Християнсько-гуманістична діяльність В.Г. Короленка доби радикального постпросвітництва: духовна й буттєва ретроспекція у аксіологічному сприйнятті ХХІ ст.

У статті вивчаються філософські принципи діяльності українського мислителя та російського письменника, публіциста й громадського діяча В.Г. Короленка в контексті доби революційного постпросвітництва 1917 – 1921 рр. Акцентується увага на іманентно українських духовно-барокових основах світогляду й бу...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Наука. Релігія. Суспільство
Date:	2012
Main Author:	Ямчук, П.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України 2012
Subjects:	Філософія
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/86850
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Християнсько-гуманістична діяльність В.Г. Короленка доби радикального постпросвітництва: духовна й буттєва ретроспекція у аксіологічному сприйнятті ХХІ ст. / П. Ямчук // Наука. Релігія. Суспільство. — 2012. — № 3. — С. 89-100. — Бібліогр.: 10 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859739915836719104
author	Ямчук, П.
author_facet	Ямчук, П.
citation_txt	Християнсько-гуманістична діяльність В.Г. Короленка доби радикального постпросвітництва: духовна й буттєва ретроспекція у аксіологічному сприйнятті ХХІ ст. / П. Ямчук // Наука. Релігія. Суспільство. — 2012. — № 3. — С. 89-100. — Бібліогр.: 10 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Наука. Релігія. Суспільство
description	У статті вивчаються філософські принципи діяльності українського мислителя та російського письменника, публіциста й громадського діяча В.Г. Короленка в контексті доби революційного постпросвітництва 1917 – 1921 рр. Акцентується увага на іманентно українських духовно-барокових основах світогляду й буття мислителя, що виявлялися у його оцінках реальності доби, що її переживала Україна зламних часів. В статье изучаются философские принципы деятельности украинского мыслителя и российского писателя, публициста и общественного деятеля В.Г. Короленко в контексте эпохи революционного постпросветительства 1917 – 1921 гг. Акцентируется внимание на имманентно украинских духовно-барокковых основах мировоззрения и бытия мыслителя, проявлявшихся в его оценках реальности эпохи, которую переживала Украина времен общественного перелома. In the article, the philosophical principles for activity of the Ukrainian philosopher and Russian writer, pamphleter and public figure V.G. Korolenko are investigated in the contest of the period of revolution post-enlightenment in 1917 – 1921. The main attention is paid to the inherently Ukrainian spiritual baroque background of the mindset and essence of the philosopher, which have place in his evaluation of Ukrainian reality in the period of social crisis point.
first_indexed	2025-12-01T17:54:58Z
format	Article
fulltext	ISSN 1728-3671 «Наука. Релігія. Суспільство» 2012 № 3 89 УДК 82.1 Павло Ямчук Одеський державний університет внутрішніх справ, Україна Уманський національний університет садівництва, Україна ХРИСТИЯНСЬКО-ГУМАНІСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ В.Г. КОРОЛЕНКА ДОБИ РАДИКАЛЬНОГО ПОСТПРОСВІТНИЦТВА: ДУХОВНА Й БУТТЄВА РЕТРОСПЕКЦІЯ В АКСІОЛОГІЧНОМУ СПРИЙНЯТТІ ХХІ ст. У статті вивчаються філософські принципи діяльності українського мислителя та російського письменника, публіциста й громадського діяча В.Г. Короленка в контексті доби революційного постпросвітництва 1917 – 1921 рр. Акцентується увага на іманентно українських духовно-барокових основах світогляду й буття мислителя, що виявлялися у його оцінках реальності доби, що її переживала Україна зламних часів. Нове тисячоліття структурує власні, часто парадоксальні, візії майбутнього. По суті, йдеться не стільки навіть про творення нових смислів, скільки про новітнє прочитання вже зробленого й вдіяного, про новітню, але, втім, вічно-сучасну інтерпретацію, осмис- леного до того багатьма поколіннями предків, що становлять саму сутність української християнської цивілізаційної одиниці, традиційного духовно-українського розуміння сенсу буття. Саме в цьому трактуванні В.Г. Короленко як філософ, громадський діяч та мислитель виступає тією універсальною особистістю, що персоніфікує щирість дії на рівні духовного сприйняття думки, яка захищає кожну конкретну особистість, кожне життя, незалежно від того, хто (мала чи велика в історичному вимірові індивідуальність) його репрезентує. Є концептуальною диспозиція, що дозволяє трактувати феномен мислителя й гро- мадського діяча, яким був В.Г. Короленко завжди, а у період тимчасового панування в Україні атеїстично-людиноненависницьких ідеологій та практик – особливо, у сенсі неперебутнього ціннісно-смислового обширу, в центрі якого перебуває серце, а відтак – щире перейняття мислителя й громадського діяча стражданнями особистості та соціаль- ною несправедливістю саме у духовно-буттєвому наповненні цього поняття. Земляк В.Г. Короленка і визначний український філософ світового масштабу П.Д. Юркевич так визначив сутнісне підґрунтя цієї світоглядно-громадянської небайдужості, вбачаючи його в наступному: «Хто читає з належною увагою слово Боже, той легко може помітити, що у всіх священних книгах і у всіх богонатхненних письменників серце людське роз- глядається як осердя всього тілесного і духовного життя людини... Серце є хранителем та носієм всіх тілесних сил людини… Серце є осердям душевного й духовного життя людини… в серці починаються... рішучість людини до здійснення тих або інших вчинків; в ньому виникають різноманітні наміри і бажання; воно є зосередженням волі та праг- нень... серце є осердям морального життя людини. В серці єднаються всі моральні стани людини» [1, с. 69-71]. У контексті ще недостатньо вивченої філософії й громадського діаріушу В.Г. Коро- ленка загалом, а періоду 1917 – 1921 років особливо, та їхньої джерельної бази слід прокоментувати декілька із наведених диспозицій міркувань П.Д. Юркевича. Серце для обох філософів є не звужено-тривіальною категорією, яка відповідає лише за тілесний (серце, як відомо, є центром тілесного буття людини як живої істоти) або душевно-емо- тивний стан особистості. Серце є тією категорією, що безпосередньо сполучає світ бут- Павло Ямчук «Наука. Релігія. Суспільство» 2012 № 3 90 тєвий, зримий зі світом духовним – незримим тілесному окові, а вказані вище тілесна та душевно-емоційна категорії розуміння серця підпорядковуються цій найвищій духовній меті. Саме про це йдеться у міркуваннях П.Д. Юркевича і саме це є притаманним й філо- софії та громадській діяльності В.