Постать Олександра Кониського у публіцистиці Сергія Єфремова 1900 – 1919 років
Метою статті є аналіз публіцистичних текстів відомого літературознавця, критика, публіциста Сергія Єфремова (1876–1939), в яких відбився процес меморіалізації
 образу громадського діяча та письменника О. Я. Кониського (1836–1900). Автор на
 підставі теорії колективної пам’яті розгляд...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Сiверянський лiтопис |
|---|---|
| Дата: | 2015 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2015
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/88992 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Постать Олександра Кониського у публіцистиці Сергія Єфремова 1900 – 1919 років / С. Іваницька // Сiверянський лiтопис. — 2015. — № 4. — С. 157-176. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860238186767187968 |
|---|---|
| author | Іваницька, С. |
| author_facet | Іваницька, С. |
| citation_txt | Постать Олександра Кониського у публіцистиці Сергія Єфремова 1900 – 1919 років / С. Іваницька // Сiверянський лiтопис. — 2015. — № 4. — С. 157-176. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Сiверянський лiтопис |
| description | Метою статті є аналіз публіцистичних текстів відомого літературознавця, критика, публіциста Сергія Єфремова (1876–1939), в яких відбився процес меморіалізації
образу громадського діяча та письменника О. Я. Кониського (1836–1900). Автор на
підставі теорії колективної пам’яті розглядає національну ліберально-народницьку
еліту як «уявлену спільноту», що задля формування власної ідентичності потребувала «винайдення традиції», творила «місця пам’яті», канонізувала «знакові» постаті українського руху. Археографічна частина роботи містить нотатки, некрологи, статті
й посвяти на честь Олександра Кониського, написані С. Єфремовим в 1900–1919 роках та опубліковані на шпальтах часописів «Літературно-науковий вістник», «Киевская газета», «Киевская старина», «Книгарь», газети «Рада».
Целью статьи является анализ публицистических текстов известного литературоведа, критика, публициста Сергея Ефремова (1876–1939), в которых отразился
процесс мемориализации образа общественного деятеля и писателя А. Я. Конисского
(1836–1900). Используя теорию коллективной памяти, автор рассматривает национальную либерально-народническую элиту как «воображаемое сообщество», которое
для формирования собственной идентичности нуждалось в «изобретении традиций»,
творило «места памяти», канонизировало «знаковые» фигуры украинского движения.
Археографическая часть работы содержит заметки, некрологи, статьи и посвящения в честь Александра Конисского, написанные С. Ефремовым в 1900–1919 годах и опубликованные на страницах журналов «Литературно-научный вестник», «Киевская
газета», «Киевская старина», «Книгарь», газеты «Рада».
The article aims is analyze of journalistic texts of known literary critic, journalist, public figure
Sergei Yefremov (1876-1939), which reflected of the process of creating a commemorative
image of the public figure and writer O. Y. Konysky (1836-1900). Author based on the theory
of collective memory examines national liberal-populist elite as «imagined community», which
for to form a collective identity is need of the «invention of tradition», of the creation «places of
memory» and the canonization «symbolic» leaders of the Ukrainian movement. Archeographic
part of this work contains notes, obituaries, articles in honor of Alexander Konysky, which S.
Yefremov written in the years 1900-1919 and published on the pages of magazines «Literary
and Scientific vistnyk», «Kievskaya Gazeta», «Kiev’s antiquity», «Knyhar», newspapers
«Rada». There are some conclusions that introduction of Yefremov’s journalistic heritage lets
to trace the process of designing by contemporaries of A. Konysky’s image, give new arguments
on specificity and interpretation of results of his work. S. Yefremov pointed of O. Konysky’s
outstanding study of by Taras Shevchenko, considered him is the founder of this literary research
direction, called one of the «recognized masters of fiction», had seen confrontation O. Konysky
and M. Dragomanov. The policy of national culture, «the battle for history», differentiation
own and other people’s experience, awakening civil society, personal responsibility of the ideas
and actions, the actual combination of the slogans of national liberation and social justice is
a list of problems that are solved for its activities A. Konysky (to 1900) and S. Yefremov (to
1920). Getting to know the Yefremov’s journalism texts can trace the metamorphosis memorial
Konysky’s image of the in the context of space-time transformations.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:26:22Z |
| format | Article |
| fulltext |
Сіверянський літопис 157
УДК: 94:329.12(092)»18/19«
Світлана Іваницька.
ПОСТАТЬ ОЛЕКСАНДРА КОНИСЬКОГО
У ПУБЛІЦИСТИЦІ СЕРГІЯ ЄФРЕМОВА
1900 – 1919 років1
Метою статті є аналіз публіцистичних текстів відомого літературознавця, кри-
тика, публіциста Сергія Єфремова (1876–1939), в яких відбився процес меморіалізації
образу громадського діяча та письменника О. Я. Кониського (1836–1900). Автор на
підставі теорії колективної пам’яті розглядає національну ліберально-народницьку
еліту як «уявлену спільноту», що задля формування власної ідентичності потребува-
ла «винайдення традиції», творила «місця пам’яті», канонізувала «знакові» постаті
українського руху. Археографічна частина роботи містить нотатки, некрологи, статті
й посвяти на честь Олександра Кониського, написані С. Єфремовим в 1900–1919 роках
та опубліковані на шпальтах часописів «Літературно-науковий вістник», «Киевская
газета», «Киевская старина», «Книгарь», газети «Рада».
Ключові слова: С. О. Єфремов, О. Я. Кониський, публіцистика, меморіальний образ,
колективна пам’ять.
Меморіалізація і в певному сенсі «канонізація» постаті уродженця Чернігівщи-
ни, видатного громадського діяча, письменника, публіциста, видавця Олександра
Яковича Кониського (1836–1900) розпочалась одразу після його відходу в вічність2.
Із представників інтелігенції Наддніпрянщини найбільш активно до цього процесу
долучився Сергій Олександрович Єфремов (1876–1939) – провідний український
журналіст, літературний критик, літературознавець, співзасновник Української де-
мократично-радикальної партії (грудень 1905–1907 рр.), в подальшому лідер Укра-
їнської партії соціалістів-федералістів (1917–1920 рр.), академік ВУАН. Незважаючи
на досить значну кількість праць останніх років, присвячених С. Єфремову3, питання
щодо специфіки творення ним у своїх публіцистичних текстах меморіального образу
О. Кониського не було предметом спеціальної уваги фахівців. Сергій Олександрович
з любов’ю та пієтетом протягом десятиріч задокументував на шпальтах україномовної
й російськомовної преси меморіальні образи сучасників, у певному сенсі виступаючи
активним творцем «місць пам’яті» покоління «Молодої України», генерації «людей
90-х років», що виступали провідною силою трансформаційних процесів пізньоімпер-
ської доби і вели провід на початках Української національної революції 1917–1921
рр. Зважаючи на актуалізацію проблеми конструювання колективної й історичної
пам’яті в сучасній гуманітаристиці, ми вирішили звернутися до з’ясування названого
питання. Як уявляється, оприлюднення маловідомих або й зовсім забутих публіцис-
тичних текстів Сергія Єфремова дозволить не лише документовано реконструювати
образ О. Кониського у просторі національної пам’яті, але й посприяє подальшій по-
пуляризації єфремовського творчого доробку.
Спонукальним мотивом звернення до заявленої теми є також наближення двох
ювілейних дат (180-річчя з дня народження Олександра Кониського та 140-річчя з
дня народження Сергія Єфремова), потреба ушанування пам’яті цих символічних
© Іваницька Світлана Григорівна – кандидат історичних наук, доцент кафедри
соціально-гуманітарних дисциплін Запорізького інституту економіки та інформа-
ційних технологій.
158 Сіверянський літопис
постатей модерної доби націєтворення. Творча й етична спадщина С. Єфремова так,
як і його практичного навчителя в політиці О. Кониського, багато в чому суголосна
настроям і думкам сучасності. Політика національної культури, «бої за історію»,
розмежування «свого – чужого» досвіду, пробудження громадянського суспільства,
особиста відповідальність за ідеї та вчинки, реальне поєднання гасел національного
визволення й соціальної справедливості – це лише побіжний перелік проблем, які
вирішували протягом своєї діяльності О. Кониський (до 1900 р.) і С. Єфремов (до
1920 р.) і які не втратили своєї значущості в умовах кризової України.
Стосовно методології дослідження відзначимо, що розглядаємо українську на-
ціональну ліберально-народницьку еліту як «уявлену спільноту», що в процесі фор-
мування колективної ідентичності потребувала «винайдення традицій» та творила
«місця пам’яті», відчуваючи потребу в канонізації, глорифікації та меморіалізації
«знакових» постатей українського руху. Процес конструювання колективної свідомості
цієї спільноти вимагав встановлення зв’язку з минулим, ритуалізації, формалізації,
універсалізації певного досвіду. Досвід втрати – реальної або уявної, але пережитої
з не меншою пристрастю і силою – значною мірою сприяв усталенню колективної
ідентичності конкретної елітарної групи. Важливе значення мав факт неодноразовості
й повторюваності такого переживання.
Механізм творення «місць пам’яті», меморіальних «святинь» найбільш адекватно
пояснюється через теорію колективної пам’яті. Так, за Полем Коннертоном, робота
з пригадування і збереження в пам’яті проявляється у різний спосіб, приховано чи
явно і на різних рівнях нашого досвіду/переживання. Світ того, хто сприймає, ви-
значений межами часового сприйняття і є структурованим; це – комплекс очікувань,
базованих на запам’ятовуванні4. Пам’ять окремих осіб, наголошував французький
історик П’єра Нора, не є в повному розумінні індивідуальною, бо кожен індивід є
представником певної соціальної групи, і ця пам’ять актуалізується в думках, вчинках,
діях. Тобто пам’ять виникає у процесі соціалізації особи і зміст її пам’яті визначається
тим соціальним середовищем, в якому перебуває індивід. Пам‘ять розвивається у часі
разом із групами індивідів і залишається в пережитому ними досвіді як колективна
(«…спогад або сукупність свідомих чи несвідомих спогадів про досвід, пережитий і/
або перетворений на міф живою спільнотою, до ідентичності якої невід’ємно належить
відчуття минулого …»)5. Важливою є думка П. Нора, що «пам’ять – це життя, носія-
ми якої завжди виступають живі соціальні групи, і в цьому сенсі вона знаходиться в
процесі постійної еволюції, вона відкрита діалектиці запам’ятовування і амнезії, не
звітує собі в своїх послідовних деформаціях, підвладна всім засобам використання і
маніпуляціям, здатна на тривалі приховані періоди і раптові пожвавлення ... Пам’ять
– це завжди актуальний феномен, зв’язок з вічним сьогоденням, що переживається...
Пам’ять з причин своєї чуттєвої і магічної природи уживається тільки з тими деталями,
які їй зручні. Вона живиться туманними, багатоплановими, глобальними і текучими,
частковими або символічними спогадами, вона чутлива до всіх трансферів, відобра-
жень, заборон або проекцій... Пам’ять вміщує спогад в священне, історія його звідти
виганяє, роблячи його прозаїчним. Пам’ять породжується тією соціальною групою,
яку вона згуртовує,… пам’ять за своєю природою множинна і неподільна, колективна
і індивідуальна»6.
