70-річчя академіка НАН України О. О. Кришталя
Збережено в:
| Дата: | 2015 |
|---|---|
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
2015
|
| Назва видання: | Вісник НАН України |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/87216 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | 70th anniversary of Academician of NAS of Ukraine O.O. Kryshtal // Вісник Національної академії наук України. — 2015. — № 7. — С. 111. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-87216 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-872162025-02-10T00:20:22Z 70-річчя академіка НАН України О. О. Кришталя 70th anniversary of Academician of NAS of Ukraine O.O. Kryshtal Вітаємо 2015 Article 70th anniversary of Academician of NAS of Ukraine O.O. Kryshtal // Вісник Національної академії наук України. — 2015. — № 7. — С. 111. — укр. 0372-6436 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/87216 uk Вісник НАН України application/pdf Видавничий дім "Академперіодика" НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Вітаємо Вітаємо |
| spellingShingle |
Вітаємо Вітаємо 70-річчя академіка НАН України О. О. Кришталя Вісник НАН України |
| format |
Article |
| title |
70-річчя академіка НАН України О. О. Кришталя |
| title_short |
70-річчя академіка НАН України О. О. Кришталя |
| title_full |
70-річчя академіка НАН України О. О. Кришталя |
| title_fullStr |
70-річчя академіка НАН України О. О. Кришталя |
| title_full_unstemmed |
70-річчя академіка НАН України О. О. Кришталя |
| title_sort |
70-річчя академіка нан україни о. о. кришталя |
| publisher |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України |
| publishDate |
2015 |
| topic_facet |
Вітаємо |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/87216 |
| citation_txt |
70th anniversary of Academician of NAS of Ukraine O.O. Kryshtal // Вісник Національної академії наук України. — 2015. — № 7. — С. 111. — укр. |
| series |
Вісник НАН України |
| first_indexed |
2025-12-02T04:07:14Z |
| last_indexed |
2025-12-02T04:07:14Z |
| _version_ |
1850368001055916032 |
| fulltext |
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2015, № 7 105
НЕМАЄ ІНШОГО МІСЦЯ, ДЕ Б МОЯ
РОБОТА І МОЄ ХОБІ ЗУСТРІЛИСЯ
І ПОЄДНАЛИСЯ ТАК ТІСНО…
До 60-річчя члена-кореспондента НАН України
Т.І. Гундорової
17 липня виповнюється 60 років від дня народження видатного українсько-
го літературознавця і культуролога, завідувача відділу теорії літератури
Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України члена-ко рес пон-
дента НАН України, доктора філологічних наук, професора Тамари Іванів-
ни Гундорової. З нагоди ювілею співробітники Інституту поспілкувалися з
Тамарою Іванівною.
— Тамаро Іванівно, який Ваш перший спогад, пов’язаний із
книжкою?
— Дуже врізався мені в пам’ять один епізод із мого дитин-
ства, пов’язаний з книжкою. Не знаю, чи це дійсно так, але
мені здається, що першою книгою, до того ж придбаною мною
самою, був збірничок «Українські народні пісні». Я побачила
його і захотіла купити (страшенно захотіла, бо навіть зараз
пригадую це відчуття). Можна сказати, що так проявилася
моя перша дитяча закоханість. То була книжечка невеликого
формату, очевидно, видана десь у 1960-х роках. На щастя, там
не було тих пісень, що пізніше додавалися як атрибут радян-
ського фольклору типу колгоспних пісень. То була традиційна
збірка народних пісень, ошатна і невелика за розміром. Я пере-
читувала її разів сто. Може, з того часу мені й подобаються не
великі, а маленькі книжки, людяні, скажемо так, які можна лег-
ко втримати в долоні, з якими одразу здружуєшся. Отже, моє
знайомство з народною творчістю було, як бачите, книжним і
дещо абстрактним. Це дозволяло мені уявляти сцени і характе-
ри, домальовувати їх у своїй уяві. І це давало відчуття традиції.
Традицію я шаную й досі, а от до форм її уславлення і сакралі-
зації ставлюся досить критично.
