Творчість як вікно у підсвідомість (інтерв’ю з академіком НАН України О.О. Кришталем)

Про мозок людини як найскладнішу та найдосконалішу з відомих нам структур, про свідомість як адаптивний щабель еволюції, про творчість як процес комунікації свідомого і підсвідомого ми говорили з відомим українським нейрофізіологом, професором, академіком НАН України, членом&#x...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Вісник НАН України
Date:	2015
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Видавничий дім "Академперіодика" НАН України 2015
Subjects:	Інтерв’ю
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/87369
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Творчість як вікно у підсвідомість (інтерв’ю з академіком НАН України О.О. Кришталем) // Вісник Національної академії наук України. — 2015. — № 9. — С. 13-20. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1860031908936679424
citation_txt	Творчість як вікно у підсвідомість (інтерв’ю з академіком НАН України О.О. Кришталем) // Вісник Національної академії наук України. — 2015. — № 9. — С. 13-20. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Вісник НАН України
description	Про мозок людини як найскладнішу та найдосконалішу з відомих нам структур, про свідомість як адаптивний щабель еволюції, про творчість як процес комунікації свідомого і підсвідомого ми говорили з відомим українським нейрофізіологом, професором, академіком НАН України, членом РАН та Європейської академії наук, директором Інституту фізіології ім. О.О. Богомольця НАН України Олегом Олександровичем Кришталем.
first_indexed	2025-12-07T16:52:26Z
format	Article
fulltext	ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2015, № 9 13 ІНТЕРВ’ЮІНТЕРВ’Ю ТВОРЧІСТЬ ЯК ВІКНО У ПІДСВІДОМІСТЬ Інтерв’ю з академіком НАН України О.О. Кришталем Про мозок людини як найскладнішу та найдосконалішу з відомих нам структур, про свідомість як адаптивний щабель еволюції, про творчість як процес комунікації свідомого і підсвідомого ми говорили з відомим укра- їнським нейрофізіологом, професором, академіком НАН України, членом РАН та Європейської академії наук, директором Інституту фізіології ім. О.О. Богомольця НАН України Олегом Олександровичем Кришталем. – Олегу Олександровичу, Ви обирали фах на початку 60-х років. Чому саме дослідження мозку? Адже в той час ще ні- чого не провіщало майбутнього розквіту нейронауки. Роз- кажіть про себе, будь ласка. – Народився я в Києві. Мої батьки були вченими, і починаю- чи з 4-річного віку я регулярно виїздив з ними в ентомологічні експедиції. Це було надзвичайно цікаво, бо я міг спостерігати те, про що більшість моїх однолітків навіть не підозрювали. Я бачив потужні смерчі на Півдні України, майже як на знаме- нитій «алеї торнадо» в Америці, я бачив нашестя сарани і зни- щені нею поля, що нагадували апокаліптичні біблійні картини. З дитинства я мав схильність до самоаналізу, дуже рано в мене проявилося відчуття рефлексії. Дотепер яскраво пам’ятаю, як ще зовсім малим я щось накоїв і мене поставили в куток. Стою, ридма ридаю від образи, і раптом у якусь мить я нібито побачив себе збоку, відчув свою індивідуальність, яку не можна пока- рати, не можна образити. І це було диво, щось таємниче, щось дуже особисте. Потім, через багато років, уперше прочитавши «Війну і мир» Толстого, мене глибоко вразив епізод, коли П’єр Безухов потрапляє у полон до французів. Пам’ятаєте? «В плену держат меня. Кого? Меня? Меня – мою бессмертную душу!». Це так перекликалося з моїм дитячим усвідомленням власного Я, моїм відкриттям цього дива! З того часу Толстой став моїм духовним проводирем. 