Майнова політика радянського керівництва на початку 1920-х рр. (на прикладі міста Чернігова)
Стаття присвячена політиці вилучення майна у городян і побутуванню місцевих жителів у ході її реалізації. Крім того, схарактеризовано умови, в яких здійснювалася конфіскація, а також розкрито заходи комітету охорони пам’яток старовини та мистецтва, вжиті для збереження культурних цінностей. Стать...
Saved in:
| Published in: | Сiверянський лiтопис |
|---|---|
| Date: | 2015 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2015
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/82991 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Майнова політика радянського керівництва на початку 1920-х рр. (на прикладі міста Чернігова) / І. Непотенко // Сiверянський лiтопис. — 2015. — № 1. — С. 154-163. — Бібліогр.: 56 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859648320446660608 |
|---|---|
| author | Непотенко, І. |
| author_facet | Непотенко, І. |
| citation_txt | Майнова політика радянського керівництва на початку 1920-х рр. (на прикладі міста Чернігова) / І. Непотенко // Сiверянський лiтопис. — 2015. — № 1. — С. 154-163. — Бібліогр.: 56 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Сiверянський лiтопис |
| description | Стаття присвячена політиці вилучення майна у городян і побутуванню місцевих
жителів у ході її реалізації. Крім того, схарактеризовано умови, в яких здійснювалася
конфіскація, а також розкрито заходи комітету охорони пам’яток старовини та
мистецтва, вжиті для збереження культурних цінностей.
Статья посвящена политике изъятия имущества у горожан, бытованию местных
жителей в процессе ее реализации. Кроме того, охарактеризованы условия, в которых осуществлялась конфискация, а также раскрыто мероприятия комитета охраны памятников старины и искусства, предпринятые для сохранения культурных ценностей.
After the hostilities of 1918-1919 and transition to a peaceful life it was found out that
the level of providing needs of the greatest part of the urban people was poor. A lot of citydwellers,
especially the poorest of them, among others, were in a dire need of clothing and shoes.
In addition, after opening of many Soviet institutions the need of furnishing them arose. The
new Soviet leadership decided to solve the problem partially at the expense of confiscation
of clothing and furniture. The norms of things that were allowed to own were introduced. All
things that were above the norm were seized. It concerned the furniture, clothing and footwear,
jewelry and musical instruments. Primarily the confiscation of property dealt with the rich
citizens, as well as the middle class, Nepmen and bourgeoisie – people in relation to whom the
Soviet power had a hostile attitude. However, the majority of city residents were gradually
covered by it. The property of urban residents had to be recorded. Then the «excessive»
property, luxury goods and jewelry owned by residents, as well as items that were not in their
permanent use were defined. The confiscation did not apply for certain categories of people
(Red Army soldiers, educators) if they had certificates. The militiamen and Extraordinary
Commission carried out the searches in the houses of the residents of Chernihiv in order to
identify the property that was not declared. Besides, the Provincial Executive Committee and
Provincial Food Committee conducted the confiscation of property. Chernihiv city-dwellers
resorted to various ways of hiding the property – in their own houses, neighboring estates
because they did not want to give it voluntarily. A lot of confiscated things had artistic and
historical value. The Committee of preservation of monuments of art and antiquities did some
measures for its conservation.
|
| first_indexed | 2025-12-07T13:30:48Z |
| format | Article |
| fulltext |
154 Сіверянський літопис
УДК 94 (477.51 – 25) : 332.8 «192»
Інна Непотенко.
МАЙНОВА ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОГО
КЕРІВНИЦТВА НА ПОЧАТКУ 1920-х рр.
(на прикладі міста Чернігова)
Стаття присвячена політиці вилучення майна у городян і побутуванню місцевих
жителів у ході її реалізації. Крім того, схарактеризовано умови, в яких здійснювалася
конфіскація, а також розкрито заходи комітету охорони пам’яток старовини та
мистецтва, вжиті для збереження культурних цінностей.
Ключові слова: конфіскація, реквізиція, майно, пам’яткоохоронна діяльність.
Після закінчення воєнних перепитій 1918-1919 рр. та переходу до мирного способу
життя виявилося, що рівень забезпеченості потреб левової частки міських жителів
був незадовільний. Чимало городян, особливо найбідніші з них, серед іншого від-
чували гостру потребу в одязі та взутті1. Новоспечене радянське керівництво дану
проблему частково вирішило розв’язати за рахунок буржуазії – тієї категорії горо-
дян, по відношенню до якої вона була неприхильно налаштована. З утвердженням
радянської влади міські жителі, які раніше входили до категорії панівної верхівки,
були проголошені «ворогами народу». До цієї верстви населення відносили банкірів,
директорів заводів і фабрик, власників великих промислових і транспортних, опто-
во- і роздрібно-торговельних підприємств, магазинів, членів акціонерних товариств,
купців, колишніх поміщиків, орендарів та домовласників великих садиб (будинки
з довоєнною оцінною вартістю від 15 тис. руб.) та осіб, які мали капітал від 15 тис.
руб. На думку більшовиків, будучи достатньо заможною верствою і маючи предмети
одягу, взуття та домашнього вжитку в надлишку, з укладом життя, що не відповідав
комуністичним догмам, буржуазія тим самим вирізнялась на фоні пролетарів, згубно
впливаючи на них. За постановою РНК. від 1919 р. для зазначених категорій запро-
ваджувалася одноразова натуральна повинність, яка передбачала надання ними
визначеної нормованої кількості білизни, нижнього, верхнього одягу та взуття. У по-
дальшому зібрані у такий спосіб речі мали бути передані чернігівцям, які відчували в
них потребу. Дана постанова поширювалася і на окремі групи радянських службовців,
які за своїм майновим станом відносилися до однієї з указаних категорій2.
