Психологічна мелодрама Володимира Винниченка "Чужі люди"
Збережено в:
| Дата: | 2001 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Кримський науковий центр НАН України і МОН України
2001
|
| Назва видання: | Культура народов Причерноморья |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/83241 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Психологічна мелодрама Володимира Винниченка "Чужі люди" / В.І. Гуменюк // Культура народов Причерноморья. — 2001. — № 24. — С. 169-173. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-83241 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-832412025-02-09T17:23:09Z Психологічна мелодрама Володимира Винниченка "Чужі люди" Гуменюк, В.І. Вопросы духовной культуры – ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ 2001 Article Психологічна мелодрама Володимира Винниченка "Чужі люди" / В.І. Гуменюк // Культура народов Причерноморья. — 2001. — № 24. — С. 169-173. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. 1562-0808 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/83241 uk Культура народов Причерноморья application/pdf Кримський науковий центр НАН України і МОН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Вопросы духовной культуры – ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ Вопросы духовной культуры – ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ |
| spellingShingle |
Вопросы духовной культуры – ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ Вопросы духовной культуры – ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ Гуменюк, В.І. Психологічна мелодрама Володимира Винниченка "Чужі люди" Культура народов Причерноморья |
| format |
Article |
| author |
Гуменюк, В.І. |
| author_facet |
Гуменюк, В.І. |
| author_sort |
Гуменюк, В.І. |
| title |
Психологічна мелодрама Володимира Винниченка "Чужі люди" |
| title_short |
Психологічна мелодрама Володимира Винниченка "Чужі люди" |
| title_full |
Психологічна мелодрама Володимира Винниченка "Чужі люди" |
| title_fullStr |
Психологічна мелодрама Володимира Винниченка "Чужі люди" |
| title_full_unstemmed |
Психологічна мелодрама Володимира Винниченка "Чужі люди" |
| title_sort |
психологічна мелодрама володимира винниченка "чужі люди" |
| publisher |
Кримський науковий центр НАН України і МОН України |
| publishDate |
2001 |
| topic_facet |
Вопросы духовной культуры – ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/83241 |
| citation_txt |
Психологічна мелодрама Володимира Винниченка "Чужі люди" / В.І. Гуменюк // Культура народов Причерноморья. — 2001. — № 24. — С. 169-173. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. |
| series |
Культура народов Причерноморья |
| work_keys_str_mv |
AT gumenûkví psihologíčnamelodramavolodimiravinničenkačužílûdi |
| first_indexed |
2025-11-28T15:31:08Z |
| last_indexed |
2025-11-28T15:31:08Z |
| _version_ |
1850048643522887680 |
| fulltext |
1
Гуменюк В.І.
ПСИХОЛОГІЧНА МЕЛОДРАМА ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА «ЧУЖІ
ЛЮДИ»
Перші п’єси В.Винниченка стали одними з перших в українській і загалом в європейській літературі
зразками модерної інтелектуальної драми. Але письменник продовжує невпинно експериментувати. Оче-
видно, що його зацікавлюють причини популярності традиційної мелодрами, в полеміці з якою він почав
свій драматургічний шлях. Наслідком цих зацікавлень стала п’єса “Чужі люди”, вперше опублікована в 10
книжці “Літературно-наукового вісника” 1909 року [1]. В стилістиці п’єси, як може здатися на перший по-
гляд, домінують риси грубого лубка. Персонажами є переважно представники простолюду – заробітчани,
волоцюги, злодії, яких автор перед тим широко представив у своїх повістях та оповіданнях. В мовних
партіях так щедро, як в жодному іншому творі письменника, використано суржик, лайку, діалекти. Чинни-
ками перипетій є мотиви любові, ревнощів, зради, лютої помсти, інтрига розвивається цілком в мелодра-
матичному ключі. Використано навіть пісні й народні обряди. Але за цією грубою зовнішньою фактурою,
яка вкотре нагадує про натуралістичну точність як про одну з прикметних ознак Винниченкового стилю,
криється особлива художня вишуканість. Це елегійна п’єса про високість кохання, якому на судилося здо-
лати чіпкого тяжіння буденщини.
