Археологічні дослідження пам’яток раннього середньовіччя на території Канівського природного заповідника: історія, здобутки, перспективи
У статті коротко висвітлена історія досліджень середньовічних археологічних пам’яток на південному сході Канівського регіону. Основна увага приділена Канівському поселенню переддавньоруського періоду. В статье коротко рассмотрена история исследований средневековых археологических памятников на юг...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Археологія і давня історія України |
|---|---|
| Дата: | 2010 |
| Автори: | , |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут археології НАН України
2010
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/83448 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Археологічні дослідження пам’яток раннього середньовіччя на території Канівського природного заповідника: історія, здобутки, перспективи / Є.В. Синиця, Р.В. Терпиловський // Археологія і давня історія України: Зб. наук. пр. — К.: ІА НАН України, 2010. — Вип. 1. — С. 226-237. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859621859433119744 |
|---|---|
| author | Синиця, Є.В. Терпиловський, Р.В. |
| author_facet | Синиця, Є.В. Терпиловський, Р.В. |
| citation_txt | Археологічні дослідження пам’яток раннього середньовіччя на території Канівського природного заповідника: історія, здобутки, перспективи / Є.В. Синиця, Р.В. Терпиловський // Археологія і давня історія України: Зб. наук. пр. — К.: ІА НАН України, 2010. — Вип. 1. — С. 226-237. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Археологія і давня історія України |
| description | У статті коротко висвітлена історія досліджень
середньовічних археологічних пам’яток на південному сході Канівського регіону. Основна увага приділена
Канівському поселенню переддавньоруського періоду.
В статье коротко рассмотрена история исследований средневековых археологических памятников на
юго-востоке Каневского региона. Основное внимание уделено Каневскому поселению преддревнерусского периода.
The article gives a brief description of the history
of the medieval archeological sites research on the
South-East of Kaniv region.
|
| first_indexed | 2025-11-29T06:39:46Z |
| format | Article |
| fulltext |
226
У статті коротко висвітлена історія досліджень
середньовічних археологічних пам’яток на південно-
му сході Канівського регіону. Основна увага приділена
Канівському поселенню переддавньоруського періоду.
К л ю ч о в і с л о в а: Канівщина, археологічні
матеріали, дослідження, пам’ятки, ландшафт,
Княжа гора, слов’яни, середньовіччя, житло.
Південні околиці регіону Правобережжя се-
редньої течії Дніпра є надзвичайно цікавими з
огляду на вивчення цілої низки важливих пи-
тань щодо культурних процесів початку серед-
ньовіччя. Зокрема, видобуті тут археологічні ма-
теріали широко залучалися й залучаються для
висвітлення шляхів формування культурних
груп переддержавного періоду, а також транс-
формації останніх у давньоруську культуру.
Канівщині надзвичайно поталанило з огляду
на те, що вона постійно знаходилася у фокусі нау-
кової уваги кількох поколінь археологів. Активні
археологічні дослідження пам’яток давньорусь-
кого часу тут розпочалися ще наприкінці ХІХ ст.
Значно пізніше, лише у середині — другій поло-
вині ХХ ст., цей регіон посідає чільне місце серед
основних осередків вивчення пам’яток другої по-
ловини І тис. н. е., насамперед — останньої чвер-
ті цього тисячоліття. Зазначений хронологічний
розрив у проведенні тематично взаємопов’язаних
досліджень не був чимось унікальним в історії
вітчизняної археології. Матеріали переддавнь-
оруського часу відносно впевнено почали іден-
тифікувати лише у першій половині минулого
століття. Що ж до пам’яток третьої чверті І тис.
н. е., то їх відкриття відбувається лише у повоєн-
ний час, а до цього були відомі лише скарби та
окремі знахідки кола «старожитностей антів»
(один з найцікавіших та, мабуть, найбільш відо-
мий серед цих скарбів — Мартинівський — був
знайдений саме на Канівщині). Таким чином,
вивчення ранньосередньовічних пам’яток регіо-
ну розвивалося в загальному руслі цього тема-
тичного напрямку.
Не буде надто великим перебільшенням сказа-
ти, що Канівщина стала одним з перших регіонів,
де вивчення пам’яток початку середньовіччя на-
було характеру мікрорегіональних досліджень.
Щодо пам’яток на півдні Канівщини, тобто
власне на території Канівського заповідника,
ця теза буде більш докладно обґрунтована ниж-
че. Проте тут, в оглядовій частині, не можна не
згадати багаторічні роботи очолюваної В.О. Пет-
рашенко експедиції, що працювала на півночі
регіону. Значна кількість методично розкопаних
пам’яток, ретельне опрацювання видобутого ма-
теріалу, пильна увага до контекстної інформації,
зокрема — вивчення палеоландшафтних харак-
теристик регіону, дозволили дослідниці зробити
безліч важливих спостережень та концептуаль-
них узагальнень щодо культурних, економічних
та історичних процесів у цьому регіоні напере-
додні утворення та на ранніх етапах існування
Русі (Максимов, Петрашенко 1988; Петрашенко
1997; 2005). Саме відштовхуючись від пам’яток
Канівщини вона зверталася до більш загаль-
них за територіальним охопленням та глибиною
аналізу проблем (Петрашенко 1982; 1992).
Наукова цікавість до ранньосередньовічних
пам’яток Канівщини цілком об’єктивна, адже
регіон є унікальним з огляду на цілу низку об-
ставин. Насамперед, слід зазначити маргіналь-
ність його географічного розташування. В «дов-
готному» відношенні регіон розташований на
самому кордоні між Право- та Лівобережжям —
традиційній «культурній межі» для території
України, що зберігає актуальність й до сьогодні.
Ще яскравіше «стиковий» характер проявляєть-
ся у «широтному» аспекті. Південний кордон
Є. В. С и н и ц я, Р. В. Т е р п и л о в с ь к и й
(К и ї в)
АРХЕОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ пАМ’ЯТОК
РАННЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
НА ТЕРиТОРІЇ КАНІВСЬКОГО пРиРОДНОГО ЗАпОВІДНиКА:
ІСТОРІЯ, ЗДОБУТКи, пЕРСпЕКТиВи
227
Синиця Є.В., Терпиловський Р.В. Археологічні дослідження пам’яток раннього середньовіччя
Канівщини, позначений рікою Рось, був у дав-
нину найбільш стійкою межею між лісостепо-
вим та степовим, осілим та кочовим світами.
Зрозуміло, що зазначені кордони, як «довгот-
ний», так і «широтний», не уявляються як якісь
непорушні рубежі. Навпаки, Канівщину цілком
можна розглядати як своєрідний «транзитний
транспортний вузол» давнини. Нижче та вище
за течією від сучасного Канева функціонували
два броди через Дніпро. Перший утворював-
ся конусом виносу Росі між сучасними селами
Пекарі (на правому березі) та Прохорівка (на
лівому). Другий також був утворений конусом
виносу, але лівої притоки Дніпра Трубежу. Його
напрямок приблизно співпадав з лінією між су-
часними правобережним селом Луковиця та лі-
вобережним Циблі. Про значення цих переправ
у давнину опосередковано свідчить концентра-
ція на порівняно невеликій території Канівщини
доволі значної кількості городищ, прилучених до
пануючих висот Канівських гір і призначених
насамперед для контролю бродів. Найбільш ран-
ні фортифіковані осередки належать до скіфсь-
кого часу, згодом були побудовані зарубинецькі
городища, а ще пізніше — укріплення переддав-
ньоруського та давньоруського періодів.
Оскільки основним об’єктом розгляду в цій
статті будуть пам’ятки в межах Канівського за-
повідника, то дозволимо собі обмежити огляд
ландшафтних характеристик регіону лише
цією територією. Основна частина заповідника
розташована на ділянці правого берега Дніп-
ра від південних околиць м. Канів до північної
околиці с. Пекарі (до складу заповідника вхо-
дять також острови). Зазначена ділянка є най-
південнішим відгалуженням Канівських гір.
Річище та лінія берега Дніпра в межах заповід-
ника не зазнали істотних змін у зв’язку з побудо-
вою Канівської ГЕС. Доволі високі та стрімкі схи-
ли правого берега підступають практично до самої
води. Щоправда, неширока, всього у 20—50 м,
заплавна частина правого берега тепер штучно
підвищена задля прокладання дороги (до побудо-
ви ГЕС заплавна ділянка подекуди залишалася
вкритою водою протягом всього літа).
Значно більшої шкоди внаслідок антропоген-
них впливів зазнала терасна частина річкової
долини. Протягом другої половини ХІХ ст. прак-
тично повністю були вирубані ліси, що вкривали
схили Канівських гір. Це призвело до швидкого
розростання ярів. Катастрофічність ситуації ус-
відомлювалася вже на межі ХІХ—ХХ ст., коли
аби зарадити ерозійним процесам починають
засаджувати деревами найбільш небезпечні ді-
лянки. До середини ХХ ст. площі цих насаджень
поступово збільшували, далі вони розвивалися
природнім шляхом. На наш час ерозія помітно
уповільнена, проте за століття вона встигла ли-
шити по собі значні сліди у вигляді розгалуже-
них глибоких ярів, що розділяють висоти. Вар-
то зазначити, що розчленованість ландшафту
мала місце, ймовірно, і в давнину, але не була
настільки різкою. Слід припускати, що сучасні
яри з практично прямовисними схилами на той
час були пологими балками, до того ж значно
меншими за площею та глибиною.