Для городян, які входили до категорії буржуазії, встановлювався відмінний від
решти міських жителів фіксований перелік майна та речей, який їм дозволялося мати
у власності. Все, що було понад норму, – вилучалося. За постановою Губстатбюро від
28 липня 1920 р. було визначено обсяг «достатньої» для користування кількості речей
(одягу, взуття, меблів, посуду, продовольства, постільної білизни, коштовностей на
особу та його родину). На одного представника буржуазії чоловічої статі з одягу та
взуття дозволялося мати: дві пари білизни, один зимовий та один літній костюми,
одне зимове пальто, одну шапку чи картуз, одну пару чобіт чи черевиків та дві пари
шкарпеток. У кожної жінки могло бути не більше трьох пар білизни, двох літніх та
двох зимових спідниць, однієї хустки, однієї пари черевиків, двох пар панчіх, двох пар
шкарпеток та одного зимового пальто. Золоті та срібні коштовності, паласи та музичні
© Непотенко Інна Василівна – кандидат історичних наук, молодший науковий
співробітник науково-просвітницького відділу Чернігівського національного архі-
тектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній».
Сіверянський літопис 155
інструменти підлягали вилученню. З меблів дозволялося мати по одному стільцю
на члена родини, а також одне ліжко на двох. На родину – одну шафу, один буфет та
один настінний чи кишеньковий годинник. В основному у квартирі родини могло
бути не більше двох столів, однак у разі, якщо кількість членів родини перевищувала
вісім осіб, то чисельність столів могла бути збільшена до трьох. З постільної білизни
норма на кожного члена родини становила по одній подушці, одній наволочці, одній
ковдрі на двох, одному простирадлу та по дві скатертини на родину. Зі встановленням
радянської влади спати на перині було проявом надкомфорту, тому всі вони підлягали
вилученню. З посуду в родині міг бути один самовар, одна чашка, одна чайна ложка,
один ніж на двох та по дві каструлі на родину. Решта посуду – конфісковувалася.
Під час обшуку майже все продовольство, знайдене у них, підлягало конфіскації, за
винятком тридобової норми продуктів. Зі свійських тварин, за умови проживання у
сім’ї дітей, дозволялося залишати корову3.
Для встановлення точної чисельності городян, які мали виконати натуральну
повинність, кожен з домових комітетів та домовласників подавав до міськвиконкому
відомості про чисельний склад проживаючих у будинках міста представників буржуа-
зії. У 1919 р. відділом управління міськвиконкому була створена спеціальна дільнична
комісія у складі члена комітету компартії (голова комісії), по одному з представників
відділів управління (виконкому), держконтролю (міліції) та ради профспілок. Вона
займалася прийманням доставлених речей від тих категорій населення, на яких
поширювалася одноразова натуральна повинність. Черговість приймання майна
визначалася заздалегідь по кожній з вулиць міста. Здавати власний одяг городяни
не бажали. Однак, аби не бути звинуваченими в ухилянні від повинності, вони при-
носили найзношеніший або порваний одяг. За кілька тижнів комісією було виявлено,
що кількість придатних для подальшої експлуатації речей, які вона отримала, була
мізерною. Відтак надалі дільнична комісія зіпсований одяг не приймала. Задля оцінки
якості майна була створена ще одна комісія, яка визначала придатність одягу для по-
дальшого користування4. Встановлювалися також строки, впродовж яких городяни
мали здати речі та одяг. Якщо ж вони не виконували натуральну повинність учасно,
то дільнична комісія реквізовувала речі примусово5. Часто-густо реквізиція прово-
дилася без дотримання правил, зокрема, вилучалося більше від визначеної кількості
речей або речі конфісковували у городян, які не входили до переліку міських жителів,
на яких поширювалася повинність. У таких випадках городяни зверталися з заявою
до дільничної комісії, яка, в свою чергу, на кожній реквізованій речі зазначала ім’я,
прізвище особи та номер квитанції відібраних речей. Городяни мали право впродовж
трьох днів з моменту подачі заяви до дільничної комісії написати заяву до Головної
комісії, що діяла при відділі управління виконкому, де питання розглядалося оста-
точно. Втім, подання заяви не зупиняло реквізиції речей. Головна комісія розглядала
заяву протягом тижня з моменту її отримання. Якщо вона визначала неправомірність
вилучення речей, то майно поверталося власникові6. Серед міських жителів, які від-
носилися до категорії буржуазії, були і такі, які не мали змоги виконати натуральну
повинність, оскільки не мали відповідних речей у наявності. Єдиним способом її
уникнення було порушення клопотання перед виконкомом про зняття з них цієї
повинності7
.
Дане питання розглядав голова дільничної комісії, а прийняте рішення
не підлягало оскарженню. Відтак ті, кому в клопотанні було відмовлено, мусили за
будь-яких обставин здати речі до дільничної комісії найближчим часом8.
Отримані шляхом натуральної повинності речі надавалися найменш забезпече-
ному прошарку населення міста. Розподіл одягу та взуття проводився між членами
профспілок лише за наявності відповідного посвідчення, а серед безробітних та най-
бідніших – за посвідченням з біржі праці. Оскільки кількість бажаючих отримати
речі була значною, профспілкові посвідчення та посвідчення з біржі праці місцеві
жителі отримували тільки у випадку нагальної необхідності9.
Роботу по вилученню майна серед партійних працівників намагалися провести
без особливого розголосу. Всі члени партії, у власності яких знаходилися цінні речі
(зокрема золоті годинники, срібні портсигари), мусили передати їх на користь Між-
народної організації праці10.
156 Сіверянський літопис
Хоча конфіскація майна стосувалася в першу чергу заможних городян, а також тих,
по відношенню до яких радянська влада була налаштована вороже – міщан, непманів,
буржуазії, втім поступово нею було охоплено більшість міських жителів11. Майно
міських жителів підлягало реєстрації. Надалі визначалося «зайве» майно, предмети
розкоші та коштовності, що знаходилися у власності городян, а також предмети, що
не перебували в їхньому постійному «житейском обиходе»12. На початковому етапі
радянське керівництво обґрунтовувало запровадження політики вилучення майна
– державною необхідністю,, а також втіленням у життя, проголошеного радянським
керівництвом принципу рівності13.
«Зайве» майно пересічних городян підлягало реквізиції або конфіскації. Рек-
візиція полягала у примусовому відчуженні чи тимчасовому вилученні майна, що
знаходилося у власності приватних осіб. Вона застосовувалася лише у виняткових
випадках. Розмір винагороди за майно, яке підлягало реквізиції, визначався коміте-
том цін чи оцінною комісією. У свою чергу конфіскація майна означала остаточне
примусове відчуження майна на основі судового рішення14.
Носити хутряні та шкіряні речі у 1920-х рр. вважалося розкішшю15. У 1921 р.
