., Грібіна І.М., Калашникова
В.Є. Історико-культурні цінності Східної України в
роки Великої Вітчизняної війни : Монографія / Добров
П.В., Грібіна І.М., Калашникова В.Є. ; Донецький нац.
ун–т, Істор. фак–т. – Донецьк : ДонНУ, 2011. – 236 с.)
На сучасному етапі розвитку наукових досліджень
у галузі пам’яткознавства в умовах незалежної України
відкриваються нові творчі можливості. На підставі
доступу до документів і матеріалів, які в радянську добу
були засекречені у спецфондах архівів і бібліотек, запо-
внюються «білі плями», зокрема – щодо евакуації укра-
їнських культурних цінностей у східні райони СРСР, їх
знищення, пограбування та вивезення на Захід німець-
кими загарбниками та їх сателітами. Появу нових науко-
вих праць слід тільки вітати, особливо з точки зору роз-
шуку та повернення на Батьківщину втрачених і пере-
міщених музейних, бібліотечних й архівних цінностей.
Зупинимося на монографії П.В. Доброва,
І.М. Грідіної та В.Є. Калашнікової «Історико-культурні
цінності Східної України в роки Великої Вітчизняної
війни» (ДонНУ; Донецьк, 2011; 235 с.). Тема досліджен-
ня, як підкреслюють автори, «зумовила використання
різних видів джерел … велика частина яких вводить-
ся до наукового обігу вперше» (с. 33). Автори зазнача-
ють також, що їх дослідження «основане на міждисци-
плінарній методології», тому звернемо увагу на галузь
міжнародного публічного права, що є предметом нашо-
го наукового інтересу.
До першої групи джерел автори відно-
сять «міжнародні договори і конвенції, які визна-
чають поняття історико-культурних ціннос-
тей та встановлюють їх статус», якими скориста-
288 ISSN 2078-0133
лися зі збірника «Правова охорона культурних цінностей. Україна в між-
народно-правових відносинах. Книга 2. (відп. ред.: Ю.С. Шемшученко,
В.І. Акуленко; К. : Юрінком, 1997; 863 с.). Автори монографії відразу внесли
свої корективи: подали книгу без назви «Правова охорона культурних ціннос-
тей», обмежилися лише серією, в якій вона вийшла, автора цього проекту систе-
матизації міжнародних актів із відповідального редактора перевели в розряд упо-
рядників. Нагадаємо, що укладання збірника та написання коментарів здійснили
також В. Денисов і В. Максимов. Збірник, у якому було вперше систематизова-
но понад 200 міжнародних актів, ухвалених із середини ХІХ ст. до кінця ХХ ст.,
дістав високу оцінку, як у нашій країні, так і за кордоном. Велися перемовини з
ЮНЕСКО про перевидання його в англомовному варіанті, але реалізації проекту
завадили фінансові проблеми міжнародної організації [1].
Спрощено розглядаючи становлення міжнародного права охорони культур-
них цінностей, автори монографії дивують таким висновком: «Завдяки повній
та беззастережній реституції награбованого армією Наполеона в міжнародному
цивільному праві остаточно (підкреслено нами – авт.) була встановлена норма
захисту витворів мистецтва і заборона їх захоплення під час війни. Це було під-
тверджено і поведінкою союзницьких військ, які не вивезли з Франції нічо-
го, крім свого» (с. 33–34). По-перше звернемо увагу на хибне вживання назви
такої галузі права як «міжнародне цивільне право», якої не існує. В юридич-
ній науці та практиці є загальновизнаним тільки поняття «міжнародне приватне
право». Так, після Наполеонівських війн у Паризькому мирному договорі (1815)
й у рішеннях Віденського конгресу (1814–1815) були статті про принципи недо-
торканості власності та про обов’язки Франції повернути цінності, вивезені її
військами з окупованих територій Італії, Іспанії, Австрії й інших країн. Проте,
Франція лише частково виконала рішення держав-переможниць. Зокрема, до
Італії повернулися античні статуї (знамениті бронзові коні з собору Св. Марка
у Венеції) [2]. Натомість, наприклад, Єгипет і донині має претензії до Франції з
приводу вивезених Наполеоном із його території старожитностей.
Отже, говорити, що ці міжнародні заходи остаточно встановили правові
норми про захист культурних цінностей під час воєн і про повну й беззастереж-
ну їх реституцію, помилково. Загальнообов’язкові міжнародно-правові норми
для всіх держав щодо захисту історичних пам’яток, творів мистецтва, художніх
і наукових установ під час воєнних дій вперше з’явилися в Гаазьких конвенці-
ях про закони та звичаї суходільної війни 1899 і 1907 р.
Заплуталися автори також щодо процесу прийняття і чинності Пакту
Реріха, який на їх погляд був наслідком звернення мислителя, вченого й митця
М. К. Реріха в березні 1930 р. до всього людства «про необхідність збереження
пам’яток історії та культури за будь-яких обставин» (с. 34).
У результаті цієї відозви 15 квітня 1935 року був підписаний міжнародний дого-
вір (підкреслено нами – авт.) «Про захист художніх і наукових закладів та історич-
289Праці Центру пам'яткознавста, вип. 21, К., 2012
них пам’яток», який увійшов до історії, як «Пакт Реріха». Після короткого цитування
тексту з однієї з норм, зовсім протилежний висновок: «Нажаль, Пакт Реріха так і не
був прийнятий (підкреслено нами – авт.) перед Другою світовою війною
Як читачеві розібратися в такій казуїстичній інтерпретації чинності між-
народного акта?
