З опису Батуринської сотні О.М. Лазаревського
У даній статті ми продовжуємо публікацію твору (в перекладі українською)
 Олександра Матвійовича Лазаревського (1834-1902) «Опис Старої Малоросії»
 («Описание Старой Малороссии»), а саме т. 2 («Опис Ніжинського полку»)....
Saved in:
| Published in: | Сiверянський лiтопис |
|---|---|
| Date: | 2014 |
| Main Authors: | , |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2014
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/82535 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | З опису Батуринської сотні О.М. Лазаревського / Ю. Мицик, І. Тарасенко // Сiверянський лiтопис. — 2014. — № 6. — С. 364-372. — Бібліогр.: 18 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860257579438964736 |
|---|---|
| author | Мицик, Ю. Тарасенко, І. |
| author_facet | Мицик, Ю. Тарасенко, І. |
| citation_txt | З опису Батуринської сотні О.М. Лазаревського / Ю. Мицик, І. Тарасенко // Сiверянський лiтопис. — 2014. — № 6. — С. 364-372. — Бібліогр.: 18 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Сiверянський лiтопис |
| description | У даній статті ми продовжуємо публікацію твору (в перекладі українською)
Олександра Матвійовича Лазаревського (1834-1902) «Опис Старої Малоросії»
(«Описание Старой Малороссии»), а саме т. 2 («Опис Ніжинського полку»).
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:50:50Z |
| format | Article |
| fulltext |
364 Сіверянський літопис
УДК 94(477)
Юрій Мицик, Інна Тарасенко.
З ОПИСУ БАТУРИНСЬКОЇ СОТНІ
О. М. ЛАЗАРЕВСЬКОГО
У даній статті ми продовжуємо публікацію твору (в перекладі українською)
Олександра Матвійовича Лазаревського (1834-1902) «Опис Старої Малоросії»
(«Описание Старой Малороссии»), а саме т. 2 («Опис Ніжинського полку»). Про
значення цього твору в українській історіографії, про сильні і слабкі місця Лазарев-
ського – історика нами писалося в передмовах до попередніх публікацій (1) і тому
не будемо на цьому зупинятися. Тут пропонуємо другу половину опису Батурин-
ської сотні Ніжинського полку. Перша половина опису цієї сотні, де міститься опис
самого Батурина і характеризуються його сотники, ще потребує грунтовнішого до-
опрацювання, а опис Свято-Микільського Крупицького монастиря вже подавався
нами. У другій же половині вміщено описи сіл Обмачева, Тростянки, Митченків,
Пальчиків, Красного, Мельні, Ксендзівки, Атюш, які становлять не менший інтерес
для краєзнавців. Тому наводимо цю другу половину повністю і завершуємо там, де
починається опис наступної (Новомлинської) сотні. Цитати з джерел, насамперед
гетьманських універсалів, ми порівняли з оригінальними текстами, які дещо різ-
няться від наведених Лазаревським, і тому подали їх так, як вони звучать в оригі-
налах. З прикрістю доводиться зайвий раз переконатися у тому, що Лазаревський,
при всій повазі до нього як українофіла, залишався малоросом і тому скептично ста-
вився до державницьких змагань українських гетьманів, у першу чергу Івана Мазе-
пи, тенденційно ставився до православної церкви, при цьому інколи не спинявся
перед перекрученням джерел й однобічною їх подачею. Так, нижче він наводить
фрагмент універсалу Мазепи від 24 (14) березня 1708 р. і твердить, що Мазепа від-
няв село Обмачів від монастиря. Між тим універсал свідчить про протилежне. Ма-
зепа повертав монастиреві це село за винятком 15 душ «посполитих», тобто селян,
потрібних для тамтешнього гетьманського двору.
Насамкінець відзначимо, що при перекладі твору українською ми залишали в
оригінальному звучанні цитовані Лазаревським свідчення джерел, писаних того-
часною українською мовою. Щоправда, у такому разі пропускались тверді знаки,
літера «ять» замінювалась на «і», а «іжиця» на «и». У цитатах з російських джерел
«ять» замінювалася на «е». Для зручності посилання ми пронумерували їх від пер-
шого до 12-го. Датування збережено за старим стилем, лише в окремих випадках
проставлено паралельне датування (за старим і новим стилями). Скорочення, яких
безліч у творі Лазаревського, розшифровані нами. Для зручності ми позначили та-
кож сторінки твору Лазаревського, які містилися в оригінальному виданні, і обмеж-
илися максимально лаконічним коментарем.
1) о. Ю. Мицик. Призабута історико-краєзнавча спадщина // Краєзнавство.–
2008. − Ч. 1-4. − С. 61-70. *) Мицик Ю., Тарасенко І. Початок опису Ніжинського
© Мицик Юрій Андрійович – доктор історичних наук.
© Тарасенко Інна Юріївна – кандидат історичних наук (м. Київ).
З ІСТОРІОГРАФІЧНОЇ СПАДЩИНИ
Сіверянський літопис 365
полку у класичному творі О. М. Лазаревського //Ніжинська старовина. – 2014. –
Вип. 17 (20). – С . 86-94; протоієрей Юрій Мицик. Описи монастирів Сіверщини
у класичному творі О. М. Лазаревського// Православний вісник Київського Патрі-
архату. – 2013. – № 9. – С. 45-48; 2013. – № 11. – С. 53-55 та деяких інших виданнях.
* * *
//(с. 273)[…]с. Обмачів, знаходиться на р. Сейм посеред луків, тобто низин,
міг виникнути раніше інших поселень Батуринської сотні. Назва села вказує на
зв’язок його населення із водою у час заселення, можливо, як рибалки. Перша згад-
ка про Обмачів з’являється у актах Оссолінського 1636 р. (с. 268). За описом 1654 р.