— Розкажіть, будь ласка, про початок Вашого науково-
го шляху. Хто були Ваші вчителі? Хто справив найбільший
вплив на Ваше формування як науковця?
— Література, тобто читання книг, було моєю великою на-
солодою в дитинстві. До того ж я створювала для себе щось на
Член-кореспондент НАН України
Тамара Іванівна Гундорова
106 ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2015, № 7
ЛЮДИ НАУКИ
кшталт культу з науки. Ще десь у восьмому
класі в підручнику з літератури в розділі про
вшанування Шевченка я прочитала про те, що
в Києві є Інститут літератури імені Шевченка.
Цей момент я пригадую навіть сьогодні. Моє
серце тьохнуло, і я, навіть боячись собі зізна-
тися, захотіла туди потрапити. На щастя, моє
бажання здійснилося. Я опинилася в цьому ін-
ституті і, незважаючи на всякі приємні і непри-
ємні речі, лишаюся йому вірною, бо знаю, що
немає іншого місця, де б моя робота і моє хобі
зустрілися і поєдналися так тісно, як тут.
Щодо мого, так би мовити, посвячення в на-
уку, зізнаюся, що у власній автобіографії я бачу
кілька символічних моментів. З погляду раціо-
нального вони виглядають наївними, однак ці
моменти багато для мене значили, оскільки я
мала розвивати себе саму і для цього потребу-
вала орієнтирів. Десь на першому курсі універ-
ситету я придбала в букіністичному магазині
двотомник статей Олександра Білецького, і він
став для мене талісманом, своєрідним фети-
шем, що символічно пов’язував мене з наукою.
Ці дві книги завжди стояли на моєму столі в
гуртожитку, навіть зараз я маю їх під рукою. Це
не означає, що я перечитувала їх до безтями,
просто вони давали мені відчуття певності. Не
знаю, чому саме статті Білецького справили на
мене таке враження. Може, тому, що я відчула
в них якусь творчу силу, якийсь політ думки,
інтелектуальну імпровізацію. Красномовно
кажучи, мабуть, це був «геній науки».
Цікаво, що десь на другому курсі я потрапи-
ла до квартири О. Білецького і написала про це
замітку до університетської студгазети. Так що
моєю першою публікацією був короткий нарис
про відвідини квартири Олександра Іванови-
ча. Не можна сказати, що саме Білецький став
моїм ідеалом, радше це був знак пов’язаності з
літературознавством, а такого знаку я потре-
бувала, оскільки мені здебільшого доводилося
самій робити себе. Я мала непоганих виклада-
чів, але, на жаль, не таких, які б «вели», тобто
системно займалися зі мною. А загалом, я мала
щастя познайомитися в університеті з такими
прекрасними професорами, як Ісай Якович За-
славський та Галина Кіндратівна Сидоренко.
Я вдячна їм за те, що вони були людьми по-
свяченими і академічними, любили працювати
зі студентами. З ними передусім я і пов’язую
своє народження як філолога.
Пізніше я зустрілася з Леонідом Микола-
йовичем Новиченком, якого вважала і досі
вважаю надзвичайно цікавим і вдумливим лі-
тературознавцем. Нас познайомили через тре-
тіх людей — хтось сказав йому добрі слова про
мене, і я принесла показати свою дипломну
роботу. Новиченко уважно її прочитав і напи-
сав коротеньку записку, де похвалив мене, але
головне, там були слова, що я неодмінно маю
займатися наукою. Так моє власне бажання, в
якому я навіть собі боялася зізнатися, дістало
підтвердження, і я була щаслива.
Зауважу, що для мого внутрішнього цінніс-
ного самовизначення впродовж життя важли-
вими були зустрічі з такими людьми, як Юрій
Шевельов, Юрій Луцький і, як я вже говорила,
Леонід Новиченко. Незважаючи на ідеологічні
відмінності, кожен із них був прекрасним до-
слідником і надзвичайно оригінальною інди-
відуальністю. Їхня присутність у моєму житті
запевнювала дуже важливу для мене річ — що
наука є річчю моральною.
