Етнос: проблема соціально-культурної і психологічної демаркації
Saved in:
| Published in: | Культура народов Причерноморья |
|---|---|
| Date: | 1999 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Кримський науковий центр НАН України і МОН України
1999
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/91995 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Етнос: проблема соціально-культурної і психологічної демаркації / А.В. Швецова // Культура народов Причерноморья. — 1999. — № 6. — С. 247-256. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860082075375239168 |
|---|---|
| author | Швецова, А.В. |
| author_facet | Швецова, А.В. |
| citation_txt | Етнос: проблема соціально-культурної і психологічної демаркації / А.В. Швецова // Культура народов Причерноморья. — 1999. — № 6. — С. 247-256. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Культура народов Причерноморья |
| first_indexed | 2025-12-07T17:16:52Z |
| format | Article |
| fulltext |
Швецова А.В.
ЕТНОС: ПРОБЛЕМА СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНОЇ І ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДЕМАРКАЦІЇ.
Як правило, людську спільноту, зокрема етнос, уявляють і визначають через сукупність складаючих її осіб
з комплексом властивих саме їм якостей буття та об'єктивних умов існування, котрі відіграють роль
інтегративних чинників спільноти i. Але, окрім цього, будь-яка реальна людська спільнота утворює певну
психологічну єдність. Це так, оскільки до вирішальних, сутнісних ознак людини належить здатність до
духовного життя та самосвідомості. Тому й серед визначень людської спільноти духовним чинникам
належить чільне місце.
Ознаки мови, усталених культурних форм, способу життя є більш наочними. Але значною мірою всі ці
ознаки спільноти є лише виразами більш глибинної духовної єдності. Зауважимо принагідно, що
методологічно неграмотно буде в цьому випадку ставити питання про первинність чи вторинність
культурно-буттєвих феноменів — з одного боку, а духовно-психологічних — з іншого. Дух є невід'ємною
ознакою людського буття; без цього поняття в будь-яких термінологічних модифікаціях немає визначення
людини. Тому соціокультурні форми людського існування настільки ж є артикуляціями духу, наскільки
дух становить внутрішній сенс цих форм. Одне не існує без іншого. Спроба їх штучного відокремлення і
протиставлення, яка була здійснена марксизмом, фактично віддавала данину старому субстантивізму,
котрий панував у класичному природознавстві XVIII-XIX століть і був методологічно спростований у
галузі природознавства некласичною фізикою мікросвіту та генетичною теорією на початку ХХ століття, а
в гуманітарній галузі – «розуміючою соціологією» та культурологічними дослідженнями приблизно того
ж часу.
Відтак, людська спільнота є певною духовною єдністю і, отже, демаркація меж людських спільнот
передбачає виявлення поєднуючих і інтегруючих їх психологічних чинників.
Межі спільноти — це не лише кордони території, що її обіймає етнос, не лише область поширення мови та
специфічних культурних форм, це також психологічні межі — межі спільного світобачення, особливих
світоглядних настанов, психологічних стандартів життєвого вибору та стратегій буття тощо, які
забезпечують психологічну єдність етносу.
Досить часто у відповідній літературі психологічну єдність етносу (нації) зводять до етнічної
(національної) самосвідомості ii. Але редукція такого вельми складного утворення, як психологічна єдність
етносу, до колективної самосвідомості не може задовольнити і бути виправдана. Поняття етнічної
(національної) самосвідомості не стільки фіксує в цьому випадку певний феномен, скільки тематизує (а
інколи і приховує) велику галузь різноманітних психологічних феноменів, котрі складають основу
психологічної єдності етносу. Наше завдання полягає в тому, щоб, не обмежуючись вкрай одномірним
поняттям самосвідомості, розкрити механізм формування етносу як психологічної спільноти, тобто
виявити дійсний зміст останньої, подолавши редукцію «духу народу» до його самосвідомості.
Вважається, що саме через етнічну самосвідомість відбувається засаднича і вирішальна для існування
етносу та його цілісності справа національної ідентифікації iii. Дійсно, важко заперечувати принципове
значення етнічної самосвідомості для етнічно-культурних ідентифікацій. Але психологічна консолідація
етносу, певний психологічний механізм взаєморозуміння, досягнення солідарності, стримання «розбрату»,
що загрожує цілісності етнічної спільноти, та інші виміри етнопсихології мають більш загальний і
складний зміст, ніж самосвідомість, до якої їх аж ніяк не можна редукувати.
Загальним виразом дії психологічних чинників у забезпеченні існування і конституювання етносу є не
стільки етнічна самосвідомість, скільки психологічна єдність, відносно якої етнічна самосвідомість є лише
її продуктом та переведенням її у режим рефлексивних актів. Етнічна самосвідомість є похідною від
психологічної єдності етносу, виразом останньої на рівні розвинутого самоусвідомлення етнічними
індивідами самих себе у своїй належності до етнічної спільноти. Але сама ця належність, як
психологічний факт, має більш глибокий зміст, ніж дія самосвідомості. Враховуючи це, слід погодитися з
твердженням Б.Глотова та О.Матюхіної, що «вирішальну роль у духовно – психологічній орієнтації нації
відіграє національний характер»iv.
Коли мова йде про психологічну єдність етносу, то, звичайно, ця єдність має вельми різний зміст залежно
від ступеня історичного розвитку, на якому знаходиться етнос, його цивілізаційних та культурних
особливостей, специфіки суспільного буття і соціальної організації. Але попри все це майже неосяжне
розмаїття, можна визначити головну рису різних форм психологічної єдності етносу. Це — виокремлення
власної етнічної спільноти, її психологічна демаркація, котра має два виміри: перший — відрізнення
спільноти від інших, котре може сягати ступеня відчуження, протиставлення і ворожості; другий — її
внутрішня інтеграція, вироблення внутрішньоетнічної солідарності та згуртованості.
