Антисуспільні прояви на тлі економічних «звершень» в Україні 1950–1960-х рр.
У статті ставиться проблема, яким чином економічні перетворення, реалізація завдань внутрішньої політики в Україні 1950–1960-х років сприяли формуванню і розвитку антисуспільних дій і настроїв населення у середині республіки....
Збережено в:
| Дата: | 2013 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2013
|
| Назва видання: | Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/85841 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Антисуспільні прояви на тлі економічних «звершень» в Україні 1950–1960-х рр. / В. Швидкий // Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. ст. — К., 2013. — Вип. 18. — С. 246-265. — Бібліогр.: 49 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-85841 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-858412025-02-23T18:12:49Z Антисуспільні прояви на тлі економічних «звершень» в Україні 1950–1960-х рр. Антиобщественные проявления и настроения на фоне экономических «свершений» в Украине 1950–1960-х гг. Antisocial activities and moods on the background of economic “achievements” in Ukraine in the 1950–1960s. Швидкий, В. Проблеми історії України ХХ століття У статті ставиться проблема, яким чином економічні перетворення, реалізація завдань внутрішньої політики в Україні 1950–1960-х років сприяли формуванню і розвитку антисуспільних дій і настроїв населення у середині республіки. Украине 1950–1960-х гг. В статье ставится проблема, каким образом экономические преобразования, реализация задач внутренней политики в Украине 1950–1960-х годов способствовали формированию и развитию антиобщественных действий и настроений в самой республике. The article deals with the problem how economic reforms and realization of governmental internal policies in Ukraine in the 1950–1960s contributed to the formation and development of antisocial activities and moods in the republic. 2013 Article Антисуспільні прояви на тлі економічних «звершень» в Україні 1950–1960-х рр. / В. Швидкий // Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. ст. — К., 2013. — Вип. 18. — С. 246-265. — Бібліогр.: 49 назв. — укр. 0115 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/85841 94(477)316.624.3«1950/1969» uk Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика application/pdf Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Проблеми історії України ХХ століття Проблеми історії України ХХ століття |
| spellingShingle |
Проблеми історії України ХХ століття Проблеми історії України ХХ століття Швидкий, В. Антисуспільні прояви на тлі економічних «звершень» в Україні 1950–1960-х рр. Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика |
| description |
У статті ставиться проблема, яким чином економічні перетворення,
реалізація завдань внутрішньої політики в Україні 1950–1960-х років
сприяли формуванню і розвитку антисуспільних дій і настроїв населення
у середині республіки. |
| format |
Article |
| author |
Швидкий, В. |
| author_facet |
Швидкий, В. |
| author_sort |
Швидкий, В. |
| title |
Антисуспільні прояви на тлі економічних «звершень» в Україні 1950–1960-х рр. |
| title_short |
Антисуспільні прояви на тлі економічних «звершень» в Україні 1950–1960-х рр. |
| title_full |
Антисуспільні прояви на тлі економічних «звершень» в Україні 1950–1960-х рр. |
| title_fullStr |
Антисуспільні прояви на тлі економічних «звершень» в Україні 1950–1960-х рр. |
| title_full_unstemmed |
Антисуспільні прояви на тлі економічних «звершень» в Україні 1950–1960-х рр. |
| title_sort |
антисуспільні прояви на тлі економічних «звершень» в україні 1950–1960-х рр. |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2013 |
| topic_facet |
Проблеми історії України ХХ століття |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/85841 |
| citation_txt |
Антисуспільні прояви на тлі економічних «звершень» в Україні 1950–1960-х рр. / В. Швидкий // Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. ст. — К., 2013. — Вип. 18. — С. 246-265. — Бібліогр.: 49 назв. — укр. |
| series |
Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика |
| work_keys_str_mv |
AT švidkijv antisuspílʹníproâvinatlíekonomíčnihzveršenʹvukraíní19501960hrr AT švidkijv antiobŝestvennyeproâvleniâinastroeniânafoneékonomičeskihsveršenijvukraine19501960hgg AT švidkijv antisocialactivitiesandmoodsonthebackgroundofeconomicachievementsinukraineinthe19501960s |
| first_indexed |
2025-11-24T08:31:39Z |
| last_indexed |
2025-11-24T08:31:39Z |
| _version_ |
1849659856819060736 |
| fulltext |
Василь Швидкий 246
Швидкий Василь (м. Київ)
Кандидат історичних наук, старший науковий співробітник
відділу історії України другої половини ХХ ст.
Інституту історії України НАН України.
office@krytyka.kiev.ua
УДК 94(477)316.624.3«1950/1969»
АНТИСУСПІЛЬНІ ПРОЯВИ ТА НАСТРОЇ
НА ТЛІ ЕКОНОМІЧНИХ «ЗВЕРШЕНЬ» В УКРАЇНІ
1950–1960Kх рр.
У статті ставиться проблема, яким чином економічні перетворення,
реалізація завдань внутрішньої політики в Україні 1950–1960-х років
сприяли формуванню і розвитку антисуспільних дій і настроїв населення
у середині республіки.
Ключові слова: соціальна політика, девіації, антисуспільні прояви,
Україна 1950–1960-х рр.
В означений період в Україні продовжувалися масштабні відбудовчі
кампанії, міграційні процеси, організації соціальних новотворів1 тощо.
Але їхнє постійне віддаляння від періоду нагальної повоєнної відбудови
1940-х років привносило певні зміни в мотивації участі в них радянських
громадян.
Новий період української історії привніс нові зміни в повсякденне
життя громадян, у їхні вибори соціальних стандартів, смаків, уподобань,
форм самореалізації тощо. Адже попередня воєнна риторика вже почи-
нала змінюватися на усталені мирні форми існування громадян. Це
напряму впливало на першочерговість обрання особистістю своїх, а не
примусових напрямків реалізації трудового й дозвільного потенціалу.
На нашу думку, окрім радянського визначення відбудовчого періоду в
житі повоєнної України як «героїчної сторінки» чи часу «славних трудо-
вих перемог», цей відтинок ще з кінця 1940-х і до початку 1960-х рр.
ознаменувався більш реалістичними і драматичнішими соціальними зла-
мами. Це можна проілюструвати соціально-психологічною ситуацією, яка
склалася в районах крупних новобудов чи об’єктах потребуючих лише
ремонтно-відбудовчих заходів.
Зупинимося на деяких соціальних характеристиках тих людей, які
прибували на ці будівництва. Трудові колективи формувалися стихійно;
за соціальними, культурними, психологічними, статевими ознаками були
різнобарвними, не усталеними. Їхнє розшарування проходило поступово і
складно, зокрема, це викликано великою текучістю кадрів, тимчасовістю
співпраці й співжиття тощо. Отже:
Антисуспільні прояви та настрої на тлі економічних «звершень» в Україні… 247
1. Молоді спеціалісти, направлені по розподілу після закінчення нав-
чальних закладів, а також підлітки після школи (не завжди її закінчивши,
переважно із сіл, вбачали в цьому шанс «вирватися» в нове життя). Такі
випускники вузів, ремісничих училищ, шкіл переважно були ще соці-
ально й психологічно не сформованими. Для них ці нові реалії видавалися
суцільним викликом, раніше невідомими стосунками. Вони мали увібрати
нове життя з новими правилами. Їх подальше соціальне становлення
цілком залежало від впливів відповідного оточення. Трудові й побутові
колективи з добре налагодженою системою педагогічного виховання, із
застосуванням потужних ідеологічних засобів уміло формували «пра-
вильного» будівника. Натомість, коли молода особа не була охоплена
потрібним колективним впливом відразу попадала під опіку антисус-
пільного елементів, яких в новозібраних колективах було вдосталь.
У цьому разі таке юнацтво формувало у собі світогляд неприйняття
громадянських правил соціалістичного співжиття, жило споживацькими
уподобаннями.
