Еволюція власності в умовах становлення ринкових структур
Власність як правові відносини визначається не у вигляді відносин певних суб’єктів до засобів виробництва, а як відносини між суб’єктами із приводу володіння, користування, розпорядження засобами виробництва, де воля одних осіб виступає рубежем для волі інших. У результаті власність сама собою висту...
Збережено в:
| Дата: | 2008 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут економіки промисловості НАН України
2008
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/8233 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Еволюція власності в умовах становлення ринкових структур / С. І. Юрій // Вісник економічної науки України — 2008. — № 2(14). — С. 3-6. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-8233 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-82332025-02-09T22:46:16Z Еволюція власності в умовах становлення ринкових структур Эволюция собственности в условиях становления рыночных структур An evolution of propert is in the conditions of becoming of market structures Юрій, С.І. Наукові статті Власність як правові відносини визначається не у вигляді відносин певних суб’єктів до засобів виробництва, а як відносини між суб’єктами із приводу володіння, користування, розпорядження засобами виробництва, де воля одних осіб виступає рубежем для волі інших. У результаті власність сама собою виступає тільки як вольові відносини, а реальні права власності знаходять відображення в нормах права, що встановлюються у законодавчому порядку. Вивчення досвіду дослідження категорій власності в західноєвропейських країнах свідчить, що вона майже не аналізується. Собственность как правовые отношения определяется не в виде отношений определенных субъектов к средствам производства, а как отношения между субъектами по поводу владения, пользования, распоряжения средствами производства, где воля одних лиц выступает рубежом для воли других. В итоге собственность сама собой выступает только как волевые отношения, а реальны права собственности находят отображение в нормах права, которые устанавливаются в законодательном порядке. Изучение опыта исследования категорий собственности в западноевропейских странах свидетельствует, что она почти не анализируется. A propert as legal relations is determined not as attitudes of certain subjects toward capital goods, but as relations between subjects concerning a domain, use, disposing of facilities of production, where will of one persons comes forward a border for will other. In the total a propert comes forward by itself only as volitional relations, and ownership rights are real find a reflection in norms rights which are set in a legislative order. The study of experience of research of categories of propert testifies in Western European countries, that it is not almost analysed. 2008 Article Еволюція власності в умовах становлення ринкових структур / С. І. Юрій // Вісник економічної науки України — 2008. — № 2(14). — С. 3-6. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. 1729-7206 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/8233 uk application/pdf Інститут економіки промисловості НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Наукові статті Наукові статті |
| spellingShingle |
Наукові статті Наукові статті Юрій, С.І. Еволюція власності в умовах становлення ринкових структур |
| description |
Власність як правові відносини визначається не у вигляді відносин певних суб’єктів до засобів виробництва, а як відносини між суб’єктами із приводу володіння, користування, розпорядження засобами виробництва, де воля одних осіб виступає рубежем для волі інших. У результаті власність сама собою виступає тільки як вольові відносини, а реальні права власності знаходять відображення в нормах права, що встановлюються у законодавчому порядку. Вивчення досвіду дослідження категорій власності в західноєвропейських країнах свідчить, що вона майже не аналізується. |
| format |
Article |
| author |
Юрій, С.І. |
| author_facet |
Юрій, С.І. |
| author_sort |
Юрій, С.І. |
| title |
Еволюція власності в умовах становлення ринкових структур |
| title_short |
Еволюція власності в умовах становлення ринкових структур |
| title_full |
Еволюція власності в умовах становлення ринкових структур |
| title_fullStr |
Еволюція власності в умовах становлення ринкових структур |
| title_full_unstemmed |
Еволюція власності в умовах становлення ринкових структур |
| title_sort |
еволюція власності в умовах становлення ринкових структур |
| publisher |
Інститут економіки промисловості НАН України |
| publishDate |
2008 |
| topic_facet |
Наукові статті |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/8233 |
| citation_txt |
Еволюція власності в умовах становлення ринкових структур / С. І. Юрій // Вісник економічної науки України — 2008. — № 2(14). — С. 3-6. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT ûríisí evolûcíâvlasnostívumovahstanovlennârinkovihstruktur AT ûríisí évolûciâsobstvennostivusloviâhstanovleniârynočnyhstruktur AT ûríisí anevolutionofpropertisintheconditionsofbecomingofmarketstructures |
| first_indexed |
2025-12-01T13:03:35Z |
| last_indexed |
2025-12-01T13:03:35Z |
| _version_ |
1850311145314844672 |
| fulltext |
2008/№2 3
НАУКОВІ СТАТТІ
Зміна суспільно-економічного й політичного уст-
рою України вимагає міцних підвалин, на яких зводить-
ся конструкція майбутньої будови. Одним із наріжних
каменів таких підвалин виступає власність. Проблема не
лише в самому феномені власності, а й у кожній її кон-
кретній формі та субординаційних проявах системи інте-
ресів, породжених власністю.