14 ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2015, № 9 ІНТЕРВ’Ю У дитинстві я спочатку мріяв стати пись- менником, але дорослі пояснили мені, що в радянській системі для цього насамперед по- трібно навчитися брехати. – Батько пояснив? – Ні. Батько взагалі уникав політичних роз- мов. Він зазнав дуже серйозної психологічної травми, потрапивши під час війни у полон, півтора року відсидів у таборі смерті, а потім ще довго перебував під пильним оком органів НКВС. Він був професором Київського уні- верситету, і перевіряли його дуже ретельно. Не раз бувало, що по дорозі з роботи додому, а жили ми тоді на Жилянській, біля батька раптом зупинялося чорне авто, і офіцер НКВС запрошував його сісти в машину. Повірте мені, це було справді страшно. Батька везли на якусь квартиру, де його показували людям, які були в тому самому таборі, щоб переконатися, що він не співпрацював з німцями. Доходило до того, що ми намагалися вдома уникати во- лошкового кольору, який асоціювався у батька з форменим кашкетом служби безпеки. Ходив я у звичайну українську школу, без поглибленого вивчення якихось предметів, учився добре, оскільки навчання за шкільною програмою давалося мені напрочуд легко. Крім того, батько вважав за потрібне, щоб я оволодів англійською мовою, за що я йому тепер дуже вдячний. Після уроків я відвідував ще заняття з англійської та музики (це вже за ініціативою мами). Слух у мене був абсолютний, а ось тех- ніка виконання, чесно кажучи, шкутильгала, і вчителька музики на моєму прикладі навіть де- монструвала іншим учням, що дар божий – це ще далеко не все. Проте вчителька англійської дуже пишалася моїми успіхами і навіть казала моїй матері, що її син – геній. Я і сам це підоз- рював, але коли дізнався, що мої уявлення про себе збігаються з думкою сторонньої людини, загордився не на жарт. Отже, школу я закін- чив з медаллю і яскраво вираженою манією величності. Уже тоді я хотів вивчати мозок – той інструмент, завдяки якому я вважав себе особливим, тому збирався вступати на біофак, але мене збив з обраного шляху мій репетитор з фізики. У ті роки фізика була найпрестижні- шою галуззю науки, і він зіграв на моїй често- любності, порекомендувавши піти на фізичний факультет. Так я став студентом-фізиком. Однак майже одразу з’ясувалося, що ніякий я не геній – після звичайної шкільної програ- ми мій рівень знання фізики і математики був набагато нижчим порівняно з іншими студен- тами, які закінчували переважно спеціалізова- ні школи, були переможцями олімпіад і таке інше. Я відчував себе повним бовдуром і ледь- ледь витягував перші сесії на «трійки». Це був страшенний удар по моїх амбіціях. Якимось дивом мені вдалося приборкати розчарування й уникнути комплексу неповноцінності. Я зро- зумів, що вибору в мене немає, почав наздога- няти і вже у другій половині навчання більш- менш вирівнявся, а державні екзамени витри- мав на «відмінно». Однак стійке переконання, що найважливі- шим у науці є вивчення мозку, як носія особис- тості, у мене залишилося. Тому на останньому курсі я прийшов до Інституту фізіології, де й познайомився з моїм майбутнім науковим ке- рівником Платоном Григоровичем Костюком. Проте в аспірантуру мене не взяли, а це загро- жувало потрапити на два роки в армію, чого мені дуже не хотілося. Батько врятував мене, взявши до заочної аспірантури в Університет, а працювати я залишився тут, в Інституті, як інтелектуальний чорнороб. Стала в приго- ді спеціальність, яку я отримав на військовій кафедрі, – інженер радіолокаційних станцій. Інституту було передано кілька списаних вій- ськових радіолокаторів, і я, використовуючи їх частини, примудрявся створювати потрібні для досліджень прилади, яких на той час не було у Радянському Союзі. Однак така ситуа- ція знову болісно зачепила мою честолюбність. Мало того, що я, вже доросла людина, мав звер- татися по допомогу до батька, та ще й фахівцю з університетським дипломом бути механіком з точних приладів… Тому я працював як шале- ний. Уже за два роки я захистив кандидатську дисертацію на тому, що вперше у СРСР поста- вив дуже важливий метод досліджень. Так я нарешті став науковим співробітником. ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2015, № 9 15 ІНТЕРВ’Ю Велике враження на мене справило те, що мої перші статті, надруковані в закордонних журналах (а моя перша закордонна публіка- ція вийшла в рік захисту дисертації, у 1970 р.), мали відгук у західних колег, мені почали над- ходити листи, запити на відбитки, і я збагнув, що кар’єру вченого потрібно робити у світовій науковій спільноті. Я дуже вдячний долі, що моїм науковим керівником був Платон Григо- рович Костюк, видатний учений з міжнарод- ним мисленням, погляд якого був відкритий у світ. Він познайомив мене із закордонними колегами, вивів мене, так би мовити, на нові горизонти. Тільки тоді я збагнув, наскільки допомогло мені вільне володіння англійською, на якому наполягав мій батько, а я спочатку опирався. – А як далі складалася Ваша наукова кар’єра? Що Ви відчували, коли зрозуміли, що зробили відкриття? – Справжня моя наукова кар’єра розпоча- лася в 1975 р., коли мені вдалося створити аб- солютно новий метод дослідження, який зго- дом став загальновизнаним у світі. Одночас- но з нашими німецькими колегами, Ервіном Неєром і Бертом Закманом, ми працювали над однією й тією самою проблемою. Ми роз- робляли електрофізіологічну методику для вивчення властивостей іонних каналів. Наші дослідження розвивалися майже паралельно, перетворившись на своєрідне змагання, що стимулювало несамовитий темп робіт. І на першому етапі ми виграли. Уперше у світі нам вдалося замінити цитоплазму і внутрішньо- клітинний вміст нервової клітини на штучне середовище. Коли я побачив на екрані осци- лографа пік, що відповідав нервовому імпуль- су, то зрозумів, що в мене все вийшло. Це був дуже яскравий момент найвищого емоційного напруження. Я вискочив у коридор з криками: «Ми маємо перфузію!». І хоча до розв’язання основної проблеми було ще далеко, у моїй го- лові раптово склалася вся картина. Ми опу- блікували наші результати у Nature та в інших авторитетних журналах. Це був мій перший похід за славою (сміється). – А на другому етапі? – А на другому етапі німецькі друзі нас ви- передили. Далі потрібно було ізолювати фраг- мент клітинної мембрани, для чого використо- вувалися спеціальні мікропіпетки. Відмінність наших підходів полягала в тому, що ми робили електроди з пластику, а Неєр витягував їх зі скла. І йому першому вдалося зареєструвати активність окремих молекул, що беруть участь у формуванні сигналів у нейронах. У 1991 р. за розроблення методу локальної фіксації потен- ціалу Е. Неєру і Б. Закману було присуджено Нобелівську премію. – Тобто, така своєрідна гра долі? – Так. Загалом у науці випадок відіграє дуже помітну роль. Головні свої наукові відкриття я зробив у 1980–1983 рр., і елемент випадко- вості в них також був присутній. З відкриттям рецепторів протонів узагалі вийшла цікава іс- торія. Ми з Володимиром Івановичем Підо- плічком, моїм товаришем дитинства, з яким разом ходили на музику та англійську, робили чергове рутинне дослідження. У лабораторії нам допомагала студентка, яка була тоді ва- гітна і подумки перебувала дуже далеко від пробірок. Дівчина забула забуферити розчин (тобто встановити певну його кислотність), і коли ми почали вивчати ці зразки, то побачи- ли дуже дивну картину. Експеримент потрібно було б поставити заново, але зненацька у мене в голові все стало на свої місця, я зміг інтер- претувати і, як з’ясувалося згодом, правильно інтерпретувати дані. Буквально за одну ніч ми знайшли відповіді на головні запитання. Я був упевнений, що відкрито новий рецеп- тор, який активується протонами, і ми одразу опублікували статтю в авторитетному міжна- родному журналі. Однак все ж таки черв’як сумнівів гриз, і сильно. Адже ми виявили ре- цептор не безпосередньо, а за його активністю. Тоді ще не було методів молекулярної біології, які б дозволяли відклонувати молекулу, такі методи з’явилися лише через 10 років. І той черв’як постійно