2. Молоді люди (в тому числі і без освіти чи фахової кваліфікації),
часто сім’ями, направлені від установ, колгоспів або добровільно при-
їхали, аби спробувати себе у новому житті. Найпершими ризиками, з
якими стикалися такі молоді люди були ті ж нові, невідомі до цього
стосунки і правила життя. Патріархальне виховання зі своєю християн-
ською правильністю сприйняття оточуючих реалій і ставлення до людей в
нових умовах часто не витримувало випробування. Доросле життя таїло в
собі і дорослі спокуси. Зокрема, такі сім’ї чи молоді люди намагалися
товаришувати із собі подібними. А засобом до дружнього зближення
були переважно спільні пиятики. Це значно підвищувало вірогідність
подружніх зрад чи статевої розпусти. Особливо цьому сприяли негаразди
на роботі чи побуті, житлова невлаштованість, нездійсненність очікува-
ного добробуту, особисті розчарування тощо. Все це сприяло підвищення
відсотку розлучених молодих пар, збільшенню числа одинаків.
3. Селяни, які під будь яким приводом чи будь яким способом нама-
галися вирватися із «колгоспної панщини» й сільського безвихіддя. Такі
працівники легко прощалися зі своїм минулим і були готові розпочати
життя «з чистого аркушу». Хоча на початках вони були переважно різно-
робочими, їх переважна більшість ставала основою для формування по-
тужного трудового прошарку, руками якого здійснювалися основні еко-
номічні перетворення в республіці. Проте, як вихідці із сіл, з відповідним
рівнем культури, вони довгий час залишалися соціально не адаптованими
в нових трудових й побутових відносинах. Часто їхньою наївністю й
відкритістю користувалися антисуспільні елементи, які підговорювали на
протиправні вчинки. Психологічна нестійкість й довірливість приводила
їх до кримінальних угрупувань чи злочинних груп на виробництві.
Василь Швидкий 248
4. Частина демобілізованих, які не знайшли свого призначення, ви-
знання на батьківщині й подалися у регіони великих відбудов і ново-
будов. Особливістю таких працівників була наявність попередніх вироб-
ничих негараздів і відповідного негативного досвіду (напр., стикання з
відсутністю дружнього трудового колективу, руйнацією підприємства),
непростих соціальних відносин (напр., відмова у належному соцзабез-
печенні, втрата житла) і особистих стосунків (напр., трагедії у сім’ях).
Вони переважно мали значний життєвий досвід, але невлаштованість й
особисті драми змушували їх шукати нового застосування своїх сил і
знань. У разі неналежної опіки з боку ідеологічних структур, вони могли
підпадати під інший вплив. Часто розчаровані, з нелегким минулим, вони
ставали легкою здобиччю кримінальних елементів, у побутових ситуаціях
могли виказувати антирадянські міркування, здійснювати кримінальні
вчинки. Для такої категорії пиятика часто ставала найбільш привабливим
елементом дозвілля.
5. Соціально усталені громадяни, зі значним досвідом виробничої чи
партійної роботи, із затребуваними виробничими спеціальностями, проте,
які не змогли з тих або інших причин реалізуватися на батьківщині і
приїхали з метою втілити свої здібності в нових умовах. Характерним для
них було бажання покращити своє життя, підняти соціальний статус і
матеріальний статок, вони самовіддано просувалися посадовими щаб-
лями, формували навколо себе необхідну мережу потрібних знайомств і
методів взаємодопомоги. Саме вони придумували й організовували схеми
розкрадання державних коштів, незаконного фінансового й матеріального
збагачення. Але в радянських реаліях такі працівники найперше наража-
лися на звинувачення в кар’єризмі. Менш успішне, але більш заздрісне
оточення чуттєво реагувало навіть на незначне покращення життя одного
із своїх членів. І найбільшим покаранням таким вискочкам було навіть
позбавлення не волі, а партбілету як єдиної перепустки у достойне життя.
6. Тимчасово прикомандировані спеціалісти. Їх переважна частина
поверталася назад, до своїх домівок і виробництв, проте для більш амбіт-
них це була нагода знайти у новій роботі незвідані професійні й кар’єрні
перспективи. Сюди можна віднести і переселенців з Росії. Вони лиша-
лися, викликали сім’ї й поселялися назавжди. На початках відбудов вони
селилися у ближніх селах. На жаль, їх значна частина надовго залишалася
соціально і культурно не прийнятою для місцевого населення, у повсяк-
денні вони завжди були «іншими», чужими. Їхня асиміляція проходила
досить складно, особливо коли вони не виказували бажання зближуватися
із сільською громадою (це часто спостерігалося у сім’ях переселенців, де
главою був військовий). Культурна і мовний різність залишала їх у ста-
тусі девіантів протягом не одного покоління. Із розростанням будівництв
Антисуспільні прояви та настрої на тлі економічних «звершень» в Україні… 249
стихійно утворювалися робітничі поселення (згодом, містечка, якими і
зараз рясніє Дніпропетровщина, Харківщина, Донбас). Саме тут новосели
формували своє мовно-культурне середовище, шкалу моральних ціннос-
тей, правила поведінки тощо. Зазвичай такі мікросоціуми були надзви-
чайно криміналізовані, адже у них правота сили була найпершим мірилом
авторитету. Звідси випливає і проблема молодіжного спілкування, яка з
кінця 1940-х рр. на десятиліття започаткувала крайнє агресивний харак-
тер стосунків між місцевими жителями і жителями робітничих поселень,
міських районів. На нашу думку, молодіжні протистояння, масові бійки,
криміналізація повсякденного життя — все це результат не бажання
переселенців прийняти правила культурного співіснування.
7. Вищеозначені реалії як найкраще сприяли поселенню в місцях будів-
ництв колишніх засуджених або тих, кого розшукувала міліція. Умови
соціальної неусталеності, стихійності, значної текучості кадрів дозволяли
їм довгий час знаходитися на волі, а спрощена процедура оформлення на
роботу і подальше отримання документів швидко легалізовували їхнє
життя. Такі кримінальні авторитети гуртували навколо себе різномастих
злочинців, молодь, морально не стійких та т. п. Із кінця 1940-х рр.
криміналізація територій колишніх відбудов і новобудов залишалася од-
нією із найбільших в Україні. Окрім кримінальників, ці об’єкти притя-
гували і злочинців «у білих комірцях». Це різноманітні аферисти та шах-
раї. Величезні матеріальні та фінансові ресурси, які спрямовувалися у
відбудовчі регіони, стихійне скупчення значної кількості випадкових
людей були ласими шматками для проявів їхньої спритності. Економічні
злочини, шахрайство, спекуляція — ці та інші правопорушення тут пере-
дували.
Підсумовуючи можна правомірно стверджувати, що закладені з кінця
1940-х рр. соціально-демографічні ризики і створення відповідних умов
для проявів соціальних девіацій дозволяють констатувати визначення цих
територій як патогенних.
Все це викликало значні міграційні процеси в Україні, призвело до
різкого збільшення числа інорідних громадян у самій республіці. Нато-
мість, українці стали вагомою частиною переселенців у інші регіони
СРСР. Визначальну роль у цьому відіграла постанова пленуму ЦК КПРС
(23 лютого — 2 березня 1954 р.) «Про дальше збільшення виробництва
зерна в країні та про освоєння цілинних і перелогових земель». На заклик
партії на цілинні землі Казахстану, Сибіру, Поволжя, Північного Кавказу
прибули сотні тисяч новоселів, серед них понад 350 тис. юнаків і дівчат з
усього СРСР2. У лютому 1954 р. на цілину виїхала перша група укра-
їнської молоді, яка складалася з кількох десятків трактористів, комбай-
нерів, механіків МТС, робітників заводів і будов Київщини. Робітничі
Василь Швидкий 250
колективи низки колгоспів, утворених на цілинних землях, майже пов-
ністю складався з переселенців-українців. Так було, наприклад, у рад-
госпах «Київський», «Харківський» Кустанайської, «Київський», «Хер-
сонський» Акмолінської3 областей та ін. Лише у 1954–1955 рр. до
Казахстану з України прибуло понад 93 тис. осіб; направлено 60%
випускників сільськогосподарських інститутів і технікумів, училищ меха-
нізації. За 1954–1961 рр. з України для участі в збиранні врожаю лише у
північних районах Казахстану було направлено понад 163 тис. осіб,
переважно механізаторів. Багато українських посланців оселилися там
назавжди4.У самій УРСР це призвело до погіршення якості соціального
складу молоді. Адже переважна більшість виїжджаючих була соціально
активними, професійно перспективними громадянами, які могли значно
покращити загальний освітньо-культурний рівень республіки, її економіч-
ного укріплення. Їхня поведінка, трудова самовіддача були б вмотиво-
ваними — вони працювали на відбудові своєї батьківщини. Натомість, їх
місце займали категорії громадян, які ми означили при розгляді соці-
альних проблем в районах відбудов.