Головний персонаж – злодій і волоцюга Семен, людина неабиякої енергії й кмітливості, неабиякої зов-
нішньої й душевної вроди, людина настільки небуденна, що всупереч непривабливим обставинам свого
ворохобного життя спромоглася на щире й жагуче кохання, яке підносить і окриляє, сповнює надій і праг-
нень вирватися з кола злодійської рутини, стати на чесний життєвий шлях. Світлий порив Семена знахо-
дить відгук у серці полохливої й згорьованої, хоч сповненої глибинної гідності й самоповаги, юнки Гані,
яка прибула разом із старим батьком та хворою сестричкою на заробітки з далеких сіл. Але люмпенізоване
середовище волоцюг і заробітчан не може змиритися з цим коханням, яке не вкладається в межі усталених
тут звичаїв. Парубки-злодії бояться втратити свого вигадливого енергійного ватажка, а жіноцтво, надто ж
відчайдушна Душа, заражена “поганою” хворобою (з нею Семен давно вже порвав стосунки), – палкого
коханця. Саме люмпенське товариство методично й жорстоко доводить Ганю до сумнівів у щирості по-
чуттів такого зайдиголови як Семен. Нашіптування, поголоски, погрози, кпини... – все пускається в хід.
Кульмінацією в засобах впливу на вразливу психіку дівчини (ще майже підлітка) став глумливо розіграний
люмпенами за відсутності Семена весільний обряд з сороміцькими піснями й танцями, з брудною ганчір-
кою замість фати і т.д. (щось на зразок перезви), де учасники удавали Ганю з її обранцем. Спричинені усім
цим стражденні сумніви Гані глибоко ранять горде серце Семена. Розрив між ними утверджується тим, що
Ганя в розпачі пристає на настійні домагання роботодавця Чиркунова й стає в нього економкою, а фактич-
но полюбовницею, а Семен натомість приймає залицяння його дочки Серафими. Розв’язується, точніше
розрубується цей химерний мелодраматичний вузол не традиційною серією смертей. Охоплений гірким
розчаруванням і жагою помсти, Семен, переспавши з Душею, перейняв від неї “погану” хворобу, потім на-
городив нею Ганю, й Серафиму, а через Ганю ще й Серафиминого батька, і врешті вивів усіх та й себе са-
мого на вселюдський глум.
“Чужі люди”, які з’явились друком наприкінці 1909 року, на початку якого побачила світ драма
“Memento”, суттєво відрізняється своїми жанровими ознаками від попередніх п’єс письменника, що й до-
зволяє говорити про окреслення нового періоду в його драматургічній творчості. Ця п’єса не лише у своїх
зовнішніх вимірах, як, наприклад, “Щаблі життя”, а й у своїй глибинній драматургічній структурі є певною
мірою поверненням до традиційних канонів, до ладно скроєної інтриги, до соціально-побутової колорит-
ності, до орієнтованої на народні обряди видовищності, а передусім до мелодраматично ефектних, різко
окреслених ситуацій, виразно пройнятих вируванням бурхливих пристрастей. Але особливість, може, й та-
ємниця Винниченкового письма полягає в тому, що він, щедро вдаючись до таких, здавалося б, уже цілком
зужитих штампів, лишається письменником цілком модерним. Він тут немов свідомо нагнітає оці штампи,
сповна використовуючи акумульовані в них можливості артистичного впливу на реципієнта, немов зухвало
грається ними, сміливо виходячи на грань несмаку й примітивізму, але щоразу задалеко відходячи від тої
грані, сягаючи особливої образної вишуканості, органічним складником якої виявляється згадана модерно
переосмислена традиційність. Очевидно, тут можна провести певну аналогію з ранньою лірикою О.Олеся,
де в авторському контексті сусально-альбомна лексика (очі, ночі, зорі, рожі, солов’ї...) обертається перво-
зданною щирістю й природністю, зокрема завдяки таким несподіваним, поетично містким висловам як
“хай щебечуть поцілунки” [2].