мучив мене. Виходило, що протони (Н+), які в організмі є скрізь, віді- грають сигнальну роль, таку саму, як і відомі 16 ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2015, № 9 ІНТЕРВ’Ю молекули-нейромедіатори. Десь трохи підкис- лилося середовище – і пішов сигнал. Повіри- ти в це було дійсно важко. Я вирішив, що слід пошукати ще щось таке, що не є протоном, але відкриває ці рецептори. Ми виготовили гомо- генати з усіх тканин тіла миші – від мозку до кишок, відцентрифугували їх і приклали отри- мані розчини до сенсорних нейронів. У резуль- таті ми побачили, що нейрони активуються, але жодного стосунку до рецептора протонів це не мало. Перед нами була нова таємниця. Ми почали розмірковувати: що ж таке доступне і розчинне є в кожній клітині? І відповідь при- йшла – АТФ. Так ми відкрили іонотропний ре- цептор АТФ, тобто рецептор, який активує ка- нал під дією цієї молекули. Ну й усе. Після цих двох відкриттів я вже став ученим «в законі»: обидва рецептори (тепер, після клонування, вони звуться ASIC і P2X), крім того, що були новими, ще й могли відігравати важливу роль у первинній рецепції болю. – Розкажіть, будь ласка, що таке біль і в якому напрямі розвиваються дослідження зараз. – Біль – це емоція, тобто вона існує в мозку. Ця емоція корисна, якщо вона попереджає про небезпеку ушкодження організму, і шкідлива, якщо вона триває довго. Сигнал спочатку ви- никає у первинних рецепторах болю – ноци- цепторах (від лат. nocens – шкідливий), роз- ташованих у мембранах периферичних сен- сорних нейронів. На сьогодні, на жаль, немає анальгезивних лікарських засобів, що діють на ноцицептори. Ми поки що використовуємо нестероїдні протизапальні препарати або у ви- падках сильного болю – опіати. Речовини цих класів при довготривалому застосуванні пога- но впливають на організм і, крім того, нервова система реагує на них так, що дозу потрібно постійно збільшувати. Оскільки ноцицепція – це рецепція шкоди, вона реагує на такі індикатори порушень в організмі, як іони водню, АТФ тощо. Напри- клад, процеси запалення, ішемії, травмування супроводжуються зміною кислотно-лужного балансу в бік підкислення, а під час дефор- мацій або загибелі клітин виділяється АТФ. Специфічні блокатори відповідних ноцицеп- торів стануть анальгетиками наступного по- коління. У нашому Інституті ми проводимо дослідження за кількома напрямами: шукаємо спеціалізовані молекули в природі, синтезує- мо нові малі молекули, що пригнічують дію ноцицепторів, намагаємося використовувати методи фізіологічного контролю механізмів ноцицепції. – Загалом природа впорядкована досить раціонально. Чому після зняття небезпеки біль залишається? – Тому що природі, еволюції, Молекулі жи- вого, назвіть як хочете, за великим рахунком наплювати на те, що ми відчуваємо муку. Для неї онкологічний хворий – це відпрацьований матеріал, він не є потенційним передавачем генів, і його страждання Молекулу не цікав- лять. Звільнення нас від муки не входить до переліку її цілей. Проте ми знаємо, що в си- туаціях, коли біль заважає порятунку організ- му, мозок приймає єдине правильне рішення і відключає больові рецептори. Узагалі стрес – це засіб, який мобілізує всі резерви організ- му, але це миттєвий механізм, який не можна застосовувати тривалий час. Тому ми й нама- гаємося втрутитися, провести корекцію, ви- правити те, що нам заважає. Слід зазначити, що поки на практиці ми не так уже й далеко просунулися в цьому напрямі, однак ми почи- наємо розуміти механізми болю. Я особисто вважаю, що єдиного рішення з «магічної кулі» не буде, як не буде і єдиної пігулки від раку. Кінцевий результат один – емоція, але при- чин дуже багато. Ось нещодавно з’ясувалося, що відкриті нами ASIC-рецептори багато- функціональні, тобто це не тільки рецептори болю. Виявилося, що вони є майже в усіх без винятку нервових клітинах ссавців. Це дещо змінює наші попередні уявлення про роботу мозку за схемою молекула – імпульс – моле- кула. Виявляється, що всі нейрони пульсують хмаринками протонів, змінюючи рH середо- вища, а це підкислення, у свою чергу, активує ASIC-рецептори. ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2015, № 9 17 ІНТЕРВ’Ю – Олегу Олександровичу, розкажіть, будь ласка, що ми сьогодні вже знаємо про наш мозок. – У другій половині ХХ ст. нейрофізіологи розшифрували всі електричні і фізико-хімічні процеси, що відбуваються в мозку. Механізми ми знаємо. Якщо по нейронах сигнали пере- даються електричними імпульсами, то в між- нейронних контактах, синапсах, ці імпульси конвертуються в хімічні сигнали. Нервовий імпульс запускає цілу «диявольську кухню» іонообмінних і біохімічних процесів. У нейро- нах є синаптичні пухирці, всередині пухирців є спеціальні молекули – нейромедіатори. Під дією нервового імпульсу пухирці дифундують до поверхні синапсу, вивільняють ці медіатори, медіатори сідають на рецептори, рецептори від- кривають канали, по каналах проходять іони, і в такий спосіб збуджується наступний нейрон. Така система, умовно кажучи, може перебува- ти у двох станах (реально їх більше). Синапси розмножуються при нашому навчанні. Міст- кість цієї системи контактів величезна. Мозок людини має близько 100 млрд нейронів, кожен з нейронів має 10 тис. синапсів. Кількість мож- ливих комбінацій у станах такої системи біль- ша за число атомів у відомому нам Всесвіті. Ми ще зовсім мало розуміємо механізм пам’яті. Ось людина навчається, вправляючи свій мозок. У результаті навчання в її мозку щось змінилося. Пам’ять означає, що в моз- ку залишився відбиток. Ми знаємо, де він – у синапсах. Там наше Я. При функціонуванні мозку синапси здатні змінювати свої власти- вості, причому здатні змінювати їх надовго. Упродовж життя всі молекули нашого тіла, окрім кісток, змінюються по кілька разів, а ми пам’ятаємо ім’я матері. Як? Не знаю. Деталь- ний механізм цього процесу ще не відомий. Однією з найважливіших функцій мозку людини є свідомість. Ми не знаємо, як її визна- чити словами. Свідомість стала предметом на- уки буквально в останнє десятиліття, до того про неї лише філософствували. Френсіс Крік узагалі вважав, що давати визначення свідо- мості ще зарано, потім усе одно його потрібно буде міняти. Проте кожен з нас свою свідомість прекрасно усвідомлює. Є точка зору дуже осві- чених людей, які вважають, що свідомість – це просто гримаса природи, що вона зовсім не обов’язково є атрибутом живого. Не беруся од- нозначно сказати, наскільки це правильно, але існує й інший погляд. Подивімося на метелика. Народившись, він уже має програму дій, вона «зашита» у ньому, як у комп’ютері. Вчитися йому не потрібно. Більш складна система у мурах і бджіл – вони мають ніби вивернуту навиворіт колективну свідомість. Передача інформації в такій сис- темі відбувається не лише всередині мозку, а й зовні, між окремими особинами, за допомогою запахів чи рухів. Тому окремі комахи мають елементи навчання, але це тільки елементи. У птахів – нащадків динозаврів, що дожили до наших часів, – з навчанням справи кращі, ніж у комах. Є окремі види птахів, здатні на- віть використовувати знаряддя праці, скажі- мо, ворони. Але, наприклад, з курчам можна побавитися – перший рухомий предмет курча сприймає за матір. Британські вчені жартома провели такий експеримент: у момент наро- дження курчати вони протягли перед ним ци- ліндр, і з цього моменту капелюх замінив йому матір. Це – властивість навчатися лише один раз, ситуаційно. І, нарешті, ссавці. На щурах було показано, що навколишній світ вписуєть- ся на чисту дошку їхнього мозку. Одну групу новонароджених щурів залишили в природ- них умовах, вони зростали в норах, а другу групу помістили в ускладнене середовище, на своєрідний дитячий майданчик з лабіринтами, трубами, гірками, білчиними колесами. Вия- вилося, що в особин другої групи синаптичних зв’язків