Зазначимо вагу персоналістики у грандіозному публіцистичному доробку С. Єф-
ремова. Сам він подібний інтерес мотивував таким чином: «…вже й сама біографія
неабиякої людини дуже буває цікава, стаючи часто тим фокусом, що збирає в собі
проміння інтелектуального життя, розкиданого навкруги себе визначною люди-
ною…»7. У зрілому віці проникливо зазначав у мемуарах: «Померли люде. Рідко про
них згадують. Але не померли … в нас, що нових дожили часів, їхні впливи, ті наслідки
невмирущі їхнього життя, трудного, неспокійного. І образи їх ясні сяяли за темних
часів лихоліть, і за теперішнього тьмяного переступного часу нуртування розбудженого
життя, – нехай же сяятимуть і за яснішої будуччини…»8. Своєрідним єфремовським
кредо в ставленні до діячів старшого покоління українського руху – «шістдесятників»
і «старогромадовців» – є рядки з посвяти О. Кониському: «Треба знати і з подякою
Сіверянський літопис 159
згадувати наших діячів передрозсвітньої доби, серед яких раз-у-раз Кониському на-
лежатиме одно з найпочесніших місць. […] життя тих людей – то наша власна історія,
історія рідного краю, і тут ми вже не маємо права «отговариваться незнанием», або
виступати забудьками...»9. Щодо низки єфремовських некрологів, І. Б. Гирич слушно
зазначає, що «разом вони складають своєрідну персоналістичну енциклопедію, з якої,
може, половини немає у жодній із сучасних енциклопедій. Серед добре знаних діячів
половина – особи, про яких ми сьогодні нічого майже не знаємо» 10.
… Пострадянська українська гуманітаристика все пильніше виявляє зацікавлення
різноманітною й кипучою діяльністю Олександра Яковича Кониського. Так, йому
вже присвячено кілька дисертацій з різних наукових галузей, монографія11, значна
кількість фахових статей. Чернігівські історики Т. П. Демченко та О. О. Мисюра у
передмові до листів О. Кониського до І. Шрага зазначають, що «аналіз літератури
дійсно дає деякі підстави для твердження, що роль О. Кониського у розвитку на-
ціонально-визвольного руху повною мірою була усвідомлена вже по його смерті. У
некрологах чітко прослідковується думка про певну недооцінку справ і головне самої
присутності в житті Києва й України цієї постаті, місце якої так ніхто й не посів. І річ
не в тім, що за О. Кониським щиро жалкують представники молоді, до виховання, чи
краще сказати, вишколу яких в численних гуртках він доклав так багато зусиль...»12.
Дослідники справедливо вважають, що в останні десятиліття ХХ ст. відбулися відчутні
зміни у трактуванні спадщини та й життєвого шляху Кониського. «Із автора оповідань
про тяжку народну долю, затятого націоналіста й безкомпромісного противника со-
ціалістичних ідей він став трактуватися як представник тієї нечисленної національно
свідомої української інтелігенції, спільними, і часто жертовними, зусиллями якої за-
кладалися підвалини і національно-визвольного руху, й українських партій, і самої
нації»13. Археограф Г. Стариков акцентує, що «не дивлячись на кілька присвячених
Кониському дисертаційних робіт, він є «малоприсутнім» не тільки в інтелектуальному
вимірі, але і «фізичному». Так, його будинки у Києві не збережено, відсутні меморі-
альні дошки у пов’язаних з ним та його діяльністю містах (Києві, Чернігові, Полтаві,
Львові), йому не встановлено жодного погруддя, не випущено навіть марки, монети,
поштового конверта тощо… На сьогодні відчутною є потреба синтетичної монографії,
написання якої найближчим часом навряд чи можливе через недостатню дослідженість
архівної та публіцистичної спадщини Олександра Кониського, зокрема і питання
про його щоденники»14. Детальніше знайомство з єфремовською публіцистичною
спадщиною 1900-1919 рр. дозволяє простежити процес конструювання сучасниками
й однодумцями образу О. Кониського в контексті доби, подати нові аргументи щодо
вияснення специфіки й підсумків його діяльності.
Аналізуючи фактори соціалізації представників молодшої генерації українського
руху, сучасні автори з різних ракурсів висвітлюють вплив О. Кониського на своїх
«вихованців»15. Так, І. Б. Гирич, торкаючись питання внеску Кониського в процес мо-
дерного українського націєтворення, відзначає, що, крім М. Грушевського, О. Конись-
кий залишив після себе низку інших визначних громадських діячів, зорганізованих
спочатку у видавництві «Вік». Його правою і лівою рукою в молодій громаді були
О. Лотоцький і С. Єфремов, люди, що віддали все життя національному відродженню
українського народу. Кожен з «годованців» О. Кониського успадкував одну з іпоста-
сей таланту свого вчителя. Сергій Єфремов став провідним публіцистом, головним
речником громадського життя, «совістю нації» (данина О. Кониському – полум’яному
публіцисту «Правди», «Зорі» та ін. журналів та газет). О. Лотоцький відбувся як
провідний очільник петербурзької української громади, «посол» України в україн-
ській столиці, посередник всіх видавничих проектів, які проводив через цензуру, як
ключова фігура у скасуванні Емського указу 1876 р. (О. Кониський постійно воював
з цим указом упродовж усього життя та боровся постійно з цензурними перепонами).
Василь Доманицький продовжив справу О. Кониського в ділянці шевченкознавства
і видав 1907 р. перший науково-критичний «Кобзар» Т. Шевченка, про що завжди
мріяв О. Кониський. С. Єфремов теж продовжував шевченкознавську працю вчите-
ля… Володимир Дурдуківський став найвизначнішим педагогом, директором Першої
160 Сіверянський літопис
української гімназії ім. Т. Шевченка на Наддніпрянщині, чим продовжив заповіт
О. Кониського про творення власної національної школи. Федір Матушевський став
редактором першої щоденної газети Великої України «Рада», рупора української ідеї,
який також мріяв створити свого часу О. Кониський16.
Стосовно формування світогляду молодого С. Єфремова, І. Б. Гирич наголошує,
що той, представник молодоукраїнства в суспільній думці і у свідомісному сенсі пе-
реконаний народник, в політиці сповідував надкласовий підхід, був «безпосереднім
продовжувачем» справи В. Антоновича – О. Кониського. Він успадкував традиції
надпартійності, «ідеї, що єдиною партією мусить бути єдина українська сила. Як і
його духовні виховники, які уособлювали громаду, він був провідним діячем (поруч
з М. Грушевським і Є. Чикаленком) Товариства українських поступовців, чільним
національним демократом. Був речником УРДП, а згодом УПСФ... С. Єфремов до ро-
зуміння незалежної України йшов через федералізм...»17. У 1894 р. С. Єфремов уперше
відвідав будинок О. Кониського на Бібіковському бульварі, 36, залишивши в мемуарах
його колоритний опис, а також наводячи фактичні аргументи до образу О. Конисько-
го-політика (участь у політиці «нової ери», видання суспільно-політичного журналу
«Правда» у Львові, публічна пропаганда українства в пресі) і таким чином запере-
чуючи «виключне культурництво» О. Кониського. Як громадський діяч Олександр
Якович був надзвичайно активним, адже у 1880–1890-ті роки всі важелі української
політичної акції перебували саме в його руках і меншою мірою – у В. Антоновича.
Так, І. Гирич підкреслює, що, на відміну від Володимира Антоновича, О. Кониський
змальований у спогадах С. Єфремова як «громадська людина, яка найкраще почувала
себе в гурті, на людях, яка легко сходилась з людьми, хоча легко і розходилася, коли
виявлялися якісь суперечності, яка вміла любити, але й вміла ненавидіти і вже, зда-
ється, не прощала образ і навіть іноді просто незгоди в поглядах»18. Чітка й однозначна
українська лінія поведінки О. Кониського приваблювала до нього молодих українців.
Із М. Грушевським, О. Лотоцьким та С. Єфремовим у О. Кониського до кінця життя
збереглися щирі товариські взаємини.
Крім того, у багатьох своїх розвідках С. Єфремов указував на видатне значення
праць О. Я. Кониського в галузі шевченкознавства, визнавав його засновником цьо-
го дослідницького напрямку літературознавства, вважав одним із «визнаних май-
стрів художньої прози». Неодноразово осмислював протистояння О. Кониського і
М. Драгоманова на грунті ставлення до політики «нової ери», в питаннях соціалізму
як ідеалу майбутності, політичної й культурної окремішності України, стратегії й
тактики українського руху, співвідношення в реальній політиці практики «малих
справ» та «великої мети», пошуку спільників та критиці опонентів… Розумом він був,
як зізнається в мемуарах, на боці М. Драгоманова, але в багатьох практичних заходах
дослухався до порад Кониського.
Меморіальний образ О. Кониського набуває завершеності в десятому розділі зна-
менитої єфремовської «Історії українського письменства» (1911 рік). Розвиваючи й
поглиблюючи тези, сформульовані в «радівській» статті 1910 р., С. Єфремов називає
Кониського типовим «старшим шестидесятником», представником того «немов
першого випуска української інтелігенції, першого покоління українських діячів,
що виступали вже не поодиноко, а ... організованими громадами»19. Характеризуючи
світоглядні настанови О. Кониського, відзначає, що «це був діяч того ж типу, що й
Куліш – запальний, різносторонній і хоч меншого росту, але більшої постійності й
видержки в основних питаннях; пробував він своєї сили і в поезії, і в белетристиці,
і в науково-публіцистичній сфері. Таких діячів надто потрібно буває на світанні на-
ціонального життя». Репрезентував його як народовця-культурника, що ставився
негативно до революційних способів боротьби, завжди віддаючи перевагу практиці
перед теорією, не сприймаючи ні радикалізму, ні космополітизму, готового усе від-
дати заради «національної справи». Але, твердив С. Єфремов, ніколи «з Кониського
не був і шовініст»20.
Кілька рядків присвятив Єфремов Кониському в «Короткій історії українського
письменства» (К.: Криниця, 1918). У добу українізації критик видав і прокомен-
Сіверянський літопис 161
тував листування М. Костомарова з О. Кониським (Україна, 1925, № 3, с. 72–78.).
Намагаючись популяризувати спадщину свого «вчителя», Сергій Олександрович
подав ґрунтовну вступну до збірки «Кониський О. Вибрані твори, кн. 1. К., 1927»
(С. 3-28)21. У щоденниковому записі від 19 лютого 1927 р. занотував із цього приводу:
«Марксистського підходу», звісно, в статті нема – і це може спричинитись до того, що
й її цензура не пустить. Совітська цензура куди причепливіша і, треба правду сказа-
ти, – дурніша за царську. Вона встановлює не тільки, чого не повинно писати, а й те,
що треба писати. [...] Побачимо, що то вийде з цієї спроби легалізувати тепер такого
письменника як Кониський» 22. Єфремовські передбачення мали рацію: постать на-
ціоналіста, самостійника й культурника Кониського не вписувалась у жорсткі канони
комуністичної ідеології, що призвело кінець-кінцем до майже повного її вилучення з
історичної пам’яті українського суспільства.
Стосовно поля публіцистики, зазначимо, що тут С. Єфремов присвятив Конись-
кому такі головні праці (подаємо за хронологією): «Спомини О. Я. Кониського»
(Літературно-науковий вістник. – Л., 1900. – Т. IX. – Кн. 4), «А. Я. Кониський.
(Некролог)» (Киевская газета. – 1900. – № 351), «Останні години життя, смерть і
похорон О. Я. Кониського» (Літературно-науковий вістник. – Л., 1901. – Т. XIII. –
Кн. 1), «А. Я. Конисский. Некролог» (Киевская старина. – 1901. – Т. 72. – Январь.
– Кн. 1; спільно з Ф. П. Матушевським; окрема відбитка: К., 1901), «Перші роковини
смерти Ол. Кониського» (Літературно-науковий вістник. – 1902. – Т. XVII. – Кн. 2),
«Трудівник передрозсвітньої доби. На 10-ті роковини смерти Олександра Конисько-
го» (Рада. – 1910. – № 272), [Рецензія]: Кониський-Перебендя О. Я. – Твори, ч. 1. З
передмовою В. Черєдниченко. «Просвітянська книгозбірня», № 3. Видання Полтав-
ської Спілки Споживчих Товариств. Полтава, 1918 (Книгарь: Літопис українського
письменства. – К.: Час, 1919. – Ч. 20). Жанри й типи єфремовських праць є різняться
між собою – хронікальні нотатки 1900-х рр. в «Літературно-науковому вістнику» в
розділі «Хроніка і бібліографія», некрологи («Киевская газета», «Киевская старина»,
«Літературно-науковий вістник»), стаття-посвята в «Раді» «Трудівник передрозсвіт-
ньої доби. На 10-ті роковини смерти Олександра Кониського († 29 ноября, року 1900)»,
гостро-нещадна рецензія в «Книгарі» (критика стосувалась передмови до збірки творів
О. Кониського, автором якої була В. Черєдниченко)23 … Аналіз публіцистичних текстів
Єфремова доводить еволюцію його поглядів щодо трактування образу Кониського,
що далі – то більш глибоке його осмислення в реаліях модерної доби націєтворення,
трактування у зв’язку з загальним поступом українства. Що важливо – у публіцистиці
С. Єфремова Кониський постає й певним символом «переступної доби» українського
руху, й живою, рухливою, емоційною людиною, що надзвичайно близько приймала до
серця й до «глибини кишені» проблеми національного життя. Ознайомлення з єфре-
мовськими пресовими текстами дозволяє простежити метаморфози меморіального
образу Кониського у контексті просторово-часових трансформацій.