Рослинний покрив у середньовіччі, вірогід-
но, практично не відрізнявся від сучасного.
Схили пагорбів та яри були вкриті лісом, а
високі відкриті ділянки плато являли собою
ковилово-різнотравний степ. Принаймні на те-
риторії заповідника, де рослинність вже понад
півстоліття формується без жодного втручання
людини, ділянки двох зазначених типів рос-
линного покриву розподілилися саме так.
Значні висоти Канівських гір (перепад висот
порівняно з рівнем Дніпра — 60—80 м) забез-
печували чудовий огляд навкруги. Зокрема,
практично з будь-якого схилу, повернутого в
бік Дніпра, а тим більше — вершини, дуже доб-
ре проглядається низький лівий берег; з вер-
шин пагорбів, а також їх схилів, повернутих
в бік Росі (на схід — південний схід), просте-
жується значна частина долини Дніпра нижче
за течією та широка заплава гирла Росі.
Таким чином, ландшафт південних «відрогів»
Канівських гір відрізняється значним різноманіт-
тям, що створювало можливості для багатогалу-
зевої господарської активності. Виграшним було
положення мікрорегіону і з огляду на шляхи
сполучень. Крім двох великих річкових артерій,
Дніпра та Росі, суттєвим фактором була розташо-
вана поруч переправа на лівий берег (Пекарський
брід). Зрештою, не останнє значення, ймовірно,
мали міркування безпеки, адже хороший огляд
навколишніх територій дозволяв заздалегідь вия-
вити потенційну небезпеку. Тож не дивно, що про-
тягом усього початку середньовіччя ця територія
була заселена без помітних перерв у часі.
* * *
Найбільш відомою не лише на території
Канівського заповідника, а й на Канівщині вза-
галі, пам’яткою є, безумовно, давньоруське горо-
дище Княжа гора. У 1870-х рр. на антикварному
ринку з’явилася значна кількість речей, що ви-
добувалися селянами навколишніх сіл (насам-
перед с. Пекарі) на городищі. Така концентрація
знахідок практично відразу привернула увагу на-
уковців. Уже 1876 р. роботи на Княжій горі були
проведені Д.Я. Самоквасовим (Самоквасов 1908,
с. 262—266). Дещо пізніше, у 1890-х рр., кілька
сезонів пам’ятка розкопувалась М.Ф. Біляшівсь-
ким (Беляшевский 1892), який згодом постійно
відвідував Княжу гору аж до своєї смерті у 1926 р.
(Біляшівський 1926). Нарешті, останній сплеск
наукової цікавості до городища відбувся у повоєн-
ні роки. Одразу після Великої вітчизняної війни
пам’ятка кілька разів оглядалася розвідковими
експедиціями, а в кінці 1950-х — на початку 1960-
х рр. була об’єктом цілеспрямованих розкопок під
керівництвом Г.Г. Мезенцевої (Мезенцева 1968).
Історія досліджень Княжої гори, особливо у до-
Синиця Є.В., Терпиловський Р.В. Археологічні дослідження пам’яток раннього середньовіччя
228
революційні роки, доля знахідок з цієї пам’ятки,
зрештою, дискусійні моменти щодо її ототожнен-
ня з літописним Роднем — надзвичайно цікаві
теми. Сподіваємося, що невдовзі вони знайдуть
своїх дослідників. У фокусі ж нашої уваги знахо-
диться інша середньовічна пам’ятка на території
Канівського заповідника — Канівське поселення.
Досить показовою є історія відкриття цієї
пам’ятки. Вона розташована безпосередньо на те-
риторії сучасної садиби заповідника і складаєть-
ся з кількох ділянок, розкиданих по першій та
другій надзаплавних терасах. Центральна час-
тина поселення, що відзначається досить потуж-
ними культурними нашаруваннями і помітною
кількістю знахідок, знаходиться буквально за
кілька сотень метрів від садиби М.Ф. Біляшівсь-
кого (тепер — Музей природи). Проте науковець,
який чудово був обізнаний із значно віддалені-
шими пам’ятками околиць, розташованими
на плато (Мале та Велике Скіфські городища,
Княжа гора), не звернув увагу на пам’ятку, поз-
бавлену зовнішніх ознак. Ймовірно, обізнаність
М.Ф. Біляшівського з пам’ятками плато мала
скоріше негативні наслідки. Поза його увагою не
залишився підйомний матеріал з цієї пам’ятки,
але він розцінюваdся, ймовірно, як результат
змиву культурних шарів саме пам’яток плато
(більш докладно про це дещо згодом).
Буквально одразу після війни, у 1945 р.,
Канівщина стала ареною суцільних розвідок,
що проводилися науковцями ІІМК АН СРСР,
ІА АН УРСР та Центрального (на той момент)
історичного музею Києва під загальним керів-
ництвом Т.С. Пассек. Одним із завдань ек-
спедиції був цілеспрямований пошук саме
ранньослов’янських пам’яток. Проте розташо-
вана на схилах пам’ятка знов лишилася поза
увагою дослідників, хоча доволі докладно були
оглянуті сусідні висоти (Пассек 1949). Ймовірно,
давалася взнаки відсутність на той час інформа-
ції щодо топографії відкритих поселень передде-
ржавного періоду, адже типовими пам’ятками
зазначеного часу вважалися городища.
Роботи експедиції Т.С. Пассек у 1947—48 рр.
продовжила Канівська археологічна експедиція
ІА АН УРСР, очолювана В.А. Богусевичем. За-
вданням експедиції була деталізація інформації
про пам’ятки, відкриті 1945 р., тому невідоме на
той час Канівське поселення потрапило в коло
зору дослідника лише завдяки випадку. Під час
прокладання дороги вздовж другої надзаплавної
тераси були ненавмисно пошкоджені два житла
«з кам’яними вогнищами». Робітники, які прокла-
дали дорогу, повідомили про це адміністрацію за-
повідника, а та, у свою чергу, Інститут археології.
Місце знахідки було обстежене В.А. Богусе-
вичем, який зафіксував там залишки чотирьох
жител. В керамічному матеріалі дослідник від-
значив співіснування фрагментів ліпних та гон-
чарних посудин. Аналогію останнім він вбачав
насамперед у матеріалах датованих монетами
Х ст. підкурганних поховань з Гньоздова, Черні-
гова та Шестовиці. Однак наявність поряд з гон-
чарними посудинами, ліпних, дослідник розціню-
вав як показник архаїчності комплексу в цілому й
датував пам’ятку ІХ—Х ст. В.А. Богусевичем була
зазначена хронологічна відповідність пам’ятки
роменсько-боршевським старожитностям Лівобе-
режжя, а найбільш прямими аналогіями матеріа-
лам з Канева він вважав знахідки з Луки-Рай-
ковецької, щойно (протягом сезонів 1946—47 рр.)
дослідженої В.К. Гончаровим. Крім зазначеної ді-
лянки «біля підніжжя Великого Скіфського горо-
дища» В.А. Богусевичем подібні матеріали були
виявлені також «біля підніжжя Мар’їної гори та
Малого скіфського городища»; в останньому пун-
кті були розкопані залишки ще одного житла.
Дослідник вагався чи вважати обидва пункти
окремими поселеннями, чи-то частинами однієї
пам’ятки. Пункт поблизу підошви Малого скіфсь-
кого городища спонукав науковця звернути увагу
на колекцію кераміки, передану до Історичного
музею Києва ще М.Ф. Біляшівським. На думку
В.А. Богусевича, груболіпна кераміка цієї колек-
ції походила саме з підніжжя, а не з майданчика
городища, адже шурфовка останнього культур-
них відкладів не виявила. Додатковий поверхне-
вий огляд другої надзаплавної тераси, здійснений
В.А. Богусевичем у 1948 р., укріпив його в думці,
що йдеться про одне поселення, яке тягнеться
вздовж берега на 0,5 км і має загальну площу
близько 2 га (Богусевич 1952, с. 150—151).
Таким чином, роботами другої половини 1940-
х рр. пам’ятка була не лише виявлена, а й доволі
точно (зрозуміло, що як для рівня знань тодіш-
нього етапу розвитку науки) атрибутована. Нез-
важаючи на те, що Канівське поселення було чи
не першою подібною пам’яткою, яка стала відома
у Середньому Подніпров’ї, його повноцінні до-
слідження розпочалися лише 10 років потому.
Систематичні розкопки Канівського поселен-
ня пов’язані із багаторічними роботами експеди-
ції кафедри археології та музеєзнавства Київсь-
кого національного (на той час — державного)
університету імені Тараса Шевченка, очолюва-
ної М.М. Бондарем та Г.Г. Мезенцевою. Експе-
диція мала комплексний характер. М.М. Бон-
дар спрямовував основні зусилля на вивчення
пам’яток первісності, насамперед — доби брон-
зи. Саме Микола Миколайович 1957 р. провів
невеликі рекогносцировочні розкопки на кіль-
кох ділянках Канівського поселення. Проте у
подальшому (протягом 1958—62 рр.), з огляду
на наукові інтереси, роботи на пам’ятці очолила
Г.Г. Мезенцева, яка керувала також розкопка-
ми на Княжій горі, що відбувалися паралель-
но (щоправда, термін цих досліджень був дещо
тривалішим — з 1958 по 1965 р.).