Диспозиція «свого – чужого». Першим і вихідним психологічним, а разом з тим і культурним (тут немає
грунту для протиставлення: виходимо з принципу розгляду культурних форм як артикуляцій духовних
феноменів і розуміння, водночас, духовних явищ як внутрішнього сенсу культурних реалій) розрізненням,
котрим людська спільнота встановлює свої межі і відокремлює себе від інших, є опозиція «своїх» та
«чужих». Силою цього розрізнення відбувається первинна культурна демаркація світу і всього, що існує в
ньому, передусім людського загалу. Можна сказати, що цим поділом культура вперше заявляє про себе і
сам цей поділ є першим культурним актом в історії людства. Диспозиція «свого» – «чужого», з'являючись
на початку історії культури, супроводжує цю історію на всьому її протязі. Вона, хоч і в специфічних
формах, властива сучасній культурі не менше, ніж стародавній. Цим засвідчується універсальність
диспозиції «свого» – «чужого» як механізму культурного самовіднесення людини до спільноти.
Диспозиція «свій» – «чужий» взагалі більш глибинне визначення, ніж навіть самовизначення людини
серед людей. Це і первинна категоризація світу, і універсальна культурна міра, що прикладається до
всього, що існує, і глибинний екзістенціал, котрим встановлюється диспозиція життєвого світу взагалі.
Надзвичайна онтологічна, культурна, світоглядна вага цієї контраверзи була проаналізована і відображена
у низці численних культурологічних та історичних досліджень, передусім – досліджень первісних
культур. Не маючи на меті експлікацію всього онтологічного змісту опозиції «свого»—«чужого»,
обмежимося її роллю первинного способу психологічного виокремлення людської спільноти.
Головною прикметою «свого» є те, що він поділяє властиві даній спільноті очевидності буття і
світосприйняття. «Свій» — це не якийсь «особливий», а навпаки – той, відносно якого психологічний
механізм розпізнавання засвідчує його належність до знаної дійсності. Людина не сприймається у
відокремленості від світу. Тому особа, що розпізнається як «своя», є водночас маніфестацією «свого
світу» — того світу, в якому я існую, котрий мене оточує і знаний мною.
Слід зазначити, що «свійськість» світу не дорівнює його знаності у значенні «звіданості» чи «вивченості».
Свій світ не позбавлений проблем, загадок та загроз. Але принциповою його ознакою є наявність у ньому
усталеної системи культурних координат. Це — смисловим чином впорядкований світ; в кожній своїй
частині він немов би «промаркірований» певним відношенням до нього людини. Відтак у коло «свого»
потрапляє все освоєне людиною: поставлене нею у відношення до себе, визначене серед інших реалій
оточуючої дійсності, займаюче своє певне місце в тій універсальній взаємовпорядкованості і взаємозв'язку
існуючого, що, власне, і зветься світом.
Механізм розпізнання «своїх» та відокремлення «чужих» грунтується на колективному підсвідомому і
загалом не усвідомлюється. Саме так його, до речі, розуміє Л.Гумільов, який визначив поняття
«компліментарності» як неусвідомленого почуття симпатії до людей своєї спільнотиv. «Свої», власне, це
«люди як люди», тобто істоти, котрі є носіями тих людських ознак, що вочевидь відносять окрему людину
до людського загалу. «Чужий» – це той, хто «випадає» з очевидності людського. Він є носієм «інакшості»,
котра суперечить самоочевидному в людині, і тому він завжди сприймається як «не сповна» людина чи
людина «під знаком запитання».
Із сказаного можна зробити висновок, що первинна психологічна демаркація людської спільноти
збігається з межами людського як такого. «Мій народ» — це не стільки «один із...» людських етносів,
скільки уособлення роду людського як такого. Всі інші є чужинцями, носіями незвичного і незвіданого
життя, яке суперечить очевидностям людського, а відтак і не сприймається повною мірою як людське.
Етнічне в даному випадку не відокремлене від родового, родове від загальнолюдського, а людське як таке
загалом збігається з особистим (адже за первісних часів особистісна «інакшість», що переступала межі
спільноколективних очевидностей, теж здатна була виставити людину як «чужу»).
Цю особливість взаємовідношення спільного і особистісного позначимо як психологічний синкретизм
первісної спільноти, який певним чином здатен відтворюватися в деяких ситуаціях історичного буття,
особливо кризових. Можна визначити (як загальну закономірність духовної історії людства) те, що чим
сильнішими є спотворення і деградація (у періоди кризи) вироблених цивілізацією суспільно-культурних
форм життя, тим відчутнішою є інверсія психологічних механізмів єдності людей до первісних форм і тим
наочніше відтворюється первісний психологічний синкретизм. Більш того, соціально-конструктивістська
практика ХХ сторіччя, до якої вдавалися тоталітарні режими, дає нам приклади цілеспрямованого
провокування і здійснення таких інверсій. Зазначивши цю обставину тут лише у загальному вигляді, ми
повернемося до її більш докладного розгляду у відповідному місці нашої праці, а саме при аналізі
особливостей національного відродження в умовах посттоталітаризму.
«Свій» — не лише якість людського існування. «Своє» займає також особливе місце в загальній
культурній архітектоніці буття. Визначальною особливістю цього місця є те, що воно завжди складає
смисловий центр світоустрою. Знаходитись у центрі — означає бути точкою відліку для всіх інших реалій.
У культурній топології «центр» відіграє роль універсальної міри, з якою співвідносяться всі інші явища.
Відтак, «своя людина», тобто та, яка вписується у психологічні самоочевидності світосприйняття
спільноти, потрапляє до обраного людського загалу. «Свої» — це особливим чином обрані, онтологічно
повноцінні, бо саме у спільноті «своїх» відбувається здійснення людського як такого.
На цій особливості «свійськості» теж треба зробити наголос. Через «свійськість» відбувається
психологічна самовіднесеність людей до людського як такого. «Свій» є «своїм» не тому, що він якась
специфічна людина, котра має особливі, «близькі мені» ознаки. Ні, він є «своїм» насамперед тому, що в
ньому найбільш повно втілюється (в умовах «моєї» спільноти) сутність людського, він найбільшою мірою
є такою людиною, якою «належить бути».
