Учені не повинні самоізолюватися від життя країни (інтерв’ю з академіком НАН України В.П. Кухарем)
Сьогодні українська наука як ніколи близько підійшла до межі виживання.
 Про проблеми з фінансуванням наукових досліджень, про відсутність державної стратегії, спрямованої на інноваційний розвиток економіки, про деякі аспекти внутрішньоакадемічного життя йдеться в інтерв’ю з головою
...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Вісник НАН України |
|---|---|
| Дата: | 2015 |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
2015
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/82613 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Учені не повинні самоізолюватися від життя країни (інтерв’ю з академіком НАН України В.П. Кухарем) // Вісн. НАН України. — 2015. — № 4. — С. 3-12. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860055436196052992 |
|---|---|
| citation_txt | Учені не повинні самоізолюватися від життя країни (інтерв’ю з академіком НАН України В.П. Кухарем) // Вісн. НАН України. — 2015. — № 4. — С. 3-12. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Вісник НАН України |
| description | Сьогодні українська наука як ніколи близько підійшла до межі виживання.
Про проблеми з фінансуванням наукових досліджень, про відсутність державної стратегії, спрямованої на інноваційний розвиток економіки, про деякі аспекти внутрішньоакадемічного життя йдеться в інтерв’ю з головою
Державного фонду фундаментальних досліджень, почесним директором
Інституту біоорганічної хімії та нафтохімії НАН України академіком Валерієм Павловичем Кухарем.
|
| first_indexed | 2025-12-07T17:00:06Z |
| format | Article |
| fulltext |
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2015, № 4 3
ІНТЕРВ’ЮІНТЕРВ’Ю
УЧЕНІ НЕ ПОВИННІ
САМОІЗОЛЮВАТИСЯ
ВІД ЖИТТЯ КРАЇНИ
Інтерв’ю з академіком НАН України
В.П. Кухарем
— Валерію Павловичу, на початку грудня минулого року на
засіданні Міжвідомчої ради з координації фундаменталь-
них досліджень Ви виступали зі звітом про роботу в 2013—
2014 рр. очолюваного Вами Державного фонду фундамен-
тальних досліджень. Розкажіть, будь ласка, докладніше
про проблеми Фонду.
— На сьогодні становище Фонду, м’яко кажучи, плачевне. За
попередні роки ми відпрацювали процес організації конкурсів,
вибору проектів, налагодили експертизу, але як усе це може
функціонувати без грошей?! На цей рік фінансування Фонду
заплановано на рівні 10—12 млн грн, але, скільки з цих мізер-
них коштів ми реально отримаємо, невідомо, оскільки навесні
минулого року нам обіцяли майже таку саму суму, а насправді
в 2014 р. Фонд одержав лише 2 млн грн. А це ж, на мій погляд,
одна з найважливіших ділянок організації наукових дослі-
джень.
Експертне оцінювання наукових проектів — це міжнародна
практика. Система експертного оцінювання в Європі відрізня-
ється від прийнятої у нас — європейці менше використовують
кількісні, цифрові показники. У роботі Фонду ми спробували
поєднати різні системи. Однак насправді це не так уже й важ-
ливо, оскільки будь-яка експертиза на кінцевому етапі перед-
бачає вибір однієї роботи з кількох претендентів. А тут у силу
Сьогодні українська наука як ніколи близько підійшла до межі виживання.
Про проблеми з фінансуванням наукових досліджень, про відсутність дер-
жавної стратегії, спрямованої на інноваційний розвиток економіки, про де-
які аспекти внутрішньоакадемічного життя йдеться в інтерв’ю з головою
Державного фонду фундаментальних досліджень, почесним директором
Інституту біоорганічної хімії та нафтохімії НАН України академіком Ва-
лерієм Павловичем Кухарем.
4 ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2015, № 4
ІНТЕРВ’Ю
вступає людський фактор. Експерт обирає, як
правило, або той проект, який йому за тема-
тикою ближчий і зрозуміліший, або, скажімо,
той напрям, який він у цей момент часу вважає
перспективним і актуальним. Тому найбільш
прийнятний варіант — об’єднати різні підхо-
ди, тобто один і той самий проект проходить
експертизу на Заході і в Україні, а потім ми зі-
ставляємо дані і тоді вже розпочинаємо процес
вибору.
Сьогодні в нашій експертизі мене не все
влаштовує. На жаль, хоч і не хотілося б, але до-
водиться йти шляхом ускладнення, збільшен-
ня числа параметрів оцінювання. Традиційні
питання: чи відповідає робота міжнародному
рівню, рівню вітчизняних досліджень, чи є в
ній новизна, насправді не завжди відобража-
ють її значущість, особливо якщо вона відріз-
няється від середньостатистичної. Згадайте
класичний приклад — відкриття коливальної
реакції Бєлоусова—Жаботинського. Борис
Павлович Бєлоусов, вивчаючи окиснення ли-
монної кислоти за наявності іонів церію (ІІІ)
як каталізатора, виявив, що з часом розчин пе-
ріодично змінював своє забарвлення — від без-
барвного до жовтого і навпаки. Його повідо-
млення про відкриття ефекту автоколивання
наукова спільнота зустріла вельми скептично,
бо тоді побутувала думка, що це неможливо.
У результаті статтю Бєлоусова неодноразово
відхиляли у провідних радянських журналах,
і результати своїх досліджень він зміг опублі-
кувати лише через кілька років у невеликому
відомчому збірнику. Проте згодом ця реакція
стала однією з найвідоміших хімічних реакцій.
І таких прикладів у науці безліч, а тому пробле-
ма експертного оцінювання існує й існуватиме
завжди. Наприкінці минулого року в США
розгорілася дискусія, викликана тим, що в На-
ціональних інститутах охорони здоров’я, у які
подають найбільшу кількість заявок, на одну
роботу доводиться залучати до 7—8 експертів.