почали їхнє примусове вилучення. Шкіряний верхній одяг конфісковувався в усіх
городян, за винятком військовослужбовців, а також тих, для кого він слугував спец-
одягом чи був отриманий як нагорода за військові та бойові заслуги16. Якщо ж, окрім
шкіряного верхнього одягу, у городян іншого не було, під час конфіскації місцевим
жителям замість цього мали надати інший. Для решти міських жителів була перед-
бачена грошова винагорода за реквізований одяг відповідно до його якості: за нову
куртку – 29100 руб., за малоношену – 26190 руб., за зношену – 20370 руб., за нові
шаровари – 19500 руб., за малоношені – 17550 руб., за зношені – 13650 руб.17
Більшість речей, які городяни мали у власності, місцеві жителі не носили. Вони
тримали їх у скринях до слушного часу і діставали тоді, коли не мали коштів, аби
придбати продукти харчування. Відтак вони обмінювали власні речі на базарі на їжу18.
Зважаючи на те, що зарплату городяни отримували частково грошима, частково – в
натуральній формі, обмін одних речей на інші був досить популярним та виправданим.
Співробітники міліції та Надзвичайної комісії проводили обшуки в будинках
мешканців Чернігова з метою виявлення незадекларованого майна19. Крім того,
вилучення майна здійснювалося комісією у складі представників Губвиконкому,
Губраднаргоспу та Губпродкому20. Реквізицією меблів займалися також агенти
житлового відділу, які напередодні отримували ордер у житловому відділі із зазна-
ченням переліку «зайвих» меблів. Присутність власника меблів при конфіскації була
не обов’язковою21. Відтак траплялося так, що місцеві жителі, повернувшись додому,
могли не виявити у будинку речей, дізнаючись про їхню реквізицію вже після здій-
сненого у помешканні обшуку. Для повернення власних речей назад городяни мали
написати відповідну заяву. При розгляді подібних заяв бралась до уваги соціальна
приналежність заявника та перелік конфіскованих речей. Якщо власниками майна
виявлялися робітники чи службовці, тобто представники тієї категорії населення,
якою опікувалася радянська влада, а серед конфіскованих речей не було знайдено
речей у надлишку чи предметів розкошу, майно могли повернути22. Зокрема, прий-
шовши додому в один із січневих днів 1921 р. жителька Чернігова (М. Міркіна), яка
працювала у відділі робітничої освіти, не знайшла валізу, в якій зберігала свої речі,
про що звернулася з відповідною заявою. Її клопотання задовольнили, враховуючи,
що вона входила до категорії службовців, а серед конфіскованих речей були лише
найнеобхідніші предмети одягу та постіль: «2 одеяла, мужская фуфайка, кусок по-
лотна, 3 мужские рубахи, 2 пары мужских кальсон, наволочка, 2 пачки рафинада,
материал для наволочек, 2 дамские рубахи»23.
Предмети меблювання могли бути залишені власнику, в разі якщо їх було не біль-
ше одного. Однак часто-густо навіть ці речі вилучалися. Представники відомств, які
займалися реквізицією таких речей, як правило, прагнули реквізувати якнайбільше,
знаходячи для своїх дій різні виправдання – недостатність меблів у радянських уста-
новах, наявність вказаного переліку майна в ордері на реквізицію, навіть якщо ці речі
Сіверянський літопис 157
були в єдиному екземплярі, чи як показник прояву розкоші, а відтак і відмінність від
рівня забезпеченості інших городян.
Вилучені у городян меблеві предмети могли бути передані у тимчасове користу-
вання місцевих жителів, які особливо їх потребували. Предмети інтер’єру передава-
лися і для облаштування низки новоутворених радянських установ, зважаючи на те,
що в резерві житлового фонду, який мав їх забезпечити, необхідного умеблювання
бракувало24. Однак кількість вилученого майна була недостатньою для облаштування
усіх радянських установ. Відтак з метою поповнення запасів проводилися спеціальні
конфіскації, покликані забезпечити радянські установи меблями. Зокрема, у одного
з жителів Чернігова – Шульца, для такої необхідності був реквізований стіл25. Спів-
робітники Губернських установ, які проводили реквізицію майна для радянських
організацій, отримували спеціальні іменні посвідчення з зазначенням переліку речей,
що підлягали вилученню, та назви установи, для потреб якої вона здійснювалася.
Зокрема, кілька з них: «Удостоверение. Дано сие тов. Громаде в том, что ему поруча-
ется реквизировать для отдела народного образования: 1 письменный стол, 2 кресла,
1 шкаф»; «Удостоверение. Предъявителю сего Роману Громаде поручено реквизи-
ровать для отдела управления при облисполкоме шкаф, письменный стол, часы,
рукомойник»; «Удостоверение. Настоящим Отдел Управления при Губисполкоме
разрешает предъявителю сего товарищу Романенко реквизировать столы и стулья
для отдела социального обеспечения»26.
На окремі категорії городян конфіскація майна не поширювалася. Від реквізиції
звільнялися городяни, якщо один з членів родини був військовослужбовцем. Під-
твердженням слугувало червоноармійське посвідчення27. Попри це, часто-густо і у цих
категорій населення вилучали майно. Недоцільність вилучення майна розглядалася,
зазвичай, вже після проведення конфіскації, в тому випадку, якщо городяни самі звер-
талися зі скаргою. Ті, хто не скаржився на неправомірність дій, назад своє майно так
і не отримували. Так, наприклад, у січні 1920 р. один з чернігівських жителів Ф. Пи-
липенко поскаржився на агентів ГубНК (Заводського та Ткаченка), які реквізували
речі у нього та його сина червоноармійця, – вилучено було шубу з бобровим коміром;
хутряне пальто з коміром; 2 осінніх пальта; 5 пар штанів; 2 ковдри; 1 сюртучна пара;
1 френч; 2 шматки суконної матерії; 1 зимова тужурка; 2 простирадла. Скарга була
розглянута і за місяць Колегія ГубНК винесла рішення про повернення усіх речей,
враховуючи ту обставину, що одяг та білизна належали родині червоноармійця28. Крім
червоноармійців, згідно з декретом РНК. від 19 грудня 1928 р., реквізовувати речі
заборонялося також у робітників залізниць, які були «призваны на действительную
техническую службу», тобто брали участь у будівництві мосту через р. Десну29.
