Військовий писар на Запорожжі в добу Нової Січі (1734-1775)
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Козацька спадщина |
|---|---|
| Datum: | 2006 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інституту історії України НАН України
2006
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/90866 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Військовий писар на Запорожжі в добу Нової Січі (1734-1775) / І.Л. Синяк // Козацька спадщина. — 2006. — Вип. 3. — С. 207-212. — Бібліогр.: 37 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-90866 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Синяк, І.Л. 2016-01-05T11:56:26Z 2016-01-05T11:56:26Z 2006 Військовий писар на Запорожжі в добу Нової Січі (1734-1775) / І.Л. Синяк // Козацька спадщина. — 2006. — Вип. 3. — С. 207-212. — Бібліогр.: 37 назв. — укр. XXXX-0123 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/90866 uk Інституту історії України НАН України Козацька спадщина Статті Військовий писар на Запорожжі в добу Нової Січі (1734-1775) Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Військовий писар на Запорожжі в добу Нової Січі (1734-1775) |
| spellingShingle |
Військовий писар на Запорожжі в добу Нової Січі (1734-1775) Синяк, І.Л. Статті |
| title_short |
Військовий писар на Запорожжі в добу Нової Січі (1734-1775) |
| title_full |
Військовий писар на Запорожжі в добу Нової Січі (1734-1775) |
| title_fullStr |
Військовий писар на Запорожжі в добу Нової Січі (1734-1775) |
| title_full_unstemmed |
Військовий писар на Запорожжі в добу Нової Січі (1734-1775) |
| title_sort |
військовий писар на запорожжі в добу нової січі (1734-1775) |
| author |
Синяк, І.Л. |
| author_facet |
Синяк, І.Л. |
| topic |
Статті |
| topic_facet |
Статті |
| publishDate |
2006 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Козацька спадщина |
| publisher |
Інституту історії України НАН України |
| format |
Article |
| issn |
XXXX-0123 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/90866 |
| citation_txt |
Військовий писар на Запорожжі в добу Нової Січі (1734-1775) / І.Л. Синяк // Козацька спадщина. — 2006. — Вип. 3. — С. 207-212. — Бібліогр.: 37 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT sinâkíl víisʹkoviipisarnazaporožžívdobunovoísíčí17341775 |
| first_indexed |
2025-11-24T15:13:08Z |
| last_indexed |
2025-11-24T15:13:08Z |
| _version_ |
1850848401887854592 |
| fulltext |
I. JI. Синяк
ВІЙСЬКОВИЙ ПИСАР НА ЗАПОРОЖЖІ В ДОБУ НОВОЇ СІЧІ (1734 -1775)
Питання вивчення компетенції військового писаря попри чисельні дослідження запорозького козацтва
не набуло належної уваги в українській історичній науці. Торкаючись даної проблематики автори по
суті обмежувалися поверхневою інформацією стосовно окремих сфер повноважень даної посади. Так
А. Гурбик та І. Грозовський наголошують на судових функціях військового писаря [10; 8; 9], В. Горобець,
І. Паньонко та Л. Гісцова зупиняються загалом на суто діловодних [7; 18; 6], В. Панашенко робить спробу
підрахувати чисельність військових писарів у період Нового Січі [17], Д. Яворницький звернув увагу на
роль військового писаря на військовій раді [37], П. Єфименко - на участі у складі Похідного Коша [11],
І. Лиман - на походженні [14]. Окремо варто відзначити дослідження Н. Ченцової, в якому історик
зосереджує увагу не лише на суто діловодній компетенції писаря, а й робить спробу охарактеризувати
чисельність та роки перебування військових писарів на своїх посадах [36], а також Т. Кузик, де авторка
окрім характеристики діяльності писаря на військових радах, детально проілюструвала такий момент
як походження військових писарів [13]. Однак детальна характеристика військового писаря в системі
діловодства Нового Коша, етапи просування по кар’єрному щаблі залишилися поза увагою дослідників.
Військовий писар поряд з кошовим отаманом, військовим суддею та осавулом входив до складу
військової старшини. Непересічне значення військового писаря в історіографії пояснювалося його
виключними повноваженнями у сфері діловодства. Через військового писаря як “керівника” Військової
канцелярії, відбувався не лише внутрішній та зовнішній документообіг, а й приватне листування кошового.