Питання власності — основне в суспільній практиці
виникнення, функціонування і розвитку будь-якої еко-
номічної системи, на чому наголошувалося ще у вченні
К. А. Сен-Сімона: «Власність — це фундамент соціаль-
ного порядку — такий догмат, проголошений усіма фак-
торами політичних наук. Ми зі свого боку вважаємо
власність матеріальною основою соціального порядку»
[1, с. 132]. Обґрунтовуючи необхідність законодавчого
регулювання відносин власності, вчений зазначив, що
«закон, який встановлює владу і форму управління, не
має такого значення і такого впливу на добробут нації,
як закон, який встановлює власність і регулює користу-
вання нею» [1, с. 152].
Розвиток структури господарства, поділ праці сприяв
все глибшому проникненню наукової думки у генезис
власності. Відомий французький економіст, соціолог і
публіцист П. Ж. Прудон засуджував власність як засіб при-
власнення чужої праці та отримання нетрудових доходів
всупереч принципу взаємності послуг. У цьому контексті
він трактував власність як право, яке суперечить природі
і розуму, проголосивши відомий афоризм «Власність — це
крадіжка». Аналізуючи власність, вчений наголошує «Поки
володіння однієї людини не порушує прав іншої, доти
власність є цілком правомірною формою користування
знаряддями і предметами господарювання. Але існуюча
історія власності незмінно базувалася на насиллі та екс-
плуатації. Приватна власність була найглибшою причиною
суспільної нерівності і, відповідно, всіх революцій, за до-
помогою яких люди прагнули відновити рівність» [2,
с. 327]. Отже, вчений переконаний, що всі лихоліття люд-
ства походять від приватної власності. Опираючись на цю
думку П. Ж. Прудона та його працю «Філософія злиднів,
або Система економічних суперечностей», К. Маркс впер-
ше розмежував власність як економічну категорію і як пра-
вову. Він зазначає «… відносини власності не в їх правово-
му вираженні як вольових відносин, а в їх реальній формі,
тобто як виробничих відносин» [3, с. 27] і далі продовжу-
ючи, К. Маркс робить висновок: «власність є тільки свідо-
мим ставленням до умов виробництва як до своїх власних
… вона здійснюється тільки через саме виробництво» [3.
с. 444]. Таким чином, власність поза виробництвом не
існує, це особливий тип відносин: капітал — не річ, а відно-
сини власника до найманого робітника. Власність зали-
шається тільки «юридичною», якщо вона не здобуває
форму її «економічної реалізації», тобто не використовуєть-
ся у виробництві, або не приносить доход її власникові, і,
з іншого боку, власність дійсно виступає як «економічні
відносини», якщо здійснюється її «економічна реалізація».
Власник у процесі розширеного відтворення прагне, по-
перше, накопичення засобів виробництва; по-друге, забез-
печення їх збереження; по-третє, постійного їх оновлен-
ня. Крім того, власник завжди несе майнову відпові-
дальність перед іншими суб’єктами господарювання.
Студіювання економічної літератури дає підстави
стверджувати, що і сьогодні власність розглядається з
одного боку, як економічна категорія, з іншого — як
правова. У межах економічного напрямку власність
визначається або як суспільно-виробничі відносини, що
складаються між людьми щодо матеріальних благ, у пер-
шу чергу засобів виробництва, або як специфічний
спосіб по’єднання засобів виробництва й робочої сили.
У межах другого, правового, напрямку власність дос-
ліджується позицій юридичної науки як правова катего-
рія, що означає приналежність речей. Власність на засоби
виробництва трактується як їх фактична приналежність
індивідам, окремим групам, класам, суспільству в цілому.