у Обмачеві знаходилась церква Різдва Богородиці, козаків – 86 і «міщан» - 94 до-
могосподарства. Після вигнання поляків монахи Крупицького монастиря поспі-
хом випрохали універсали на підтвердження всього того, що надав їм у володін-
ня Оссолінський, сюди включили й Обмачів, про який чітко зазначається лише
в універсалі Виговського 1658 р. (с. 269). Після цього, Обмачів згадується у всіх
гетьманських універсалах на підтвердження володіння до Самойловича включно.
Але Мазепа це село відняв у монастиря, коли надумав влаштувати у Обмачеві най-
ближче гетьманське господарство, для чого створив у ньому свій хутір або «палац».
Про це // (С. 274) згадується в універсалі, написаному 14 березня 1708 р., на поході
(«в обозі от Хвастова»), на ім’я тодішнього ігумена Гедеона Одорського: «міючи ку
той святой обители особливую нашу горливость и респекта, приворочаем до оной
в первобытную поссесию, в зуполное и вічистое владіние тое село Обмочев, (якое
до тых час в несовершенной монастирской владзи, для певних причин, зоставало), з
всіми обще добрами и угодиями, здавна и тепер до оного належачими, позволяючи
высоце в Богу превелебнійшому господину его милости отцу Гедеону Одорскому,
архимандриті тамошнему… волне и свободне… тым селом Обмочевом владіти… А
поневаж в том же селі Обмочеві двор наш знайдуется, котрий без людей не может
там быти, прето, для послуг и всяких потреб, отділяем от Обмочева села пятнадцять
человіка посполитих до того нашого двора, до которых так милость отец архиман-
дрит…, яко и войт обмочувский, не повинни будут ни в чом втручатись…».
Заснований Мазепою хутір у Обмачеві продовжував існувати і за Скоропад-
ського. Цей хутір після розорення Батурина став центром усіх гетьманських воло-
дінь, що знаходились у межах Батуринської сотні [1]. До зазначеного хутора на-
лежало і село Обмачів, про населення якого опис 1726 р. говорить наступне: коза-
ків Батуринської сотні (або – «служилых козаков») – 37 дворів; тяглых пахатных
мужиков – 11 дворів, а в них коней п’ятеро, волів тринадцять; у рік податків з них
береться – з коня по 20 коп. і по осьмині вівса; за пару волів так само, по копійці з
кожної курки; непахатных – 6 дворів, у них четверо коней, два воли, податок які
вони сплачують це: з коня по 20 коп, з вола – по 10 коп, а замість курки з кожного
двору по копійці; непахатных, люзных – 16 дворів, податок що сплачують в рік по
10 коп. з двору, а замість курки з кожного двору по одній копійці, неплатные – 12 до-
могосподарств (війт, два бондаря, титар, шість «рибалок» й два «на посилках»); па-
лубщики, які були у зрадника Мазепи й у покійного гетьмана Скоропадського в
службі, куди гетьмани поїдуть, за ними возили гетьманські екіпажі замість //
(С. 275) візника – жодних податків не сплачували, – їх 48 чоловік; у зрадника Ма-
зепи і у гетьмана Скоропадського були вовкогони, які для гетьманів ловили вовків
та іншу звірину, податків не сплачували – 21 чол. У тому ж селі Обмачеві давніх
кріпаків Крупицького монастиря – 43 чол.,» крім того 21 особа, про яких сказано
наступне: «подданные ж бывали до дворца Мазепина, а пред изменою он, Мазепа,
надал Крупицкому монастырю, и, по измене Мазепиной, те подданые от монастиря
отходили, а в 1714 г. покойный гетман Скоропадский определил их к тому ж монас-
тирю». Таким чином, за описом 1726 р. у Обмачеві було: козаків – 37 дворів; селян
гетьманських – 114 дворів й монастирських – 64 двори. Якщо з кількості гетьман-
ських селян виключити 48 дворів палубничих й 21 вовкогонів, що були найняті з
козаків, то залишається 45 дворів, кількість, яка значно переважає ту, яка вказана в
універсалі 1708 р. – 15 дворів. З цього варто зробити наступний висновок, що селян-
366 Сіверянський літопис
ське населення Обмачева значно збільшилося по 1708 р., це, скоріш за все, пов’язано
з занепадом Батурина після його розорення. Частина обмачівських козаків, які були
найняті до палубничих й вовкогонів, під час перепису 1723 р., повертаються «под
сотню», але коли Батурин було віддано Меншикову, ці козаки знову були приписані
до «дворца» в Обмачеві. Згодом, коли Апостол став гетьманом, до нього звернулись
22 господарі з проханням повернути їх до козаків. Після надання підтвердження
ними свого козацького статусу, їхнє прохання було задовільнено 1728 р [2]. Решта
палубничих заб ажала повернутись до козаків вже по смерті Апостола, 1734 р. вони
писали тодішньому правителю Малоросії, князю Шаховському: «с // (С. 276) про-
шлих давних літ, діды и отцы нас, також мы сами, иміючи жителство в с. Обмочеві,
служовали за бывших гетманов при домі гетманском, а не под сотнею Батуринскою,
и до походов и во всякие посилки при обозі гетманском отбували должность свою,
іздячи на палубах, за якую службу нашу, кромі едной дачи на консистентов, до со-
тенних тяглостей и других шарварков и посилок нас не займано й не притягано; в
якой должности знайдовались мы, нижайшие, по смерть ясневелможного пана гет-
мана Апостола…». Потім палубничі просили повернути їх «под сотню», їх прохання
було задоволено. Кз. А. ґрунтових 50 дворів, убогих 29 дворів, підсусідків козаць-
ких – 7 хат. Б. 90 дворів, 137 хат. Кр. А. «описных», ґрунтових 23 двори; убогих
6 дворів; Крупицького монастиря ґрунтових 7 дворів, убогих 19 дворів; підсусідків
монастирських – 9 хат. Б. К. Гр. Розумовського 72 дворів, 94 хати і Крупицького
монастиря – 41 двір, 45 хат.
