Теоретичні й практичні методи обліку об’єктів культурної спадщини
Запропоновано виклад практичних і теоретичних методів обліку об’єктів культурної
 спадщини України в історичній ретроспективі, вказано на складність, недовершеність у цій
 роботі, що обумовлена не стільки об’єктивними, скільки суб’єктивними чинниками, домінуванням ідеологічних засад...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Праці Центру пам’яткознавства |
|---|---|
| Дата: | 2013 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Центр пам’яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури
2013
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/81595 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Теоретичні й практичні методи обліку об’єктів культурної спадщини / В.П. Бадяк // Праці Центру пам’яткознавства: Зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 24. — С. 47-73. — Бібліогр.: 91 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860174758174261248 |
|---|---|
| author | Бадяк, В.П. |
| author_facet | Бадяк, В.П. |
| citation_txt | Теоретичні й практичні методи обліку об’єктів культурної спадщини / В.П. Бадяк // Праці Центру пам’яткознавства: Зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 24. — С. 47-73. — Бібліогр.: 91 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Праці Центру пам’яткознавства |
| description | Запропоновано виклад практичних і теоретичних методів обліку об’єктів культурної
спадщини України в історичній ретроспективі, вказано на складність, недовершеність у цій
роботі, що обумовлена не стільки об’єктивними, скільки суб’єктивними чинниками, домінуванням ідеологічних засад в тоталітарний період.
Предложено изложение теоретических и практических методов учета объектов культурного наследия Украины в исторической ретроспективе, указано на сложность, несовершенство в этой работе, обусловленное не столько объективными, сколько субъективными факторами, доминированием идеологических принципов в тоталитарный период.
In the article practical and theoretic methods of registration objects of cultural heritage of Ukraine
are exposed in the historical retrospective. It is stressed on the complication and incompleteness of this
activity caused with subjective causes rather than objective and by domination ideological principles
of totalitarian period.
|
| first_indexed | 2025-12-07T17:59:48Z |
| format | Article |
| fulltext |
47Праці Центру пам'яткознавста, вип. 24, К., 2013
УДК 7(477):351.853
В.П. БАДЯК
Теоретичні й практичні методи
обліку об’єктів культурної спадщини
Запропоновано виклад практичних і теоретичних методів обліку об’єктів культурної
спадщини України в історичній ретроспективі, вказано на складність, недовершеність у цій
роботі, що обумовлена не стільки об’єктивними, скільки суб’єктивними чинниками, доміну-
ванням ідеологічних засад в тоталітарний період.
Ключові слова: теорія, практика, облік, культурна спадщина, об’єкт, пам’ятка, реєстр.
Охорона культурної спадщини, що охоплює правові, фінансові, матері-
ально-технічні, містобудівні й інші заходи, починається з обліку – виявлення,
наукового вивчення, класифікації та державної реєстрації її об’єктів. Облік –
30. Логовский В. Второе рождение древнего храма // Керченский рабочий. – 1976. – 31 июля. – С. 3.
31. КІКЗ НА, оп. 7, спр. 45, арк. 1.
Соколов А.А. Памятники культовой архитектуры Крыма между «серпом и молотом»
хрущевских религиозный гонений (конец 50-х – середина 60-х гг. XX в.)
Рассмотрена проблема охраны памятников культовой архитектуры в период пребывания
на посту Первого секретаря ЦК КПСС Н.С. Хрущева. На конкретных примерах показано влия-
ние политических установок, высшего руководства страны на состояние памятников. Передан
масштаб атеистической компании. Продемонстрировано бессилие действовавшего памятни-
коохраннительного законодательства и волюнтаристский характер принимаемых решений.
Особое внимание уделяется фактам разрушения культовых зданий, доведения их до аварийно-
го состояния и использования в хозяйственных целях. В качестве примеров показана непростая
судьба собора св. Владимира в Херсонесе, церкви архангелов Михаила и Гавриила в Феодосии,
храма Иоанна Предтечи в Керчи, мечетей Джума-Джами и Муфти-Джами. Освещены послед-
ствия такой политики, нанесшей непоправимый вред культурному наследию Крыма.
Ключевые слова: культовые памятники, охрана памятников, архитектура, разрушение,
Н.С. Хрущев.
Sokolov A.A. Monuments of religious architecture of Crimea between the «sickle and ham-
mer» Khrushchev religious persecution (late 50’s – mid 60’s XX century)
The problems of the protection of monuments of religious architecture in the period of the First
Secretary of the Central Committee of the Communist Party Mykyta Khrushchov. Using concrete ex-
amples show the effect of policies, the country’s leadership on the state of monuments. Transferred to
the scale of atheism. Demonstrated the impotence of the law in force of heritage protecting and volun-
taristic nature of decisions. Special attention is paid to the facts of the destruction of religious buildings,
bringing them to the emergency condition and use for commercial purposes. An example of the diffi cult
fate of the Cathedral of St. Vladimir in Chersoneses, church of the Archangels Michael and Gabriel in
Theodosia, St. John the Baptist church in Kerch, Juma-Jami and the Mufti-Jami mosques. Sanctifi ed by
the consequences of these policies, has caused irreparable damage to the cultural heritage of the Crimea.
Keywords: religious monuments, protection of monuments, architecture, destruction, Mykyta
Khrushchov.
Подано до друку: 18.09.2013 р.
48 ISSN 2078-0133
це комплекс теоретичних і практичних дій, в рамках Закону «Про охоро-
ну культурної спадщини», спрямованих на з’ясування кількісного та якісно-
го стану культурних надбань, їх поціновування з археологічного, естетично-
го, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи
художнього погляду [1], щоб надати об’єкту культурної спадщини статусу
пам’ятки, себто внести його в Державний реєстр (Держреєстр). Увага дослід-
ників (І. Абрамова, П. Арсенич, О. Береговський, П. Калугін, Ю. Стріленко,
Н. Поляцкова, О. Титова, Е. Піскова, Л. Федорова, В. Чешко, Л. Семенчук) до
даної проблеми не вгасає [2], проте вона настільки об’ємна, складна й неодноз-
начна, що вимагає подальшого вивчення.
Набутий вітчизняний і зарубіжний досвід засвідчує, що успіх у цій спра-
ві забезпечується застосуванням різних методів щодо виявлення та наукового
вивчення об’єктів, котрі заслуговують на статус пам’ятки.
Збір і фаховий аналіз джерельного фактажу треба починати з літературно-
го методу. Він передбачає прискіпливе вивчення писемних джерел на обраний
об’єкт, складання бібліографії. Треба знати все, що опубліковано про об’єкт,
аби мати про нього максимальні дані й не повторюватися, не претендувати на
першовідкривача. Зрештою, цього вимагає етикет науковця, повага до праць
попередників. Опісля братися за неопубліковані матеріали, що можуть збері-
гатися в архівних, музейних фондах, рукописних відділах бібліотек. Вивчення
писемних джерел потрібне як для теоретичних обґрунтованих висновків, отри-
маних у процесі досліджень, так і спростувань багатьох легенд, міфів, особливо
фальшивок, що продукувалися ворожою ідеологією стосовно історії України.
Джерельну інформацію про об’єкт виявлення та дослідження можна отри-
мати за допомогою дистанційного методу – звернення до місцевих органів
влади, активістів Українського товариства охорони пам’яток історії та куль-
тури (УТОПІК), громадськості письмово, через пресу. Цей метод використо-
вували краєзнавці В. Плащанський, В. Чернецький у другій половині XIX ст.,
зібравши дані про ряд міст і сіл Галичини [3], а також автор цих рядків, дові-
давшись про драматичну долю о. М. Сікори, депортованого 1945 р. з Польщі
на місце його спочинку в с. Мишків на Тернопільщині [4].
Пошук, дослідження об’єктів передбачає їх відвідання, якщо по-іншому –
здійснення експедиційного методу. Збір фактажу на місці якнайбільше поєднує
теоретичні знання з практикою. Цей популярний метод має також велике пізна-
вально-виховне значення, формує національно-патріотичні почування, згурто-
вує подвижників, що засвідчили роки кризи і падіння радянської тоталітарної
системи, коли масово проводилися походи в пошуках меморіальних місць бор-
ців за незалежність України, їх упорядкування, відновлення. Часопис «Пам’ятки
України» став інформаційним спонсором експедиції «Забуті могили», опублі-
49Праці Центру пам'яткознавста, вип. 24, К., 2013
кувавши десятки повідомлень на цю болючу для українства тему [5]. «Забуті
могили – це карби нашої совісті. Забуті могили – це збіднілі душі…» [6], – писав
відомий письменник Р. Федорів. Свою біль він виклав у фундаментальній стат-
ті «Могила на Україні» [7].
Експедиція – справа відповідальна, її проведення мусить бути добре про-
думане й підготоване. Сказане стосується і археологів, хоча вони як професі-
онали зобов’язані знати свою методу пошуків, без чого не отримають дозволу
(«відкритого листа») на розкопки. Обстеження, дослідження об’єктів не обі-
йдеться без використання фотоапарата, відеокамери, а також давніх і завжди
надійних засобів – олівця (ручки) й зошита.
Особливу увагу слід надати старим будівлям, побутовим речам, котрі
щезають. Їх треба докладно описати (інвентаризувати), про виняткові знахід-
ки потрібно повідомити органи влади або відповідні установи культури, запо-
бігти, щоб вони не стали здобиччю шахраїв, злодіїв.
Художньо-обдаровані учасники експедиційного методу матимуть наго-
ду зробити замальовки пам’ятних об’єктів. Такі роботи завжди мали й мають
свою специфічну цінність і джерельну вагу, якщо згадати зарисовки історич-
них об’єктів, зроблені Т. Шевченком. Виявити свій мистецький хист можна
під час польових спостережень, що стосуються обстеження, обмірів об’єктів,
визначення стану їх збереженості. Приміром, це добре показав художник
М. Козурак як учасник експедиції «Фортеці і замки України», очолювану
директором Центрального державного історичного архіву України у Львові
О. Мацюк. Експедиція, подолавши 2500 км, обстежила в травні-червні 1990 р.
в понад 50 населених пунктах більше 50 фортифікаційних об’єктів. На жаль, як
констатовано у звіті експедиції, «це була подорож слідами руйнацтва, безгос-
подарності, беззаконня» [8].
Аналогічних експедиційно-дослідницьких праць місцями історичної
минувшини більшає. Крім описово-ілюстративного матеріалу, інколи їх авто-
ри вдаються до методів картографічного – позначення на мапі краю, України
пам’яток, або статистичного, що полягає у відборі кількісних показників, їх
динаміку у зростанні чи зменшенні. Цей метод, викладений у таблицях, схе-
мах, діаграмах, графічних зображеннях, завжди доречний і корисний.
Сприйматиметься підсумкова робота з конкретними порадами щодо вла-
штування експозиції, звернення до державної інституції з пропозиціями сто-
совно збереження об’єкта, його класифікації та внесення у державний список,
вжиття інших нагальних заходів у цій болючій ділянці, в якій ніколи не бра-
кувало проблем.
Проблеми не винятково сучасні та не поодинокі, і в цій справі громад-
ським подвижникам відводиться не остання роль. Пошук і дослідження цін-
50 ISSN 2078-0133
ностей минулого має супроводжуватися бажанням їх захищати як від при-
родних катаклізмів, так і від антропологічного чинника. Це аксіома, про яку
знають, за котру чимало ратує, але зарадити на ділі не в стані так, якби це було
належно. Ще в сиву давнину звучали заклики до порятунку цінностей культу-
ри від пограбувань, руйнації.