Початок iсторичного самоусвiдомлення народу виглядає як видiлення «свого народу» на противагу «всiм
iншим». Народ попервах один, i це — свiй народ. Всi iншi етнiчнi спiльноти поєднуються в узагальнену
спiльноту «чужих», «чужинцiв», рiзниця мiж якими хоча i може вiдмiчатися, але загалом пiдпорядкована
бiльш iстотному i переважаючому загальному сенсу. Яскравим прикладом цiєї стадiї нацiональної
iдентифiкацiї є самоусвiдомлення себе давнiми греками, що виникло за полiсної доби i було, до речi,
одним з виявiв цього радикального суспiльного перетворення. Давнім грекам був властивий розподiл
людства на «еллiнiв» та «варварiв», критерiєм якого стала гiднiсть життя вiльної людини на відмiну вiд
людини зневоленої.
У більш розвинених формах цивілізованого життя ця самовіднесеність набуває іншого, більш складного і
різноманітного вигляду (як, наприклад, «всесвітня місія» народу, його «історичне покликання» тощо). Але
той самий сенс «свійськості» зберігається. Його присутність ми констатуємо у вигляді принципу: етнічна
чи національна самоідентифікація («свійськість») завжди містить самовизначення в контексті
загальнолюдського; власне людське («автентично людське») становить основу етнічної самоідентифікації.
Назвемо цю особливість психологічної самоконстатації людської спільноти принципом дифузії етнічного
і автентичнолюдського. Він станеться нам у нагоді при розгляді, зокрема, особливостей сучасного
самовизначення української нації.
Вище зазначалося, що «свійськість» конституюється та спрацьовує через загальнокультурні очевидності,
поділяючи які, людські індивіди отримують психологічне відчуття своєї єдності. Але як саме
спрацьовують ці очевидності? На яких головних засадах грунтується «свійськість»? Через які конкретно
форми поведінки і вияви особистості відбувається вирішальне розпізнавання людини як «своєї» чи,
навпаки, віднесення її до кола «чужих»?
Інтерсуб'єктивність і контактність в етнічній спільноті. Оскільки мова йде про етнос як людську
спільноту і про психологічні засади його єдності, то слід звернутися до конституції людської спільноти
взагалі. Психологічна єдність етносу втілюється в тому, що етнічні індивіди потрапляють в онтологічно
спільну людську ситуацію, котра є типовою і загальною для всіх них. Звичайно, загальність її не можна
осягнути й зрозуміти як змістовну подібність чи тотожність. Відмінність обставин, особистостей, видів
діяльності зумовлюють глибоку змістовну відмінність ситуації кожного. Загальність тут втілена в спільні
умови можливості конкретних людських дій — ті умови можливості, котрі створені і відтворюються
національною культурою. Тому, коли йдеться про психологічну демаркацію етносу і його психологічні
межі, це означає, передусім, включення учасників етносу у спільну людську ситуацію, що забезпечує
виокремлення і психологічну консолідацію етнічної спільноти. Що взагалі характеризує людську ситуацію
як становище людини у спільноті?
По-перше, те, що кожна дія людини у спільноті є співдією з іншими людьми. Відтак першою
характеристикою людської ситуації буде її інтерсуб'єктивність. По-друге, людина існує не серед окремих
речей, а у світі, тобто дійсність для неї є певною впорядкованою тотальністю, котра складає смисловий
обшир конкретних дій. Цю властивість людської ситуації позначимо як її «світовість», використовуючи
термін, котрому надав нового теоретичного життя М.Хайдеггерvi. По-третє, способом буття людини є її
самовизначення. Тобто людину не можна зрозуміти як щось цілком обумовлене і охарактеризоване через
низку усталених властивостей. Людина є тим, чим вона стала у процесі власного самовизначення, у
процесі опанування навколишнього світу і своїх власних здатностей. Тому людина є буттям, яке веде та
спричиняє само себе, а людська ситуація набуває ознаки самовизначеності. Відповідно, психологічну
структуру людської ситуації складають три головні елементи, котрі відповідають трьом її головним
онтологічним ознакам — інтерсуб'єктивності, світовості і самовизначеності. Вони знаходять своє
відображення у таких психологічних якостях, як контактність, уявлення, реакції.
Спільність людей існує настільки, наскільки люди здатні на контакти між собою. Власне, сума цих
контактів, котра набуває вигляду усталеної системи взаємовідносин між людьми, і утворює спільноту як
спільність. Контактність означає здатність співіснування людей в межах спільного життя, можливість
здійснювати життя саме як спільне. Тому контактність є першим виміром «свійськості» людей —
реальним індикатором того, наскільки люди стали «своїми» один для одного, наскільки здатні вести
спільну справу і виявляти солідарність один з одним.
Міру контактності можна виявити через здатність людей до солідарності і взаєморозуміння. Англiйський
дослiдник Е.Д.Сміт, зокрема, характеризує етнос як етнічні зв'язки солiдарності, тобто зв'язки, які
встановлюються між членами спільноти, котрі об'єднані спільною пам'яттю, міфами, традиціями, і, що
важливо, ці зв'язки не схожі на бюрократичні кайдани держави, бо грунтуються на загальнозрозумілих
формах культуриvii. Власне, спільність культурних форм існування людей можна розглядати як підгрунтя
для взаєморозуміння членів спільноти. Особлива роль серед культурних механізмів взаєморозуміння
належить, звичайно, мові.
Розуміння — дитя комунікації, а остання практично неможлива без спільності мови. Не випадково
лінгвістичний поворот у сучасній філософії надав мові значення ключового онтологічного феномена.
Мова — не лише засіб спілкування; вона є основою людського взаємопорозуміння, а відтак і єдності
людей. За допомогою мови кожен народ розв'язує одне й те ж завдання – як перетворити світ у думки.
Звичайно, спільна мова не є взаємопорозумінням, що вже відбулося. Вона виступає, передусім, як
трансцендентна основа (умова можливості) розуміння людьми один одного. Згідно цього у комунікації
слід виокремити два виміри: взаєморозуміння як досягнуте (солідарність, узгодженість позицій) і
взаєморозуміння як можливе. Взаємопорозуміння як можливість не менш важливе, ніж вже досягнуте
взаєморозуміння.
Спільність мови обумовлює контактність насамперед як можливість взаємопорозуміння. Нею створюється
спільний смисловий обшир, в якому рухається мовлення і мислення людей, їх діалог і суперечка.