Г. Короленка 1917 – 1921 років, адже в серці «єдна- ються всі моральні стани людини», які визначені, передусім, духовним виміром розуміння серця. Цим виміром української кордоцентричної християнської філософії визначається соціальна поведінка кожної конкретної особистості християнина, адже серце в її розу- мінні є концентрованим у діях людини «зосередженням волі та прагнень» сакральної Сили. Тому, як і в Святому Євангелії, не абстрактне, а ясно персоніфіковане піклування про кожну особистість, а особливо ж – піклування про гнану особистість є прямим обов’язком не лише християнина, а й кожного, хто іманентно поділяє засадничі принципи похідної від християнства – української кордоцентричної філософії й визначених нею принципів соціальної поведінки. Відтак, навіть для невіруючої, проте іманентно включеної в укра- їнський філософський дискурс людини, світло Христової віри, моралі й етики доходило завдяки кордоцентризму, який в добу постпросвітницької зневіри й світоглядної дезорі- єнтації став джерелом розуміння християнської духовності, став способом не втратити себе, залишитися в ціннісно-смисловому просторі дарованої Богом і втриманої крізь численні випробування предками крізь багато століть віри. У цьому універсумові В.Г. Короленко є не лише активним буттєвим продовжувачем закладених Г. Сковородою та П. Юркевичем принципів українського християнського кордоцентризму (до слова, ці принципи можуть розглядатися і як спосіб збереження української християнської ментальності перед лицем всеохоплюючого наступу просвіт- ницького безбожництва) в найнесприятливішу для цього соціально-історичну добу – добу білого й червоного терорів та безсудних розправ, а й є тією постаттю, що для неї, цілком у дусі духовно-громадського, відповідального перед Богом і Вічністю, опору диктату епохи з різних світоглядно-ідеологічних боків людина, попри все, є найвищою цінністю. Певне, загалом сприймаючи ідеї й діяльність новопосталої УНР (можливо саме через те, що з кордоцентричного погляду, цей державний устрій вперше захищав гнану українську духовність та гнаний впродовж багатьох століть український народ), він був далеким і від ідей раннього Д. Донцова, що стверджував: «Для великих рас є щось, що вище за життя одиниць. І для цього “Щось” готові вони жертвувати навіть життям одиниць». Для українського провансальства, просякненого наскрізь дрібно- міщанськими ідеалами звироднілого гуманітаризму… життя одиниць було найвищим «клейнодом» [2, с. 48]. Ці ідеї молодого Д. Донцова, з виданої 1926 року праці, яскраво сполучаються із відомим гаслом В. Маяковського із виданої 1924 року поеми «Владимир Ильич Ленин»: «Горе одиночкам» [3, с. 155]. А ще, зі шкільних хрестоматій багатьом відомим: «Еди- ница! Кому она нужна?! Голос единицы тоньше писка. Кто ее услышит? Разве жена! И то, если не на базаре, а близко. Партия – это единый ураган, из голосов спрессованный тихих и тонких, от него лопаются укрепления врага, как в канонаду от пушек перепонки» [3, с. 165]. У даному контексті мимоволі пригадується улюблений афоризм І.Я. Франка «екстреми ся стикають», який не раз цитував С. Єфремов у «Щоденнику 1923 – 1929 років». Зневага до цінності одиниці, зневажання неповторності індивідуальності як такої були іманентно чужими християнській філософії велетів української думки ХІХ ст.: Т. Шев- ченка, М. Гоголя, П. Юркевича, а відтак – й В. Короленка, а також визначеній їхніми ідеями правовій філософії державотворення доби УНР, оскільки не відповідали ціннісній парадигмі національного світобачення, де євангельська перевага для пастиря «однієї вівці» перед отарою завжди є відчутною, адже християнська любов до людини осягається через індивідуальне сприйняття. Християнсько-гуманістична діяльність В.Г. Короленка доби радикального постпросвітництва… «Наука. Релігія. Суспільство» 2012 № 3 91 Ідеологія, згідно з якою є «Щось», задля якого є виправданим «жертвувати життям одиниць», близька до ідейних декларацій В. Маяковського як більшовицького поета, та є водночас близькою і до ідей монархізму, але вона є й буде в часі й смисловому обши- рові неподоланно віддаленою від духовних засад християнського й кордоцентричного людинолюбства. Тому – ніколи нею не виправдати велич чого б то не було, адже істинна велич цивілізації – в любові до «малих сих». А особливо – до скривджених минущими ідеями та епохою. В такому сенсі саме життя людини і є «найвищим «клейнодом», який слід берегти, адже воно здатне убезпечити цивілізацію й націю зокрема від нищення, адже в краплі цього життя відбивається вічність національної трансценденції. Так само, але вже у буттєвому сенсі, викликає заперечення думка Д. Донцова щодо «провансальства, просякненого наскрізь дрібноміщанськими ідеалами звироднілого гуманітаризму». З цього твердження випливає, що людинолюбство, якого б не було без моральності та етики християнства, є тотожним дрібноміщанському звироднінню. Але буденна практика В.Г. Короленка, зафіксована в «Щоденнику 1917 – 1921 років», засвідчує протилежне. А саме – велич його звичайного подвигу, коли треба було не з примусу, а за велінням сумління мало не щодня іти, ризикуючи життям, своїм і родини, визволяти з ЧК чи Освагу життя майже невідомих йому людей, отих «одиниць», отих «рабів німих», яких, за словом його геніального однодумця слід не зневажати, а навпаки – «возвеличити». Саме їхній голос видавався у іманентно неукраїнських світоглядних ідеологемах «тоньше писка». В цих походах до ЧК і Освагу, безстрашних листах В.Г. Короленка на захист скривджених і загрожених, листах-протестах проти тотальної брехні, що мала системний характер у радикально-постпросвітницьких ідеологічних системах і повсякденності, й був його звичайний християнський подвиг. Подвиг, що його, внаслідок смертельного ризику для письменника, ніяк не сплутати з дрібним міщанським звироднінням. Д. Донцов, певно, що вслід за репрезентантами окресленого Вольтером та іншими свідомими противниками духовного зростання людини й людства, іронізує над носіями святоєвангельської традиції: «Війна для них, незалежно від її мети і наслідків, це зло, “масове мордування”, гідне вже тому всякого осуду, що посягає на “найцінніше”: на життя одиниці» [2, с. 48]. Будь-яка війна – це справді зло. Вона позбавляє життя най- кращих. Тих, що найбільш здатні до звитяги саме тому, що в духовному сенсі мають найвищі чесноти. Ці люди могли б, внаслідок своєї, дарованої Богом, елітарності, зробити набагато більше в науці, техніці, культурі, якби не війна. Натомість, ставши жертвами війни, вони не принесли жодної користі власному народові. Тому іронія Д. Донцова над тим, що «війна – це масове зло, мордування» є зовсім недоречною, адже, згідно з його ж філософією, одиниця ваги І. Вишенського, Т. Шевченка є визначальною. Якщо ж припустити, що під час війни ці особистості раптово (навіть не в бою) загинули, то як саме розвивався б український та й будь-який інший народ? Певне ж так, як розвивається без ідей та діяльності вбитих під час війни: О. Ольжича, О. Теліги, які, до слова, репре- зентували ідеї, близькі до ціннісно-смислової парадигми Д. Донцова. Зрештою, вже навіть не йдеться про очевидні речі, а про те, що внаслідок загибелі багатьох українських вчених, культурних діячів, мислителів під час репресій та Другої світової війни ціннісно- смислова парадигма розвитку України стала суттєво іншою, втративши духовно-буттєві орієнтири та визначальні константи. Україна, за умови відсутності «масового мордування» або й не масового, а пооди- нокого приниження кожної конкретної особистості та народу в цілому як унікальної єдності таких особистостей, йшла б уперед, а не зосереджувалася б на осмисленні та морально-буттєвому надолуженні давно пройденого іншими світовими націями. Відтак – гуманізм В.