Із зростанням мілітарної потуги прямо пропорційно зростали й людські,
матеріально-духовні втрати. У цьому сенсі ХХ ст. сягнуло апогею, переніс-
ши дві світові війни, безліч локальних конфліктів. Наміри окремих особистос-
тей, товариств запобігти руйнаціям, виробити й запровадити морально-етич-
ні норми поведінки войовничим авантюрникам переважно уподібнювалися
«голосу волаючого в пустелі», бо «коли гармати грають – музи мовчать».
Зайве повторювати про масштаби втрат українського народу, землею якого
пройшлися молохом війни так звані соціалістичні перетворення. Попри цей
трагізм, в Україні ніколи не бракувало особистостей різного соціального й
інтелектуального рівня, аби не заступитися за національні святині, намагатися
їх зберегти, що нерідко коштувало їм власного життя.
Труднощі та драматизм у цій справі передусім полягали в тому, що
Україна впродовж віків була підневільною, розтягнутою сусідніми державами,
а, отже, не могла мати цілісної статистичної картини наявних цінностей куль-
тури, пам’яткоохоронної тактики й стратегії.
У Західній Україні, що опинилася з волі переможців Першої світової війни
у складі відновленої Польщі, домінуючу роль у суспільно-політичному й духо-
вному житті відігравали поляки. До слова, вони займали провідні місця й за
австро-угорського панування, успадкувавши пам’яткоохоронні засади, які іні-
ціював цісарський уряд, починаючи від створення 1850 р. Центральної комі-
сії для дослідження та збереження давніх і ошатних будівель Відня; небавом –
до створення мережі виконавців-консерваторів, Грона консерваторів у 1888 р.,
в т.ч. для Східної Галичини [9], зрештою – ухвалення відповідного закону 1903 р.
З прийняттям останнього, здійснено організаційні заходи, зокрема справу охо-
рони пам’яток передано до компетенції Міністерства віросповідань і народної
освіти, засновано консерваторські уряди на чолі з генеральними консерватора-
ми на місцях [10].
Проте сприймати ці правові нововведення як гарантію цілковитої недотор-
каності архітектурних споруд не доводилося, особливо там, де держава не вкла-
дала грошей. Укладання реєстрів ще не було на часі, хоча вже поширювалася
практика опису цікавих об’єктів, як це зробив журналіст «Gazety Lwowskiej»
Ф. Лобеський стосовно костелів і церков Львова. Значні дослідження, інвен-
таризацію об’єктів архітектури розгорнули активісти польського науково-гро-
мадського «Товариства шанувальників старожитностей Львова», заснованого
51Праці Центру пам'яткознавста, вип. 24, К., 2013
в 1906 р. Своєрідною альтернативою йому стало «Товариство охорони україн-
ської старовини», створене в 1913 р. за ініціативою І. Свєнціцького [11].
Початок ХХ ст. можна характеризувати як значне збагачення теоретично-
правових засад охорони об’єктів культури, їх популяризацію.
Отже, успадковані нормативи Грона консерваторів від 1920 р. стали дер-
жавною структурою й отримали назву Консерваційного управління, яке існу-
вала до приходу радянського режиму у вересні 1939 р. У цьому міжвоєнному
відрізку часу функціонували різні підструктури. Впродовж цього останньо-
го десятиріччя головою Львівського окружного уряду консервації був доктор
З. Гернуг, який зарекомендував себе плідним практиком і знавцем історії мис-
тецтва, автором праць, розпочав реалізацію програми інвентаризації пам’яток
Львова, що супроводжувалася науковими описами, виготовленням фотокліше,
архітектурними обмірами [12].
Напевно, цей доробок послужив науковим багажем, аби в 1933─1934 роках
Львівський воєводський уряд надав давнім житловим, культовим, громад-
ським будівлям Львова статус пам’яток. Було сформовано концепцію місць-
заповідників. До цих важливих питань долучилися й «Товариство охорони
інтересів і культури Львова», що виникло в 1934 р. Результатом спільних урядо-
вих і громадських зусиль визнано в 1937 р. середмістя Львова пам’яткою [13].
Про визнання пам’яток у регіональному або державному масштабі ще
не йшлося. Приватна власність загальмовувала цей процес. Тим паче, не
відаємо, як вирішувалися питання щодо об’єктів українського походжен-
ня. Антиукраїнська політика, яку реалізовували польські «яструби», звела-
ся до того, що Східну Галичину, переважно населену українцями, офіційно
назвали Східною Малопольщею, про обіцяну культурну автономію «забули».
Українцям вдалося з великими труднощами врятувати могили січових стріль-
ців, вояків Української Галицької Армії, що загинули в польсько-українській
війні 1918–1919 років [14], встановити, внаслідок археологічних розкопок, про-
ведених Я. Пастернаком, що столиця Галицько-Волинського князівства Галич
була на місці теперішнього с. Крилису Галицького району, виявити в залишках
Успенського собору останки кн. Ярослава Осмомисла, які тепер покояться у
крипті собору св. Юра у Львові. Ще один національний подвижник М. Драґан
уклав список «Українських дерев’яних церков» у 2-х томах [15]. Звичайно
список не мав пам’яткоохоронної ваги, але давав уявлення про їхню кількіс-
ну й архітектурно-мистецьку вартість. Ще скажемо, що православні церкви
Холмщини й Підляшшя, коли наприкінці 1937 р. поляки почали їх ліквідову-
вати як «непотрібні об’єкти». З 389 церков залишилася 51, 149 перетворено на
костели, 189 зруйновано [16]. У такий спосіб українців краю змушували пере-
ходити на католицтво, ополячуватися.
52 ISSN 2078-0133
Не менш драматичні події відбувалися з храмами в підрадянській Україні.
Різниця лише в тому, що марксистсько-ленінська ідеологія взагалі не сприйма-
ла релігійні вірування, оцінюючи їх як «опіум для народу».
Становлення облікової системи культурних надбань в радянській сис-
темі проходило складно з переплетінням обнадійливо-оптимістичних і зло-
чинно-драматичних процесів. Для царизму терени України, яку називали
Малоросією, була скарбницею, з котрої вивозили цінності у музеї російських
столиць – Санкт-Петербурга і Москви.
У час визвольних змагань 1917–1921 років за діяльності Центральної Ради,
Гетьманату, Директорії УНР виникали комітети, комісії з когорти українських
вчених, краєзнавців, які у важких умовах іноземного та громадянського про-
тистояння досліджували історико-культурні об’єкти, запобігали їх руйнацій.
Перемога більшовизму спричинила кардинальні, суперечливі підходи у
ставленні до надбань культури. Частина люмпенізованого пролетаріату, насна-
жена революційними гаслами «разрушить до основанья», позбиткувалася над
багатьма об’єктами старовини, культури. Більшовицький центр, що в теоре-
тичному й практичному сенсі засвідчив зразки цього нігілізму, взявшись за
пограбування за вказівкою В. Леніна (1922 р.) церковних цінностей [17], навіть
змушений був вгамовувати лівацькі пристрасті пролеткультівців, наразі пере-
конувати, що без культури, яку капіталізм залишив, життя комуністичного сус-
пільства побудувати не можна [18].
Прийняті Раднаркомом Росії перші декрети пропагувалися як «вияв ленін-
ської турботи за збереження культурної спадщини», а насправді запроваджу-
валася тотальна система державного контролю й обліку цінностей, націоналі-
зація приватної власності.
Як не дивно, але ці декрети бралися урядом Радянської України –
Раднаркомом – до виконання як власні. Це стосується декрету Раднаркому Росії
від 7 січня 1924 р. «Про облік і охорону пам’яток мистецтва, старовини і приро-
ди» [19], в якому викладені загалом добрі наміри, але з незначним результатом.
Одночасно маємо підстави стверджувати, що декрет, в умовах розгортан-
ня українізації, стимулював появу в Україні нормативного акту – Положення
Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету й Раднаркому УРСР
«Про пам’ятники культури і природи» (1926 р.) [20]. Це перший в Україні
законодавчий акт, в котрому кодифіковано всі попередні радянські декрети й
постанови та використано досвід у цій галузі, а також розроблено нові прави-
ла і порядок обліку, охорони, утримання, дослідження й пропагування музей-
них і позамузейних (нерухомих) пам’яток. Останні класифікувалися за респу-
бліканськими та місцевими категоріями, а критерії їхніх цінностей базувалися
на науковому, історичному або мистецькому значенні. Хоча вживання загаль-
53Праці Центру пам'яткознавста, вип. 24, К., 2013
ноприйнятих «пам’ятники культури і природи» законодавчо не визначалися,
проте за ним, фактично, закріплювався термін для всіх об’єктів, що бралися
під державну охорону.
До цього положення в нормативних текстах не було термінологічної єднос-
ті, вживалися різні понятті: «пам’ятники мистецтва і старовини», «історичні та
мистецькі цінності» тощо.
Виконувати Положення доручалося створеним Українському коміте-
ту охорони пам’ятників культури (УКОПК) і Українському комітету охоро-
ни пам’ятників природи (УКОПП), а також Всеукраїнському археологічно-
му комітетові (ВУАК). Вони розпочали першу державну реєстрацію пам’яток
культури України. Спочатку акцентовано увагу на найважливіші пам’ятки,
розподілено й розіслано на місця форми облікової документації – «Анкету»
для збирання відомостей про пам’ятки матеріальної культури, природи, що
підлягають охороні, «Реєстраційні картки» тощо [21].
У травні 1927 р. УКОПК склав загальний список зареєстрованих нерухо-
мих об’єктів культури: археології, історії та архітектури [22]. Нарком освіти
УРСР класифікував їх за категоріями республіканського та місцевого значення.
До першої відніс 562 об’єкти, в т.ч. 374 архітектури, 101 археології, 87 істори-
ко-революційних і меморіальних. Тоді ж, УКОПП вніс у список 199 пам’яток
природи, низка з котрих мали також історичну й архітектурну цінність [23].
Низку пам’яток затверджено окружними комітетами й класифіковано їх як
пам’ятки місцевого значення. В окремих округах, зокрема на Донеччині, Волині,
облік не проводився, що можна вважати як невимогливість органів влади до
цієї справи та відсутність відповідних фахівців. Найкраще справи йшли в архе-
ологів. Приміром, завдяки розробленим професором О. Федоровським інструк-
ціям і програмам для розвідок, реєстрації та опису пам’яток археології нарахо-
вано їх в Україні 36 тис. [24].
Далі більше: укладено п’ятирічний план історико-археологічних дослі-
джень. У 1928 р. працювали експедиції в 30 із 40 округів України. Значною
мірою це обумовлено масштабами індустріалізації в СРСР. Одним із головних
її об’єктів було будівництво Дніпрогесу на Запоріжжі. Тут, перед затопленням
історичних місць, від 1926 до 1929 р. працювала експедиція на чолі з академі-
ком Д. Яворницьким. Виявлено давні могильники, кургани, неолітичну стоян-
ку, землянки, п’ять мечів доби кн. Святослава Ігоревича, запорізькі поховання.
Сотні ящиків зі знахідками відправлено в музеї Києва, Харкова, Катеринослава
(Дніпропетровська) [25].