Спільність мови не завжди є досягнутою згодою. Але вона забезпечує можливість діалогу, як можливість
виявити і довести до свідомості іншого свій інтерес, з'ясувати його позицію, певним чином співвіднести
бажання один одного, навіть встановити їх різницю, а відтак і можливий механізм взаємодії. Спільність
мови дозволяє розпізнавати смисли, що їх маніфестує кожна з осіб. Більше того: контактність будується і
тримається на певних загальних смислах, котрі в якості очевидностей приймаються учасниками
спілкуванняviii.
Значною мірою зміст, покликання та обсяг спілкування полягають не в тому, щоб висловити свій смисл
(інтерес, потребу, позицію), а в тому, щоб підтвердити дієвість та значущість спільних смислів, загальних
смислових очевидностей.
Розпізнавання і підтвердження очевидностей складає не менш вагому мету спілкування, аніж вислів
особистісної позиції. Все індивідуальне покладає себе як певна відмінність від всезагального, його
особлива артикуляція. Тому лише за наявності такого спільного смислового поля очевидностей, котрі
поділяються учасниками спілкування, за наявності певної смислової угоди між ними, можлива
маніфестація їх індивідуальних позицій і їх зустріч у процесі комунікації. «Ми розчленовуємо світ,
організовуємо його в поняттях та розпредмечуємо значення так, а не інакше, головним чином тому, що ми
– учасники угоди, яка диктує таку систематизацію. Ця угода має силу для певного мовного колективу та
закріплена в системі моделей нашої мови», — вважає Уорфix.
Контактність, звичайно, якісно розрізняється в різних етносах і на різних щаблях історичного розвитку
людських спільнот. У сучасних демократичних суспільствах вона виявляється насамперед у здатності
досягати консенсусу, який (у свою чергу) робить можливим укладання різноманітних угод, у формі яких,
власне, конституюються і здійснюються всі відносини громадянського суспільства – від особистісно-
шлюбних до економічних та політичних. Наявність механізмів досігнення консенсусу, психологічна
схильність людей до нього та здатність їх волі дотримуватися досягнутих домовленостей, діючи в їх
межах, характеризує сучасне демократичне суспільство не менш істотно, аніж система демократичних
соціальних інститутів, політичний плюралізм або ринкова економіка. Психологічним чинникам у житті
суспільства належить не менш важлива роль, ніж суто соціальним чи економічним.
Ми виділили мову як одну з головних засад психологічної контактності і a priori взаємопорозуміння між
учасниками етносу. Але, звичайно, мовою ці засади не обмежуються. Не менш важлива роль належить
символічним та побутовим формам культури. Комунікація між людьми та розпізнавання ними один
одного здійснюється не тільки в мовних формах. Вона відбувається також у вигляді тілесного сприйняття,
оцінки зовнішнього вигляду, поведінкових стандартів тощо. З психологічних та культурологічних
досліджень добре відомо, яке велике комунікаційне навантаження несе на собі одяг, манера тримати себе,
жестикуляція, речове оточення людини. На цю особливість комунікації особливу увагу звертали Г.Гачев,
Х.Ортега-і-Гассет та іншіx.
Контактність не обмежується наявним розпізнаванням, Її не можна звести до абстрактного споглядання, в
результаті якого виголошується вирок «свій»—«чужий» і людина відноситься до певної рубрики.
Контактність, передусім, — це характеристика процесу людської взаємодії. Вона характеризує здатність
людей поділяти (і мати) спільні цілі та інтереси, приставати на прагнення один одного, підпорядковувати
особисті дії загальній домовленості чи плану, і, врешті-решт, демонструвати логіку поведінки, зрозумілу і
прийнятну партнерові. В усьому цьому символічним і речовим чинникам комунікації належить не менш
вагома роль, ніж мові.
Тому можна зробити висновок: мова та символічно-речові форми культури складають визначальне коло
умов можливості для конституювання психологічної контактності, котра, в свою чергу, становить
психологічно вирішальний чинник комунікації, що інтегрує людей в етнічну спільноту. Саму контактність
можна визначити як психологічну здатність до участі у комунікації, котра забезпечує участь особистостей
у самоочевидностях спілкування, використання автентичних засобів вислову думки та реакцій, створює
можливості для руху комунікації, кінцевим результатом якого є взаєморозуміння та взаємодія людей.
Контактність відіграє роль психологічного «a priori» комунікації, а сама комунікація (у широкому
розумінні) охоплює всі різновиди відносин людей і є визначальним чинником та основою єдності етносу.
Контактність робить психологічно можливим співіснування людей, в якому відбувається інтеграція
індивідуальних існувань і доль у житті єдиної спільноти. Вона має два головних навантаження у процесі
конституювання етнічної спільноти: негативне та позитивне. Перше полягає в тому, що контактність, яка
завжди якісно визначена, передбачає і робить можливим певний тип спілкування та єдності, тобто кладе
межу між однією («своєю») спільнотою та іншою («чужою»). Нею здійснюється робота відокремлення та
розмежування етнічних спільнот на рівні психологічних механізмів взаємосприйняття і взаємодії
людських індивідів. Причому слід зазначити, що це розмежування відбувається не у формі «свідомих
вироків», а у вигляді конфлікту і неспівставності психологічних самоочевидностей, котрі загалом мають
цілком підсвідомий характер.
Позитивна ж функція контактності полягає в тому, щоб згуртувати людей у психологічно комфортний
загал, створити умови їх взаємопорозуміння, інтеграції і співіснування. Зазначимо принагідно, що
контактність у цьому сенсі не тотожна найефективнішому режиму комунікації чи виконання певної
справи. Вимоги «самої справи» тут є вторинними, а самовідчуття людей в їх взаємності — головним і
переважаючим. Образно кажучи, контактність є якість комунікації, що надає перевагу «моєму» (для мене
прийнятному, звичному та зручному) над «кращим» (з огляду вирішення комунікаційного чи практичного
завдання у його власному сенсі). Пояснення цієї властивості, яка є незрозумілою прагматичному розуму,
можна отримати, врахувавши два чинника: по-перше, особливість самоздійснення себе «людиною
культури», а по-друге, режим існування і самовідтворення етносу. Зупинимось на цих двох чинниках
докладніше, тим більш, що їх розгляд прокладає шлях до поглибленого розуміння засад та якості
психологічної єдності етносу.