Соціальне напруження навколо і серед новоприбулих українців, про
яке вони писали у своїх листах до рідних, було викликане не лише
відчуттям невлаштованості, усвідомленням статусу тимчасовості свого
проживання. На нових місцях повсюдно відчувалося віяння ГУЛАГу.
Частина звільнених з таборів залишалася в цих місцях на поселенні, а ті,
що втратили контакти з рідними — на постійне проживання. Тут же
концентрувалися чисельні спецпоселенці з республіки: колишні куркулі,
німецькі посіпаки, члени їхніх сімей та члени сімей українських націо-
налістів, громадяни, виселені з УРСР за громадськими вироками, «пара-
зитуючі» елементи та ін. Таким чином, тисячі людей рухалися по цих
територіях, перемішувалися в цілинних районах, на новобудовах.
Побутова невлаштованість змушувала молодих людей розділяти зако-
ни виживання, з посилюючою роллю статевих диспропорцій (у нашому
випадку — кількісна перевага осіб чоловічої статі). Вийшовши з-під
контролю родини і локальних спільнот, молодь дуже швидко ставала
носіями девіантних переконань, зазнавала масової маргінелізації (втрата
колишнього соціального статусу й невизначеність існуючого). Увесь цей
величезний потік людей, вирваних зі звичного соціуму, вливався в не-
стійкі спільноти з ослабленими колективними зв’язками і відносинами,
неефективними регуляторами індивідуальної і групової поведінки (гро-
мадська думка, моральні заборони і т. п.). Слабкість звичайних форм
соціального регулювання, адміністративного контролю в ряді випадків
компенсувалося елементами стихійної самоорганізації, створенням угру-
пувань, які захищали своїх членів від впливів «інших», агресивних дій
Антисуспільні прояви та настрої на тлі економічних «звершень» в Україні… 251
«чужих», натомість вимагали підлеглості слабких більш сильнішим, неза-
перечності місцевому (колективному) «авторитету», а всіх разом — прин-
ципу кругової поруки.
Переживши усі ці життєві злами, зазнавши впливів політичних і кри-
мінальних девіантів, частина громадян поверталася в Україні, і залиша-
лася носіями цих негативних поведінкових новотворів. Перебуваючи вже
в інших соціальних умовах вони при певних сприятливих обставинах
скоріше криміналізували свої зв’язки, професійні можливості, направляли
особистісні і творчі якості на речове збагачення, вмотивовували право-
порушення тощо.
Недосяжність радянського побуту до світових стандартів, а відповідно
і присутність від цього відчуття роздратованості через негідність реалій
оточуючого життя наочно оприлюднилося демонстрацією досягнень
«західної індустрії» — 24 липня 1959 р. відкрилася Американська націо-
нальна виставка в Москві. У парку Сокольніки американські інженери
спорудили низку футуристичного вигляду павільйонів, у яких відбувався
показ творів мистецтва і моди. Особливий ажіотаж спостерігався на
показах найновіших американських побутових товарів. Понад 2 млн.
людей прийшли до парку, аби послухати, як американські гіди роз-
повідають про пральні машини, полароїдні фотоапарати, побачити зразок
будинку на одну сім’ю, скуштувати легендарну Pepsi Cola5. Вони ви-
стоювали багатогодинні черги, аби хоча б глянути на повсякденні атри-
бути іншого світу. За словами очевидців, це був справжній шок, адже у
головах радянських людей переважав стереотип про страхітливе життя в
капіталістичному світі. І хоча як не намагався Хрущов прикрасити
радянські реалії під час «кухонних дебатів»6 з віце-президентом США
Ричардом Ніксоном, деякі відвідувачі відчули всю безповоротну відста-
лість їхнього побуту. Тепер вони могли здогадатися про дійсні цінності і
переваги західного типу життя, це зародило сумніви у правильності
соціалістичного поступу.
Подібні стики радянських людей з перевагами західного життя по-
ступово формували протестні настрої всередині суспільства. Відтоді,
особливо молодь крупних міст, намагалася в своєму колі культивувати
деякі елементи західного життя (одяг, музика, манера поведінки, зов-
нішній вигляд тощо). У сім’ях стало правилом намагатися «діставати»
дефіцитні товари, таким чином підкреслюючи свою заможність, «сучас-
ність». Лише партійна і державна номенклатура мала можливість через
свою «закриту» торгівельно-розподільчу мережу отримувати подібні
товари. Їх недоступність для переважної більшості спонукала появі різ-
ношерстої верстви перекупників, спекулянтів, шахраїв. У таких ділових
стосунках почали з’являтися валютні операції, підробка грошей, роз-
Василь Швидкий 252
крадання державного майна в особливо великих розмірах, зловживання
тощо. На початку 1960-х рр. це призвело до суттєвого ужорсточення
законодавства в УРСР7.
Посилення соціальної складової у внутрішньому житті радянської
держави в роки хрущовської «відлиги» значно активізувало протестні
прояви і протиріччя в середині самої економічної системи. Адже лише
декларативно вона базувалася на відповідному матеріально-фінансовому
та науково-технічному забезпеченні, зростанні матеріальної зацікавле-
ності працівників у підвищенні продуктивності праці, її результативності.
Це призвело до того, що продуктивність праці в промисловості СРСР у
1960 р. становила 40–50% від такого ж показника у США, сукупний
суспільний продукт, національний дохід і промислова продукція стано-
вила приблизно лише 60%8. А зовнішньополітичні амбіції радянського
керівництва вимагали дотримання хоча б паритету у воєнно-промисловій
сфері. Це означало, що витрати на оборону мали все більше зростати, а
забезпечення соціальної сфери все більше звужуватися. На практиці це
призводило до зростання соціальної напруги в суспільстві, що стало
особливо помітним уже на початку 1960-х рр. Рішення уряду підняти з 1
червня 1962 р. роздрібні ціни на певні продовольчі товари викликало
різкий протест по всій країні. В деяких містах він вилився у пряме
протистояння влади і народу. Трагічні події у Новочеркаську9 викликали
посилення жорсткості у ставленні політичного режиму до своїх громадян.
Разом з тим прискорили перегляд владою формату «спілкування» з
народом (аби надалі унеможливити подібні виступи, були посилені аген-
турна робота, різноманітні превентивні заходи тощо).
В 1962 р. Україна не добрала товарного зерна, а сувора зима і весняна
посуха 1963 р. стали причиною неврожаю того року. В Києві поширилися
панічні чутки, що вводитимуться картки на хліб і суттєво «зрізані» фонди
на продаж населенню крупи, цукру, мила, солі. Великі перебої з поста-
чанням хліба стались у місті суднобудівників Миколаєві. Щоденні по-
ставки хліба з необхідних 150 т були знижені до 102. У місті склалася
напружена обстановка масового невдоволення. Вантажники в порту від-
мовилися вантажити борошно на кораблі, які відправлялися на Кубу, і на
завантаження були кинуті військові підрозділи. «Щоб уникнути від-
критих виступів і просто страйків або ще гірших явищ», перший секретар
ЦК КП України П. Шелест «на свій страх і ризик» дав вказівку заступ-
никові голови Ради міністрів УРСР збільшити фонди на хлібу для
Миколаєва10.