У 1920-х роках досліджувалися античні пам’ятки Причорномор’я, горо-
дище в с. Усатів поблизу Одеси, археологічні пам’ятки на Слобожанщині,
а також меморіальні пам’ятки на кладовищах у Києві. Надгробники класифі-
54 ISSN 2078-0133
кувалися відповідно до їх історико-мистецької цінності і вписувалися в облі-
кові картки [26].
Розпочато оприлюднення знахідок, пошуків. УКОПК видав у 1927 р. пер-
ший збірник «Охорона пам’яток культури на Україні», в якому вміщено загаль-
нопрограмову статтю, інформаційно-інструктивні матеріали. Більшість з них
стосувалася пам’яток археології. Особливу увагу надано вивченню й охороні
залишків старогрецького міста (колонії) Ольвії, якщо взяти до уваги дві урядо-
ві постанови 1921 р. і 1924 р. [27].
Наступні випуски збірників про охорону пам’яток культури в Україні пла-
нувалися присвятити історико-революційним, архітектурним пам’яткам.
Акцент на історико-революційні об’єкти посилювався, особливо у зв’язку
з наближенням десятиріччя більшовицького перевороту (1927 р.) Всесоюзні
та республіканські урядові структури ухвалили відповідні заходи, серед яких
передбачався пошук, облік і взяття під охорону нерухомих пам’яток револю-
ції і громадянської війни, визначався порядок їх реєстрації і класифікації [28].
Увага до цього виду пам’яток недавньої минувшини означала значно біль-
ше, ніж елементарний облік. Кінець 1920-х – початок 1930-х років позна-
чений агресивними проявами до об’єктів культурної спадщини, що нерідко
визначалися носіями буржуазної ідеології. Тон у цій нігілістичній справі задав
Перший всеросійський збір музейників (грудень 1930 р.), на якому констату-
валося, що «переважна більшість архітектурних пам’яток може бути з успіхом
і без особливої втрати використана для потреб сучасності» [29].
В Україні, що підходила до найтрагічніших сторінок у своїй історії – колек-
тивізації–голодомору–геноциду – це «почули». Партія влади почала організо-
вувати «нарікання трудящих» на церковників, котрі зі своїми обрядами, дзво-
нами не дають нормально працювати. Особливу агресивність демонструвала
Спілка войовничих безвірників (безбожників). Небавом вона рапортувала, що
в 1930 р. закрито 535 культові споруди. З 12300 церковних будівель у 1917 р.
до 1936 р. закрито 7341. Понад 65 % пам’яток архітектури культового призна-
чення в 1930-ті роки було зруйновано або перебудовано [30].
Спроби УКОПК та Наркомосу УСРР вплинути на негативний процес у куль-
турній спадщині не мали жодного успіху. Сотні пам’яток втрачали свій статус,
інші розпорошувалися по різних відомствах, що послаблювало їх захист. Так, у
Києві опинилися у підпорядкуванні комунального господарства Золоті ворота,
Андріївська церква, будинок-музей Т. Шевченка, брама Заборовського, косий
капонір Новокиївської фортеці, пам’ятники Б. Хмельницькому і Магдебурзькому
праву. Пам’яткоохоронні структури ліквідовувалися, а з ними – в прямому розу-
мінні цього слова – їхні ревниві працівники [31].
55Праці Центру пам'яткознавста, вип. 24, К., 2013
Наситившись мільйонами безневинних жертв і вивівши з духовного вжит-
ку тисячі цінностей української культури, більшовицький режим знову вирі-
шив злукавити, заявити, що пам’ятки культури йому не чужі. У серпні 1940 р.
Раднарком УРСР прийняв постанову «Про організацію Комітету охорони та збе-
реження історико-культурних, архітектурних і археологічних пам’яток УРСР»,
який очолив письменник П. Панч [32]; організувалися відповідні місцеві струк-
тури при облвиконкомах. Нагадаємо, що майже рік тому були возз’єднанні з
УРСР західноукраїнські землі, тож у комплексі «соціалістичних перетворень
в оновленому краї» пасували пам’яткоохоронні заходи. Форсованими темпа-
ми вилучалися цінності з приватних музейних колекцій, книжки передавалися
у бібліотеки, що оголошувалися державними, відверті антибільшовицькі сим-
воли, які возвеличували подвиги поляків у радянсько-польській війні 1920 р.,
зносилися тощо. Така ж доля спіткала багатьох, хто переймався національною
культурою і не подався «за Сян», себто за кордон, де господарювали німецькі
окупанти на території Польщі.
Воєнне лихоліття, що пройшлося молохом Україною, завдало непоправних
втрат її культурній спадщині. Наскільки радянський режим щиро переймався
цими втратами – важко сказати, але розгорнути пропагандистську кампанію,
що це справа винятково німецьких загарбників – незабарився.
До незавершеного обліку пам’яток довоєнного часу, руйнацій, до яких долу-
чилися в роки війни, треба було повертатися, на що націлювала чергова постано-
ва Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У від 6 грудня 1945 р. «Про заходи до впоряд-
кування стану пам’ятників культури, старовини і природи на території УРСР»,
якою затвердили «Положення про пам’ятники культури і старовини» [33].
Цей акт успадкував окремі правові позиції «Положення» 1926 р., але класифіку-
вав пам’ятки залежно від наукової, художньої або історичної цінності на кате-
горії союзного, республіканського і місцевого значення, а також визначав мето-
дику їх наукового дослідження, обліку й складання державних реєстрів тощо.
Проте в термінологію спадщини знову внесено різнобій, бо мовилося про
«пам’ятники культури і старовини». Їх дефініції відсутні.
До недоліків також слід віднести розпорошеність пам’яток: історії, мону-
менти і заповідники підпорядковано Комітетові у справах культурно-освітніх
установ; архітектури, монументального живопису, скульптури, садово-парко-
вої архітектури – Управлінню у справах архітектури.
У 1946 р. створено Урядову комісію з охорони пам’яток культури і старо-
вини для здійснення загальнодержавного нагляду за всіма пам’ятками. Комісія
розглядала проекти державних списків пам’яток, затверджувала порядок облі-
ку, реєстрації тощо, санкціонувала проведення археологічних розкопок, мала
56 ISSN 2078-0133
право вимагати від різних структур звіти з питань обліку і охорони пам’яток.
Зроблено інші заходи, які посилювали контроль у цій справі.
Таким чином, друга державна реєстрація пам’яток культури була забезпе-
чена нормативними актами і відповідними виконавськими структурами, які
пожвавили роботу стосовно виявлення та наукового опису пам’яток, взяття їх
на державний облік. Активну участь у цій роботі взяли краєзнавці, працівни-
ки музеїв, заповідників. Кількість зареєстрованих пам’яток історії, археології
і мистецтва зростала.
Проте у зв’язку з ухваленням постанови Ради Міністрів СРСР від 14 жов-
тня 1948 р. «Про заходи до поліпшення охорони пам’яток культури» в роз-
роблену систему обліку пам’яток внесено корективи, запровадивши єдиний
термін «пам’ятки культури», а в затвердженому Положенні, в якому визна-
чені права і функції союзних, республіканських і місцевих державних орга-
нів, встановлено єдиний порядок обліку, реєстрації, охорони та використання
пам’яток. Останніми вважалися ті, що мали наукову, історичну або художню
цінність, тобто підтверджено раніші критерії. Всі пам’ятки ділилися на чоти-
ри види: архітектури, мистецтва, археології та історії із зазначенням переліку
типових об’єктів. Серед історичних пам’яток такими значилися, що пов’язані
з важливими подіями «в житті народів СРСР, революційним рухом. грома-
дянською війною і Великою Вітчизняною війнами, соціалістичним будівни-
цтвом», життям і діяльністю видатних діячів, народних героїв [34].
Рада Міністрів УРСР у тому ж 1948 р. майже адекватно відреагувала на
союзні ухвали відповідними постановою і положенням. На відміну від попе-
редніх нормативів, тепер пам’ятки класифікувалися за двома категоріями:
союзною і республіканською. Фактично поза правовим захистом залишав-
ся великий масив культурної спадщини місцевого значення. За практичним
призначенням пам’ятки поділено на 3 групи: не можуть використовуватися
(окопи, вали, обеліски, фонтани, стіни тощо); можуть використовуватися як
музеї, наукові установи зі збереженням їх цінностей; можуть використовува-
тися у господарських справах без заподіяння їм шкоди.
Займатися питаннями охорони й використання пам’яток було покладе-
но на Комітет у справах культурно-освітніх установ (стосовно пам’яток істо-
рії і археології), Управління у справах архітектури (стосовно пам’яток архі-
тектури), Комітет у справах мистецтв (стосовно пам’яток мистецтва). Урядова
постанова зобов’язувала ці структури провести впродовж 1948–1949 років
облік виявлених пам’яток [35].
Очевидно зобов’язання було обтяжливим, бо тільки в 1949 р. комітети в
справах мистецтв та архітектури затвердили інструкції про порядок обліку,
реєстрації, утримання і реставрації пам’яток, підпорядковані їм; наступного
57Праці Центру пам'яткознавста, вип. 24, К., 2013
року аналогічну інструкцію стосовно археологічних та історичних пам’яток
затвердила Рада Міністрів УРСР [36].
Справа набула затяжного характеру, пов’язаного значною мірою з реор-
ганізаційними акціями, що розпочалися після смерті Й. Сталіна в 1953 р.
Замість ліквідованих комітетів у справах мистецтв і культурно-освітніх уста-
нов утворено Міністерство культури УРСР, на яке покладено функції займа-
тися пам’ятками цих комітетів, Управління у справах архітектури перетворе-
но на Державний комітет у справах будівництва і архітектури УРСР (Держбуд
УРСР), за яким залишилися пам’ятки архітектури.
Останній завершив роботу щодо обліку пам’яток архітектури, список яких
затвердила 25 березня 1956 р. Рада Міністрів УРСР. У ньому значилося 2057
визначних архітектурних об’єктів республіканського значення [37].
Але чинність списку була нетривалою. Чергова атеїстична кампанія в
СРСР, скорочення коштів насамперед на потреби культури та мистецтва були
підставою для ухвалення 14 червня 1961 р. постанови Ради Міністрів УРСР
«Про виключення із списків пам’яток архітектури Української РСР об’єктів,
що не мають визначної цінності» [38].
Упродовж двох проведених у 1961–1962 роках свавільних кампаній, які
підсумувала урядова постанова від 24 серпня 1963 р. «Про впорядкування
справи обліку та охорони пам’яток архітектури на території Української РСР»,
у державному списку залишилося 1346 пам’яток під 864 охоронними номе-
рами [39]. Львівщина позбулася у списку замку XVII ст. в с. Білий Камінь,
церкви Святого Духа 1502 р. з фресками XVII ст. в с. Потеличі, у Львові –
Преображенської церкви і костелу Єлизавети, Київ – Кловського палацу й
окремих споруд Видубицького монастиря, в низці регіонів – великої кількості
пам’яток дерев’яного зодчества, особливо на Лівобережжі.