Режим внутрішньоетнічної комунікації. «Людина культури» — це не просто ідеальний тип людської
особи, котра визначається певною сукупністю психологічних рис та якостей. Прикметою людини як
ініційованої (й певним чином створеної) культурою істоти полягає в тому, що вона не просто існує, має
певні якості тощо. Визначальною її прикметою є те, що вона несе з собою і в собі певний проект своєї
долі.
Людина не просто живе, реагуючи на ті чи інші обставини у відповідності із своїми властивостями, хоч би
ті й були витвором культури. Саме її існування є здійсненням певного проекту, певної версії людської
долі, котру вона вважає для себе прийнятною і найближчою. «В реальних діях творців культури
суб'єктивним критерієм відбору цілей і засобів діяльності є, як правило, уявлення про майбутнє, про міру
перспективності даної поведінки – кінець кінцем продуктивна діяльність і є способом проникнення в
жадане майбутнє, побудовою «моделі того майбутнього, у якому є потреба», — так висловив цю думку
М.Каган xi. Тому співіснування людей є не що інше, як зустріч у спільному комунікаційному полі їх
індивідуальних доленосних і долевизначаючих проектів, їх уявлень про бажане майбутнє.
Такою ситуація виглядає з суто емпіричної точки зору, яка забуває про спільну культурно-ініційовану
сутність людей певної суспільної спільноти, в нашому випадку – етносу. Індивідуальні долевизначальні
проекти є лише частково особистісним витвором. У більшості випадків їх зміст (переважним чином або
майже повністю) визначений культурними чинниками буття, тобто є витвором культури, а не
екзістенційно окремої особистості. Відтак контактність, яку ми характеризуємо, постає як зустріч і
взаємоузгодженість людських долевизначальних проектів, підпорядкованих загальнокультурним вимогам
і створених останніми. Саме тому і тоді, коли комунікація відбувається у вигляді зустрічі і
взаємоперетинання долевизначальних проектів, «моє» (прийнятне для здійснення моєї долі) отримує
перевагу над «кращим» (власною сутністю справи, у якій я беру участь).
Контактність, як якість комунікації, відбиває внутрішню узгодженість індивідуальних долевизначальних
проектів, їх «дотичність» один до одного. Ця ж дотичність, в свою чергу, є виявом належності людських
індивідів до спільної культури, тобто виявом того, що їх долевизначальні проекти мають сутнісно-спільну
культурну природу і виток. Існування у вигляді здійснення долевизначального проекту є вирішальною
онтологічною особливістю самореалізації людини культури. Саме вона пояснює перевагу контактності
над абстрактними вимогами ефективності комунікації чи справи, а також розкриває специфічний
комунікаційний сенс контактності як такої.
Другим чинником, що визначає специфіку комунікації в межах етносу, є, як зазначалося вище, режим
існування і самовідтворення етносу. Зазвичай на комунікацію чи справу, котру комунікація забезпечує,
дивляться крізь призму власного сенсу і завдань справи. Скажімо, коли ми маємо економічну ситуацію у
вигляді кризи господарства, то осмислення її, природно, спирається на завдання пошуку
найефективнішого шляху подолання цієї кризи, на виявлення економічних та соціально-політичних
важелів, котрі можуть бути залучені для впливу на ситуацію і таке інше. Але логіка існування спільноти
має власний зміст. Етнос в своїй внутрішній комунікації тяжіє не до вирішення хоч би яких корисних, але
абстрактних економічних та політичних завдань. Іманентна йому комунікація покликана, насамперед,
інтегрувати етнос, відтворювати його як усталену єдність, і, лише опосередковуючись вирішенням цього
ключового для життя етносу завдання, вирішувати всі інші — хоч економічні, хоч політичні, хоч
соціальні.
Цю опосередкованість актів комунікації і взагалі всіх суспільних процесів самопокладанням етносу, в
якому останній тяжіє до самовідтворення і пролонгації існування властивих йому форм, можна
зафіксувати поняттям етнічної ізомерії комунікації і суспільного життя загалом. Воно означає, що
вирішення будь-яких суспільних завдань у певному етнічному середовищі відбувається не за чистою
логікою цих завдань (як, наприклад, підвищення добробуту людей, динамізм вітчизняної економіки,
гарантований правопорядок, соціальна стабільність тощо), а опосередковане впливом культурних якостей
етносу.
Відповідно, самі ці завдання, логіка їх розв'язання, можливі засоби вирішення і режим застосування цих
засобів — все це зазнає перетворення у смисловому полі етнокультурних форм буття. Визнання
онтологічної реальності і ваги процесу самовідтворення етносу означає, що етнос у своєму власному бутті
з його характерними ознаками становить для себе самого домінуюче культурне завдання, якому більшою
чи меншою мірою можуть підпорядковуватися інші, котрі постають перед суспільством. У смисловому
полі самовідтворення етносу інші суспільні завдання і процеси певним чином трансформуються і
деформуються, їх власні сенси дещо «змінюються», зазнають деструкції, постають у нових смислових
зв'язках і спрямуваннях.
З цього невидимого горнища етнокультурних перетворень загальні суспільні завдання виходять в
оновленому вигляді, сприймаються в певному етнічному середовищі і можуть реалізуватися у ньому. Це
«оновлення» (чи деконструкція) може справити на долю вирішення суспільних завдань дуже різний вплив
— від фактичного спотворення цих завдань, позбавлення їх автентичного сенсу і знищення реальної
можливості їх розв'язання — до створення найсприятливішого суспільного режиму для їх
найефективнішого вирішення.
Факт впливу етнічних форм буття на суспільні процеси і вирішення суспільних завдань здавна позначають
як «національну специфіку» суспільного життя і його феноменів. Але це поняття мало про що може
сказати. Воно не розкриває найважливішого — конкретних форм і механізмів впливу чинників етнічної
ізомерії на життя суспільства. Поняття етнічної деконструкції більш конкретно фіксує зміст і характер
цього впливу, пов'язуючи його з особливостями внутрішньоетнічної інтеграції, в тому числі – інтеграції
психологічної (психологічної єдності етносу).