Характерна для мистецької манери Винниченка чіпка натуралістична фактурність, соціально-побутова
колоритність в п’єсі “Чужі люди” особливо дається взнаки. Реалістичне відтворення соціального середо-
вища, суспільної психології, особливостей поведінки людей так званого дна (заробітчан, волоцюг, повій), а
також власть імущих (управляючий економії, прикажчик...) набуває цілком виразної натуралістичної дітк-
ливості. Мелодраматично ефектне вирування пристрастей разом з тим суттєво віддалене від мелодрамати-
чної приблизності, схематичності і має чітке соціальне, психологічне, а також і фізіологічне обґрунтуван-
ня.
З усіх параметрів натуралістичної відкритості повсякденним реаліям найвиразнішим у п’єсі є мова пе-
2
рсонажів. Як зазначалось, в жодному іншому Винниченковому творі вона не сягає такого рівня житейської
достовірності, як тут. Провідні мовні партії віддані босякам, тож можна сказати без особливого перебіль-
шення, що п’єса написана в основному на їх химерному жаргоні. Відчуття незграбності, може, навіть оги-
ди, що виникає при цьому в орієнтованого на мовну нормативність читача, обертається врешті (при вхо-
дженні у Винниченків образний лад, при сприйнятті його “правил гри”) на відчуття особливої естетичної
насолоди. Попри Франків наголос на художній доцільності зударяння в творах Винниченка різнорідних
мовних стихій (з цього наголосу, як відомо, починається його захоплена рецензія на збірку “Краса і сила”
[3]) критики не раз і не завжди слушно (очевидно, тут важко вловити грань, за якою недоліки перероста-
ють в достоїнства) вказували на стильову, передусім мовну “необробленість”, “неохайність”, “вайлува-
тість” авторового письма [4]. Особлива гармонія, яка здебільшого криється за такою дисонансністю, пос-
тупово стає предметом наукового осягнення, зокрема в працях Олекси Горбача [5], Василя Чапленка [6].
Хоч В.Чапленко категорично не сприймає звернення В.Винниченка в діалогічних партіях деяких пер-
сонажів до російської мови і навіть береться відповідно редагувати п’єсу “Між двох сил”, не бажаючи ус-
відомити, наскільки різнопланово, передусім естетично ефектним є там засуджувані ним російськомовні
вкраплення [7], все ж загалом він досить влучно характеризує розмаїту цілісність Винниченкового письма:
“Коли говорити про Винниченків мовостиль у цілому, то треба передусім сказати, що він прикметний ес-
тетичною переконливістю, “природністю”. Якщо допуститись тут парадоксу, то можна сказати, що це в
нього походить від отієї “нечистоти”, “неправильности”, “волохатости” мови. Ця “занечищеність” мови
дала йому надзвичайно багатий арсенал мовостилевих засобів, величезні ресурси для добору, для ство-
рення різноманітних відтінків. Його мовостиль такий своєрідний, що його завжди легко можна впізнати, і
ніколи не сплутаєш з чиїм-небудь іншим. В ньому є щось від гумористичної манери [...], є якась ніби грай-
ливість (у доброму розумінні цього слова), є щось від соковитої семантики народної мови. Цей його мо-
востиль просто обчаровує читача, бере в таку обладу, що їй не можуть чинити опору навіть його ідейні во-
роги. І яких яскравих рис надає він своїм персонажам за допомогою тільки мовостилевих засобів! От, на-
приклад, босякова мова: “Пішов вон зцюдова!” [8].