Коли б історики заглянули в коментар нашого збірника, на який неоднора-
зово посилаються, то дізналися б, що ідея укласти спеціальну міжнародну угоду
про захист культурних цінностей підчас воєн виникла у Миколи Реріха в період
російсько-японської війни 1904 р.; цю ідею було висловлено у Російському архі-
тектурному товаристві. У 1914 р. Микола Реріх звернувся з такою пропозицією
до уряду Росії, Президента Франції, посла США й інших. Звернення хоч і не мало
політичних наслідків, але пропагувало у світі ідею міжнародної охорони культур-
них цінностей. Після підписання 1928 р. Пакту Бріана-Келлога, яким було засу-
джено застосування війни як засобу національної політики, М.К. Реріх повер-
нувся до цієї проблеми й запропонував укласти міжнародну угоду – Пакт Миру.
За його дорученням французькі юристи міжнародники Г. Шклявер і
Г. Лапрадель сформулювали ідею мовою права. Проект Пакту Реріха разом із
зверненням художника до урядів і народів усіх країн було опубліковано в 1929 р.
різними мовами. У квітні 1931 р. й у серпні 1932 р. в бельгійському місті Брюгге
відбулися дві міжнародні конференції Пакту Реріха. Третя Міжнародна конфе-
ренція, яка відбулася у Вашингтоні в листопаді 1933 р. за участю представни-
ків 36 держав, рекомендувала урядам усіх країн підписати Пакт Реріха. 15 квіт-
ня 1935 р. у Вашингтоні в присутності Президента США Ф. Рузвельта відбуло-
ся підписання Договору про захист художніх і наукових закладів та історичних
пам’яток 21 державою Американського континенту [3].
Хоча в умовах передвоєнного періоду Пакт Реріха вдалося реалізувати тільки як
регіональний акт (договір 1935 р.), – зазначає відомий юрист-міжнародник М. Богус-
лавський, – для розвитку міжнародного права особливе значення мають принципи і
положення самого пакту. В цьому велика перевага пакту порівняно з Гаазькою кон-
венцією 1907 р. і Гаазькою конвенцією 1954 р. … вони не послабляються застере-
женнями про військову необхідність, яка знижує надійність охорони культурних цін-
ностей в умовах воєнних дій [4].
Особливо важливе суспільно-політичне значення Пакту Реріха, його
роль у міжнародному культурному співробітництві народів світу.
На тій-таки с. 34 автори збірника пишуть: «У ХІХ столітті були прийняті
перші юридичні акти [5], які забороняли знищувати і грабувати те, що сьогод-
ні називається культурна спадщина». Що ж то воно таке, культурна спадщи-
на, відповіді не дають. Як і не розкривають зміст поняття «історико-культур-
ні цінності», що його застосовують у назві книги й по всьому тексту. Проте,
довільно тлумачать, що міжнародні договори та конвенції «визначають понят-
тя історико-культурних цінностей та встановлюють їх статус. Першим потуж-
290 ISSN 2078-0133
ним поштовхом для регулювання на міжнародному рівні поняття культурних
цінностей стали наполеонівські війни» (с. 33). Війни, як правило, завдають
руйнувань і пограбувань культурним цінностям…
Автори знову собі суперечать не визначивши, що ж з понять «історико-
культурні» чи «культурні» цінності маємо за міжнародним правом. Це при-
звело до надмірної синонімії термінів у тексті («предмети історико-культурної
спадщини» (с. 44), «предмети історико-культурного надбання» (с. 46 тощо),
яка так доречна в художній літературі, але в науковій неприйнятна, оскіль-
ки створює невизначеність термінологічно-понятійного апарату досліджен-
ня [6]. Культурні цінності – загальне поняття, яке застосовується у міжнарод-
них актах щодо різноманітних предметів історичного, художнього, наукового
й іншого культурного значення. Єдиного універсального визначення культур-
них цінностей немає. Є кілька їх визначень, які вживаються відповідно до кон-
кретних міжнародно-правових документів.
Поняття «культурні цінності» є широким і багатогранним. Відповідно
до Конвенції ЮНЕСКО про захист культурних цінностей у випадку збройно-
го конфлікту (1954) [7] культурними цінностями, незалежно від їхнього похо-
дження та власника, вважаються: а) цінності, рухомі чи нерухомі, що мають
велике значення для культурної спадщини кожного народу – пам’ятки архітек-
тури, мистецтва чи історії, релігійні чи світські, археологічні місцеположення,
архітектурні ансамблі, що становлять історичний або художній інтерес, твори
мистецтва, рукописи, книги, інші предмети художнього, історичного чи архео-
логічного значення, наукові колекції, колекції книг, архівних матеріалів тощо;
б) будинки, головним призначенням яких є зберігання чи експонування рухо-
мих культурних цінностей (музеї, бібліотеки, архіви тощо); в) центри, де є зна-
чна кількість об’єктів культурного значення (ст. 1).
Для цілей Конвенції ЮНЕСКО про заходи, спрямовані на заборону та
запобігання незаконному ввезенню, вивезенню й передачі права власності на
культурні цінності від 14 листопада 1970 р. [8], застосовується інше поняття.
Але вже щодо рухомих предметів культурними цінностями вважаються цін-
ності релігійного чи світського характеру, котрі розглядаються кожною держа-
вою як такі, що мають значення для археології, доісторичного періоду, історії,
літератури, мистецтва і науки та які належать до предметного переліку куль-
турних цінностей, який охоплює кільканадцять категорій (ст. 1).
Питання дефініції культурних цінностей у міжнародному праві не просте.