Що ж до наукових авторитетів і вчителів, то
можу лише повторити за Франком, що завжди
радо почуваю себе учнем. Мені приємно вчи-
тися і зараз, я не боюся бути ученицею. Мене
не так цікавлять джерелознавство, першодру-
ки, текстологія, як інтерпретації. Я ціную текст
З Григорієм Грабовичем і Петром Савчаком. Мель-
бурн, Австралія. 1992 р.
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2015, № 7 107
ЛЮДИ НАУКИ
і завжди намагаюся зрозуміти його. Вірю в гер-
меневтику, тобто в те, що існує певне «зчеплен-
ня» читача і тексту, і йому варто довіряти. Вірю
також, що потужність і краса тексту залежать
від того, як багато смислів він може породжу-
вати. Я люблю відчитувати момент присутнос-
ті, як називає це явище Ганс Ульріх Гумбрехт і
на яке спроможний художній текст.
— Тамаро Іванівно, розробка яких науко-
вих проблем, написання яких праць прине-
сли Вам найбільше задоволення?
— Зізнаюся, що мені не цікаво ходити тради-
ційними дорогами, і найважче для мене — го-
ворити загальноприйняті речі. Тому в певному
сенсі усі мої книги є несподіваними, як тема-
тично, так і за своїми підходами. Мабуть, ніхто
інший окрім мене не міг би їх написати. Досить
лише подивитися на назви книг — «Франко —
не Каменяр», «ПроЯвлення Слова», «Після-
чорнобильська бібліотека», «Кіч і література»,
«Транзитна культура», «Femina melancholica»,
щоб відчути, що вони стоять осторонь традицій-
них в Україні назв та уявлень про літературу.
Я зрозуміла з часом особливу когнітивну
силу метафори. Знаходження влучної метафо-
ри, яка проявляє і спрямовує думання, — уже
означає формулювання нового знання. Тому
для мене завжди важливо було знайти певні
метафоричні назви, які б могли сконденсовано
виражати зміст моїх досліджень, вести чита-
ча за собою. Бо книги мої — не просто аналіз
певної тематики, а пропозиція цілого дискурсу,
який іноді ще тільки окреслюється. У певному
сенсі, я започатковувала, іноді цілком неусві-
домлено, нові, досі неактуалізовані в нашому
літературознавстві теми і напрями досліджен-
ня. Так сталося з проблематикою, пов’язаною з
українським модернізмом. Пригадую, що коли
я у 1989 р. виступила зі статтею на цю тему,
сама формула «український модернізм» на
той час просто не існувала. Я сформулювала її
вперше після довгого періоду ігнорування цієї
тематики в радянському літературознавстві, і з
цієї статті розпочалося активне вивчення цього
питання і у нас, і в діаспорі. Я зайнялася кічем,
оскільки бачила, на відміну від традиційних
уявлень про кіч, його культурну потугу, а та-
кож усеприсутність його в сучасному світі — у
мистецтві, спорті, політиці, релігії, дизайні.
Я також завжди мала відчуття відповідаль-
ності за час, у якому я живу, — як свідок, ко-
трий схоплює смисли не застиглими, а в про-
цесі їхнього становлення. Тож саме звідси, з
мого свідчення й діалогу з часом, народилася
моя «Післячорнобильська бібліотека» — до-
слідження про особливий постмодерністський
період української літератури. Постмодернізм
звинувачували і звинувачують в усіх сучасних
гріхах, однак я і сьогодні впевнена, що він ви-
явився тією амортизаційною подушкою, яка
полегшила нам перехід від тоталітаризму до
нової ситуації. Через постмодернізм з його кар-
навалом і грою ми прощалися з соцреалізмом і
освоювали поле свободи, а також створювали
нові словники і нові культурні рівні. Пізніше,
в 2013 р. я назвала цей період «транзитною
культурою» і почала говорити про симптоми
постколоніальної травми, присутні в нашій
соціокультурній свідомості на початку двад-
цять першого століття. І вже сьогодні поняття
«травма», на жаль, стало чи не найпоширені-
шим у нашому житті. Для мене також важли-
З Юрієм Шевельовим. Нью-Йорк.
1997 р.