було набагато більше, ніж у першій групі. Отже, у ссавців мозок формується навко- лишнім світом, тому здатність до адаптації в них незрівнянно гнучкіша. Навчаючись, мо- зок створює моделі внутрішніх станів живих чинників свого оточення, зіставляючи їх із власним внутрішнім станом. У мозку виникає «теорія чужих розумів», яка допомагає адапту- ватися до оточення. Такий мозок є свідомим. Отже, свідомість не є монополією людини. Ця 18 ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2015, № 9 ІНТЕРВ’Ю властивість розвивалася еволюційно, як засіб адаптації. Ссавці, живучи у зграях, стають ще й соціальними істотами. Їм потрібно постій- но мати у своєму мозку моделі чужих мізків. Коли вовки полюють на кабана, вожак, що бі- жить попереду, мусить точно знати, на що зда- тен «вовк Петро» і чого можна чекати від «вов- ка Івана». Він має прогнозувати, як діятимуть вовки Іван і Петро, якщо зміниться поведінка кабана. Зі здатності уявляти собі внутрішній стан оточення виникає свідомість як здатність уявляти власний внутрішній стан. Свідомість – явище принципово соціальне. Фізично наші мізки дісталися нам від предків, але їх «прошивка» визначається культурою, в якій сконцентровано досвід попередніх поко- лінь. Мозок навчається у середовищі, а середо- вище постійно змінюється людьми. Немовля при народженні потрапляє в культурне оточен- ня, що існує на цю мить, сприймає його і впро- довж життя посильно розвиває це середовище, щоб передати його нащадкам у більш усклад- неному вигляді. Культура змінює мозок люди- ни, а зміни у мізках розвивають культуру. – Тобто ми не наслідуємо те, чого навчи- лися наші предки? – Наслідуємо, але не генетично, а через змі- нене предками середовище. Є такий мислений експеримент: якщо уявити собі, що ми змогли перемістити немовля з епохи Леонардо да Вінчі у сучасність і дитина розплющує очі у нашому сьогоденні, то вона нічим не відрізнятиметься від інших дітей. За цей час наш мозок не змі- нився, оскільки біологічна еволюція тривала мільйони років і розвивалася вертикально – вверх по дарвінівському дереву життя. Про- те зараз є підстави вважати, що обмін генами може відбуватися й горизонтально, завдяки ві- русам. Крім того, є епігенетичні, набуті в рам- ках життя, зміни геному. Геном особини в кінці життя відрізняється від того, що був на почат- ку. Тому, можливо, в експерименті з дитиною з епохи Леонардо не все так просто. – Я правильно розумію, що свідомість по- трібна нам для навчання і взаємодії з інши- ми особинами? – Тут напрошується аналогія з комп’ютером: свідомість – інтерфейс між соціальною одини- цею, Я, та її мозком. Мозок працює з величез- ною швидкодією, обробляючи інформацію на своїй внутрішній мові, а потім видає нам ре- зультат у вигляді думок – уже мовою, доступ- ною нашому Я. Усе, що ми робимо добре, ми робимо на рівні підсвідомості. Навчання зво- диться до того, щоб переводити наші навички зі свідомості у підсвідомість. Я можу сказати, що навчився керувати автомобілем, коли пе- рестав думати про наступний рух, який мені потрібно зробити. Я все роблю швидко, тому що не витрачаю час на передачу інформації у вигляді думок. Але людина може чогось навчи- тися лише після того, як пропустить це через свідомість. Для спілкування з іншою особою ми маємо зафіксувати наші думки, висловити їх, підкрі- плюючи жестами та мімікою, тому що часто однієї лише мови нам не вистачає. Якщо я хочу передати щось більше – мої відчуття, образи, які виникають під час бесіди, я маю обрати інший спосіб – написати картину, музику чи художній роман. Наша спільнота складається з особистостей, тому що ми не можемо проник- нути в думки і душу один одного. Ми можемо лише на основі наших спостережень побудува- ти модель іншої особистості. Отже, люди спілкуються між собою за допо- могою мови та за допомогою мистецтва. Мені здається, що в майбутньому наука зможе роз- шифрувати закономірності