Не кращою була ситуація на селі. Спроба догнати і перегнати США з
виробництва сільськогосподарської продукції на душу населення завер-
шилася повним провалом. У всій країні не вистачало хліба для задо-
Антисуспільні прояви та настрої на тлі економічних «звершень» в Україні… 253
волення потреб населення і з 1963 р. його почали закуповувати за
кордоном.
У листопаді 1963 р. П. Шелест записав у своєму щоденнику: «На
станції Роздільна у 12 вагонах демобілізовані з армії грузини влаштували
п’яний дебош. Відкрито висловлювали незадоволення на адресу Хру-
щова, захищали всі дії і порядки при Сталіні, вихваляли політику Мален-
кова. У Стамбулі з нашого туристичного пароплава залишилася 21 лю-
дина... Все це доволі неприємні речі, і це надто прозоро говорить про наш
політичний стан... Зараз у нас катастрофа з сільським господарством, і це
не може не відобразитись на політичному престижі в цілому і зокрема на
престижі Хрущова»11. Гострота соціальних проблем у суспільстві не змі-
нилась, і політична напруженість не спадала. Все це значно активізо-
вувало деструктивні рухи в середині суспільства.
Почасти основи радянської ідеології зазнавали нищівних кпинів не
лише через очевидні прорахунки чиновників. Винуватцем цілої хвилі
народного кепкування, фольклорних новотворів усної творчості був і сам
Хрущов. Його віра в безмежні можливості кукурудзи як універсальної
культури, абсурдне географічне розширення посівів «королеви полів»
стало невичерпним джерелом для справжнього буму в сміховій культурі
українців. Спалахи його волюнтаризму викликалися лише внутрішніми
відчуттями провадити самі ті, а не інші реформи. У нашому прикладі
теоретична база «народного академіка» Т.Д. Лисенка стала поштовхом
для чергової авантюри. Все це викликало не однозначні настрої серед
фахівців та громадськості. Частина науковців і агрономів-практиків
скептично, але без серйозних заперечень поставилася до універсальності
цієї культури. Проте функціонери від науки і місцеве керівництво спри-
йняло нові віяння як чергове завдання, яке необхідно було виконувати за
всяку ціну: «потрібно — будемо сіяти». Громадський загал також роз-
ділився на показушних прибічників і противників, останні виказували
своє негативне ставлення до цієї авантюри переважно у вузькому колі
колег, а також у побутових ситуаціях. Відомо, що повсюдне насадження
«чудо-культури», а також сої, гороху навіть у тих районах, де вони не
встигали дозріти через природні причини, супроводжувалось великою
особистою зацікавленістю самого М. Хрущова. «Але тут є небезпека, —
заявляв водночас сам М. Хрущов. — Одним словом, доведуть плантації
кукурудзи до таких розмірів, що люди не зуміють забезпечити потрібний
догляд за посівами. Такі „прихильники” кукурудзи потім усе звалять на
Хрущова»12.
Більш драматично розвивалися події навколо масштабних перетворень.
25 березня 1954 р. Рада Міністрів СРСР ухвалила рішення про початок
будівництва Кременчуцького гідровузла на Дніпрі. Спорудження ГЕС та
Василь Швидкий 254
водосховища викликало потребу перенести на нові місця багато насе-
лених пунктів. Зокрема, м. Новогеоргіївськ (Кіровоградської обл.) разом з
іншими 22 селами та хуторами примусово переселили, а 17 березня 1961 р.
було прийнято рішення про їхнє об’єднання в одне місто13, яке пізніше
перейменовували тричі14. Перед затопленням кожен господар мав влас-
норуч розібрати свою садибу, зовсім старі хати просто зносили бульдо-
зерами; грошові компенсації були мізерними і на них не можна було
організувати господарство на новому місці. Очевидці згадували, що для
них було справжнім горем бачити вирубаними усі дерева. Траплялися і
трагічні випадки, коли місцеві, «рубаючи свої дерева, кидали сокиру і
лізли в петлю, накладаючи на себе руки прямо на недорубаному дереві»15.
У побуті люди це обговорювали вкрай різко, знервовано, проте публічних
виступів, як у інших місцинах16 не було зафіксовано. Новосели себе
відчували вигнанцями, і навіть державні матеріальні допомоги не могли
заступити протестні настрої, незадоволення режимом ще довгий час. Це
також сприяло непорозумінню всередині родин: молодь переважно легко
сприймала такі життєві новації, натомість для старших людей це зали-
шалося неприйнятним, такі спогади болісно відчувалися і виказувалися
протягом усього життя.
Подальше активне спорудження в середині 1950-х — першій половині
1960-х рр. водосховищ Дніпровського гідрокаскаду суттєво вплинуло на
соціальну сферу підтоплених територій, моральний стан вимушених пере-
селенців. Вчені, вивчаючи етнонаціональні процеси в сільській місцині,
вказували на важливість чинника насильного переселення з регіонів бу-
дівництва водосховищ у процесі скорочення українському сіл17; відзна-
чили, що в густозаселеному регіоні у зоні Каховського водосховища
руйнації піддавалися створені впродовж історичних епох економічні і
господарські зв’язки територій18. Мовиться про колосальні культурні і
духовні втрати. Адже дніпровськими водосховищами було затоплено
більше 3 тис. населених пунктів, зігнано із власних земель більше 3 млн.
людей, знищено понад 500 тис. садиб, зруйновано і затоплено більше
2 тис. 500 релігійних храмів, майже 3 тис. шкіл, приблизно стільки ж
бібліотек і музеїв. Було затоплено більше 10 тис. цвинтарів і більш як
5 млн. могил на них, внаслідок чого сьогодні майже 15 млн. громадян не
можуть відвідати місця поховання родичів19. Наталя Горло приводить
шокуючі факти прояву цинізму працівників, які опікувалися перене-
сенням кладовищ. Хто їм доплачував більше, рештки тих родичів вони
відкопували. Свідки бачили це страхіття, розриті могили, по цвинтарі
кругом валялися людські рештки. Сельчанам пропонували: «Вибирайте,
де ваше!», все інше буде захоронено в братській могилі20. Таким чином,
були потоптані сакральні цінності українців, які в національній культурі
Антисуспільні прояви та настрої на тлі економічних «звершень» в Україні… 255
завжди займали визначне місце. В родинах не приховували гіркоти від
цього, в зовнішніх стосунках вона тамувалася, але за принагідних зібрань
(родинні події, поминальні дні тощо) гнів періодично виказувався.
Знищення природного оточення також драматично позначилося на
реакціях людей, вони плакали, коли на їхніх очах вирубували плавні,
дехто втрачав розум. Дослідники справедливо вважають, що українці за
менталітетом є прихильниками традицій, тож різка зміна умов існування
вплинула вкрай негативно. Люди, які втратили свою малу батьківщину,
готові її повернути будь-якою ціною. Мешканці прибережних сіл Київ-
ського водосховища прагнули його спуску: «Навіщо? Щоб підняти рідні
землі з дна морського. Всі розуміють, що минулої родючості вже не
повернути. Але заради помсти за зірваних з обжитих місць батьків вони —
за осушення»21. Були зруйновані традиційні поселенські структури укра-
їнського села, господарські зв’язки територій. Занепала місцева промис-
ловість, внаслідок чого люди опинилися без роботи. Так, запорізькі
промартілі працювали на сировині із лози та рогози, після затоплення
плавнів Каховським водосховищем такі промисли закрилися. Це призвело
до падіння життєвого рівня переселенців, що стало однією із причин
прискореної міграції населення регіону, особливо молоді, людей праце-
здатного віку, які виїжджали в міста чи індустріальні центри22.