Саме через військового писаря проходили всі документи, що надходили до Коша з Гетьманщини,
Правобережжя, Криму, впливових осіб [7, с. 62]. Як підкреслила Н. Ченцова, до прерогатив військового
писаря належало обнародування важливих документів, що надходили в Кіш (вхідної документації),
доведення до військової, паланкової старшини і курінних отаманів рішень Коша, ведення ділової
переписки, складання або редагування листів до приватних і офіційних осіб та установ сусідніх держав.
Жоден документ від імені Коша не виходив з канцелярії без відома військового писаря [36, с. 27]. Однак
історіографічна традиція подає лише загальне уявлення про функції військового писаря, які не зіперті
на підставові студії. Відтак необхідно провести останні.
Як випливає з джерел, роль військового писаря полягала у вичитуванні й редагуванні документа, так
і в окремих випадках у безпосередньому написанні тексту. Про те, що писар міг редагувати документ
можна судити бодай із чорнового варіанту наказу Коша самарському полковнику Андрію Семенову за
березень 1759 р. У тексті написаному канцеляристом, що складав документ, присутні чисельні
виправлення та доповнення, зроблені почерком військового писаря Івана Чугуєвця [27, арк. 9-12 зв.].
Подібних прикладів можна навести багато.
За спостереженням Л. Гісцової, військовий писар міг сам писати найважливішу документацію [6,
с. 139]. До кола документів, написаних рукою військового писаря, належить переписка з сусідніми
Гетьманщиною, урядниками ПравобережноїУкраїни, Кримським ханатом. Зокрема лист кошового
отамана до перекопського каймакама за вересень 1762 р., складений почерком військового писаря І. Глоби
з його ж численними правками [32, арк. 4].
Крім складання та редагування певної документації Коша, до обов’язків військового писаря належало
підписування документів від імені кошового отамана. На думку Л.Гісцової, це стосувалося лише офіційної
документації [5, с. 12]. Справді, офіційні папери мають цілий ряд варіацій клаузул підписів кінцевого
протоколу формуляру документа від імені кошового отамана, зроблений рукою військового писаря:
“Атаманъ кошовий Войска Низового Запорожского з войсковою старшиною”, “Атамань кошовий,
войсковая старшина и товариство”, “Атаманъ кошевий с товариством” [25, арк. 2; 26, арк. 2 зв.], “Атаман
кошовий з старшиною” [28, арк. 75]. Однак і приватне листування кошового отамана, теж підписувалась
рукою військового писаря. Як вдалося з’ясувати, приватні листи кошового отамана від 19 квітня 1766 р.,
та 17 березня 1768 р. до графа П. Румянцева-Задунайського, мають підписи “Покорнийший слуга Петрь
Калнишевский”, зроблені почерком військового писаря Івана Глоби [12, арк. 1, 5]. Появу зазначеної
функції у компетенції військового писаря слід пояснити тим фактом, що подеколи кошовими отаманами
ставали неписьменні козаки.
Своєю рукою військові писарі писали власну приватну кореспонденцію. Виявлено, приміром, приватні
документи військового писаря Івана Глоби, які він особисто написав у 1765 р. у Петербурзі, перебуваючи
у складі депутації Вольностей, хоча при останній перебували й двоє канцеляристів. Це листи до
© Синяк І. Л.
207
племінника П. Калнишевського Йосипа (від 5 вересня), до якоїсь Марії Йосипівни (від 1 серпня), а
також розписка про позику грошей у козака гадяцького полку ГерасимаДанилова(1 червня) [33, арк. 142,
146,147-147 зв.].
Оприлюднення важливої вхідноїдокументації входило теж у прерогативу військового писаря. В реляції
київської губернської канцелярії з приводу вручення капітаном Бастєвіком імператорської грамоти
кошовому отаману (за серпень 1768 р.) читаємо: “Я приемлю с милость благоговиниемь изь которой
ваше императорское величество всемилостивийше усмотрить изволте, сь какими выражениями по
прочтении войсковымъ писаремъ высочайшей грамоты отъ кошового атамана пред стоящимъ
запорожскимъ козакамъ говорена речь, и какие вопреки отъ никоторыхь козаковъ были отзывы” [2,
с. 75].