Відомий німецький правник-міжнародник Р. Дольцер акцентує, що «навіть дер-
жави-члени Європейського Союзу, незважаючи на регіональну однорідність, не
змогли досягти єдності щодо змісту поняття культурних цінностей» [9]. У вну-
трішньому праві, зокрема Законі України «Про вивезення, ввезення та повер-
нення культурних цінностей» [10] від 21 вересня 1999 р. та Законі України «Про
291Праці Центру пам'яткознавста, вип. 21, К., 2012
культуру» [11] від 14 грудня 2010 р. також вживається термін «культурні цін-
ності» й дається визначення його поняття відповідно до Конвенції 1970 р.
Однак, автори монографії застосовують інший термін – «історико-куль-
турні цінності». Звичайно, це їх право, але дефініцію треба аргументувати,
обумовити й відмежуватися від усталеного терміна і поняття «культурні цін-
ності», щоб не підлаштовувати під нього норми міжнародного права та не вво-
дити в оману читача. Подумалося, що краще б автори не розкроювали мате-
рію норм і принципів міжнародного права на свій фасон. Обраний ними між-
дисциплінарний метод дослідження спонукав на інші подібні відкриття –
плутанину. Спочатку ніби слушно звернули увагу, що «перш ніж висвітлю-
вати злочини нацистських окупантів на території Східної України в першу
чергу слід з’ясувати правовий аспект цього питання» (с. 139). Зазначили, що
німці порушували кілька міжнародних угод – перше «Конвенцію про закони
і звичаї суходільної війни» (Гаазьку конвенцію 1907 р.). Процитували ст. 23
її Положень (в оригіналі ст. XXIII, п.ж) про заборону нищити й загарбувати
ворожу власність, окрім випадків, коли це викликається воєнною необхідніс-
тю, а потім ст. 46, згідно з якою ніби будь-яке загарбання, знищення чи пошко-
дження освітніх, художніх і наукових установ, історичних пам’яток, творів
художніх або наукових повинні заборонятися і має переслідуватися.
Але ж це автори цитують зміст ст. LVI(56), а не ст. 46(XLVI), де засте-
режено зовсім інше: «честь і права родинні, життя окремих осіб і приватна
власність, рівно як і релігійні переконання та справляння обрядів віри, мають
поважатись». Це не має ніякого відношення до захисту культурної спадщи-
ни. Якось незручно вказувати історикам на їх плутанину між латинською й
арабською нумерацією, що має зовсім не другорядне значення при тлумачен-
ні норм права. Зате вони підсумували, що «німці знали про цю конвенцію,
але за їх амбітними планами їм було не до неї» (с. 140). Тільки забули авто-
ри монографії про «Декларацію Урядів Союзу РСР, США, Великобританії» та
15 інших держав антигітлерівської коаліції, [12] що була опублікована 5 січня
1943 р. в Лондоні, Москві та Вашингтоні. Вони попередили агресора, що
повністю залишають за собою право оголошувати недійсною будь-яку пере-
дачу чм будь-яку майнову угоду щодо награбованої нацистською Німеччиною
власності. Ця заява поширювалася на всі види майна, що знаходилося на оку-
пованих територіях, у т.ч. й на культурні цінності. Декларація й нині залиша-
ється чинною. Не згадано також історичні документи – ноти уряду СРСР від
27 квітня 1942 р. і МЗС СРСР від 6 січня 1942 р. [13] до світової громадськос-
ті про безпрецедентне варварство й вандалізм нацистських окупантів щодо
культурних цінностей поневолених народів, у т.ч. українського.
* * *
Віддаючи належне зарубіжним дослідникам, зокрема американкам
Патриції Кеннеді Ґрімстед і Ніколас Лінн, автори зазначають: «не можна ска-
292 ISSN 2078-0133
зати, що в Радянському Союзі взагалі ніхто не досліджував питання, пов’язані
з втратою історико-культурних цінностей в роки війни. Але ці розвідки були
лише поодинокими випадками, та не являли собою достатньо ґрунтовних дослі-
джень» (с. 14). Для критики обрали праці українського правознавця В. Акуленка
та російського дослідника Л. Максакової. В такому суб’єктивному підході є й
інший підтекст: ніби проявили наукову принциповість і з українськими істори-
ками-колегами по цеху, які досліджували в радянський період, й не зіпсували
стосунки перед захистом В. Калашніковою кандидатської дисертації. Цей дво-
значний прийом, на жаль, усе далі поширюється у наукових колах.
В силу того, що зазначені автори є представниками радянської історіографії,
багато висновків, яких вони доходять, є заідеологізованими, наприклад, вони на-
голошують на успіхах проведеної евакуації культурних цінностей завдяки турбо-
ті партії та відданості радянських людей (с. 14).
Оскільки наші опоненти не відають, що предметом довголітніх системних
досліджень В. Акуленка були і є правові проблеми охорони культурної спадщи-
ни в Україні, міжнародне право охорони культурних цінностей і формування
позиції України у сфері реституції та повернення втрачених культурних ціннос-
тей, для такої «наукової» оцінки вони вибірково обрали 2 брошури В. Акуленка,
видані в Товаристві «Знання». Чим і яким методом («індукції чи дедукції») вони
керувалися, коли назвали брошуру «Злочини проти пам’яті. Про нищення куль-
турних цінностей на Україні (1927–1941 рр.) (К., 1991; 48 с. (Серія 1: Час і сус-
пільство, № 5)), в якій висвітлюється варварське ставлення сталінської системи
до пам’яток культури, їх нищення, розпродаж за кордон музейних експонатів,
репресії проти національних кадрів.