Тексти С. Єфремова друкуються мовою оригіналу, зі збереженням усіх лексичних
і стилістичних особливостей авторського тексту. Російськомовні тексти подаються
згідно з правилами сучасної орфографії. В українських текстах правопис уніфіковано
й дещо осучаснено – так, наприклад, ми відмовились щодо передачі текстів із сторінок
«Літературно-наукового вістника» від «желехівки» – українського фонетичного
правопису, який використовувався у Західній Україні з останньої чверті ХІХ ст. і
до 1922 р. Щодо передачі текстів зі шпальт газети «Рада» та часопису «Книгарь»,
були усунені анахронізми, в окремих словах поставлені апострофи, внесені зміни в
написання таких слів, як «иншій» – «інший», «смерти» – «смерті» та т. і. Збережено
авторське написання таких слів та словосполучень, як «працьовник», «редаговання»,
«ріжними», «органа», «народа», «романа», «європеїзма», «постатів», «енергичний»,
«швидче», «Бибиковський бульвар», «в Київі». Примітки в статтях зроблені самим
С. Єфремовим і полишені без змін.
162 Сіверянський літопис
СПОМИНИ О. Я. КОНИСЬКОГО
«Днепровская Молва» в ч. 3 за сей рік надрукувала дещо зі споминів О. Я. Конись-
кого «К истории народных чтений и народного театра». Шановний автор споминів
перш за все висловлює думку, що «успех народной лектории и спектаклей находится в
полной зависимости от доступности для слушателей языка» і що народна мова скрізь,
а найпаче у нас на Україні, повинна стати на першому плані, бо інакше ні народні
читання, ні вистави не можуть для народа бути зрозумілими. Сю думку д. Кониський
доводить тими фактами, яких наочним свідком йому самому довелося бути. В кінці
50-их років у Полтаві заведено недільні школи для дітей і читання для дорослих, при
участі Строніна, Пильчикова, Щетинської, Кониського, Гарлинського та ін. Учителі
недільних шкіл відразу мусили звернути увагу на те, що російську мову учні вельми
мало розуміють і що треба тратити багато часу на те, щоб виясняти дітям незрозумілі
їм слова. Щоб упевнитися в сьому, надумано було запитати учнів, яку мову вони краще
розуміють і на якій бажають учитися далі. Кожен учень читав російську байку Кри-
лова і відповідну Гребінки і тоді його питали, яку більш зрозумів. З 140 душ дітей, що
ходили до школи, 123 відповіли, що краще розуміють Гребінчині байки і що бажали б
учитися по українські. Тоді вже учителі взялися до укладання шкільних підручників
українською мовою (підручники Строніна і Кониського надруковано). Для читання
вживалися: «Кобзар», оповідання Марка Вовчка, повісті Квітки, «Хата» Куліша.
Далі той самий гурток задумав спорудити народні вистави, але виникла несподівана
перешкода: місцева адміністрація заборонила народні вистави за те, що ціни на місця
в театрі були призначені занадто малі. Не дав дозволу і міністр внутрішніх справ,
одмагаючись тим, що, мовляв, народних вистав нема ще і в Англії (!). На тому діло з
театром і стало. Спомини О. Кониського для історій українського руху мають велику
вагу; шкода тільки, що надруковано з їх вельми незначну частину. Бажано було б, щоб
шановний автор та й усі інші свідки минулих часів надрукували свої спомини. Час
іде, старі люде – свідки минулого – потроху сходять у могилу і коштовний матеріал
для нашої давнійшої історії умирає разом з ними, цікаві факти з нашого минулого
забуваються. Спомини наших діячів могли б зберегти від забуття не один цікавий
факт з нашого минулого...
Публікується за виданням: Спомини О. Я. Кониського // Літературно-науковий
вістник. – Львів: видає Наукове товариство імені Шевченка у Львові. – 1900. – Т. IX.
– Цьвітень. – Кн. 4. – [Хроніка і бібліографія: Літературні вісті і уваги]. – С. 52-53.
Підписано: С. Є.
АЛЕКСАНДР ЯКОВЛЕВИЧ КОНИССКИЙ.
(НЕКРОЛОГ)
29 ноября, в 2 часа пополудни скончался известный малорусский писатель
и общественный деятель, одна из наиболее видных местных литературных сил
Александр Яковлевич Конисский. Покойный родился 6 августа 1836 г. в хуторе
Переходовке Нежинского уезда Черниговской губернии; девяти лет поступил в
приходское училище в Нежине, а затем в черниговскую гимназию, которой ему,
несмотря на отличные успехи, не удалось, однако, окончить. Затем Конисский
продолжал свое образование в Нежинском дворянском уездном училище и лицее, но
стесненный материальными обстоятельствами, а главное – болезнь глаз не позволили
ему докончить свое образование. В 1854 г. Конисский поступает на службу при суде
в Полтаве, усердно занимаясь в то же время самообразованием. К этому времени
относятся и первые его литературные опыты, а также весьма деятельное участие
в организации и занятиях воскресных школ в Полтаве, до закрытия их в 1862 г. В
1863 году по независящим обстоятельствам Конисский должен был переселиться
на жительство в Вологду, где прожил около года, затем побывал в Тотьме и только
в 1865 году получил разрешение возвратиться на юг – сначала в Воронеж, затем в
Елисаветград, Бобринец и Екатеринослав. С 1872 года Конисский живет в Киеве,
Сіверянський літопис 163
занимаясь адвокатурой, литературой и служа городу в качестве думского гласного
(с 1878 до 1881 года).
Литературная и общественная деятельность А. Я. Конисского настолько разно-
образна, широка и плодотворна, что нет никакой возможности охарактеризовать и
исчерпать ее в краткой газетной заметке. Начиная с 1858 года и до самых последних
дней он без устали работал для родной литературы, не покидая этой работы ни при
каких обстоятельствах. Он пишет романы, повести, рассказы и стихотворения на
малорусском наречии; его перу принадлежат также выдающиеся публицистические н
критические работы на том же языке, печатавшиеся в галицких украинских изданиях
(«Правда», «Зоря», «Свет», «Л.-Н. Вестник» и друг[ие]). Кратко говоря, не было по-
чти ни одного малорусского издания, в котором покойный не принимал бы самого
деятельного участия в качестве сотрудника, а иногда и главного руководителя и вдо-
хновителя. Он был затем одним из основателей и деятельных сотрудников основанного
в 1873 г. во Львове «Товариства имени Шевченка»; при его участии это «товариство»,
первоначально поставившее себе чисто литературные цели, было преобразовано в
1892 году в ученое общество, развившее в течение сравнительно короткого времени
значительную научную деятельность. Кроме того, Конисский сотрудничал в лучших
русских изданиях, как «Вестник Европы», «Русская Мысль», «Страна», «Порядок»
и мн[огих] др. Последние годы своей жизни покойный писатель посвятил изучению
личности и творчества Т. Шевченка, и плодом этих занятий была «Хроника життя
Т. Шевченка» (в русском переводе издана отдельной книгой в 1898 г. в Одессе) и много
журнальных и газетных заметок о Шевченке, собрание его писем и т. п. Вообще зна-
чение Конисского в малорусской литературе громадно. Работая в течение 40 слишком
лет совершенно бескорыстно на пользу родной литературы и науки, он являет собою
лучший тип убежденного, стойкого, честного деятеля, неутомимого борца за идеалы
добра и гуманности. Земля тобі пером, честный и бескорыстный деятель на пользу
родной земли.
Публікується за виданням: А. Я. Кониський (Некролог) // Киевская газета. – 1900.
– № 351. – С. 2. Підписано: без підпису. В спису праць С. Єфремова щодо підпису
вказано: С. Е-мовъ.
ОСТАННІ ГОДИНИ ЖИТЯ, СМЕРТЬ І ПОХОРОН
ОЛЕКСАНДРА КОНИСЬКОГО
29 падолиста в вечері рознеслась по Київу сумна чутка: другій годині в день не
стало людини, що більш чотирьох десятків літ високо й непохитно держала рідний
стяг, не випускаючи його з тремтячих рук навіть на смертному ліжку; не стало чесного
сміливого борця за національні права нашої занедбаної вітчизни; не стало енерґічного
ініціатора й живущого нерва многих інституцій українських; не стало великого
громадянина і невсипущого трудівника на ниві народній – Олександра Кониського...
Небіжчик давно вже нездужав; стан здоровля його останніми роками раз-у-раз
був коли не лихий, то в усякому разі не зовсім добрий, а надто в зимі. Тим-то лікарі
притьмом посилали його до Криму, де тепло й живуще морське повітря підживляло
хорий його організм; кілька останніх зим небіжчик перебував у Ялті. Сього року, не
вважаючи на пересторогу, що дала йому кілька раз в осені простуда, не вважаючи на всі
намови та благання близьких людей – їхати заздалегідь до Криму, небіжчик не схотів
виїздити з Київа, одмагаючись тим, що «моральне становище громадської людини в
Ялті нестерпуче важке через самотність та нудьгу». Громадська жилка й тут виявилась:
небіжчик волів перетерпіти хвороби й страждання, йти на видиму небезпеку, ніж жити
самотою на чужині, хоч і в догідних умовах. Опріч того зачиналося в Київі одно нове
діло, яким вельми цікавився небіжчик і багато працював, щоб поставити його на ноги.
Всі отсі обставини задержали його в Київі і сталися одною з найблизших причин наглої
його смерті. Кажу – наглої, бо хоч небіжчик останніми часами часто хорував, та ніхто
про те з близьких до його людей не сподівався на такий швидкий кінець: катастрофа
сталася справді нагло й несподівано. В четвер ще (23 падолиста) у небіжчика зібрався
164 Сіверянський літопис
гурт добрих знайомих, розмовляли багато про те, як би поширити видання книжок
на Україні, укладали широкі плани праць, які конче треба пустити в світ, – і ніхто з
присутніх не помітив нічого надзвичайного. О десятій годині, як звичайно, розійшлися;
господар був веселий, жартував, сміявся і на відході промовив до одного з гостей:
«Запишіть у літопись 23 падолиста, коли народилася на світ нова громада». Три дні
обставини не дали авторові сієї замітки навідатись до небіжчика, – тим більше, що
ніхто не сподівався нічого лихого, – аж у понеділок (27 падолиста) над вечір почув
він сумну новину, що Олександер Яковлевич тяжко занедужав. Хвороба виявилася
другого дня по зібранню, у п’ятницю 24 падолиста. Вже зранку температура піднялася
до 38,5° і лікар сконстатував запалення легких. Коли у вівторок (28 падолиста) автор
замітки навідався до небіжчика, він лежав майже непритомний і не міг промовити
й слова. Тяжко було бачити сю енерґічну звичайно людину, що лежала тепер, не
маючи сили підвестися, ані поворухнути рукою. Оповідають, що в нестямі він багато
говорив, бідкався, що він зараз нездатний до роботи і прохав дати йому «одпуск» на
місяць – спочити і тоді він своє діло зробить. Лікар, що пильнував недужого, запевняв,
що все гаразд діється, що за 2-3 дні жар зменшиться, температура спаде і недужий
почне одужувати. Була думка скликати консиліум, але лікар доводив, що се цілком
непотрібно ... Одначе 29 падолиста в ранці серце у хорого майже завмерло, живчика
не стало чути; за кілька часу до смерти недужий намагався щось сказати, але не міг
вимовити ані слова; попрохав очима олівця й паперу і непевною, тремтячою рукою
став писати, але так невиразно, що розібрати нічого не можна було. Так з олівцем в
руках застала його й смерть – і благородне серце великого борця за права українського
народу навіки замовкло...