У джерелах знаходимо відомості, що подають військового писаря як особу, яка засвідчувала копії
документів. Це стосується передусім обліково-статистичної та засвідчувальної документації. За приклад
може слугувати реєстр страчених поляками запорозьких козаків та захопленого у них з 1733 по 1749 рр.
майна від 24 вересня 1749 р., де на скріпах аркушів декілька разів відмічено: “Войсковий писарь Петрь
Чернявский” [3, с. 343-359], або один з реєстрів пограбованого майна, складений ще в середині 40-х рр.
XVIII ст., на якому зазначено: “Реестръ скришить Войска Запорожского Низового войсковий писарь
Алексий Петруша” [1, с. 413]. Подібні реєстри відсилались до київської губернської та Генеральної
військової канцелярії, як власне і розписки. В одній зі справ Генеральної військової канцелярії знаходимо
копію розписки від 13 квітня 1752 р. про прийом викраденої худоби в Коші польським підданим Кіндратом
Зарівненком. Внизу аркуша рукою писаря відзначено: “С подлинимь свидетелсгвоваль войсковий писарь
Дмитрий Романовский” [21, арк. 19 зв.].
На копіях документів за XVII-початок XVIII сг. (універсал Богдана Хмельницького за 1655 р., грамота
царя Олексія Михайловича гетьманові Богдану Хмельницькому й Війську Запорозькому від 27 березня
1654 р., конституція Сейму в Варшаві 1717 р. та ін.), що пересилались імператриці з метою відстояти
свої права на землі у 1773 р., нотаріально їх засвідчував військовий писар Іван Глоба: “Свидителствовалъ
Войска Запорожского Низового войсковий писарь Ивань Глоба” [35, арк. 6-10 зв.]. У 50-хроках на копіях
документів військового канцеляриста Григорія Лелеки, що відправлялися в Генеральну військову
канцелярію зустрічаємо вказівки, що з оригіналом “Свидегелствовал воисковий писарь Ивань Чугуевець”,
або просто: “Войсковий писарь Ивань Чугуевець” [23, арк. 19; 24, арк. 3-4]. У цілому ж компетенція
військового писаря як нотаріуса обіймала виключно ту частину документації, яка спрямовувалася поза
межі Запорожжя. У внутрішньому документообігу було достатньо засвідчення канцеляристами чи
підканцеляристами.
Сумніви викликає теза І. Паньонка про ведення безпосередньо військовим писарем усіх рахунків
прибутків та витрат [18, с. 108]. У джерелах не знаходимо ні бодай фрагменту таких записів, ні натяків
про існування останніх. Якщо ж уданому випадку автор має на увазі обов’язок військового писаря
поповнювати військовий скарб, про що згадує Т. Кузик [13, с. 135], то це також не видається ймовірним,
оскільки дана прерогатива лягала на плечі канцеляристів [30, арк. 17].
Серед інших завдань, що належали до компетенції військового писаря, в історіографії згадуються
судові функції [10, с. 160,9, с. 89, 98]. Зокрема, як стверджують А. ГурбиктаІ. Грозовський, військовий
писар записував або зачитував вироки на Військовій раді, сповіщав підданих про судове рішення, а
також вів протоколи допитів [10, с. 160; 9, с. 89, 98]. Проте інформації, яка б пітверджувала твердження
дослідників, у джерелах не знаходимо.
Разом з кошовим та курінними отаманами військовий писар, як правило, брав участь у посольствах
до імператорського двору. Саме на чолі з військовим писарем І. Чугуєвцем у 1761 р. була відправлена
депутація до імператорського двору з дорученням клопотатися про землі [8, с. 51]. Роль у них військового
писаря полягала у врученні письмових прохань Коша або в усному викладі їх у Петербурзі. У Сенатському
указі від 21 грудня 1761 р. про збільшення Кошеві хлібного жалування відзначено: “Правителсгвующий
Сенат, по писму господина Малоросийского гетмана и кавалера, коимъ чрезъ нарочно присланного от
Войска Запорожского войскового писаря Ивана Чугуевца просить резолюции о прибавки Войску
Запорожскому против прибавленого уже денежного, еще хлебного жалованья” [20, с. 842]. Велике
враження на імператрицю справила промова військового писаря Івана Глоби під час перебування
посольства від Запорожжя у вересні 1762 р [16, с. 63-64]. Наявні факти свідчать, що претенденту на
посаду військового писаря слід було мати також неабиякі ораторські здібності.