108 ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2015, № 7
ЛЮДИ НАУКИ
во, що подібне мислення народилося разом із
Чорнобилем, який був і лишається для мене
точкою відліку нової глобальної ситуації — і
епістемологічно, і політично. Як говорив Жан
Бодріяр, після Чорнобиля Берлінська стіна
вже більше не існувала. Я б сказала, що двад-
цять перше століття почалося з Чорнобиля.
— Ви багато подорожуєте, активно спіл-
куєтеся із закордонними колегами. Що най-
більше Вас вразило під час подорожей, що
найбільш зацікавило в системах освіти і на-
уки інших країн?
— Я мала щастя стажуватися в різних універ-
ситетах США, Німеччини, Австралії, Японії, ви-
кладала в Гарварді, Торонто, Грейфсвальді, бра-
ла участь у багатьох зарубіжних конференціях.
Скажу, що десь на початку 1990-х я зрозуміла,
що існувати відрубно від західної гуманітарис-
тики просто не можна, якщо хочеш серйозно за-
йматися наукою. Я почала вивчати англійську
мову, дні і ночі проводила в бібліотеках, освою-
ючи нові напрями та методології. Переломним
виявилося моє стажування в 1991 р. в універси-
теті Монаша в Австралії. Я мала справжнє за-
доволення від того, що західний світ почав мені
відкриватися; я стала його розуміти, відчувати
актуальні теми, в деяких напрямах могла навіть
передбачати нові тенденції. В певному сенсі,
деякі з моїх книг — іноземці, вони писалися в
Гарварді. Так, до речі, сталося, коли я в 2002 р.
цілу книгу посвятила темі меланхолії і «мелан-
холійної жінки», досліджуючи творчість Ольги
Кобилянської. Пізній Зигмунд Фрейд, тобто
той Фрейд, який аналізував природу вже не ми-
нулого дев’ятнадцятого віку з його істерією та
сексуальною сублімацією, а віку двадцятого, з
досвідом революцій, першої світової війни, на-
цизму і тоталітаризму, особливу увагу приділив
таким емоційним станам, як меланхолія і пост-
травматична свідомість. Увесь досвід минулого
століття і початок нинішнього підтверджують
вагу його відкриттів. Як ми прощаємося з ми-
нулим, що таке втрата і скорбота, що значить
пам’ятати і як травма впливає на наш людський
світ, як відбувається гендерне самоусвідомлен-
ня, як переборюється сила імперій — усе це пи-
тання, пов’язані з розривом, скорботою і мелан-
холією. Цілі напрями сучасної гуманітаристики
на Заході працюють сьогодні на цьому полі, і я
щаслива, що розумію їх. Загалом, це особливо
важливо — знати контексти сучасних пошуків,
зокрема і зарубіжної гуманітаристики, щоб оці-
нити оригінальність власної концепції.
На жаль, доводиться часто працювати в по-
рожнечі, оскільки українське літературознав-
ство досі відрізане від західного, і ці контексти
є непрочитаними. Велика біда нашого вітчиз-
няного українознавства, що воно існує локаль-
но, провінційно, так би мовити. Мушу сказати,
що, на моє переконання, ще й сьогодні є вели-
ка різниця між нашою вітчизняною гуманіта-
ристикою і західною. І тут кілька причин. По-
перше, освоєння західної методології відбува-
ється поверхово і не системно; випадково, я б
сказала. По-друге, багато науковців не володі-
ють іноземними мовами і не читають регуляр-
но те, що публікується на Заході. По-третє, у
нас відбувається значне спрощення, а то й під-
міна теоретичних ідей та понять, запозичених
із західних концепцій. По-четверте, наукове
літературознавство в Україні часто підміня-
ється публіцистикою, а то й журналістикою.
Особливо страждає україністика. Тут усе ще
панують стереотипи й ідеологічні лозунги.
— Тамаро Іванівно, так чи інакше Ваші
статті і монографії несуть у собі «пере-
оцінку цінностей», тобто спробу нового по-
Книжковий Арсенал: презентація книги «Транзитна
культура». Київ. 2013 р.