Г. Короленка є відповідним як до українського християнського кордоцент- ризму, так і до духовного світу християнства загалом, що, серед іншого, застерігає від Павло Ямчук «Наука. Релігія. Суспільство» 2012 № 3 92 права на помсту, яка, несучи ілюзію справедливої відплати, не лише множить кількість жертв, посягаючи цим самим на право Бога судити всіх нас (в цьому праві міститься вищий сенс поняття справедливості), а й руйнує саму особистість, що помщається. Руйнує навіть тоді, якщо ця помста є справедливою з точки зору скривдженого, адже серце як константа єднання світів зримого й незримого, буттєвого і духовного поступається місцем людському звироднінню і стає, як висловився у той самий час П.Г. Тичина, «до краю обіднілим». В.Г. Короленко констатує: «Озвіріння з обох боків, і ваші дії, ваша помста тільки посилює зростання жорстокості» [4, с. 141]. Ці слова були сказані письменником людині, у якої більшовики вбили батька й матір та зґвалтували на очах дружину. Таке визначення, на перший погляд, видається дивним. І справді – хіба можна заперечувати право людини на відплату, заперечувати тоді, коли ця відплата може дати їй бодай ілюзію справедливої кари, яку нездатні гарантувати державні інституції, нехай і хибним чином, але втішить її у незворотному горі та стане застереженням для вбивць і ґвалтівників? З буттєвої точки зору ці аргументи видаються зрозумілими. Але Короленко – репрезен- тант світоглядних універсалій українського кордоцентрично-морального мислення за самим своїм духом, бачить цю ситуацію інакше. Він заперечує будь-яку перспективність подальшого шляху помсти, якою б справедливою вона не видавалась чи була. Помста чи відплата завжди ведуть до незримого з матеріалістичної точки зору, але добре від- чутного всім сущим накопичення зла. Цитовані міркування В.Г. Короленка світоглядно перегукуються з афористично сформульованими Павлом Тичиною у одній з найкращих його збірок «Замість сонетів і октав» (1920 р.) філософемами: «Прокляття всім, прокляття всім, хто звіром став!» [5, с. 92], «не хватайте озлоблених у тюрми: вони самі собі тюрма» [5, с. 96]. І зрештою, у прямій суголосності до самого кордоцентричного духу громадянської філософії й виз- наченої нею діяльності В.Г. Короленка: «Приставайте до партії, де на людину дивляться як на скарб світовий і де всі як один проти кари на смерть» [5, с. 104]. Гадаємо, внаслідок ясної очевидності, немає потреби подавати розгорнене обґрунтування не аналогічності, а прямої тотожності філософських засад В.Г. Короленка та П.Г. Тичини. Слід привернути увагу лише до того, що громадянська мужність, а відтак і перманентні засади громадян- ського суспільства завжди базувалися в українській ментальності, а отже – у вітчизняній дійсності на принципах особистісно, а не абстраговано-віддалено, відчутої моральності, яка іманентно покликається на традиційне національно-релігійне світобачення. Протестуючи проти помсти як акту продовження насильства і зокрема «проти кари на смерть», В.Г. Короленко і П.Г. Тичина пропонують не помножувати, легітимізуючи його удаваною справедливістю, гріх убивства, не розгортати дедалі більше практику терорів у схильній до безсудних або й судових вбивств, аморальній реальності ідеології та практиці радикально-революційного постпросвітництва. Обидва мислителі ґрунтують своє бачення на інтерпретованих ними через особистий духовно-громадянський досвід християнсько-кордоцентричних засадах. Євангельська парадигма, яка вимагає полюбити ворогів своїх, суперечить у своїй універсальній вищості удаваній справедливості прин- ципу терору у відповідь, адже цей принцип породжує ще один виток такого терору, але вже з іншого боку. Ясно виявлена з моральної точки зору справедливість приводів і причин для нового терору або й просто відплати за гріх у філософії В.Г. Короленка та П.Г. Тичини є тим страшнішою, що створює у філософському та морально-етичному сенсах ззовні переконливий симулякр виправданості зла, його обґрунтованості як на початку, так і далі. Виходом із такої тупикової ситуації є лише прощення, яким би важким воно не було. Мислитель усвідомлює й інше. У цій «обґрунтованій відплаті» кров’ю справжнім кривдникам, яка, поширюючись, стрімко набирає ознак неконтрольованої помсти всім, хто знаходиться в інших ідейно- Християнсько-гуманістична діяльність В.Г. Короленка доби радикального постпросвітництва… «Наука. Релігія. Суспільство» 2012 № 3 93 буттєвих спільнотах, часто і найбільше страждають саме ті люди, які не мають жодного відношення до появи першопричини помсти. До слова, під час терору справжнім крив- дникам якраз і вдається уникнути покарання, натомість нищення майже ніколи не вда- ється уникнути невинним. «Право помсти» є одним із найбільш антитетичних до всього світогляду Короленка. Він цілком по-бароковому, розуміє, що саме таке право згублює, не в останню чергу, у духовному й моральному плані душі тих, хто мститься, заводить в оману самозадоволення вирішувати долі інших людей лише на підставі, нехай і нес- праведливої колишньої кривди й власного розсуду. Коли йдеться про українське хрис- тиянське начало як першооснову такого філософського несприйняття В.Г. Короленком і П.Г. Тичиною права на відплату та помсту, то завжди маємо пам’ятати, що воно в баро- кові часи базувалося на біблійному «Аз воздам», ґрунтувалося на принципові Божого суду як справді справедливого хоча б і тому, що Господь незмірно більший від людини у своїй милосердній мудрості, у своєму всевіданні. У часи просвітництва ця духовна основа почала або замовчуватися або піддаватися критиці й осміянню, але сам принцип несприйняття помсти людині людиною залишився у філософії українських моральних авторитетів, мислителів-етиків непорушним, хоча про духовну складову цього принципу ними (вплив доби!) вже не говорилося. Певне вищесказаним теж пояснюється те, що філософське кредо Короленка навіть у добу терорів, має непохитну духовну українську основу, кордоцентричну парадигму, згідно з якою на найважчі справжні кривди слід відповідати пошуком шляхів любові до тих, хто ненавидить нас, шукати способи самому не потрапити у безодню гріха, який скоєно проти тебе, не стати таким самим, як кривдники. Відтак – не загордитися своєю жертовністю, виводячи її в абсолют власної правоти, яка дає дозвіл на будь-які дії, завжди пам’ятаючи, що право на кару є лише у Бога. Григорій Сковорода так осмислював цю духовно-філософську універсалію в «Суперечці біса з Варшавою»: «Всякий, хто обожнив волю свою, є ворог волі Божої і не може увійти у Царство Боже. Яке причастя життю в смерті? А пітьмі у світла?» [6, с. 422]. І ще: «Та ви, полюбивши волю вашу більше від волі Божої, вічно схиляєтеся на шляхи грішних» [6, с. 423]. Ця бароково-християнська максима, повсякчас здійснювана в українському бутті, завжди тією чи іншою мірою була незрозумілою репрезентантам інших культур, навіть у Середньовіччі, тобто у часи її появи й поширення в національних традиціях і звичає- вості, а в добу радикального постпросвітництва, яке характеризувалося, серед іншого, і тотальною карнавалізацією понять, свого роду свідомісним маскарадом, вона ставала не- ясною і для тих моральних лідерів громадськості, хто за власним місцем у суспільстві повинен був би сповідувати саме її настанови. Зауважимо, що з цією ідеєю прощення воро- гів та відмови від помсти В.