У нас ситуація аналогічна, хоча, звичайно, і не
в таких масштабах. Крім того, в Україні вини-
кає ще одна проблема: наскільки ми можемо
залучати іноземних експертів для оцінювання
наших робіт. Для цього, як мінімум, текст про-
екту має бути подано англійською мовою, далі
треба знайти експерта-волонтера за кордоном.
Експертиза наукових проектів — це велика ро-
бота, яка вимагає багато часу і зусиль, описи
проектів займають зазвичай 50—80 сторінок,
які потрібно не просто прочитати, а критично
осмислити. Певна річ, ця робота має оплачува-
тися.
Дуже болісно і гостро стоїть проблема між-
народного співробітництва. Торік ми призупи-
нили всі види спільних робіт через відсутність
фінансування. Незважаючи на те, що наші
партнери дуже зацікавлені в продовженні до-
сліджень, без грошей це неможливо. Повністю
припинилася співпраця з Росією, Білоруссю,
французьким СNRS, заморожено навіть від-
криті конкурси з Німеччиною. Дуже сподіва-
юся, що цього року нам вдасться зберегти хоча
б співробітництво з Японією, яке розпочалося
після аварії на Фукусімі, і японці не менше,
ніж ми, зацікавлені у продовженні робіт. За
всіма іншими напрямами повний провал. Але
ж саме завдяки виконанню спільних проек-
тів українські вчені мають змогу потрапити в
міжнародне поле науки, знаходити партнерів,
розвивати творчі і практичні стосунки, обмі-
нюватися результатами, працювати на найсу-
часнішому обладнанні. Наука ніколи не мала,
та й не може мати, меж, ні державних, ні полі-
тичних, ні культурних, ні навіть економічних.
І дуже трагічно, що ми сьогодні обриваємо
цей тонкий зв’язок, що з’єднує нас зі світовим
науковим співтовариством, дозволяє нашим
ученим хоч якось реалізуватися тут, зберегти
кадри, виростити молоду зміну.
Відплив молоді за кордон — ще одна з най-
більших проблем української науки. Я не кажу
про низьку зарплату, відсутність житла, не-
можливість прогодувати сім’ю, це все відомо.
Але я впевнений, що основним спонукаль-
ним мотивом для прийняття рішення виїхати
на Захід є те, що в Україні немає можливості
нормально працювати. Якщо ми подивимося
на бюджет будь-якого інституту, то побачи-
мо, що всі гроші витрачаються на зарплату і
комунальні послуги, а на закупівлю реактивів
залишаються лічені копійки, про прилади я
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2015, № 4 5
ІНТЕРВ’Ю
й не згадую. Навіть якщо вдається роздобути
гроші, скажімо, вигравши грант, купити на них
необхідні для досліджень реактиви непросто
через громіздкі тендерні процедури, чекати
доводиться місяцями. Грантове фінансування
проектів, до речі, стикається з такими самими
проблемами: доводиться із завмиранням серця
чекати, пропустить Казначейство твій платіж
чи ні. А на Заході, тобі потрібен реактив — за-
мовив і через 3 дні одержав. Доступ до наукової
літератури — будь ласка. Керівник лабораторії
має гроші на банківській картці і може вико-
ристовувати їх на свій розсуд. Він, звичайно,
відповідає за витрачання коштів, але водночас
має можливість швидко і оптимально виріши-
ти поточну проблему. Так от, коли наш моло-
дий учений потрапляє в західну лабораторію,
він почувається, як у науковому раю. Він щас-
ливий уже від того, що може працювати вдень,
вночі, може буквально за кілька днів реалізу-
вати свій задум, перевірити ідею. У нас таке
неможливо. І застарілий парк приладів, який
не дає змоги отримувати потрібні результати,
далеко не найбільше зло. Сама структура, сама
організація роботи докорінно відрізняється від
прийнятої на Заході.
— А як ідуть справи у Вас в Інституті?
— Звичайно, ми намагаємося, як можемо,
підтримувати нашу молодь, вишукуємо будь-
які можливості, щоб вони хоч кілька місяців
попрацювали за кордоном. Інститут добре ві-
домий у світі, багато наших колишніх співро-
бітників нині працюють у провідних наукових
центрах Заходу. Я дуже радий, що в Інституті є
багато ініціативних людей, які вміють генеру-
вати нові ідеї, розвивати нові можливості. За-
вдяки цьому нам вдається підтримувати при-
йнятний рівень досліджень, публікуватися в
провідних світових журналах.
Чудово розуміючи, що нафтохімії в Україні
вже немає, ми перейшли на використання біо-
сировини для одержання корисних продуктів,
готові робити все, за що нам платять гроші, —
працюємо над утилізацією відходів, очищен-
ням рідких стоків, проблемами Чорнобиля.
Це не лише дає додаткове фінансування, а й
стимулює розвиток наукових ідей. Наприклад,
у Каневі успішно працює наш біоконвеєр для
очищення рідких стоків. Щоправда, в Києві
справи з його впровадженням просуваються
туго. З відходів рослинних олій ми отриму-
ємо мастильні матеріали, виробляємо також
біодизельне паливо. В Інституті розроблено
фунгіцид Сульфокарбатіон-К — препарат для
протруєння насіння, який на рівних конкурує
з найкращими зразками на ринку. У нас на-
віть стався конфлікт з провідною японською
компанією Sumitomo, точніше з її російським
представництвом, яке, недобросовісно конку-
руючи з нами, поширило недостовірну інфор-
мацію, однак потім вони вибачилися і випла-
тили штраф. За підтримки держави ми могли
б налагодити у себе більш великотоннажне
виробництво, але, на жаль... На основі фунгі-
циду ми розробили протигрибковий препарат
Теобон-дитіомікоцид, пройшли весь довгий
і складний процес одержання фармстатті, ре-
єстрації субстанції і двох готових лікарських
форм. Тепер цей препарат випускається у нас
на експериментальному виробництві, і його
можна купити в аптеці. У нас є, поки що, прав-
да, на стадії розробки, перспективні проти-
ракові і антивірусні препарати, один з яких
проходить сьогодні доклінічні випробування
в американському Національному інституті
охорони здоров’я.