Отак «ничтоже сумняшеся» підтасували її для своєї критичної мети,
хоча навіть номінально, вона не має ніякого відношення до періоду Великої
Вітчизняної війни радянського народу 1941–1945 років.
В іншій брошурі В. Акуленка (у співавторстві з Н. Юнак) «Варварство і
гуманізм. Про врятування культурних цінностей у період Великої Вітчизняної
війни 1941–1945 років (К.: Т–во «Знання» УРСР, 1987; 48 с. (Серія 6: «Література
і мистецтво»; № 6)) дорікають, що названі деякі постанови ЦК КПРС і РНК
СРСР, наведено кілька прикладів героїчних подвигів солдатів, моряків і музей-
них працівників, що рятували культурні цінності, а саме: панораму «Оборона
Севастополя», картини Феодосійської картинної галереї ім. І.К. Айвазовського й
інших музеїв і бібліотек. Приклади героїзму та самопожертви заради збережен-
ня культурного надбання народу завжди викликають глибоку пошану, незважа-
ючи за якого політико-державного устрою вони учинялися. Крім того, вважає-
мо, що П. Доброву, І.М. Грідіній і В.Є. Калашніковій патріотичніше було б на
обкладинці книги помістити вітчизняну ілюстрацію цього трагічного для куль-
тури часу, замість фотографії з архіву США, на якій капітан Джаймс Рорімер із
293Праці Центру пам'яткознавста, вип. 21, К., 2012
американськими солдатами позує з творами живопису в замку Нойшванштайн
у Баварії. Аби це були культурні цінності з України…
Одночасно, автори в анотації книги заявили, що в ній «висвітлено героїчні
подвиги простих людей в порятунку і збереженні історико-культурних ціннос-
тей у роки Великої Вітчизняної війни». У працях Г. Мезенцевої, Ю. Омельченка
й інших «незаідеологізованих» радянських істориків чільне місце також займає
ця тема [14]. То в чому причина подвійних критеріїв до одних і тих самих
пам’яткоохоронних вчинків – у фразеології?
Коли у 1968 р. В. Акуленко почав досліджувати проблему охорони
пам’яток історії та культури, то не зустрів в УРСР з часу встановлення радян-
ської влади жодної наукової праці правознавця щодо охорони культурних цін-
ностей. Навіть досліджувати цю тему було невдячно, неактуально й ризикова-
но – не те що тепер, коли це кон’юнктурно-дисертабельно. Кожен дослідник в
УРСР працював не в ізольованому вакуумі в сфері охорони культурної спадщи-
ни, змушений був рахуватися з радянською політикою, ідеологією тощо. Якщо
виходити із загальнонаукового принципу історизму, суть якого «полягає в тому, –
як зазначають автори, – що виклад наукових фактів має здійснюватися в контек-
сті загального історичного процесу» (с. 47), то сучасний піонер-дисертант пови-
нен знати, що можливості іншого вибору дослідження не було. Точніше був: для
інакодумця шлях у самвидав, а звідти – в мордовські табори, в кращому випад-
ку – звільнення з роботи і заборона друкуватися.
У 1972 р., коли в Україні органами КДБ УРСР були проведені репресії
проти т.зв. українських буржуазних націоналістів, В. Акуленко разом зі спів-
робітником В. Пеньківським був звільнений із Інституту держави і права АН
УРСР з ідеологічних мотивів. Ці політико-репресивні чистки наукових пра-
цівників проводилися ніби «за скороченням штатів» відповідно до постанови
Бюро Президії АН УРСР № 294 від 31 липня 1972 р. «Про дальше вдосконален-
ня тематичної спрямованості науково-дослідної роботи, структури та кадрово-
го складу установ Секції суспільних наук АН УРСР». Коли Україна стала неза-
лежною, Бюро Президії НАН України постановою від 26 грудня 1994 р. № 281-б
«засудило факти відкритих та прихованих переслідувань і утисків за політичні,
філософські, релігійні та інші переконання, що мали місце в минулому» і скасу-
вало попередню постанову від 31 липня 1972 р. № 294 [15].
Тільки через 20 років після звільнення В. Акуленко захистив дисертацію і
в 1993 р. повернувся до Інституту держави і права. Щоб більше дізнатися про
його «радянську заідеологізованість», починаючи зі студентських років, коли
було сфабриковано «справу Якобінського клубу», можна звернутися до публі-
цистичних творів ученого [16].
Автори монографії заявляють, що «в радянські часи це питання (читай
охорони культурних цінностей – авт.) було заідеологізованим, погляд на про-
блему був однобічний, а дослідження проводилися поверхові» (с. 6). З проголо-
294 ISSN 2078-0133
шенням незалежності, як пишуть далі, було порушене питання реституції куль-
турних цінностей, які незаконно вивезені в роки Великої Вітчизняної війни
радянського народу 1941–1945 років з території України. Але державна влада
та науковці «зіштовхнулися з проблемою незнання того, що дійсно сталося з
історико-культурними цінностями в цей період і де необхідно шукати їх сліди».
Ми не стали б так категорично заперечувати попередні напрацювання, в науці
ніщо не починається на порожньому місці. Наведемо слова голови Радянського
фонду культури – видатного російського вченого, акад. Д.С. Лихачова, вислов-
лені на початку горбачовської перебудови:
Уявити глибину трагедії, яка відбулася з нашою культурою, неможливо. Це
бездонна прірва. Але трагедія потребує своєї історії, своїх істориків. Час не че-
кає, історію треба писати вже сьогодні. І якщо навіть у тих спробах, які нині здій-
снюються, будуть неточності – все одно ці недосконалі спроби почнуть відкрива-
ти шлях для наступних дослідників [17].