Г. Короленко звертається саме до діячів УНР. Тобто до тих, хто здатен зрозуміти й почути його. В той самий час у «Щоденникові» цього громадського діяча немає ясно виявлених звернень з таким самим закликом – не мститися, ані до біль- шовиків, ані до денікінців. У зверненнях до них превалює зрозуміле їм соціально-праг- матичне наповнення або відвертий полемізм й викриття невідповідності декларованих ними принципів їх повсякденній практичній діяльності. Євангельське «по ділах і пізнаєте їх», без сумніву, є орієнтиром для В.Г. Короленка при виробленні оцінок всіх ідейних таборів. Як філософська категорія «помста», і це добре зрозуміли фундатори ідеології ради- кального постпросвітництва, крім того, це ще й найбільш придатний до фальсифікованого наповнення старозаповітний концепт («око за око»), який дозволяє утворювати на місці євангельських парадигм, традиційних для української християнської ментальності свого роду симулякр присутності біблійного начала, симулякр освячення войовничого радикально- революційного беззаконня правом на справедливу помсту. В.Г. Короленко, як бароковий мислитель у своїй сутності, добре знав незаперечну істину – справедливої помсти бути Павло Ямчук «Наука. Релігія. Суспільство» 2012 № 3 94 не може, а отже, право на помсту є лише однією з форм олжі, способом введення в оману української християнської громади. Коментуючи жахливі картини огляду ексгумованих денікінцями тіл жертв червоного терору, В.Г. Короленко зауважує: «Все це доводить, що з людським життям, навіть з життям злодіїв, слід поводитись шанобливо. Якби вирок був винесений суддею, то народ хоча б знав, у чому річ, і не приписував би страті функцій політичної помсти. Але… кажу прихильникам нової влади: “Якщо б вирити таким чином тих, хто розстріляний денікінцями… то враження також було б жахливим”» [4, с. 245-246]. Відтак, політична помста, якою небезпідставно люди вважають більшовицькі страти, якщо навіть вона мотивується високими ідейними цілями й аргументами, для україн- ського людинолюбця В.Г. Короленка є неприйнятною понад усе тому, що порушує право на життя будь-кого, приємний він режимові чи ні. У вирі беззаконня й сваволі В.Г. Коро- ленко прагне знати про людину лише те, може чи не може вона загинути без справедливого суду та об’єктивного слідства. Іманентно перебуваючи у євангельському мисленнєвому обширові, він вважає, що жертви, навіть справжні розбійники, завжди гідні співчуття. Цей принцип І. Вишенського, який навіть найзапеклішим своїм противникам не закривав шляху до каяття й Горнього Граду, був притаманний і українському світоглядові В.Г. Короленка, який, як свідчить вищенаведена щоденникова констатація, і більшовиків, і денікінців вважав цілком рівнозначними у скоєнні жахливих позасудових розправ, а з їхньої поведінки робив, позірно парадоксальний, а насправді єдино можливий висновок: «Все це доводить, що з людським життям слід поводитися шанобливо». Для нього картина діяльності і червоних, і білих – однакова не лише у сутності, а й за зримими наслідками. То ж то і зауважує мислитель, що якби вирити «тих, хто розстріляний денікінцями, картина була би не менш жахливою». Лише керований моральністю та законами суд, знову наголошує філософ-етик, є універсальною категорією встановлення істини, спо- собом єднання сакральної справедливості й буттєвого правосуддя. Схильність до такого єднання в добу революції демонстрував на Україні, за його спостереженнями, лише суд в УНР. Суд, який обіцяють офіцери УНР більшовицькому агітаторові, і який Короленко вважає єдино можливим виходом із ситуації, вступає в пряму суперечність із ключовим принципом радикального постпросвітництва, а саме із правом на помсту. «Суд» як філо- софська категорія у мисленні В.Г. Короленка, є водночас і прямою апеляцією до старо- заповітної Книги Суддів, які лиш одні були наділені Богом правом вершити долі смертних. Та й дещо віддалена асоціація зі Страшним Божим Судом, судом Вищої сакральної спра- ведливості, видається також антитетичною до права звичайної людини на помсту. Подо- лання самого бажання справедливо помститись у філософській концепції автора «Щоден- ника» вже є головним виміром опору християнської індивідуальності самій атмосфері радикального постпросвітництва. Тісно пов’язаною з питанням ймовірної відплати з боку «українців» більшовикам і денікінцям за вчинений ними терор є проблема переслідування самих «українців» з боку свідомих ворогів самостійного духовного та політичного існування України. Цій проб- лемі, вочевидь, як проблемі нагальній, В.Г. Короленко приділяє у «Щоденнику» значну увагу. Акцентування на даному колі питань диктується реальною й небезпечною для українства ситуацією, а не упередженнями автора. В обороні жертв насильства В.Г. Коро- ленко не розрізняв людей за будь-якими ознаками, хіба що виділяв із кола ймовірних жертв тих, кому його допомога й право захисту знадобляться у найпершу чергу. Українці належали, як випливає зі «Щоденника», саме до цієї категорії. Вселюдськість іманентно християнських переконань В.Г. Короленка, прагнення стати на оборону українського дискурсу як гнаного начала та визначена такою природою переконань і прагнень автора пряма антитетичність стосовно реальності революційного постпросвітництва, зайвий раз засвідчується й таким міркуванням зі «Щоденника 1917 – 1921 р.», що характеризує противників української християнської ідеї: «Властивість Християнсько-гуманістична діяльність В.Г. Короленка доби радикального постпросвітництва… «Наука. Релігія. Суспільство» 2012 № 3 95 будь-якої охранки – невідворотно розплоджувати безвідповідально безглузді справи. Революційна охранка нічим не відрізняється від жандармської. Перед тим була в ужитку “неблагонадійність”. Тепер “контрреволюційність”» (курсив наш. – П.Я.) [4, с. 146]. Це твердження окреслює, крім іншого, чітке розуміння В.Г. Короленком універсальної ідейної природи імперсько-постпросвітницької ситуації, у якій немає суттєвої розбіж- ності між методами переслідування думки саме тому, що і жандарм, і чекіст слугують сакралізованому профанному началу, а отже – не мають й буттєво-функціональних від- мінностей. Як не мають й відмінних одне від одного обґрунтувань своєї каральної діяль- ності. Позірна відмінність між жандармом і чекістом не могла ввести в оману мислителя так само, як вона вводила в оману сотні мільйонів його сучасників. Хоча, щоправда, деякі з сучасників В.