С. Тростянка, на р. Доч знаходиться на місці давнього городища яке знову було
заселене, здається, не раніше першої половини ХVІІ ст. За описом 1654 р., має на-
зву «старосветским городищем» [3]. Назва Тростянка була да на згаданому поселен-
ню тільки після 1654 р., а до того село, маючи вже церкву, все ще звалося городищем
[4]. Можливо, що поселення, н а городищі з якого виникла Тростянка, існувало вже
у ХІІ ст., так само як і Бахмач, Сиволож та ін., розташована Тростянки на північ-
ному березі Дочі й захист його з півдня болотами може слугувати свідченням про
давність цього поселення… За свідченням генерального слідства, за Самойловича
Тростянка належала до «Батуринського замку»; Мазепа віддав її сердюцькому пол-
ковнику Чечелю, після зради якого вона за універсалом Скоропадського перейшла
до вдови компанійського полковника Пашковського, скоріш за все, як заміна Ро-
машкова (Описание Старой Малороссии, І, с. 232); від неї село перейшло до зятя
Пашковської, бунчукового товариша Павла Раковича пізніше до Журахівських. З
усіх цих власників найвідомішим є Чечель, один із найбільш наближених осіб до
Мазепи. Він походив, скоріш за все, з Поділля, де отримав польську освіту, так //
(С. 277) в Батурині на руських актах він підписувався по-польськи [5]. Кз. А. грун-
товних 18 дв орів, убогих 31 двір й підсусідків козацьких 5 хат. Б. 89 дворів, 151
хата. Кр. А. бунчукового товариша Павла Раковича, ґрунтових 4 двори, убогих 9
дворів й підсусідків 3 хати. Б. бунчукового товариша Жураківського 7 дворів, 9 хат
й різних власників 6 дворів, 6 хат.
С. Пальчики, на р. Доч, у описі 1654 р. не згадується, хоча за універсалом 1676 р.
це село затверджено за Кербутівським монастирем, як таке, що дане йому у воло-
діння «прошлыми гетманами». Можна зробити висновок, що Пальчики виникли
близько середини ХVІІ ст., можливо як поселення сусіднього села Городища. Кз.
А. ґрунтових 15 дворів, убогих 25 дворів, підсусідків козацьких 19 хат. Б. 103 дво-
рів, 122 хати. Кр. А. Кербутівського монастиря ґрунтових 11 дворів, убогих 14 дво-
рів. Б. того ж монастиря 26 дворів, 31 хата, різних власників 5 дворів, 6 хат, підсу-
сідків різночинських – 15 дворів, 20 хат.
С. Митченки, на р. Тютча, скоріш за все, заселене одночасно з Батурином. За
описом 1654 р. тут є «церков деревяная во имя Покровы пресвятой Богородицы»,
жителів: козаків – 155 й «міщан» – 187. До 1709 р. село вносило податок до батурин-
ської ратуші, зокрема селяни сплачували: з коня – 2 гривні, вола – 1 гривню і по 5
четвериків московських вівса. Окрім того, майстри цього села («кузнецы и слюса-
ри, плотники и кравци») «делали на батуринський запас всякие свого ремесла
работы, а окладу никакого с них не было». За універсалом від 2 березня 1709 р. (у
Сіверянський літопис 367
Прилуках) Митченки були надані Скоропадським Чарнишу – «ознаймуем, иж пан
Иван Чарниш, знатный войсковый товариш, понесши, под час руины батуринской,
в добрах и хуторах своих, около // (С. 278) Батурина будучих, разорение, просил
нас для подпоможеня своих шкод и убытков, о надане с Митченок; мы теди тому его
прошению давши у себе містце… тое с. Митченки ему, п. Чарнишеви, в подданское
владіние надаем…». Звичайно, «шкоды й убытки», які були в канцеляриста Чарни-
ша не такі значні, щоб він мав би право отримати у власність як нагороду більше й
давніше село, до того ж під самим Батурином, але у цей час, як здається, він був за-
ручений із пасербицею гетьмана Явдохою Голубівною, й близьке родичання з Ско-
ропадським надало можливість спритному прислужникові Мазепи (його колиш-
ньому «батуринському господарю») випрохати у нового гетьмана таку значну по-
дачку… Пізніше, 1718 р., Чарниш виклопотав на Митченки й царську грамоту. Чар-
ниш стає найтяжчим державцем для своїх «підданих», з яких він стягував тяжкі
податки. Окрім цього, користаючись своїм становищем (особливо, після того, як
став генеральним суддею), за будь-яких обставин прагнув вичавити із селян ще
дещо. Прикладом такого ставлення Чарниша до своїх селян може бути розповідь
старости села Пискуненка, який 1722 р. жалівся Полуботку: «невинно «турбует»
меня вельможный пан генералный судья по слідующему случаю: когда я служил у
него в Митченках старостою, прислал он, раз из Глухова свій приказ чтобы я гайво-
ронского козака Куценка велел «забить в колодку», а скот его (2 коровы и 11 овец)
отослать в гайворонский хутор п. Чарниша. Приказ этот был мною исполнен. По-
том, когда, раз, п. Чарниш приехал в Гайворонский свой хутор – посмотреть на скот,
то при этом был там и я, и, пользуясь случаем, сказал Куценку, чтобы он просил
«пана» о возвращении забранного у него скота. Но когда Куценко стал просить, то
пан его прогнал и ничего не возвратил; а тепер приказал Куценку подать на меня, в
коллегию чолобитную, чтобы я вознаградил его за взятый скот… Но у меня незачто
и хлеба купить, потому что он же «пан» и у меня забрал всю «мизерную субстан-
цію», т. е. одежду, сундуков два, скот, лошади, овцы, свинки, котел винокуренный,
пчолы и наконец – мой дворик… За четыре года своей службы, я все «прослужил»…
Писар скарги Пискуненка, скоріш за все досвідчений в їх написанні, закінчує її так:
«помилосердуй, вельможный добродію, над нами сиротами! – где нам на его суда
искать?»[6]. Після передачі батуринської воло сті // (С. 279) Меншикову у 1726 р.,