І вчені за радянських часів досліджували, не зупиняючись перед зачи-
неними дверима спецфондів бібліотек і архівів, йшли на певний компроміс,
тенденційно цитуючи В.І. Ульянова (Леніна), щоб якимсь чином вплинути
на ідеологічні канони партійно-класового ставлення до пам’яток української
історії та культури. Зокрема, в 1970–1980 роки була опублікована низка ста-
тей В. Акуленка, серед яких: «Розшук викраденого: до 40-річчя Перемоги»
(Культура і життя; 25 листопада 1984 р.), «Участь Української РСР у міжнарод-
ній охороні пам’яток історії та культури» (Український історичний журнал; №
12 за 1984 р.; с. 113–119), «Повернути втрачені шедеври» (Комуніст України;
№ 7 за 1989 р.; с. 68–72) й інші, де порушувалися актуальні питання реституції
та повернення на Батьківщину незаконно переміщених під час війни музейних,
бібліотечних і архівних цінностей.
Які ж нові наукові пропозиції порушують автори монографії для цього
національного культурного проекту, коли дорікають попереднім дослідникам?
Вони йому приділили всього… кілька речень, що необхідно скласти каталоги
втрачених цінностей, чим займається Державна служба контролю за переміщен-
ням культурних цінностей через державний кордон України, з ініціативи якої
«останніми роками було підписано ряд угод з різними європейськими країна-
ми» (с. 195). І це все в умовах творчої свободи й ідеологічної незакомплексова-
ності в суверенній Україні щодо повернення незаконно переміщених цінностей?
Автори монографії, які навісили ярлик «радянської заідеологізованості»
на працю В. Акуленка, стверджують, що «ґрунтуючись на нових доступних
архівних джерелах у дослідженні, ці положення нами були поставлені під сум-
нів» (с. 14). Нехай би з принципової точки зору було й так. Навіщо тоді дослів-
но списувати з брошури дві сторінки (11 і 12) чужого тексту не для критично-
го аналізу та дискусії (що було б цілком виправдано з метою наукового пошу-
ку істини), а нібито задля логічного продовження свого тексту? Мова йде про
295Праці Центру пам'яткознавста, вип. 21, К., 2012
довоєнні «застарілі «плани розвантаження» (евакуації) культурних цінностей,
про Комісію з обліку й охорони пам’яток мистецтва при Комітеті в справах мис-
тецтв при РНК СРСР в 1942 р., про Державну картинну галерею в м. Харкові
(див. с. 87–88, 184). Запозичивши чужий текст, автори навели підстраховуючу
ретуш – довільно взяли в лапки кілька слів: «щоб не залишати його ворогові» й
дали на них посилання. Що це: плагіат, «запозичення» чи наукова неохайність?
Неоднозначна метаморфоза із змістом брошури на цьому не закінчуєть-
ся. Автори монографії й далі посилаються на неї, для підтвердження фактів
вивезення культурних цінностей із Державної картинної галереї в м. Харкові
(с. 89), «картин Т.Г. Шевченка на Схід» (с. 91). Але в тексті В. Акуленка або
зовсім інші дані, або їх немає (с. 7). Можливо, в іншому випадку ми не були б
настільки прискіпливими, але коли в дослідників такі коливання акцентів від
радянської заідеологізованості праці В. Акуленка до її фактологічної та юри-
дичної актуальності – то все це якось від лукавого.
* * *
В окрему (сьому) групу історичних джерел автори виділили «нацист-
сько-програмний твір А. Гітлера «Моя боротьба», а також книгу і Г. Пікера
«Застольные разговоры Гитлера», назвавши їх обтічно «публіцистичними
працями». Вказано, що «у монографії використані саме автобіографічні час-
тини цієї роботи – спогади Гітлера про дитинство та юність, його уподобан-
ня», і не тільки. Зокрема, у розділі III «Теоретичні засади та механізм привлас-
нення історико-культурного надбання Східної України нацистськими окупан-
тами», вони прийшли до ідеологічного ототожнення, що «принципи підходу
до визначення цінності предметів історії та культури в обох тоталітарних краї-
нах – Німеччині та СРСР – були подібними. Адже цінність визначалася рівнем
їхніх агітаційно-пропагандистських можливостей» (с. 52). Коли маємо таке
спрощене нівелювання в цій культурній сфері нацистської й інтернаціоналіст-
ської держав, слід продовжити цитування для його ідеологічного з’ясування.
Державна політика СРСР протягом усього часу свого існування культивува-
ла традицію зневажливого ставлення до культурних досягнень попередників, що
мали історичну цінність (с. 45).
Саме такий був підхід в основі політики радянської влади під час евакуації на
схід історико-культурних цінностей та політики нацистської Німеччини при вста-
новленні «нового порядку» на окупованих територіях в роки Великої Вітчизня-
ної війни (с. 46).
Автори монографії цим не обмежуються і в подальший розвиток такої
концепції спираються на «окультуреність» фюрера.
Але в Третьому Рейху окрім зазначеного вище підходу … мав значення ще
й суб’єктивний фактор, а саме ставлення лідера націонал-соціалістичної партії
Німеччини – Адольфа Гітлера – до музейних предметів та книжок, чого в Радян-
ському Союзі не було (підкреслено нами – авт.). Захоплення фюрера мистецтвом
296 ISSN 2078-0133
поширилося і на його оточення, а прагнення створити найбільшу картинну гале-
рею в Лінці безпосереднім чином відбилося на політиці нацистів щодо музеїв на
захоплених територіях (с. 46).