Саме час повернутися до тези про мікрорегіо-
нальний характер досліджень середньовічних
пам’яток на території Канівського заповідника,
яка була висунута ще на початку статті. Пара-
лельність робіт Галини Георгіївни на Канівсько-
му поселенні та Княжій горі спонукають припус-
229
Синиця Є.В., Терпиловський Р.В. Археологічні дослідження пам’яток раннього середньовіччя
кати, що вже «у полі» дослідниця ставила за мету
отримати локальну культурно-хронологічну ко-
лонку для досить значного проміжку часу — від
формування культури східного слов’янства часів
«племінних княжінь» до фіналу давньоруського
періоду (загибель городища на Княжій горі під
час монгольської навали була обґрунтована ще
у працях перших дослідників пам’ятки). Кон-
цепція безперервного культурного поступу від
слов’ян самого початку середньовіччя до Русі
на той час вважалася вже достатньо обґрунто-
ваною, але спроба продемонструвати цю безпе-
рервність на прикладі пам’яток, розташованих
в межах кількох квадратних кілометрів, була
доволі новаторським дослідним завданням.
Ми далекі від думки піддавати критиці до-
слідні настанови, якими керувалися тогочасні
науковці. Тим більше, що зазначена концеп-
ція, якими б схематичними та спрощеними
не здавалися сучасним дослідникам побудови
представників старшого покоління, в цілому
зберігає актуальність і на тепер. Проте не мож-
на оминути увагою те, що щира впевненість у
вірності концепції досить часто давалася взна-
ки під час інтерпретації видобутих матеріалів,
а іноді — ще навіть під час розкопок 1.
Позбавлена сенсу і критика методики розко-
пок, що практикувалася на той час. Пам’ятки,
подібні до Канівського поселення, буквально
щойно стали відомі, історія їх польових дослід-
жень не нараховувала й десятка років, тож ме-
тодика була ще у стадії опрацювання. Ймовірно,
тут позначився й доволі специфічний попередній
польовий досвід дослідників. Як і у більшості то-
гочасних випускників кафедри археології Київсь-
кого університету, він насамперед був пов’язаний
з розкопками античної Ольвії під керівництвом
Л.М. Славіна, який одночасно був і завідувачем
кафедри, і начальником Ольвійської експедиції.
Цей досвід мав як позитивні сторони, зокрема —
усвідомлення необхідності розкопок широкими
площами, так і негативні: заглиблені житлові
споруди трапляються на античних пам’ятках не-
часто, рештки кам’яних несучих конструкцій доз-
воляють ідентифікувати будівлі куди простіше,
ніж рештки дерев’яно-земляних споруд тощо.
Усвідомлення об’єктивного характеру причин,
що визначали певні недоліки у проведенні роз-
копок, щоправда, не робить «непідсудними» ін-
терпретаційні моделі, побудовані на підставі здо-
бутих в такий спосіб матеріалів. З одного боку,
відтоді минула, без перебільшення, ціла епоха
1. Цікаво, що певна упередженість відбита навіть в ево-
люції назви пам’ятки. Доволі рядове «Поселення біля
підніжжя Великого Скіфського городища» вже в остан-
ніх звітах Г.Г. Мезенцевої, а згодом — в її публікаціях,
перетворилося на «Канівське поселення полян», цілком
в контексті літописної формули «поляни [Канівське
поселення], які нині звуться русь [Княжа гора — Ро-
день]». Показово, що ця цитата з літопису, вміщена вже
у першому абзаці монографії Галини Георгіївни, при-
свяченій публікації матеріалів Канівського поселення.
у вивченні пам’яток переддержавного періоду.
Тож культурні процеси, що тривали протягом
VІІІ — початку Х ст., уявляються зараз набагато
складнішими та не настільки прямолінійними,
як це було майже півстоліття тому. З іншого — на
даний момент роботами 1997—2009 рр. накопи-
чена достатня кількість матеріалу, що дозволяє з
певним скепсисом ставитися до деяких спостере-
жень та узагальнень Г.Г. Мезенцевої.
Ще раз наголосимо, що не йдеться про якесь
зверхнє ставлення до попередників, таке собі
панібратське «поплескування по плечу». Нав-
паки, в цій ситуації ми скоріше відчуваємо себе
типовими «карликами, які стоять на плечах гі-
гантів», й саме досвід цих «гігантів», нехай і не
завжди позитивний, дозволяє бачити дещо біль-
ше. Не можна сказати, що дослідження Канівсь-
кого поселення є чимось унікальним. Проте ви-
падки, коли пам’ятка, що вважається ґрунтовно
вивченою, стає об’єктом подальших розкопок піс-
ля перерви у 40 років, трапляються нечасто. Бо-
дай поверхневе порівняння результатів розкопок
1950—60-х та 1990—2000-х рр. дозволяє наочно
продемонструвати наскільки динамічно прогре-
сує наша наука у всіх її складових, від польового
циклу до концептуальних узагальнень. Останнє
зауваження, до речі, є ще одним аргументом на
користь уникання беззастережної критики по-
передників, адже цілком реальною вбачається
ситуація, що за кілька десятиліть об’єктом такої
критики стануть самі автори. Зрештою, матеріа-
ли розкопок останніх років дозволяють сумніва-
тися не лише в адекватності бачення дослідників
середини минулого століття, а й у певних наста-
новах, що вважаються практично незаперечни-
ми на сучасному етапі розвитку науки.
Обмежений обсяг пропонованої статті спону-
кає викласти спостереження та зауваження, що
накопичилися, лише тезово, скоріше у формі
постановки проблеми, ніж з докладним аналі-
зом та аргументацією. Проте необхідність бодай
такого стислого викладу є цілком очевидною.
До матеріалів Канівського поселення, відомих
насамперед завдяки ґрунтовній монографії
Г.Г. Мезенцевої (Мезенцева 1965), й тепер звер-
таються як до еталонних зразків матеріальної
культури населення Середнього Подніпров’я
VІІІ — початку Х ст. Натомість, результати до-
сліджень останніх років багато в чому супере-
чать баченню матеріалів цієї пам’ятки, що скла-
лося на момент виходу роботи Г.Г. Мезенцевої.
Насамперед зробимо зауваження щодо розмірів
Канівського поселення, адже площа, визначена
Г.Г. Мезенцевою у 17 га, значною мірою вирізняє
його серед подібних пам’яток, для яких характерна
значно менші розміри (до 3-х га) (Этнокультурная
карта… 1985, с. 107). Визначаючи протяжність
поселення вздовж Дніпра дослідниця спиралася
на «крайні точки», в яких траплявся культурний
шар та рештки споруд початку середньовіччя;
відстань між ними складає близько 850 м (рис. 1).
Припущення про те, що в давнину перша та дру-
Синиця Є.В., Терпиловський Р.В. Археологічні дослідження пам’яток раннього середньовіччя
230
га надзаплавні тераси, загальна ширина яких на
різних ділянках має від 150 до 200 м, між зазначе-
ними «крайніми точками» були суцільно заселені,
і дає задекларовану площу близько 17 га. Вірність
цього припущення сумнівам не піддавалася.
Культурні відклади дійсно трапляються на
всій зазначеній протяжності, але те, що вони
складають суцільний масив і є незаперечно синх-
ронними, досить сумнівно. По-перше, зазначена
ділянка розчленована кількома ярами. Навіть
якщо в середньовіччі ці яри були значно менши-
ми, про що йшлося у вступній частині, вони, тим
не менш, являли собою доволі помітні перешкоди.
По-друге, відстані між ділянками, на яких куль-
турні рештки виявлені розкопками або шурфов-
кою, складають щонайменше 300—400 м. Тобто
наявність культурних відкладів між досліджени-
ми ділянками достеменно не встановлена. Наре-
Рис. 1. Ситуативний план Канівського поселення: І — ділянка другої надзаплавної тераси, де вперше були
випадково виявлені житлові споруди Канівського поселення (згодом досліджена В.А. Богусевичем у 1947—
48 рр.; розкопи 1997, 1999—2002 рр.); ІІ — центральна частина Канівського поселення на першій надзаплав-
ній терасі (розкопи А-Д Г.Г. Мезенцевої; розкопи 1—3 2003—2006 рр.); ІІІ — ділянка першої надзаплавної
тераси, найпівнічніша частина Канівського поселення (досліджена М.М. Бондарем у 1957 р.); ІV — ділянка
другої надзаплавної тераси біля підніжжя Мар’їної гори (розкоп Є Г.Г. Мезенцевої); V — ділянка першої
надзаплавної тераси; найпівденніша частина Канівського поселення (розкоп Ж Г.Г. Мезенцевої; розкоп 4
2006—2009 рр.); А — головний вхід до Канівського природного заповідника Київського національного уні-
верситету імені Тараса Шевченка; Б — Мале Скіфське городище; В — Мар’їна гора; Г — Княжа гора.
231
Синиця Є.В., Терпиловський Р.В. Археологічні дослідження пам’яток раннього середньовіччя
шті, по-третє, немає жодної впевненості, що на-
віть досліджені ділянки були заселені одночасно
(до цього питання ми згодом ще повернемося). З
огляду на сказане, більш реалістичним є припу-
щення, що ми маємо справу не з монолітним «по-
селенням-гігантом», а із кількома доволі компак-
тними пам’ятками, щоправда, розташованими
на незначній відстані одна від одної.