Власність як правові відносини визначається не у
вигляді відносин певних суб’єктів до засобів виробницт-
ва, а як відносини між суб’єктами із приводу володіння,
користування, розпорядження засобами виробництва, де
воля одних осіб виступає рубежем для волі інших. У ре-
зультаті власність сама собою виступає тільки як вольові
відносини, а реальні права власності знаходять відобра-
ження в нормах права, що встановлюються у законодав-
чому порядку. Вивчення досвіду дослідження категорій
власності в західноєвропейських країнах свідчить, що
вона майже не аналізується. У збірнику зі ста статей
найбільш авторитетних вчених різних країн світу, надру-
кованих в енциклопедичному виданні «Новий полгрейв»,
тільки дві присвячені аналізу власності, правовий підтекст
яких визначається в їх назві: Стівен Н. С. Чен «Загальні
права власності» та Армен. Алчіан «Права власності» [4].
Процес приватизації, що розпочався після проголо-
шення незалежності України, як правило, зводився до
присвоєння матеріальних благ державної форми влас-
ності. Такий підхід мав і має поверхневий характер і відоб-
ражає лише кількісну оцінку результатів передачі держав-
ної власності в приватні руки. Власне такий процес веде
до формування «абсентеїстської власності» на що звер-
тав увагу американський економіст й соціолог Т. Веблен.
Він зазначав, що «… мотив, який є основою власності —
це суперництво; цей же мотив залишається дієвим у по-
дальшому розвитку цього інституту і в еволюції усіх тих
рис соціальної структури, до яких власність має відношен-
ня» [5, с. 76]. Отже, він вважав, що основою виникнення
приватної власності є насилля й обман, а сам факт влас-
ності дає змогу класу підприємців привласнювати кращу
частину продукції суспільного виробництва. Т. Веблен
обґрунтував ідею про відокремлення власності від конт-
С.І. Юрій
академік АЕН України,
м. Тернопіль
ЕВОЛЮЦІЯ ВЛАСНОСТІ В УМОВАХ СТАНОВЛЕННЯ РИНКОВИХ СТРУКТУР
ВІСНИК ЕКОНОМІЧНОЇ НАУКИ УКРАЇНИ4
ролю в сучасній корпорації. Уперше в межах інституціо-
налізму автор поставив проблему відокремлення капіта-
лу власності від капіталу функцій.
Вибравши найлегший підхід до структурних змін в
економіці, що характерний перетворенням тільки юри-
дичної сторони власності, незалежна держава Україна
зіткнулася із суттєвими проблемами економічного спря-
мування. Всі вони пов’язані з відсутністю змін змістов-
ної частини власності, що характерна економічними
відносинами, тобто капіталом функцій. Тим часом
змістовний бік власності — визначальна умова в процесі
її реструктуризації. Про те, що власність розвивається,
писав ще Поль Лафарг: «Власність не лишається неру-
хомою, без змін, але подібна до всіх явищ матеріально-
го та інтелектуального світу, і підкорена еволюції, і про-
ходить ряд різноманітних форм, які випливають одна з
одної» [6, с. 15].
Не врахувавши цього, не випадково у процесі суціль-
ної приватизації на основі зміни прав власності й функ-
ціональних зв’язків зростальними темпами почалося руй-
нування економіки, зниження життєвого рівня населен-
ня, зростання безробіття, а процес передачі державної влас-
ності в приватні руки набув кримінального характеру.
Проблема контроверзійності дослідження власності
полягає в тому, що, як справедливо зауважує економіст
А. І. Попов, «сформовані напрямки вивчення власності
(економічний і правовий) не повинні протистояти один
одному, а будучи діалектично взаємозалежними між
собою вони мають доповнювати один одного й за пев-
них умов переходити один в одного» [6, с. 10]. Економ-
ічна складова власності не може існувати без правового
оформлення економічних відносин, а правова — без
економічного її змісту. Головною характеристикою влас-
ності є не річ і не відношення людей до речей, а те, ким
і як привласнюється річ, як таке привласнення зачіпає
інтереси інших людей. Відповідно, власність виражає
відносини між людьми з приводу привласнення речей.
Домінуючий тип власності на засоби виробництва
в суспільстві визначає певний спосіб поєднання особи-
стісних і речових чинників виробництва. Реалізація
відносин власності характеризує її соціально-економічні
функції, пов’язані з фактичним привласненням життє-
вих благ, розгортання її у відтворювальному процесі,
тобто практичну діяльність суб’єктів привласнення.