Окремої уваги заслуговує висвітлення ролі військового писаря у роботі Військової ради. В історіографії
панує думка про номінальну роль цього військового старшини у роботі Військових рад. Зокрема, як
стверджував Д. Яворницький, військовий писар ніколи не показував свою значну роль та вплив при
208
Коші [37, с. 141]. Т. Кузик, посилаючись на свідчення Миргородського сотника Василя Зарудного,
відзначає, що реальну роль на радах відігравали кощовий отаман, військовий судя та курінні отамани
[13, с. 135]. Однак ці твердження не враховують роль військового писаря як особи, причетної до
вироблення зовнішньої політики Коша. Адже на Військових радах не лише вирішувалися питання вибору
старшини, а й обговорювалася політика стосовно сусідів. У фонді Генеральної військової канцелярії, в
екстрактах матеріалів про суперечки Полтавського полку з Військом Запорозьким за старосамарські
землі зустрічаємо факти відмови військового писаря переконати товариство про необхідність нового
розмежування [22, арк. 44 зв., 72 зв.]. В одному з ордерів гетьмана К. Розумовського в Кіш за середину
50-х років XVIII ст. читаємо: “Понеже де тое не о чего иного, но повидимому от єдиного невнушения
писаремъ воскойсковимь всему товариству прилично служащихъ сему делу обстоятельсгвъ происходить,
ибо ему писарю видя с проежнихъ многихъ ордеровъ, что тому розмеживанию необходимо быть” [22,
арк. 44 зв.]. Іншим ордером за цей час К. Розумовський повторює своє твердження про “пасивність”
писаря: “Понеже де тое не от чего иного, но повидимому от единого невнушения писаремъ войсковимъ
всему товариству прилично служащихъ сему делу обстоятельство происходить, ибо ему писарю видя с
прежнихъ ордеровъ, что тому разсмторению необходимо бить” [22, арк. 72 зв.].
Отже, військового писаря вважали особою, здатною впливати на настрої всього товариства,
переконувати запорожців у необхідності тих чи інших кроків. Тому незважаючи на те, що ордери
К. Розумовського були адресовані в Кіш на ім’я кошового отамана, особливо відзначається військовий
писар як персона з широкими повноваженнями і впливом на Військовій раді.
Після впровадження на Запорожжі російської форми міжканцелярських зносин посаду військового
писаря можна прирівняти з посадою секретаря в колегії чи канцелярії. У одному з пунктів Генерального
Регламенту “О секретарском управлении” перераховані обов’язки секретаря, як головної особи при
канцелярії, які в основному повторюють розглянуті вище функції військового писаря [19, с. 151].
Наприклад описано порядок складання документації, де вказувалось “дабы дела равным порядкомъ,
какъ доношение учинено, отправлены были, из которыхъ, ежели важная суть, самъ сочинять, а другая -
между прочими канцелярскими служителями по должности на каждого роздилять” [19, с. 151]. Однак
на відміну від військового писаря, секретар повинен був “во всихь отправахъ имя свое подписивать”
[19, с. 151]. У Коші ж на всіх документах, як уже зазначалося, військовим писарем підписи проставлялись
від імені кошового отамана чи військового судці. На секретаря (як і на військового писаря), за твердженням
Г. Мітяєва, покладалося опікування всім діловодством канцелярії [15, с. 29].
Як і у випадку з іншими військовими старшинами (кошовий отаман, суддя, осавул), військовим писарем
при Коші могла бути лише одна особа. За відсутності останнього на Січі, як то через участь у
дипломатичних місіях чи у складі Похідного Коша, обов’язки військового писаря виконував один з
писарів з поміж полкових старшин. У відомостях за 15 липня та 24 вересня 1769 р. про кількість
військових та полкових старшин при Похідному та Січовому Коші, значиться “Вь Сичи Запорожской вь
канцелярии Войсковой правящий должность войскового писаря полковой старшина -1 ” [34, арк. 91,
237]. Одним із тих, кого заміняли на посаді військового писаря, був Іван Полонський, котрий фігурує в
листі кошового отамана Петра Калнишевського до військового судці Миколи Тимофієвича Косапа від
12 червня 1773 р., як особа, що хотіла їхати до Правобережної України на лікування [5, с. 20]. Тому
П. Калнишевський наказував військовому суд ді “Правление ж канцелярии Войсковой, в его руках
имеющоеся (Івана Плонського-І. С.), препоручить полковому старшини Данилу Балицкому” [5, с. 20].