Це також підсилювалося катастрофічною невлаштованістю побуту
переселенців. При побудовах нових поселень, розбудовах частин сіл не
враховувалися господарські інтереси селян, втрачалася архітектурна особ-
ливість їхніх обійсть. Нестача будматеріалів, утруднення водопостачання,
незадовільні темпи електрифікації, відсутність шкіл і лікарень — все це
змушувало переселенців саботувати недолугі заходи держави і виїжджати
в інші області республіки. Формалізм і показність масштабних новобудов
відзначав Олександр Довженко: сільбуд обмежився наданням креслень і
типових схем, а колгоспники були змушені вирішувати питання свого
благоустрою так, як вміли, як вчили їх батьки і діди23. Моральний клімат
в місцях новобудов був вкрай негативним, а міжособистісні стосунки
напруженими. Про це замовчували офіційні документи, проте українські
митці у своїх творах розкривали дійсну картину цих протиріч, людських
страждань і компромісів. «Поема про море» Олександра Довженка,
«Шугаї» Сергія Плачинди, «Собор» Олеся Гончара — у цих творах
показано приклади знецінення людської гідності, зневаги до пам’яті про
історичне минуле. Дійсне ставлення людей до цього було закарбовано і у
фольклорі: «Кому Каховське море, а кому — горе», «Збудували море
людям на горе» та ін. Узагальнюючи, дослідники виокремлюють очевидні
негативні зміни в «моральному обличчі населення», поведінці та настроях
переселенців24. На сьогодні на території України функціонує 1 тис.
Василь Швидкий 256
157 водосховищ, і можна лише уявити масштабність трагедії в історії їх
створення.
Урбанізаційні процеси також вплинули на соціальну стабільність укра-
їнського суспільства. Збільшення міського населення відбувалося за раху-
нок природного приросту, механічного приросту (міграцій) і перетво-
рення сільських населених пунктів на міські (так званий адміністративно-
територіальний приріст). В радянських реаліях нові міста і селища місь-
кого типу формувалися слідом за творенням промислового, військового
чи транспортного комплексу і були, по суті, придатком їхньої виробничої
структури. А з часом, через відпрацювання чи неактуальність виробничих
потужностей (напр., закінчення видобутку вугілля) такі міста різко
занепадали і ставали депресивними25. На відміну від міст, які протягом
тривалої еволюції ставали центрами адміністративних районів і були
тісно пов’язані зі своєю периферією, нові міста таких тісних зв’язків із
сусідніми населеними пунктами не мали і функціонували ізольовано26.
Принагідно це призводило до протистояння між молоддю новоселів та
жителів навколишніх сіл. В деяких промислових містах (напр., Кривий
Ріг, Кременчук) небезпеку громадському порядку становили не усталені
злочинні угрупування, а молодіжні бандитські об’єднання порайонного
(селищного) типу.
Для періоду хрущовської «відлиги» характерним стало таке явище, як
«сільська урбанізація», що являла собою, по суті, насильно-бюрократичне
зселення людей з малих, зарахованих до неперспективних сіл і хуторів на
центральні садиби укрупнених колгоспів і радгоспів. Така «урбанізація»
завдавала чималу шкоду життєдіяльності селянства, оскільки відривала
його від вікового родинного обійстя, і більшість не бажала переїжджати.
Зокрема, найбільша кількість хуторів була у Волинській області, а
протягом лише травня–червня 1951 р. було зселено 14 тис. 300 дворів27.
Здійснювані укрупнювально-переселенські акції щодо селянства тримали
мешканців села у постійній напрузі. Селяни нерідко виявляли невдо-
волення й не бажали миритися зі свавіллям влади стосовно них. На ад-
ресу вищих інстанцій надходила з Волині велика кількість як індивіду-
альних, так і колективних листів-протестів. Так, житель хутора Будиніно
Смолярівської сільради Петро Ковас заявляв: «Свій будинок нікуди
перевозити не буду і нікого не допущу, щоб його розібрали. На хуторі
селянину жити краще, тут можна мати добре господарство, а в селі цього
не будеш мати»28; жителька с. Шалобово Рожищенського району скар-
жилась у вищі партійні органи на те, що «раніше в колгосп заганяли, а
тепер зганяють із хуторів, якщо не підкоритися їм, то прийдуть і знищать
твій будинок, от так і живи»29.
Антисуспільні прояви та настрої на тлі економічних «звершень» в Україні… 257
Мешканці багатьох не великих сіл, хуторів категорично відмовлялись
переселятися на центральні садиби колективних господарств і будь-що
намагалися мігрувати в міста, на будови, створюючи тим у господарствах
напругу із забезпеченням трудовими ресурсами. Деякі історики вважа-
ють, що примусове переселення хутірських господарств можна цілком
вважати терористичними діями стосовно селянства30. При цьому селяни-
одноосібники втрачали землю, реманент, худобу, господарські та житлові
будови. Їх насильницьки приписували до колгоспів. Цей процес тривав до
середини 1950-х рр. У західних областях України, зокрема, лише за 1950–
1954 рр. було переселено 94 тис. 500 дворів із 196 тис. 100, які були
описані на початку 1950 р.31. Так, у Станіславській області лише за 1954 р.
було зселено 586 хуторських господарств, із них змушені були проживати
в чужих будинках 17 сімей. У Волинській області на початку 1955 р. було
зселено понад 3 тис. 300 господарств, із них 132 відправлено до східних
областей республіки, а у 3 тис. 300 господарств були розібрані житлові й
господарські приміщення32. У Ровенській області фактично було зселено
на початку 1955 р. 1 тис. 700 господарств при плані 400, із них до
південних областей республіки було відправлено 134 хутірських госпо-
дарств33. Із західних областей України хутірські господарства пересе-
лялися переважно в межах республіки. Однак у багатьох випадках їхні
власники чинили жорсткий опір, бралися за зброю, вбивали партійних
активістів, агітаторів тощо. Тоді такі сім’ї репресувалися, опинялися у
Сибіру, а майно конфісковувала держава. Нерідко воно розкрадалося
місцевим керівництвом, а частково йшло на зміцнення ще слабких
колгоспів. Наступ на нечисленні села здійснювався й у другій половині
1950-х рр., особливо активно тоді, коли розпочалася ліквідація малих
сільських поселень чисельністю до 50 осіб. Таких населених пунктів в
Україні налічувалося 58 тис. 500. У результаті антихутірських акцій в
УРСР протягом 1957–1959 рр. відбулося зменшення хуторів у 7 разів,
залишилося лише 8 тис. 400 хутірських поселень34. Проте радянська
традиція перевиконання планів при будь-яких обставинах спрацювала і
тут: з 1959 по 1965 рр. було знято з державного обліку ще 9 тис.
441 населений пункт, до означених хуторів додалися і малі села35. Щодо
початку 1950-х рр., то, окрім економічної «доцільності» зселень, влада
переслідувала і цілком прагматичну мету — таким чином «вибивалася»
економічна база забезпечення діяльності загонів УПА, що врешті і при-
звело до їхнього повного розгрому.
Коротко підсумовуючи, можна стверджувати, що урбанізації села
завдала непоправної шкоди не лише народному господарству. Життєвий
рівень переселенців значно погіршився, більшість із них вже ніколи не
досягли попереднього рівня добробуту, якого вони здобули своєю підпри-
Василь Швидкий 258
ємливістю та важкою особистою працею. Вони існували завдяки чіткій
організації праці, зі своїми консервативними правилами поведінки, особ-
ливостями дозвілля, унормованою шкалою довіри у стосунках зі сторон-
німи людьми. Загалом вони не були готовими до колективної праці та
відповідальності, насторожено зустрічали усі новації від оточуючих сто-
сунків.
Новосели відчували невпевненість в нових умовах проживання, недові-
ряли сусідському оточенню, ними опанувало відчуття безвиході від не-
здатності впливати на хід свого життя. Хутірська молодь не була
корпорована у світ піонерсько-комсомольських стосунків, тому в нових
колективах довго залишалася у статусі упослідженої. Із вливанням нових
жителів порушилася усталена соціальна структура традиційного села,
змінився моральний клімат такого мікросоціуму, загострилися міжосо-
бистісні стосунки його мешканців.