В вечері, коли рознеслася про се чутка, на кватиру небіжчика зібралося чимало
люду – прихильників помершого діяча на ниві народній. Небіжчик лежав на столі серед
цілого ліса зелених квіток, що тужно посхиляли свої віти. Важкий сум огорнув усіх...
Похорон відбувся 1 грудня о другій годині. Вранці дубову жовту труну з тілом
небіжчика перенесено до Благовіщенської церкви. У ногах поскладали численні
вінки – ознаку останнього привіту на вічну розлуку... Вінків було всіх 13: 1) великий
з срібних листів з рожевими трояндами, з написом золотом по білому: «Незабутньому
трудовникови на ниві народній – Українцї-Кияне». 2) великий з рожевих троянд
з пожовклим листом, напис: «Товариство імени Шевченка своєму основателю,
почесному і дійсному членові»; 3) Чорний з троянд і білого бузку, напис: «Дорогому
основателю і першому членови від Літературно-Видавничої Громади»; 4) металічний –
лавровий, напис: «Щирому оборонцеви прав народних – студенти – Українці в Київі»;
5) «Щирому синови і робітнікови України А. Я. Кониському від Одеських земляків»;
6) «Олександрови Кониському на вічну дорогу – Харьківська академічна молодіж»; 7)
«Черниговці щирому патріоту, дорогому робітникови на ниві народній»; 8) Роскішний
срібний вінок з написом на червоних биндах: «М. Л. Кропивницький з товариством
– А. Я. Кониському»; 9) «Дорогому, незабутньому другови від щироприхильних до
його серцем матері і дітей Карачевських»; 10-13) чотири вінки з живих квіток без
написів. На похорон прийшло також кілька телеґрам з виразом щирого вболівання
й жалю за небіжчиком; ось де-які з їх: 1) «Прийміть вираз щирого спочуття в вашій
тяжкій утраті. За Товариство імени Шевченка Грушевський»; 2) «Невимовний жаль,
щире спочування сем’ї і громаді по утраті великого патріота від громади народовців.
Барвінський, Грушкевич, Ревакович, Заячківський»; 3) З Дорпату (Юрева): «Просим
положить за нас земли на могилу дорогого, незабвеннаго Александра Яковлевича»
(підписано 12 чоловіка); 4) З Харькова: «Харьківська українська молодіж з великою
тугою провожа у далеку дорогу вірного сина України. Най йому земля пером!»; 5)
З Калуги: «Несподівана смерть незабутнього Олександра Яковлевича ударила нас,
як грім. Над тяжкою втратою вашою і України щиро вболіваю. Афанасев»; 6) Зі
Львова: «Просимо прийняти вирази щирого жалю з поводу смерти многозаслуженого
покійника. Титко Ревакович з родиною»; 7) 3 Полтави: «Полтавська молодь просе
осьвідчити родині Кониського свій жаль по страті дорогого Україні чоловіка»
(підписи); 8) З Катеринодара: «Возложите венок Конисскому, – надпись родным
Сіверянський літопис 165
языком: «Українському патріотові – Кубанці»; 9) З Вороніжа: «Возложите венок
на гроб Конисского: «Щирому патріоті – в житті і праці од земляків-Вороніжців.
Вашкевич»; 10) З Чернигова: «Просим возложить венок Конисскому: «Чернігівці
щирому патріотові, дорогому робітникові на українській ниві. Шраг»; з де-яких
близших до Київа міст прибули делегати.
О третій годині сумна процесія рушила з церкви до міста вічного спочинку –
Байкового кладовища. Труну весь час несли на руках студенти та учні середніх шкіл;
позаду йшло, не вважаючи на слоту й негоду, багато людей. Коли труну опущено
в яму, почалися промови. Микола Левітський з плачем промовляв про гірку долю
нашого народа-сироти, що ховає кращих синів своїх, невсипущих працьовників. Але
нам, – закінчив бесідник, – потрібні й такі, як отся, славні могили: вони нагадують
нам про ідеї, за які великі небіжчики наші боролися за життя. Микола Лисенко згадав
про великі заслуги небіжчика перед Україною і з жалем сконстатував прикрий факт
ворожих відносин до його від людей, що повинні б тільки подяку до його почувати.
Д. Стешенко висловив гадку, що вагу нинішньої втрати і заслуги небіжчика оцінять
тільки тоді, коли народ наш прокинеться до самосвідомого життя. Д. Руденко
підкреслив вагу діяльності письменника, як осередка, кругом якого гуртувалися інші
діячі. П. Старицька відчитала поезію Михайла Старицького, присвячену небіжчикові;
поезією теж ушанував небіжчика один з молодих учнів. Кинувши по грудці землі на
труну на знак останнього прощання, присутні почали розходитися з кладовища з
тяжким болем у серці.
Зараз над свіжою ще могилою не можна зміряти тієї втрати, яку зазнала Україна,
поховавши одного з найкращих синів своїх: вагу тієї втрати ми ще довго відчуватимемо.
Спочило навіки велике серце, що раз у раз боліло недолею рідного краю і народу і все
віддало йому; але дух його – живий між нами і довго ще нагадуватиме нам про наші
обов’язки – любити нашу вітчизну і працювати, не покладаючи рук, для неї. Життя
нашого славного небіжчика, повне праці й мук за рідний нам рід, хай буде нам зразком
і нехай не поменшає, а зростає й зростає гурт таких трудовників, яким був наш великий
небіжчик. Рідна земля йому пером!
Публікується за виданням: Останні години життя, смерть і похорон Олександра
Кониського // Літературно-науковий вістник. – Львів: видає Наукове товариство імені
Шевченка у Львові, 1901. – Т. XIII. – Кн. 1. – С. 51-54. Підписано: Сергій Єфремов.
АЛЕКСАНДР ЯКОВЛЕВИЧ КОНИССКИЙ.
(НЕКРОЛОГ)
I.
Немногочисленные ряды выдающихся деятелей на нашей родной ниве с каждым
годом все редеют и редеют; с каждым годом один за другим сходят со сцены энергичные,
горячо преданные своей родине и народу, верные до конца жизни раз принятому
ими направлению работники. Если утрата подобных работников всегда тяжела даже
в обществах, успевших хорошо развить свою культурную жизнь и потому богатых
культурными силами, то тем чувствительнее она в той среде, которая, в силу различных
обстоятельств, постоянно оказывается задерживаемой в своем естественном росте
и вследствие этого считающей в своих рядах энергичных, неутомимых работников
только единицами.
Таким именно работником и был скончавшийся 29 ноября минувшего года,
известный украинский писатель и общественный деятель, А. Я. Конисский. В лице
сошедшего в могилу А. Я. Конисского Малороссия и Галичина понесли тяжелую
утрату, одного из старейших, самых неутомимых работников, в течение слишком
сорокалетней своей кипучей деятельности неизменно и твердо стоявшего на страже
интересов своей родины и своего народа. Этими чертами своего характера покойник
должен служить прекрасным примером для молодого поколения.
Для полной и всесторонней оценки общественной и литературной деятельности
покойного, длившейся более сорока лет, теперь пока еще не время: слишком она была
продолжительна и слишком разнообразна, а потому ее и невозможно сделать сейчас,
166 Сіверянський літопис
пред незакрытой еще почти могилой. Цель настоящего очерка – познакомить читате-
лей, друзей и почитателей сошедшего в могилу деятеля с главными моментами жизни
и деятельности его и дать общий перечень литературных трудов и работ покойника.
А. Я. Конисский родился 6 августа 1836 г. в хуторе Переходовке, Нежинского y.,
Черниговской губ. Потеряв на седьмом году своей жизни отца, Конисский рано
испытал тяжелое положение сироты, материальные лишения и притеснения окружа-
ющих. Девяти лет его отдают в Нежинское приходское училище, а затем – в Черни-
говскую гимназию. Здесь ему пришлось испытать первые горечи за свое влечение к
высшим порывам человеческого духа: гимназическое начальство усмотрело его испор-
ченность в том, что он пишет стихи на малорусском языке, и в результате он очутился
за порогом гимназии. Попытка продолжить образование в Нежинском дворянском
училище и лицее также окончилась неудачей: крайне стесненные материальные об-
стоятельства, а также тяжелая болезнь глаз заставили его бросить школу и вступить в
жизнь на борьбу с лишениями и невзгодами. В 1854 г. Конисский поступает на службу
при суде в Полтаве, не оставляя в то же время надежды заполнить свое образование
самостоятельным трудом, и действительно достигает намеченной цели. Юношеские
годы Конисского совпали с темь освободительным течением, которое увековечено
также недавно сошедшим в могилу, покойным Джаншиевым в его труде под названием
«Эпоха великих реформ». Конисский отдался служению народу со всею страстью сво-
ей пылкой натуры. Он принимает деятельное участие в устройстве воскресных школ
в Полтаве, пишет корреспонденции в «Искру», «Черниговский Листок» и «Основу»,
где выступает пламенным защитником интересов народа и убежденным борцом за его
права. Наступившие в 1863 г. неблагоприятные веяния отразились и на Конисском:
по доносу одного из сослуживцев, его обвинили в распространении превратных се-
паратистических идей и сослали сначала в Вологду, а затем в Тотьму, где он пробыл
до 1865 r., когда получил разрешение возвратиться на родину: сначала в Воронеж,
затем – Елисаветград, Бобринец и Екатеринослав. В 1872 г. Конисский переселяется в
Киев, где живет до последних дней, посвящая все свое время литературным занятиям,
главным образом на малорусском языке.
Не входя в подробную оценку литературной деятельности Конисского, мы все же
не можем не остановиться, прежде всего, на тех обвинениях по его адресу, какие часто
раздавались и в печати, и в частных отзывах, обвинениях в проповеди национальной
исключительности и нетерпимости. Такие обвинения, по нашему мнению, основаны
только лишь на недоразумении: не национальную нетерпимость и исключительность
он проповедовал, а напротив – свободу национальностей. Видя свой родной народ не
на высоте тех правь, какими пользуются другие народы, он не мог иногда, как натура
в высшей степени чуткая и отзывчивая, освободиться от страстного, обличительного
тона, который его противники толковали, как шовинизм и исключительность. Что
мысль наша справедлива, доказательством тому является и то обстоятельство, что,
посвятив свои силы малорусской литературе, Конисский не чуждается в то же время
и русской и принимает деятельное участие в лучших органах ее: Вестник Европы, Рус-
ская Мысль, Искра, Страна, Порядок, Заря, Земство, Земский Обзор, Семья и Школа,
Московский Телеграф, Днепровская Молва и мн. др.
Литературная деятельность Конисского начинается с 1858 года, когда им в
«Театрально-Музыкальном Вестнике» помещено было несколько заметок. Начало
60-х годов совпадает с возрождением и расцветом малорусской литературы в России,
и вот Конисский помещает по-украински и по-русски в «Основе» и «Черниговском
Листке», издававшемся известным украинским писателем Глебовым, ряд очерков бел-
летристического и публицистического содержания, подписывая их псевдонимом «Пе-
реходовець». В публицистических своих очерках он ратует за допущение в народную
школу малорусского языка и вообще за предоставление ему прав полного гражданства.