Зброю, вибухові речовини, автівки і мотоцикли, якими до революції городяни
користувалися вільно, після встановлення радянської влади дозволялося мати
лише за умови отримання на них дозволу. У разі відсутності відповідного документа
власник зазначеного майна мусив добровільно передати його у державну власність.
Часто-густо городяни прагнули приховати ці речі від вилучення. Однак, якщо вони
були виявлені під час обшуку, то відразу ж підлягали конфіскації, а їхній власник
притягувався до кримінальної відповідальності. Городяни, які у встановлені строки
добровільно віддали вказане майно, звільнялися від кримінальної відповідальнос-
ті30. Частина городян могла і надалі користуватися велосипедами. Це стосувалося
співробітників радянських установ, які потребували їх для своєї професійної ді-
яльності. Для отримання дозволу на право володіння велосипедом необхідно було
мати посвідчення з обґрунтуванням необхідності його використання. Серед інших
такі посвідчення отримували і емісари комітету охорони пам’яток старовини та
мистецтва. В одному з посвідчень було вказано: «21 апреля 1919 г. Удостоверение
Черниговского революционного комитета. Этим удостоверяется, что предъявителю
Борису Бутнику, который работает эмиссаром при комитете охраны памятников
старины и искусства, для исполнения своих обязанностей во время разъездов по
селам Черниговской губернии необходимо пользоваться велосипедом, вследствие
чего велосипед не подлежит реквизиции»31.
158 Сіверянський літопис
На початку 1920-х рр. підлягали конфіскації і коштовності. Згідно з низкою при-
йнятих декретів Р.Н.К. (15 березня, 16 квітня та 3 серпня 1920 р.) був визначений
перелік коштовностей, дорогоцінних металів та грошей, які підлягали конфіскації у
городян незалежно від їхньої кількості. До нього входили: 1) платинові, золоті та срібні
монети; 2) золото та платина в злитках; 3) процентні та дивідендні папери, крім тих,
які на основі спеціальних постанов були визнані придатними до обігу поряд з грошо-
вими знаками; 4) грошові купюри у випадку визнання Народним судом факту їхньої
купівлі зі спекуляційними цілями. Крім того, була встановлена нормована кількість
золотих та платинових виробів, якими могли користуватися городяни. Кожному з
місцевих жителів дозволялося мати їх загалом вагою до 18 золотників*. Щодо інших
коштовностів, то для кожного їхнього різновиду визначалася своя «дозволена» норма:
діамантів та іншого дорогоцінного каміння – до 3 каратів**, перлів – до 5 золотників.
Якщо у виробах складова частина золота, срібла чи платини була незначною, то такі
речі конфіскації не підлягали (зокрема, золотий годинник, окуляри в золотій оправі
та ін.). Як і під час конфіскації речей, у ході вилучення дорогоцінних металів, на них
також складався акт. В ньому вміщувався детальний опис всього знайденого, при
чому стосовно грошових знаків зазначалася кількість грошей та їхні зразки, щодо
дорогоцінних металів – вага. Вилучені предмети передавалися, згідно з актом опису,
в найближчу касу Наркомфіну, де впродовж трьох днів здійснювалася перевірка
отриманих цінностей. Потім працівники каси надсилали копію акта арешту разом
зі своїми висновками до відділу фінансів Губвиконкому, а потім він адресувався
місцевому відділу фінансів, де впродовж тижня ухвалювалося рішення про те, яку
частину арештованих цінностей реквізувати, конфіскувати чи внести на поточний
рахунок його колишнього власника, а яку повернути назад32.
Крім речей та коштовностей, у городян вилучалися музичні інструменти. Було ви-
значено строки, впродовж яких вони мали бути конфісковані. У Чернігові вилученням
музичних інструментів займалися представники Губернського відділу народної освіти,
що тривало до серпня 1922 р.33 Попередньо представники даного відомства отримува-
ли посвідчення, які надавали їм право здійснювати конфіскацію, у яких зазначалося:
«Удостоверение – Настоящим Губнаробраз разрешает Цикуленко реквизировать
рояль, находящий в квартире по ул. Воздвиженской (нині вул. князя Чорного) для
детского дома»; «Удостоверение – Настоящим Губнаробраз разрешает Стрилов-
скому реквизировать рояль, находящийся в квартире по ул. Воздвиженской (нині
вул. князя Чорного) для клуба древообделовщиков»; «Удостоверение – Настоящим
Губнаробраз разрешает Мофиану реквизировать пианино, находящиеся на ул. Рос-
тиславской (нині вул. Дзержинського) для культпросвета». Причин конфіскації було
кілька. По-перше, з утвердженням радянської влади музичні інструменти увійшли
до переліку предметів, які вважалися розкішшю для радянських людей. По-друге,
з утворенням низки радянських організацій (клубів, шкіл) виникла необхідність у
їхньому технічному оснащенні. Частими були звернення на кшталт: «Внешкольный
подотдел Унаробраза просит снабдить музыкальную секцию Довженка культпросвета
следующими музыкальными инструментами – гитарой, балалайкой и мандолиной
для составления струнного оркестра». Оскільки до революції чимало городян мали у
власності той чи інший музичний інструмент, радянське керівництво вирішило забез-
печити новоутворені установи за рахунок міських жителів. Для того, аби мати змогу
й надалі користуватися музичними інструментами, необхідно було отримати ордер34.
Уникнути реквізиції могли лише педагоги, які займалися підготовкою не менше ніж
двох учнів для вступу до музичного училища. Для того, аби музичний інструмент
було дозволено залишити, вчителеві необхідно було написати заяву, додавши до
неї заяви учнів, яких він навчав. «Заявление в Черниговский Губнаробраз – прошу
зарегистрировать у меня пианино – у меня берут уроки музыки». «Заявление – я,
нажеследующая гражданка Чернигова – Елена Егорова удостоверяю, что беру уроки
музыки на пианино у гражданки Чернигова Любовь Ивановны Хоменко»35. «На-
* 1 золотник – близько 4 г
** 1 карат – 0,2 г
Сіверянський літопис 159
стоящим удостоверяю, что я действительно даю уроки музыки Вадиму Давидовичу
и готовлю его к поступлению в музучилище». Для розгляду документів скликалася
спеціальна комісія, яка визначала подальшу долю музичних інструментів. Часто-густо
городяни отримували відмови у подібних письмових проханнях. Хоча в разі, якщо
комісія приймала рішення про те, аби залишити у користуванні педагога музичний
інструмент, йому видавали спеціальне посвідчення за чотирма підписами (завідувача
підвідділом мистецтв, голови музичного комітету, завідувача техніки управління
та регістратора) терміном до трьох місяців36. «Удостоверение – предъявителю сего
Рользевич А. Г. предоставляется право пользования музыкальным инструментом –
пианино»; «Удостоверение – предъявителю сего Григорович Г.А. предоставлено право,
пользоваться музыкальными инструментами – две скрипки»37. По закінченні строку
дії процедура отримання відповідного документа повторювалася.