Укрупнення колгоспів вело до об’єднання кількох малонаселених сіл
під однією назвою. Це тягло за собою стирання з пам’яті етнографічних
назв сіл, які ще залишилися. До офіційної лексики, у документах зем-
левпорядних організацій, на радіо й телебачення входила не власна назва
села, а придумана назва колгоспу. Якщо врахувати, що такі найменування
носили переважно заідеологізований характер, то, на думки деяких вче-
них, стає зрозумілим той своєрідний етноцид, який ще й сьогодні дається
взнаки36. Вимальовуються і завуальовані причини такого агресивного
проведення переселень: хутірські господарства становили реальну загро-
зу розвитку колгоспного ладу в Україні, адже на противагу вони втілю-
вали кращі зразки реалізації індивідуальної підприємливості українців,
побудови родинного майбутнього на свій лад і одноосібного корис-
тування своїми здобутками. Неможливість реалізації планів повноцінного
матеріально-культурного забезпечення сіл, формування залишкового
принципу соціального розвитку сіл прикривалося твердженнями М. Хру-
щова, що «ми не можемо поки що ставити завдання електрифікувати всі
дрібні населенні пункти і хутори… Ми не можемо на кожному хуторі
будувати лікарню, дитячий садочок, пологовий будинок, клуб і т. д.»37,
тим самим змушуючи людей зселятися.
Руйнація сільської поселенської мережі, зникнення тисяч сіл — наслі-
док насамперед авантюрності партійно-радянської політики стосовно
українського села. Невдоволення селян умовами праці та життя, відчуття
ними своєї соціальної неповноцінності зумовили міграцію молоді до
міста, а звідси й пов’язані з цим наростання процесів депопуляції.
Міграцію до міста прискорювало також зселення тисяч сіл, що потрапили
в зону затоплення під час будівництва каскаду штучних морів на Дніпрі,
гідротехнічних споруд на Дністрі та ін. Одна із причин полягала в поділі
Антисуспільні прояви та настрої на тлі економічних «звершень» в Україні… 259
сіл на перспективні та неперспективні, вимиранні дрібних та віддалених
сіл. Земля, сільська місцевість в Україні поступово залишалися без
людей, що не сприяло збереженню і облагородженню природного сере-
довища, запобіганню перенаселення міст і пов’язаних з цим негативних
екологічних явищ. Культивування ідеї «зближення села і міста» дефор-
мувало урбанізаційні процеси, вело до псевдоурбанізації. Збільшення
кількості міст в СРСР за рахунок освоєння значних нових територій, і в
умовах багатонаціонального складу населення вело до деформації у
розвитку національних відносин. Стосовно України наслідком цього
стало збільшення в складі міського населення неукраїнських елементів,
водночас значна кількість українців змушена була мігрувати за межі
республіки.
Радянська урбанізація значною мірою нівелювала саме поняття
«місто». Відомий дослідник українського містобудування Віктор Вечер-
ський слушно звертає увагу на те, що тоталітарний режим ліквідував в
Україні європейське розуміння міста як самоврядної спільноти людей,
пов’язаних суто міськими видами діяльності й відповідними традиціями.
Натомість утвердилося азійське розуміння міста як державної власності,
місця концентрації певних державних функцій (військово-адміністра-
тивної, фіскальної, виробничої, ідеологічної тощо), де населення є чимось
другорядним, що може бути за потреби замінене, перемішане, скорочене
чи збільшене, а для цього жорстко прикріплене до місця праці й про-
живання і контрольоване системою. Радянське місто не було самовряд-
ною спільнотою і не мало можливостей саморозвитку; воно було не
суб’єктом, а лише об’єктом спрямованих дій, які породжували місто-
будівні диспропорції і хаос. Наслідком цього стала дегуманізація місь-
кого середовища, зниження його інформаційного й культурного потен-
ціалу, варварське ставлення до історичної спадщини38.
Проведена в кінці 1950-х — початку 1960-х рр. так звана «радгос-
пизація»39 створювала ілюзію різкого підвищення ефективності вироб-
ництва, а домінування робітників у структурі сільського населення при-
скорювало його рух до «соціальної однорідності». За задумом, зменшення
чисельності колгоспного селянства і, відповідно, збільшення прошарку
аграрних робітників мало на меті поступове створення нової історичної
спільності «радянський народ»40. Проте це призвело до подальшого руй-
нування селянства як однорідної верстви. Його статус тепер безнадійно
програвав перед робітництвом. Цьому сприяли й інші необдумані
рішення в галузі сільського господарства. З 1958 р. в республіці почалася
реорганізація МТС, з їхньою подальшою передачею в управління кол-
госпам. Це призвело до того, що до міст перебралася абсолютна більшість
спеціалістів МТС і механізаторів, які боялися втратити статус і бути
Василь Швидкий 260
прирівняними до колгоспників. Залишатися селянином, працювати на
селі стало непрестижним. Це сіяло песимістичні настрої у сільському
соціумі. Відтік молоді із «неперспективних» сіл набув масового характеру
і здійснювався при будь якій нагоді. «Нові городяни» у ще незвичному
оточені соромилася свого походження, а міська молодь безжально наго-
роджувала їх образливими прізвиськами («селюк»).
Приховування повної інформації про події в середині республіки
(напр., Куренівська трагедія у Києві 1961 р.) або подання їх викрив-
леними через ідеологічні застороги (події в Угорщині 1956 р.) було одним
із найбільших спонукальних чинників для появи, процвітання пліток,
переказів, анекдотів. Вони в свою чергу виформовували відповідні песи-
містичні настрої, критичні погляди на дії держави, стихійний побутовий
протест українських громадян або, навпаки, викликали нищівне (але
приховане для загалу) висміювання системи, окремих радянських керів-
ників тощо. Але і ті, і ті підважували сталий моральний клімат всередині
українського соціуму знижували його керованість, призводили до фор-
мування внутрішньої нестабільності, яка періодично все ж оприяв-
лювалася при певному збігові подієвих обставин41.
Показовим прикладом цього стали події навколо Куренівської трагедії
13 березня 1961 р. у Києві, коли бл. 650 тис. кубометрів намивної маси
(відходів Сирецьких цегельних заводів) подібно лавині зійшли з Бабиного
яру на житловий масив, виробничі приміщення мікрорайону Куренівка,
де за офіційними даними загинуло 137 осіб42, а площа затоплення
пульпою становила бл. 30 гектарів43. Гігантська за масштабами і трагічна
за характером подія в столиці радянської України не могла залишатись
непоміченою її мешканцями. За твердженням дослідника події Віктора
Крупини, каналами «народної правди» новина про аварію швидко поши-
рилася Києвом, надовго потрапивши в категорію основних. Як свідчить
інформаційне повідомлення КДБ від 16 березня, «аварія в Подільському
районі продовжує перебувати в центрі уваги мешканців м. Києва». Така
ситуація тривала досить довго. За відсутністю правдивих офіційних пові-
домлень новина про трагедію швидко обросла здогадками, перекручен-
нями і перебільшеннями. До першого радіоповідомлення про аварію
(16 березня) в центрі громадської думки перебували причини і обставини
цієї надзвичайної події. Висловлювались здогадки про «помсту трупів
євреїв», розстріляних тут нацистами восени 1941 р., аварія пов’язувалася
із «карою Божою» через закриття Києво-Печерської лаври, акцентувалась
увага на поінформованість, проте свідоме приховування від киян київ-
ською владою й особисто головою виконавчого комітету Київської місь-
кої ради депутатів трудящих Олексієм Давидовим масштабів трагедії,
Антисуспільні прояви та настрої на тлі економічних «звершень» в Україні… 261
зображувалися гіперболізовані або ж вигадані деталі тих рокових родій.