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2015, № 7 109
ЛЮДИ НАУКИ
гляду на українську літературу. Чим би Ви
самі пояснили такий свій «дух спротиву»?
— Я б сказала, що «дух спротиву» народжу-
ється з відчуття свободи, яку я дуже ціную. Це
означає передусім, що я намагаюся так повер-
нути тему дослідження, щоб вона стала ціка-
вою для мене особисто. Я також звертаю увагу
на питання, які з погляду загальноприйнято-
го нібито і не викликають питань. Скажімо, я
однією з перших, і не лише в Україні, почала
говорити про переформулювання тези «євро-
пейський модернізм» на «європейські модер-
нізми», звертаючи тим самим увагу на різно-
рідність модерністських практик у літературах,
включно з українською. До цього говорилося,
навпаки, про «неповноцінність» модернізму в
українській літературі, оскільки він інакший,
аніж на Заході. Мене не влаштовувала загаль-
ноприйнята в Україні тенденція освячувати
ідеологічним клеймом постать того чи іншого
письменника типу «великий Кобзар», «вели-
кий Каменяр», і я написала книжку «Фран-
ко — не Каменяр», де показала багатоманіт-
ність і складність авторського індивідуального
письма Івана Франка. Я також звернула увагу
на ще одну, крім Кобзаря, маску Тараса Шев-
ченка — Кобзаря Дармограя, яка є профанною
й самоіронічною. Адже Шевченко не родився
так званим «Кобзарем», а, як творча постать,
свідомо обрав собі такий образ для символіч-
ної (культурної і поетичної) самоідентифіка-
ції. В літературі і культурі загалом не так бага-
то самоочевидної, здавалося б, «органіки», як
це наголошувалося в радянські часи, і значно
більше «конструкцій» — естетичних, ідеоло-
гічних, культурних, які автори створюють для
себе, і що головніше — для читачів.
Я також намагаюся ставити питання, які, на
моє переконання, мають актуальне значення,
тобто відповідають на запити часу. У цьому
плані я виходжу поза традиційне поле літера-
турознавства і ступаю на поле культурологіч-
них та антропологічних студій. Скажімо, мене
цікавить, як література омовляє так зване «не-
омовлене», тобто те, про що не можна сказати
традиційним способом, і це стосується, скажі-
мо, чорнобильської травми чи платонічного жі-
ночого роману. Мене цікавить рецепція того ж
Шевченка чи Гоголя в сучасній культурі, і я го-
ворю про «поп-Шевченка» чи аналізую так зва-
ну «Гоголь-індустрію». Як говорила пророчиця
Кассандра в Лесі Українки, просто «я бачу» по-
інакшому і тому не піддаюся владі стереотипів.
Адже писати про українську літературу можна
і не з обов’язку чи задля пропаганди, а так, щоб
було цікаво про неї знати і тим, хто не знає про
неї нічого, але знає, скажімо, про американську,
німецьку чи російську літературу. Мабуть, най-
більшим визнанням для мене були ті моменти,
коли люди, які вважали українську літературу
здебільшого просто нецікавою або навіть при-
мітивною, прочитавши мої книжки, підходили
до мене і говорили, що я змінила їхнє уявлення
про цю літературу.
Для мене вдумливе читання тексту, я б ска-
зала, близьке читання стає передумовою дослі-
дження. Власне з цього читання і народжується
моє альтернативне мислення. Я не прагну про-
вокувати, хоча свідома того, що в сучасному
світі саме провокація часто виступає двигуном
знання і, звичайно ж, слави. Однак провокація
ніколи не була для мене самоціллю.
На жаль, українське літературознавство на-
громадило так багато стереотипів і кліше, що
вони підмінили собою літературну практику,
перетворили літературу на ікону, до якої зась
Презентація книг в офісі Фулбрайта. Київ. 2014 р.