Під час військових дій чи об’їзду паланок, військовий писар разом з іншими військовими старшинами
входив до числа Похідного Коша і очолював Похідну Військову канцелярію. У такій іпостасі останній
писар Війська Запорозького І. Глоба разом з кошовою старшиною брав участь у військовій кампанії
1770 р. [11, с. 370].
Виходячи з функціональних обов’язків військового писаря, особа, яка претендувала на цю посаду,
мала бути не тільки грамотною а й досвідченою у веденні канцелярських справ. Тому, як видно з джерел,
кожен майбутній військовий писар по службовій драбині проходив декілька етапів. Про це можемо
судити з листів до імператриці Єлизавети Петрівни та Петра III про відзнаку двох військових писарів
Івана Чугуєвця (1757-1760) та Артемія Васильєва (1760-1761). Листи ці подають послужний список
обох писарів. На жаль, не виявлено подібних документів стосовно інших згадуваних у джерелах
військових писарів. Однак службова кар’єра останніх не могла радикально відрізнятися від кар’єри
І.Чугуєвця та А.Васильєва.
Першим таким щаблем вважалася служба у Військовій канцелярії Коша. З листа про заслуги
військового писаря І.Чугуєвця від 24 грудня 1761 р. довідуємося, що після появи у Війську Чугуєвець
перебував „в Войсковой канцелярии в отправлении письменних диль доволное время” [3, с. 474]. Так
209
само і військовий писар Артемій Васильєв (Кумпан), що видно з листа від 13 березня 1762 р. „находился
оного Запорожского Войска в Войсковой канцелярии в отправлении писменних дель немалое время” [3,
с. 518]. Крім листів, свідчення про початок кар’єри майбутніх військових писарів з канцеляристів при
Військовій канцелярії, знаходимо і в інших документах. Так, на скріпах аркушів копії реєстру майна,
захопленого бугогардівськими козаками-гайдамаками у рожанського стольника Морфинського від ЗО
серпня 1747 р. знаходимо дані про особу, що копіювала документ: „С подлинним с подлинним читаль
сводиль Войсковой Запорожской канцелярии писець Ивань Афанасевь (Чугуєвець- І.С)” [3, с. 303].
Одним з етапів „просування” в кар’єрі майбутнього військового писаря була участь у військових
роз’їздах, комісіях, що періодично скликалися з питань розв’язання взаємних суперечок між запорозьким
козацтвом та сусідами. Зі згаданих вище документів, що висвітлюють діяльність військових писарів
І.Чугуєвця та А.Васильєва довідуємося, що перший був „определяемь, и посилань в разные войсковие
нужние и секретные посилки и партии розездные, да особенно на границах татарскихь с комисари хана
кримского, и в полской комисии при городке Архангелскомь депутатомь, и писаремь от Войска
Запорожского находился не одинажди” [3, с. 474]. Аналогічно і Артемій Васильев „опредиляемь и
посылань быль в разние войсковии и секретние посилки и партии розездние” [3, с. 518]. Можна
припустити, що „честь” брати участь у такого роду акціях заслуговували найздібніші канцеляристи.
Статус полкового старшини було передостаннім кроком до осягнення уряду військового писаря. Задля
цього було необхідно деякий час перебувати на посаді полкового паланкового писаря. Вже згадані
Чугуєвець та Васильєв свого часу були полковими писарями: у 1750, та у 1749 рр. [З, с. 474, 575].
Майбутні претенденти на посаду військового писаря брали участь у розвідувальних заходах та
дипломатичних місіях. Так, А.Васильєв „в томь старшинстви будучи с партиями других запорожских
старшин и козаков при границарь турецкихь и татарскихь, при рекахь Бугу и Громоклей и Конскихь
Водь, для розвидования татарскихь, воровскихь крискихь, джамбулицкихь и едисанскихь ногайцовь...