Перший з елементів психологічної єдності етносу — контактність — був розглянутий вище. Саме у
процесі його аналізу ми зіштовхнулися з проблемою етнічної ізомерії комунікації і суспільних дій в тому
чи іншому національно визначеному суспільстві. Нагадаємо, що ми виокремили людину культури як
певний ідеальний (як його розумів М. Вебер) людський тип, характерний для певної етнічної спільноти і
властивий їй. Визначальною рисою існування людської істоти, того чи іншого людського індивіда в якості
людини культури є те, що він організує своє життя у вигляді виконання конкретного долевизначального
проекту, зміст якого обумовлюється змістом відповідної національної культури.
Зауважимо принагідно, що, оскільки ці проекти впорядковують життя індивідів, вони кожного разу
індивідуалізовані, конкретні, у повноті свого змісту пов'язані з індивідуальною ситуацією буття
особистості. Але ті умови можливості людської долі, з яких виходять ці проекти, засоби їх побудови і
розгортання, зміст цілей, котрі передбачається досягнути, і інші конституюючі чинники індивідуальних
долевизначальних проектів (не у їх суто емпіричному, буквальному змісті) є репрезентацією національної
культури, учасниками якої є людські індивіди. В цьому сенсі на безліч людських індивідів можна
дивитися як на єдиний ідеальний тип «людини культури».
Етнічна картина світу. Наявність долевизначальних проектів та їх принципова внутрішня узгодженість в
межах певного культурного поля є одним з головних чинників внутрішньої консолідації етносу та
самовідрізнення себе членами етносу як «своїх» у протиставленні іншим як «чужим».
Але самі ці проекти узгоджені не лише загальними конституюючими чинниками (своїми «умовами
можливості»). Життя людини розгортається у світі. Саме у світі кожна людина здобуває свою долю, котра
залежить від якостей дійсності, що оточує людину. Відтак маємо другий істотний елемент психологічної
єдності етносу — спільність уявлень його учасників. Оскільки життя та доля розгортається у певній
цілісності буття, у світі, то мова повинна йти не про окремі уявлення чи будь-яку суму їх, а про цілісну
картину світу. Завдяки етнiчнiй культурi, на думку С.Лур'є, «людина отримує такий образ оточуючого, у
якому всi елементи свiтоустрою структурованi i спiввiднесенi з самою людиною, так що кожна людська
дiя стає компонентом загальної структури свiту»xii.
Саме національна картина світу становить другий важливий елемент культурно-психологічної
консолідації етносу і саме наявність національної картини світу є однією із складових дії етнічної ізомерії
на комунікацію та процес вирішення суспільних завдань в певному національному середовищі. Поняття
образу (картини) світу неначе відсилає нас «назовні» — до тієї дійсності, яка оточує людину. Але так
лише здається, бо світ, як відомо, невід'ємний від людини і конституюється у тісному зв'язку із засобом
його сприйняття.
Відтак образ світу має два взаємопов'язані плани: по-перше, певну версію оточуючої людину дійсності,
по-друге, організацію людської свідомості, що відповідає цій версії, робить можливим її сприйняття і
самовизначення людини відносно саме такої картини світу. Існування цих двох взаємопов'язаних вимірів
національної картини світу обумовлено тим, що світ, як певна смислова впорядкованість та цілісність, не
існує окремо від людини. Він завжди є світом самої людини. Навіть його начебто суто природні складові
набувають певної культурної артикуляції і акцентуації, через що отримують те чи інше онтологічне
значення.
Коли ми кажемо про «спільність уявлень» як чинник психологічної консолідації етносу, то маємо на увазі
не взагалі уявлення, а всеохоплюючу працю національної культури по наданню певних значень реаліям
оточуючої дійсності. Ці значення тісно пов'язані між собою і в цьому взаємозв'язку утворюють
глобальний смисловий контекст і основу будь-яких розумінь, тлумачень, уявлень, людських
самовизначень тощо.
Національна картина світу сприймається носіями певної культури в об'єктивованому і натуралізованому
вигляді. Вона не відокремлена від «самих явищ» дійсності. Сенс її якраз у невід'ємності від оточуючої
дійсності як такої. Носії культури ніколи не сприймають і не можуть сприймати національну картину світу
як специфічну, культурно обумовлену версію дійсності. Для них вона тотожна самому світові. Світ для
них інакше не існує і інакше не постає, ніж у вигляді національної картини світу. Але дослідник не може
перейматися цією особливістю національного світовідчуття і гіпостазувати спосіб світосприйняття,
ототожнюючи його з самою дійсністю. Тому ми визначаємо національну картину світу як тотальне
перетворення дійсності в національній культурі, шляхом якого відбувається (в світі відповідних
культурних специфікацій особливостей буття, історичного розвитку, суспільних орієнтацій конкретного
етносу) означення всіх явищ, подій, відношень та процесів..
Якщо відкинути точку зору національно специфікованого світосприйняття, котра гіпостазує і натуралізує
національну картину світу, ототожнюючи її з дійсністю як такою, то постає наступне питання: який же
онтологічний статус має національний образ світу? Чи не є він лише витвором мислення, котрий і
потрібно розуміти виключно як явище свідомості?
Можливість редукції національної картини світу до факту свідомості спростовує її (картини світу)
побутування в якості регулятивного чинника людської практики і різноманітних цілеспрямованих дій.
Національна картина світу не обмежується сферою уявлень. Вона є однією з умов можливості реального
людського існування. Для учасників етнічної спільноти вона виступає як свідчення самої дійсності,
відносно яких організовуються їх практичні дії. Тому дійсний онтологічний статус національної картини
світу полягає в тому, що в ній втілена «сама дійсність» в її позалюдських, суто об'єктивних якостях, а не в
тому, що вона є лише всеохоплюючим уявленням колективного суб'єкту (етносу).
Національна картина світу стоїть між людиною культури та зовнішнім світом; вона є місцем їх зустрічі і
конкретного поєднання, котре охоплює всі сфери, спрямування і можливості людського буття. Це не
відокремлене «уявлення», а універсальний, створений національною культурою механізм організації
людського світовідношення та буття людини у світі.