частина селян с. Митченки також була приписана до цієї волості, можливо це були
підсусідки з козаків, на яких, як вважали, Чарниш не мав права. Згодом, ці селяни
були «отписаны были на ея императорское величество». Чарниш, як відомо, помер
у Москві у вигнанні. († 1728 р.). Після його смерті, митченські селяни спробували
звільнитися від влади наступника Чарниша, але вдова останнього виклопотала у
Апостола (у травні 1729 р.) такий універсал: «тебі, войту митченскому, с посполити-
ми, сим нашем объявляем универсалом, иж прекладала нам жалостне пани Евдокия
Иванова Чарнишева, вдовствующая судиина енералная, что вы, взявши пред себе
ніякусь легкомислность, подданнического ей не чините послушенства (и) в том
просила нашого разсмотрения. Теди вам грозно и пилно приказуем, абысте оной
панеи Чарнишовой в кошеню сіна, в ораню поля и в прочих обикновенных работах,
также в отбуваню подвод в далекие посылки, чинили всякое послушенство, не по-
казуючи жадного огурства и противности. А если бы вы міли быть в том ослушны,
то за повторною от еи на вас жалобою, прислана будет на вас экзекуция, и повторе
рейментарско упоминаем». При поділі спадку Чарниша між його дітьми від двох
дружин[7]. Митченки потрапили у володіння ді тей від другого шлюбу. Від першої
дружини Чарниш мав двох синів – Івана і Петра, останній з них помер бездітним
одразу по смерті батька. Від другої дружини Чарниш мав трьох синів й трьох дочок,
з них двоє синів і дві дочки померли раніше за свою матір. Син Яків й дочка Анна
пережили матір, яка померла 1743 р. Таким чином, Митченки потрапили у власність
до Якова Чарниша, який був одружений з Мартою Степанівною Ширай. Усі діти від
Івана Чарниша й другої дружини вмерли, скоріш за все, від вродженої слабкості.
Так само, слабким був і його син Яків, який теж недовго прожив. У своєму «теста-
менті», що писаний був ним незадовго до смерті († 28 грудня 1745 р.), Яків Чарниш
368 Сіверянський літопис
написав наступне: «понеже Создатель мой даровал мні, скаліченем ноги моея, не-
малую болізнь, которою я от 1744 г., от августа місяця, по місяць декабр сего 1745 г.,
был одержим, а декабря місяця не ощущая здоровья, и не уповая болше жить, но
еще и в болшой чехотной от кашлю болізни будучи», заповів: тіло «погребсти» в
містечку Кролевці, «близ костей покойной матки и учинить надлежащое намянове-
ние жені моей Марфі Шираевні». Грошей //(С. 280) він не заповів («в чем вість
Христос Бог»), бо всі, які були: «за аккуроване мене и за лічбу скаліченной ноги
издержаны». Потім нерухоме майно заповів дружині із такою обмовкою: «понеже
по исчислению моему, з женою моею, явилось тое, что уже тому назад місяцей ис-
четире, как оная жена моя от мене стала обремененна, для того всім добрам, по при-
родному наслідию на мене спадаючим, (зверх записом от мене жені моей опреділен-
них) буть за нею-ж, женою моею, Марфою Шираевною и за наслідиєм от мене по-
несшим, а ею родячимся, вічно; ежели ж бы тое наше наслідие, по волі Божией,
умерло, то самой жені моей оними добрами, (не щитая в то число, что ей записом от
мене опреділено) если она пребудет во удовстві, владіт без препятствия, так как о
удовствующих женах по правам малороссийским дозволено; если ж би иміла по-
сягнуть замуж, то оние добра должни спасти во владіние ближнему моему род-
ственнику, а он должен жені моей то наградит, что она из свого иміния на поминове-
ние души моей истеряет». Народжена по смерті Якова Чарниша дитина була донька
Ганна, яка пізніше вийшла заміж за Григорія Григоровича Фридрикевича, онука
пасинка Мазепи – Христофора Самойловича Фридрикевича [8]. Маєтками, що зо-
сталися після Якова Чарниша, розпоряджалась його удова, хоча вона досить швид-
ко вдруге вийшла заміж – за вдівця генерального підскарбія Михайла Скоропад-
ського. Внаслідок чого удова Якова Чарниша ледве не втратила назавжди Митчен-
ків. Сталося це наступним чином: коли 1760 р. Розумовському було пожалувана
Батуринська та інші волості, то для передачі цієї власності гетьману сенатом були
призначені двоє «отдатчика» − полковник Шишкін й підполковник Семенов. До-
водячи до відома про це усю Батуринську волость, вони включили до неї й с. Мит-
ченки на тих підставах, що це село: «за преждебывших гетманов и за гетмана Скоро-
падского // (С. 281) принадлежал до ратуши Батуринской» і, хоча жалування за-
значеного села генеральному судді Чарнишу й представлена грамота, але ця грамо-
та «с иностранной коллегии данная, собственною его императорского величества
рукою не подписана». Про це своє рішення «отдатчики» повідомили удову Якова
Чарниша, «дабы она впредь реченным селом Митченками не владіла и во владінии
оним селом его ясновельможности никакого препятствия не чинила…». Це повідо-
млення дуже вразило матір малолітньої Чарнишівни, оскільки зазначена грамота,
надана 1718 р, на Митченки, була справжньою царською грамотою, яка була підпи-
сана не царем, а державним канцлером Головкіним, оскільки всі такі грамоти на во-
лодіння у Малоросії при Петрі завжди підписував той самий Головкін. При отри-
манні листа від «от датчиків», Марфа Степанівна одразу подала до сенату прохання,
у якому вказувала на свавілля Шишкіна і Семенова й прохала повернути Митчен-
ки. Вона померла 1764 року так і не дочекавшись остаточного рішення її справи.