У вересні того ж 1963 р. уряд УРСР розпорядився, щоб місцеві органи
влади, Міністерство культури, Академія наук провели реєстрацію та паспорти-
зацію визначних історичних, археологічних і мистецьких пам’ятників, подавши
до липня наступного року Раді Міністрів УРСР для остаточного затвердження
їх списків [40]. Уряд УРСР підсумував роботу щодо реєстрації і паспортизації
цих пам’яток [41], але остаточний список не з’явився. Зате побільшало критич-
них писемних і усних заяв на тему ставлення до об’єктів культурної спадщи-
ни в цей складний час першої половини 1960-х років. Маються на увазі лист до
ЦК КПУ «Назрілі питання охорони пам’яток культури», підписаний академіком
М. Рильським, доктором архітектури Є. Катоніним, художниками К. Томенком,
В. Касіяном, Г. Меліховим, Г. Довженком, ученим С. Бібіковим й іншими [42],
індивідуальні протестні заяви не менш авторитетних особистостей – Г. Логвина,
І. Гончара, М. Брайчевського, О. Апанович [43], котрі здебільшого дратували
58 ISSN 2078-0133
партійних можновладців. Так, гострокритичну статтю М. Брайчевського ніхто в
Україні так і не наважився надрукувати, вийшла вона з окремими скорочення-
ми в московському журналі.
Подія не поодинока, коли українські подвижники могли реалізувати певні
ідеї радше в Москві, ніж в Україні, де завжди була підвищена увага партій-
но-репресивних органів до національно-культурних проявів. Усунення з най-
вищих партійно-урядових посад «волюнтариста і суб’єктивіста» М. Хрущова
(1964 р.) означало, за заявами наступних кремлівських керманичів, повернення
до «ленінських норм бережливого ставлення до культурної спадщини», «ідей
монументальної пропаганди».
Наразі, ці нові віяння набували переважно агітаційного поширення, опти-
мізували. Примітною активністю заявила про себе Науково-методична рада
з охорони пам’яток культури Міністерства культури СРСР, яка провела вліт-
ку 1965 р. декілька пам’яткоохоронних акцій, відрядила в Україну комісію,
котра вивчала ці питанні у Києві, Чернігові, Львівській і Закарпатській облас-
тях, дійшовши висновків, що тут наявні серйозні прорахунки. Скорочення спис-
ку пам’яток архітектури в 1956 р. на понад третину проводилося з порушенням
положень про науковий облік і охорону пам’яток. Для виправлення наявного
стану заявлялося про необхідність упродовж 1965–1966 років унести до спис-
ку всі пам’ятки, що перебувають під державною охороною, а також усі вияв-
лені та вивчені пам’ятки архітектури, затвердивши їх у цьому списку. Президія
Науково-методичної ради з охорони пам’яток культури Міністерства культу-
ри СРСР схвалила звіт і пропозиції комісії й рекомендувала його опублікува-
ти [44]. Звіт справді виявився фаховий, пропозиції раціональні, але в більшості
вони залишалися такими.
Тоді ж, у липні 1965 р., уряд УРСР затвердив списки із 374 пам’яток респу-
бліканського значення: 115 пам’яток мистецтва, 117 – історії, 142 – археології
[45]. Цікаво, що список починається з пам’яток мистецтва, а не з найдавніших –
пам’яток археології. Бо перші в ньому – це пам’ятники, бюсти борцям за радян-
ську владу, її вождям, героям війни й соціалістичної праці. Таких у списку було 86.
Ідеологічний підтекст списку очевидний, як і частка пам’яток на Львівщині,
що нараховувала 16 пам’яток: 3 – мистецтва (пам’ятники В. Леніну, І. Франку,
А. Міцкевичу); 8 – історії (Пагорб Слави, могили І. Труша, С. Крушельницької.
Я. Галана, С. Тудора і С. Гаврилюка, М. Шашкевича, І. Федорова, І. Франка);
5 – археології (замочок у Белзі, городище в Підгірцях, с. Звенигород, Буськ,
Високий замок у Львові).
Тож, на перший погляд друга державна реєстрація пам’яток культури
усіх чотирьох видів наче завершилася, вона охопила 1720 об’єктів, а всього
з пам’ятками місцевого значення – майже 22570: мистецтва – 1812, історії –
59Праці Центру пам'яткознавста, вип. 24, К., 2013
11551, археології – 7860, архітектури 1346 [46]. Проте мовимо лише про кіль-
кісний, але не про якісний бік реєстрації.
Затвердивши списки пам’яток культури, Уряд УРСР зазначив, аби відпо-
відні центральні й місцеві органи влади продовжували роботу щодо вивчен-
ня цих пам’яток і при потребі подавали в Раду Міністрів УРСР пропозиції про
внесення змін до відповідного списку, зокрема республіканського значення.
Помітними тогочасними подіями стали заснування наприкінці 1966 р.
Українського товариства охорони пам’ятників історії і культури (УТОПІК),
чого давно домагалася національно свідома громадськість, прийняття 20 люто-
го наступного року урядом УРСР постанови «Про стан і заходи по дальшому
поліпшенню охорони та збереження пам’ятників архітектури, мистецтва, архе-
ології та історії в Українській РСР» [47]. Автори цього документу обурюють-
ся вилученням зі списків низки пам’яток, котрі нищилися або були розібрані,
а також тим, що відповідні наукові установи не надають уваги проблемам облі-
ку, використання та популяризації пам’яток. Постанова зобов’язала Держбуд
УРСР і Міністерство культури УРСР продовжити роботи щодо виявлення,
обстеження та паспортизації пам’яток, підготувати до видання в 1968 р. ілю-
стровані довідники пам’яток, що перебувають під охороною держави.
Наведений пасаж не позбавлений лукавства, бо майже всі ті, котрі «обурю-
ються», декілька років тому із запопадливою наполегливістю вимагали від міс-
цевих чиновників вилучити пам’ятки із державних списків.
Словом, пам’яткоохоронна діяльність, а фактично її імітація набирала обер-
тів, – і це не могло не втішати багатьох наївно свідомих громадян, а новоство-
рене товариство охорони пам’яток навіть величати «Товариством патріотів».
Акцент, попри все, робився переважно на історичних об’єктах, пам’ятках
революційної, бойової і трудової слави радянського народу, увінчанні цієї слави
у меморіалах, пам’ятниках, знаках, символах тощо, що в низці випадків спричи-
нилося до монументальної гігантоманії, пронизаної міфами та браком мистець-
кої вартості. Суттєво призупинена в часи відлиги, тепер вона активізувалася.
Своєрідним генератором цього процесу були підготовка та помпезне від-
значення 20-річчя перемоги над нацистською Німеччиною (1965 р.), 50-річчя
Великої Жовтневої соціалістичної революції (1967 р.), 100-річчя від дня
народження В. Леніна (1970 р.), 50-річчя утворення СРСР (1972 р.) тощо.
На поповнення історичної спадщини спрямовувалися започатковані в 1965 р.
Всесоюзні походи комсомольців і молоді місцями героїчної слави радянського
народу, пошук таких місць «червоними слідопитами». Внаслідок цього в цен-
тральний штаб таких походів надходили рапорти про виявлені десятки тисяч
різних об’єктів, про встановлені знаки, що вражають не стільки реальними від-
криттями, скільки приписками, характерними для радянської системи [48].
60 ISSN 2078-0133
До чергової ювілейної річниці більшовицького перевороту (1977 р.) істори-
ко-культурне надбання УРСР нараховувало 47303 пам’ятки, з них ті, що увінчу-
вали більшовицький переворот і громадянську війну – 805, Велику Вітчизняну
війну – понад 27 тис., пам’ятників мистецтва – 4991, археології – 10093, архі-
тектури – все ті ж 1346. Щоправда, понад 760 споруд минулого та сучасності
значилося у додаткових списках, підготовлених Держбудом УРСР [49].
Тогочасний маніпулятивний підхід до поцінування спадщини з класових,
інтернаціоналістських позицій, викладених у постанові ЦК КПУ «Про робо-
ту Українського товариства охорони пам’ятників історії та культури» (жовтень
1972 р.) [50], критиці книги першого секретаря ЦК КП України П. Шелеста
«Україно наша Радянська» [51], рішення травневого 1974 р. пленуму ЦК КПУ,
що розглянув питання ідеологічної роботи в Україні [52], озвучив 27 листопада
1976 р. на ІІІ з’їзді УТОПІК голова правління, багатолітній заступник Голови
Ради Міністрів УРСР з гуманітарних питань П. Тронько: «нам чуже сліпе схи-
ляння перед старовиною взагалі. Нас повинні насамперед цікавити і приваблю-
вати ті пам’ятники старовини, які відображають боротьбу трудящих мас, проти
гнобителів, ті історичні постаті, які надихали і очолювали цю боротьбу.
Але не менш чуже нам і недбайливе, байдуже, а часом нігілістичне став-
лення до історичної та культурної спадщини, позначення минувшини загалом
ярликом патріархальщини, штучне зміщення подій як у часі, так і в їх конкрет-
но-історичній значимості» [53].
На цій ідеологічній платформі завершувався процес запровадження єди-
ної уніфікованої форми обліку всіх пам’яток СРСР (березень 1972 р.) [54].
Ці документи вміщують науково-історичну довідку про пам’ятку, що харак-
теризують її громадську, наукову й мистецьку цінності, доповнену світлиною
і планом розміщення. Документація виготовлялася у трьох примірниках: два
українською мовою (для місцевих і республіканських органів), один – росій-
ською (для створення Всесоюзного наукового центру документації пам’яток
історії та культури). Власне, московські структури насамперед були зацікавле-
ні мати докладну документацію про культурні цінності народів, що входили в
радянську імперію.
Виконуючи наказ, відповідні структури України провели семінари, розро-
били методичні рекомендації, завершивши цю роботу в 1977 р. Паспортизацією
охоплено 46 тис. пам’яток археології, історії і мистецтва всесоюзного та рес-
публіканського значення водночас проводилася паспортизація понад 2 тис.
пам’яток і пам’ятних місць, виявлених додатково [55].
Аналогічна робота здійснювалася щодо пам’яток архітектури, що згідно
із Законом СРСР «Про охорону і використання пам’яток історії та культури»
(1976 р.) цей вид названо «пам’ятками містобудування і архітектури». У верес-
61Праці Центру пам'яткознавста, вип. 24, К., 2013
ні 1979 р. Рада Міністрів УРСР доповнила список пам’ятками, довівши число
їх охоронних номерів до1790, що охоплювали 3541 пам’ятку [56].
Можна сказати, що «крига скресла», бо постанова ще приписувала
Держбуду УРСР, місцевим виконкомам «продовжити роботу по виявленню,
вивченню та обліку пам’яток містобудування і архітектури».
«Крига скресла» і стосовно інших видів пам’яток, зокрема монументальної
пропаганди, що працювала на увічнення «героїчних сторінок» режиму, істо-
рії. Щодо останніх, тут завжди були застереження, щоб у списки не потрапи-
ли об’єкти, про котрі режим забороняв згадувати.
У зазначеному ідеологічному контексті в Україні реалізовувалися відповід-
ні заходи, залежно від кількості об’єктів, варті статусу пам’яток, бажання міс-
цевих чиновників, наявних подвижників. Треба зазначити, що з плином часу у
списках все більше опинялися пам’ятки не радянської спадщини, хоча наразі
вони не могли дратувати владу. Так, на Закарпатті пам’ятками визнано будів-
лю першої електростанції в Ужгороді, греблю на оз. Синевир, водяні млини й
пилорами, кузню Гамора [57], у Львові будинок трамвайного депо тощо.