Схожі висловлювання зустрічались і в приватному листуванні, перлюст-
рованому КДБ44. Після ж радіоповідомлення громадське обурення пере-
ключилося на винуватців трагедії, висловлюючи гостре незадоволення
діяльністю особливо Давидова, який нібито недооцінив попередження
про підозрілий витік води з яру, одностайно вважали озвучену кількість
жертв применшеною45. Були зафіксовані і прямі виступи. Так, колишній
архітектор Ю. Білоус згадував, що коли Давидов з’явився у школі на
вулиці Фрунзе (де розташовувався пункт реєстрації постраждалих),
«люди, які заполонили майданчик перед школою, накинулись на нього з
кулаками. Охорона швидко заштовхала його в машину, він швидко поїхав
і більше тут жодного разу не з’являвся»46. Кияни йому цього не могли
пробачити і надалі. Коли в 1964 р. у новозбудованому мікрорайоні
Русанівка з’явився бульвар Давидова, міські ідеологи затратили чимало
зусиль аби не розбурхувати пам’яті киян, і наполегливо ширили інфор-
мації про увіковічення ім’я не київського голови, а російського гусара-
партизана Дениса Давидова. Ця брехня звичайно не сприймалася, і в
побуті кияни з особливим гнівом розповідали правдиву історію цього
найменування.
Як зазначалося, відгуки киян свідчили про недовіру до офіційної
інформації, а усі сумнівні, неповні чи скандальні інформації радянські
громадяни отримували й перевіряли прослуховуючи «ворожі голоси».
Київська трагедія стала потужним поштовхом до цього. Так, інформаційні
донесення КДБ містять посилання людей на відомості радіостанцій Бі-Бі-
Сі, «Свобода», довіру до наведеної саме ними кількості жертв у розмірі
бл. 2 тис. осіб47.
На думку місцевих жителів, є блюзнірством факт побудови на багато-
метровій засохлій в перемішку з кістками пульпі нового мікрорайону
навпроти стадіону «Спартак» (район вулиць «Тульчинської» та «Олексія
Тєрьохіна»). Катастрофа замовчувалася в офіційному дискурсі, інфор-
мація про неї була небажана ані для внутрішнього обговорення, ані для
закордонної аудиторії. Це сприяло сталому інтересу громадян до чуток,
пересудів, формуванню певних недовірливих до влади настроїв.
Дещо приховане увічнення пам’яті жертв трагедії відбулося лише
1995 р., коли подалі від прохідної депо (аби не впадало у вічі), біля
паркану було встановлено пам’ятний обеліск з іменами 50 загиблих «при
виконанні службових обов’язків під час Куренівської катастрофи» на
робочих місцях працівників трамвайного депо ім. Красіна48. До цього
подія мало озвучувалася, київські екскурсоводи оминали своїми пояснен-
нями існування меморіального обеліску, лише нишком посвячені розпо-
відали про привід його існування.
Василь Швидкий 262
Інший пам’ятний знак з’явився у Бабиному яру (з місця початку цієї
техногенної катастрофи) в березні 2006 р. з нагоди 45-річчя подій. У ході
відзначення 50-річчя Куренівської трагедії, 13 березня 2011 р., у першому
ряді Лук’янівського цвинтаря (ділянка № 34) встановлено пам’ятний знак
у вигляді надгробка49. Отже, лише після цілої низки офіційних поминаль-
них заходів ця трагедія стала відкритим надбанням історії і перестала
формувати певні настрої. Проте, залишається маловідомим факт існу-
вання на дальній (північній) частині Берковецького цвинтаря безіменних
могил жертв катастрофи, лише з датою «березень 1961 р.» та з ознакою
статі («невідомий чоловік», «невідома жінка»).
За нашими висновками, аби приховати, применшити антисуспільні
прояви та настрої на тлі економічних «звершень» в Україні 1959-х–1960-х
років влада здійснювала наступні кроки: 1) приховувала такі факти від
громадськості; 2) карала підозрюваних за статтями Кримінального ко-
дексу («антирадянська пропаганда та агітація», «розповсюдження даних,
які порочили радянський лад» та т. п.); 3) для формування потрібного
громадського бачення тих чи інших фактів переконувала засобами іде-
ологічного впливу; 4) інформаційні повідомлення свідомо «перекручу-
вали» дійсні факти в бік применшення наслідків та завданої шкоди.
Швыдкий Василий (г. Киев)
Кандидат исторических наук, старший научный сотрудник отдела истории Украины
второй половины ХХ века, Института истории Украины НАН Украины.
office@krytyka.kiev.ua
Антиобщественные проявления и настроения на фоне экономических «свершений»
в Украине 1950–1960-х гг.
В статье ставится проблема, каким образом экономические преобразования, реали-
зация задач внутренней политики в Украине 1950–1960-х годов способствовали форми-
рованию и развитию антиобщественных действий и настроений в самой республике.
Ключевые слова: социальная политика, девиации, антиобщественные проявления,
Украина 1950–1960-х гг.
Vasyl Shwydky (Kyiv)
Senior Research Fellow of the Department of Ukrainian History in the Second Half of the 20th
Century at the Institute of History of Ukraine at the National Academy of Sciences of Ukraine,
Candidate of Historical Sciences.
Antisocial activities and moods on the background of economic “achievements” in
Ukraine in the 1950–1960s.
The article deals with the problem how economic reforms and realization of governmental
internal policies in Ukraine in the 1950–1960s contributed to the formation and development
of antisocial activities and moods in the republic.
Keywords: social policy, deviations, antisocial activities, Ukraine in the 1950–1960s.
Антисуспільні прояви та настрої на тлі економічних «звершень» в Україні… 263
1 Під цим ми розуміємо появу стабільних чи не стабільних за своїм складом і
сутністю соціальних організацій громадян, як-то трудових колективів чи угрупувань на
основі побутового співжиття; вуличних, селищних самоорганізацій жителів однієї тери-
торіальної локації тощо.
2 Комуністична партія Радянського Союзу в резолюціях і рішеннях з’їздів і пленумів
ЦК. 1898–1971. — Т. 6. 1941–1954. — К.: Політвидав України, 1980. — С. 427.
3 За даними Валєрія Козлова, якраз в Акмолінській області, де густота українських
переселенців була однією із найщільніших у Казахстані, в середині 1950-х рр. були
зафіксовані чисельні кроваві сутички серед молоді (див.: Козлов В.А. Массовые беспо-
рядки в СССР при Хрущеве и Брежневе (1953 — начало 1980-х гг.). — М.: РОССПЭН,
2009. — С. 99, 132–160).
4 Економічна історія України: Історико-економічне дослідження. В 2 т. — К.,
2011. — Т. 2. — С. 428.
5 До речі, через «холодну війну» багато американських фірм відмовилися взяти
участь у виставці. Коли Coca Cola також відмовилася, свій шанс побачила її споконвічна
суперниця Pepsi Cola. Сам віце-президент США Ричард Ніксон вручив цей продукт
Хрущову, підвівши його до відповідного стенду. Відтак фірмі вдалося забезпечити собі
дуже прибутковий контракт у Радянському Союзі.
6 Все почалося з того, що Ніксон і Хрущов йшли виставкою у день відкриття і,
зупинившись навпроти виставкової кухні, почали обговорювати технологічні досяг-
нення своїх країн. Цю суперечку вони продовжили в телестудії RCA. Ніксон сказав, що
США були попереду у виробництві кольорової відеоплівки, на яку знімали їхню зустріч.
А Хрущов наполягав, що СРСР був попереду практично в кожній ділянці. Розмова
продовжувалася надалі в такому ж дусі.
7 Зокрема, вихід указів Президії Верховної Ради УРСР 5 травня 1961 р. «Про поси-
лення боротьби з особливо небезпечними злочинами», 12 червня 1961 р. «Про посилення
боротьби з особами, які ухиляються від суспільно корисної праці і ведуть антигро-
мадський паразитичний спосіб життя» та ін.