— Фізичні методи дослідження є найваж-
ливішим інструментом органічної хімії, а
оновлення приладної бази в Академії — од-
вічне болюче питання. Наскільки сьогодні
органікам вдається відповідати сучасному
світовому рівню досліджень?
— Так, сьогодні стандартна середньостатис-
тична стаття в журналі Chemical Communica-
tions має обсяг близько 4 сторінок, однак до неї
додається ще 40—50 сторінок спектрів, причо-
му найрізноманітніших — ЯМР-, ЕПР-, ІЧ-,
УФ-, мас-спектри тощо, як підтвердження ва-
ших висновків. Звісно, нам неймовірно склад-
но підтримувати необхідний сучасний рівень
досліджень. Востаннє нам вдалося купити об-
ладнання за гроші, зароблені Інститутом, років
6 ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2015, № 4
ІНТЕРВ’Ю
7 тому. Але врахуйте ще й той факт, що сучас-
ний аналітичний хроматограф Agilent, який
дає масу з точністю до четвертого знака після
коми, по суті замінюючи собою аналітичні до-
слідження, коштує близько 500 тис. дол. Тому
академічні інститути кооперуються між собою,
надаючи час для роботи на своїх приладах
співробітникам інших установ. Поки що нам
вдається на рівні знайомств, добрих стосунків,
взаємовигідного співробітництва, іноді за гро-
ші знайти в Україні необхідне обладнання, але
приладний парк дуже давно не оновлювався, а
техніка в сучасному світі розвивається стрім-
ко, і рано чи пізно обладнання морально заста-
ріває або просто виходить з ладу.
— Валерію Павловичу, Ви зачепили пи-
тання розроблення лікарських препаратів.
Як Ви оцінюєте розвиток фармацевтичної
галузі в Україні?
— На розвиток нашої фармацевтичної галу-
зі я дивлюся з великим скепсисом. Як це від-
бувається на Заході? Великі фармацевтичні
компанії вкладають значні кошти у власні до-
слідження, але при цьому пильно стежать за
всім, що продукують малі та середні компанії,
купують їх перспективні розробки. Крім того,
вони активно організовують спільні дослід-
ницькі центри з університетами, причому ці
структури можуть існувати від кількох місяців
до кількох десятиліть. І далеко не всі дослі-
дження завершуються успіхом, далеко не всі
куплені розробки доводяться до кінця. У цьо-
му й полягає їхня концепція широкого пошу-
ку на ринку ідей. Світовий фармацевтичний
ринок величезний, у ньому задіяні колосальні
ресурси, проте ми зі своїми ідеями їм не цікаві.
Жодна велика компанія не піде на ризик мож-
ливого витоку інформації, втрати патентного
пріоритету. Вони готові співпрацювати лише
за наявності виключного права з повною забо-
роною публікацій.
Українська фармацевтика має чітко відпові-
сти на одне просте запитання: чи хочуть наші
фармпідприємства розробляти нові препара-
ти, чи вони збираються лише закуповувати
субстанції і обмежуватися, грубо кажучи, та-
блетуванням і фасуванням, нехай і відповідно
до європейських стандартів? Сьогодні хімії як
такої в нашій фармацевтиці немає, вона їй про-
сто не потрібна.
У кожній країні є перелік обов’язкових пре-
паратів, наявність яких держава забезпечує на
випадок війни, епідемії, стихійних лих тощо.
Ще з 90-х років треба було зосередитися на
організації їх вітчизняного виробництва, при-
чому йти шляхом оптимізації — спрощення
синтезу, зменшення відходів, підвищення ви-
ходу, селективності і таке інше. Людство ще
довго буде використовувати аспірин, але чи
ми маємо виготовляти український аспірин,
чи ми будемо купувати китайську субстан-
цію і фасувати її в Україні? Візьмемо приклад
одеського фармацевтичного підприємства «Ін-
терхім», створеного в 1992 р. на базі дослідно-
експериментального виробництва Фізико-
хімічного інституту ім. О.В. Богатського НАН
України. Упродовж багатьох років вони роз-
вивалися, ставали на ноги, організовували ви-
робництво і нині випускають свої, підкреслюю
свої, препарати. Саме такий шлях, починаючи
з 90-х років, на мій погляд, і мала обрати укра-
їнська фармацевтика. На жаль, минулого вже
не повернеш.
Взагалі, в Україні малотоннажної хімії як га-
лузі вже немає. Як сказав один мій знайомий,
фахівець у цій сфері: «У нашій країні малотон-
нажна хімія померла і реанімації не підлягає».
А це був значний і добре розвинений пласт хі-
мічної промисловості — не лише виробництво
реактивів і вихідних хімікатів для фармпрепа-
ратів, де найчастіше великі кількості не потріб-
ні, а ще й пестициди, речовини і матеріали для
електроніки, хімічні добавки для полімерів
тощо. Адже сьогодні практично будь-який по-
лімер — це вже не індивідуальна речовина, це
композиційний матеріал. І що в нас є для цих
композицій? Нічого. Я не маю на увазі науко-
ві розробки, вони якраз є, я кажу про реальну
практичну діяльність. Більше того, ми припи-
нили випуск полівінілового спирту, тому що
в Україні вже немає виробництва ацетилену в
Сєверодонецьку, у нас закрили останню уста-
новку з виробництва етилену. А це вже велико-
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2015, № 4 7
ІНТЕРВ’Ю
тоннажна хімія, і, як видно, її чекає така сама
доля, що й малотоннажну. Ми свідомо відмов-
ляємося від нових матеріалів і нових техно-
логій, які можна розвивати в Україні, і дедалі
більше стаємо залежними від інших країн.