Залишившись сиротою, Ганна Чарнишевна була віддана під опіку її рідної тітки
Анастасії Степанівни Судієнко, яка разом із власним молодшим сином спробувала
скористатись молодістю та недосвідченістю Ганни – довго переконувала продати їй
один з кращих хуторів Чарниша. Незважаючи на те, що переконання тітки часто
переходили у вимагання й погрози («бранили ея безперемінно, устрашая, что она
всеми людми будет проклятою признанна, ести не сохранит матернего, якобы в про-
дажи им Судьенком, хутора приказания»), Чарнишевна стійко відкидала намаган-
ня тітки й поспішила вийти заміж за Фридрикевича, котрий у той час знаходився на
посаді менського підкоморія[9], у якого, скоріш за все, вона намічена нареченою.
Фридрикевич був відомий вже у той час як ділок, тому й саме одруження було ко-
рисне для осиротілої спадкоємиці багатих маєтностей. Завдяки чоловіку, Митченки
у 1769 р. нарешті повертаються у власність Ганни Яківни, проте, того ж року вона
«уступила во вічное и потиственное владіние Ивану Степановичу Леонтовичу»
«отдалив от тіх иміний родственников своих – близких и далеких». Невідомо, чому
Сіверянський літопис 369
так вчинила Ганна Яківна, але, оскільки дітей вона не мала, а Леонтович був рідний
//(С. 282) брат по матері її чоловіка, можна припустити, що ця дарча є вигадкою
самого Фридрикевича, оскільки, можливо, він соромився переписати його на своє
ім’я безпосередньо у дружини… Невдовзі, після видання акта Івану Леоновичу Ган-
на Фридрикевич померла, а маєтностями продовжував володіти Леонтович аж до
своєї смерті, після його смерті володіння Чарниша переходять у спадок рідним бра-
там Леонтовича – полковнику Степану й бунчуковому товаришу Василю, та брату
по матері – Фридрикевичу. Потім, коли помер і Степан Леонтович, то Василь Леон-
тович за духівницею 1761 р. свою частину чарнишевських маєтностей заповідав
Григорію Григоровичу Фридрикевичу, котрий став таким чином повноправним
власником як родових маєтностей Леонтовичів, так і маєтностей своєї померлої
дружини. Він володів ними до своєї смерті 1797 р., за заповітом 28 квітня 1797 р.
розділив їх між своїми спадкоємцями як близькими, так і далекими. Володіння
Чарнишів Фридрикевич залишив своїми чотирьом сестрам по матері (див. приміт-
ку 491) та їх нащадкам. Цим сестрам дістались й Митченки…[10] Кз. А. ґрунтових
43 двори, убогих 50 дво рів; підсусідків козацьких 4 хати й бунчукового товариша
Данила Карпіки – 8 хат. Б. 260 дворів, 366 хат і 2 хати бездвірних. Кр. А. відписа-
ні на її величність ґрунтовних 10 дворів, убогих 11 дворів і підсусідків 7 хат; удови
генерального судді Чарниша ґрунтових 20 дворів, убогих 26 дворів Б. «подданых»
Батуринської волості, 14 дворів, 21 хата; колезького радника Фридрикевича 63 дво-
ри, 77 хат; бунчукового товариша Дмитра Стожка 4 двори, 8 хат і 4 хати бездвірних;
різних власників 3 двори, 8 хат; підсусідків різних власників 5 дворів, 7 хат і без-
двірних 6 хат.
С. Красне, річка Тютча (інакше – Вовнянка), поселено після Митченків й По-
півки, це видно з обрисів Краснянської дачі, що тягнеться довгою стрічкою між зем-
лями Митченків і Попівки, з цього можна зробити висновок, що краснянські посе-
ленці, які осіли між Попівкою й Митченками, могли приєднати до свого поселення
тільки ті землі, які не були зайняті їх сусідами, так і створилася та форма Краснян-
ських дач, яка й існує нині [11]. Варто зазначити, що селище з’явилося не пі зніше
тридцятих років XVII ст., оскільки опис 1654 р відзначає, що у ньому було: козаків
– 67 дворів і «міщан» – 160 дворів, при цьому в Красному була вже й церква Різд-
ва Богородиці. Красне входило до Батуринської волості за описом 1726 р., у якому
сказано: «с. Красное в году 1709 описано на особу гетмана Скоропадского и ныне
оное село имеется в ведомстве // (С. 283) коллегии малороссийской, во владении
двора гетманского обмочевского». Приватне володіння у цьому селі створюється
завдяки «скуплі» земель. За описом 1726 р., крім 180 козацьких дворів з’являються
такі приватні володіння: 1) колишнього батуринського сотника Дмитра Нестерен-
ка – 11 дворів, при цьому зазначається, що деякі з цих дворів «взяты у мужиков за
долг арендовый», а деякі – куплені також в селян; «дворище неогороженное», «да-
ровано на шинк Нестеренку от мужика Коваленка». 2) Крупицького монастиря – 4
двори; 3) Михайловської – 2 двори. 4) Генерального судді Чарниша – 2 двори, при
цьому зазначається, що перший двір «взят Чарнышем за покражу Васикову», дру-
гий – «мужик на своем живет, щитится протекциею Чарнышевою». 5) «Изменни-
ка Василя Чуйкевича, сыну его Семену Чуйкевичу принадлежащие» – 2 двори. 6.)