Г. Короленка, такі як: Є. Чикаленко, вже в жовтні 1920 року кон- статували: «“Чрезвичайки”… переважно складаються з... царських жандармів» [7, с. 450]. Саме тому, що В.Г. Короленко розглядав як імперські, так і революційно-більшо- вицькі каральні органи як такі, що слугують не встановленню справедливості або спри- яють неупередженості суду, а як такі, що слугують суспільній легалізації певних ідейних догматів, що покликані мати тотальний вплив на громадянську спільноту, сприяти її ідейному зникненню як цілісної опозиційно-духовної структури. Каральні функції і жандармів, і ЧК знаходились, відтак, на іншому полюсі від християнсько-людинолюб- ського пошуку істини, свободи, віри й права на філософське усамітнення, адже мали за мету всеохоплююче нівелювання індивідуальності як самодостатньої необхідної скла- дової громадянської спільноти. У добу Бароко поява таких державних установлень була неможливою саме тому, що лише після переорієнтації на профанну основу від доби Французької революції, каральні органи почали відігравати роль ідейно-насильницького забезпечення перемоги будь-якого постпросвітницького ідеологічного симулякру (імпер- ського, радикально-соціалістичного, безбожницько-атеїстичного тощо). На таку всео- хопність В.Г. Короленко вказує в іншому місці «Щоденника», стверджуючи: «Всі жан- дарми однакові, але теперішні, напевне, ще гірші» [4, с. 318], а перед тим, звертаючи увагу на свідоме уподібнення радикально-соціалістичного постпросвітництва ХХ ст., «ідеалам» Французької революції: «Підле, криваве мавпування французького терору… в якому винні не одні більшовики, приносить свої плоди» [4, с. 78]. Відтак, аналогія між якобінським просвітницьким терором і терором радикально-соціалістичним для В.Г. Короленка є філософсько-символічною. Вона єднає в спільне зриме смислове ціле ідеологію й практику Просвітництва й Постпросвітництва, а каральну практику виводить на рівень світоглядно-агітаційної одиниці тієї ідеології, яка організовується на олжі. У свою чергу, опір тотальній стратегії наступу ідеології олжі також повинен мати певні аналогії. Володимир Короленко проводить таку світоглядну паралель: «Україна перетворюється на антикомуністичну Вандею. Розповідають, що… диканський ліс ого- лосив свою мобілізацію» [4, с. 312]. У наведеному спостереженні В.Г. Короленка міс- титься не лише пряма світоглядна аналогія між революційною Францією та Російською імперією, аналогія, яка була очевидною й по інший бік барикад – Леніну, але й пряма вказівка на християнський консервативний Опір України радикальним «прогресивним» віянням. Опір, який світоглядно також закоординовується в християнсько-консервативний дискурс доби Бароко. Цей Опір, проте, є більше інтелектуальним, ніж силовим, адже, що може вдіяти чи протиставити стихійний «диканський ліс» потужним і добре органі- зованим муравйовським або денікінським силам? Проте, в той самий час, такий опір, саме світоглядно, був небезпечним і зумовлював люте й підступне переслідування укра- їнської «Вандеї» з боку слуг радикального постпросвітництва. Саме через таке масштабне переслідування носіїв української ідеї консервативно-патріотичного зразка ця проблема постійно знаходиться в центрі філософсько-правозахисної уваги В.Г. Короленка. Павло Ямчук «Наука. Релігія. Суспільство» 2012 № 3 96 Цей духовний Опір українців нищенню власної національної ідентичності мав при- чиною, у першу чергу, моральну незгоду кожного члена української християнської громади, а отже – громади в цілому, з тим, що відбувається з українським народом та його традиціями та звичаями під час радикально-постпросвітницького терору, і як відчай- душний «останній довід» – незгоду, виявлену в формах збройного повстанського опору експансії. Те, що така незгода мала далеко ширший характер, ніж навіть незгода віруючих селян із новою владою, засвідчується й іншими об’єктивними свідченнями. Так само далекий від релігійності, як і В.Г. Короленко, але вихований у християнському громад- сько-родинному дусі, академік С. Єфремов занотовує в «Щоденнику» власні враження від наступу більшовиків на святкування українцями Великодня, а значить і від наступу на українську ідентичність, вже в пореволюційні часи. У записові від 20 квітня 1925 року він з гнівом і сарказмом зазначає: «Йде шалена антирелігійна пропаганда. Ота груба скотина, штурпак отой з луженою глоткою грамофона й душею маніяка сам Дем’ян Бєдний – роз- махнувся на “Євангелію од Дем’яна”, де гнусним тоном... розповідає євангельську історію... Знов на всякі лади експлуатується історія матері, яку Шевченко зробив апотеозою мате- ринства… У Великодню ніч клуби були одкриті… для танців, дітвору натаскували на відповідні пісеньки і випустили її потім, щоб вона чинила бешкети по церквах. Марні зусилля! Церкви… повні, і пропаганда подекуди кінчилась мордобоєм. Перший день Великодня показав, що комунізм зазнав… поразки» (курсив – С.О. Єфремова) [8, с. 225]. Опір, відтак, виникав саме тому, що руйнувалися головні підвалини громадського світогляду, заперечувалася сама його основа. І саме це викликало подекуди, як констатує академік, фізичний спротив такій пропаганді. Цікаво, що В.Г. Короленко і С.О. Єфремов констатують сутнісно один і той самий чинник національного громадського буття. А ще – невіруючий С.О. Єфремов зовсім по-християнському обурений огидним блюзнірством поета-більшовика, спрямованим проти Богородиці. Апелювання до Шевченкової поеми «Марія» свідчить про пряме поєднання загальнохристиянської та національної світо- глядних домінант в українському світогляді першої половини ХХ століття. Прикметно й те, що за ці самі блюзнірські віршики Д. Бєдний «удостоївся» такої ж самої саркас- тичної відзнаки від одного з найкращих російських поетів ХХ століття Сергія Єсеніна, також зафіксовану, очевидно, внаслідок світоглядної спорідненості, в «Щоденнику» С.О. Єфремова: «Ты только хрюкал на Христа Ефим Лакеич Придворов…». Хронологію переслідувань та опору, зафіксовану в «Щоденнику» російського письменника-гуманіста, простежити і легко, і важко, адже прикладів такого дієвого опі- кування з боку В.Г. Короленка долею українських консерваторів-патріотів, яких пере- слідує влада, можна наводити багато. Зупинимо увагу на найбільш характерних. Характе- ризуючи боротьбу денікінців проти «українців», В.Г. Короленко наводить таке пояснення, що вочевидь належить самим денікінцям: «Всі посадові особи, що були при пануванні розбійників (до них, в першу чергу, зарахували петлюрівців та гетьманців – П.