Мені часто кажуть, що в нас виробництво
тонкої хімії невигідне. Не знаю, я не економіст
і не бачив конкретних розрахунків. Але в мене
виникає питання, чому ж це вигідно в Китаї, в
Індії, в інших країнах? Високі податки? Нісе-
нітниця. У Франції або в США вони незмірно
вищі, і держава там допомагає тільки на старт-
ап етапі, а потім підприємства потрапляють під
загальне оподаткування і продовжують успіш-
но працювати. А в нас усе, що корисне для по-
всякденного життя, виявляється, невигідне.
Я розумію, що ентузіасти, на яких ще з радян-
ських часів трималася галузь тонкої хімії, вже
пішли. Їм на зміну прийшли бізнесмени нової
хвилі, які хочуть зранку вкласти гроші, а до ве-
чора отримати прибуток.
— І що могло б допомогти?
— Звичайно, технопарки. Був період, коли
ця ідея, здавалося, почала втілюватися в жит-
тя, але технопарки померли, так і не народив-
шись, залишившись, по суті, лише на папері.
І знов-таки, ми мали зародки, які потенційно
могли відродити галузь, налагодити нормаль-
ну роботу, але все було знищено. Добре відомо,
що інновації — справа витратна. Близько 7 %
коштів спрямовується на науку, 17—20 % — на
ДКР, а решта — на організацію виробництва.
Як видно, перші кроки збиткові, вони не да-
ють ніякого прибутку. Тому насамперед мають
бути стимули для того, щоб налагодити випуск
нової продукції, організувати її виробництво,
і структура технопарків була побудована аб-
солютно правильно. Причому витрати з боку
держави передбачалися зовсім невеликі — або
надання безвідсоткового кредиту, або пільго-
вий період оподаткування.
— А фундаментальні дослідження?
— У всіх розвинених країнах світу є глибоке
розуміння необхідності фінансування фунда-
ментальної науки. Різні держави виділяють на
це від 2 до 3 % ВВП. Однак бюджетне фінан-
сування становить лише близько половини
коштів, решта грошей приходять у науку від
промисловості та бізнесу. Я розумію, що є сфе-
ри знання, пов’язані виключно з теоретичними
розробками, але якщо йдеться про фармацев-
тику, тонку хімію, тут неможливо відірвати
фундаментальні дослідження від прикладних.
І промисловість охоче фінансує науку, лише
коли бачить цікаві для себе результати. Та-
кий двосторонній потік фінансування є най-
кращим способом організації науки в цілому.
Технопарки й мали відіграти роль посередни-
ка, містка, що з’єднує промисловість і науко-
ві дослідження. Потрібно усвідомлювати, що
окремі промисловці або бізнесмени, як прави-
ло, просто так ніколи не підтримуватимуть на-
уку. Вони мають бачити конкретний результат,
який їх зацікавить, а для того щоб отримати
такий результат, необхідний високий рівень
наукових досліджень і розробок. Зі свого боку
державі слід показати свою зацікавленість в
інноваціях, особливо — значущих для життя
суспільства.
Роль держави, до речі, можна звести до мі-
німуму — це організація внутрішнього життя
країни, що відображує бажання і прагнення
нації, правопорядку, оборони, базового рівня
охорони здоров’я та освіти, базова підтримка
науки і культури. Дуже важливою є стиму-
лююча роль держави, яка допомагає спрямо-
вувати економічний розвиток у потрібне для
країни русло. Але найголовніше, держава має
залишити собі мінімум регуляторних функцій,
не заважати, надати всім галузям можливість
працювати і заробляти гроші. Сьогодні ж, на-
віть якщо у вас є перспективна ідея, ініціатива,
бажання щось зробити, вам дуже швидко обрі-
зають крила, втискують у жорсткі рамки ліцен-
зування, квотування. Звичайно, регуляторна
функція держави необхідна, але вона має бути
в межах розумного. Я наведу дещо перебільше-
ний приклад, який ілюструє логіку регулятор-
ної діяльності нашої держави сьогодні. Столові
прибори — ніж і виделка — це дуже небезпечні
інструменти. Ними можна поранити, покалі-
чити і навіть убити. Але чому тоді виробни-
8 ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2015, № 4
ІНТЕРВ’Ю
цтво столових приборів не є ліцензованим ви-
дом діяльності? Чому вам не треба одержувати
особливий дозвіл на реалізацію цього товару?
Чому громадяни, купуючи виделку, не повинні
надати довідку про закінчення курсів з корис-
тування цим предметом? І хіба не має бути су-
ворої звітності щодо обігу виделок і ножів?
— Як по-вашому, чи намічаються з боку
влади тенденції до поліпшення ситуації?
— Ні. Принаймні, я їх не бачу. Скажімо, з
проблеми атестації кадрів відбулося кілька
зустрічей у профільному Комітеті Верховної
Ради, на яких було багато виступів, хтось був
налаштований більш рішуче, хтось менш, од-
нак загалом усі, в тому числі й міністр освіти
і науки, дійшли висновку, що нинішню систе-
му потрібно змінювати. Всі погодилися надати
більше прав кваліфікаційним радам і, по суті,
оцінювати лише якість роботи ради, а не роз-
глядати кожну дисертаційну роботу. Тим біль-
ше, що сьогодні доктор філософії — це ступінь,
який одержують у системі вищої освіти. З мо-
менту цих обговорень минуло вже 8 місяців.
Що змінилося? Нічого.