В то же время деятельность его в качестве учителя воскресных школ в Полтаве на-
толкнула его на мысль составить учебники для украинских школ, результатом чего и
были его «Украинские прописи» и «Арихметика, або щотниця». По поводу учебников
на народном языке он ведет интересную переписку с Костомаровым. Но изменивши-
Сіверянський літопис 167
еся условия вскоре прервали эти зачатки педагогической деятельности Конисского:
другие составленные им учебники не были разрешены к печати. Такое исключительное
положение малорусской письменности в период 1863 – 73 гг. натолкнуло Конисского
на мысль перенести свою литературную деятельность в Галичину. Конисский в этот
период печатает свои произведения (стихотворения, повести, романы, рассказы,
статьи литературно-критического и публицистического содержания) в галицких и
буковинских украинских изданиях – «Слово», «Галичанин», «Мета», «Вечорници»,
«Правда» и др. Неоднократные поездки в Галичину еще более укрепили его связи
с галицкими деятелями национального направлений, связи, не прерывавшиеся до
самой его смерти. Галичина и вся Малороссия особенно обязаны К[онисско]му за его
деятельность в качестве одного из основателей известного «Наукового товариства
имени Шевченка» в 1873 r., сперва поставившего себе чисто литературные задачи, а
затем с 1892 г. реорганизовавшегося, при поддержке и горячем участии его, в научное
общество. В начале 70-х годов малорусскому слову в России вздохнулось свободнее, и
Конисский, не прерывая своей деятельности в Галиции, опять обращается к изданию
книжек вне России: им издано несколько популярных брошюр, приготовлены к печати
литературные сборники, не увидавшие, впрочем, света. В 1881 г. Конисский поднимает
вновь старый вопрос о допущении малорусского языка в народную школу. Статья его
по этому вопросу, появившиеся в журнале «Семья и Школа», вызвала целую лите-
ратуру в русской повременной печати, большинство представителей которой вполне
согласились с положениями автора. Вообще при каждом удобном случае Конисский
поднимал этот вопрос, как в статьях, так и в различного рода докладных записках,
выступая всегда защитником нрав малорусского слова.
Последние годы своей деятельности Конисский посвятил изучению личности и
произведений Шевченка. Плодом этого изучения был двухтомный труд «Тарас Шев-
ченко-Грушивський. Хроника його життя», первый том которого появился в 1898 г. в
Львове, а второй появится в скором времени. Тот же труд автор переработал и издал
в России под названием «Жизнь украинского поэта Т. Гр. Шевченка». Труд Конис-
ского представляет лучшую биографию знаменитого украинского поэта. Шевченку
же посвящен и последний труд Конисского, появившийся на русском языке – это
популярная биография поэта, предназначенная для широкой публики, напечатанная
в ноябрьской и декабрьской книжках «Журнала для всех».
Перечислить все написанное Конисским не представляется пока возможным:
его произведения печатались большею частью в Галицких изданиях, мало в России
известных и доступных, под многочисленными псевдонимами («Переходовець»,
«Верныволя», «Сырота», «Журавель», Дрозд, Семен Жук, О. Яковенко, K. Mapycя,
О. Кошовый, Перебендя, Лесько, Кость Одовець, Сырота з Украины, О. Я. Хуторный,
Вакула з Лубен, Степан Шкода, Полтавец, О. Я. K., О. K., Дрибный и др.), из которых
многие остались нераскрытыми до сих пор.
Более популярные его романы и повести – «Семен Жук и його родичи», «Юрий
Горовенко» (под псевдонимом Красюченко), «Непримиренна», «В гостях добре, а дома
липше». В последнее время Конисский предпринял издание своих беллетристических
произведений в России; до сих пор вышло три тома, в недалеком будущем ожидалось
еще несколько томов, но смерть прервала его намерения.
Утрата, понесённая малорусской литературою, тяжела и трудно вознаградима. С
энергией, стойкостью, убеждением он в течение своей долгой литературной и обще-
ственной деятельности отстаивал то, во что верил, и до последней минуты убежден
был, что стесненная теперь в своем течении родная литература дождется светлых
дней... Если к кому можно применить прекрасное изречение: «Течение скончах, веру
соблюдох» – так это к Конисскому.
Несомненно, что он оставил глубокий след в малорусской литературе и жизни.
Мир праху твоему, неутомимый, стойкий труженик и верный сын родной страны!
Публікується за виданням: Александр Яковлевич Конисский (Некролог) // Ки-
евская старина. – 1901. – Т. 73. – Январь. – Кн. 2. – С. 125-130. Підписано: Матушев-
ский-Ефремов. Окрема відбитка: К., 1901.
168 Сіверянський літопис
ПЕРШІ РОКОВИНИ СМЕРТИ ОЛ. КОНИСЬКОГО.
В «Киевской Газете» (ч. 330) надруковано згадку д. Мировця про Кониського. Зга-
давши заслуги небіжчика перед рідним краєм, автор зазначає з жалем прикрий факт,
що за рік не появилося творів, що кидали б світло на сю визначну в історії України
людину. Закид ділком справедливий.
Публікується за виданням: Перші роковини смерти Ол. Кониського // Літературно-
науковий вістник. – Львів: видає Наукове товариство імені Шевченка у Львові,
1902. – Т. XVII. – Кн. 2. – [Хроніка і бібліографія: Вісти з поля літератури]. – С. 4.
Підписано: С. Є.
ТРУДІВНИК ПЕРЕДРОЗСВІТНЬОЇ ДОБИ
На 10-ті роковини смерти Олександра Кониського
(† 29 ноября, року 1900)
Вчора минуло десять літ од дня смерті українського письменника і громадського
діяча, Олександра Кониського. Десять літ часу, та ще такого скаженого, як оце пере-
жили ми – велика проба для людини і коли вона ту пробу видержала, то, значить, в
діяльності її були не самі скороминущі нотки біжучого ефемерного життя, а й щось
твердіше за його, те, що остається в пам’яті людській на довший час, те, за що дальші
покоління квітчають далеко міцнішою славою, ніж сучасники, засліплені сторонніми
обставинами. Коли ми перед розкритою могилою не можемо здушити в собі гірке
почуття і воно часто проривається в перебільшених жалях, то одійшовши на якусь
далечінь, ми вже спокійніше, об’єктивніше і через те й правдивіше можемо оцінити
колишню втрату й винести той присуд, за яким починається вже присуд історії.
Для покійного Кониського такий присуд історії безперечно вже настав тепер.
Настав не тільки через те, що гіркий жаль за тяжкою втратою давно вже занімів, а
й через те, що самі обставини, які витворили Кониського і яких заступником і ви-
разником він був у нашому громадському житті, одійшли вже в минуле. Нові умови
прийшли, нові люде повиростали, нові інтереси з’явились і захопили нашу увагу. Те,
що робили, за що боролись, над чим мучились і боліли люде покоління Кониського,
почасти для нас перейдений вже етап, почасти виявляється в інших формах, почасти
й іншими змаганнями заступлено. Ми вже цілком об’єктивно можемо вдивлятися в
те минуле і sine ira et studio розріжняти в йому позитивні й негативні сторони, одві-
ювати полову скороминущих інтересів од важкого зерна вічних здобутків, якими ще
й досі ми живимося та й наші нащадки живитимуться, часто й не знаючи, хто саме
придбав для них те зерно, чиєю працею й заходами повстало воно на світі. І сама
ця об’єктивність та обов’язок шанувати своїх попередників, яких працею ми тепер
користуємось, – наказує нам згадати між колишніми працьовниками на українській
ниві з подякою ймення Олександра Кониського. І ця подяка повинна бути тим біль-
шою, що не встеленим квітками шляхом верстав небіжчик свою довгу життьову путь,
а дикими пущами продирався, непроходимими нетрями й байраками, де часто не
можна було й розібрати, кудою йти просто і чи не збиваєшся на манівці, чи на одному
місці не кружляєш. Легко збитися й заблудитися було серед тих нетрів, легко впасти
трупом, не видержавши важкої пути. І коли люде таки не збивались і не падали, коли
знаходили в кінці свого шляху свою мету, то тільки через те, що не самі скороминущі
завдання ставили перед собою, а працювали й для майбутності. Під хмарним нашим
небом, серед темряви сучасності вони самі в своїй душі несли світло і ним освічували
шлях і для себе, і для тих, хто йшов за ними. Цим світлом їм була велика їхня та гаряча
любов до рідного народу, Вона їх зогрівала й проказувала їм шлях, вона додавала їм
сили на великі жертви, вона навіть помилки їхні освічує зовсім іншим світом в пам’яті
нащадків, – бо й помилки ті випливали все з того ж єдиного джерела великої любові
до рідного народу та з шукання кращого йому життя. Такі помилки – для нащадків
уже не самі помилки, бо й через них злотом щирим проблискує велика ідея – здобути
Сіверянський літопис 169
кращі умови для життя рідному народові. Цією ідеєю керувався й Кониський і дока-
зом цього стоять перед нами ті 40 літ надзвичайно важкої праці в сфері громадського
життя й письменства, що положив він на жертовник свого рідного краю.
З натури своєї Кониський більше здався б на громадського діяча; його палка,
діяльна, активна й кипуча вдача завжди й тягла його найдужче до громадської діяль-
ності. В іншій країні з його вийшов би може не абиякий політичний діяч, що своїм
практичним розумом та ініціативою вів би за собою людей. Та народився Кониський
і жив у Росії, та ще під ту безпросвітню пору, коли громадська діяльність звичайно
мала один фінал – подорож «в места столь и не столь отдаленные». Цю вищу науку
всякого громадського діяча в Росії здобув, як знаємо, замолоду й Кониський разом з
Стронином, Чубинським, Єфименком та іншими, бо в культурно-просвітній діяльності
їх проникливе око начальства вгляділо бажання одірвати Україну од Росії*. Але й ця
досадна наука в північних сторонах не прохолодила Кониського, – навпаки додала
тільки йому більшого гарту й завзяття до праці над тією справою, до якої він пристав
за молодих літ. Він почав шукати нову арену для публічної діяльності і знайшов її
за кордоном, у Галичині. Власне в Кониського треба почати історію тісного єднання
двох кордонами порізнених частин України. Коли перше зв’язки й бували, то тільки
спорадичні й між окремими людьми. Кониський ці зв’язки зробив постійними й сис-
тематичними, він на довгі літа майже всю свою діяльність переносить у Галичину, так
що там його ім’я далеко більш відомо було й популярне, ніж на Україні, хоч він тут
увесь час жив і працював. Кониський, як ніхто в 60-х роках, розумів вагу Галичини
для відродження цілої України, як резервуара, в якому повинні збиратися й перехову-
ватися до кращих часів культурні вартості на користь цілого. Він вірив і надіявся, що
кордони не вік високою стіною стоятимуть і тоді ті надбані спільними силами запаси
стануть у пригоді для цілого українського народу. Починаючи з 1862 р, і особливо з
1866 p., коли Кониський вперше одвідав Галичину, його ім’я ми стріваймо там скрізь,
де тільки можна і треба було виявити якесь активне співробітництво. Без його участі
не обходилось ні одне літературне видавництво і р. 1873 з його ініціативи заснову-
ється товариство ім. Шевченка у Львові, р. 1892 знов же його ініціативою й заходами
реорганізується воно на наукове. Досить тільки пригадати собі, яку величезну вагу має
в нашому культурному житті тепер це товариство, щоб оцінити по заслузі ту світлу
думку, на яку так щасливо натрапив Кониський. Вже це одно давало б йому право на
вічну пам’ять серед українських діячів. Але на цьому не обмежується організаторський
вплив Кониського в Галичині. Поза цими показними подіями стоїть ще менш замітна
для широкої публіки, але не менша своїми наслідками щоденна практика, яка часто
направляє життя й доводить згодом до показніших подій. Незамітно, але постійно
й тут справляв Кониський свою творчу організаційну роботу. Д. Франко, що добре
знає закулісну сторону галицького життя тогочасного, свідчить, що через Конись-
кого «руки йде майже вся кореспонденція Галичан із Українцями; він силкується
посередничати в Галичині між старшою й молодшою генерацією, впливати на зміну
способу редаговання (журналів) в Галичині (Франко – «Молода Україна», Л., 1910,
стор. 41). Сліди цих спроб Кониського лишилися між іншим у заснуванні «Руської
історичної бібліотеки», що до виданнів Наукового Товариства в Галичині була єдиним
солідним науковим видавництвом; та в реформі літературного органа «Зорі», що на-
прикінці 80-х років робиться справжнім всеукраїнським органом і збирає коло себе
всі визначні літературні сили обох частин України. Разом з тим Кониський робить
спробу і однієї політичної комбінації в Галичині, що могла, на його думку, цілком
змінити політичне становище галицьких українців. Маю на думці так звану угоду з
польською шляхтою й видання політичного органу «Правда» (з р. 1888). З угодою
не пощастило; дрібні політичні уступки, які удалось виторгувати у поляків, не варті
були тих жертв матеріальних і моральних, на які змушений був український елемент
у Галичині. Це була велика помилка Кониського, що надіявся шляхом не боротьби,
* Обвинувачення Стронину формульовано так: «вы обвиняетесь в деятельном участии в
образовании кружков для возбуждения под видом обществ грамотности неудовольствия народа к
правительству, с целью отделения Малороссии». «Былое», 1907 р., кн. VII, стр. 172.