Перетворення дійсності у смисловому полі національної картини світу ми назвали культурною
артикуляцією всіх явищ, котрі стають надбанням людського досвіду і взагалі роблять цей досвід
можливим. Головними елементами цієї артикуляції, дією яких відбувається культуроозначувальне
перетворення дійсності, є такі: фундаментальна апріорна констатація сущого (трансцендентне
припущення світу); категоризація світу як смислового обширу можливих конкретних визначень;
означування конкретних явищ, істот, подій, процесів, котрі складають світ в їх взаємному зв'язку,
обумовленості і перспективах існування. Коротко охарактеризуємо ці головні елементи культурної
артикуляції дійсності.
Перше питання, котре вирішує культура, це питання про те, як взагалі можливий світ, тобто як можливе
буття сущого. Не випадково, що саме це питання ми знаходимо на самому початку генезису філософської
думки. Саме ним переймалися перші античні філософи і воно (у вигляді запитання «що є все?») стало
першим в історії самовипробуванням метафізичного розуму та першою формою власне метафізичної
зацікавленості людського мислення.
Перш ніж бути будь-яким чином визначеним, світ повинен бути припустимий як існуючий. Натурального
свідчення про оточуюче тут недостаньо. Культура повинна виявитися саме в тому, що буття є, і що все
оточуюче не є примарою. Саме це і досягається силою фундаментальної, апріорної констатації сущого, яка
за своїм метафізичним змістом є трансцендентним припущенням світу.
Історія культури знає різні форми існування цієї констатації. Чи не самою поширеною є констатація
сущого у вигляді певного міфу походження світу, чи вихідного космологічного міфу. Від того, як
тлумачиться походження світу — чи він створений силою Божого слова, чи є наслідком Великого вибуху,
чи з'явився в результаті космічного двобою героя-світовпорядковувача із всесвітнім монстром і т.і. —
залежить подальше розуміння природи сущого. Міф походження фіксує, що є буттям, яку змістовність
воно має, за рахунок чого (і в якому сенсі) існуюче є існуючим, а небуття — небуттям. Загальною
світоглядною метою апріорної констатації сущого (однією з усталених історичних форм якої є міф
походження) є обгрунтування буття в його буттєвості, тобто сенсу головного онтологічного судження,
що «дещо є, існує».
Другим елементом культурної артикуляції дійсності є її категоризація. Сенс останньої полягає в тому,
щоб здійснити первинне смислове впорядкування дійсності і тим самим створити сітку смислових
координат для визначень конкретних явищ. Категоризація дійсності має подвійний сенс. По-перше, вона
певним чином розшаровує, структурує і диференціює сам навколишній світ, роблячи можливим його
сприйняття людиною і орієнтацію у ньому. По-друге, категоризація є впорядкованою здатністю
людського розуміння, сукупністю можливостей людини осмислювати світ, його властивості і все, що
відбувається у ньому. Тобто, категорії завжди є і родами буття, і формами свідомості.
Третій елемент культурної артикуляції в межах національної картини світу складає конкретна праця
означування. В ній також слід виділити два головних чинника. По-перше, це вписування конкретного
явища у загальну категоріальну сітку, завдяки чому будь-що отримує своє первинне, хоча ще не досить
індивідуалізоване визначення. По-друге, це індивідуалізований «досвід» освоєння того чи іншого явища,
завдяки якому останнє виявляє свої самобутні характерні риси і займає своє виокремлене місце в загальній
картині сущого.
Ми не зупиняємося більш докладно на механізмі культурної артикуляції дійсності, бо для нас
найважливішим є феномен національного образу світу як чинник психологічної консолідації етносу,
завдяки якому відбувається психологічна демаркація останнього. Із сказаного досить очевидно, що для
сукупності етнічних індивідів (тобто людей як учасників етносу, як належних до етнічної спільноти)
національна картина світу існує як певні очевидності сприйняття оточуючої дійсності та значення
конкретних речей, котрі (значення) теж сприймаються як властиві самим речам, хоча (за своїм витоком)
вони є витворами культури.
Через розрізнення національних картин світу відбувається культурно-психологічне відмежування та
розмежування представників різних етнічних спільнот. Вони немов би опиняються у різних світах і не
мають спільної реальності, хоч би й перебували в однакових обставинах та в єдиному природному
оточенні. Значення як речей, так і подій, через різницю національних картин світу для них різні. Відтак і
їхні власні дії, зорієнтовані на різні сукупності значень, теж є різними як за змістом, так і за метою
спрямування та засобами, які використовуються. Власне, відмінність значення тієї ж самої речі для іншого
порівняно зі мною, унаочнюється через відмінність реакції іншої людини на цю річ. Зміст свідомості
унаочнюється через вчинок. Я пізнаю, що значить річ для іншого через реакцію іншого на цю річ. Так ми
прийшли до третього головного компонента структури психологічної єдності етносу — людських реакцій.
Спільність реакцій як форма етнопсихологічної єдності. Психологічний сенс реакції полягає в тому,
що вона є відгуком людини на певний подразник. Як відомо, універсального психологічного значення
поняттю реакції надав біхевіоризм, котрий зробив зв'язок «стимул (подразник) — реакція» універсальною
матрицею розуміння і пояснення будь-яких людських дій та психологічних процесів. Подальший розвиток
теоретичної та експериментальної психології висунув кілька сильних версій критики біхевіоризму, котрі
або наголошували на внутрішній змістовності людської психики, іманентності певних психологічних
феноменів (гештальтпсихологія), або підкреслювали роль активно-діяльнісного чинника в людському
бутті та конституюванні людської психики (цей підхід переважав у радянській психології).
Поняття реакції, застосоване нами, відрізняється за змістом від біхевіористського. В ньому робиться
наголос на тому, що в реакціях не стільки відбивається дія зовнішнього подразника, скільки виказує себе
власний зміст свідомості, тобто унаочнюється нетотожність людської особистості сукупності зовнішніх
впливів і окреслюється її самість. В реакціях відбувається самовиявлення особистості, виказують себе
особливості її психічної організації.