Двори «скупние» Михайла Козловського, «дворянина Мазепы изменника» 2 двори.
7) Семена Савича, колишнього генерального писаря «протекцианты мужики, на
своих дворах жиючие» – 4 двори. За десять років у Красному з 180 козацьких дво-
рів, вільними залишаються 105, козацьких підсусідків – 6 хат, а 27 – вказані за бун-
чуковим товаришем Затиркевичем, селян лишилось «описных на ее величество»
– 12 дворів й підсусідків Нестеровича – 7 хат. Тобто, за десять років населення
Красного скоротилося майже на чверть. Ми бачимо, що саме в цей час у Красному
поселяється бунчуковий товариш Яків Затиркевич й починає скуповувати, голо-
вним чином, козацькі двори, так що вже за ревізією 1736 р. за ним нараховується
11 хат «козаков, которые, ухиляясь от службы войсковой, поддались Затыркевичу
и живут вместо подсуседков, а служить могут», крім цього – 16 хат підсусідків
«имеющихъ и не имеющих скот, а к службе негодних и неимущих». Спосіб, яким
370 Сіверянський літопис
Затиркевич привернув до себе у «подданство» козаків, пояснює скарга одного з
них, подана 1752 р. гетьману: «в прошлом 1737 г., в военное с турком время, отец
мене, нижайшого, с. Красного житель, Юсько Ворвихвост, видячи безсходную под
сотнею тяжесть, поддался в протекцию жиючому в том селе бунчуковому товаришу
Якову Затыркевичу, кой Затыркевич и других козаков до того к себе принимал и
содержал в протекции и защищении своем, обявляя, что ему продался; почему отец
мой всем и объявлял тое, якобы он спродался ему во вічность; од якого времени он,
Затыркевич, и владел ими, как подданными своими, а писал в ревизиях – своими
подсуседками. А потом, как отец мой умре, Затыркевич убедил матку мою принять
три рубли денег за двор, толко купчой за ним ни матка моя, ни я, Затыркевичу, на
тот двор не давали, яко ж двор, по крайней // (С. 284) цене, стоит 15-ти рублей,
а не трох…»[12]. На завершення, Вирвіхвіст просив у гетьмана повернути його д о
козацтва. Хоча «скупля» Затиркевича і не була повернена до козацтва, але у дру-
гій половині XVIIІ ст. кількість козаків у Красному дуже збільшується, більш
ніж вдвічі за час від 1736 до 1780 рр., проте скупля тут продовжувалась, оскіль-
ки до 1780 р. у Красному з’являється канцелярист Іван Занькевич (с. 45), який із
середини XVIII ст. встиг поселити на купленій ним землі 16 селянських дворів.
Кз. А. ґрунтових 61 дворів, убогих 44 двори й козацьких підсусідків 6 хат, «по-
ддавшихся» Затиркевичу – 27 хат, і Василю Нестеровичу – 7 хат. Б. 251 двір, 407
хат. Кр. А. «описных» на її величність грунтових 12 дворів і убогих 13 дворів.
Б. Батуринської волості – 16 дворів, 22 хати; земського підсудка Самійла Гриценка
– 14 дворів, 15 хат; бунчукового товариша Дмитра Стожка – 4 двори, 4 хати; вій-
ськового товариша Мовчана – 2 двори, 6 хат; військового товариша Семена Скалов-
ського – 2 двори, 3 хати; поручці Щитинської – 2 двори, 2 хати; колезького канцеля-
риста Івана Занькевича – 16 дворів, 17 хат і підсусідків різних чинів 4 двори, 8 хат.
До числа цих власників вже не входять Затиркевичі, володіння яких могли перейти
до Гриценків, оскільки син Самійла Гриценка був одружений з дочкою бунчукового
товариша Романа Затиркевича.
С. Мельня на річці Сейм, судячи за назвою, утворилося з поселення, що знахо-
дилося поблизу водяних млинів, які колись тут існували. В описі 1654 р., Мельня не
вказана, хоча вона мусила б вже тоді існувати, оскільки в універсалі Брюховецького
1663 р. вона названа селом. [13]. За грамотою 1667 р., Мельня разом із Ксензівкою
належать до володінь н овгород-сіверського монастиря [14]. Довкола Мельні зна-
ходились багаті на рибу озера й велика к ількість лісу, де, як це видно з універса-
лу Брюховецького, місцеві жителі займались бджільництвом. За описом Мельні
у 1767 р., їй належали наступні рибні промисли: вири – Семенківський, Коцарів,
Литвинів, Вирище, Коростявка, Клічинське; сеймища (рукава старого Сейму) – За-
їжаєве, Євтухове, Литвинове, Калитинці, Гниле, Тихе, Дідівка; затони – Восаки, Ко-
лодниця, Калитинці, Густировий ріг і опуд Шарапин [15]. Про бджільництво у лісах
під Мельною крім універсалу 1663 р,, говорить й « письмо» новгород-сіверського
архімандрита Лежайського: «сим моим писмом до відомости подаю, ижем п. Пе-
тру Ганусу, міщанину батуринскому, на кгрунті // (С. 285) всемилостивого Спаса
в селі Мельні, на рікою Потоком, в лісі урочищем Старецком, пасіку на потребу его
завести повеліл, котрому то п. Петру Ганусу… ніхто так з людей посполитых, яко
и з козаков так знайдуючихся в селах дідичних монастыря всемилостивого Спаса
Новгородка-сіверского, як и з посторонних, абы не важился в тое пасіки завоженю
перешкодою бути под виною – з козака – на ясновельможного его м. п. гетмана коп
50, а з посполитых на монастыр всемилостивого Спаса коп також 50 неотпустні. П.