170 Сіверянський літопис
а переговорів добути для народу права од польської шляхти. Але навіть ця невдатна
спроба негативним, так скажу, шляхом довела до кращого. Безперечно, що в зв’язку
з нею стоїть оживлення громадського життя в Галичині, останній і рішучий розрив з
опортуністичною політикою і нарождення того дужого народного руху, що тоді ж таки
виявився заснуванням першої щиро демократичної радикальної партії. Крах угодової
тактики довів потребу іншої політики, заснованої на силах самого ж народу, і з цього
погляду навіть невдатна спроба Кониського не проминула марно.
Така була чисто громадська діяльність Кониського в Галичині. Тільки одна лю-
дина в України може змагатися з ним що до того значіння, яке він мав у початках
відродження наших закордонних братів, – то був Драгоманов. І цікава річ: ці вічні
антагоністи, принципіальні вороги, гострі й непримиренні супротивники за життя
все-таки стоять поруч у пам’яті нащадків: життя звело до купи наслідки їхньої такої,
здавалося, далекої одна одній діяльності. Причина цьому та, що ріжними шляхами
вони йшли до однієї мети, ріжними методами, але робили одну працю, ріжними спо-
собами, але одного домагались. Кожен з свого боку, вони очищали повітря в Галичині
од вузького рутенства, на Вкраїні од міленького українофільства й наставляли галичан
і українців наближатись до того спільного і єдиного шляху поступу, яким тільки й
може йти по європейському вихований народ. І Драгоманов, і Кониський – обидва
були європейцями, хоч не однакового типу, й ідеї щирого європеїзма, з його глибоким
демократизмом, та широкою любов’ю до рідного краю однаково ясніли їм жаданою
метою. Вороги в тому, що кожний з них любив у сучасності, антагоністи щодо шля-
хів поступу, роз’єднані в шуканні стежок добра і правди для свого народу, вони були
зв’язані однією зненавістю до всякої дрібненької й міленької діяльності, до всього, що
надполовинює душу й змалює повне життя рідного краю; у обох майже однакова була
й сама праця – безупинна, палка, систематична праця на користь рідного народу. І от
через те історія звела непримиренних за життя ворогів до одного гурту після смерти
й поставила в процесі європеїзації українського руху поруч наймення Драгоманова
й Кониського. Віддаючи з принципіального боку повну перевагу теоретичним погля-
дам Драгоманова, ми не повинні змалювати і практичних заслуг Кониського: великі
здобутки їх перед нами. Маючи Драгоманова за великого вчителя теорії українства,
ми повинні й Кониського згадати теж, як учителя найбільш практичної роботи, як
організатора тих заходів коло розвитку українства, що поставили його на теперішню
височінь. Дивлячись, немов той Янус, у супротивні боки, Драгоманов і Кониський
заступали ті течії серед українства, які потомним поколінням судилося звести до
однієї істоти й синтезувати в одній праці для всестороннього розвитку рідного краю.
Організаційну роботу Кониського знає добре не сама тільки Галичина, хоч тільки
там його хист міг ширше розгорнутися. Довгий час і тут, на Україні, Кониський був тим
центром, що збирав коло себе молодих працівників, гуртував їх і власним прикладом
вів на роботу для рідного краю. В добре пам’ятній світлиці небіжчика на Бибиков-
ському бульварі, проти пам’ятника Бобринського, не одна розпочалася громадська
справа, не одна звідти вийшла корисна думка, не один з українців знаходив там пораду,
підмогу і заохоту до праці. Я думаю, що багато з сучасних діячів українства можуть з
подякою згадати ім’я Кониського, як одного з перших своїх навчителів і наставників
на практичну роботу. Можна було з ним розходитися в теоретичних поглядах, але не
можна було не схилятися з пошаною перед тією скарбницею невичерпаної енергії та
любові до рідного краю, вічних заходів його, на користь народу призначених. Це при-
тягало до його й молодь і вона часто забувала свої теоретичні з ним незгоди, йдучи в
практичній роботі поруч з цим сивобородим суворим дідом, який увесь горів до самої
смерти молодечим запалом та енергією. Як зразок такої спільної роботи, можу назвати
перше систематичне українське видавництво в Київі («Вік»); воно хоч держалось ру-
ками молодіжі, повстало з ініціативи Кониського і з його участю, і на широких планах
реорганізації цього видавництва спіткала його смерть. Рік 1900, рік смерти Кониського,
застав його на тій самій позиції народньої робота, на яку вів став р. 1861-го: з тієї по-
зиції він не сходив ніколи протягом цілих майже 40 літ. Та ми вже знаємо, що мало
сказати – не сходив, бо здебільшого він перед вів у роботі, організовував робітників,
гуртував людей і прихиляв їх до роботи для рідного краю.
Сіверянський літопис 171
Такими ж рисами кипучої енергії визначається й літературна діяльність Кониського
на полі рідного слова, якого великим знавцем він був. Твори Кониського (віршом і
прозою, публіцистика, критика і т. н.) розкидано по періодичних виданнях на протязі
мало не 40 літ, бо тільки невелику частку оповідань зібрано в тих чотирьох томиках
одеського видання, яке розпочав був ще сам небіжчик. Де-що виходило за кордоном
і окремо (повісті: «В гостях добре, а дома ліпше», «Юрій Горовенко», «Грішники».
«Молодий вік Максима Одинця»), але все те мало доступу знаходило на Україну. Ще
менш відомі його повісті, бо опріч двох невеличких збірничків («Порвані струни», вид.
в Житомирі та «Вибір з поем» у Львові) окремо не друкувалися зовсім. Тим часом
для свого часу твори Кониського безперечно мали чимале значення, та й тепер багато
з них можуть читатися залюбки, хоча письменство наше збагатилося за останні часи
на нові твори високої літературної вартості.
Як поет визначається Кониський прозорою думкою й легким та чистим віршом.
Хоч багатьом його поезіям бракує безпосереднього натхнення і вищої творчої сили,
та все вони служать цікавими документами часу, відбиваючи думки й сподівання не
самого тільки автора. Зміст у Кониського переважає форму, та в змісті й сам автор
бачить raison d’etre своєї поезії.
В дари принесу я коханому краю
Не злото, не гроші – пісню голосну, –
Ту пісню старую про волю новую,
Про рівність, братерство... («Думка»).
І справді більш проповідником старих ідеалів волі і братерства був Кониський у
своїй поезії, ніж художником. Рідний край і народ – це його герої, і здебільшого недолю
їхню оспівує він, збирає до одного джерела ріки сліз, що розлились по рідному краю,
бо «то з народних із сліз береги розійшлись». Обрав цілого народа немов зосередився
для Кониського в оцій убогій постаті ратая на чужій ниві:
В ярмі скорбот, нужди, неволі
Важке він тягне «житіє»
І затаївши в серці болі,
Не нарікаючи на долю,
Оре він поле – не своє («Ратай»).
Кониський співець не минулого, колишнього й забутого, а сучасного; одна з його
найстаріших поезій просто так і починається неначе полемікою з поезією попередників,
що залюбки обертались до сюжетів з минулого, виявляючи свій жаль за ним:
Не обскурант я, що не плачу
За тим, чого нема,
Що вже минуло і мина («Моє бажання»).
І зараз же розгортає автор свій ідеал долі України – не в блискучих постатях, не в
державній незалежності, не в військових чварах, а в братерстві всіх слов’ян, відповідно
до федералістичних змаганнів кращих попередників Кониського. Нічого й казати, що
дійсність не відповідала таким програмам, і Кониському, як поетові сучасності, дово-
дилося спинятись більш на розбитих надіях («Сподівання»), скаліченому житті («До
старої моєї неньки»), взагалі на невеселих сюжетах та сумних подіях. Довгою низкою
тягнеться його цикл «Із скорбних пісень», справді перенятий тужним почуванням та
гіркою образою за скривджені й одурені надії.
Дивлюсь, дивлюсь – на сході тьма.
Не проясняється, не дніє;
172 Сіверянський літопис
Нігде і проміня нема,
Північна хмара світ закрила.
А де ж ти, зіронько ясна,
Сподівана, бажана доле?
Куди сховалася, зайшла?
Ба!.. ти й не сходила ніколи.
Вище з літературного погляду стоять белетристичні твори Кониського, власне його
нариси та оповідання. В них змальовано життя всіх станів громадянства на Україні,
починаючи од народних мас і до тих освіченіших верств, що почали виходити на
авансцену життя після селянської реформи. З художнього погляду вартніші оповіда-
ння першої категорії. Знавець добрий народного життя, Кониський дав ряд типових
постатів і картин з тієї переступної доби, що почалася в народному житті слідом «за
волею» і психологічно з нею зв’язана неподільно. На такому ґрунті засновано опо-
відання «Наймичка», «В день святої волі», «Протестант» та инші. Автор бачить, що
скасування кріпацтва не знищило народніх злиднів, що «без землі воля – друга неволя:
підуть знов і нові пани, і нові кріпаки» («Наймичка»), що багато п’явок присмокчеться
до народного організму, п’явок й бюрократії, усяких жмикрутів «аблакатів», та охочих
до наживи чужим коштом людей («Чи злочинець, чи недужий», «Хозарський ланок»,
«Грошолюбка», «У тісної баби» і т. ін.). Кониський часто спинявся на цій загальній
біганині за матеріальною наживою, малюючи як оборотну сторону її – «ступінь того
тяжкого, хижого убожества, що з людської тварі стирав слід божого образа» («Най-
мичка»).
Найгіршим лихом усього нашого життя Кониський уважав отой розбрат між
народом та інтелігенцією, через який освічені люде цураються свого народа, поли-
шаючи його на волю божу та опіку темної сили. «Пан, сертучник, – каже Кониський,
– одчахнувся од народа, одрікся од нього... Де ти бачив, де ти знаєш у нас українську
національну інтелігенцію? Чи єсть вона і коли єсть, дак чи вона з народом? Чи вона
піклується про народ? Чи веде його до освіти й добра?» («Народня педагогія»). По-
ставивши спершу питання, чи єсть українська національна інтелігенція, Кониський
опісля часто спинявся на стосунках інтелігенції до народу, малюючи з одного боку
позитивні постаті людей, що йшли з народом, з другого – перекинчиків, кар’єристів,
лицарів наживи, що першим ділом задовольняють свої вузенькі егоїстичні потреби.
Коли не лічити спроби Куліша та цілком невдатного романа якогось В. Дорошенка
«На Україні» (виданий в Осташкові р. 1868), то Кониський був у нас першим, що
звернув увагу в письменстві на новий тип людини – на українського інтелігента, на
його погляди, змагання, шляхи. Цілий ряд творів Кониського, як «Перед світом»,
«Семен Жук і його родичі», «Юрій Горовенко», «Непримиренна» і т. ін., присвячено
розглядові нарождення й діяльності цих нових для того часу (60 – 70 p.p.) людей.
Поруч для контрасту автор дає й типи супротилежної категорії людей (особливо
«Грішники»), а також малює ті зверхні політичні умови, що руйнують роботу нових
людей, збиваючи їх з шляху систематичної культурної роботи на всякі небезпечні
манівці («Юрій Горовенко»).