Я.) самі розбійники. На тій підставі заарештована була ціла серія земських службовців із Освіти, в тому числі і Овсієнко… Василь Тарасович Карпенко, начальник карно-розвідувального відділення. І це в той час, коли у місті діє зграя відпущених з в’язниці злочинців!» [4, с. 244]. З наведеної цитати видно, що філософський та споріднений з ним соціальний подив автора викликає безглузда ірраціональність подібних вчинків. Саме тому, що ошуканство ставало ідеологічною домінантою, його служителі вдавались до традиційної вже підміни понять і борець проти злодіїв оголошувався злодієм, а натомість, справжні злочинці ставали не лише соціальною, але й ідеологічною владою. Їх біографія в добу радикального постпросвітництва лише сприяла, а не перешко- джала такому, неприродному з християнської й звичаєвої точки зору перевтіленню. Відданість ідеалам національного й вселюдського характеру з боку «українців» й була Християнсько-гуманістична діяльність В.Г. Короленка доби радикального постпросвітництва… «Наука. Релігія. Суспільство» 2012 № 3 97 стимулом до такого неприродного перетворення. Побіжно зауважимо, що якби шанобливо названий автором Василь Тарасович Карпенко на своїй посаді чинив безсудні розстріли, чи як ще інше – порушував християнські основи суспільності, то навряд чи він удостоївся співчуття і протесту проти його переслідування з боку такого гуманіста, яким був Коро- ленко. Захист гнаної української духовно-національної ідентичності філософ і письменник вважає ціннісно пріоритетним. Про це свідчить, зокрема, наступна нотатка: «Денікінці зовсім не визнавали не лише федерацію (з Україною. – П.Я.), а й навіть української куль- тури… кілька місяців тому я прочитав… звістку, що одна з кубанських станиць вирішила заснувати… вчительську семінарію з викладанням рідною (тобто українською) мовою. Через деякий час з’явилося повідомлення, що це не дозволено… Таким чином і на Кубані рідна мова зазнавала обмежень. Це викликало, цілком зрозуміло, опір і закінчилося тим, що кубанська рада пішла проти Денікіна» [4, с. 267]. Цілком очевидно, що симпатії В.Г. Ко- роленка знаходяться на боці кубанських українців, які в мирний спосіб обстоювали власне право на навчання рідною мовою і, відповідно – на підготовку вчителів, які таке навчання могли б провадити. У немотивованій нешанобливості до національних почуттів та освіт- ніх пріоритетів української громадськості з боку режиму Денікіна, В.Г. Короленко цілком слушно вбачає причину протесту кубанських українців проти денікінців. У контексті сказаного промовистою є підсумкова в «Щоденнику» В.Г. Короленка 1917 – 1921 років філософська констатація протистояння між режимом Денікіна та укра- їнською громадськістю на Кубані: «Мухин, як кубанець, зрозуміло, ставиться дуже нега- тивно до денікінства. Розстріл членів ради став початком розвалу добровольчої армії: кубанці одразу відсахнулися. “Зрада” кубанської ради полягала в тому, що вона уклала договір з гірськими народами. Мухин пояснює це прямою необхідністю: поруч з Кубанню живуть горці і кубанцям доводилося польові роботи вести з гвинтівками напоготів. Страта членів ради – жорстоке й криваве безглуздя… Денікін йде в історію далеко не почесним чином» [4, с. 370]. Привертає увагу декілька вагомих моментів. Як вітчизняний мислитель В.Г. Короленко поділяє погляд кубанського українця Мухина на «денікінство» як ідеоло- гічно антиукраїнське явище. Близькою йому є й українська інтерпретація християнської ідеї співжиття в мирі з сусідами, навіть якщо ці сусіди є іншої віри, традицій, звичаєвості. У цій ідеї міститься, до слова – провіщення сучасних концептів буттєвого толеру- вання й зацікавленої поваги до Іншого. В буттєвому вимірові ХХ ст. так само, втім, як і в інші епохи й часи, не можна було вести хліборобське господарство «з гвинтівками напоготів», а отже – слід було шукати компромісів, які б дозволили не войовничий, а творчий характер дружньої співпраці з іншими народами. Власне кажучи, сама одвічна духовна філософія українського хліборобського життя як мирної праці й визначила укладення згаданого договору, за підписання якого члени кубанської ради й були стра- чені денікінцями. В.Г. Короленко цілком обґрунтовано охарактеризував цю страту як «жорстоке й криваве безглуздя». Так само обґрунтовано-логічним є й остаточний вис- новок українського мислителя щодо Денікіна: «Йде в історію далеко не почесним чином». У наведеному визначенні є значна частка кордоцентричного оцінювання, але так само воно є логічно вмотивованим наслідком міркувань В.Г. Короленка над проблемою духов- них та соціальних пріоритетів, що їх має обрати громадськість часів радикального пост- просвітництва. Не останню роль у такому визначенні відігравало ставлення до україн- ської цивілізаційної константи. Відтак, обурення В.Г. Короленка викликала знущальна у своїй суті практика пере- слідування денікінським режимом української мови й культури. У щоденниковому записі від 22 червня 1919 року він зазначає: «Переслідування “українства”… здичавілими вико- навцями прибирає безглузді форми, в земстві вже чули, як папери українською мовою Павло Ямчук «Наука. Релігія. Суспільство» 2012 № 3 98 викликали зауваження: “Что это за собачий язык”. В першому ж наказі… вимагають знищити всі вивіски на галиційській мові. Під час прийому у Штакельберга я звернув його увагу на цей вираз і на те, який образливий смисл у ньому міститься. Українська мова, без сумніву, існує, нею говорять мільйони людей, і не можна забороняти її на Україні. Він подякував і пообіцяв, що знищення вивісок не буде. Проте, воно все-таки було…» [4, с. 243]. У даному разі В.Г. Короленко виступає не лише як філософ та пись- менник, а й як громадський діяч, небайдужість якого до переслідувань українства має форму прямих заяв до влади незалежно від тих небезпек, що ці висловлювання можуть спричинити для письменника особисто. Протест на офіційному прийомі у денікінського чиновника є цьому найкращим підтвердженням, що, в свою чергу, добре ілюструє висловлену нами вище ідею щодо тихої мужності української людини барокового типу, яка не потребує права «жертвувати навіть життям одиниць», а навпаки – ризикує собою, право на життя одиниць обстоюючи. Світоглядна ж причина цих ідей – у глибокій переконаності В.Г. Короленка в тому, що українська мова – мова «мільйонів людей». Це само по собі не дозволяє її зневажливо ігнорувати, а тим більше – забороняти її в країні, де представники цієї мови споконвіку живуть і творять неповторну в світовому цивілізаційному універсумові, духовну культуру. У цьому сенсі є важливим, що В.Г. Короленко, не будучи прямим репрезентантом україно- мовного дискурсу, іманентно стає уособленням дискурсу україноцентричного, в якому єднаються і україномовне і російськомовне, але завше культурно-українське національне начала. Принагідно у цьому ж сенсі пригадується нотатка зі «Щоденника» Олеся Гончара, в якій, зокрема, мовиться: «Навіть при державній несприятливості нація високої культури, тобто інтелектуальної переваги, може боронити і відстоювати себе». З духовно-філософського погляду, для осмислення феномену В.