Можна сказати, що в п’єсі “Чужі люди” з особливою яскравістю виявилися окреслені дослідником ри-
си Винниченкового стилю, зокрема мовного. Ось, наприклад, якою мовою говорить провідний персонаж
Семен, зокрема розповідаючи товарищеві Чиркуну про своє несподіване окриляюче кохання до Гані:
С е м е н. Жениться намєреніє імєю.
Ч и р к у н (ніби здивовано). Що ти?!
С е м е н. Вєрно. Нічого не подєлаєш. Наскочив на лінію.
Ч и р к у н. Ну, скажем, морда, як у кота коло сала...
С е м е н. “У кота”... Ех, ти! Душа преобразилась! От що! Розм’як я, понімаєш? Мньягко, тьопло мінє.
Другой челаек тепер я. “У кота”... Ех, Вася, сказав би тібє, дак слов нєту... Мислі єсть, а слов нєту. Как во-
лни ето, мислі в грудях, а сказать не можу... Прямо біда.
Ч и р к у н. Здорово, виходіть, любиш?
С е м е н (серйозно). ...Вєрно, Вася. От я скажем. Тепер мінє в грудях будьто сад, – ароматно, травка
зельонєнькая, радосно. А подумаю про нашу жисть, – будто з садіка на базар попав, смрад ето, дух неприя-
тний, чадний. Весело, правда, ну, когда без толку. Куда, зачем?.. Не чесним, понімаєш, хочу буть, а... силу
направить как слєд... Вот [9].
В Семенових тирадах та монологах взаємодія мовної приземленості та мелодраматичної риторики
обертається психологічно вмотивованою зворушливою щирістю, яка вражаюче розкриває небуденність
душі героя, непересічність та багатство його натури. Натомість репліки Чиркуна, хоч зовнішньо дещо
менш неоковирні, як Семенові, внутрішньо страхітливі; грубі й уривчасті, вони виявляють куцість і за-
хланність його натури. Мова заздрої й ревнивої Душі (очевидно, що Душа – це її прізвисько), старіючої,
ураженої “поганою” хворобою хвойди, попри свою суржикову основу пересипана колоритними народними
фразеологізмами, поетичними порівняннями, які виявляють її дотепність, душевність, що, можливо, за ін-
ших життєвих обставин не була б так потворно понівечена. Очевидно, щось подібне можна сказати про ще
одну “босячку”, товаришку Душі – Кралю, яка полюбляє співати і немовби тікає в пісні від, може, й не ус-
відомлюваного відчуття непривабливої дійсності. В загальному потоці суржику й жаргону мова Гані виді-
ляється простотою й природністю, вона чарівливо пройнята галицькими діалектизмами (“Я би ся наня-
ла...”, “То най його собі візьме...”, “...ніц з того не буде!”, “...все їдно”), що підкреслюють її нетутешність
не лише в прямому, а й в переносному значенні, ту нетутешність, чистоту, яка так привабила Семена. При-
кметно, що управляючий Корчунов, котрий, очевидно, зараховує себе до “вищого” світу, говорить росій-
ською.
Ще одним суттєвим параметром натуралістичної точності образного ладу п’єси є пісні, цілком приро-
дні в заробітчанському та босяцькому середовищі. Звичайно, вони виконують і розважально-видовищну
функцію, як і в старому театрі, функцію, обмеження якою Винниченко саркастично висміяв у “Антрепре-
ньорі...” Але у Винниченковому переосмисленні цей традиційний засіб є передусім одним з виразних чин-
ників художнього психологізму. Переважно в такому ключі він використаний у п’єсі “Memento”, перед тим
у ранніх оповіданнях [10]. В “Memento” та в ряді наступних п’єс (“Співочі товариства”, “Молода кров”,
“Пісня Ізраїля”) безпосереднє використання пісні чи посилання на неї надає особливої мистецької вишука-
ності образному ладу. Але в жодному іншому творі автора (так само, як і у випадку з максимальним на-
3
ближенням до, так би мовити, житейськості мови персонажів, пісенність, до речі, теж в тому наближенні
виконує свою роль) принцип драматургічного використання пісні не набуває такої послідовності, методи-
чності та вибагливості, як в “Чужих людях”.