мистецтва і відкриє людству можливість передавати величезні об- сяги інформації, пов’язаної із нашими базови- ми властивостями, у зовсім інший спосіб, ніж ми робимо це зараз. Уже тепер ситуація зі спіл- куванням і передачею інформації перестає нас задовольняти, щось усередині нас шукає інший шлях, але поки що натикається на стіну. Однак проникнути за цю стіну все ж можливо. Вікно в інший вимір нашого мозку існує. Іноді воно виплескує нам такі речі, як осяяння, натхнен- ня, і тоді в нас народжуються ідеї чи витвори мистецтва. А іноді й нам вдається зазирнути крізь стіну. Всі, кому довелося пережити мить великої смертельної загрози, знають це відчут- ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2015, № 9 19 ІНТЕРВ’Ю тя, коли час ніби зупиняється. Чому? Тому що під час стресу наша свідомість на якусь частку секунди отримує можливість обробляти інфор- мацію безпосередньо, без перекладу її на мову, що підвищує швидкість прийняття рішення до такого рівня, який у звичайній ситуації ми і уявити не можемо. Правильніше навіть ска- зати, що ми отримуємо змогу подивитися на навколишній світ крізь це вікно. Сьогодні найпотужнішою галуззю біології є нейронаука. Щорічне зібрання американсько- го товариства нейронаук минулого року поєд- нало близько 40 тис. учених. Лише 5 будівель у світі можуть вмістити таку кількість делегатів. Це такий собі своєрідний науковий хадж. І ко- жен з учасників цього зібрання працює в сво- єму окремому напрямі. Ну, наприклад, регу- лярно проходять усесвітні симпозіуми на тему «Про що говорить немовляті обличчя матері». Надзвичайна активність у науковій сфері при- водить до того, що спеціалізація і деталізація наукових досліджень стає такою широкою, що на рівні окремої особистості її вже неможли- во охопити й усвідомити. Результати науки втрачають індивідуальну умоглядність, вони потребують уже зовсім іншого мисленого під- ходу. На це здатний лише Соляріс. – Колективний знеособлений Розум, як у Лема? – Так. Подальша еволюція мозку, скоріш за все, полягатиме у розширенні вікна у підсвідо- мість. Мова слів – це мова свідомості, підсві- домість має метамову. У наш час основна до- ступна нам форма метамови – це мистецтво. Об’єднання науки з мистецтвом зумовить якіс- не розширення пізнання і самопізнання. Це пе- респів думок Тейяра де Шардена з його точкою Омега, ідей Вернадського про ноосферу. Крім того, додайте сюди ідею Геї про єдність усього живого. Зараз повільний механізм біологічної еволюції замінено історією людської культури. Людство перебирає на себе функції Молекули, а отже, має забезпечити гармонійну єдність усього живого, піднявшись на інший щабель, створивши свідому спільноту, в якій зникнуть межі між особистостями. – Як на мене, ідея про знеособлену розум- ну спільноту звучить якось моторошно… Олегу Олександровичу, а Ви відчуваєте в собі потенціал зробити ще якесь наукове відкриття? – Та ні! Про що Ви?! Наукові відкриття ро- блять у 35, максимум 45 років. Саме в цьому віці я й вистрелив із великокаліберної гарма- ти, причому вистрелив не по горобцях. А по- тім учений, як правило, присвячує себе адмі- ністративній і, що дуже важливо, експертній діяльності. – Чому так? – Справа у гормональному стані. Без моти- вації нічого не виходить. Одна з моїх книг по- чинається фразою, яка і є відповіддю на Ваше запитання: «Мотивація – рабиня світлячка емоцій». На пік кар’єри саме і припадає най- вища емоційна концентрація, яка дає шалену, таку необхідну для розумового прориву, моти- вацію. – От ми і торкнулися питання Вашої творчості як письменника. Ви написали дві художні книги. Роман «Гомункулус» уперше було надруковано 1995 р. у журна- лі «Нева» і він здобув тоді золоту медаль журналу як найкращий роман року; 2000 р. його було видано у Франції під назвою «Moi et Mon Double» (Я і мій двійник). Друга кни- га – роман-есе «К пению птиц». Як виникли ці книги? Чи відчували