Петро зась Ганус за тот кгрунт, в нагороду монастиреві, до церкви на свічи, в каждий
рок камінь (50 фунтів. – Л.) воску повинен будет давати. [16] Кз. А. ґрунтових 8
дворів, убогих 14 дворів, підсусідків козацьких 4 хати. Б. 38 дворів, 48 хат. Кр.
А. новгород-сіверського монастиря ґрунтових 12 дворів, убогих 21 двір; підсусідків
селянських 3 хати. Б. того ж монастиря 12 дворів, 14 хат; бунчукового товариша
Дмитра Стожка – 3 двори, 4 хати, «церкви здешней» – 1 двір, 1 хата і різних власни-
ків – 3 двори, 4 хати і 2 хати бездвірних. «Землі пашенной мало, ходят на заработки
в конотопские села и ловят рыбу в р. Сейме» (1781 р.).
Сіверянський літопис 371
С. Ксензівка, «низкое, болотистое место», скоріш за все, заселена Новгород-Сі-
верськими «ксёнзами», як народ називав католицьких ченців, котрі поселились у
цьому монастирі після 1619 р. [17]. Ксензівка розташована посеред лісів на піщаній
землі й могла виникнути з якої- небудь гути чи буди. Кз. А. грунтових 11 дворів,
убогих 10 дворів. Б. 39 дворів, 44 хати, й «пушкарей» генеральної артилерії 8 дво-
рів, 9 хат. Кр. А. Новгород-Сіверського монастиря – убогих 4 двори. Б. того ж
монастиря 12 дворів, 13 хат, бунчукового товариша Дмитра Стожка 10 дворів, 11
хат, графа Кирила Розумовського 2 двори, 2 хати і підсусідків священика – 3 хати.
С. Атюша, «колодцы», заселене не пізніше першої половини XVII ст. серед лі-
сів, хоча описом 1654 р. не згадується. Самойлович у підтвердженні на володіння
землями Кербутівського монастиря, надані ще його попередниками, згадує й Атю-
шу,[18] таким чином це поселення вже існувало у середині ХVІІ ст. Незважаючи на
поган у якість місцевих ґрунтів, атюшське населення у XVIII ст. швидко збільшу-
валось, цьому сприяла відсутність гніту державців й старшин; жіночий новомлин-
ський монастир не міг накласти на селян тяжкої руки, а для старшини Атюша не ці-
кавила через її піщані землі. Кз. А. ґрунтових 55 дворів, убогих 58 // (С. 286) дворів
підсусідків 3 хати. Б. 272 двори, 360 хат; козацьких підсусідків – 3 двори, 3 хати й
пушкарів генеральної артилерії – 1 двір, 3 хати. Кр. А. новомлинського монастиря
грунтових 17 дворів, убогих 32 двори; підсусідків мужичих 3 хати й «описных на ее
величество» – грунтових 2 двори, убогих 5 дворів. Б. того ж монастиря – 36 дво-
рів, 37 хат; графа Кирила Розумовського – 3 двори, 7 хат; Дмитра Стожка – 1 двір,
2 хати, померлого підполковника Покотила – 1 двір, 2 хати. «Кроме хлебопашества,
ездят в южные полки, покупают там лошадей и продаю тих в Стародубском полку»
(1781 р.).
Коментар:
С. 273-274- Цей універсал Івана Виговського поки ще не знайдено архівістами.
Це ж стосується і подальших універсалів. Однак уже виявлені і опубліковані уні-
версали Брюховецького (від 10. 05. 1668 р.) і Івана Самойловича (від 1. 12. 1672 р.)
(Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича
(1657-1687) – К. – Львів, 2004. – №№ 256, 458). Універсал І. Мазепи від 24(14).
03. 1708 р. опублікований: Універсали Івана Мазепи 687-1709. – К. – Львів, 2002. –
№ 496.
С. 285. Цей універсал Івана Самойловича поки ще не знайдено архівістами.
Зате виявлені й видані універсали Івана Брюховецького, Петра Дорошенка, Дем’яна
Многогрішного й інші універсали Івана Самойловича, в котрих це село згадується
(Універсали українських гетьманів…№№ 256, 272, 339, 429, 514).
1. До Обмачевського хутора належали, до всього, усі гетьманські рибні озера,
яких було поб лизу Батурина – 13, поблизу Обмачева – 5, с. Малі Устя – 10, біля
с. с. Макошина і Великого Устя – 23, усього 56 озер. Серед батуринських озер зна-
читься і Попівка (с. 254), а до обмочевських – озеро Обмочівка. Назва цього озера,
скоріш за все, пов’язана із назвою села…
2. За позовом обмачівських козаків Апостол наказав розслідувати справу
про вовкогонів й палубнич их, вийшло, що «привернени до дворца Обмочевского»,
«через тое тилко, что одних з них Мазепа, за гетьманства свого, употреблял с-под
сотні з мисливством на свою охоту, волков и зайцов гонити, почему звалися волко-
гонами, а другие козаки, именуемие палубничие, опреділени были за гетмана Само-
йловича ходить на палубах войскових и гетманских, и были они во всяких гетман-
ских походах…». Крім того, знайшлися у Обмачеві ще козаки-протекціанти, «кото-
рие за писаря генерального покойного Савича, при домі його, в протекции найдо-
вались…». Тому Апостол універсалом 16 листопада 1728 р. наказав батуринському
сотникові, щоб він «оних волкогонов, палубничих й протекціантов привернул до
сотні, которие б з другими козаками одбували войсковую службу и в компуті ко-
зацком найдовалися, а в дворовую службу Обмочевскому управителеви их не упо-
треблять…»
372 Сіверянський літопис
3. АЮЗР. – Т. Х. -С. 810.