Отже, власність та відносини її економічної реалізації —
взаємопов’язані поняття. Це два аспекти економічної
категорії власності, її зміст і форма.
Найбільш істотним елементом складної системи
власності на засоби виробництва та його результати є
привласнення, що безпосередньо пов’язане із правами
власності й, у першу чергу з «тріадою прав власності».
Без поділу прав власності на володіння, користування й
розпорядження важко зрозуміти сутність суб’єктно-
об’єктних відносин. Важливо розрізняти функціональні
особливості власника, що виступає у вигляді: власника-
власника, власника-користувача, власника-розпорядни-
ка, особливо в тих випадках, коли ці елементи відносин
власності представлені різними фундаторами.
Привласнення матеріальних і духовних благ
здійснюється в усіх фазах суспільного відтворення. Визна-
чальним з них є привласнення у безпосередньому процесі
виробництва. Даний процес відбувається у результаті по-
єднання об’єкта і суб’єкта привласнення, тобто це є саме
суспільний спосіб оволодіння предметом. Воно означає
відношення суб’єкта до певних речей як до власних. При-
власнення формує і виражає конкретну рису тієї або іншої
форми власності та її видів. Вторинне привласнення
здійснюється через розподіл, обмін і споживання життє-
вих благ, йому властиві свої специфічні закономірності.
З погляду матеріально-речового змісту власність є
сукупністю об’єктів присвоєння. Щодо цього, то
власність постає у вигляді двох типів зв’язків: по-пер-
ше, суспільне виробництво як суспільно-організаційний
процес виступає у формі відношення суб’єктів власності
до об’єктів; по-друге — як відносини між суб’єктами.
Суб’єктно-об’єктні відносини (володіння, користуван-
ня, розпорядження) – це відносини власника і своєї речі,
тобто матеріально-речовинні (майнові) відносини.
Суб’єктно-суб’єктні — це соціально-економічні, вольо-
ві відносини, тобто відносини між різними суб’єктами
одного об’єкта щодо створення нового об’єкта власності.
Соціально-еконономічна сутність власності розкри-
вається і реалізується не в системі зв’язків «людина —
річ», а в площині взаємодії «людина — людина» стосов-
но привласнення об’єктів власності.
Володіння виступає як вихідна форма власності, що
віддзеркалює юридично закріплену за суб’єктом власність,
і як фактичне володіння річчю. Воно пов’язане з розпо-
рядженням і користуванням, без яких процес виробницт-
ва не може відбуватись. Розпорядження й користування
виступають як функція реалізації цілей власника шляхом
формування методів керування й привласнення резуль-
татів виробництва. Функціонування всього виробничого
процесу підкоряється тим цілям, які хоче досягти власник.
Останній, якому належить об’єкт, може мати право не
реалізовувати його. Окремі власники здавна передавали
повноваження розпоряджатися своєю власністю управлін-
цям (менеджерам), зберігаючи за собою при цьому отри-
мання доходів від власності. У такому випадку «володін-
ня» перетворюється на «титул», за який суспільство в особі
підприємців змушене передавати частину додаткового
продукту власникові цього «титулу».
Аналіз реальних економічних змін в Україні протя-
гом останнього двадцятиріччя свідчить, що немає
підстав для ототожнення побудови ринкових відносин з
процесами передачі майже всіх об’єктів державної влас-
ності у приватні руки. Сподівання на приватизацію ви-
явились химерними. Вона не створила системи ефектив-
них власників, не відновила соціальної справедливості
при створенні продуктивного потенціалу та не принес-
ла державі фінансових ресурсів, необхідних для реалі-
зації соціальних функцій. Не був врахований той факт,
що відносини власності утворюють певну систему, що
містить у собі як мінімум три види відношень:
— відносини привласнення передбачають повне
відчуження об’єкта власності певним суб’єктом від
інших суб’єктів, тобто економічні відносини між людь-
ми, які характеризують їхнє ставлення до засобів вироб-
ництва як до власних;
— відносини з приводу економічних форм реалізації
власності є відображенням корисності чи прибутковості
об’єкта власності для суб’єкта власності;
— відносини з приводу господарського використан-
ня об’єктів власності виникають між власником об’єктів
ЮРІЙ С.І.
2008/№2 5
власності та підприємцем стосовно передачі останньо-
му майна за певних умов для використання з господарсь-
кою метою. [7, с. 78–79] Англійський юрист, представ-
ник інституціоналізму, А. Оноре запропонував систему
прав власності, яка складається з 11 напрямків.