В позначеному колоритними реаліями, неначе недбалому, а насправді глибоко продуманому, мізан-
сценічно чіткому розташуванні груп дійових осіб (заробітчан та босяків) на робітничому “пункті” на тлі
мальовничого краєвиду (“видно внизу велику річку, луги, гаї, вершечки сільських церков”), в своєрідній
настроєвості, епічній піднесеності й водночас ліричній зворушливості окресленої ремаркою вступної кар-
тини (можна сказати – увертюри) суттєву роль виконує пісня: “Гурт співає не дуже голосно”. Цей тихий
гуртовий спів раптово перекривається голоснішим співом Тетяни, яка затаєну грайливість загалом печаль-
ної пісні “Розлука ти, розлука...” увиразнює в дуже своєрідній спосіб: “Тетяна раптом починає співати, ро-
блячи руками, ніби шукаючи вошей у одежі, – Розлука ти, розлука... Трісь! (Робить пальцями, немов вби-
ває щось нігтями.) Чужая сторона... Лусь!” [c. 11]. В цій співочій деталі і натуралістично точне означення
непривабливих умов життя заробітчан (причому автор уникає надмірного натуралізму, адже Тетяна тут
лише обігрує звичну прикмету їх побуту, вона “ніби шукає вошей”, “немов вбиває щось нігтями”), і відчут-
тя їх життєствердної здатності вивищитись над тими умовами, яку розкриває в даному випадку властиве
Тетяні почуття гумору... Спів Тетяна також виступає ненав’язливим з’ясуванням загального драматизму
(адже більшість присутніх у пошуках заробітків чи злодійських пригод справді покинули “рідні сторони”),
а водночас і певним коментарем конкретної драматичної ситуації. Спів Тетяни йде слідом за ремаркою
стосовно Гані (“часто озирається, ніби когось виглядаючи”) і хоч начебто й не стосується Ганиного хви-
лювання, насправді ж саме його окреслює і піддає легким кпинам. Всі присутні чудово знають, кого саме
виглядає Ганя, яка прагне відповісти взаємністю на палкі залицяння Семена. Драматург широко не розгор-
тає пісні, подає лише два її перші рядки, однак за цим підкресленим лаконізмом, за цим характерним для
манери автора влучним штрихом – незглибимість художнього змісту.
Вище наведений діалог Семена й Чиркуна, в якому розкривається щирість почуттів до Гані й прагнен-
ня вирватись зі злодійського кола (“Для наших дєлов надо злобу імєть? Правда... А у мєнє злоби тєтой і
нєту”), підсумовується й грайливо освітлюється співом: “Брошу я карти, брошу біліярди, брошу я водочку
горкую пить” [c. 25]. Багатозначним коментарем і водночас чинником драматичної дії є також спів Кралі,
розбещеної, нерозлучної з чаркою босячки, яку Ганя характеризує таким чином: “Ой, мамцю, яке ж воно
страшне! Але най тебе шлях трафить, як вона крутиться” [c. 27]. Неначе підтверджуючи сентенцію Гани-
ного батька – дядька Самійла – стосовно цього співу (“Хоч п’яна, та розумна...”), Краля вкладає в пісню і
тугу з приводу власної неприкаяності, і розпачливо-іронічне побажання такої ж туги усьому світові, зокре-
ма й Гані:
Чумарочка рябесенька,
Пригортаюсь злегесенька,
Ой той мене пече, ріже,
Що не люблю, в очі лізе,
А той мене порива,
Кого люблю – та й нема... [c. 27].
Вишукана пісенна інкрустація дійового плину дається взнаки і наприкінці першого розділу:
Ой гай, мати, ой гай, мати...
Ой гай зелененький...
Помандрував в чисте поле
Козак молоденький [c. 40].