Найпростіше, що можна було б зробити, —
скасувати обов’язкове подання оголошення
про захист кандидатської дисертації, принай-
мні для природничих спеціальностей. Для чого
воно потрібне? А за публікацію оголошення,
між іншим, дисертант із зарплатою в 1600 грн
має сплатити гроші. Що, важко провести це
рішення наказом по міністерству? Крім того,
впродовж 3 місяців на сайті МОН висів проект
рішення про скасування «табачниківського»
наказу про кількість публікацій, необхідних
для захисту. Зрештою, я не витримав і напи-
сав електронний запит. Я відверто не розумію,
чому так складно за день-два зібрати всі візи й
підписати наказ? У чому проблема? Відповідь
надійшла — дякуємо за ваше запитання, най-
ближчим часом усе буде зроблено. Досі нічого
не змінилося... Ось це мене дивує найбільше.
Всі погоджуються, що попередники діяли не-
правильно, треба змінювати систему, підходи
і т.д. Так зробіть же хоч що-небудь, хоч якісь
кроки в плані реформ, покажіть людям свою
готовність щось змінити. Почніть з найпро-
стішого. Я розумію, для того щоб ліквідувати
ДАК (ВАК), запровадити нову систему атес-
тації, слід, напевно, попрацювати, продумати
свої дії. Однак скільки ж для цього потрібно
часу?! І що заважає здійснити бодай прості,
очевидні зміни?
Я завжди виступав проти принципу «зрів-
нялівки» в системі атестації кадрів. Не мож-
на одні й ті самі вимоги висувати до фізика-
теоретика й до фізика-експериментатора чи,
припустімо, до медика, чия робота перебуває
на стику медицини, біохімії, біофізики та ін.
Я не кажу про гуманітарні спеціальності. Бага-
то років нас усіх намагалися стригти під один
гребінець. І всі начебто розуміють, що це не-
правильно, всі погоджуються, що треба щось
змінювати. Так, може, що-небудь нарешті зро-
бимо? Нещодавно в нашому Інституті завер-
шила дисертаційну роботу одна дівчина, моло-
дий дослідник. У неї було 3 публікації, і вона
потрапила під дію «табачниківського» наказу.
Втім давайте подивимося, які це публікації —
у Chemical Communications, European Journal
of Organic Chemistry і Synthesis, тобто в най-
престижніших світових журналах у цій галузі.
Причому одну зі статей було винесено на об-
кладинку журналу. А в Україні вона захисти-
тися не може. Я роздрукував ці 3 статті, з усіма
додатками вийшла досить солідна купа паперу,
порівнянна з обсягом дисертації, і надіслав за-
пит до ДАК — дозвольте захист як виняток. Від-
повідь була простою — нічим не можемо допо-
могти, на жаль, діє наказ. Довелося витратити
цілий рік лише для того, щоб дочекатися черги
на публікацію ще 2 робіт. І мені щиро жаль цю
дівчину. Маючи любов до науки, день і ніч пра-
цюючи, отримуючи копійки, весь її ентузіазм
розбивається об формальний наказ. Пригадую,
за радянських часів нам читали лекцію з політ-
освіти, і лектор навів такий приклад. Скільки
часу в нас будується будинок? Кілька тижнів
іде на закладання фундаменту, місяць зводять
стіни, кілька місяців на оздоблювальні роботи,
потім узгодження документів. Загалом через
4—5 років будинок готовий. Така сама система
залишається у нас і сьогодні.
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2015, № 4 9
ІНТЕРВ’Ю
— Як Ви гадаєте, це спадок радянської
системи?
— Ви знаєте, якраз радянська держава, іно-
ді, звичайно, коли їй це було необхідно, могла
швидко і ефективно організувати роботи. Мій
тесть свого часу будував Баглійський коксохі-
мічний завод, і на запуск першої батареї при-
їхав нарком важкої промисловості, все поди-
вився і питає: «Що тобі треба, щоб ти через 3
місяці пустив другу батарею?». Тесть перера-
ховує, треба те, те і ще ось те на Уралі... Через 3
місяці пустили другу батарею, тому що все, що
просили, доставили вчасно. Нині ми вже ство-
рили свою власну систему, забюрократилися,
звикли, що на кожен папірець має бути ще три.
Можна звернутися до чиновника з питанням?
Звичайно. У письмовому вигляді, а через мі-
сяць отримаєш формальну відповідь, оформ-
лену за всіма канцелярськими правилами. Від
бюрократії нікуди не подінешся, але вона все ж
має бути живою, не закостенілою, працювати
для вирішення проблем, а не заради кругообі-
гу паперів. Якщо ми хочемо хоч щось змінити,
потрібно просто дотримати баланс ініціатив-
ності знизу і вимогливості зверху. Взагалі, ціла
низка питань стосуються не рівня компетенції,
а розуміння своєї ролі в суспільстві, відпо-
відальності за свою роботу, оцінки наслідків
своїх дій. В Академії ми, до речі, теж грішимо
нікому не потрібною писаниною і відсутністю
громадської ініціативи.
— Ви маєте на увазі, що вчені мають біль-
ше спілкуватися з пресою?
— І не тільки. Наприклад, Лондонське коро-
лівське товариство на офіційному сайті постій-
но оприлюднює свою реакцію на рішення уря-
ду, висловлює ставлення до глобальних про-
блем, які хвилюють суспільство, таких як зміна
клімату, використання ядерної енергії, пово-
дження з небезпечними відходами, боротьба зі
СНІДом та іншими тяжкими захворюваннями.