Такі відносини чітко розмежовують володіння й
користування власністю. Вони можуть з’єднуватися в
руках одного суб’єкта або бути розподілені між різними
суб’єктами. Це означає, що користуватися річчю мож-
на, не будучи її власником. І навпаки, можна бути влас-
ником і не користуватися об’єктом власності, передаю-
чи це право іншому суб’єктові. Орендарі, наприклад,
беруть в оренду засоби виробництва, використовують їх,
не будучи власником цих засобів виробництва.
Серед відносин власності чільне місце займає роз-
порядження, яке забезпечує свободу дії виробника, що
визначається шляхом вибору методів управління у рам-
ках установлених функцій. На відміну від користуван-
ня, розпорядження або управління може бути розподі-
лене між окремими суб’єктами із закріпленням за кож-
ним із них певних функцій. Передача прав розпоряджен-
ня іншому суб’єктові фактично означає передачу повно-
важень прав власника в руки іншої особи.
Таким чином, власність визначає методи, форму й
мету господарювання. На мікрорівні як суб’єкт власності
виступає єдиний або асоційований власник, а на мак-
рорівні, як правило, тільки асоційований власник. У
першому випадку регулювання економічних процесів
здійснюється шляхом безпосереднього впливу на струк-
турні підрозділи власності, у другому — опосередкова-
но. У результаті, в першому випадку регулювальний
вплив приймає планову форму, навіть у більшості ви-
падків жорстку, а в другому — може приймати як рин-
кову, так і планову форми, або те й інше.
Як свідчить історія, зміна фундаментальних основ
життєдіяльності систем, у першу чергу пов’язана із пані-
вною формою системи власності на засоби виробництва.
Особливість сучасної економічної системи розвинутих
країн полягає в тому, що при різноманітності форм влас-
ності жодна з них не займає монопольного положення
як в економічному сенсі основних макроекономічних
показників, так, і особливо, в юридичному контексті.
Виходячи з індивідуальної приватної власності як
первинного осередку товарного виробництва, необхідно
зауважити, що формування приватної власності, а особ-
ливо становлення типу власників, в Україні набуває дещо
спотвореного вигляду. Примат, звичайно, після пануван-
ня суспільної власності, надається як в теоретичних роз-
робках, так і на практиці — приватній власності. Так,
відомий мільйонер Сергій Тігіпко стверджує: «можна
чітко висловитись, що державна форма власності —
найбільш неефективна. Як тільки підприємство стає при-
ватним, там збільшується об’єм виробництва, платиться
заробітна плата та податки, налагоджується робота» [9,
с. 28]. Однак саме рівноправність всіх форм власності за-
безпечує ефективність ринкових структур у державі.
Історичне і логічне розмаїття форм власності вима-
гає, в першу чергу, визначення ролі, ваги, обов’язків та
впливу держави на ту чи іншу форму. Діалектика роз-
витку функцій держави яскраво свідчить, що там, де
держава поступово відмовляється від виробничих
функцій, вона передає їх приватному бізнесу, – тоді, як
правило, і збільшується прибуток. Розширюючи приват-
ний сектор, держава через регуляторну та іншу політику
повинна створювати необхідні й достатні умови для
ефективної роботи капіталу, коли задовольняються по-
треби громадян, зростає національне багатство й осо-
бисті прибутки. Держава створює сприятливе ділове
середовище, шукаючи консенсус власних інтересів з
інтересами бізнесу шляхом створення оптимальної інве-
стиційної, амортизаційної та податкової політики.
Однак, як показує аналіз, приватний власник не
стає автоматично кращим — найефективніші приватні
фірми створювалися десятиліттями, а то й сотнями років
у жорсткій конкурентній боротьбі. Тому для збільшення
ефективності господарюючих суб’єктів необхідно не
просто їх продавати чи передавати з державної власності
у приватну, потрібно визначати найкращого й най-
ефективнішого господарника, який зуміє стати кращим
у конкурентній боротьбі.