Найбільший скепсис викликають спостережен-
ня Г.Г. Мезенцевої щодо конструктивних особ-
ливостей будівель Канівського поселення, хоча
саме ця інформація доволі часто залучається ін-
шими науковцями для їх власних побудов. Певні
викривлення зазначеної інформації, що містять-
ся в роботах дослідниці, мають як об’єктивні, так
і суб’єктивні складові. Останні пов’язані насампе-
ред з недоліками польової методики, що викорис-
товувалася. Що ж до об’єктивних факторів, то з
досвіду власних робіт можемо впевнено твердити,
що Канівське поселення є пам’яткою з надзвичай-
но складною стратиграфічною та планіграфіч-
ною картинами. Зазначені складнощі значною
мірою визначені власне геологічною структурою
Канівських дислокацій. Різні типи ґрунтів, нап-
риклад, супіски та суглинки, подекуди залягають
черезсмужно (як у розрізі, так і у плані) на відстані
буквально кількох метрів. Ще більше ускладни-
ли ситуацію ерозійні процеси, які позначалися
насамперед на четвертинних відкладах. Зреш-
тою, всі ділянки поселення протягом тривалого
періоду (щонайменше від доби бронзи до новіт-
нього часу) зазнавали антропогенного втручання
внаслідок їх господарського використання. У сумі
всі зазначені фактори надзвичайно ускладнюють
планіграфічні та стратиграфічні спостереження
під час археологічних робіт: певних кордонів між
стратиграфічними горизонтами практично не іс-
нує, контури об’єктів розпливчасті, в багатьох ви-
падках достатньо важко розрізнити за кольором
та фактурою ґрунти, що мають природне заляган-
ня, та такі, що штучно перевідкладені тощо.
Звернемо увагу на найбільш суттєві недоліки
робіт середини минулого століття. Судячи з крес-
лень та фотографій канівських жител, розкопа-
них у той час, практично у всіх спорудах печі,
не зважаючи на конструкцію останніх (чи-то
кам’янка, чи-то глинобитна), примикають до сті-
нок котлованів (наприклад, житло 5 (Мезенцева
1965, с. 28, рис. 9), 6 (там само, с. 30, рис. 10), 7
(там само, с. 31, рис. 11). Таке розташування пе-
чей в принципі відоме на інших синхронних та
діахронних пам’ятках. Проте у більшості жител,
розкопаних під час робіт кінця 1990—2000-х рр.,
печі відстояли від стінки котловану щонаймен-
ше на 30 см, тобто конструкція передбачала
можливість запустити між ґрунтовою стінкою
котловану та зовнішнім контуром опалювальної
споруди плахи або колоди. Примикання печі до
стінки котловану можна припускати лише для
будівлі 2 розкопу 4 (роботи 2007 р.), але навіть в
цьому випадку твердої впевненості немає, адже
саме в куті, де розташовувалася піч, контур кот-
ловану «читався» вкрай непевно. Елементарне
статистичне співставлення — один доволі сум-
нівний випадок на дев’ять споруд відносно доброї
збереженості — дозволяє ставити питання про те,
чи дійсно мало місце змикання зовнішніх кон-
турів печей та стінок котлованів і у переважній
більшості жител, досліджених Г.Г. Мезенцевою.
На перший погляд, зазначене питання може
здаватися не надто важливим, адже йдеться ніби-
то про другорядну деталь конструкції. Проте воно
тягне за собою цілу низку питань значно суттєві-
ших. Те, що принаймні в деяких випадках про-
міжки між опалювальною спорудою та стінками
котловану залишилися невиявленими, спонукає
припускати, що заповнення цих споруд не було
вибрано повністю (щонайменше, вздовж однієї або
двох стінок). Останнє ж, у свою чергу, змушує сум-
ніватися в інформації щодо розмірів, пропорцій та
загальних абрисів таких будівель. Зокрема, сама
авторка розкопок зазначає, що всі житла Канівсь-
кого поселення були прямокутними (Мезенцева
1965, с. 48). В.О. Петрашенко у своїй роботі, при-
свяченій житлам Правобережного Подніпров’я
останньої чверті І тис. н. е., зазначає, що панівною
формою були квадратні споруди, проте на деяких
пам’ятках (зокрема, Канівському поселенні) пря-
мокутні будівлі домінують, і саме це вирізняє їх
серед інших синхронних поселень (Петрашенко
1982, с. 49). Зазначимо, що більшість будівель, ви-
явлених на Канівському поселенні в ході наших
досліджень, мала пропорції, наближені до квад-
рату (різниця у довжині суміжних стін складала
не більше 0,3—0,5 м). Подібні ж пропорції має й
переважна більшість будівель з інших пам’яток
не лише середньодніпровського регіону, а й більш
віддалених осередків райковецької культури (Ми-
хайлина 2007, с. 243). Тож вбачати у переважанні
прямокутних споруд певну локальну специфіку
Канівського поселення жодних реальних підстав
немає. Цей історіографічний казус базується на
помилках, зроблених ще під час польового циклу.
Для переважної більшості споруд Канівсько-
го поселення Г.Г. Мезенцева зазначає наявність
решток входів, оформлених в різні способи — від
доволі невиразних невеличких приямків (напри-
клад, житло 8 (Мезенцева 1965, с. 32; 34, рис. 12)
до складних конструкцій з вирізаними з ґрун-
ту сходинками (наприклад, житло 7 (там само,
с. 32; с. 31, рис. 7)) або навіть «вестибюлів» с по-
хилою підлогою, розмірами 1,4 × 1,5 м за загаль-
них розмірів основної частини житла 4,6 × 2,9 м
(житло 11 (там само, с. 36)). Варто зазначити, що
такі конструктивні елементи на інших подібних
пам’ятках зустрічаються вкрай нечасто, причому
їх залишки зазвичай доволі аморфні.
Подальший критичний розгляд слід попере-
дити міркуваннями щодо специфіки будівництва
споруд Канівського поселення, а також їх архе-
ологізації. Котловани середньовічних будівель
викопувалися за наявності вже доволі потужного
культурного шару попередніх епох. Відповідно,
верхні частини стінок котлованів складалися з
Синиця Є.В., Терпиловський Р.В. Археологічні дослідження пам’яток раннього середньовіччя
232
відносно рихлого ґрунту. Нижні частини котло-
ванів запускалися у материк на глибину близько
0,5—1 м. Щільність суглинкового материкового
ґрунту була порівняно високою. Натомість, якщо
будівельники натрапляли на супіскову ділянку,
то й нижня частина стінок котловану була віднос-
но рихлою, вони легко осипалися. Досить показо-
вим є те, що в спорудах з піщаною долівкою остан-
ню намагалися закріпити за допомогою глиняної
підмазки (наприклад, як у будівлі 5 з розкопу 3,
що досліджувалася 2005 р.). Набагато складніши-
ми були випадки, коли котлован розташовувався
на стику залягання суглинкових та супіщаних
ґрунтів (а такі стики, нагадаємо, були можливі як
у вертикалі, так і у площині). За таких умов у ме-
жах порівняно невеликої споруди (середній розмір
канівських будівель близько 4,5 × 4,5 м) фактура
стінок котловану являла собою буквально мозаїч-
ну картину. Це, звісно, негативно позначалося на
їхній стійкості; різні за природою ґрунти по різ-
ному реагували на погодні умови, тож зазначена
«мозаїчність» сприяла руйнації ґрунтових стінок.
Побіжно зауважимо, що зазначена нестій-
кість стінок котлованів не мала особливого зна-
чення під час функціонування будівель. Нав-
паки, природне осипання та просідання ґрунту
сприяло його більш щільному приляганню до
дерев’яних конструкцій споруд, а отже — утеп-
ленню та покращенню гідроізоляції. Певну
нестачу ґрунту «засипки», що, ймовірно, час від
часу утворювалася, господар завжди міг попов-
нити під час сезонних ремонтів. Натомість, з
точки зору сучасного дослідника, це явище було
негативним, адже процес опливання стінок про-
довжувався й після того, як будівлю покидали
мешканці. Тож контури котлованів, особливо у
верхній частині, втрачали чіткість й надалі.
За нашими спостереженнями руйнування
будівель Канівського поселення відбувалося
природним шляхом. Після того, як споруду по-
лишали мешканці, дерев’яні несучі конструк-
ції та перекриття ще певний час продовжува-
ли стояти. Проте вже протягом цього терміну
всередину споруди починав потрапляти ґрунт.
Згодом дерев’яні конструкції руйнувалися; час-
тина їх падала всередину котловану, частина,
ймовірно, потрапляла поза його межі. Після
цього западина на місці колишньої будівлі ос-
таточно запливала навколишнім ґрунтом.
Пропонована реконструкція деструктив-
них процесів базується на спостереженнях за
мікростратиграфією заповнень будівель. У біль-
шості випадків заповнення складаються з трьох
горизонтів. На рівні долівки залягає досить тон-
кий шар «натопу», що відноситься до часу фун-
кціонування будівлі; зазвичай він відрізняється
значною щільністю та порівняно однаковою по-
тужністю по всій площі внутрішнього простору
споруди. Вище залягає прошарок ґрунту, що
утворився під час первинного запливання кот-
ловану (до руйнації несучих конструкції та пе-
рекриттів). Цей горизонт зазвичай більш потуж-
ний поруч зі стінками споруд й помітно тонший
у центрі котлованів. Ймовірно, основна маса
ґрунту, що утворювала цей горизонт, потрапля-
ла всередину через щілини, що утворювалися
між дерев’яними елементами стін та дверний
проріз. Нарешті, верхній горизонт заповнення,
зазвичай — найбільш потужний, утворювався
після руйнації дерев’яних конструкцій. В кіль-
кох випадках (будівля 6 з розкопу 1, досліджена
2006 р.; будівля 3 на розкопі 4, що досліджувала-
ся 2007 р.) рештки конструкцій даху, що впали
всередину котловану, чітко фіксувалися саме на
межі середнього та верхнього горизонтів запов-
нення. Конфігурація залягання верхнього гори-
зонту є «негативом» горизонту середнього — най-
більш потужний прошарок — ближче до центру
котловану, тонший — попід стінками.