110 ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2015, № 7
ЛЮДИ НАУКИ
торкатися, і всяке неординарне мислення асо-
ціюється з посяганням на «святині». Мій «дух
спротиву» говорить навпаки, що українська
література повинна позбутися табуйованих
місць, що вона багатюща і надзвичайно цікава,
треба лише зуміти про неї говорити. Думаю,
необхідно написати нові дослідження про всіх
українських класиків, причому такі книги ма-
ють бути різного стилю та рівня — і суто на-
укові, і популярні. Повинні б з’явитися різні
історико-літературні нариси, так само призна-
чені для різної аудиторії, з акцентами на ціка-
вих фактах, подіях і текстах. Мій «дух спроти-
ву» говорить також, що треба змінити програ-
ми викладання літератури в школі і перестати
вчити дітей історії літератури, а натомість на-
вчати їх читати і просто розуміти літературу. А
загалом, я б назвала себе людиною пострадян-
ською, правда, мене називали також «космо-
політом». На щастя, за «космополітизм» зараз
не заарештовують. Мені тяжко уявити себе і в
параметрах канонічного радянського літерату-
рознавства, і в параметрах ідеологічного націо-
налістичного дискурсу. Так що в певному сенсі
я є продуктом української незалежності, яка
уможливила і мою дослідницьку свободу.
— Які напрями дослідження у сучасній
філології Ви вважаєте пріоритетними для
себе і для українського літературознавства
в цілому?
— Проблему українського літературознав-
ства я бачу в тому, що, по-перше, у ньому розми-
ті критерії і не розділені між собою рівні і жанри
публіцистичної статті, наукової розвідки, ідео-
логічної агітки, суб’єктивного фейлетону. Усе це
загально називається літературознавством. По-
друге, існує свого роду клановість — читають-
ся переважно «свої», ті, хто належить до певної
локальної тусовки, причому такі тусовки легко
охрещуються поважним словом «школа». По-
третє, засвоєння модних західних імен і понять
лишається переважно поверховим, відфільтро-
ваним і часто спотвореним поганими перекла-
дами та незнанням контекстів, у яких сформу-
лювалися ці люди і поняття. І найголовніше,
загальна інституційна організація гуманітарної
науки в Україні зовсім не сприяє впровадженню
інноваційних напрямів та концепцій. Для цього,
з одного боку, потрібні невеликі, програмно ске-
ровані на дослідження тієї чи іншої проблеми
групи та центри, де співробітники працювали
б на контрактній основі. З другого боку, необ-
хідна широка мережа грантів, яка б забезпечу-
вала можливість повноцінно працювати над
проектами, а не шукати заробітків. Зрештою,
в Україні повинна повернутися цінність науки
і науковця-експерта. Не торгівці і малі підпри-
ємці, а науковці мають стати передусім основою
середнього класу.
Щодо напрямів, то, на мою думку, важливо
усвідомити запит у сучасному світі до міждис-
циплінарних досліджень. Літературознавство
на Заході давно вже стало складовою культу-
рологічних студій — гендерних, постколоні-
альних, досліджень поп-культури, досліджень
травми, пам’яті, пост-гуманізму і т.п. Це не
означає, що вмирає філологія як така, одначе
вона трансформується, що не є безболісним.
На жаль, у багатьох відношеннях українське
літературознавство лишилося ще у ХІХ віці.
З власного досвіду, як член Координаційної
ради, яка затверджує теми кандидатських і
докторських дисертацій з літературознавства,
можу сказати, що лише кожна тридцята тема є
оригінальною. Прикро говорити, але особливо
на це страждають дослідження з української
літератури. Що це означає? Очевидно, значне
домінування стереотипів у цій галузі і надмір
тих, хто претендує називатися науковцем.
Однак є і позитивні речі. Минулі два деся-
тиліття ми спостерігали болісний generation
gap між старшим поколінням науковців, сфор-
мованих ще за радянських часів і не завжди
сприйнятливих до новітніх теорій і впливів,
та молодим поколінням науковців, котре радо
освоювало нові підходи, але ще не мало по-
трібних знань. З них на сьогодні вже склало-
ся середнє покоління — покоління амбітних,
посвячених і компетентних дослідників, які
спроможні бути і керівниками тем, і керівни-
ками інституцій. Я в них вірю.
Розмову вели Л.С. Бербенець, О.Р. Омельчук,
Л.М. Демська-Будзуляк, Н.І. Гаврилюк, О.П. Михед
|