Музичні інструменти, які реквізовувалися тимчасово, городяни зобов’язувалися
віддати безкоштовно. Однак за ті, які вилучалися остаточно, місцеві жителі отриму-
вали грошову компенсацію. Власник реквізованого майна отримував гроші впродовж
місяця від тієї організації, у користування якої воно переходило38.
Не бажаючи добровільно віддавати «зайве» власне майно, чернігівці вдавалися
до різних способів його утаєння. Найчастіше городяни намагалися приховати речі
у власному будинку. Горище було чи не найпоширенішим місцем схованки. Тому
його перевіряли в першу чергу. Відтак, намагаючись уберегти речі від вилучення,
городяни вдавалися до самостійного облаштування потаємних місць, майструючи
подвійні стелі на балконах будинків, горищах чи забиваючи речі під ганок39. Нерідко
обсяг виявленого був значним. Зокрема, в ході обшуку речей колишнього місцевого
поміщика Бера Гінзбурга у подвійній стелі під балконом було виявлено: «9 полотенец,
2 женские рубахи, 2 скатерти, 9 рубах, 4 пары кальсон, 1 костюм, 7 кусков ситца, 2
пары перчаток, 6 пар носков, 3 бутылки с духами, 7 ф. сахара, 1 пара туфель, 2 кофты,
2 блузки, 2 юбки, 1 пара женских чулок, 2 простыни, скатерть»40.
Окрім власного помешкання, чернігівці заховували майно у сусідських садибах – у
тих, де напередодні вже було проведено обшук41. Зокрема, під час обшуку у лютому
1921 р. у будинку колишнього чернігівського торговця Арона Черняка представни-
ками міліції було помічено, що «…его соседка несла мешок кожи, пытаясь спрятать
вещи Черняка в своем доме»42.
Ще один спосіб, який використовували городяни, аби зменшити ризик виявлення
прихованих речей, полягав у тому, що кілька родин, які проживали в одному будинку
чи сусідніх садибах, збирали разом усі свої речі та складали в одну валізу, ящик чи
інші засоби, зберігаючи у помешканні одного з них43. Так, наприклад, у ході чергового
обшуку одного з будинків Чернігова були знайдені речі, які, як виявилося, належали
трьом різним чернігівським родинам, що мешкали поряд. Майно намагалися прихо-
вати в ящику на горищі. Виявлене було описане та вилучене. Подальша доля майна
родин була різною. Гроші та речі родини Пелая, які, на думку комісії, вона мала у
великій кількості, були конфісковані; голову родини Гондельберга, який виявився
спекулянтом, було направлено до концтабору, а речі – конфісковано. Серед конфіс-
кованого третьої чернігівської родини – сім’ї Вишневського – були знайдені срібні
гроші та деякі речі. Срібні гроші були конфісковані, а речі були повернуті власнику,
адже їхня кількість була незначною та не перевищувала обсягу дозволеного44.
Городяни також вдавалися до різних способів приховування музичних інстру-
ментів. Один із найпоширеніших полягав у тому, що міські жителі не вписували їх
до переліку майна, яким вони володіли, переховуючи музичні інструменти у сусідів
чи друзів. Утім такі спроби часто-густо виявлялися невдалими, і під час обшуку
будинків сховані музичні інструменти вдавалося знайти. Тому деякі міські жителі
намагалися уберегти музичні інструменти законним способом. На час здійснюваної у
Чернігові політики конфіскації у городян музичних інструментів вони передавали їх
у тимчасове користування до освітніх та культурних радянських установ, на які дана
постанова не поширювалася. По закінченні терміну конфіскації городяни прагнули
повернути їх. Однак чимало з них так і не могли цього зробити. Зокрема, у 1921 р.
160 Сіверянський літопис
мешканка Чернігова (Митаревська) передала свій рояль одній з місцевих шкіл. За
два роки вона вирішила забрати його назад. Однак уже за кілька днів, за словами
городянки, «… явился молодой человек с ордером об изъятии рояля. Я отдавать отка-
залась. Через час пришел милиционер и забрал меня в милицию для выяснения…».
Повернути назад рояль місцевій мешканці не вдалося. З огляду на те, що впродовж
кількох років музичний інструмент перебував у експлуатації державної установи,
він автоматично переходив у власність держави, а відтак не підлягав поверненню
колишньому власникові45.
Городяни, які не бажали віддавати власні музичні інструменти, продавали їх на
базарі. У разі, якщо представниками міліції було помічено, що хтось з городян мав
намір продати музичний інструмент, він одразу ж підлягав вилученню, а міського
жителя притягували до кримінальної відповідальності. Так, восени 1920 р. жителька
Чернігова Якименкова прийшла на базар, аби продати гітару. Вона була помічена
представниками міліції раніше, ніж встигла продати музичний інструмент. Відтак
гітара була конфіскована, а мешканка міста – затримана46.
Рішення про повернення чи присвоєння речей виносила Колегія Губернської
Надзвичайної комісії, яка була створена як губернський відділ Всеукраїнської Над-
звичайної комісії, що діяла при відділі Внутрішніх справ. Вона була організована з
метою «планомірної боротьби з контрреволюцією, спекуляцією, саботажем та поса-
довими злочинами»47. У разі виявлення прихованих речей, які підлягали конфіскації,
на таке майно накладався попередній арешт. Складений на основі виявлених речей
акт надсилався до суду чи адміністративної установи, де впродовж наступних двох
тижнів приймалося рішення про подальшу долю вилучених речей, після чого влас-
нику майна сповіщали про вердикт48. Не згодні з конфіскацією чи реквізицією речей
городяни могли написати заяву до Бюро скарг, яке було створено при Губернській
робітничо-селянській інспекції з метою «борьбы с дефектами советского аппарата –
бюрократизмом, волокитой, пренебрежительного отношения к трудящим». Заяви зі
скаргами подавалися городянами усно або письмово. Письмові скарги можна було
принести особисто або надіслати поштою. Усні ж заносилися в «особливу» книгу49.