Львівська обласна влада, на території якої зосереджено багато різних й уні-
кальних реліквій минулого, впродовж 1980–2001 років ухвалила 16 відповід-
них рішень, внаслідок чого під державною охороною опинилося на загал 8389
пам’яток республіканського і місцевого значення, в т.ч. містобудування і архі-
тектури – 3431, археології – 834, історії – 3822, мистецтва – 301 [58]. Це один
із найбільших показників в Україні.
Указані рішення неоднозначні, навіть з елементами парадоксальності. Якщо
в першій половині 1980-х років обліково-охоронний процес переважно стосу-
вався т.зв. пам’яток революційної, бойової і трудової слави радянського наро-
ду, то в другій половині, коли горбачовська «перестройка» схилялася до прі-
оритетів загальнолюдських цінностей, відмовляючись від класово-партійних,
у рішенні 1987 р. вже наявні об’єкти, до котрих режим ставився стримано або
замовчував. У Львові це – будинок Народного дому, в котрому проголоше-
но Західноукраїнську Народну Республіку (1918 р.), місце поховання козаків
(1648 р.), могили поета Б.-І. Антонича, архітектора В. Нагірного, художника
П. Ковжуна й інші [59].
У травневому 1991 р. рішенні Львівського облвиконкому об’єктів, що
імпонували режимові, зовсім нема [60]. Навіть більше: це був час, коли в
західноукраїнському регіоні до влади прийшли національно-демократич-
ні сили, домінував антикомуністичний рух, що рішуче відкидав спадщину
режиму. На початку осені 1990 р. низка місцевих органів влади Львівщини
(міста Червоноград, Борислав, Дрогобич, Радехів, Миколаїв) ухвалили зне-
сти пам’ятки вождеві більшовизму В. Леніну, з приводу чого було висловлено
62 ISSN 2078-0133
стурбованість Президії Верховної Ради УРСР – вона оцінила це як грубе пору-
шення закону, запропонувала радам переглянути незаконні рішення та зажа-
дала від Ради Міністрів УРСР за участю місцевих рад «організувати інвен-
таризацію наявних пам’яток історії і культури з метою визнання їх дійсної
історико-архітектурної та культурної цінності та обґрунтованості віднесення
певної частини до пам’яток республіканського значення» [61].
Львівська громада, новообрані депутати першого демократичного скли-
кання по-своєму сприйняли настанову «інвентаризації» пам’яток: 19 вересня
1990 р. знесли головний пам’ятник В. Леніну, що бовванів від 1952 р., очисти-
ли Львів ще від 23 тиражованих погрудь «вождеві». Так же вчинено і з рештою
ленінських «творів», встановлених у містах і селах області.
Настала черга позбутися інших об’єктів, виконаних із нетривких матеріа-
лів, або тих, що не мали історичної, наукової та художньої цінності. Рішенням
Львівського облвиконкому від 17 вересня 1992 р. з обліку було знято 553 такі
пам’ятки, в т.ч. 9 археології, котрі були забудовані, зруйновані або затоплені
[62]. Ще 8–10 років до того багато з цих пам’яток було тільки-но внесено у дер-
жавний список, тепер статус пам’яток вони втратили, зокрема монумент слави
Радянської армії, спішно перейменований у час падіння режиму на «Переможцям
над фашизмом» (біля якого гуртуються й досі адепти комуністичної ідеології та
проросійські елементи) [63], пам’ятники І. Федорову, Ю. Великановичу у Львові,
бійцям Першої кінної армії у смт. Олеську. Наразі, на відміну від інших аналогіч-
них пам’ятників, вони не знесенні, тому й про них мова.
Запитання, чим керувалися органи, вносячи ці об’єкти в списки, навіть не
риторичне: їх замовляли, помпезно відкривали, винятково керуючись виключ-
но ідеологічною метою.
Розвал радянської імперії та проголошення України незалежною державою
вимагали навести лад у пам’яткоохоронній системі, визначитися з критеріями
справжніх цінностей у культурній спадщині, що відповідали б міжнародним
нормам, які радянський режим майже не враховував, інтересам українства.
На порядок денний зринуло питання укладання Державного реєстру, про
що заявлено в «Основах законодавства України про культуру», прийнятих
14 лютого 1992 р. Верховною Радою України. У Державний реєстр повинні
вноситися «унікальні цінності матеріальної та духовної культури, а також
культурні цінності, що мають виняткове історичне значення для формування
національної самосвідомості українського народу, визнаються об’єктами наці-
онального культурного надбання» [64].
Поняття «унікальні цінності», як і цінності «виняткового історичного зна-
чення», не пояснюється. Зрозуміло, їх повинні визначати професіонали, опира-
ючись на об’єктивні фактори та керуючись національними інтересами.
63Праці Центру пам'яткознавста, вип. 24, К., 2013
12 серпня того ж року Кабінет Міністрів України зобов’язав відповідні
структури укласти такий реєстр згідно із затвердженим «Положенням» [65].
Про роботу над Державним реєстром національного культурного надбан-
ня, завершену в червні 1999 р., інформував часопис «Пам’ятки України» у
двох спецвипусках. Держбуд затвердив 3541 пам’ятку містобудування і архі-
тектури [66], Міністерство культури України – решту підпорядкованих йому
видів у кількості 602 пам’ятки, застерігши, що в список не внесено низку
об’єктів, як-от могилу і пам’ятник Т. Шевченку в Каневі, городище антично-
го Пантикапея тощо, оскільки вони належать до складу відповідних заповід-
ників. Останніх зі статусом національних і державних нараховувалося 50 [67].
Укладання відомствами Державного реєстру своєрідно стимулювали роз-
робку й ухвалення 8 червня 2000 р. Закону «Про охорону культурної спадщи-
ни», що вигідно відрізняється від радянського попередника, насамперед широ-
ким діапазоном критеріїв для визначення цінностей об’єкта, ліквідовує давно
набридлу фахівцям міжвідомчу розпорошеність пам’яток, утворює єдиний
Центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини з
широкими повноваженнями в особі Міністерства культури України. В даному
законі визначені терміни, класифіковані об’єкти культурної спадщини, що поді-
ляються за типами на споруди (витвори), комплекси і визначні місця, за видами
на археологічні, історичні, монументального мистецтва, архітектури та місто-
будування, садово-паркового мистецтва і ландшафтні, а за категоріями на наці-
онального і місцевого значення; виписані норми їх занесення до Державного
реєстру чи вилучення з нього. Операції з пам’ятками першої категорії здійсню-
ються Кабінетом Міністрів України, другої – місцевими органами влади [68].
Закон суттєво наближений до міжнародних приписів і норм, зокрема зна-
кової «Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини»
ЮНЕСКО від 16 листопада 1972 р. [69].
Більш фахового рівня надали Законові внесені у 2004 р. зміни та доповнення
до більшості статей. Зокрема, окремим видом пам’яток визнано об’єкти науки
і техніки, а критерієм цінностей – архітектурний чинник. Проте в ст. 13 (п. 1),
напевно через недогляд, він випущений [70].
Укладення списків Державного реєстру та ухвалення Закону України «Про
охорону культурної спадщини» стали фактологічною та нормативною базою
для Кабінету Міністрів України щодо вирішення питання про Державний
реєстр. 27 грудня 2001 р. уряд ухвалив порядок визначення категорій пам’яток
із метою занесення об’єктів культурної спадщини до Державного реєстру,
зобов’язав Міністерство культури і Держбуд затвердити облікову документа-
цію, що включає облікову картку, паспорт, коротку історичну довідку, акт тех-
нічного стану, довідку про майнову цінність об’єкта.
64 ISSN 2078-0133
Цінність об’єкта національного значення повинна відповідати критерію
автентичності, а також принаймні одному з таких критеріїв у межах країни:
а) вони справили значний вплив на розвиток культури, її складових; б) пов’язані
з історичними подіями; в) репрезентують шедевр творчого генія, стали етапними
творами видатних митців; г) були витворами зниклої цивілізації чи інших митців.
Аналогічні критерії визначено і для об’єктів місцевого значення, але в
межах регіону, певного населеного пункту чи національної меншини або
етнічної групи [71].
Урядові критерії увібрали окремі слушні міркування науковців, які вислов-
лювалися на цю складну й остаточно не вирішену проблему [72].
27 грудня 2001 р., Кабінет Міністрів України ухвалив постанову про зане-
сення пам’яток національного значення у Державний реєстр: історії – 140,
монументального мистецтва – 44, археології – 415, а також опублікував спи-
сок 57 заповідників [73].
Підготовлений реєстр Міністерства культури зазнав деяких корекцій, його
доповнено пам’ятниками М. Грушевському, П. Сагайдачному, монументом
Незалежності, що в Києві, половецькими кам’яними скульптурами в Асканії-
Новій, 25 пам’ятками історії, окремі з яких можна вважати як ностальгію за
революційно-мілітарним минулим; водночас вилучено пам’ятник загиблим у
Бабиному Яру (Київ) і 11 пам’яток археології в різних областях.
Отже, укладення Державного реєстру нерухомих пам’яток України наці-
онального значення в кількості 4143 пам’ятки на початку XXI ст. номіналь-
но завершено. Мовимо так, бо Кабінет Міністрів України досі не затвердив
Державний реєстр пам’яток архітектури та містобудування, тому заявляти про
наявність реального повноцінного реєстру не доводиться.
Попри цей недолік, маємо підстави стверджувати, що пам’яткоохоронні
нормативно-законодавчі заходи як ніколи були виведені на належний рівень.
Інша справа, що з реалізацією їх майже все по-старому: вони не чинні, руйнів-
ники пам’яток майже безкарні.
Позитивні та негативні явища в культурній спадщині дали підстави
Верховній Раді України обговорити 10 вересня 2002 р. це питання [74].
Важливо, що до його обговорення оприлюднено розмаїті інформаційно-статис-
тичні дані щодо культурного надбання, зокрема про кількість пам’яток місцево-
го значення в кожній області. З’ясовується, що станом на 1 січня 2002 р. їх нара-
ховувалося в Україні 125566, а всіх 129708, а також 62 заповідники. П. Тронько
у дещо пафосному інтерв’ю «Золотий гомін давнини» заявляє, що на держав-
ному обліку перебуває понад 150 тис. пам’яток [75]. Цю «універсальну цифру»
можна надибати і в інших публікаціях. У Законі України «Про затверджен-
ня загальнодержавної програми збереження і використання об’єктів культур-
65Праці Центру пам'яткознавста, вип. 24, К., 2013
ної спадщини на 2004–2010 рр.» (2004 р.) мовиться про 130789 пам’яток [76].
Ще одне джерело подає таблицю динаміки зменшення їх кількості від 131293 у
2003 р. до 124093 у 2007 р. [77].