І британська громадськість має чітке уявлення
про те, яку позицію їхні вчені займають з того
чи іншого питання. Національна академія наук
США регулярно виходить з доповідями щодо
ситуації у світі, стосовно проблем усередині
країни. На Сицилії щороку з 19 по 24 серпня
відбувається Міжнародний семінар з плане-
тарних небезпек, на якому збираються вчені з
усього світу. Проблематика широка — ядерна
безпека, роззброєння, загальні проблеми без-
пеки, СНІД, астероїдна небезпека, запобігання
стихійним лихам, зміни клімату, інформаційна
безпека. Кілька разів розглядали тему Чорно-
биля, я виступав там також з хімічної безпеки
і проблем роззброєння. Семінар часто відвіду-
ють відомі політичні та громадські діячі, за-
прошують журналістів, а після завершення
засідань для преси влаштовують підсумкові
прес-конференції. Тобто в усьому світі при-
йнято, що вчені висловлюють свою позицію
з різноманітних глобальних і локальних про-
блем, причому роблять це з власної ініціативи,
не чекаючи, доки їх про це запитають.
А в нас тільки зовсім недавно сайт Академії
почав наповнюватися хоч якоюсь конкретною
інформацією, проте все одно там немає чітко
сформульованої думки Академії з жодної кон-
кретної гострої соціально-політичної чи еконо-
мічної проблеми. Тому українське суспільство
не відчуває присутності вчених у житті країни,
не розуміє ролі і місця академічної науки в
суспільному розвитку, і від цього виникає бай-
дуже або навіть негативне ставлення до НАН
України і до вчених загалом. Зараз в Україні
створюється громадське телебачення. Очевид-
но, там мають бути якісні передачі про науку,
причому прагнути слід до рівня найкращих
наукових програм на каналах ВВС, Discovery,
National Geographic. А що ми для цього роби-
мо? Питання риторичне. Академія наук про-
сто зобов’язана мати свій якісний нау ко во-по-
пу лярний журнал. Ярослав Степанович Яцків
видає «Світогляд», однак він, на жаль, недо-
ступний для широкого загалу. Я вважаю, що
нам слід організовувати систематичні публічні
лекції у Великому конференц-залі НАН Укра-
їни, причому це мають бути не елітарні збори
для кількох десятків людей, близьких знайо-
мих, а справді публічні й цікаві лекції для різ-
них верств суспільства, студентів, членів Малої
академії наук. І не лише культурологічні, хоча
вони, безумовно, потрібні, а й присвячені най-
10 ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2015, № 4
ІНТЕРВ’Ю
більш значущим сучасним напрямам у науці —
теорії струн, стовбуровим клітинам, можли-
востям нових наноматеріалів. Я розумію, що не
всі вчені можуть яскраво і захоплююче виклас-
ти матеріал, але хороші лектори є, і їх талант
необхідно використовувати. Причому я зараз
намагаюся говорити тільки про маловитратні
заходи, що не потребують великих грошових
видатків, і Академія повинна їх проводити, не
посилаючись на відсутність фінансування.
І не треба боятися, що нас не почують, що
на нас не звернуть увагу. Почують, якщо не
мовчати, а чесно і відкрито говорити про про-
блеми. Наведу приклад. У 1989 р. я займався
в Президії проблемами екології. Якщо не по-
миляюся, у «Віснику» було опубліковано кар-
ту забруднень території України, вкрай непри-
ємну для уряду тим, що на ній були позначені
два «чорних» райони — Чорнобиль (зрозуміло,
після аварії) і Північний Крим, який за забруд-
неністю майже не поступався Чорнобильській
зоні. Чому? Бо тоді в цьому регіоні активно по-
чали розвивати рисівництво, піднялися солоні
ґрунтові води, а вирощування рису передбачає
внесення в ґрунт значної кількості пестицидів.
Був великий скандал, але ж вдалося довести
нашу правоту, і уряд змушений був звернути
увагу на цю проблему. В Україні є доволі ба-
гато неурядових організацій з питань екології,
ядерної енергетики тощо, які мають активну
позицію, преса підхоплює їх думку, публікує,
і виходить, що громадськість їх чує, а Акаде-
мію ні. До речі, одним з небагатьох позитивних
прикладів нашої активності була опублікована
кілька років тому доповідь академіка В.М. Гей-
ця, в якій було представлено погляд Академії
на економіку України. Ця доповідь справила
велике враження на фахівців і викликала ши-
рокий суспільний резонанс, її обговорювали,
аналізували і в газетах, і на телебаченні.
Тобто я хочу сказати, що Академія не повин-
на мовчати, вона має проявляти ініціативу, на-
магатися доносити до громадськості користь
від застосування наукових знань, окреслювати
свою думку стосовно найбільш обговорюваних
проблем. Інтернет сьогодні надає надзвичайно
широкі можливості для публічної присутнос-
ті. Учені є членами суспільства. Вони можуть
і зобов’язані висловлювати свою громадян-
ську позицію, вони в жодному разі не повинні
штучно самоізолюватися від життя країни.
Тоді буде й відповідна реакція з боку суспіль-
ства і держави, буде певна їхня підтримка. Ось
нещодавно прийняли черговий варіант енерге-
тичної стратегії. Чому б ученим не зібратися і
не обговорити її? Напевно будуть якісь раціо-
нальні критичні зауваження. Давайте органі-
зуємо слухання з проблеми токсичності нано-
матеріалів, поширення туберкульозу в країні,
ресурсоощадних технологій, та хіба мало в нас
проблем. А потім опублікуємо думки, комента-
рі, прес-релізи на рівні доступному і зрозумі-
лому для ЗМІ та широких мас. Але найголо-
вніше, ми маємо реагувати на ті виклики, які
стоять перед країною.