У дивні часи ми живемо. Впродовж радянської доби співали з самого ранку
«з піснею про Сталіна починаємо день», а тепер у монографії цитуємо добрий
десяток разів тільки Гітлера. Заносимо його твори до списку літератури до роз-
ділу I. «Монографії, колективні видання, збірки наукових праць, статті, матеріа-
ли конференцій та навчальна література» (с. 221). Сюди ж удостоївся честі бути
занесеним Г. Пікер зі своїм твором «Застольные разговоры Гитлера» (с. 229), але
не знайшлося місця фундаментальній праці керівника Федерального архівно-
го агентства, доктора історичних наук, члена-кореспондента Російської академії
наук В.П. Козлова «Бог сохранил архивы России» (Челябинск, 2009; 543 с.), де
також іде мова про переміщені в роки війни архіви України. Що вже тоді гово-
рити про першу в історико-правовому пам’яткознавстві монографію В. Акуленка
«Охорона пам’яток культури в Україні 1917–1990» (К.; «Вища школа», 1991; 274
с.), яка взагалі незнана авторами.
Аби в читача не склалося хибне враження про якусь загальнокультур-
ну пріоритетність фюрера (тобто вождя) німецької нації, для об’єктивної нау-
кової доказовості (або хоча б для ідеологічно-структурової симетрії) напро-
шується співставлення на противагу чи врівень інших дискусійних аргумен-
тів. Авторам слід би в тексті хоч один раз назвати іншого ідеологічного віза-
ві – вождя всіх народів Й. Сталіна, процитувати з його книги «Про Велику
Вітчизняну війну Радянського Союзу» [18] текст звернення до історичного
минулого та культурних надбань країни для підняття патріотичних почуттів її
народів у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, а також політич-
ні звинувачення у їх злочинах проти культури, народів СРСР тощо.
«Ніякі історичні або культурні цінності на Сході не мають значення», –
цинічно стверджував у своєму секретному наказі «Про поведінку військ на Сході»
від 13 листопада 1941 р. командуючий VI-ю німецькою армією генерал-фельдмар-
шал фон Рейхенау. За розпорядженням головного командування сухопутних сил
нацистської Німеччини копія цього наказу, схваленого фюрером, була направле-
на всім військовим частинам і з’єднанням [19]. Нагадаємо для авторів моногра-
фії у цьому контексті також сталінську контрідею на культурному фронті після
капітуляції Німеччини. Як визначено, у підписаній вождем постанові Державного
комітету оборони СРСР № 9256 від 26 червня 1945 року: «Зобов’язати Комітет
у справах мистецтв при РНК СРСР (тов. Храпченко) вивезти на базу комітетів у
м. Москву для поповнення державних музеїв найцінніші художні твори живопи-
су, скульптури і предмети прикладного мистецтва, а також антикварні музейні
цінності з трофейних сховищ в м. Дрездені» [20]. Тов. Храпченко негайно відреа-
гував на цей наказ і розпорядився таким чином: «Комітет у справах мистецтв при
РНК СРСР намітив включити цінності, які прибувають, до складу Державного
297Праці Центру пам'яткознавста, вип. 21, К., 2012
музею образотворчих мистецтв імені Пушкіна. Це дозволяє – в поєднанні з уже
наявними колекціями музею імені Пушкіна – створити в м. Москві найкрупні-
ший музей світового мистецтва, аналогічний або вже набагато перевершуючи-
ми масштабами такі художні музеї, як Луврський у Парижі, Британський музей у
Лондоні, Державний Ермітаж у Ленінграді» [21].
Саме в такому документальному з’ясуванні також сталінських (а не тіль-
ки гітлерівських) підходів щодо ставлення до культурних цінностей, має науко-
вий сенс дослідження цього аспекту проблематики. Проте, тут слід враховувати,
що за вироком Міжнародного військового трибуналу на Нюрнберзькому проце-
сі над головними німецькими воєнними злочинцями, який відбувся 20 листопада
1945 р. – 1 жовтня 1946 р., знайшло відображення звинувачення нацизму в плано-
мірних злочинах проти культурної спадщини європейських народів, у т.ч. проти
культурної спадщини українського народу [22]. Радянський Союз – як країна, що
потерпіла від агресії нацистської Німеччини – повертав з її території свої незакон-
но переміщені культурні цінності, а також застосовував компенсаторну реститу-
цію за втрачені, поруйновані та пограбовані музейні, бібліотечні й архівні фонди
згідно міжнародного права [23]. Як у цьому міжнародно-кримінальному аспек-
ті узгодити тезу щодо тотожності радянської політики до культурних цінностей
під час евакуації на схід і нацистської політики при встановленні «нового поряд-
ку» на окупованій території України, про що твердять автори монографії? Мабуть
тільки переглянувши підсумки Другої світової війни. Адже принципи, визнані у
Статуті Міжнародного воєнного трибуналу, які знайшли своє втілення у вироку
на Нюрнберзькому процесі над гітлерівськими воєнними злочинцями, були під-
тверджені в резолюціях Генеральної Асамблеї ООН від 11 грудня 1946 р. і 27 лис-
топада 1947 р. як загальновизнані принципи сучасного міжнародного права [24].
* * *
У висновках монографії одразу насторожили два суперечливі підсумки.
Спочатку сказано, що «зазначену проблему автор (підкреслено нами – авт.)
досліджував, спираючись на різні види джерел, серед яких були міжнародні
договори та конвенції». У наступному абзаці творців уже прибавилося: «Аналіз
історіографії та джерел із застосуванням сучасних методів дослідження дозво-
лив авторам (підкреслено нами – авт.) дійти наступних висновків» (с. 196).