Ремарка, що йде після пісні, яку виконує гурт волоцюг і яку знічев’я підхоплює й дехто із заробітчан
(“Проходять, щось таємно і хмуро балакаючи, Чиркун, Душа, Палькарась”), недвозначно вказує на перегук
тої пісні з настроями босяків, що не хочуть втрачати Семена й заходжуються обмірковувати змову проти
Гані. Вступна ремарка другого розділу, де відтворене жнивне поле (“На сцені лежать покоси”) теж не об-
ходиться без вказівки на спів: “Чути деркіт жаток й далекі співи...” Зі співу власне й починається розділ.
Легким рефренним штрихом проймає дію і вже згадувана “Розлука ти розлука”, яка увиразнює лукаві під-
тексти в розмові персонажів:
М о т р я (з захопленням). От любить хто!! Аж дух за нею ронить!
Т е т я н а. Е? І ти б так хотіла?.. А ти, Душа, хотіла б? Та я бачу, що ні... Тобі й не кортить, правда?
Д у ш а (підводиться, утирається). Ой, Тетянко, ти договоришся! Гляди!
Те т я н а (сміється й співає). Розлука ти розлука – лусь!
Чужая сторона... [c. 44].
І другий розділ, так само як і перший, не лише починається, а й підсумовується піснею. Після промо-
вистої ремарки (“підморгує на Семена й Ганю”) Тимошка заводить:
Ой, вербо, ти вербо, кучерявая,
Коли ти зійшла, коли виросла?
Я узимку зійшла, влітку виросла,
По зорях цвіла, впівдень вистигла.
Я по зорях цвіла, красувалася –
Дівка милого дожидалася [c. 56].
4
Початкова ремарка третього розділу, яка окреслює життя-буття у вечірньому “робітничому таборі”
теж не обходиться без пісенного нюансу: “Наліво чути сміх, крики, біготню, часом вривається шматочок
пісні”. В цьому розділі пісні не обрамляють дію й майже не проходять крізь неї рефренними штрихами.
Однак коли драматична напруга сягає найвищого рівня, то саме тут, в кульмінаційний момент, народна
обрядовість, вивершена піснями, ту напругу з особливою силою вияскравлює. Душа та інша босота приєд-
нуються слідом за Семеном до заробітчан лише з єдиною метою – зруйнувати його стосунки з Ганею. І от
врешті-решт вони за відсутності Семена пародійно розігрують перед Ганею весільний обряд, до якого зні-
чев’я, охоплені загальним азартом, прилучаються й заробітчани, зокрема Тетяна, яка покрившись брудною
ганчіркою, як фатою, виконує роль молодої. Автор тонко й виразно окреслює психологію юрби, охопленої
брутальним ентузіазмом потоптання душевних та духовних поривань одиниці. Цей ентузіазм, ця жорсто-
кість розбещеного натовпу немовби вибухає в піснях: Ішла киця по водицю
Та й упала у криницю.
Прийшов котик рятувати,
Став Ганюсю цілувати.
Ой ти котик, а я киця,
Нам любитися годиться.
Ой, ти Семен, а я Ганя,
Нас на смітті повінчали.
Ой не люблю я ту Душку,
Бо у неї ніс із грушку.
Ой, ти киця, а я кіт,
В мене серденько болить [c. 71].
Прикметно, що після цієї кульмінаційної яскравості пісня майже зникає з перипетій драматичного роз-
витку (хіба що наприкінці третього розділу співають “Ой, дуб, дуба, дуба...”, а на початку четвертого роз-
ділу дівчата наспівують “Посію я рожу”). Дія суворо й невблаганно наближається до прикрої розв’язки.
Однак відсутність співу є тут не менш виразною, ніж щедре звернення до нього в перших розділах. Очеви-
дно, тут можна провести певну аналогію між подібною функціональністю червоного кольору в перших ді-
ях “Блакитної троянди” Лесі Українки, в двох останніх діях якої, можна сказати, чорно-білих за своєю то-
нальністю, цей колір цілком зникає, або ж згадати гру світлотіней в “Одержимій”, де після розп’яття Месії
про світло взагалі не йдеться.