Процес ефективної зміни власника чи форм влас-
ності є теоретично малодослідженим1. Це пов’язано, в
першу чергу, з недостатньою кількістю практичного ма-
теріалу, а, по-друге, із розмежуванням всієї власності
тільки на приватну і державну. На думку економіста
В. Черняка: «Ми стоїмо перед необхідністю формування
двосекторної моделі економіки — державного і приват-
ного секторів. Критерій розподілу такий: усе недержавне
є приватним» [11, с. 32–33] таке бачення форм власності
дещо спрощене і некоректне. Практика реально засвід-
чує — існують форми власності, що не відповідають такій
схемі. Ще на початку ХХ століття Дж. М. Кейнс розріз-
няв систему приватної власності та рентну систему зок-
рема. Остання пов’язана з відокремленням управління
власністю від самого права на неї. Таку систему
Дж. М. Кейнс зводив до трьох головних типів:
1. Власник передає право управління, але зберігає
право власності на певні земельні ділянки, будинки,
машини тощо. Своє типове вираження ця форма нахо-
дить у володінні акціями акціонерних товариств.
2. Власник, хоч і тимчасово, віддає право управлін-
ня і замість нього щорічно отримує визначену суму гро-
шей, але за певних умов одержує свою власність назад.
Типовим прикладом є орендний договір. І, зрештою:
3. Власник назавжди втрачає конкретну власність в
обмін на одержання постійної щорічної ренти, вираже-
ної в грошах, або обмеженої в часі ренти з поверненням
капітальної суми боргу після закінчення цього терміну
для іпотек, боргових зобов’язань, облігацій, привілейо-
ваних акціях. Цей третій тип завершує розвиток розмі-
щення капіталу у формі ренти[12, с. 779].
Справедливо підкреслює вчений Н. Петраков:
«склалася традиція класифікувати форми власності як
певну аморфну кількість, що не піддається чіткій кла-
сифікації і формалізації. У цій множині екзотично пе-
реплітаються: суспільна, державна, муніципальна, рес-
публіканська, приватна, кооперативна, корпоративна,
акціонерна і та ін. форми власності» [13, с. 123].
Побудова змішаної економіки вимагає формуван-
ня різноманітних форм власності, які виступають осно-
вою масштабів асоціації суб’єктів, що стають власника-
ми. Найпростіша із форм — партнерство, або товари-
ство, вища — суспільство в цілому, а проміжні форми
спільної чи асоційованої власності приймають контури
ЮРІЙ С.І.
ВІСНИК ЕКОНОМІЧНОЇ НАУКИ УКРАЇНИ6
групової, колективної, кооперативної, акціонерної і за-
гальнонародної за економічним змістом та державної —
за юридичним оформленням.
Форми спільного присвоєння мають свою відпо-
відну історію. Безпосереднього поширення в реальному
секторі економіки вони отримують в міру зростання
суспільного виробництва та поглиблення поділу праці.
В умовах глобалізації діяльність суб’єктів господарюван-
ня, що представляють асоційовані форми власності, ак-
тивно долає національні кордони, присвоюючи об’єкти
реального сектору.
Упродовж освоєння різних етапів науково-техніч-
ного прогресу приватне привласнення еволюціонувало
у складнішу економічну систему, що характеризується
органічним поєднанням форм індивідуального та колек-
тивного присвоєння об’єктів реального сектору.
Досвід реформування власності в країнах європейсь-
кого сходу показує, що органи місцевого самоврядуван-
ня відмовилися від політики глобальної приватизації,
залишивши необхідну кількість об’єктів у власності відпо-
відних громад. Замість приватизації, вони обрали до-
говірні відносини щодо використання об’єктів комуналь-
ної власності на основі оренди, концесії, довірчого уп-
равління. Таке спрямування політики сприяє збережен-
ню активів громади і їхньому ефективному використан-
ню на комерційних началах приватними інвесторами.
Більше того, влада отримує можливість за допомогою до-
говірних відносин оренди нерухомості впливати на век-
тор економічного розвитку відповідного господарства й
діяльність суб’єктів господарювання зокрема. При цьому
суб’єкти господарського комплексу теж одержують певні
дивіденди, оскільки беруть об’єкти в довгострокове ко-
ристування з можливістю їхнього подальшого викупу
після відповідних капіталовкладень.
Своєрідно поступила влада м. Амстердама, яка
відмовилася від приватизації більшої частини нерухомо-
го майна, вважаючи, що раціональне управління ним
дозволяє місту отримувати значні доходи. Фахівці
відзначають, що 90 % земель м. Амстердама перебуває
не в приватній власності, а в довготерміновій і в корот-
котерміновій оренді [14, с. 15]. Цілком можна погоди-
тись із В. Устименком про те, що необхідно перейти від
формули «власність державна — комунальна — приват-
на» до «власність державна — комунальна — викорис-
тання об’єктів комунальної власності суб’єктами госпо-
дарювання на обмеженому речовому праві» [15, с. 16].