Як з’ясувалося, монографія – це дисертація кандидата юридичних наук
В.Є. Калашнікової [25], виконана на кафедрі історії України Донецького наці-
онального університету (ДонНУ) (науковий керівник якої І.М. Грідіна, канди-
дат історичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин і зовнішньої полі-
тики цього ж навчального закладу є одним зі співавторів). Третій співавтор –
декан історичного факультету ДонНУ В.П. Добров, доктор історичних наук, про-
фесор, Заслужений працівник освіти України, заслужений професор ДонНУ,
лауреат премії імені Д. Яворницького. Рецензенти монографії – це офіцій-
ні опоненти вказаної кандидатської дисертації: В.Ю. Король (доктор історич-
298 ISSN 2078-0133
них наук, професор, професор кафедри культурології Київського національно-
го університету культури і мистецтв), В.І. Кравченко (доктор історичних наук,
професор, професор кафедри теорії та історії держави і права Донецького юри-
дичного інституту Луганського державного університету внутрішніх справ
ім. Е.О. Дідоренка), а також А.В. Бредіхін (доктор історичних наук, професор,
професор кафедри всесвітньої історії ДонНУ). Захист дисертації відбувся 22 квіт-
ня 2010 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.05102 в тому-таки ДонНУ.
В опублікованій дисертації-монографії маємо справу, коли серед авторів,
образно кажучи, один із сошкою, а семеро з ложкою. Тож, непросто визначити
індивідуальну відповідальність кожного з них на висловлені юридичні претензії
та критичні зауваження, які більше схожі в даному випадку на їх солідарну при-
четність щодо суб’єктивної інтерпретації міжнародного права охорони культур-
них цінностей і ярликів «радянської заідеологізованості».
Джерела та література
1. Архів Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний
кордон України за 1997 р., «The letter of Lyndel V. Prott, Chief of UNESCO International Standards
Section, Division of Cultural Heritage, to miss. V. Vrublevskaya, the Vice-Chairman of the National
Commission,.. Ministry of Culture, 25 February 1997».
2. Александров Е. Международно-правовая защита культурных ценностей и объектов. – София,
1978. – С. 21.
3. Правова охорона культурних цінностей. Україна в міжнародно-правових відносинах / Відп.
ред. Ю.С. Шемшученко, В.І. Акуленко. – К., 1997. – Кн. 2. – С. 813–815.
4. Богуславский М.М. Международная охрана культурных ценностей. – М., 1979. – С. 89.
5. Поправимо авторів, бо юридичні акти в європейських країнах (Італії, Франції, Бельгії, Данії) вперше
з’явилися значно раніше – в XVIII ст. Навіть у Росії Петро I видав низку указів про вивчення та збе-
реження археологічних предметів й інших старожитностей (див.: Кузнецов А.Г. Особенности зако-
нодательства и организации охраны памятников архитектуры во Франции и Италии // Труды НИИ
музееведения. – Вып. 15. – М., 1965. – С. 150; Материалы по вопросу о сохранении древних памят-
ников, собранные Императорским Московским Археологическим Обществом. – М., 1911. – С. 4–6).
6. Акуленко В. «Пам’ятка», «пам’ятка історії та культури», «культурна спадщина», «культурна
цінність» – у міжнародному праві та законодавстві України (термінологічний аспект) // Праці
Центру пам’яткознавства. – К., 2003. – Вип. 5. – С. 3–18.
7. Правова охорона культурних цінностей… – С. 85.
8. Там само. – С. 119.
9. Международное право – Vоlkerrecht. – М. ; Берлин : Инфотропик Медиа, 2011. – С. 715. Див.:
Европейский Союз: основополагающие акты в редакции Лиссабонского договора с коммента-
риями. – М. : ИНФРА – М. 2010. – С. 227.
10. Правова охорона культурної спадщини. Нормативна база. – К. : Видавництво ХІК, 2006. – С. 146.
11. Офіційний вісник України. – 2011. – № 2. – Ст. 91.
12. Внешняя политика Советского Союза в период Отечественной войны. Документы и материалы.
– Т. 1. – М. : ОГИЗ, 1944. – С. 294.
13. Там само. – С. 217-221.
14. Мезенцева Г.Г. Музеєзнавство (на матеріалах музеїв Української РСР). – К., 1980. – С. 33–35;
Омельченко Ю.А. Музейне будівництво на Україні в 1921–1945 роках // Український історич-
ний журнал. – 1975. – № 3. – С. 127.
15. Див.: Розбудова держави. – 1995. – № 3. – С. 21; Акуленко В. Відлуння пам’яті: назад у майбут-
нє. – К., 2008. – С. 340–363.
299Праці Центру пам'яткознавста, вип. 21, К., 2012
16. Акуленко В. На перехресті закону і совісті. – К., 2001. – С. 220–246.
17. Цит. за: Акуленко В.І. Злочини проти пам’яті. Про нищення культурних цінностей на Україні
(1927–1941 рр.). – К., 1991. – С. 3.
18. Сталін Й.В. Про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу. – К., 1950. – С. 35.
19. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні : Зб. док. і матер. – К., 1963. – С. 53.
20. Див.: Кнышевский П. Добыча: Тайна германских репараций. – М., 1995. – С. 79; Він же.
Добыча. Тайны германских репараций // Наша Республика. Все об Украине. – 1996. – 1 марта.
– С. 17; Бовин А. Мы ничего не должны Германии // Известия. – 1998. – 12 мая; Богуславский
М.М. Культурные ценности в международном обороте. Правовые аспекты. – М., 2005. – С. 242.
21. Там само.