За такої схеми руйнації будівель слід зва-
жати на те, що ґрунт, яким заповнювався кот-
лован, сповзав у западину, яка утворювалась
на місці споруди, насамперед з її найближчої
периферії. Тож контури котлованів, особливо їх
верхньої частини, ставали ще більш аморфни-
ми. Під час наших робіт, визначаючи зовнішні
абриси будівель, ми здебільшого орієнтували-
ся на контури їх долівок. Останні у більшості
випадків являють собою ретельно утрамбовану
поверхню, що добре відчувається на дотик. Що
ж до стінок споруд, то в ідеальних випадках
нижні їх частини «читалися» скоріше за щіль-
ністю, ніж за різницею кольорів; верхні ж час-
тини у більшості випадків скоріше реконструю-
валися, а не достеменно спостерігалися.
Такий обсяжний екскурс щодо тонкощів поль-
ової методики, яка застосовується авторами, та
певних реконструктивних моментів мав на меті
проілюструвати, що наш скепсис (зокрема — з
приводу решток «входів») ґрунтується насамперед
на кількарічному досвіді власних спостережень «у
полі», а не загальних міркуваннях спекулятивно-
го характеру. Щось подібне до решток «входів» (у
вигляді приямків або більш складних конструк-
цій) не зафіксовано в жодній споруді, розкритій під
час наших досліджень. Ми не відкидаємо можли-
вості існування таких конструктивних елементів
взагалі. Проте більшість «входів», зафіксованих
в спорудах, розкопаних у 1950—60-х рр., доволі
сумнівні. Можна припускати, що за рештки таких
конструкцій сприймали природні промоїни, що
утворювалися в стінках котлованів вже під час за-
пливання останніх (а не під час функціонування
будівель). Згідно загальному плану розкопу (Ме-
зенцева 1965, с. 18, рис. 4) у більшості випадків
«входи» розташовані у західних (житла 5—8) або
північно-західних (житло 11) частинах жител. Те-
раса має природний нахил в бік берега Дніпра за
напрямком схід — південний схід. Тобто на місце-
вості більшість «входів» розташовані у найвищих
за схилом частинах споруд. Доцільність такого
розташування входу з огляду на напрямок стікан-
ня дощових та талих вод є досить сумнівною. На-
томість, руйнування зазначеними водами стінок
233
Синиця Є.В., Терпиловський Р.В. Археологічні дослідження пам’яток раннього середньовіччя
котлованів мало б бути найбільш інтенсивним
саме в цих місцях.
Дозволимо собі ще кілька слів з приводу різни-
ці у методиці розкопок, застосованій Г.Г. Мезен-
цевою та авторами. Поетапне розбирання запов-
нення об’єктів з метою отримати стратиграфічний
розріз цього заповнення — «загальне місце» мето-
дичних настанов для сучасного дослідника. Проте,
в 1950—60-х рр. цим, судячи зі всього, нехтували.
Принаймні всі розрізи будівель, що наводяться
в звітній документації та публікаціях, є, власне,
профілями котлованів, викресленими вже після
того, як заповнення було вилучене повністю. Слід
припускати, що заповнення вибиралося одразу по
всій площі споруди; при цьому дослідники орієн-
тувалися насамперед на контури верхніх частин
котлованів, що виявлялися по зачистці. Це за-
уваження матиме значення для розгляду питан-
ня щодо ще одного елементу конструкцій жител
Канівського поселення, що досить стабільно фік-
сувався Г.Г. Мезенцевою. Йдеться про вирізані з
ґрунту лежанки чи-то лави, зафіксовані в житлах
2, 5—7, 9, 10, 15, 16.
Натомість, подібні деталі інтер’єру не трапили-
ся жодного разу під час наших розкопок. Лише в
двох випадках (будівля 5 на розкопі 3 та будівля
6 на розкопі 1, досліджені 2005 та 2006 рр. від-
повідно) нами припускається наявність стаціо-
нарних меблів, але не ґрунтових, а дерев’яних
(більш докладно див.: Синиця 2009). Такий ра-
зючий контраст (чи не кожна третя споруда в ма-
теріалах 1950—60-х рр. й жодної — в матеріалах
останніх років) спонукає шукати пояснень. Клю-
чем для розуміння цього протиріччя, на нашу
думку, є матеріали будівлі 3 з розкопу 2 (дослід-
ження 2004 р.). На першому етапі розбирання
заповнення цієї споруди складалося враження,
що вздовж двох суміжних стінок будівлі розта-
шовані ґрунтові лежанки. Щільність ґрунту цих
псевдо-лежанок була значно більшою від щіль-
ності заповнення в центральній частині котлова-
ну; за кольором вони практично не відрізнялися
від материку і були значно світліші порівняно з
рештою заповнення. Певне здивування викли-
кало лише те, що масив ґрунту однієї з цих псев-
до-лежанок частково перекривав піч-кам’янку.
Згодом саме за допомогою поперечного розрізу
було з’ясовано, що ці псевдо-лежанки є наслідка-
ми осипання стінок. З природних причин ґрунт
осипу спресувався й набув більш-менш правиль-
них форм. Якщо згадати також колір, який прак-
тично не відрізнявся від кольору материку, то не
дивно, що візуально ці утворення сприймалися
як вирізані з материкового ґрунту останці.
Ризикнемо припустити, що у більшості випад-
ків «лежанки», виявлені під час розкопок наших
попередників, мали подібне походження. Зок-
рема, на фото жител 15 та 16 (Мезенцева 1965,
с. 41, рис. 19; с. 42, рис. 20) добре видно, що «ле-
жанки» частково перекривають печі-кам’янки,
як це було у щойно згаданій нами будівлі 3. У
цьому ж контексті доречно згадати, що ґрунт,
який утворював прошарок первинного запли-
вання котлованів, накопичувався насамперед
по периметру останніх і складався здебільшого з
осипу материкових стінок. У тих випадках, коли
цей ґрунт достатньо контрастував за кольором та
щільністю з ґрунтом решти заповнення, цей про-
шарок легко можна було сплутати з материкови-
ми останцями. Прикладом подібної помилки, на
нашу думку, є чудернацькі «дворівневі» «лави» з
житла 10 (Мезенцева 1965, с. 37, рис. 16).
Нарешті, необхідно торкнутися найбільш важ-
ливого й, одночасно, найбільш проблемного пи-
тання щодо матеріалів Канівського поселення.
Йдеться про керамічний комплекс пам’ятки. Саме
спостереження щодо цього компоненту матеріаль-
ної культури були основною підставою для більш
широких узагальнень: декларації безперервності
функціонування пам’ятки протягом значного пе-
ріоду (від кінця VІІ до щонайменше ХІ ст.), плав-
ність лінії культурного розвитку протягом цього
періоду тощо. З іншого боку спостереження щодо
керамічного комплексу дозволяють вибудовувати
лінії культурних зв’язків мешканців Канівського
поселення (як у синхронному, так і у діахронно-
му аспектах), а отже, розглядати значно ширші за
охопленням проблеми культурного розвитку на
Середньому Подніпров’ї протягом переддавньо-
руського та початку давньоруського періодів.
Погляди Г.Г. Мезенцевої з цього питання кон-
спективно можна викласти наступним чином:
від початку функціонування пам’ятки співісну-
вали ліпний та підправлений на повільному гон-
чарному колі (ранньогончарний) посуд; згодом у
вжитку з’явився гончарний посуд, виготовлений
за допомогою швидкого гончарного кола, причо-
му, на думку Г.Г. Мезенцевої, це відбувається до-
волі рано, протягом VІІІ—ІХ ст. Відзначає дослід-
ниця й досить високу частку гончарних виробів
(30—35 %), що нібито вирізняє Канівське посе-
лення серед синхронних пам’яток (Мезенцева
1965, с. 121—122.). Теза про досить ранню появу
швидкого гончарного кола, щоправда, базується
на поступовому вдосконаленні ранньогончарних
виробів, а не появі керамічних виробів давньо-
руського ґатунку. Щодо останніх, то відзначаючи
їх порівняно незначну кількість (5 % від загалу
керамічних знахідок), дослідниця вагалася: чи-
то вважати їх такими, що випадково потрапили
на пам’ятку з Княжої гори, чи-то розглядати як
свідчення продовження життя на поселенні й
у давньоруський час (Мезенцева 1965, с. 96).
Щоправда, це на рівні загальних висновків.
Натомість, в описаннях окремих комплексів та-
кої обережності не спостерігається. Наприклад,
для житла 3 зазначається: «У заповненні жит-
ла траплялося багато різноманітних знахідок.
Серед них переважали уламки кружального ор-
наментованого посуду. Тут знайдено поряд з ке-
рамікою VІІІ—ІХ ст. зразки посуду, виконаного
на вдосконаленому вже гончарному крузі, — по-
суду, характерного для кераміки давньоруських
міст Х—ХІІ ст.». При цьому в ілюстрацію з най-
Синиця Є.В., Терпиловський Р.В. Археологічні дослідження пам’яток раннього середньовіччя
234
більш презентативними речами цього комплексу
вміщено фрагмент вінець явно ліпної посудини,
прикрашеної пальцевими защепами по краю ві-
нець (Мезенцева 1965, с. 26, рис. 8).