Зміни у відносинах власності і, відповідно, у соці-
альній структурі суспільства в розвинутих країнах ви-
явились настільки суттєво, що ототожнювати таку еко-
номічну систему із системою, досліджуваною Адамом
Смітом, Карлом Марксом, А. Маршалом, Дж. М. Кей-
нсом, Й. А. Шумпетером, Д. Гелбрейтом, М. Фрідма-
ном та іншими видатними економістами, є безпідстав-
ним. У ХХІ столітті визначальною рисою в економіч-
них стосунках набуває інтелектуальна форма власності,
яка змінює співвідношення значимості факторів вироб-
ництва на користь суб’єктивного, а тим самим
змінюється і характер відносин між власником засобів
виробництва і найманою працею. Інтелектуальна фор-
ма власності стає фундаментом глибинної диференці-
ації матеріальних здобутків. Така форма найбільш мак-
симально забезпечує свободу економічного суб’єкта, а
також створює повну відповідальність економічного
суб’єкта за результатами господарської діяльності. Од-
ночасно суб’єкт власності тут розглядається не тільки
як продуктивна сила, а значною мірою як кінцева мета
виробництва. Більше того, інтелектуальна форма влас-
ності посилює розуміння змісту певної галузі діяльності
або дисципліни і робить її ефективнішою. Управління
такою формою означає формалізацію та доступ до
практичного володіння експертними даними, що ство-
рюють нові можливості з вдосконалення діяльності, які,
відповідно, стимулюють інновації та примножують спо-
живчу вартість.
Отже, завдяки осмисленню досягнень минулого і
нерозривного зв’язку всіх епох та часів виразно окрес-
люється парадигма стратегії розвитку, зміст якої базується
на економічних чинниках, що є найвизначальнішими у
загальній сутності суспільного розвитку. Одним із таких
чинників виступає діалектика сутності категорії власності.
Література
1. Сен-Симон А. Избранные сочинения: В 2 т. — М.;
Л.: Изд-во АН СССР, 1948.
2. Прудон П. Ж. Что такое собственность? Или иссле-
дование о принципе и власти. — М. Республика, 1998.
3. Маркс К., Енгельс Ф. — Твори. — Т. 16, Т. 46, ч. І.
4. Экономичекая теория. Под. ред. Дж. Итуэзлла, М. -
Милгейта, П. Ньюмена. М., 2004. С. 100–105; 714–723.
5. Веблен Т. Теория праздного класса. — М.: Мысль, 1971
6. Лафарг П. Собственность и ее происхождение. —
Свердловск: Урал-книга, 1925.
7. Попов А. И. Плановые и рыночные хозяйствования
как форма реализации отношений собственности //
Известия Санкт-петербургского университета экономи-
ки и финансов. — 2007. — № 2.
8. Економічна теорія. Політекономія. Підручник / За
редакцією В. Д. Базилевича. К.: Знання — Прес, 2006.
9. Пасховер А. Генератор идей // Корреспондент. —
2008. — № 9.
10. Шкільняк М. М. Управління державною власні-
стю: теретична концептуалізація та практичні аспекти.
Монографія. — Тернопіль, 2004.
11. Черняк В. Модель економіки: вибір України //
Економіка України. — 1995. — № 9.
12. Кейнс Дж. М. Общая теория занятости процента
и денег. Избранное. — М.: Эксмо, 2007.
13. Петраков Н. Я. Трансформация отношений соб-
ственности в России и модернизация подходов к инве-
стиционной политике. Инновационный путь развития
для новой России. Под ред. В. П. Гарегляда. — М., 2005.
14. Набашникова А. В. Особенности управления соб-
ственностью в городах и регионах Европы // Городская
собственность. — 2001. — №1 (41).
15. Устименко В. Роль і місце комунальної власності у
міському господарському комплексі. — 2008. — №1 (85).
ЮРІЙ С.І.
1 Окремі аспекти цієї проблеми висвітлюються в монографії
М. М. Шкільняка «Управління державною власністю: теоретич-
на концептуалізація та практичні аспекти. — Тернопіль, 2004»
|