находился; в 1752-м году на границахь российскихь при Никитиномь, а турецкой - в Камяного Затону с
комисари от российской сторони и депутатами от Войска Запорожского Низового депутатомь и писаремь
находился неединожди. В 753-м году, по височайшимь вашего императорского величества указомь, вь
Очакови по пограничнимь секретнимь и несекретнимь диламь” [3, с. 518-519]. Тому, ці заслуги Артемія
Васильєва, як видно з листа до Петра III від 13 березня 1762 р. „удостоили его войсковимь старшиною и
избрали в 1754-м годи во всемь вашего императорского величества Запорожскомь Войске воисковимь
писарем” [3, с. 579].
Коли А.Васильєв став військовим писарем відразу після участі в дипломатичних місіях до південного
сусіда, то І.Чугуєвець гідно показав себе під час поїздок до Петербургу: „А вь 1755 и 1756 годахь от
оного Войска по вибору Санкт-Питербурге по войсковимь диламь в Правительсгвующемь Сенате и в
Государственнои иносграннихь дель коллегии з бившимь кошовимь атаманомь Даниломь Степановимь
и протчими старшины в прозбахь искательство имиль и посилань равно в числи воисковихь старшинь”
[З, с. 474-475]. Все це сприяло виборові в 1757 р. Івана Афанас’єва Чугуєвця військовим писарем [3, с.
475].
Посада військового писаря була непоганим стартовим майданчиком для служби в Гетьманщині,
Слобожанщині тощо про що свідчать атестати, листи, донесення до впливових осіб того часу [3, с. 474-
476, 518-520; 31, арк. 2-4зв.]. Винятком із загального правила є собою службова кар’єра військового
писаря Олексія Петруші. Як зазначає Т.Кузик, на момент переходу на Січ О.Петруша вже зробив перші
кроки у своїй кар’єрі в Гетьманщині: служив у Прилуцькій сотенній канцелярії, при генеральному
осавулові Якові Якубовичу, у Прилуцькій полковій канцелярії, Кодифікаційній комісії [13, с. 134]. Як
правильно відзначає дослідниця, у XVIII сг. для запорожців більш характерним був зворотній „напрям
руху”: служба у Війську Запорозькому, а згодом - в Гетьманщині, слобідських полках, російських
установах тощо [13, с. 134].
За походженням військові писарі були як правило вихідці з Гетьманщини: Іван Глоба - з Полтавського
полку, Дмитро Романовський - син колишнього запорожця, що оселився у містечку Золотоноша
Переяславського полку [13, с. 134]. Знову як виняток - заплутана справа з походженням військового
писаря - Івана Чугуєвця. Як припускав І.Лиман, той був вихідцем з кримських татар [14, с. 8]. Зокрема,
в атестаті Чугуєвця з поміж його заслуг, вказано також і походження: „уроженець с татарскихь мурзь”
[З, с. 474]. Однак, на думку Т. Кузик, теза про походження І.Чугуєвця з татарських орд є результатом
некритичного сприйняття інформації атестатів, власноруч писаних військовим писарем, який намагався
перейти на російську службу. В атестатах немає згадок про його охрещення, а це засвідчує, що він
ніколи не був мусульманином, якщо ж і був татарином або ногайцем, то принаймні не належав до першого
покоління емігрантів. Прізвиська, що їх мав у Січі Іван Афанасійович - („Чугуєвець” та „Калмичок”), як
210
припускає дослідниця, швидше вказують на його походження з чугуївських козаків, серед яких були і
охрещені калмики [13, с. 134]. Проте звідкіля б родом був І.Чугуєвець, можемо констатувати факт, що
походження військового писаря не відігравало ролі.
В.Панашенко сгверджула, що за весь час існування Нової Січі на посаду військового писаря обиралися
лише - Олекса Сокур, Дмитро Романовський, Іван Глоба та Іван Чугуевець [ 17, с. 156-157]. Більш-менш
повний же список осіб, що посідали посаду військового писаря за часів останнього Коша, подає
Н.Ченцова, яка нараховує вісім душ: Андрій Миргородський, Олекса Вербицький (до 1749 р.), Петро
Чернявський (1749 р.), Дмитро Романовський (1757 р.), Іван Чугуевець (1757-1760 рр.), Онисим
Кривицький (до 1761 р., коли згадується вже як колишній військовий писар; у 1763 р. обраний знову),
Артемій Васильєв (Кумпан) (1760-1761 рр.), та Іван Глоба [36, с. 28]. Однак дослідниця не знає Андрія
Семеновича Товстика, котрий, як нам вдалося з’ясувати, згадується на посаді військового писаря
наприкінці 1763 - на початку 1764 р. [29, арк. 25], Григорія Афанасьева за 1753 р. [4, с. 502] та Олексія
Петруші (згадується ще як Олексій Федоров або Олексій Сокур). Якщо відкоригувати періоди перебування
окремих осіб наданій посаді (Дмитра Романовського - згадується як військовий писар у 1752 р. [4, с.