Це розбурхане статистичне «розмаїття», де цифри не стикаються навіть у
межах національних об’єктів, не говорячи про об’єкти місцевого значення, не
може не викликати невдоволення, навіть обурення. Ще більше – суттю спадщи-
ни. Збігло понад 15 років як українство висловилося за незалежність, за звіль-
нення від комуністичних привидів, але вони виявилися живучими. Відносно
невелика Хмельницька область спромоглася надбати аж 474 пам’ятки, з яких
291 вшановують В. Леніна, його вчителів і соратників [78]. Говорити про якісь
мистецько-естетичні вартості цих аматорсько-тиражованих ідолів немає жод-
них підстав. Аналогічна картина спостерігалася у більшості областей, особливо
на південно-східних теренах. У 2008 р., внаслідок позиції Президента України
В. Ющенка, проведено інвентаризацію наявних списків, що завершилася вилу-
ченням 2578 пам’ятників комуністичним діячам, аналогічних пам’яток істо-
рії [79]. Не важко з’ясувати, що культурна спадщина України скоротилася до
121515 пам’яток. А ще вогонь спопелив десятки дерев’яних церков, завалився
ряд мурованих споруд, інших вилучили зі списків, бо на них кинули око захлан-
ні бізнесмени. У Києві ця рейдерська вакханалія особливо показова. У Львові
в історичному середмісті теж умудряються забудовувати привабливі ділянки.
З усього мовленого не треба очікувати на стабільний Державний реєстр
культурного надбання України, він зазнає як об’єктивних корекцій, так і
антропогенних втручань. Важливо, щоб вони були публічними, відомі широ-
кому загалові.
Певною мірою сприйнято як несподіванку чергову постанову від 3 вересня
2009 р. Кабінету Міністрів України «Про занесення об’єктів культурної спад-
щини національного значення до Державного реєстру нерухомих пам’яток
України» [80]. Постанова стосується пам’яток історії, монументального мисте-
цтва й археології, нею ліквідовані відповідні постанови 1965 і 2001 рр.
Державний реєстр містить 625 пам’яток, в т.ч. 161 – історії, 34 – монумен-
тального мистецтва і 417 – археології, 13 – зі спареними номінаціями (себто
зарахованими до двох і більше видів пам’яток). Приміром, могила Т. Шевченка
і пам’ятник на його могилі віднесено до пам’ятки історії і монументального
мистецтва, Олешківська Січ (Херсонщина), що числилася серед археологічного
надбання, отримала ще статус пам’ятки історії. Обліковано декілька пам’яток
науки і техніки, ландшафтних пам’яток.
Але більшої особливості черговому Державному реєстру надає комплек-
тація об’єктів за територіальним принципом, себто яких і скільки їх, напри-
клад, у Севастополі, Тернопільській області, районі; кожний з них має охо-
66 ISSN 2078-0133
ронний номер у даних межах. Байкове кладовище у Києві «персоналізоване»
87 могилами видатних і не дуже постатями, серед яких «радянський партій-
ний і державний діяч», одіозний В. Щербицький, маловідома письменниця
В. Василевська; занесено в Державний реєстр і столичне Лук’янівське кладо-
вище з чотирма могилами, стільки ж могил виокремлено на Личаківському
цвинтарі у Львові: І. Франка, І. Труша, С. Крушельницької і М. Шашкевича.
Щодо занесених прізвищ у Державний реєстр виникають запитання, але
ще більше їх до незанесених. Це торкається поховань значно позитивнішо-
го радянського партійного і державного діяча П. Шелеста на Байковому кла-
довищі, славетного співака А. Солов’яненка в с. Козин (Київщина), патріар-
ха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка) на Софіївській
площі в Києві, художника Й. Бокшая (Ужгород), вченого В. Гнатюка, гім-
наста В. Чукаріна, композитора В. Івасюка, художника М. Бідняка та бага-
тьох інших, що поховані на Личаківському кладовищі Львова. Пропоноване
останнє сприймається сумнівно, бо Личаківський цвинтар, де на 42 га знахо-
диться близько 300 тис. поховань [81], є музеєм-заповідником, статус котрого
зобов’язує охороняти все в набутому вигляді.
Новий Державний реєстр не уник попередніх вад, зберігши для низки
об’єктів стару «прописку». Монумент на честь надання Києву Магдебурзького
права «міцно застовпичений» в історичному виді, хоча його місце серед мис-
тецьких витворів. Одночасно серед останніх опинилася майже невідома церк-
ва 1886 р. с. Мацошин (Львівщина), а половецькі кам’яні скульптури перене-
сено в археологічне надбання. Пам’ятникові І.Франку у Львові надано статус
національного, а пам’ятник П. Сагайдачному, Знак на честь засновників Києва
і монумент Незалежності цього статусу позбавлено.
Словом, до чинного Державного реєстру зауважень і претензій чимало, якщо
врахувати ще пристрасні та в низці видів небезпідставні публікації на Інтернет-
сайті М. Жарких.
Значно більше зауважень викликає Державний реєстр місцевого значен-
ня. Він наповнений основним масивом культурної спадщини, утворює сво-
єрідне тло, де є чимало об’єктів, котрі не гірші тих, що опинилися в ранзі
національному. Про недоречності й парадокси в цій ділянці обліку наведе-
но багато фактів [82], тому переповідати їх немає сенсу. Скажемо лишень про
два. У Винниках (Львів) взято на облік хату, збудовану 1975 р. на місці спале-
ної, в котрій мешкав до 1962 р. художник М. Федюк, а про його могилу забу-
то; у Хусті охороняється не будинок, де збирався сойм Карпатської України,
а таблиця на ньому як пам’ятка історії.
Не можна вважати, що все гаразд із пам’ятками найвищої категорії, тобто ті,
які внесла ЮНЕСКО у Список всесвітньої спадщини. Собор св. Софії і Києво-
67Праці Центру пам'яткознавста, вип. 24, К., 2013
Печерська лавра, котрі вписані 1990 р. під одним номером, були реальними пре-
тендентами на вилучення зі Списку в червні 2013 р. через системну забудову
буферних зон цих об’єктів. Аналогічні погрози періодично зринають стосовно
історичного центру Львова, що у Списку від 1998 р. На жаль, місцева і столич-
на влади дають підстави для цього [83]. У 2011 р. в Списку опинився архітек-
турний ансамбль Чернівецького університету – колишня резиденція митропо-
литів Буковини і Далмації, у 2013 р. – стародавнє місто Херсонес Таврійський
і його хора в Севастополі, 16 дерев’яних церков XVI–XIX ст. Карпатського
регіону Польщі й України, з яких половина на теренах Закарпатської, Івано-
Франківської та Львівської областей; а також геодезичну дугу Струве (тран-
скордонний об’єкт, який охоплює територію України і ще кількох країн), буко-
ві праліси Карпат на території України, Словаччини та Німеччини.
У тому, що українська доля у Списку всесвітньої спадщини, який тепер
нараховує 981 об’єкт, розташованих у 160 країнах, досі була надскромною,
вбачаємо, принаймні, дві причини: занедбаністю національних пам’яток і
небажанням чиновників займатися оформленням документації, тобто, переко-
нувати експертів ЮНЕСКО в незаперечних цінностях пам’яток, запевнювати
належно їх утримувати тощо.
Міжнародні та вітчизняні приписи вимагають публічності у пошуках,
дослідженнях та обліку об’єктів, узятих під охорону. З’ясовується, це теж
марудна справа, якщо нею займатися спорадично, по-компанійському. Ще в
1967 р. зринув задум у Міністерстві культури СРСР видати «Свод памятнков
истории и культуры народов СССР», який мав би стати офіційним держав-
ним документом. Прологом цієї великодержавницької витівки була згадувана
вимога 1972 р. про запровадження уніфікованого обліку пам’яток російською.
З Москви надійшло на місця аж 8 спеціальних випусків «Методических реко-
мендаций» як правильно укладати «Свод».
Узагальнивши московські циркуляри, наукові інституції України підготу-
вали відповідні рекомендації щодо роботи над «Сводом», обсягом у 11 друк.
арк. [84]. Планувалося видати 27 томів «Свода» – по одному з кожної області,
а також по містам Київ і Севастополь.
Як певну апробацію «Свода» можна сприймати довідник-каталог Держбуду
«Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР», передба-
чений постановою Ради Міністрів УРСР 1976 р. [85]. Видання, якщо не брати
до уваги його російськомовність, фахове й поціноване дослідниками, чого не
скажемо про іншу «апробацію» – каталог-довідник «Памятники истории и
культуры Украинской ССР», підготовлений АН УРСР, Інститутом історії УРСР
та УТОПІК [86]. Це своєрідний «звіт-парад» минулих, а особливо новітніх,
соціалістичних надбань українського народу, в братерській сім’ї СРСР, про що
68 ISSN 2078-0133
пафосно пише в дусі тез про 300-річчя возз’єднання України з Росією та бреж-
нєвського застою П. Тронько в передмові. Наявні в ньому 48662 пам’ятки в
абсолютній більшості віднесемо, скажемо, до монументальної продукції, серед
якої, за підрахунком М. Жарких, 4700 різного штибу пам’ятників В. Леніну.
Кольорові світлини фіксують і низку сучасних, вдалих архітектурних споруд,
але вони не були пам’ятками.
У згаданому каталозі, фактично, відсутні класифікація, категорійна при-
належність пам’яток, що нівелює їхню наукову цінність; він побудований (як
і попередній довідник) за адміністративно-територіальним поділом УРСР,
що, зрештою, не є великим ґанджем; гірше – бо місцезнаходження пам’яток
починається з назви вулиці, площі, проспекту, що затрудняє пошук пам’ятки.
Ще гірше, бо «українські» укладачі перейменовують назви на російську.
Де мав би львів’янин шукати у рідному місті вулиці «17 сентября», «Первого мая»
або «Советскую» тощо? У каталозі наявна низка й інших фактажних «ляпів».
Каталог-довідник «Памятники истории и культуры Украинской ССР» поба-
чив світ, коли горбачовська «перестройка» сягала піку кризи, тож питання
випуску «Свода» затягувалося. Його проект виконала тільки Білоруська РСР.
В Україні видано перший том «Зводу» лише 1999 р., присвячений Києву. Добре,
що пізно, бо в ньому поменшало пам’ятників більшовицьким злочинцям, але
побільшало пам’яток української культури, зник антирелігійний прес. Погано,
що ця потрібна справа вгасла не без в’ялих і безгрошових нагадувань столиці
місцевим чиновникам.
У грудні 2000 р. вийшов «серйозніший» документ – Указ Президента
України Л. Кучми «Про забезпечення підготовки і випуску багатотомного енци-
клопедичного видання «Звід пам’яток історії та культури України» з визначе-
ним терміном до 2010 р. [87]. Наче переймався «Зводом» і наступний Президент
України В. Ющенко. Але…
Поки побачить світ престижний і стабільний «Звід», яким його уявляли ініці-
атори, чи не краще випускати щось скромніше, недороге, але фахове й регулярне
інформаційне видання про ситуацію в культурній спадщині – здобутки й втрати,
що її супроводжують і будуть супроводжувати. У 70-80-х роках минулого сто-
ліття видані «Довідники з археології України» щодо кількох областей ротапринт-
ним способом на газетному папері, від чого їхня наукова вартість не стала мен-
шою. Десять років тому у Львові побачив світ каталог-довідник пам’яток історії
та мистецтва області – на загал корисний, але не позбавлений недоглядів [88].
Давно непокоїть науковців і доля українських сіл, які мають свою непо-
вторну спадщину, котрій загрожує зникнення. Окремим будівлям «потала-
нило», бо опинилися в музеях народної архітектури та побуду просто неба у
Львові, Києві, Переяславі-Хмельницькому тощо, інші окремі об’єкти вдало-
69Праці Центру пам'яткознавста, вип. 24, К., 2013
ся зберегти на місцях, зокрема є досвід закордонний (Балкани, Скандинавія).