Ви муки творчості, коли писали їх? – Роман «Гомункулус» я писав, так би мо- вити, правильно. Спочатку я його задумав, по- будував фабулу, до речі, досить цікаву фабулу, потім упродовж кількох років працював над текстом. Взагалі, на мою думку, вийшла дуже непогана книга. А от із романом «К пению птиц» усе було інакше. Ця книга народилася з однієї короткої фрази, про яку я тільки що зга- дував. Мотивація – рабиня світлячка емоцій. Це був спалах. Записавши одного дня у щоден- нику це речення, я просто почав писати далі. «К пению птиц» – це інтуїтивна проза, про- рив, виплеск думок. Можливо, вона виникла 20 ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2015, № 9 ІНТЕРВ’Ю зарано, злегка випередивши свій час. Допоки я писав її, відчував щось неймовірне. То була суміш найвищого задоволення і страху. Кож- ного вечора, лягаючи спати, мене переслідував жах: а що, як уранці вікно, крізь яке лилися думки, не відчиниться? І одного разу я зрозу- мів, що завершив книгу: вікно у підсвідомість зачинилося. Нічні кошмари стали дійсністю. Я звик до оргастичної насолоди творчості, і її відсутність спричинювала таке спустошення, таку депресію, що навіть не знаю, як мені вда- лося це подолати. Імовірно, мій тодішній стан можна порівняти з ломкою наркомана. З того часу я нічого не пишу, вірячи, що «К пению птиц» – найголовніше досягнення мого жит- тя. Пам’ятаєте, як Светоній описує останні хвилини римського імператора Нерона, який усе життя вважав себе великим актором. Не- рон ходив по залі, віддавав останні розпоря- дження і, постійно схлипуючи, зітхав: «Qualis artifex pereo! – Який актор гине!». Може, так тужитиме і мій дух, коли тлінне тіло лежатиме у Великому конференц-залі Академії: «Який письменник загинув!» (сміється). Розмову вела Олена МЕЛЕЖИК
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-87369
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	0372-6436
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T16:52:26Z
publishDate	2015
publisher	Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
record_format	dspace
spelling	2015-10-17T16:50:23Z 2015-10-17T16:50:23Z 2015 Творчість як вікно у підсвідомість (інтерв’ю з академіком НАН України О.О. Кришталем) // Вісник Національної академії наук України. — 2015. — № 9. — С. 13-20. — укр. 0372-6436 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/87369 Про мозок людини як найскладнішу та найдосконалішу з відомих нам структур, про свідомість як адаптивний щабель еволюції, про творчість як процес комунікації свідомого і підсвідомого ми говорили з відомим українським нейрофізіологом, професором, академіком НАН України, членом РАН та Європейської академії наук, директором Інституту фізіології ім. О.О. Богомольця НАН України Олегом Олександровичем Кришталем. uk Видавничий дім "Академперіодика" НАН України Вісник НАН України Інтерв’ю Творчість як вікно у підсвідомість (інтерв’ю з академіком НАН України О.О. Кришталем) Article published earlier
spellingShingle	Творчість як вікно у підсвідомість (інтерв’ю з академіком НАН України О.О. Кришталем) Інтерв’ю
title	Творчість як вікно у підсвідомість (інтерв’ю з академіком НАН України О.О. Кришталем)
title_full	Творчість як вікно у підсвідомість (інтерв’ю з академіком НАН України О.О. Кришталем)
title_fullStr	Творчість як вікно у підсвідомість (інтерв’ю з академіком НАН України О.О. Кришталем)
title_full_unstemmed	Творчість як вікно у підсвідомість (інтерв’ю з академіком НАН України О.О. Кришталем)
title_short	Творчість як вікно у підсвідомість (інтерв’ю з академіком НАН України О.О. Кришталем)
title_sort	творчість як вікно у підсвідомість (інтерв’ю з академіком нан україни о.о. кришталем)
topic	Інтерв’ю
topic_facet	Інтерв’ю
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/87369

Творчість як вікно у підсвідомість (інтерв’ю з академіком НАН України О.О. Кришталем)

Institution

Similar Items