Г. Короленка є важливим і те, що його обурило денікінське визначення: «галицийский язык», застосоване до української мови. Для полтавського філософа українська мова не є «галіцийською», не є ще якоюсь штучно провінціалізованою у своїй територіальній обмеженості мовою. Вона є мовою всього українського народу, тобто тією трансцендентною універсалією, що дозволяє скласти уявлення про весь феноменальний дискурс не одержавленого, на той час, територіально роз’єднаного, проте духовно й культурно цілісного народу як буттєво об’єднаної спільноти, що має ясно виявлену ідентичність, до прикметних ознак якої й відноситься мова. Відтак, практика зневажання мови, означення її як «собачьего языка» в аксіологічній системі В.Г. Короленка дорівнює триванню гноблення української культури, як це було в різних імперіях минулих віків. Так само викликає у В.Г. Короленка обурення й штучне звуження сфер вжитку української мови, нехтування національною гідністю українців. Як іманентно кордоцентричний мислитель В.Г. Короленко тримає в центрі уваги саме ці константи. Добре ілюструють стурбованість В.Г. Короленка долею українців й щоденникові нотатки Є. Чикаленка, де зафіксовані епізоди з життя його родини під владою більшо- виків: «Перед Великоднем явилась вночі політична поліція… після щільного трусу аре- штувала Левка і посадила в “чрезвичайку”, де вже… сиділи українці: В.О. Садовський… С.О. Єфремов, П.Я. Стебницький і багато інших. Ю.М. (дружина Є. Чикаленка Юлія Миколаївна – П.Я.) ходила його визволяти… В політичнім житті українців… майже жоден не приймав участі… вся влада… українців називала “жовто-блакитною сволочью”. Коли відділ, у якому служила Ю.М., написав папір по-українському, то влада вернула його з надписом: “Делопроизводство должно вестись на общегосударственном языке”, – тобто так само, як царська самодержавна влада… життя було таке тяжке, що всі кияни, без огляду на партії і нації невимовно зраділи, коли нарешті більшовики покинули Київ, Християнсько-гуманістична діяльність В.Г. Короленка доби радикального постпросвітництва… «Наука. Релігія. Суспільство» 2012 № 3 99 під напором «петлюринців»… Але радість українців була недовга, бо денікінці другого дня виперли галицьких січових стрільців і запанували в Києві… Денікінці почали чистку Києва… в бувшій чрезвичайці вони найшли трупи проф. Флоринського, Армашевського, Гоголева і багатьох невідомих українських учителів і кооператорів на провінції, яких більшовики порозстрілювали… Денікінці розстріляли не менше, як більшовики…» (курсив наш. – П.Я.) [6, с. 348-349]. Важливим епізодом боротьби В.Г. Короленка проти переслідування «українців» слід також вважати занотований у «Щоденнику» протест автора проти арештів україн- ських патріотів: «Вчора надіслав… листа Раковському… написав… про арешти українців. Більшовики звинувачують і село, і українську інтелігенцію… у ненависті до радянської влади. А між тим, в Росії вже немає іншої влади, яка продовжує все нищити…» [4, с. 368]. Цілком зрозуміло, що протест проти більшовизму з боку основних верств української громади (інтелігенції та селянства) диктується понад усе філософсько-соціальною нез- годою із теорією та практикою радикального постпросвітництва. Протилежними є ціннісно- смислові універсалії української христоцентричної моральності і штучно нав’язана Україні ззовні дійсність терору та розбрату. Аксіологічна незгода українців з цією дій- сністю, що є основною причиною появи «Української Вандеї», викликає приховану подекуди, але набагато частіше відверто виявлену, симпатію у автора «Щоденника» до її репрезентантів – «коломакських повстанців», «диканського лісу» тощо. Арешти укра- їнських патріотів, проти яких протестує В.Г. Короленко, є реакцією на консервативну незгоду української християнської громади з тотальним нищенням всіх без винятку – духовних, моральних, а відтак, і матеріальних – основ громадського життя. В.Г. Короленко глибоко усвідомлює фатальність такого нищення і приреченість у тотальній ідеології будь-якого ідейно-громадського Опору. Але саме ця приреченість та схожість світоглядів викликає в нього органічну потребу стати на захист масово репресованих «українців». Опір полтавської «української Вандеї» тотальному наступові радикально-постпро- світницького ідейно-буттєвого терору мав різні форми. І В.Г. Короленко, як таланови- тий письменник-спостережник, не міг не фіксувати їх: «“Хитрі хохли” вдадуть з себе новообернутих, як вони це роблять у розмовах з усіма комуністами. Ті приїздять і роз- повідають із захопленням про свої легкі успіхи, а між тим, якщо і є щось вірогідне про “почуття народу”, то це глибока ненависть до комунізму, що її сповідує село, особливо українське» (курсив наш. – П.Я.) [4, с. 308]. Такий опір слід, безперечно, назвати пасивним, але саме він найдовше (до тотальних подій 1930-х років) вберігав консервативну хрис- тиянську сутність української громади. Водночас, саме ця форма опору зіграла з укра- їнською громадою лихий жарт, коли замість активного опору вони мовчки і хитро гадали вистояти якраз тоді, коли інші українці – члени Політбюро ЦК КП(б)У та К, виконуючи волю байдужої до життя людини влади, для якої голос, а радше – передсмертний голодний стогін, був «тоньше писка», душили їх «костлявой рукой голода». В.Г. Короленко як мислитель та громадський діяч уважно придивлявся до різних форм опору українства радикальному постпросвітництву, аналітично фіксував факти взаємодії-відторгнення християнсько-консервативної Вандеї з тотальним тиском епохи. Філософський концепт Сковороди «Мир ловил меня, но не поймал», зрештою, також слід розглядати з позиції «хитрого хохла», що слухав, але не дослухався до порад кому- ністів у 1917 – 1921 роках. Феномен опору українського народу радикальному постпро- світництву цікавив В.Г. Короленка не лише світоглядно, але й на філософсько-прогно- стичному рівні. Можна припустити, що спостерігаючи за багатоманітністю такого опору в добу революції та більшовицько-українського протистояння, він міг провістити ту ду- ховну силу, яка, згодом, стане фатальною для радикально-постпросвітницького панування Павло Ямчук «Наука. Релігія. Суспільство» 2012 № 3 100 на теренах Російської імперії, загибель якої далеко пізніше почалась якраз із відродження українського християнства (знаково – від 1000-ліття Хрещення Русі-України) та, зумовлених фактом відродження одвічної христоцентричної парадигми, зусиль до побудови націо- нальної державності. Прогностичність спостережень Короленка, поданих у «Щоденнику», звісно, не мала характеру барокового провісництва, але узгоджувалась із самим духом українського світоглядного оцінювання подій, з типом національної трансценденції. ЛІТЕРАТУРА 1. Юркевич П. Сердце и его значение в духовной жизни человека, по учению Слова Божия / П. Юркевич // Философские произведения. – М. : Правда, 1990. – С. 69-104. 2. Донцов Д. Націоналізм / Донцов Д. – К. : ФОП Стебеляк. – 2011. – 256 с. 3. Маяковский В. Поэмы. Пьесы / Маяковский В. – М. : Правда, 1985. – С. 135-206. 