503] і Артемія Васильєва - згадується на посаді військового писаря крім 1760 ще в 1754 і в 1756 рр. [З,
с. 519; 4, с. 133]), то матимемо більш-менш повний список осіб, що були військовими писарями після
переходу Запорожжя під російську протекцію, і до часів його ліквідації.
Таким чином, як можна побачити військовий писар в період існування останнього Коша Запорозького
зосереджував в своїй компетенції діловодні функції. Його вплив на політику Коша був беззаперечним,
оскільки через нього проходила вся документація, що курсувала поза межами та всередені Вольностей.
Щоб отримати посаду військового писаря при Коші необхідно було пройти декілька кар’єрних щаблів,
що включали в себе службу при Військовій канцелярії, набуття статусу полкового старшини, участь у
дипломатичних місіях та роз’їздах.
Джерела та література:
1. Апдриевский A.A. Дела, касающиеся запорожцев, с 1715-1774 гг. // Записки Императорского Одесского
общества истории и древностей. - Одесса, 1886. - Т. 14. - С. 260-720.
2. Андриевский A.A. Реляции киевского генерал-губернатора за 1768 и 1769 гг. - К.: Типография
Императорского университета Св. Владимира, 1892.
3. Архів Коша Нової Запорозької Січі: корпус документів 1734-1775.-K., 1998.-Т. 1.
4. Архів Коша Нової Запорозької Січі: корпус документів 1734-1775. - K., 2000. -Т. 2.
5. ГісцоваЛ. 3. Архів Коша Запорозького. Приватне листування Калнишевського // Київська Старовина. -
1992. -№ 3.-С . 11-21.
6. Гісцова Л.3. Архів Коша Нової Запорозької Січі // Нариси історії архівної справи в Україні - K.: „КМ
Академія”, 2002.-С. 137-144.
7. Горобець В. Політичний устрій українських земель другої половини XVII - XVIII століть: Гетьманщина,
Запорожжя, Слобожанщина, Правобережна Україна (спроба структурно-функціонального аналізу). - K., 2000.
8. Грозовський І . Зобов’язальне право в Запорозькій Січі І І Малий і середній бізнес. - № 1-2. - 1999. - С. 50 - 54.
9. Грозовський І. М. Право НовоїСічі (1734-1775 рр.)-Харків: В-во Інституту внутрішніх справ, 2000.
10. ГурбикА. Правові відносини та судочинство в Запорозькій Січі // Українське козацтво: витоки, еволюція,
спадщина. Матеріали Міжнародної наукової конференції, присвяченої 500 річчю українського козацтва (Київ -
Дніпропетровськ, 13- 17 травня 1991 р.)-К., 1993.-В. 1.-С. 157-162.
11. Ефименко П. Последний писарь Войска Запорожского Глоба // Киевская Старина. -1882. - Т. 7. - С. 368 - 371.
12. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського НАН України - Спр. 1307 /121/
-1309 /121/. Калнышевский Петр - кошевой Сечи Запорожской Румянцеву-Задунайскому Петру Александровичу.
Писма. -19 апреля 1766 -10 июля 1768 гг. з Сечи Запорожской.
13. Кузик Т. Пйсар Війська Запорозького Низового Олексій Петруша (матерали до біографії*) // Київська
Старовина. - 2003. -№ 6.-C . 133-140.
14. Лиман 1.І. Церква в духовному світі Запорозького козацтва:- Запоріжжя: РА „Тандем У”, 1997.
15. Митяев Г. К. Теорияипрактикаархивногодела.-М.:Центр.т-фияМВДСССРим. K. Е. Ворошилова, 1946.
16. Н. С. Речь запорожского войскового писаря императрице Екатерине II // Киевская Старина. -Т. 59.-С. 63-64.
17. Панашенко В. Нова Січ (1734 -1775 рр.) // Козацькі Січі (Нариси з історії українського козацтва XVI -
XIX ст.).-K.: Запоріжжя, 1998.-С. 149-189.