Часопис «Пам’ятки України» відвів сторінки, на яких оприлюднили своє
бачення проблеми знаючі Л. Прибєга і З. Гудченко [89]. Перший вважає, що
таких сіл є понад 300, з них майже 80 мають різноманітні історико-мистець-
кі цінності. Першочергове завдання – їх треба вивчати й розробити на цій
основі генеральні плани забудови, щоб уникнути руйнації. Робота велика, для
чого потрібні зусилля багатьох наукових установ і фахівців, а також гроші.
Зоя Гудченко нарікає, що за останні 70 років названою проблемою не займали-
ся, і це привело до нівелювання особливостей забудови, втрати самобутності
сіл. Щоб виправити становище, потрібна тотальна інвентаризація історичних
сіл. У 1989 р. наукові інституції склали перелік, який охоплює 1400 поселень,
321 місто, 336 селищ міського типу. Рахунок не остаточний.
Редакція часопису «Пам’ятки України», зазначивши актуальність пору-
шеної проблеми, вважає, що в ній треба, по-перше, не змішувати населені
пункти різної типології, по-друге, є села, що завжди були такими, по-третє,
є села, котрі стали селищами міського типу або містами, по-четверте, є містеч-
ка (міста), що деградували, перетворились на села, хутори, тобто, ніколи не
мали самостійного значення. Тому характер спадщини в них різний і цінності
їх збереження відмінні. Не годиться залучати до сіл міста. Для сіл треба завес-
ти іншу облікову документацію (облікові картки, паспорти, історико-архітек-
турні опорні плани, проекти зон охорони пам’яток), а також розробити класи-
фікації за ступенем їх цінності. До вивчення сіл залучати фахівців, але тільки
не архітекторів, які вже напланували і спотворили села. Часопис опублікував
список 79 найважливіших історичних сіл України та їх пам’яток [90].
Знадобився тривалий час, аби Кабінет Міністрів України частково відреа-
гував на цю проблему. 26 липня 2001 р. він затвердив список 399 історичних
населених місць (міст і селищ міського типу) України, починаючи від Києва,
усіх обласних центрів, щоб відповідні органи продовжили до 2005 р. роботу з
виявлення та дослідження сіл для занесення їх до Списку історичних населених
місць України, а до 2003 р. забезпечили роботу й затвердили науково-проек-
тну документацію з визначення меж історичних ареалів цих місць внесених до
зазначеного Списку [91].
Наскільки продуктивною була праця, адресована науково-дослідницьким
установам, наразі невідомо.
Загалом, з усього вище сказаного можна твердити наступне: історія, тео-
рія і практика виявлення, вивчення, класифікації і державної реставрації
об’єктів культурної спадщини України не тільки довготривала, але й досі
не доведена до логічного завершення. Найприкріше, що найбільш престиж-
ний вид пам’яток – архітектури і містобудування – залишається поза увагою
70 ISSN 2078-0133
Кабінету Міністрів України; не вписані в єдиний блок спадщини об’єкти
садово-паркового мистецтва, ландшафтні, не викликають зацікавлення
пам’ятки науки і техніки.
Очевидно ці та інші прогалини й недоліки насамперед треба адресувати
Центральному органові виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.
Джерела та література
1. В ухваленому Законі 2000 р. містився й «антропологічний» чинник, який у доповненому
Законі 2004 р. чомусь відсутній // Відомості Верховної Ради. – 2000. – № 39. – Ст. 333; 2005. –
№ 5. – Ст. 114.
2. Маються на увазі: Міжнародний досвід охорони культурної спадщини та пам’яткоохоронне законо-
давство України. Матер. конф. (18-19 квітня 2002 р.) – К.: Стилос, 2002. – 195 с.; Зошит 1. Пам’ятки
історії та культури України: дослідження та збереження. К.: 2005. – 240 с., іл.; Семенчук А.О. Теорія
і практика набуття статусу «пам’ятки» об’єктом культурної спадщини // Праці Центру памяткознав-
ства. – Вип. 21. – К., 2012. – С. 11–17. Див. також Інтернет-сайт М.І. Жарких тощо.
3. Серкіз Я. Історичне краєзнавство. – Львів: Львів. обл. наук.-метод. ін-тут освіти, 1995. – С. 8.
4. Бадяк В. Краєзнавчі джерела Галичини: методи дослідження і правова охорона // Історичні
пам’ятки Галичини. Матер. другої наук.-краєзн. конф. 21 лист. 2002 р. – Львів: Видав. центр
ЛНУ ім. І. Франка, 2003. – С. 277.
5. Пам’ятки України. – 1988. – № 4. – С. 4-6; 1989. – № 2. – С. 14-19, 21-25; 1990. – № 2. – С. 62-63;
1991. – № 2. – С. 36-44.
6. Пам’ятки України. – 1988. – № 4. – С. 4.
7. Федорів Р. Могила на Україні // Дзвін. – 1990. – Ч. 7. – С. 69–82.
8. Пам’ятки України. – 1991. – № 2. – С. 56. У цьому числі часопису див.: Мацюк О. Фортеці й
замки України. – С. 56–60; Рожко М. По дорозі на Галич. – С. 61–62.
9. Бадяк В. Становлення засад пам’яткоохоронної роботи у Львові // Праці центру пам’яткознавства.
Вип. 18. – К., 2010. – С. 26; Яремич Г. Охоронні та пам’яткознавчі традиції Львова // Галицька
брама. – 1996. – № 15. – С. 18.
10. Михайловский В.В. Реставрация памятников архитектуры. Развитие теоретических концепций.
– М.: Стройиздат, 1971. – С. 86.
11. Яремич Г. Вказана праця. – С. 18–19.
12. Архітектура Львова. Час і стилі. ХІІІ–ХХІ ст. – Львів: Центр Європи, 2008. – С. 574; Яремич Г.
Вказана праця. – С. 18.
13. Яремич Г. Вказана праця. – С. 19.
14. Галицька брама. Військові поховання. – 1999. – № 5–6. – С. 1–32.
15. Митці України. Енцикл. довід. – К.: УЕ, 1992. – С. 235.
16. Енциклопедія українознавства. Перевид. в Україні. – Т. 10. – Львів: НТШ, 2000. – С. 3618.
17. Известия ЦК КПСС. – 1990. – № 4. – С. 191.
18. Ленін В.І. Про культуру. – К.: Політвидав України, 1981. – С. 150.
19. Собрание указаний РСФСР. – 1924. – № 18. – Ст. 179.
20. Збірник узаконень УРСР. – 1926. – № 32–33. – Ст. 259.
21. Акуленко В.І. Охорона пам’яток культури в Україні (1917–1990). – К.: Вища школа, 1991. – С. 87.
22. Культура і побут. – 1927. – 24 трав.
23. Дубровський В.В. Історично-культурні заповідники та пам’ятки України. – Х., 1930.
24. Охорона пам’яток культури на Україні. Зб. 1. – Харків, 1927. – С. 7.
25. Акуленко В.І. Вказана праця. – С. 97–98.
26. Там само. – С. 99–100.
27. Законодавство про пам’ятники історії та культури. Зб. норм. актів. – К.: Політвидав України,
1970. – С. 235–237.
71Праці Центру пам'яткознавста, вип. 24, К., 2013
28. Акуленко В.І. Вказана праця. – С. 90; Равикович Д.А. Охрана памятников истории и культуры
в РСФСР (1917–1927) // НИИ музееведения и охраны памятников истории и культуры.
Вып. 22. – М., 1970. – С. 50–51.
29. Равикович Д.А. Вказана праця. – С. 69.
30. Акуленко В.І. Вказана праця. – С. 124.
31. Там само. – С. 126; Репресоване краєзнавство (20–30-і роки). – К.: Рідний край, 1991. – 478 с.; іл.
32. Збірник законів УРСР. – 1940. – № 7. – Ст. 46.
33. Культурне будівництво в Українській РСР. Найважливіші рішення Комуністичної партії і
Радянського уряду. Зб. док. у 2-х т., Т. ІІ (червень 1941–1960 рр.). – К.: Держполітвидав України,
1961. – С. 87–90.
34. Охрана памятников истории и культуры. Сб. докум. – М.: Сов. Россия, 1973. – С. 65–75.
35. Законодавство про пам’ятники історії та культури… – С. 37–46.
36. Там само. – С. 121, 139, 335.
37. Пам’ятники архітектури Української РСР, що перебувають під державною охороною. –
К.: Держ. вид. літер. з буд. і архіт. УРСР, 1956.
38. Збірник постанов УРСР. – 1962. – № 1. – Ст. 12.
39. Там само. – Ст. 11; Законодавство про пам’ятники історії та культури. – С. 244–298. Кількісна
різниця між пам’ятками і охоронними номерами полягає у тому, що ряд пам’яток є комплекса-
ми (ансамблями), котрі мали «свої» об’єкти. Приміром, пл. Ринок у Львові під № 326 охоплю-
вала 46 таких об’єктів, які є визначні пам’ятки: житлові будинки і 4 фонтани.
40. Законодавство про пам’ятники історії та культури… – С. 89.
41. Архів Міністерства культури УРСР, ф. 4, оп. 10, спр. 230, арк. 67.
42. Там само, спр. 152, арк. 15–32.
43. Брайчевский М.Ю. Сохранить памятники истории // История СССР. – 1966. – № 2. – С. 205–226;
Логвин Г.Н. Любімо, оберігаймо // Літ. Україна. – 1963. – 13 верес.
44. Бадяк В.П. Реалії та імітація охорони пам’яток культури Львова в роки застою // Вісник
Львівської комерційної академії. Серія гуман. науки. Вип. 10. – Львів: Вид. Львів. комерц. акад.,
2011, – С. 442; Архів Міністерства культури УРСР, ф. 4, оп. 10, спр. 255, арк. 169–186, 189–191.
45. Збірник постанов УРСР. – 1965. – № 7. – Ст. 100.
46. Там само; Законодавство про пам’ятники історії та культури… – С. 90–121, 244–298; Архів
Міністерства культури УРСР, ф. 4, оп. 10, спр. 230, арк. 59.
47. Збірник постанов УРСР. – 1967. – № 2. – Ст. 17.
48. ЛКСМ України в цифрах і фактах. Довід. Вид. 2-е., доп. – К.: Молодь, 1978. – С. 106–107.
49. Пам’ятки України. – 1977. – № 1. – С. 38; Архів Держбуду УРСР. Відділ охорони пам’яток
архітектури. 1976. – Кн. 1, арк. 15.
50. Бадяк В. Руйнація культурної спадщини як метод денаціоналізації українського народу (сліда-
ми маловідомого документа) // Вісник Львівської академії мистецтв. Вип. 6, – Львів, 1995. –
С. 33–41; Центральний державний архів громадських об’єднань України, ф. 1, оп. 10, спр. 1183,
арк. 6–10, 15–19.
51. Про серйозні недоліки та помилки однієї книги // Комуніст України. – 1973. – № 4. – С. 77–82.
52. Радянська Україна. – 1974. – 17 трав.
53. Звіт голови правління ІІІ з’їздові УТОПІК П. Тронька [24 лист. 1976 р.] // Пам’ятники України.
– 1977. – № 1. – С. 36.