Хронологічні, а вірніше — періодизацій-
ні, побудови Г.Г. Мезенцевої важко вважати
досконалими. Річ навіть не в тім, що натепер
розвиток та взаємодію керамічних традицій пе-
реддержавного періоду ми схильні бачити не у
вигляді настільки прямолінійної послідовності
(про це більш докладно дещо згодом). Йдеться
про методичні негаразди, основа яких заклада-
лася, знову ж таки, ще «у полі».
Зауважимо, що кількість знахідок в спорудах
Канівського поселення досить незначна, з чого,
власне, нами й зроблений висновок про те, що
будівлі полишалися мешканцями у віднос-
но спокійній обстановці, а не гинули раптово.
Складається враження, що люди, покидаючи
власні домівки, забирали із собою не лише все
цінне, а й в принципі все, що було ще придатне
для подальшого вжитку. В кращому випадку в
житлах залишалися великі посудини, що явно
були у використанні та, ймовірно, втратили
«споживчі якості» на момент, коли будівля по-
лишалася. Досить яскравою ілюстрацією щодо
заощадливості мешканців Канівського посе-
лення є залишки печей. Околиці пам’ятки не-
багаті на будівельне каміння. У деяких будів-
лях печі явно навмисно розібрані, причому на
місці залишали невеликі камені, а порівняно
масивні блоки забирали, вірогідно, з метою по-
дальшого використання під час побудови ново-
го житла.
Повернемося ще раз до моделі археологіза-
ції споруд Канівського поселення, що реконс-
труйована нами. Зрозуміло, що безпосеред-
ньо до часу функціонування житла належать
знахідки з долівки споруди. Що ж до знахідок
з решти заповнення будівлі, то вони походили
з культурного шару, яким поступово заплива-
ли котловани. Культурні відклади на пам’ятці
сильно перемішані, практично на будь-якій
глибині в його товщі трапляються знахідки всіх
епох, представлених в матеріалах Канівського
поселення. Домінування середньовічних знахі-
док у верхніх горизонтах культурного шару, а
доби бронзи — в нижніх є досить відносним,
про більш детальне членування власне серед-
ньовічних нашарувань годі й казати. Отже,
суто теоретично до заповнення будівлі (принай-
мні, його верхніх горизонтів) могли потрапити
керамічні рештки з будь-яких нашарувань, що
відклалися на момент, коли мешканці остаточ-
но полишили домівку.
Під час розкопок 1950—60-х рр. сумарно вра-
ховувався весь матеріал з котловану. Зрозумі-
ло, що дослідники і тоді зважали на банальне
правило: чим глибше (ближче до дна) — тим
старший матеріал, тим більша впевненість,
що він належить до часу функціонування спо-
руди, тим більш показовий він для датування
комплексу. Проте, при цьому не враховувала-
ся конфігурація залягання різних горизонтів
заповнення споруд — увігнута (відносно дна
котловану) лінза первинного запливання кот-
ловану та опукла — вторинного. Відповідно,
практично на одному рівні (особливо в цент-
ральній частині котловану) міг знаходитися
матеріал, що дійсно належав до часу функціо-
нування будівлі, та значно старший, що потра-
пив туди з культурним шаром, яким затягувало
котлован. У разі вибирання заповнення гори-
зонтальними зрізами (штиками) по всій пло-
щі, як це робилося Г.Г. Мезенцевою, матеріал
з певної глибини (штика) сприймався як пев-
на цілісність. Отже, з урахуванням кривизни
залягання різних шарів заповнення, загальна
періодизаційна позиція комплексу за таких об-
ставин постаршувалася.
Можлива була і зворотна ситуація, коли той
чи інший комплекс штучно омолоджувався.
Проілюструємо прикладом будівлі 5 (розкоп 3,
дослідження 2005 р.). Центральна частина лін-
зи верхнього горизонту заповнення цієї будівлі
була насичена знахідками кісток тварин та ке-
раміки, найбільш виразні фрагменти якої нале-
жали до давньоруського часу. Натомість, з дна
споруди походила здебільшого ліпна кераміка (в
тому числі — археологічно ціла форма, розчав-
лена каменем, що скотився з верхньої частини
печі-кам’янки) та незначна кількість фрагмен-
тів ранньогончарного посуду. З цього ми зроби-
ли висновок, що у давньоруський час природна
западина, яка утворилася на місці будівлі, була
використана як сміттєва яма. Якщо ж матеріал
комплексу оцінювався б сумарно, без врахуван-
ня конфігурації горизонтів заповнення та кон-
кретного місця розташування знахідок давньо-
руського часу, то логічно було б його датувати за
наймолодшими знахідками.
Зрозуміло, що наведений приклад може
здатися не надто коректним. Співіснування
доволі архаїчних ліпних форм з виразною дав-
ньоруською гончарною керамікою ХІ ст. мало
б викликати сумніви і у наших попередників.
Проте, не викликало, як свідчить щойно наве-
дена «пряма мова» відносно житла 3. У разі ж,
коли йдеться про такі тонкощі як, наприклад,
наявність та питома вага фрагментів ранньо-
гончарних посудин у комплексах із доміну-
ванням решток ліпної кераміки, ситуація ще
більш неоднозначна. Останнє зауваження має
велике значення для формулювання ще однієї
доволі широкої проблеми, звернення до якої,
бодай побіжне, вбачається цілком актуальним.
За нашими спостереженнями, у кераміч-
ному матеріалі останньої чверті І тис. н. е. на
Канівському поселенні представлені три доволі
виразні групи посудин, що різняться техноло-
гічними та типологічними рисами. Детальна
характеристика цих груп у всьому різноманітті
форм та технологічних особливостей — справа
окремої спеціальної роботи, завершення якої
235
Синиця Є.В., Терпиловський Р.В. Археологічні дослідження пам’яток раннього середньовіччя
планується найближчим часом, тож зараз ми
дозволимо собі обмежитися лише сумарною їх
характеристикою.
До першої групи ми відносимо ліпні посуди-
ни струнких пропорцій (висота помітно пере-
більшує максимальний діаметр, що припадає
на верхню третину висоти), плавним профілем
верхньої частини та розведеними назовні він-
цями з різними кутами вигину; досить часто
краї вінець таких посудин прикрашені пальце-
вими защіпами, як виключення — округлими
вдавленнями, виконаними торцем стриженя.
Тісто таких посудин містить значну кількість
домішок, зазвичай — порівняно крупні зерна
шамоту, дещо рідше — жорстви. Поверхня гор-
бкувата, але в значній кількості випадків має
сліди загладжування. Обпал здебільшого посе-
редній, черепок в багатьох випадках крихкий,
хоча трапляються й посудини порівняно хоро-
шої якості. Умовно цю групу можна назвати
«ліпна райковецької традиції».
Друга група об’єднує ліпні посудини більш
приземкуватих пропорцій (найбільше розши-
рення припадає також на верхню третину ви-
соти, але остання не надто перебільшує мак-
симальний діаметр). Профілі верхніх частин
посудин цієї групи більш «ламані» за рахунок
чіткіше виражених («гостріших») плічок та пос-
тановки вінець, що наближена до вертикальної.
Краї вінець в значній кількості випадків орна-
ментовані пальцевими защепами. За складом
тіста ці посудини практично не відрізняються
від попередньої групи; варто лише зазначити,
що зерна домішок здебільшого дрібніші. Повер-
хня посудин в більшості випадків загладжува-
лася, але так само як і у попередній групі зали-
шалася горбкуватою з огляду на те, що зерна
домішок проступали назовні. Якість обпалу та-
кож посередня, проте основна маса фрагментів
цієї групи більш щільна порівняно із «ліпними
райковецькими». Зазначимо також різницю ко-
льорів поверхні посудин цих двох груп. Якщо в
першій домінують доволі темні відтінки черво-
ного (теракотового) та коричневого, то в другій
превалюють більш світлі відтінки коричневого,
бежевого та сірого. Посуд другої групи умовно
визначений як «ліпний сахнівської традиції».
Нарешті, до третьої групи нами включені
посудини, зроблені із застосуванням повіль-
ного гончарного кола (ранньогончарні). Мор-
фологічно і за складом керамічного тіста вони
майже не відрізняються від посудин першої
групи. Використання кола дозволяло майс-
трам робити посудини більш симетрични-
ми, досконаліше оформлювати вінця, а крім
того — урізноманітнити декор. Щодо останньо-
го, то ранньогончарні посудини прикрашали-
ся насамперед прокресленими хвилястими та
прямими горизонтальними лініями у різних
комбінаціях. Іноді прокреслений орнамент до-
повнювався відбитками зубчастих штампів або
інших предметів — нігтьовими вдавленнями,
відбитками торців трубочок (напевне — неве-
ликих трубчастих кісток) тощо. Цю групу ми
умовно визначаємо як «ранньогончарну райко-
вецької традиції».
Ми свідомо лишили «поза групами» давнь-
оруську кружальну кераміку, виготовлену із
застосуванням швидкого кола, що також трап-
ляється на Канівському поселенні. На нашу
думку, «технологічний стрибок», що привів до
її появи, не вичерпувався лише зміною спосо-
бу формовки та пов’язаними з останнім зміна-
ми складу керамічного тіста. Значно кращою
стала якість обпалу посудин, що свідчить про
удосконалення гончарних горнів. Зрештою,
досить помітними є морфологічні відмінності.