4. Раніше зроблене нами (С. 149) зближення борзенських сіл Красностава й
Прачів з люблінськими – Красноставом і Парчовим. Варто зазначити, що там же,
поблизу Люблінського Красностава є село Тростянка. Див. карту Люблінської гу-
бернії, складеної К. Юркевичем, яка подається як додаток до його книги – Меловые
формации Люблинской губ. (Варшава, 1872.).
5. Наводимо тут лист, отриманий нами від В. Б. Антоновича, документ Дмитра
Чечеля, який вказує місце свого народження. «Року 1704, місяця августа дня 25. Я,
его царского пресвітлого величества войска запорозкого полковник охочепіхотний,
Димитри Чечиль, их милостем паном, кому бы о том відати належало, сим моим
письмом освідчаю, иж зостает часть gрунтов отца моего Василя Чечеля власная в
Кузмінцях, едучи к Соколциові, діда моего дворище з садом и лісом; другое дво-
рище нижей того, над ставом в гаи березовом; Кунский ліс и став Росоховатый з
належачими до тих gрунтов полями. До котрих то я gрунтов, прес килка десять літ,
зостаючи на службах его царського величества и ясновельможного добродія пана
гетмана, не моглем, за частокротними службами, отзиватись, а ні оних огорожати,
зачим при щасливом на сукурс его королевской милости пана гетмана Ивана Ма-
зепа, зближившись к оним gрунтом, сим моим писмом так далеким, яко и ближним
кревним, а найбарзій стриев моих Чечеліов сином и унуком, Семеновим и Андрее-
вим, варую, абы жаден з них в оную часть gрунтов моих (которая ні на кого иного не
належат, тилко на мене самого) не втручаючись, на своих власних добрах зоставали.
Люде зась, которие сядут на оних gрунтах вшеляких повиностях кроме мене, аби
нікого невідали, а мині, яко кгрунтовному пану, послушливи были. Вижепомянен-
ний полковник охочопіхотний Dmiter Czeczyl. R. Ko. (місце печатки). З оригіналу.
6, Архів Генеральної Канцелярії, № 1320.
7. Першою дружиною Івана Чарниша була Олена Степанівна Гречана.
8. У Христини Самойлович Фридрике вич був один син Григорій, одружений
з Федосією Томарівною, від якої народився син Григорій, що одружується з Ган-
ною Чарнишевою. Сам помирає рано, його молода дружина, яка залишилась удо-
вою, після якогось роману із захожим «поляком», одружилася з ним. Седнівський
сотник Римша писав 1728 р., що «по смерти Григория Фридрикевича, оставшаяся
жена его, Томаровна, вышла замуж за Стефана Леонтовича неслужащого, который
примандрувавши с Полщи, жил в дітей покойного Войцеховича, сотника седнев-
ского, інспектором (вчителем) и там с собою познавшися, оженился на Томаровны,
не так як пристойно…». Від цього шлюбу народилось троє синів – Степан, Іван і
Василь й чотири дочки – Настя (одружилась із Семеном Полуботком), Палажка
(одружилась із Лаврентієм Раковичем), Катерина (одружилась з м. Василем Сили-
чем), Ганна (за Павлом Лисенко).
9. Григорій Фридрикевич згодом стає представником чернігівської громадської
палати у 1787 р. й досл ужився до ще рідкісного у той час в Малоросії чину – дій-
сного статського радника.
10. Усі наведені дані про Чарнишів взяті з оригінальних документів приватного
архіву родини Чарниша, які були отримані нами від Милорадовича Г. А.
11. Див. карту Конотопського уїзду, додану до VI тому матеріалів для оцінки
земельних угідь Чернігівс ької губернії (Чернигов, 1882.)
12. Архів Генеральної Канцелярії, № 16172.
13. Обозрение Румянцевской Описи. – С. 321.
14. Описание Черниговской Епархии. – Т. ІІІ. – С. 128.
15. Румянцевская Опись. – Т. LVII рукопис.
16. Архів Чернигівської Казенної Палати, підшивка докуме нтів новгород-сівер-
ського монастиря.
17. Див . Описание Старой Малороссии. – Т. І. – С. 210 і 214.
18. Чтения в обществе Преподобного Нестора -летописца. – Т. V. – Часть 3. –
С. 63.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-82535 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0055 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:50:50Z |
| publishDate | 2014 |
| publisher | Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Мицик, Ю. Тарасенко, І. 2015-06-01T14:17:52Z 2015-06-01T14:17:52Z 2014 З опису Батуринської сотні О.М. Лазаревського / Ю. Мицик, І. Тарасенко // Сiверянський лiтопис. — 2014. — № 6. — С. 364-372. — Бібліогр.: 18 назв. — укр. XXXX-0055 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/82535 94(477) У даній статті ми продовжуємо публікацію твору (в перекладі українською)
 Олександра Матвійовича Лазаревського (1834-1902) «Опис Старої Малоросії»
 («Описание Старой Малороссии»), а саме т. 2 («Опис Ніжинського полку»). uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Сiверянський лiтопис З історіографічної спадщини З опису Батуринської сотні О.М. Лазаревського Article published earlier |
| spellingShingle | З опису Батуринської сотні О.М. Лазаревського Мицик, Ю. Тарасенко, І. З історіографічної спадщини |
| title | З опису Батуринської сотні О.М. Лазаревського |
| title_full | З опису Батуринської сотні О.М. Лазаревського |
| title_fullStr | З опису Батуринської сотні О.М. Лазаревського |
| title_full_unstemmed | З опису Батуринської сотні О.М. Лазаревського |
| title_short | З опису Батуринської сотні О.М. Лазаревського |
| title_sort | з опису батуринської сотні о.м. лазаревського |
| topic | З історіографічної спадщини |
| topic_facet | З історіографічної спадщини |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/82535 |
| work_keys_str_mv | AT micikû zopisubaturinsʹkoísotníomlazarevsʹkogo AT tarasenkoí zopisubaturinsʹkoísotníomlazarevsʹkogo |