Використання пісні в “Чужих людях” позначене особливою вишуканістю. Пісня тут суттєво сприяє
досягненню натуралістичної точності образного ладу і разом з тим видовищній яскравості. Ця натураліс-
тичність та видовищна яскравість невіддільні у Винниченка від глибинного психологізму, від пластично
виразного окреслення душевних поривань персонажів та перипетій дійового плину. Пісня тут також висту-
пає (дещо подібно до хору в античній драмі) ліричним коментарем драматичної дії, сприяє включенню
безпосередньої акції з в ширший контекст і є засобом її епізації. Перегук безпосередньої акції з народними
піснями немов вказує на її варіаційний характер, своєрідно наближає її до відчуття драматизму одвічного
плину буття. Можна сказати, що пісні в “Чужих людях” є якоюсь мірою предтечею брехтівських зонгів
[11]. Тільки В.Винниченко на відміну від Б.Брехта не руйнує “четвертої стіни” (себто життєвої достовірно-
сті), а лише надає їй особливої конструктивної вишуканості та ажурності, значною мірою завдяки викорис-
танню пісень.
Характерне для старої української мелодрами щедре використання народопісенної обрядовості, як ба-
чимо, набуває у Винниченка глибокого модерного переосмислення. Виразно мелодраматичною в цій п’єсі
є також надзвичайна ускладненість та вигадливість інтриги. Однак попри цю ускладненість та вигадливість
дійовий плин тут відзначається особливою послідовністю й логічністю. Вдаючись до неймовірно напруже-
них, драматично згущених ситуацій, драматург однак щоразу вислизає з небезпечних тенет вульгарності й
несмаку. В п’єсі немає характерних для мелодрами несподіваних повернень родичів чи друзів, випадкових
хвороб, кривавих убивств тощо. Натомість кожен вчинок персонажа, кожна подія набуває глибоко психо-
логічного і навіть фізіологічного обґрунтування.
В перших сценах драми чітко окреслюється викликане спалахнулим коханням бажання Семена порва-
ти зі злодійським середовищем і різкий спротив того середовища, який переростає у підступну змову. Щи-
ра сповідь Семена перед товаришем викликає в останнього далеко не співчуття, а цілком протилежну реа-
кцію: “Какой я тібє “Вася”! Отойді, гад! Гад ти тепер!” [c. 23]. Ганя відповідає взаємністю Семеновим по-
чуттям, однак вона боїться безповоротно поринути в їх полон. Вона так відповідає на благання Семена по-
вірити йому: “А потім аби стала така, як ота... Краля” [c.39]. Чистому Семеновому коханню протиставля-
ється ница хтивість управляючого, який через прикажчика Довбаня настійно пропонує Гані стати в його
кімнатах економкою (тут розвивається мотив, намічений в оповіданні “Біля машин”). Довбань так зверта-
ється до Гані та її батька: “А дуже спонравив він тебе. Дуже... Я вже його добре знаю... Ну, та таку красу-
ню хто би й не спонравив. Хорошу дочку маєте... Можете щасливі бути з нею, аби розумні були...” [c. 37].
В другому розділі щасливо розвиваються стосунки Семена й Гані. Натхненний Семен, швидко впора-
вшись із власною роботою, допомагає Гані в’язати снопи, чим викликає заздру лють багатьох свідків цієї
ідилії. Немов передчуваючи небезпеку, Семен благає Ганю не піддаватись ваганням, не вірити жодним
стороннім впливам, а вірити тільки йому. В другому розділі намічається ще одна ускладненість драматич-
5
ної ситуації. “Баришня стала... – говорить, на якийсь час спинивши роботу, одна з в’язальниць. – Ой, сест-
рички, щось вона часто коло Семена стає. Чи не за кучера хоче до себе його взяти?” [c. 45]. Отже розлучи-
ти Ганю й Семена прагне не лише Семенове товариство, а й управляючий Корчунов та його дочка Сера-
фима (“бариня”), обравши їх (не без підступного сприяння босяків) об’єктами власних амурних домагань.