В своїх повістях Кониський стає перед нами народовцем, але іншого типу, ніж
той, що панував тоді в російському житті. Це на українському ґрунті пересвідчений
культурник, що з самої реакції до пануючого серед радикального російського грома-
дянства напряму негативно ставився до революційних способів боротьби. Космопо-
літична радикальна інтелігенція, на думку Кониського, нехтує національну справу, і
відтягаючи сили од безпосередньої праці на рідному ґрунті, тим самим заважає тому,
щоб інтереси та пекучі потреби народні були повною мірою задоволені. Кониський
якось не вмів погодити широких вимог демократичної теорії з щирою практичною
роботою, як це зробив одночасно Драгоманов, і завжди оддавав перевагу практиці над
теорією. Може бути, цей однобічний погляд він виніс із часів свого молодого віку, коли
взагалі серед українського громадянства панував практично-культурницький настрій;
з другого боку, цей погляд підсилився ще вражінням од того справді часто безґрунтов-
Сіверянський літопис 173
ного руху, який пройшов у Кониського перед очима в 70-х роках, – але досить того,
що тому поглядові він лишився вірним до смерти. На цьому ґрунті у його виникали
навіть непорозуміння з заступниками нових напрямів, яких він попросту не розумів
і не вмів оцінити тієї справжньої вартості, що вони несли з собою. Продуктом такого
нерозуміння почасти вважаю я й те ворогування проти радикального руху в Галичині,
що зайняло в діяльності Кониського всю першу половину 90-х років і заставляло його
стояти за «угоду» навіть тоді, коли вона вже цілком розвалилася.
Опріч поезії та белетристики, Кониський чимало працював на публіцистичному
та науковому полі, давши тут багато замітних як на свій час праць («Коли ж вияс-
ниться?», «Критичний огляд української драматичної літератури», «Відчити з історії
українсько-руського письменства» і т. ін.). Найбільше уваги в останні часи свого життя
Кониський присвятив Шевченкові і опріч цілої низки дрібних про його нарисів дав
капітальну працю: «Тарас Шевченко – Грушівський. Хроніка його життя» (два томи,
Львів, 1898 – 1901; російський скорочений переклад вийшов р. 1898 в Одесі). Це
найкращий досі в літературі про Шевченка життєпис, в якому критично зведено й
оброблено ввесь матеріал, що до того часу з’явився.
З Кониського була надзвичайно характерна постать для тієї передрозсвітньої доби
нашого життя, з якої так таки й не пощастило йому вибратись. Енергичний, воруш-
кий, запопадливий працьовник, він вічно шукав, де б міг прикласти свої сили до діла.
Хоч які тяжкі часи були, а не міг він сидіти, склавши руки, як багато його однолітків
зробили, не міг і одійти од українства, заспокоїтись працею на чужому полі. Поза
українськими справами не можна було собі уявити цієї людини, що була не тільки
людиною ініціативи й організацій, але й людиною чорної роботи, якої так багато єсть,
та до якої так мало охочих знаходиться. Такими людьми, як Кониський, найбільше
держалась українська справа під той темний час, коли навіть голосу українського не
чутно було; вони були не тільки робітниками, а немов прапорами цілої епохи, і якось
легше на душі ставало од свідомості, що те джерело праці й енергії не засохло, а б’є
невпинно, все нові піднімаючи справи й обновляючи старі заходи. Треба було самому
пережити страшний час реакції 80-х – 90 х років, щоб оцінити по заслузі творчу ролю
таких людей-прапорів. Навіть помилки їхні, що багато свого часу колотнечі накоїли, не
додавали зневір’я, а були для українського громадянства немов острогами для доброго
коня, викликали нові запаси не потраченої ще енергії й притягали нових діячів – все
на те ж забуте й занедбане поле українського громадського життя. Навіть слабі іноді
літературні твори їх заставляли про себе думати й говорити, бо раз у раз живчик живо-
го життя бився в них і неустанно закликав – усе до одної справи. Справою тією було
всестороннє відродження рідного народу і цій справі вони віддавали себе неподільно.
Такий був і Кониський. Працюючи увесь вік для того, щоб наблизити добу од-
вертої робота на рідному полі, він сам не дожив до неї. Як той Мойсей, він умирає на
порозі землі обітованої, тільки здалеку, немов з високої гори побачивши перші озна-
ки громадського пробудження та жвавішої роботи, перші подуви волі для рідного
письменства. Я уявляю собі, як би радів небіжчик і як би працював він, коли б наочно
побачив недосяжну мрію цілого життя свого – українську пресу! З яким запалом він,
старий і немічний, став би в ряди молодих працьовників її... Шкода, – здійснилися
ті мрії тільки тоді, коли вже працьовиті руки лягли безсило на багатих любов’ю
грудях. Але теперішнім працьовникам нашої молодої преси і всьому громадянству
українському треба знати, хто прочищав їм шляхи, рівняв дороги й підготовляв грунт
для роботи. Треба знати і з подякою згадувати наших діячів передрозсвітньої доби,
серед яких раз-у-раз Кониському належатиме одно з найпочесніших місць. Занадто
завалені щоденною дрібною роботою, ми не маємо ні часу, ні змоги віддати належну
шану своїм попередникам, – і через те у нас не написані ще життєписи таких діячів, як
Драгоманов, Антонович, Кониський, Грінченко. А тим часом це не тільки повинність
наша перед пам’яттю тих надзвичайних людей; це наша власна і нашого діла користь
– показати, як гартувались люде і що вони наперекір обставинам робили. Я вірю, що
ці життєписи будуть написані і виявлять нам стільки краси і сили людського духа, що
вони захоплюватимуть і нових людей, притягаючи їх до тієї справи, якій віддавали
174 Сіверянський літопис
себе небіжчики. Коли б тільки це швидче було зроблено, бо життя тих людей – то
наша власна історія, історія рідного краю, і тут ми вже не маємо права «отговариваться
незнанием», або виступати забудьками...
Публікується за виданням: Трудівник передрозсвітньої доби. На 10-ті роковини
смерти Олександра Кониського († 29 ноября, року 1900) // Рада. – 1910. – № 272. –
30 ноября (13 грудня). – С. 2-3. Підписано: Сергій Єфремов.
КОНИСЬКИЙ-ПЕРЕБЕНДЯ О. Я. – ТВОРИ, Ч. 1. З передмовою
В. Черєдниченко. «Просвітянська книгозбірня», № 3. Видання Полтавської Спілки
Споживчих Товариств. Полтава, 1918. Стор. 104. Ціна 10 коп.
Це видання має на меті чисто просвітницькі завдання, не претендуючи ні на
повноту, ні на якийсь певний план. Отже з цього вигляду й мусимо підступати до
його оцінки: не твори письменника рецензувати, бо вибір не дає для цього матеріалу,
а виконання просвітніх завданнів видавництва.
У книжці маємо три вірші й два оповідання покійного письменника. Оповідання
і вірші взято гарні, з найголовніших у Кониського, хоча – звісно – не знати, чому
взято саме ці, а не инші. На жаль, відповіді на це не дає не тільки сама книжка, але й
додана до неї передмова – найслабше в ній місце. Автор передмови пробує і біографію
письменника розказати і дати характеристику його письменської та громадської
діяльності, але ця спроба рішуче не вдалася. Боюся, що таке пояснення не тільки
не пояснить нічого мало освіченому читачеві, а ще більш його заплутає. Популярне
писання більш за всі инші вимагає певного плану і послідовного розвитку його, а тим
часом у передмові панує повний хаос: автор починає з життєпису, потім кидає його й
обертається до плутаної теорії психології творчості, далі знов вертається до життєпису,
але викладає його дуже абстрактно, одбігаючи од теми, переплітаючи з домислами
про вихоплені з гурту твори Кониського. Все це показує, що В. Черєдниченко не ясно
й собі уявляє літературну постать письменника, про якого пише. Прикро вражають
дидактичні одбіги од теми: писати популярно зовсім не значить конче подавати
примітивну науку: наука повинна сама собою виникати, а не бути нав’язаною, до того
ж у наївній і досить сумнівній формі. Трапляються й просто прикрі недогляди, – напр.,
Куліш іменується то Пантелимоном, то Панасом (!), про Кониського говориться, що він
«інакше і не писав, як тільки українською мовою», а потім згадано і про російські його
писання. Коли читач розбере цю плутанину, то він втратить всяку віру до поясненнів
автора. Але думаємо, що він просто не розбере, напр., того, що В. Черєдниченко подає
на с. 3-4 про самий процес літературної творчості: плутано і неправдиво. Способом
свого виконання передмова голосно говорить тільки про те, що краще було б обійтися
зовсім без неї, і саме це самоубивче завдання вона тільки і справляє добре.
Публікується за виданням: [Рецензія]: Кониський-Перебендя О. Я. – Твори,
ч. 1. З передмовою В. Черєдниченко. «Просвітянська книгозбірня», № 3. Видання
Полтавської Спілки Споживчих Товариств. Полтава, 1918. Стор. 104. Ціна 10 коп. //
Книгарь: Літопис українського письменства. – К.: Час, 1919. – Ч. 20. – Стовп. 1281-
1282. Підписано: С. Єфремов.
1. Підготовка статті, копіювання та археографічна обробка текстів статей С. Єфре-
мова здійснені за підтримки гранту Канадського інституту українських студій Альберт-
ського університету 2012-2014 рр. (з Вічного фонду ім. Михайла i Дарії Ковальських).
2. Див., напр., такі публікації: Авдикович О. Огляд літературної діяльності Олек-
сандра Кониського. – Перемишль: Коштом автора, 1908. – 23 с.; Грушевський М. С.
Памяти Олександра Кониського // Записки НТШ. – 1901. – Т. XXXIX. – Кн. 1. –
С. 1-14; Франко І. О. К. (Некролог) // Літературно-науковий вістник. – 1901. –
Т. 13. – Кн. 1. – С. 116; Антонович В. Б. Олександр Якович Кониський (Некролог) //
Літературно-науковий вістник. – 1901. – Т. 13. – Кн. 1. – С. 46-47; Франко І. Про житє
і діяльність Олександра Кониського. – Львів, 1901. – 36 с.; Куліш П. А. Я. Конисский
Сіверянський літопис 175
(Некролог) // Исторический вестник. – 1901. – № 1. – С. 413-414; Доманицький В.
Библиографический указатель сочинений А. Я. Конисского // Киевская старина. –
1901. – № 1. – С. 131-151; П. С. [Стрельбицький П.]. Спомини про О. Я. Кониського
// Літературно-науковий вістник. – 1902. – Т. 20. – Кн. 12. – С. 162-167. В 1903 р. у
Києві побачив світ «Літературний збірник, зложений на спомин Олександра Конись-
кого (1836-1900)». До 10-ї річниці смерті О. Кониського була опублікована стаття
М. Грушевського (Село. – 1910. – № 47. – С. 4-5).
3. Історіографічний огляд див.: Іваницька С.Г., Єрмашов Т.В. Постать Сергія Єф-
ремова – публіциста в українській пострадянській гуманітаристиці // Українська
біографістика: зб. наук. праць / НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського,
Ін-т біографічних досліджень. – К., 2013. – Вип. 10. – С. 281-307.
4. Коннертон П. Як суспільства пам’ятають / Пер. з англ. С. Шліпченко. – К: Ніка-
Центр, 2004. – 184 с. – (Серія «Зміна парадигми»; Вип. 7). – С. 22, 38, 65.
5. Нора П. Теперішнє, нація, пам’ять. – К.: «Кліо», 2014. – С. 188–189.
6. Нора П. Проблематика мест памяти // Франция – память / П. Нора, М. Озуф,
Ж. де Пюимеж, М. Винок. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 1999. – С. 19.
7. Єфремов С. Фатальний вузол // Єфремов С. Вибране: Статті, наук. розвідки,
монографії. – К.: Наукова думка, 2002. – С. 17.
8. Єфремов С. Про дні минулі // Молода нація. – 2003. – № 2 (27). – С. 138.
9. Єфремов С. Трудівник передрозсвітньої доби. На 10-ті роковини смерти Олек-
сандра Кониського († 29 ноября, року 1900) // Рада. – 1910. – № 272. – 30 ноября
(13 грудня). – С. 2-3.