Вище зазначалося, що існує кореляція між картиною світу і тією долею, котра можлива для людини у
цьому світі. Ця загальна теза тепер, з огляду на психологічний феномен реакції, отримує свою
конкретизацію. Реакції, про які йдеться, це не стільки індивідуальні відгуки на той чи інший подразник,
скільки зустріч людини культури з певним значенням і відповідь на нього у формі людського вчинку.
Значення, котрі культура надає речам і сукупність яких складає смисловий світоустрій, не є «спочилими»
властивостями. Вони мають сенс передусім як орієнтири і диспозиції людської поведінки. Відтак кожне
значення на боці світу має свого відповідника (корелят) у вигляді певної реакції (вчинка, форми
поведінки) на боці людини культури. Кореляція між картиною світу і характером людської долі
складається у вигляді цієї низки кореляцій між культурними значеннями речей, подій, явищ — з одного
боку, і людських вчинків-реакцій — з іншого. Складний синтез цих реакцій і прокладає, власне, шлях
людської долі, служить її основою.
Психологічна єдність спільноти утворюється спільністю та подібністю реакцій людей, котрі її складають.
Як ми з'ясували, ця спільність реакцій має за основу єдність національної картини світу, в обширі якої
відбувається самовизначення людини і на значення якої орієнтується її поведінка. І навпаки: наскільки
подібність реакцій є силою, що інтегрує і консолідує спільноту, настільки ж їх відмінність є могутньою
силою розмежування та встановлення психологічної і поведінкової дистанції. Людська ситуація
створюється не самими обставинами, а передусім тим, як людина поводиться серед певних обставин, як
реагує на них і яким чином опосередковує їх вплив своєю волею. Можна сказати, що людське існування
відбувається серед постійних викликів буття. Але людська ситуація специфікується тим, які відгуки
робить людина на ці онтологічні виклики. Саме тому типовість та подібність людських реакцій створює
визначену людську ситуацію, котра, у свою чергу, стає основою психологічної консолідації етносу і
встановлює межі його психологічної єдності.
Реакції не залишаються поодинокими. Їх інтегруюча, чи розмежовуюча роль незрівнянно посилюється,
коли типові реакції поєднуються в усталені комплекси поведінки. За рахунок синтезу реакцій у комплекси
поведінки досягається ефект психологічної інтерференції. Навіть не дуже відмінні між собою окремі
реакції етнічно різних індивидів, у синтетичній єдності комплексу поведінки досягають інколи ступеня не
лише чіткої різниці, а й навіть протиставлення.
У своїй сукупності і взаємообумовленості три проаналізовані компоненти психологічної єдності етносу —
контактність, уявлення, реакції (котрі відповідають трьом головним онтологічним ознакам людської
ситуації: інтерсуб'єктивності, світовості і самовизначеності) — створюють характерну цілісність етносу.
В своєму уособленому вигляді ця характерна цілісність етносу постає як національний характер.
i Див.: Горак Г.І. Філософія: Курс лекцій. – К.: «Вілбор», 1997. – С.160.
ii Див.: Бромлей Ю., Подольный Р. Человечество – это народы. – М.: Мысль, 1990. – С.32-34.; Кресіна І.,
Панібудьласка В. Єтнос // Мала енциклопедія етнодержавознавства. // К.. 1996. С.69.
iii Вяткин Б.А., Хотинец В.Ю. Этническое самосознание как фактор развития индивидуальности // Психолог. журнал.
– 1996. – №5. – С.69-71.
iv Глотов Б.Б., Матюхина О.А. Міфологічні впливи в психологічних рисах українського народу // Национальная
психология и духовные ценности народа. Материалы межрегиональной и научно-теоретической конференции. –
Днепропетровск, 1994. – С.34.
v Гумилев Л. От Руси к России. – М., 1992. – С.332.
vi Марков Б.В. М. Хайдеггер: критика классических форм метафизики // История зарубежной философии:
компаративистский подход. – СПб., 1997. – С.82-90.
vii Сміт Е.Д. Національна ідентичність. – К., 1994. – 224с.
viii Жуйкова Н. Мова як вияв ментальності // Ментальність. Духовність. Саморозвиток особистості: Тези доповідей та
матеріали Міжнар. наук. конф., м.Луцьк 18 - 19 червня. — К., Луцьк, 1994. — ч.1. — С.63-65.
ix Коул М., Скрибнер С. Культура и мышление: Психол. очерк. — М.: Прогресс, 1977. – 261с.
x Гачев Г. Национальные образы мира. — М: Сов. писатель, 1988. — 448с. Ортега-и-Гассет. Дегуманизация искусства
— М., Радуга, 1991. — 639с.
xi Каган М.С. Философия культуры. — СПб.: Петрополис, 1996. — 415с.
xii Лурье С.В. Метаморфозы традиционного сознания. — СПб.: Тип. им. Котлякова. — 288с.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-91995 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 1562-0808 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:16:52Z |
| publishDate | 1999 |
| publisher | Кримський науковий центр НАН України і МОН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Швецова, А.В. 2016-01-15T15:45:30Z 2016-01-15T15:45:30Z 1999 Етнос: проблема соціально-культурної і психологічної демаркації / А.В. Швецова // Культура народов Причерноморья. — 1999. — № 6. — С. 247-256. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. 1562-0808 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/91995 uk Кримський науковий центр НАН України і МОН України Культура народов Причерноморья Вопросы духовной культуры Етнос: проблема соціально-культурної і психологічної демаркації Article published earlier |
| spellingShingle | Етнос: проблема соціально-культурної і психологічної демаркації Швецова, А.В. Вопросы духовной культуры |
| title | Етнос: проблема соціально-культурної і психологічної демаркації |
| title_full | Етнос: проблема соціально-культурної і психологічної демаркації |
| title_fullStr | Етнос: проблема соціально-культурної і психологічної демаркації |
| title_full_unstemmed | Етнос: проблема соціально-культурної і психологічної демаркації |
| title_short | Етнос: проблема соціально-культурної і психологічної демаркації |
| title_sort | етнос: проблема соціально-культурної і психологічної демаркації |
| topic | Вопросы духовной культуры |
| topic_facet | Вопросы духовной культуры |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/91995 |
| work_keys_str_mv | AT švecovaav etnosproblemasocíalʹnokulʹturnoíípsihologíčnoídemarkacíí |