4. Короленко В. Дневник 1917 – 1921 годов. Письма / Короленко В. – М. : Советский писатель, 2001. – 544 с. 5. Тичина П. Десь на дні мого серця / Тичина П. – К. : «Радянський письменник», 1991. – 221 с. 6. Сковорода Г. Пізнай в собі Людину / Сковорода Г. – Львів : Світ, 1995. – 528 с. 7. Чикаленко Є. Щоденник 1919 – 1920 / Чикаленко Є. – Київ-Нью-Йорк : Вид-во імені Олени Теліги, 2005. – 640 с. 8. Єфремов С. Щоденник / Єфремов С. – К.,1997. – 834 с. 9. Гончар О. Щоденники / Гончар О. – К., 2002 – 2004. 10. Чорновіл В. Великий народний поет / В. Чорновіл // Літературознавство. Критика. Журналістика : у 10 т. – К. : «Смолоскип», 2002. – Т. 1. – С. 49-57. Павел Ямчук Христианско-гуманистическая деятельность В.Г. Короленко эпохи радикального постпросветительства: духовная и бытийная ретроспекция в аксиологическом восприятии ХХІ века В статье изучаются философские принципы деятельности украинского мыслителя и российского писателя, публициста и общественного деятеля В.Г. Короленко в контексте эпохи революционного постпросвети- тельства 1917 – 1921 гг. Акцентируется внимание на имманентно украинских духовно-барокковых основах мировоззрения и бытия мыслителя, проявлявшихся в его оценках реальности эпохи, которую переживала Украина времен общественного перелома. Pavlo Jamchuk Spiritual and Existential Retrospection of Christian Humanistic Activity of V.G. Korolenko at the Period of Post-Enlightenment in the Axiological Perception of the XXI Century In the article, the philosophical principles for activity of the Ukrainian philosopher and Russian writer, pamphleter and public figure V.G. Korolenko are investigated in the contest of the period of revolution post-enlightenment in 1917 – 1921. The main attention is paid to the inherently Ukrainian spiritual baroque background of the mindset and essence of the philosopher, which have place in his evaluation of Ukrainian reality in the period of social crisis point. Стаття надійшла до редакції 04.09.2012.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-86850
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	1728-3671
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-01T17:54:58Z
publishDate	2012
publisher	Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України
record_format	dspace
spelling	Ямчук, П. 2015-10-02T20:51:43Z 2015-10-02T20:51:43Z 2012 Християнсько-гуманістична діяльність В.Г. Короленка доби радикального постпросвітництва: духовна й буттєва ретроспекція у аксіологічному сприйнятті ХХІ ст. / П. Ямчук // Наука. Релігія. Суспільство. — 2012. — № 3. — С. 89-100. — Бібліогр.: 10 назв. — укр. 1728-3671 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/86850 82.1 У статті вивчаються філософські принципи діяльності українського мислителя та російського письменника, публіциста й громадського діяча В.Г. Короленка в контексті доби революційного постпросвітництва 1917 – 1921 рр. Акцентується увага на іманентно українських духовно-барокових основах світогляду й буття мислителя, що виявлялися у його оцінках реальності доби, що її переживала Україна зламних часів. В статье изучаются философские принципы деятельности украинского мыслителя и российского писателя, публициста и общественного деятеля В.Г. Короленко в контексте эпохи революционного постпросветительства 1917 – 1921 гг. Акцентируется внимание на имманентно украинских духовно-барокковых основах мировоззрения и бытия мыслителя, проявлявшихся в его оценках реальности эпохи, которую переживала Украина времен общественного перелома. In the article, the philosophical principles for activity of the Ukrainian philosopher and Russian writer, pamphleter and public figure V.G. Korolenko are investigated in the contest of the period of revolution post-enlightenment in 1917 – 1921. The main attention is paid to the inherently Ukrainian spiritual baroque background of the mindset and essence of the philosopher, which have place in his evaluation of Ukrainian reality in the period of social crisis point. uk Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України Наука. Релігія. Суспільство Філософія Християнсько-гуманістична діяльність В.Г. Короленка доби радикального постпросвітництва: духовна й буттєва ретроспекція у аксіологічному сприйнятті ХХІ ст. Христианско-гуманистическая деятельность В.Г. Короленко эпохи радикального постпросветительства: духовная и бытийная ретроспекция в аксиологическом восприятии ХХІ века Spiritual and Existential Retrospection of Christian Humanistic Activity of V.G. Korolenko at the Period of Post-Enlightenment in the Axiological Perception of the XXI Century Article published earlier
spellingShingle	Християнсько-гуманістична діяльність В.Г. Короленка доби радикального постпросвітництва: духовна й буттєва ретроспекція у аксіологічному сприйнятті ХХІ ст. Ямчук, П. Філософія
title	Християнсько-гуманістична діяльність В.Г. Короленка доби радикального постпросвітництва: духовна й буттєва ретроспекція у аксіологічному сприйнятті ХХІ ст.
title_alt	Христианско-гуманистическая деятельность В.Г. Короленко эпохи радикального постпросветительства: духовная и бытийная ретроспекция в аксиологическом восприятии ХХІ века Spiritual and Existential Retrospection of Christian Humanistic Activity of V.G. Korolenko at the Period of Post-Enlightenment in the Axiological Perception of the XXI Century
title_full	Християнсько-гуманістична діяльність В.Г. Короленка доби радикального постпросвітництва: духовна й буттєва ретроспекція у аксіологічному сприйнятті ХХІ ст.
title_fullStr	Християнсько-гуманістична діяльність В.Г. Короленка доби радикального постпросвітництва: духовна й буттєва ретроспекція у аксіологічному сприйнятті ХХІ ст.
title_full_unstemmed	Християнсько-гуманістична діяльність В.Г. Короленка доби радикального постпросвітництва: духовна й буттєва ретроспекція у аксіологічному сприйнятті ХХІ ст.
title_short	Християнсько-гуманістична діяльність В.Г. Короленка доби радикального постпросвітництва: духовна й буттєва ретроспекція у аксіологічному сприйнятті ХХІ ст.
title_sort	християнсько-гуманістична діяльність в.г. короленка доби радикального постпросвітництва: духовна й буттєва ретроспекція у аксіологічному сприйнятті ххі ст.
topic	Філософія
topic_facet	Філософія
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/86850
work_keys_str_mv	AT âmčukp hristiânsʹkogumanístičnadíâlʹnístʹvgkorolenkadobiradikalʹnogopostprosvítnictvaduhovnaibuttêvaretrospekcíâuaksíologíčnomuspriinâttíhhíst AT âmčukp hristianskogumanističeskaâdeâtelʹnostʹvgkorolenkoépohiradikalʹnogopostprosvetitelʹstvaduhovnaâibytiinaâretrospekciâvaksiologičeskomvospriâtiihhíveka AT âmčukp spiritualandexistentialretrospectionofchristianhumanisticactivityofvgkorolenkoattheperiodofpostenlightenmentintheaxiologicalperceptionofthexxicentury

Християнсько-гуманістична діяльність В.Г. Короленка доби радикального постпросвітництва: духовна й буттєва ретроспекція у аксіологічному сприйнятті ХХІ ст.

Institution

Similar Items