Комісія розглядала заяву і на основі переліку знайдених прихованих речей приймала
рішення про повернення речей чи відхиленні прохання50. Городяни вказували при-
чину необхідності повернення реквізованого та перелік речей (усі або окремі з них).
Бюро скарг у свою чергу надсилало листа до відомства, що займалося вилученням, з
проханням розглянути доцільність прийнятого рішення та повідомити про винесене
рішення. Зокрема, 19 листопада 1920 р. жителька Чернігова Доброчаєва поскаржилася
на житловий відділ, представники якого вилучили у неї дзеркало. Бюро скарг звер-
нулося до Губвідкомгоспу з проханням повернути реквізоване, оскільки у городянки
дзеркало було лише одне51. Скаржилися городяни і на вилучення ліжок. Наприклад,
у листопаді 1920 р. у однієї з мешканок Чернігова – Марії Слинько було реквізовано
низку речей. Вона поскаржилася на житловий відділ, по ордеру якого серед іншого
майна було реквізовано єдине ліжко та кушетку, на якій спав її малолітній син. Відтак
після вилучення родині доводилося спати на підлозі52.
Речі, які мали художньо-історичну цінність, після встановлення радянської влади
також підлягали вилученню. Для того, аби убезпечити якнайбільшу їхню кількість
від нищень чи втрат, комітет охорони пам’яток старовини та мистецтва, створений у
Чернігові на початку 1919 р., розуміючи їхню цінність, прагнув взяти участь у вилучені
майна. З початком конфіскації представники комітету охорони пам’яток мистецтва
та старовини звернулися до Губвиконкому з проханням передавати до комітету пред-
мети, що становили художньо-історичну цінність. У подальшому ці предмети мали
увійти до експозиції чернігівських музеїв. Відтак на початковому етапі конфіскації
емісари комітету охорони пам’яток старовини та мистецтва не брали участі у вилу-
ченні речей. Однак вже за кілька місяців виявилося, що значна частина цінних речей
не потрапила до комітету. По-перше, не було виділено чітких критеріїв визначення
значущих предметів. По-друге, ті, хто займалися конфіскацією предметів, не мали
потрібної кваліфікації. По-третє, під час транспортування деякі з речей псувалися
Сіверянський літопис 161
з огляду на недбайливе ставлення до них. Через це частина предметів потрапляла
на склади вже в поламаному чи пошкодженому вигляді. Комітет охорони пам’яток
старовини та мистецтва надіслав відозву до Губвиконкому про нагальну необхід-
ність присутності емісарів комітету під час конфіскації. Прохання було реалізовано
частково. Відтепер емісари приїздили для огляду садиб, які до революції належали
приватним особам та були покинуті їхніми власниками після встановлення радянської
влади, а також будівель, у яких планувалося розмістити радянські установи. Емісари
не входили до складу ревізійної комісії, а брали участь у конфіскації тільки у тому
випадку, якщо представниками комісії були виявленні цінні речі53.
Частину вилучених речей, що мали художньо-історичну цінність, було передано
до чернігівських музеїв. Однак низка значущих речей зберігалася у непристосованих
до вимог зберігання коморах. Музею, здатного вмістити всі предмети, на початковому
етапі конфіскації не було. Тому комітет охорони старовини та мистецтва подав кло-
потання до Губнаросу про необхідність тимчасової заборони на перевезення цінних
речей з садиб, у яких містилися такі предмети, допоки не буде знайдено відповідного
приміщення. Дане прохання було підтримано місцевою владою, однак стосувалося
лише тих помешкань, які ніким не були зайняті. Відтак заборонялося перевозити
чи вилучати речі з чотирьох помешкань: Л. Вілмана – по вул. Петроградська (нині
вул. О. Молодчого – будинок Шрага), М. Віхмана – по вул. Московська (нині частина
вул. Шевченка – будинок Когана), Д. Афанасьєва – по вул. Гонча (нині вул. Горько-
го – його власний) та Л. Воробйова – по вул. Гонча (нині вул. Горького – будинок
Дінулова)54. У цих будинках був вишуканий інтер’єр. Зокрема, під час конфіскації у
одному з таких (Д. Афанасьєва) було вилучено: чотири крісла, вазу, стіл з червоного
дерева Олександрівської епохи, ширму горіхового дерева та дзеркало Венеціанської
роботи. Крім того, у коморі садиби знаходилися: мармурова статуя (жінка, яка
тримала на колінах двох дітей), кубок «Білого орла», дві бронзові медалі, вишита
бісером картина «альтанка», дві колоритні картини, туалетна шкатулка, дорогоцінна
шкатулка, підставка для годинника, кришталева ваза для фруктів55.
Через кілька місяців від початку здійснення конфіскацій будівлю для збері-
гання речей було знайдено. Це була садиба Ольги Милорадович по сучасній вул.
О. Молодчого, що належала до одного зі знатних родів. За сприяння комітету охорони
старовини та мистецтва у цій будівлі вирішено було розмістити музей, експозиція
якого складалася з конфіскованих різними відомствами речей, що становили ху-
дожньо-історичну цінність. Третій радянський або народний музей було відкрито
1 липня 1919 р.56
Таким чином, політика радянської влади щодо вилучення майна у городян була
спрямована на укомплектування новостворених радянських установ та поповнення
казни, яка, після періоду воєнних перепитій, була практично порожньою. Проходячи
під гаслом принципу «рівності», вона, в кінцевому результаті, призвела до уніфікації
стилю життя городян та зниження рівня якості їхнього існування. Для врятування
предметів, що мали художньо-історичну цінність, комітетом охорони пам’яток старо-
вини та мистецтва було вжито низку заходів, що сприяли їхньому збереженню. Ви-
лучення майна здійснювалося в період складання та формування радянської системи
укладу життя, в якому в подальшому мало жити місто та його мешканці, призвівши
до трансформації внутрішнього оформлення помешкань городян, з огляду на що
інтер’єр у будинках місцевих жителів став примітивізований.