22. Нюрнбергский процесс. – М., 1961. – Т. VII. – С. 389–391, 454; Nazi Crimes in Ukraine. 1941–
1944 : Documents and materials / Edit. bu V.N.Denysov, G.I.Changuli; Introduction by V.N. Denisov.
– K : Naukova dumka, 1987. – 375 p.
23. Акуленко В. Реституція культурних цінностей у сфері національних інтересів України //
Державотворення і право творення в Україні. – К., 2001. – С. 626–650.
24. Нюрнбергский процесс… – С. 549–550.
25. Калашнікова В.Є. Історико-культурні цінності Східної України в роки Великої Вітчизняної
війни : Автореф. дис. … канд. істор. наук : 07.00.01. – Донецьк, 2010. – 19 с.
Подано до друку: 28.02.2012 р.
В.В. ЛАСТОВСЬКИЙ
Історія ніколи не закінчується: пам’ятки
кельтської спадщини в історії України
(Рец. на кн.: Казакевич Г.М. Кельти на землях України:
археологічна, мовна та культурна спадщина / Г.М. Казакевич.
– К. : Видавець Сергій Наливайко, 2010. – 304 с.)
Перше враження, яке викликала книга Геннадія Казакевича можна сфор-
мулювати таким чином: історія ніколи не починається і ніколи не закінчуєть-
ся, вона завжди продовжується.
Відомий на сьогодні в Україні та за її межами, і чи не єдиний український
фахівець-професіонал у сфері кельтознавства (не беремо до уваги численної кіль-
кості популяризаторів цієї теми), дослідник з історії розвитку етнічного розви-
тку, державності та культури кельтів представив на розсуд читачів нову книгу.
Про попередню автор даної рецензії мав нагоду висловлювати свої враження*.
Найперше зауважимо, що книга в хронологічному обсязі об’ємна – охо-
плює період від найдавнішого часу аж до початку ХХ ст. Так само представлено
й географічний простір – територія розповсюдження кельтів. Головний же лей-
тмотив – Україна і кельти, переплетіння історій, культур і долі, взаємовплив і вза-
ємозалежність, нерозривність часу і процесів.
* Ластовський В.В. Казакевич Г.М. Кельти: традиційна культура та соціальні інститути.
– К. : Фітосоціоцентр, 2006. – 260 с. ; карт. ; іл. // Вісник Черкаського університету. Серія
«Історичні науки». – Вип. 100. – Черкаси, 2007. – С. 189–190.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-80758 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2078-0133 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:14:02Z |
| publishDate | 2012 |
| publisher | Центр пам’яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури |
| record_format | dspace |
| spelling | Акуленко, В.І. Денисов, В.Н. Максимов, В.В. 2015-04-24T16:47:12Z 2015-04-24T16:47:12Z 2012 Про міжнародне право охорони культурних цінностей в суб’єктивній інтерпретації і дещо про «радянську заідеологізованість» / В.І. Акуленко, В.Н. Денисов, В.В. Максимов // Праці Центру пам’яткознавства: Зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 21. — С. 287-299. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. 2078-0133 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/80758 Рецензія на книгу: Добров П.В., Грібіна І.М., Калашникова
 В.Є. Історико-культурні цінності Східної України в
 роки Великої Вітчизняної війни : Монографія / Добров
 П.В., Грібіна І.М., Калашникова В.Є. ; Донецький нац.
 ун–т, Істор. фак–т. – Донецьк : ДонНУ, 2011. – 236 с. uk Центр пам’яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Праці Центру пам’яткознавства Рецензії, дискусійні проблеми, гіпотези, повідомлення Про міжнародне право охорони культурних цінностей в суб’єктивній інтерпретації і дещо про «радянську заідеологізованість» Article published earlier |
| spellingShingle | Про міжнародне право охорони культурних цінностей в суб’єктивній інтерпретації і дещо про «радянську заідеологізованість» Акуленко, В.І. Денисов, В.Н. Максимов, В.В. Рецензії, дискусійні проблеми, гіпотези, повідомлення |
| title | Про міжнародне право охорони культурних цінностей в суб’єктивній інтерпретації і дещо про «радянську заідеологізованість» |
| title_full | Про міжнародне право охорони культурних цінностей в суб’єктивній інтерпретації і дещо про «радянську заідеологізованість» |
| title_fullStr | Про міжнародне право охорони культурних цінностей в суб’єктивній інтерпретації і дещо про «радянську заідеологізованість» |
| title_full_unstemmed | Про міжнародне право охорони культурних цінностей в суб’єктивній інтерпретації і дещо про «радянську заідеологізованість» |
| title_short | Про міжнародне право охорони культурних цінностей в суб’єктивній інтерпретації і дещо про «радянську заідеологізованість» |
| title_sort | про міжнародне право охорони культурних цінностей в суб’єктивній інтерпретації і дещо про «радянську заідеологізованість» |
| topic | Рецензії, дискусійні проблеми, гіпотези, повідомлення |
| topic_facet | Рецензії, дискусійні проблеми, гіпотези, повідомлення |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/80758 |
| work_keys_str_mv | AT akulenkoví promížnarodnepravoohoronikulʹturnihcínnosteivsubêktivníiínterpretacííídeŝoproradânsʹkuzaídeologízovanístʹ AT denisovvn promížnarodnepravoohoronikulʹturnihcínnosteivsubêktivníiínterpretacííídeŝoproradânsʹkuzaídeologízovanístʹ AT maksimovvv promížnarodnepravoohoronikulʹturnihcínnosteivsubêktivníiínterpretacííídeŝoproradânsʹkuzaídeologízovanístʹ |