Ми не заперечуємо, що певні риси давньорусь-
кого посуду мають витоки у ранньогончарних
виробах «райковецької традиції». Проте ліп-
ні та ранньогончарні вироби останньої мають
між собою набагато більше спільних рис, ніж
ранньогончарні «райковецькі» та давньоруські
гончарні посудини. Проблема співвідношення
зазначених гончарних традицій дуже складна
та багатогранна. Її вивчення потребує не прос-
то окремого дослідження, а цілої серії таких
досліджень на мікрорегіональних та міжрегіо-
нальних рівнях. Наші зауваження з цього при-
воду мають лише побіжний характер й жодною
мірою не претендують на вичерпність та/або
універсальність. Дозволимо собі лише зазна-
чити, що на тлі основного загалу керамічних
знахідок з Канівського поселення давньорусь-
ка гончарна кераміка виглядає явищем якщо
не чужорідним, то, принаймні, іншого порядку,
а про пряме та безпосереднє успадкування гон-
чарної традиції навряд чи йдеться.
Повернемося, однак, до груп кераміки перед-
давньоруського часу. На особливу увагу заслу-
говує кераміка другої групи. О.М. Приходнюк,
який, власне, й виділив пам’ятки типу Сахнів-
ки як окреме археологічне явище, вбачав у них
не лише локальну, а й хронологічну специфіку.
В локальному аспекті, на думку дослідника,
сахнівські пам’ятки відбивають своєрідність
лінії культурного розвитку південної частини
Середнього Подніпров’я (насамперед, Поросся
та Потясминня). В хронологічному ж він визна-
чає сахнівський етап як перехідний період від
старожитностей третьої чверті І тис. н. е. (пень-
ківської культури) до культури типу Луки-Рай-
ковецької (чи-то райковецького етапу) кінця
тисячоліття (Приходнюк 1980, с. 122—123). Ці-
каво, що структуру керамічного комплексу сах-
нівських та райковецьких пам’яток регіону, на
думку, О.М. Приходнюка відрізняють здебіль-
шого лише наявність в останніх ранньогончар-
них посудин (Приходнюк 1980, с. 49).
В.О. Петрашенко, яка ґрунтовно проаналі-
зувала керамічні матеріали VІІІ—ІХ ст. з Пра-
вобережжя середнього Дніпра, без значних
коректив погодилася із схемою О.М. Приходню-
ка. Найсуттєвіші суперечки між дослідниками
Синиця Є.В., Терпиловський Р.В. Археологічні дослідження пам’яток раннього середньовіччя
236
викликали питання походження сахнівських
старожитностей. Сутність дискусії зводилася
до ролі носіїв празької культури у формуванні
сахнівських пам’яток. Проте, це окрема тема,
розгляд якої знаходиться поза рамками тема-
тики пропонованої статті. Натомість, послі-
довність сахнівського та райковецького етапів
приймалася лише з однією-єдиною поправкою:
пам’ятки від середини ІХ ст., тобто із ранньо-
гончарною керамікою, дослідниця розглядала
у контексті ранньої давньоруської культури
(Петрашенко 1992, с. 97—102).
Лишивши осторонь інтерпретаційні момен-
ти і пов’язані з ними суперечки, практично без
натяжок можна констатувати одностайність
дослідників у баченні археологічного ракурсу
проблеми: сахнівські комплекси Правобере-
жжя послідовно змінюються райковецькими,
причому основною новацією, що привносить-
ся, є поява ранньогончарного посуду і значно
меншою мірою — ліпних форм, характерних
для пам’яток Житомирщини. Ця доволі струн-
ка схема й закріпилася у науці на сучасному
етапі.
Матеріали Канівського поселення спонука-
ють до подальшої розробки зазначеної пробле-
ми, причому саме на археологічному (читай —
речознавчому), а не інтерпретаційному рівні
дослідження. Окреслюючи групи керамічних
виробів, що трапляються на Канівському по-
селенні, ми не дарма скористалися доволі ней-
тральним терміном «традиція». Йдеться про
певну археологічну реалію — групу посудин,
об’єднану морфологічними та технологічними
ознаками, що не має жодного хронологічного, а
тим більше — етно- або соціокультурного наван-
таження. В комплексах (йдеться насамперед
про комплекси, досліджені протягом 2000-х рр.
із врахуванням специфіки їх складання та ар-
хеологізації) кераміка всіх трьох традицій зуст-
річається в різних комбінаціях. Якщо зважати
на думку О.М. Приходнюка щодо специфіки
складання комплексу ліпної кераміки півдня
Середнього Подніпров’я на райковецькому ета-
пі (за його термінологією), тобто успадкування
значної кількості більш ранніх «сахнівських»
форм, то присутність у комплексах ліпних по-
судин «сахнівської традиції» не можна вважати
показником архаїчності керамічного набору в
цілому. Певною мірою декларативною є й теза
про поступове зростання кількості ранньогон-
чарної кераміки у молодших комплексах. Ба-
зується вона скоріше на апріорному переконан-
ні дослідників у еволюціонуванні керамічного
набору «від простого до складного», «від примі-
тивного до більш досконалого», ніж на міцному
фундаменті хронологічних спостережень.
Вихід з проблемної ситуації, що склалася,
вбачається у подальшому удосконаленні мето-
дики аналізу. Першим етапом має бути серіа-
ція керамічних знахідок за окремими комп-
лексами з метою виділити більш-менш стійкі
за складом набори. Причому визначаючи ком-
бінаційні набори різних «традицій», кількіс-
не переважання тієї чи іншої групи кераміки
слід обов’язково враховувати всі обставини ар-
хеологізації кожного конкретного комплексу,
достовірність відносної одночасності потрап-
ляння матеріалу до його складу. Важливість
останнього, сподіваємося, була наочно проде-
монстрована вище.
Другим етапом має стати визначення дату-
вань певних наборів кераміки, що виокрем-
ляться на першому етапі. Підставою для таких
датувань можуть слугувати виключно опорні
комплекси, час існування яких визначений за
хроноіндикаторами — речами, що мають від-
носно вузьке датування, а не міркування щодо
типологічних та статистичних особливостей
керамічних наборів як таких. Підкреслимо, що
до уваги слід брати саме дати комплексів (буді-
вель, господарських ям тощо), а не датування
пам’яток в цілому або ж окремих горизонтів
цих пам’яток.
Складність цієї процедури щодо поселенсь-
ких матеріалів останньої чверті І тис. н. е. чу-
дово усвідомлюється нами. Ці старожитності
достатньо бідні речами як такими, не кажучи
вже про хроноіндикатори. Наприклад, на тому
ж Канівському поселенні (в матеріалах наших
розкопок) пов’язані з комплексами речі одинич-
ні, мають досить широкі терміни побутування,
а найголовніше — у всіх випадках визначають
скоріше terminus ante quem споруд, адже знай-
дені у верхніх частинах їх заповнень. Відповід-
но, дослідне завдання другого етапу може бути
виконане лише за умови звернення до досить
широкого кола пам’яток переддавньоруського
часу, що автоматично призведе до досить ши-
рокого територіального охоплення матеріалу.
Тож методичне слідування пропонованій до-
слідній процедурі дозволить не лише ставити
питання про те, що подібні за структурою кера-
мічні набори побутують протягом обмеженого
часу, а й визначити їх локальну специфіку.
Зрозуміло, що пропоноване нами бачення
напрямку подальших досліджень не є якимось
ексклюзивним «know how». Подібний підхід в
тій чи іншій мірі застосовували й О.М. При-
ходнюк, і В.О. Петрашенко. Проте, з одного
боку, ми сподіваємося, що були переконливи-
ми щодо необхідності дуже обережно (щоб не
сказати скептично) ставитися до результатів
розкопок 1950—60-х рр. З іншого ж — остан-
німи роками спостерігається помітний при-
ріст матеріалу, видобутого на сучасному мето-
дичному рівні. Крім наших власних робіт на
Канівському поселенні, зокрема, слід згадати
розкопки Обухова-2, що протягом кількох се-
зонів здійснює О.В. Петраускас (Петраускас,
Шишкін, Абашина, Циндровська 2008). Ситуа-
ція з цією пам’яткою дуже схожа на канівську:
по-перше, вона досліджувалася ще у 1970-х рр.
і вважається однією з «класичних»; по-друге, її
237
Синиця Є.В., Терпиловський Р.В. Археологічні дослідження пам’яток раннього середньовіччя
дослідження на сучасному етапі здійснюються
за методикою, що ідентична нашій. Тож порів-
няння результатів сучасних досліджень між
собою, а також можливість порівняння щойно
здобутих матеріалів зі знахідками попередніх
років досліджень, вбачається надзвичайно ці-
кавим та перспективним.
Насамкінець зазначимо, що повернення до
матеріалів попередників навряд чи в даному
випадку стане «повторенням пройденого». Ціл-
ком можливо, що наші висновки, які будуть
отримані за результатами пропонованої проце-
дури аналізу, в цілому будуть збігатися зі схе-
мами О.М. Приходнюка та В.О. Петрашенко,
але навіть в цьому випадку їх обґрунтованість
матиме якісно інший рівень.
Беляшевский Н.Ф. Раскопки на Княжей Горе в
1891 г. — К., 1892. — 44 с.