1. ЦДАВО України, ф. 582, оп. 1. спр. 3159, 109 арк.; спр. 3178, 139 арк.; спр. 3182,
191 арк.; Держархів Чернігівської обл., ф. Р-944, оп. 1, спр. 2864, 78 арк.; спр. 2867, 100
арк.; спр. 4100, 59 арк.; спр. 4101, 97 арк.; спр. 4104, 174 арк.; спр. 4106, 136 арк.; спр.
4114, 149 арк.; спр. 4115, 209 арк.; спр. 4116, 179 арк.; спр. 4122, 244 арк.; спр. 4129, 20
арк.; спр. 4130, 20 арк.; спр. 4133, 19 арк.; спр. 4135, 39 арк.; спр. 4136, 135 арк.; спр.
4124, 225 арк.; спр. 4945, 18 арк.; спр. 4947, 54 арк.; спр. 4948, 117 арк.; ф. Р-1180, оп. 1,
спр. 153, арк. 6; Дубинская И.Н. Бюджеты рабочих семей на Украине в 1925–1927 гг. /
162 Сіверянський літопис
И.Н. Дубинская. – Харьков: Изд-во ВУСПС «Украинский рабочий», 1928. – С. 33, 81.
2. Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства
Украины. – 1919. – № 22. – С. 317.
3. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-1, оп. 1, спр. 34, арк. 207.
4. Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства
Украины. – 1919. – № 35. – С. 526-527.
5. Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства
Украины. – 1919. – № 22. – С. 317; 1919. – № 35. – С. 526-527.
6. Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства
Украины. – 1919. – № 35. – С. 526-527.
7. Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства
Украины. – 1919. – № 22. – С. 317.
8. Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства
Украины. – 1919. – № 35. – С. 526-527.
9. Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства
Украины. – 1919. – № 35. – С. 526-527.
10. Держархів Чернігівської обл., ф. П-6, оп. 1, спр. 95, арк. 7-9.
11. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-443, оп. 1, спр. 3, арк. 2.
12. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-443, оп. 1, спр. 3, арк. 17–25.
13. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-1, оп. 1, спр. 34, арк. 207; Держархів
Чернігівської обл., ф. П-6, оп. 1, спр. 95, арк. 7-9.
14. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-305, оп. 1, спр. 912, арк. 3.
15. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-1, оп. 1, спр. 34, арк.. 207.
16. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-16, оп. 1, спр. 111, арк. 36.
17. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-16, оп. 1, спр. 111, арк. 36.
18. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-305, оп. 1, спр. 646, арк. 2-3.
19. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-443, оп. 1, спр. 3, арк. 2.
20. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-305, оп. 1, спр. 610, арк. 2.
21. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-305, оп. 1, спр. 800, арк. 5-6.
22. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-305, оп. 1, спр. 641, арк. 4-12.
23. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-443, оп. 1, спр. 3, арк. 17–25.
24. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-418, оп. 1, спр. 941, 13 арк.
25. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-305, оп. 1, спр. 807, 12 арк.
26. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-15, оп. 1, спр. 1, арк. 2-10.
27. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-305, оп. 1, спр. 1424, арк. 1-2.
28. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-305, оп. 1, спр. 841, 2 арк.
29. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-305, оп. 1, спр. 610, арк. 1.
30. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-305, оп. 1, спр. 912, арк. 3.
31. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-593, оп. 1, спр. 52, арк. 22.
32 Держархів Чернігівської обл., ф. Р-305, оп. 1, спр. 641, арк. 4-12; спр. 912,
арк. 3; Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства
Украины. – 1920. – № 22. – С. 303.
33. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-418, оп. 1, спр. 941, 13 арк.
34. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-593, оп. 1, спр. 335, арк. 21, 34.
35. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-593, оп. 1, спр. 335, арк. 21, 34.
36. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-593, оп. 1, спр. 335, арк. 21, 34.
37. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-593, оп. 1, спр. 334, арк. 89, 194-195.
38. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-593, оп. 1, спр. 806, арк. 45.
39. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-443, оп. 1, спр. 3, арк. 2, 17–25; спр. 4, арк. 1.
40. Держархів Чернігівської обл., ф .Р-443, оп. 1, спр. 3, арк. 2, 17–25. спр. 4, арк. 1.
41. Держархів Чернігівської обл., ф .Р-443, оп. 1, спр. 3, арк. 2, 17–25.спр. 4, арк. 1.
42. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-443, оп. 1, спр. 5, 28 арк.
43. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-305, оп. 1, спр. 641, арк. 4-12.
44. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-305, оп. 1, спр. 641, арк. 4-12.
45. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-418, оп. 1, спр. 941, 13 арк.
Сіверянський літопис 163
46. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-593, оп. 1, спр. 806, арк. 109.
47. Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства
Украины. – 1919. – № 1. – С. 1-3.
48. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-305, оп. 1, спр. 912, арк. 3.
49. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-319, оп. 1, спр. 37, арк. 25-27.
50. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-305, оп. 1, спр. 641, арк. 4-12.
51. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-305, оп. 1, спр. 629, 4 арк.
52. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-305, оп. 1, спр. 812, 5 арк.
53. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-593, оп. 1, спр. 55, арк. 1-7.
54. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-593, оп. 1, спр. 55, арк. 1-7.
55. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-593, оп. 1, спр. 54, арк. 1.
56. Держархів Чернігівської обл., ф. Р-593, оп. 1, спр. 55, арк. 1; спр. 54, арк. 11.
Инна Непотенко
Имущественная политика советского руководства в начале 1920-х гг.
(на примере города Чернигова)
Статья посвящена политике изъятия имущества у горожан, бытованию местных
жителей в процессе ее реализации. Кроме того, охарактеризованы условия, в которых
осуществлялась конфискация, а также раскрыто мероприятия комитета охраны па-
мятников старины и искусства, предпринятые для сохранения культурных ценностей.
Ключевые слова: конфискация, реквизиция, имущество, деятельность по охране
памятников.