54. Советское законодательство о памятниках истории и культуры. Сб. докум. и матер. (1917–1972
гг.). – Минск: Полымя. 1972. – С. 302–303.
55. Методичні рекомендації з деяких питань проведення паспортизації пам’ятників культури за
єдиною уніфікованою формою обліку. – К., 1974; Соціалістична культура. – 1975. – № 11. –
С. 37; 1977. – № 3. – С. 43; Чайковський С. Паспортизація пам’ятників республіки // Пам’ятники
України. – 1977. – № 2. – С. 46–48; Його ж Паспортизацію пам’ятників завершено // Пам’ятники
України. – 1978. – № 2. – С. 42–43.
56. Зібрання постанов Уряду УРСР. – 1979. – № 10. – Ст. 71.
72 ISSN 2078-0133
57. Бадяк В. Пам’ятки Закарпаття у Державному реєстрі культурного надбання // Вісник Львівської
національної академії мистецтв (ЛНАМ). Спецвип. ІІ. – Ужгород: Ґражда, 2006. – С. 105–117.
58. Державний архів Львівської області (далі – ДАЛО), ф. Р-221, оп. 2, спр. 8505, арк. 99–107; спр.
10075, арк. 24–39; оп. 3, спр. 156, арк. 12–16; спр. 996, арк. 315–326; спр. 1241, арк. 207–215;
спр. 1259, арк. 142–153; оп. 4, спр. 89, арк. 118–123; спр. 146, арк. 170–184; спр. 229, арк.
262–289; Культура і життя. – 2002. – 4 верес. – С. 3.
59. ДАЛО, ф. Р-221, оп. 3, спр. 449, арк. 43, 73–79.
60. Там само, арк. 39, 43–79.
61. У Президії Верховної Ради УРСР // Радянська Україна. – 1990. – 13 верес. – С. 1.
62. ДАЛО, ф. Р-221, оп. 3, спр. 1313, арк. 316–341.
63. Бадяк В. Символ тоталітаризму // Львівська газета. – 2007. – 4 черв. – С. 4.
64. Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 21. – Ст. 294.
65. Зібрання постанов Уряду України. – 1992. – 9. – Ст. 220.
66. Пам’ятки України. – 1999. – Ч. 2–3. – С. 1–174.
67. Пам’ятки України. – 2000. – Ч. 2. – С. 1–48.
68. Відомості Верховної Ради. – 2000. – № 39. – Ст. 333.
69. Культурна спадщина України. Правові засади збереження, відтворення та охорона культурно-
історичного середовища. Зб. офіц. докум. – К.: Істина, 2002. – С. 294–301. Президія Верховної
Ради УРСР ратифікувала конвенцію лише у 1988 р.
70. Відомості Верховної Ради. – 2005. – № 5. – Ст. 114.
71. Правова охорона культурної спадщини. Зб. док. – К.: ХІК, 2006. – С. 393–396.
72. Актуальні питання виявлення і дослідження пам’яток історії та культури. – К., 1999; Брайченко
М. Час і пам’ятки. До проблеми поняття «пам’ятки історії та культури» // Пам’ятки України. –
1986. – № 2. – С. 36–39; Инструкция о порядке учета, обеспечения сохранности, содержания,
использования и реставрации недвижимых памятников истории и культуры СССР. – М. 1986…..;
Тимофієнко В. Критерії поцінування пам’яток історії // Пам’ятки України. – 1988. – № 3. – С. 19, 42.
73. Правова охорона культурної спадщини. – С. 393–396.
74. Культура і життя. – 2002. – 18 верес.
75. Культура і життя. – 2002. – 4 верес. – С. 2.
76. Відомості Верховної Ради. – 2004. – № 32. – Ст. 390.
77. Український музей. – 2008. – № 1 (18). – С. 2.
78. Культура і життя. – 2002. – 4 верес. – С. 3.
79. Знаки тоталітарного молоху, які не увійшли до Державного реєстру нерухомих пам’яток
України // Культура і життя. – 2009. – 49/50; 51/52.
80. Урядовий кур’єр. – 2009. – 23 верес. (№ 174). – С. 7–17.
81. Лупій Г. Львівський історико-культурний музей-заповідник «Личаківський цвинтар»: Путівник.
– Львів: Каменяр, 1996. – С. 9.
82. Акуленко В.І. Вказана праця. – С. 222; Бадяк В. Пам’ятки Львівщини у Державному реєстрі
національного культурного надбання // Історичні пам’ятки Галичини. Матер. 3-ї наук.-краєзн.
конф. – Львів, 2005. – С. 370–383; його ж. Пам’ятки Закарпаття у Державному реєстрі... –
С. 105–117.; Його ж. Практичні проблеми державної реєстрації об’єктів культурної спадщини
// Пам’ятки України. – 2008. – Ч. 2. – С. 97–102;
83. Бадяк В. Історичний центр Львова у Списку всесвітньої спадщини: здобутки та проблеми //
Праці центру пам’яткознавства. Вип. 21. – К., 2012. – С. 32–48; Його ж. Пам’яткоохоронне
місто // Львівська газета. – 2013. – 18 квіт.; Історичний центр Львова. 10 років під охороною
ЮНЕСКО // Галицька брама. Світова спадщина. – 2008. – № 12. – С. 1–28.
84. Методические рекомендации для подготовки томов «Свода памятников истории и культуры
народов СССР» по Украинской ССР. – К., 1981. – 208 с.
85. Зібрання постанов Уряду УРСР. – К.: Політвидав України, 1979. – № 10. – Ст. 71; Памятники
градостроительства и архитектуры Украинской ССР: Ил. справ.-катал. В. 4-х т. – К.:
Будівельник, 1983–1986.
73Праці Центру пам'яткознавста, вип. 24, К., 2013
86. Памятники истории и культуры Украинской ССР. Катал.-справ. – К.: Наук. думка, 1987. – 746 с.
87. Правова охорона культурної спадщини. – С. 257–258.
88. Бадяк В. Пам’ятки Львівщини... – С. 379–380; Його ж. Наше надбання або Як влада опікується
культурною спадщиною // Львівська газета. – 2005. – 22 черв. – С. 7; Пам’ятки історії та мисте-
цтва Львівської області. Катал.-довід. (М. Зобків, Л. Перейма, Я. Огоновська). – Львів: Новий
час, 2003. – 160 с.; іл.
89. Гудченко З. Скільки в нас історичних сіл? // Пам’ятки України. – 1995. – Ч. 1. – С. 70–71; 73;
Прибєга Л. Збережімо історичні села // Там само. – С. 80–81.
90. Там само. – С. 71–72, 80–81.
91. Правова охорона культурної спадщини. – С. 382–392.
Бадяк В.П. Теоретические и практические методы учета объектов культурного
наследия
Предложено изложение теоретических и практических методов учета объектов культур-
ного наследия Украины в исторической ретроспективе, указано на сложность, несовершенство
в этой работе, обусловленное не столько объективными, сколько субъективными факторами,
доминированием идеологических принципов в тоталитарный период.
Ключевые слова: теория, практика, учёт, культурное наследие, объект, памятник, реестр.
Badyak V.P. Theoretic and practical methods of registration objects of cultural heritage
In the article practical and theoretic methods of registration objects of cultural heritage of Ukraine
are exposed in the historical retrospective. It is stressed on the complication and incompleteness of this
activity caused with subjective causes rather than objective and by domination ideological principles
of totalitarian period.
Keywords: theory, practice, registration, cultural heritage, object, monument, register.
Подано до друку: 18.09.2013 р.
УДК: 902.001:[930.2:069.01]
Н.М. СИЛЕНОК
Проблеми збереження пам’яток історії
та культури України
У роботі висвітлені сучасні процеси, які відбуваються у сфері збереження пам’яток внаслі-
док урбанізації, розвитку техніки і нових технологій будівництва, еволюції міської та сільської
інфраструктури й відсутність налагодженої роботи первинних пам’ятоохоронних організацій.
Ключові слова: пам’ятки, культурна спадщина, громадські організації, пам’ятко-
охоронна справа.
Важлива роль у розбудові незалежної України, відродженні духовності,
історичної пам’яті народу належить національній культурній спадщині та її
невід’ємній складовій – пам’яткам історії та культури. Підвищення інтересу
суспільства до джерел духовності, вивчення багатовікових традицій актуалі-
зує дослідження проблем історії культури, стимулює узагальнення та критич-
ний аналіз попереднього спадку в цій важливій сфері.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-81595 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2078-0133 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:59:48Z |
| publishDate | 2013 |
| publisher | Центр пам’яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури |
| record_format | dspace |
| spelling | Бадяк, В.П. 2015-05-18T12:03:31Z 2015-05-18T12:03:31Z 2013 Теоретичні й практичні методи обліку об’єктів культурної спадщини / В.П. Бадяк // Праці Центру пам’яткознавства: Зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 24. — С. 47-73. — Бібліогр.: 91 назв. — укр. 2078-0133 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/81595 7(477):351.853 Запропоновано виклад практичних і теоретичних методів обліку об’єктів культурної
 спадщини України в історичній ретроспективі, вказано на складність, недовершеність у цій
 роботі, що обумовлена не стільки об’єктивними, скільки суб’єктивними чинниками, домінуванням ідеологічних засад в тоталітарний період. Предложено изложение теоретических и практических методов учета объектов культурного наследия Украины в исторической ретроспективе, указано на сложность, несовершенство в этой работе, обусловленное не столько объективными, сколько субъективными факторами, доминированием идеологических принципов в тоталитарный период. In the article practical and theoretic methods of registration objects of cultural heritage of Ukraine
 are exposed in the historical retrospective. It is stressed on the complication and incompleteness of this
 activity caused with subjective causes rather than objective and by domination ideological principles
 of totalitarian period. uk Центр пам’яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Праці Центру пам’яткознавства Теорія, історія та історіографія пам’яткознавства Теоретичні й практичні методи обліку об’єктів культурної спадщини Теоретические и практические методы учета объектов культурного наследия Theoretic and practical methods of registration objects of cultural heritage Article published earlier |
| spellingShingle | Теоретичні й практичні методи обліку об’єктів культурної спадщини Бадяк, В.П. Теорія, історія та історіографія пам’яткознавства |
| title | Теоретичні й практичні методи обліку об’єктів культурної спадщини |
| title_alt | Теоретические и практические методы учета объектов культурного наследия Theoretic and practical methods of registration objects of cultural heritage |
| title_full | Теоретичні й практичні методи обліку об’єктів культурної спадщини |
| title_fullStr | Теоретичні й практичні методи обліку об’єктів культурної спадщини |
| title_full_unstemmed | Теоретичні й практичні методи обліку об’єктів культурної спадщини |
| title_short | Теоретичні й практичні методи обліку об’єктів культурної спадщини |
| title_sort | теоретичні й практичні методи обліку об’єктів культурної спадщини |
| topic | Теорія, історія та історіографія пам’яткознавства |
| topic_facet | Теорія, історія та історіографія пам’яткознавства |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/81595 |
| work_keys_str_mv | AT badâkvp teoretičníipraktičnímetodioblíkuobêktívkulʹturnoíspadŝini AT badâkvp teoretičeskieipraktičeskiemetodyučetaobʺektovkulʹturnogonaslediâ AT badâkvp theoreticandpracticalmethodsofregistrationobjectsofculturalheritage |