Інший бік цього питання — чи змінюється
Академія зсередини? Ми ухвалили Концепцію
та План заходів, проте там прописані здебіль-
шого ті «статутні» дії, які інститути й так ма-
ють виконувати. І замість того, щоб чітко озна-
чити наболілі загальноакадемічні проблеми,
що стосуються всіх академічних організацій,
окреслити шляхи їх вирішення, ми зосеред-
илися на деталях. Це викликає нерозуміння
серед рядових співробітників, формує їхнє
ставлення до реформ, посилює невдоволення і
роздратування. Простий приклад. У нас діє по-
ложення про те, скільки в структурній одиниці
(у відділі, лабораторії) має бути співробітни-
ків і скільки з них — зі ступенем кандидата або
доктора наук. А втім наука, передусім, інди-
відуальна. І добре відомо, що продуктивність
наукової групи визначається не кількістю, а
якістю вчених, їх здатністю до творчого мис-
лення і спроможністю реалізувати поставлені
цілі. Для чого ж нам ці порожні інструкції? Як
вони сприяють науковій діяльності? Чому досі
призначення завідувача відділу заслуховують
на Президії? Хіба вчена рада інституту не здат-
на сама визначити, хто гідний цієї посади, а хто
ні. Це формальність, але вона є. Або візьмемо
вже згадану проблему атестації кадрів. Чому
б не організувати дискусію, не провести кіль-
ка зустрічей, на які вільно могли б прийти всі
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2015, № 4 11
ІНТЕРВ’Ю
співробітники Академії, висловити свою дум-
ку, поговорити, посперечатися, як краще орга-
нізувати процес. І була б користь. Адже чле-
нами Академії є не лише академіки та члени-
кореспонденти, а й доктори, кандидати наук.
Їх потрібно більше залучати до обговорення і
внутрішньоакадемічних проблем, і загально-
наукових.
І зауважте, ми тільки недавно почали публі-
кувати доповіді наших учених на засіданнях
Президії НАН України, раніше і цього не було.
Рядовий співробітник Академії, не кажучи вже
про громадськість, і гадки не мав, які питання
обговорюються. Ось нещодавно у вашому жур-
налі мою увагу привернула доповідь на Прези-
дії про використання синтез-газу з вугільної
сировини.
— Як, до речі, Ви ставитеся до вирішення
проблеми енергетичної залежності України?
— Річ у тім, що питання організації енер-
гозабезпечення, на мій погляд, лежить у двох
площинах. По-перше, всі прогнози про те, що
запаси нафти на планеті вичерпаються най-
ближчим часом, не справджуються. Принай-
мні, в останній міжнародній доповіді з цього
питання зазначено, що до 2080 р. людство
може почуватися спокійно в плані забезпече-
ності вуглеводневими ресурсами. Собівартість
видобутку нафти в країнах Близького Схо-
ду дуже низька, а ринкова ціна визначається,
швидше, зовнішньополітичними чинниками.
Другий визначальний аспект — це світова тен-
денція до підвищення економічності енерго- і
ресурсоспоживання. З цього випливає, що в
найближчі десятиліття виробництво продук-
тів для енергетики і транспорту з нафти й газу
буде більш вигідним та економічно виправда-
ним, ніж, скажімо, виробництво з синтез-газу.
Приклад Південно-Африканської Республіки
не показовий, оскільки там цей напрям почали
розвивати в період дії ембарго на ввезення на-
фти. І, все ж таки, вони вчинили мудро, поєд-
навши кілька процесів — отримання моторних
палив, використання синтез-газу для вироб-
ництва мінеральних добрив. Я не впевнений
також, що цей напрям набуде подальшого роз-
витку в Китаї, де в рамках програми розвитку
атомної енергетики заплановано будівництво
кількох десятків ядерних реакторів. Після
цього їх ставлення до вугілля значною мірою
може змінитися, оскільки проблеми у вугіль-
ній галузі лише наростають — це аварії, заги-
бель шахтарів, забруднення навколишнього
середовища, яке вже досягло критичного рів-
ня, тиск світової спільноти щодо скорочення
викидів СО2.
На мій погляд, набагато перспективнішим
напрямом є уловлювання та перероблення ви-
кидів вуглекислого газу в процесі виробництва
тепла чи електроенергії з використанням мі-
кроорганізмів або за іншими методиками. Цим
одночасно вирішується проблема скорочення
викидів СО2, поліпшується екологічна ситуа-
ція і виробляються корисні продукти.
Звичайно, енергетика має бути диверсифі-
кованою. У будь-який момент можуть виник-
нути проблеми з поставками певних ресурсів, і
тоді країна може активізувати один із секторів:
ядерний, нафтовий, вугільний, альтернативні
джерела енергії. Наприклад, гідроенергетика
України, яка має зовсім невелику частку в за-
гальному енергоспоживанні, дає змогу знизи-
ти пікові навантаження, що часто нас дуже ви-
ручає. Крім того, використання енергії малих
річок поліпшує очищення русла, знижує ризи-
ки повеней, які характерні для багатьох наших
регіонів, і водночас виробляє електроенергію.
Майбутнє енергетики я бачу в різноманітності.
Незважаючи на аварії в Чорнобилі і на Фукусі-
мі, атомних реакторів у світі менше не стає, але
зростає культура ядерної безпеки. Непогані
перспективи має переробка ядерних відходів,
відпрацьованого ядерного палива, яке містить
колосальну кількість активних компонентів.
Можливі прориви в термоядерній енергетиці.
Вважають, що до 2040 р. запрацює модельний
термоядерний реактор. Проблем там ще бага-
то, але будівництво вже розпочалося. Навіть
при серійному виробництві це буде недешева
електроенергія, однак вона займе якусь части-
ну ринку, і майбутнє цього напряму прогляда-
ється вже зараз. Усе більше уваги в світі приді-
ляють виробництву біопалива. У США, напри-
12 ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2015, № 4
ІНТЕРВ’Ю
клад, держава застосовує найрізноманітніші
важелі впливу, щоб промисловцям було вигід-
но використовувати сировину, альтернативну
нафтопродуктам. За останнє десятиліття Спо-
лучені Штати в рази наростили виробництво
біоетанолу, лише наприкінці минулого року
пустили 3 нових заводи з отримання спирту з
соломи і відходів кукурудзи. До речі, наш мі-
ністр сільського господарства нещодавно за-
явив, що Україна збирається вийти на вироб-
ництво 100 млн т зерна на рік, тобто у нас буде
величезна кількість відходів. На підтримку гу-
мусу потрібно до 20 %, а що робити з рештою?