Inna Nepotenko
The Policy of Property of Soviet Power at the beginning of 1920s
(on the example of Chernihiv)
After the hostilities of 1918-1919 and transition to a peaceful life it was found out that
the level of providing needs of the greatest part of the urban people was poor. A lot of city-
dwellers, especially the poorest of them, among others, were in a dire need of clothing and shoes.
In addition, after opening of many Soviet institutions the need of furnishing them arose. The
new Soviet leadership decided to solve the problem partially at the expense of confiscation
of clothing and furniture. The norms of things that were allowed to own were introduced. All
things that were above the norm were seized. It concerned the furniture, clothing and footwear,
jewelry and musical instruments. Primarily the confiscation of property dealt with the rich
citizens, as well as the middle class, Nepmen and bourgeoisie – people in relation to whom the
Soviet power had a hostile attitude. However, the majority of city residents were gradually
covered by it. The property of urban residents had to be recorded. Then the «excessive»
property, luxury goods and jewelry owned by residents, as well as items that were not in their
permanent use were defined. The confiscation did not apply for certain categories of people
(Red Army soldiers, educators) if they had certificates. The militiamen and Extraordinary
Commission carried out the searches in the houses of the residents of Chernihiv in order to
identify the property that was not declared. Besides, the Provincial Executive Committee and
Provincial Food Committee conducted the confiscation of property. Chernihiv city-dwellers
resorted to various ways of hiding the property – in their own houses, neighboring estates
because they did not want to give it voluntarily. A lot of confiscated things had artistic and
historical value. The Committee of preservation of monuments of art and antiquities did some
measures for its conservation.
Consequently, the confiscation that was carried out under the slogan of the principle of
«equality» ultimately led to the unification of the lifestyle of the residents and reducing of
the quality of their life. The property confiscation was performed during the formation of
the Soviet system of lifestyles, in which subsequently the city and its residents had to live,
leading to the transformation of the interior design of the houses of city-dwellers, and as the
result the interior of the buildings of the local residents became primitive.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-82991 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0055 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T13:30:48Z |
| publishDate | 2015 |
| publisher | Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Непотенко, І. 2015-06-12T13:55:12Z 2015-06-12T13:55:12Z 2015 Майнова політика радянського керівництва на початку 1920-х рр. (на прикладі міста Чернігова) / І. Непотенко // Сiверянський лiтопис. — 2015. — № 1. — С. 154-163. — Бібліогр.: 56 назв. — укр. XXXX-0055 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/82991 94 (477.51 – 25) : 332.8 «192» Стаття присвячена політиці вилучення майна у городян і побутуванню місцевих жителів у ході її реалізації. Крім того, схарактеризовано умови, в яких здійснювалася конфіскація, а також розкрито заходи комітету охорони пам’яток старовини та мистецтва, вжиті для збереження культурних цінностей. Статья посвящена политике изъятия имущества у горожан, бытованию местных жителей в процессе ее реализации. Кроме того, охарактеризованы условия, в которых осуществлялась конфискация, а также раскрыто мероприятия комитета охраны памятников старины и искусства, предпринятые для сохранения культурных ценностей. After the hostilities of 1918-1919 and transition to a peaceful life it was found out that the level of providing needs of the greatest part of the urban people was poor. A lot of citydwellers, especially the poorest of them, among others, were in a dire need of clothing and shoes. In addition, after opening of many Soviet institutions the need of furnishing them arose. The new Soviet leadership decided to solve the problem partially at the expense of confiscation of clothing and furniture. The norms of things that were allowed to own were introduced. All things that were above the norm were seized. It concerned the furniture, clothing and footwear, jewelry and musical instruments. Primarily the confiscation of property dealt with the rich citizens, as well as the middle class, Nepmen and bourgeoisie – people in relation to whom the Soviet power had a hostile attitude. However, the majority of city residents were gradually covered by it. The property of urban residents had to be recorded. Then the «excessive» property, luxury goods and jewelry owned by residents, as well as items that were not in their permanent use were defined. The confiscation did not apply for certain categories of people (Red Army soldiers, educators) if they had certificates. The militiamen and Extraordinary Commission carried out the searches in the houses of the residents of Chernihiv in order to identify the property that was not declared. Besides, the Provincial Executive Committee and Provincial Food Committee conducted the confiscation of property. Chernihiv city-dwellers resorted to various ways of hiding the property – in their own houses, neighboring estates because they did not want to give it voluntarily. A lot of confiscated things had artistic and historical value. The Committee of preservation of monuments of art and antiquities did some measures for its conservation. uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Сiверянський лiтопис Розвідки Майнова політика радянського керівництва на початку 1920-х рр. (на прикладі міста Чернігова) Имущественная политика советского руководства в начале 1920-х гг. (на примере города Чернигова) The Policy of Property of Soviet Power at the beginning of 1920s (on the example of Chernihiv) Article published earlier |
| spellingShingle | Майнова політика радянського керівництва на початку 1920-х рр. (на прикладі міста Чернігова) Непотенко, І. Розвідки |
| title | Майнова політика радянського керівництва на початку 1920-х рр. (на прикладі міста Чернігова) |
| title_alt | Имущественная политика советского руководства в начале 1920-х гг. (на примере города Чернигова) The Policy of Property of Soviet Power at the beginning of 1920s (on the example of Chernihiv) |
| title_full | Майнова політика радянського керівництва на початку 1920-х рр. (на прикладі міста Чернігова) |
| title_fullStr | Майнова політика радянського керівництва на початку 1920-х рр. (на прикладі міста Чернігова) |
| title_full_unstemmed | Майнова політика радянського керівництва на початку 1920-х рр. (на прикладі міста Чернігова) |
| title_short | Майнова політика радянського керівництва на початку 1920-х рр. (на прикладі міста Чернігова) |
| title_sort | майнова політика радянського керівництва на початку 1920-х рр. (на прикладі міста чернігова) |
| topic | Розвідки |
| topic_facet | Розвідки |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/82991 |
| work_keys_str_mv | AT nepotenkoí mainovapolítikaradânsʹkogokerívnictvanapočatku1920hrrnaprikladímístačernígova AT nepotenkoí imuŝestvennaâpolitikasovetskogorukovodstvavnačale1920hggnaprimeregorodačernigova AT nepotenkoí thepolicyofpropertyofsovietpoweratthebeginningof1920sontheexampleofchernihiv |