“Боже борони, Боже борони!” – відповідає Ганин батько, дядько Самійло, у третьому розділі на вже
цілком недвозначні слова Довбаня про бажання “барина”. – Най тим крутить, що в болотах ходить...” [c.
62]. “От же мазепня дурна... – так реагує на цю відмову прикажчик, який до того ж пригрозив Гані та її ба-
тьку “рощотом” в разі непокори. – Ти йому добро, а він тобі он” [c. 62]. Загострюються і стосунки Семена
з товариством, особливо несамовитіє Душа: “Що я, все літо буду тут на цьому проклятому полі? Та хай
воно завалиться разом з цею мазепньою. В Сибір пойду, а не жениться” [c. 64]. Після успіху з глумливим
впливом на психіку Гані, що спричинилося до кричущого своєю безглуздістю непорозуміня між закохани-
ми, здійснюється план відчайдушної помсти Семена. Пред проникливим Семеном поступово відкручується
химерне плетиво згубної інтриги, розкривається підступність оточення, що довело Ганю до прикрих сум-
нівів у його коханні. Однак, одержимий помстою (не лише Гані, а й усьому світові, й собі самому), він уже
не ладен спинитись.
Яскрава видовищність і напруженість інтриги невіддільні в п’єсі від чіткої логічної окресленості сю-
жету та глибинного психологізму, який спричиняє поступове увиразнення вельми характерної для Винни-
ченкової манери елегійної тональності. Тільки ця елегійність ніколи не заявляється безпосередньо і здебі-
льшого тільки вгадується за побутовою колоритністю, мальовничою експресивністю, сюжетною динамі-
кою тощо. В “Чужих людях” В.Винниченко явив вельми самобутній зразок жанру психологічної мелодра-
ми. Повернувшись до, здавалося б, зужитих сценічних традицій, він їх кардинально оновив, спрямував у
річище модерних мистецьких осягнень.
Література
1. Винниченко В. Чужі люди: П’єса на 5 розділів. - Літературно-науковий вісник, 1909. - Кн. 10. - С. 3 -
71.
2. Олесь О. Твори: У 2 т. - Т. 1. - К., 1990. - С. 103.
3. Франко І. Новини нашої літератури... - Літературно-науковий вісник, 1907. - Кн. 4. - С. 139.
4. Див. зокрема праці С.Єфремова.
5. Horbač Oleksa. Das ukrainisch-russische Sprachgemisch [surżyk] und siene stilistische Funktion im Werk
von Volodymyr Vynnycenko und Oleksander Kornijčuk // Slavistische Studien zum X Internationalen
Slavistenkongress in Sofia. – Kоln-Wien, 1988. - S. 26 -41.
6. Мова Володимира Винниченка // Чапленко Василь. Історія нової української літературної мови (ХVII
ст. – 1933 р.) - Нью-Йорк, 1970. - С. 239-243.
7. Чапленко Василь. З історії українського письменства. - Нью-Йорк, 1984. - С. 106-108.
8. Мова Володимира Винниченка... - С. 242.
9. Винниченко В. Твори: У 24 т. - Т. 11. - Харків - К., 1929. - С. 19-20. Далі п΄єса цитується за цим ви-
данням, в тексті в дужках вказується сторінка.
10. Про використання народних пісень в ранніх оповіданнях автора див.: Марків Р. Пісня у тексті й під-
тексті прози Виниченка // Винниченко і сучасність: Зб. наукових праць. - Сімферополь, 2000.
11. Брехт Бертольт. Про мистецтво театру. - К., 1977; Чирков О.С. Бертольт Брехт: Життя і творчість. -
К., 1981.
Література
|