10. Гирич І. Із племені титанів: дійсний член НТШ Сергій Єфремов // Гирич І. Між
наукою і політикою. Історіографічні студії про вчених-концептуалістів. – Тернопіль:
Навчальна книга «Богдан», 2012. – С. 174.
11. Мисюра О. Кониський Олександр Якович (1836-1900). – Чернігів: Просвіта,
2008. – 200 с.
12. Листи Олександра Кониського до Іллі Шрага: Наукове видання / упоряд-
кування, передмова, примітки Т.П. Демченко, О.О. Мисюри. – Чернігів: Просвіта,
2011. – С. 6.
13. Так само. – С. 13.
14. Стариков Г. Щоденник Олександра Кониського // Записки Наукового Товари-
ства імені Шевченка. – Том CCLXV. – Праці Історично-філософської секції. – Львів,
2013. – С. 387.
15. Бурлака Г.М. Олександр Кониський: нові грані постаті (на матеріалі листування
з М. Грушевським) // Український історик. – 2004 – 2005. – № 3-4 / 1 (163-165). –
С. 60-68; Швидкий В. П. Олександр Лотоцький: учений, громадський діяч, політик
(1890 – 1939-ті рр.). – К.: Ін-т історії України НАНУ, 2002. – С. 32-33, 41; Гирич І.
Передмова // Єфремов С. Щоденник. Про дні минулі (спогади). – К.: Темпора, 2011. –
С. 41, 43, 44-45; Гирич І. Олександр Кониський. Батько українського самостійництва //
Гирич І. Між наукою і політикою. Історіографічні студії про вчених-концептуалістів.
– Тернопіль: Навчальна книга «Богдан» 2012. – С. 53-82; Іваницька С. «Колективний
портрет» керівництва Української демократично-радикальної партії (1905 – 1908 рр.)
// Іваницька С. Українська ліберально-демократична партійна еліта: «колективний
портрет» (кінець ХІХ – початок ХХ століття). – Запоріжжя: Просвіта, 2011. – С. 73-75;
Іваницька С. Михайло Драгоманов як «Значущий інший» у світосприйманні Сергія
Єфремова (1890-ті – 1920-ті роки) // Наукові праці історичного факультету Запорізь-
кого національного університету. – Вип. ХХХ. – Запоріжжя: ЗНУ, 2011. – С. 239-240.
16. Див.: Гирич І. Олександр Кониський. Батько українського самостійництва //
Гирич І. Між наукою і політикою. Історіографічні студії про вчених-концептуалістів.
– Тернопіль: Навчальна книга «Богдан», 2012. – С. 81-82.
17. Гирич І. Передмова // Гирич І. Між наукою і політикою. Історіографічні студії
про вчених-концептуалістів. – Тернопіль: Навчальна книга «Богдан», 2012. – С. 6.
18. Гирич І. Передмова // Єфремов С. Щоденник. Про дні минулі (спогади). – К.:
Темпора, 2011. – С. 13.
176 Сіверянський літопис
19. Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Феміна, 1997. – С. 428.
20. Там само.
21. Єфремов С. Олександр Кониський // Кониський О. Вибрані твори. – К.: Сяйво,
1927. – С. ІІІ– ХХVІІІ.
22. Єфремов С. Щоденники 1923 – 1929. – К., 1997. – С. 468. Також див. с. 467,
477, 492, 496, 501, 509, 529, 532, 582.
23. Вірогідно, це Варвара Чередниченко (4 (16) грудня 1896 – 22 квітня 1949) –
член літературного об’єднання «Плуг», майбутній автор історичних романів (див.:
Буженко Т., Сарана Ф. Варвара Чередниченко. Літературні портрети // Радянське
літературознавство. – 1971. – №12. – С.60-65; Буженко Т. Життєвий і творчий шлях
Варвари Чередниченко / Т. Буженко, Ф. Сарана // Чередниченко В. Вибрані твори.
– К. : Дніпро, 1971. – С. 3-5; Сиротюк О. Варвара Чередниченко // Письменники ра-
дянської України: літ.-критич. нариси / упоряд. М. І. Петросюк. – К.: Рад. письменник,
1987. – Вип. 13. – С. 142-189).
Целью статьи является анализ публицистических текстов известного литера-
туроведа, критика, публициста Сергея Ефремова (1876–1939), в которых отразился
процесс мемориализации образа общественного деятеля и писателя А. Я. Конисского
(1836–1900). Используя теорию коллективной памяти, автор рассматривает наци-
ональную либерально-народническую элиту как «воображаемое сообщество», которое
для формирования собственной идентичности нуждалось в «изобретении традиций»,
творило «места памяти», канонизировало «знаковые» фигуры украинского движения.
Археографическая часть работы содержит заметки, некрологи, статьи и посвяще-
ния в честь Александра Конисского, написанные С. Ефремовым в 1900–1919 годах и
опубликованные на страницах журналов «Литературно-научный вестник», «Киевская
газета», «Киевская старина», «Книгарь», газеты «Рада».
Ключевые слова: С. А. Ефремов, А. Я. Конисский, публицистика, мемориальный об-
раз, коллективная память.
Svetlana Ivanytska
Images of Alexander Konysky in Serhiy Yefremov’s journalistic texts (1900 – 1919
years)
The article aims is analyze of journalistic texts of known literary critic, journalist, public fig-
ure Sergei Yefremov (1876-1939), which reflected of the process of creating a commemorative
image of the public figure and writer O. Y. Konysky (1836-1900). Author based on the theory
of collective memory examines national liberal-populist elite as «imagined community», which
for to form a collective identity is need of the «invention of tradition», of the creation «places of
memory» and the canonization «symbolic» leaders of the Ukrainian movement. Archeographic
part of this work contains notes, obituaries, articles in honor of Alexander Konysky, which S.
Yefremov written in the years 1900-1919 and published on the pages of magazines «Literary
and Scientific vistnyk», «Kievskaya Gazeta», «Kiev’s antiquity», «Knyhar», newspapers
«Rada». There are some conclusions that introduction of Yefremov’s journalistic heritage lets
to trace the process of designing by contemporaries of A. Konysky’s image, give new arguments
on specificity and interpretation of results of his work. S. Yefremov pointed of O. Konysky’s
outstanding study of by Taras Shevchenko, considered him is the founder of this literary research
direction, called one of the «recognized masters of fiction», had seen confrontation O. Konysky
and M. Dragomanov. The policy of national culture, «the battle for history», differentiation
own and other people’s experience, awakening civil society, personal responsibility of the ideas
and actions, the actual combination of the slogans of national liberation and social justice is
a list of problems that are solved for its activities A. Konysky (to 1900) and S. Yefremov (to
1920). Getting to know the Yefremov’s journalism texts can trace the metamorphosis memorial
Konysky’s image of the in the context of space-time transformations.
Keywords: S. Yefremov, A. Konysky, journalism, memorial image, the collective memory.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-88992 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0055 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:26:22Z |
| publishDate | 2015 |
| publisher | Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Іваницька, С. 2015-11-28T18:52:35Z 2015-11-28T18:52:35Z 2015 Постать Олександра Кониського у публіцистиці Сергія Єфремова 1900 – 1919 років / С. Іваницька // Сiверянський лiтопис. — 2015. — № 4. — С. 157-176. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. XXXX-0055 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/88992 94:329.12(092)»18/19« Метою статті є аналіз публіцистичних текстів відомого літературознавця, критика, публіциста Сергія Єфремова (1876–1939), в яких відбився процес меморіалізації
 образу громадського діяча та письменника О. Я. Кониського (1836–1900). Автор на
 підставі теорії колективної пам’яті розглядає національну ліберально-народницьку
 еліту як «уявлену спільноту», що задля формування власної ідентичності потребувала «винайдення традиції», творила «місця пам’яті», канонізувала «знакові» постаті українського руху. Археографічна частина роботи містить нотатки, некрологи, статті
 й посвяти на честь Олександра Кониського, написані С. Єфремовим в 1900–1919 роках та опубліковані на шпальтах часописів «Літературно-науковий вістник», «Киевская газета», «Киевская старина», «Книгарь», газети «Рада». Целью статьи является анализ публицистических текстов известного литературоведа, критика, публициста Сергея Ефремова (1876–1939), в которых отразился
 процесс мемориализации образа общественного деятеля и писателя А. Я. Конисского
 (1836–1900). Используя теорию коллективной памяти, автор рассматривает национальную либерально-народническую элиту как «воображаемое сообщество», которое
 для формирования собственной идентичности нуждалось в «изобретении традиций»,
 творило «места памяти», канонизировало «знаковые» фигуры украинского движения.
 Археографическая часть работы содержит заметки, некрологи, статьи и посвящения в честь Александра Конисского, написанные С. Ефремовым в 1900–1919 годах и опубликованные на страницах журналов «Литературно-научный вестник», «Киевская
 газета», «Киевская старина», «Книгарь», газеты «Рада». The article aims is analyze of journalistic texts of known literary critic, journalist, public figure
 Sergei Yefremov (1876-1939), which reflected of the process of creating a commemorative
 image of the public figure and writer O. Y. Konysky (1836-1900). Author based on the theory
 of collective memory examines national liberal-populist elite as «imagined community», which
 for to form a collective identity is need of the «invention of tradition», of the creation «places of
 memory» and the canonization «symbolic» leaders of the Ukrainian movement. Archeographic
 part of this work contains notes, obituaries, articles in honor of Alexander Konysky, which S.
 Yefremov written in the years 1900-1919 and published on the pages of magazines «Literary
 and Scientific vistnyk», «Kievskaya Gazeta», «Kiev’s antiquity», «Knyhar», newspapers
 «Rada». There are some conclusions that introduction of Yefremov’s journalistic heritage lets
 to trace the process of designing by contemporaries of A. Konysky’s image, give new arguments
 on specificity and interpretation of results of his work. S. Yefremov pointed of O. Konysky’s
 outstanding study of by Taras Shevchenko, considered him is the founder of this literary research
 direction, called one of the «recognized masters of fiction», had seen confrontation O. Konysky
 and M. Dragomanov. The policy of national culture, «the battle for history», differentiation
 own and other people’s experience, awakening civil society, personal responsibility of the ideas
 and actions, the actual combination of the slogans of national liberation and social justice is
 a list of problems that are solved for its activities A. Konysky (to 1900) and S. Yefremov (to
 1920). Getting to know the Yefremov’s journalism texts can trace the metamorphosis memorial
 Konysky’s image of the in the context of space-time transformations. uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Сiверянський лiтопис Розвідки Постать Олександра Кониського у публіцистиці Сергія Єфремова 1900 – 1919 років Images of Alexander Konysky in Serhiy Yefremov’s journalistic texts (1900 – 1919 years) Article published earlier |
| spellingShingle | Постать Олександра Кониського у публіцистиці Сергія Єфремова 1900 – 1919 років Іваницька, С. Розвідки |
| title | Постать Олександра Кониського у публіцистиці Сергія Єфремова 1900 – 1919 років |
| title_alt | Images of Alexander Konysky in Serhiy Yefremov’s journalistic texts (1900 – 1919 years) |
| title_full | Постать Олександра Кониського у публіцистиці Сергія Єфремова 1900 – 1919 років |
| title_fullStr | Постать Олександра Кониського у публіцистиці Сергія Єфремова 1900 – 1919 років |
| title_full_unstemmed | Постать Олександра Кониського у публіцистиці Сергія Єфремова 1900 – 1919 років |
| title_short | Постать Олександра Кониського у публіцистиці Сергія Єфремова 1900 – 1919 років |
| title_sort | постать олександра кониського у публіцистиці сергія єфремова 1900 – 1919 років |
| topic | Розвідки |
| topic_facet | Розвідки |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/88992 |
| work_keys_str_mv | AT ívanicʹkas postatʹoleksandrakonisʹkogoupublícisticísergíâêfremova19001919rokív AT ívanicʹkas imagesofalexanderkonyskyinserhiyyefremovsjournalistictexts19001919years |