Біляшівський М. Розшуки на місці стоянки неолі-
тичної доби біля могили Т. Шевченка // Коротке зві-
домлення Всеукраїнського археологічного комітету
за археологічні досліди року 1925 (з каталогом зві-
домної виставки). — К., 1926. —С. 94—95.
Богусевич В.А. Канівська археологічна експедиція //
АП УРСР. — Т. ІІІ. — К., 1952. — С. 141—153.
Максимов Е.В., Петрашенко В.А. Славянские па-
мятники у с. Монастырек на Среднем Днепре. — К.,
1988. — 148 с.
Мезенцева Г.Г. Канівське поселення полян. — К.,
1965. — 124 с.
Мезенцева Г.Г. Давньоруське місто Родень. Княжа
гора. — К., 1968. — 184 с.
Михайлина Л.П. Слов’яни VІІІ—Х ст. між Дніпром і
Карпатами. — К., 2007. — 300 с.
Пассек Т.С. Пороська археологічна експедиція
1945 р. // АП УРСР. — Т. І. — К., 1949. — С. 209—
222.
Петраускас О.В., Шишкін Р.Г., Абашина Н.С., Цин-
дровська Л.О. Дослідження ранньослов’янського по-
селення Обухів-2 у 2007 р. // АДУ 2006—2007 рр. —
К., 2008. — С. 266—268.
Петрашенко В.О. Житла VІІІ—Х ст. на Право-
бережному Подніпров’ї // Археологія. — 1982. —
Вип. 37. — С. 48—59.
Петрашенко В.О. Слов’янська кераміка VІІІ—ІХ ст.
Правобережжя Середнього Подніпров’я . — К.,
1992. — 139 с.
Петрашенко В.О. Поселення Канівського
Придніпров’я // Південноруське село ІХ—ХІІ ст.
(нові пам’ятки матеріальної культури). — К., 1997 —
С. 114—143.
Петрашенко В.А. Древнерусское село (по мате-
риалам поселений у с. Григоровка). — К., 2005. —
264 с.
Приходнюк О.М. Археологічні пам’ятки Середнього
Придніпров’я VI—IX ст. н. е. — К., 1980. — 150 с.
Самоквасов Д.Я. Могилы русской земли (Описание
археологических раскопок и собрания древностей
профессора Д.Я. Самоквасова). — Труды московско-
го комитета по устройству Черниговского археологи-
ческого съезда. — М., 1908. — 276 с.
Синиця Є.В. Комплекс будівлі 6 з Канівського посе-
лення (розкопки 2006 року) // Vita antiqua. — № 7—
8. — К., 2009. — С. 250—260.
Этнокультурная карта территории Украинской
ССР в I тыс. н. э. — К., 1985. — 184 с.
Є. В. С и н и ц я, Р. В. Т е р п и л о в с к и й
АРХЕОЛОГиЧЕСКиЕ
иССЛЕДОВАНиЯ НА ТЕРРиТОРии
КАНЕВСКОГО пРиРОДНОГО
ЗАпОВЕДНиКА: иСТОРиЯ,
ДОСТиЖЕНиЯ, пЕРСпЕКТиВЫ
В статье коротко рассмотрена история исследова-
ний средневековых археологических памятников на
юго-востоке Каневского региона. Основное внима-
ние уделено Каневскому поселению преддревнерус-
ского периода. Сравнение результатов исследований
Г.Г. Мезенцевой, проводившихся в конце 1950 — на-
чале 1960-х гг., и материалов раскопок, проведен-
ных авторами на протяжении последнего десятиле-
тия, позволило указать на ряд сомнительных и даже
ошибочных наблюдений наших предшественников.
Указанные ошибки были обусловлены, в первую
очередь, несовершенством методики раскопок, ис-
пользовавшейся Г.Г. Мезенцевой. Сомнительными
являются, прежде всего, ее наблюдения относитель-
но конструктивных особенностей построек Каневс-
кого поселения. Также требует пересмотра и уточ-
нения схема эволюции керамического комплекса
памятника. Последняя задача, по мнению авторов,
не может быть решена только на материалах данно-
го поселения. Для ее решения следует привлекать
наборы керамики других синхронных памятников
как Среднего Поднепровья, так и смежных террито-
рий. Такое исследование является одной из наибо-
лее актуальных задач изучения памятников VIII—
Х вв. украинской Лесостепи на современном этапе
развития науки.
E. V. S i n i t s a, R. V. T e r p y l o v s k y
ARCHEOLOGICAL RESEARCH
ON THE TERRITORY OF KANIV
NATURAL RESERVATION: HISTORY,
ACHIEVEMENTS, PERSPECTIVES
The article gives a brief description of the history
of the medieval archeological sites research on the
South-East of Kaniv region. The main attention has
been paid to Kaniv settlement of the pre-Old-Russian
period. The comparison of the research results by Gali-
na G. Mezentseva, held in the end of 1950s-beginning
of 1960s and the foundings made by the authors dur-
ing the last decade, made it possible to distinguish a
range of dubious facts and even mistakes of our pred-
ecessors. These mistakes have been caused mainly by
the imperfection of the digging method used by Galina
G. Mezentseva. First of all, the doubtful are her ob-
servations regarding the constructional peculiarities
of the buildings of Kaniv settlement. The evolution
scheme of the ceramic complex of the site also requires
revision and more accurate definition. The final prob-
lem according to the authors can not be solved based
solely on the materials of this settlement. To solve it
the ceramic foundings from other synchronical sites for
instance Middle Dnipro River region, as well as neigh-
bouring territories should be included. Such research
is one of the most actual goals in studying VIII—Х cen-
tury’s sites of Ukrainian Forest-steppe for the current
stage of the development of science.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-83448 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0122 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-29T06:39:46Z |
| publishDate | 2010 |
| publisher | Інститут археології НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Синиця, Є.В. Терпиловський, Р.В. 2015-06-19T17:09:09Z 2015-06-19T17:09:09Z 2010 Археологічні дослідження пам’яток раннього середньовіччя на території Канівського природного заповідника: історія, здобутки, перспективи / Є.В. Синиця, Р.В. Терпиловський // Археологія і давня історія України: Зб. наук. пр. — К.: ІА НАН України, 2010. — Вип. 1. — С. 226-237. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. XXXX-0122 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/83448 У статті коротко висвітлена історія досліджень середньовічних археологічних пам’яток на південному сході Канівського регіону. Основна увага приділена Канівському поселенню переддавньоруського періоду. В статье коротко рассмотрена история исследований средневековых археологических памятников на юго-востоке Каневского региона. Основное внимание уделено Каневскому поселению преддревнерусского периода. The article gives a brief description of the history of the medieval archeological sites research on the South-East of Kaniv region. uk Інститут археології НАН України Археологія і давня історія України Дослідження проблем середньовічної археології та історії Археологічні дослідження пам’яток раннього середньовіччя на території Канівського природного заповідника: історія, здобутки, перспективи Археологические исследования на территории Каневского природного заповедника: история, достижения, перспективы Archeological research on the territory of Kaniv natural reservation: history, achievements, perspectives Article published earlier |
| spellingShingle | Археологічні дослідження пам’яток раннього середньовіччя на території Канівського природного заповідника: історія, здобутки, перспективи Синиця, Є.В. Терпиловський, Р.В. Дослідження проблем середньовічної археології та історії |
| title | Археологічні дослідження пам’яток раннього середньовіччя на території Канівського природного заповідника: історія, здобутки, перспективи |
| title_alt | Археологические исследования на территории Каневского природного заповедника: история, достижения, перспективы Archeological research on the territory of Kaniv natural reservation: history, achievements, perspectives |
| title_full | Археологічні дослідження пам’яток раннього середньовіччя на території Канівського природного заповідника: історія, здобутки, перспективи |
| title_fullStr | Археологічні дослідження пам’яток раннього середньовіччя на території Канівського природного заповідника: історія, здобутки, перспективи |
| title_full_unstemmed | Археологічні дослідження пам’яток раннього середньовіччя на території Канівського природного заповідника: історія, здобутки, перспективи |
| title_short | Археологічні дослідження пам’яток раннього середньовіччя на території Канівського природного заповідника: історія, здобутки, перспективи |
| title_sort | археологічні дослідження пам’яток раннього середньовіччя на території канівського природного заповідника: історія, здобутки, перспективи |
| topic | Дослідження проблем середньовічної археології та історії |
| topic_facet | Дослідження проблем середньовічної археології та історії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/83448 |
| work_keys_str_mv | AT sinicâêv arheologíčnídoslídžennâpamâtokrannʹogoserednʹovíččânateritorííkanívsʹkogoprirodnogozapovídnikaístoríâzdobutkiperspektivi AT terpilovsʹkiirv arheologíčnídoslídžennâpamâtokrannʹogoserednʹovíččânateritorííkanívsʹkogoprirodnogozapovídnikaístoríâzdobutkiperspektivi AT sinicâêv arheologičeskieissledovaniânaterritoriikanevskogoprirodnogozapovednikaistoriâdostiženiâperspektivy AT terpilovsʹkiirv arheologičeskieissledovaniânaterritoriikanevskogoprirodnogozapovednikaistoriâdostiženiâperspektivy AT sinicâêv archeologicalresearchontheterritoryofkanivnaturalreservationhistoryachievementsperspectives AT terpilovsʹkiirv archeologicalresearchontheterritoryofkanivnaturalreservationhistoryachievementsperspectives |