8 Даниленко В.М., Новохатько Л.М. Економіка України в добу десталінізації (1956–
1965) // Економічна історія України: Історико-економічне дослідження. В 2 т. — К.,
2011. — Т. 2. — С. 452–453.
9 Стихійний мітинг розпочався вранці 1 червні 1962 р. на Новочеркаському електро-
возобудівному заводі. Виступи проти підвищення роздрібних цін на продукти харчу-
вання переросли у масові виступи городян. У результаті розгону протестувальників була
застосована вогнепальна зброя, за офіційними даними було вбито 23 людей, заареш-
товано 49, притягнуто до кримінальної відповідальності 116. 14 серпня 1962 р. в
Новочеркаську почався «відкритий» судовий процес. Уже 20 серпня 14 осіб, яких було
визнано організаторами заворушень, засудили до страти, інших — до ув’язнення від
10 до 15 років суворого режиму.
10 Даниленко В.М., Новохатько Л.М. Економіка України в добу десталінізації (1956–
1965) // Економічна історія України: Історико-економічне дослідження. В 2 т. — К.,
2011. — Т. 2. — С. 453.
11 Там само.
12 Хрущов Н.С. Строительство коммунизма в СССР и развитие сельского хозяйства. —
Т. 2. — С. 282.
13 Відомості Верховної Ради УРСР. — 1961. — № 14. — С. 431.
14 Спочатку місту дали ім’я тодішнього глави радянської держави — Хрущов. З 1962
по 1969 рр. місто мало індустріальну назву Кремгес, а до сьогодні більш як 50-тисячне
місто іменується Світловодськ.
Василь Швидкий 264
15 http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/03/18/73460
16 Більш драматичні випадки були зафіксовані при затоплені поблизу м. Рибінська
(РФ), де було задокументовано 294 випадки, коли мешканці приковували себе ланцю-
гами на замки і так залишалися чекати смерті біля власних домівок (див.:
http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/03/18/73460).
17 Тимченко С.М. Українське село: проблеми етносоціальних змін. 1959–1989. —
Запоріжжя, 1995. — С. 141.
18 Панченко П.П., Шмарчук В.А. Аграрна історія України: Підручник. — К., 2000. —
С. 330.
19 Кредо В. Дніпровський каскад ГЕС загрожує Європі? // Зелений світ. — 1996. —
№ 1.
20 Горло Н. Вплив гідробудівництва на Дніпрі на соціальну сферу Наддніпрянщини
(50–70-ті рр. ХХ ст.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. — Вип. 14. — К.,
2008. — С. 223.
21 Там само. — С. 226.
22 Там само.
23 Довженко А. Мы строим села будущего // Молодой колхозник. — 1955. — № 2. —
С. 15.
24 Горло Н. Вплив гідробудівництва на Дніпрі на соціальну сферу Наддніпрянщини
(50–70-ті рр. ХХ ст.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. — Вип. 14. — К.,
2008. — С. 228–229.
25 Наприклад, можна назвати містечко Ватутіне, Звенигородського районну Черка-
ської області, де вся соціальна і економічна інфраструктура з другої половини 1940-х рр.
трималися лише завдяки фінансовим вливанням через розробку бурого вугілля. А з
закінченням його видобування (кінець 1990-х рр.) містечко занепало.
26 Економічна історія України: Історико-економічне дослідження. В 2 т. — К., 2011. —
Т. 2. — С. 421.
27 Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі — ЦДАГО
України). — Ф. 1. — Оп. 24. — Спр. 4511. — Арк. 49, 136.
28 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 24. — Спр. 845. — Арк. 50.
29 Там само.
30 Даниленко В.М., Новохатько Л.М. Економіка України в добу десталінізації (1956–
1965) // Економічна історія України: Історико-економічне дослідження. В 2 т. — К.,
2011. — Т. 2. — С. 423.
31 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 24. — Спр. 4511. — Арк. 19.
32 Економічна історія України: Історико-економічне дослідження. В 2 т. — К., 2011. —
Т. 2. — С. 423.
33 Там само.
34 Панченко П.П. Дискримінаційна політика тоталітарної держави стосовно малих
сільських поселень в Україні (60–80 рр. ХХ ст.) // Матеріали Всеукраїнського сим-
позіуму з проблем аграрної історії: У 2 ч. — К., 1996. — Ч. ІІ. — С. 249.
35 Історія українського селянства. Нариси: В 2 т. — К., 2006. — Т. 2. — С 450.
36 Даниленко В.М., Новохатько Л.М. Економіка України в добу десталінізації (1956–
1965) // Економічна історія України: Історико-економічне дослідження. В 2 т. — К.,
2011. — Т. 2. — С. 425–426.
37 Хрущев Н.С. Строительство коммунизма в СССР и развитие сельского хозяйства. —
М., 1963. — Т. 6. — С. 468.
38 Вечерський В. Спадщина містобудування України. Теорія і практика історико-
містобудівних пам’яткоохоронних досліджень населених місць. — К., 2003. — С. 12.
Антисуспільні прояви та настрої на тлі економічних «звершень» в Україні… 265
39 Аби поліпшити організацію сільськогосподарське виробництво реформою здійс-
нювалося укрупнення сотень колгоспів, переводу частини з них до радгоспної системи,
реорганізація колгоспів у радгоспи (див.: Даниленко В.М., Новохатько Л.М. Економіка
України в добу десталінізації (1956–1965) // Економічна історія України: Історико-
економічне дослідження. В 2 т. — К., 2011. — Т. 2. — С. 432–436).
40 Спробу визначення поняття «радянський народ», як «нової історичної спільності
людей різних національностей», зробив М. Хрущов у доповіді на XXII з’їзді КПРС
(1961 p.). Ця дефініція не потрапила до нової програми КПРС, але розроблялася в
суспільно-політичній літературі.
41 Докладніше див.: Швидкий В.П. Подія як фактор впливу на поведінку та свідомість
громадян в Україні (1953 р.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. — Вип. 16. —
К., 2011. — С. 83–98; Вип. 17. — К., 2012. — С. 167–185.
42 Куренівська трагедія 13 березня 1961 р. у Києві: причини, обставини, наслідки.
Документи і матеріали / Редкол.: В.А. Смолій (відп. ред.), Г.В. Боряк, В.М. Даниленко
(кер. кол. упор.) та ін. — К.: Інститут історії України НАН України, 2012. — С. 9.
43 Там само. — С. 14.
44 Крупина В.О. «Жертв багато, а в газетах нічого не пишуть…». (Куренівська
трагедія 13 березня 1961 р. в Києві) // Український історичний журнал. — 2012. — № 4
(505). — С. 146.
45 Куренівська трагедія 13 березня 1961 р. у Києві: причини, обставини, наслідки.
Документи і матеріали / Редкол.: В.А. Смолій (відп. ред.), Г.В. Боряк, В.М. Даниленко
(кер. кол. упор.) та ін. — К.: Інститут історії України НАН України, 2012. — С. 10–11.
46 Анісімов О.Л. Куренівський апокаліпсис. Київська трагедія 13 березня 1961 року в
фотографіях, документах, спогадах… — К.: Факт, 2000. — С. 71.
47 Ця цифра близька до висновків сучасних києвознавців. На думку дослідника
Олександра Анісімова, Куренівська трагедія забрала життя 1500 осіб. (див.: Анісімов
О.Л. Куренівський апокаліпсис. Київська трагедія 13 березня 1961 року в фотографіях,
документах, спогадах… — К.: Факт, 2000. — С. 12).
48 Напис на правій грані обеліску свідчить, що його було збудовано за проектом
архітектора В. Собцова, 1994 року.
49 Крупина В.О. «Жертв багато, а в газетах нічого не пишуть…». (Куренівська тра-
гедія 13 березня 1961 р. в Києві) // Український історичний журнал. — 2012 . — № 4
(505). — С. 153.
|