Давайте не будемо говорити про зерновий біо-
етанол, поговорімо про «солом’яний». І так ми
зможемо вирішити проблему відходів, раціо-
нально їх використовувати, замістити деяку
частину вуглеводневої сировини і знов-таки
збалансувати енергоресурсну базу, поліпшив-
ши при цьому екологічну ситуацію.
— Валерію Павловичу, я знаю, що свій
шлях у науці Ви починали в Інституті ор-
ганічної хімії, в науковій групі Кірсанова. Як
на Вас вплинув учитель?
— Так, я виховувався в лабораторії Олек-
сандра Васильовича Кірсанова. В Інституті
органічної хімії кірсановська, кіпріановська,
шиловська школи вирізнялися особливою
творчою атмосферою. Робота була побудована
на тому, що є спільний для наукової групи на-
прям, але ваша ініціатива, ваша творчість, на-
віть якщо ви виходите за рамки тематики, бу-
дуть схвалені. У подальшій своїй діяльності я
завжди намагався дотримуватися цих принци-
пів. Я вважаю, що керівник покликаний бути
сполучною ланкою між співробітниками лабо-
раторії, допомагати їм генерувати і реалізува-
ти свої ідеї. А от бюрократія вбиває ідею. Адже
в науці все вирішують не колективи, в науці
дуже важливий індивідуальний розум, талант.
І керівник зазвичай відчуває глибоке задово-
лення, коли у його співробітника все виходить.
Тому я завжди намагався підтримувати моло-
дих учених, давати їм можливість проявити
себе. По собі знаю, які почуття переповнюють
молоду людину, яка вперше виступає на вели-
кій міжнародній конференції. Я тоді був гото-
вий гори зрушити з місця.
З цієї ж причини я продовжую читати лек-
ції. У Київський університет мене запросив ще
Ф.С. Бабичев у 1976 р., і весь цей час, за винят-
ком невеликої перерви в 90-ті роки, я читаю
спецкурси, причому різні. Намагаюся готувати
лекції на основі останніх досягнень органічної
хімії, розповідати студентам не просто про су-
часні проблеми органічного синтезу, а й про те,
чим живе світове наукове співтовариство.
Учений має насамперед займатися тим, до
чого лежить його душа, чому він готовий при-
святити своє життя. Звідси випливає, що і
громадські навантаження також мають відпо-
відати інтересам ученого. От мене, наприклад,
цікавлять проблеми загальнохімічної безпеки,
причому не стільки chemical safety, скільки
chemical security, проблеми, пов’язані з Чор-
нобильською аварією, перероблення відходів.
У цих сферах я можу принести певну користь,
у мене є авторитет, я можу висловити свою
думку, і до неї прислухаються. Саме тому, я
вважаю, такими важливими були б публічні
лекції, публічні слухання, де вчені могли б об-
говорити не лише вузькоспеціалізовані про-
блеми, а й загальнонаукові, загальнолюдські.
До речі, дуже цікаве інтерв’ю було опубліко-
вано в «Віснику» з Мирославом Володимиро-
вичем Поповичем, де він зачіпає, крім профе-
сійних філософських проблем, ще й суспільно
значущі моральні аспекти, висловлює свою
думку щодо болючих проблем у суспільстві.
Ось у такому ключі Академія і має виявляти
громадську ініціативу.
Розмову вела
Олена МЕЛЕЖИК
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-82613 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0372-6436 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:00:06Z |
| publishDate | 2015 |
| publisher | Видавничий дім "Академперіодика" НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | 2015-06-04T11:34:49Z 2015-06-04T11:34:49Z 2015 Учені не повинні самоізолюватися від життя країни (інтерв’ю з академіком НАН України В.П. Кухарем) // Вісн. НАН України. — 2015. — № 4. — С. 3-12. — укр. 0372-6436 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/82613 Сьогодні українська наука як ніколи близько підійшла до межі виживання.
 Про проблеми з фінансуванням наукових досліджень, про відсутність державної стратегії, спрямованої на інноваційний розвиток економіки, про деякі аспекти внутрішньоакадемічного життя йдеться в інтерв’ю з головою
 Державного фонду фундаментальних досліджень, почесним директором
 Інституту біоорганічної хімії та нафтохімії НАН України академіком Валерієм Павловичем Кухарем. uk Видавничий дім "Академперіодика" НАН України Вісник НАН України Інтерв’ю Учені не повинні самоізолюватися від життя країни (інтерв’ю з академіком НАН України В.П. Кухарем) Article published earlier |
| spellingShingle | Учені не повинні самоізолюватися від життя країни (інтерв’ю з академіком НАН України В.П. Кухарем) Інтерв’ю |
| title | Учені не повинні самоізолюватися від життя країни (інтерв’ю з академіком НАН України В.П. Кухарем) |
| title_full | Учені не повинні самоізолюватися від життя країни (інтерв’ю з академіком НАН України В.П. Кухарем) |
| title_fullStr | Учені не повинні самоізолюватися від життя країни (інтерв’ю з академіком НАН України В.П. Кухарем) |
| title_full_unstemmed | Учені не повинні самоізолюватися від життя країни (інтерв’ю з академіком НАН України В.П. Кухарем) |
| title_short | Учені не повинні самоізолюватися від життя країни (інтерв’ю з академіком НАН України В.П. Кухарем) |
| title_sort | учені не повинні самоізолюватися від життя країни (інтерв’ю з академіком нан україни в.п. кухарем) |
| topic | Інтерв’ю |
| topic_facet | Інтерв’ю |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/82613 |