18. Паньонко І. М. Апарат управління Запорозької Січі (середина XVI сг. -1775 р.). І І Дисертація на здобуття
вченого сгупення канд. юрид. наук. - Львів, 2000.
19. Полное собрание законов Российской Иперии с 1649 года - Спб.: Типография II отделения собственной
Его Иператорскаго величества канцелярии, 1830. -Т. VI.
20. Полное собрание законов Российской Иперии с 1649 года - Спб.: Типография II отделения собственной
Его Иператорскаго величества канцелярии, 1830. - Т. XV.
21. Центральний Державний Історичний Архів України у м. Києві (далі-ЦДІАКУкраїни)-Ф. 51.-Оп. 3.-
211
Спр. 11219.
22. ЦДІАК України-Ф. 51.-Оп. З.-Спр. 11368.
23. ЦДІАК України-Ф. 51.-Оп. З.-Спр. 11943.
24. ЦДІАК України - Ф. 51. - Оп. 3. - Спр. 15603.
25. ЦДІАК України - Ф. 51. - Оп. 3. - Спр. 15634.
26. ЦДІАК України-Ф. 51.-Оп. З.-Спр. 15806.
27. ЦДІАК України - Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 29.
28. ЦДІАК України - Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 30.
29. ЦДІАК України - Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 32.
30. ЦДІАК України - Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 67.
31. ЦДІАК України - Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 115.
32. ЦДІАК України - Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 119.
33. ЦДІАК України-Ф. 229. -Оп. 1. -Спр. 175.
34. ЦДІАК України - Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 247.
35. ЦДІАК України - Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 334.
36. ЧенцоваН. В. Документи Коша Нової Запорозької Січі як джерело до історії Катеринославщини // Дисертація
на здобуття вченого сгупення канд. іст. наук. - Дніпропетровськ, 1992.
37. ЯворпщькийД. 1. Історія запорізьких козаків: у Зт.-Львів: „Світ”, 1990.—Т. 1.
O.A. Бачинська
ПЕРЕТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ КОЗАКІВ У ВІЙСЬКОВИХ ПОСЕЛЕНЦІВ
У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX CT.
Перша половина XIX ст. визначається значними трансформаціями у становищі українського
козацтва. По-перше, вони обумовлені змінами в структурі власне козацького середовища, а саме
природним зменшенням представників-носіїв старих козацьких традицій і механічним поповненням
козацької верстви - представниками інших соціальних груп - селян, солдатів, іноземних поселенців.
Це призводило до трансформації стратегічної мети та завдань існування козацтва, культурно-
побутових традицій при збереженні традиційного стереотипу “козацької волі”, хоча б в рамках
дозволених російською державою прав і привілеїв. Крім того, передавання козацьких звичаїв
залишалося тепер лише в усній традиції і не могло бути підкріпленим безпосереднім досвідом
“козакування”, що впливало на свідомість та виховання дітей козацького походження. По-друге,
сталися зміни у ставленні Російської держави до козацького населення. Ліквідація Задунайської
Січі у 1828 р. завершила перебування компактно розміщених груп козаків за межами Росії, знявши
одну з головних проблем уряду останньої чверті XVIII - початку XIX ст. Тепер стратегічним
завданням його стало поступове й обережне вписування козацького населення у соціальну структуру
імперії, залишаючи ілюзорне поняття вольності, козацького устрою і традицій, контролюючи
козацький “войовничий дух”, який при нагоді можна було б використати в чергових воєнних
операціях. Питання заселення та економічного освоєння територій в південноукраїнських землях
для держави відійшли на другий план, і на перший виходять потреби нової організації військової
справи та утримання армії. В зв’язку з цим міркуванням однією з організаційних засад, де могли б
стати корисними козацькі традиції, стала організація військових поселень кавалерії. Імператор
Олександр І планував поселення таким чином, щоб вони створили єдиний простір від Чугуєва
(Слобідсько-Українське військове поселення) до Південного Бугу (Херсонське (Новоросійське)
військове поселення) [6, с.38-39,68-69].
Російський уряд розпочав формування кавалерійських поселень у 1817 р. На початку квітня
1817р. видано наказ про призначення окремих казенних сіл Слобідсько-Української губернії для
© Бачинська O.A.
212
|