Антимодернізаційні процеси в Донецькій і Луганській областях та їх соціальні наслідки
В статті досліджено проблеми Донецької і Луганської областей, як старопромислових регіонів. Доведено, що в ході індустріального розвитку в областях не забезпечено модернізаційних зрушень та засад формування постіндустріальної економіки. В наслідок цього Донбас все більше перетворювався на напівпериф...
Saved in:
| Published in: | Економічний вісник Донбасу |
|---|---|
| Date: | 2015 |
| Main Authors: | , |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут економіки промисловості НАН України
2015
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/93641 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Антимодернізаційні процеси в Донецькій і Луганській областях та їх соціальні наслідки / В.П. Антонюк, О.Д. Прогнімак // Економічний вісник Донбасу. — 2015. — № 3 (41). — С. 17-26. — Бібліогр.: 27 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859759237635244032 |
|---|---|
| author | Антонюк, В.П. Прогнімак, О.Д. |
| author_facet | Антонюк, В.П. Прогнімак, О.Д. |
| citation_txt | Антимодернізаційні процеси в Донецькій і Луганській областях та їх соціальні наслідки / В.П. Антонюк, О.Д. Прогнімак // Економічний вісник Донбасу. — 2015. — № 3 (41). — С. 17-26. — Бібліогр.: 27 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Економічний вісник Донбасу |
| description | В статті досліджено проблеми Донецької і Луганської областей, як старопромислових регіонів. Доведено, що в ході індустріального розвитку в областях не забезпечено модернізаційних зрушень та засад формування постіндустріальної економіки. В наслідок цього Донбас все більше перетворювався на напівпериферійний регіон, що обумовило його техніко-технологічний занепад та призвело до суттєвого загострення соціальних проблем, які стали підґрунтям для сепаратизму.
В статье исследованы проблемы Донецкой и Луганской областей, как старопромышленных регионов. Доказано, что в ходе индустриального развития в областях не обеспечено модернизационных преобразований и формирования основ постиндустриальной экономики. Вследствие этого Донбасс превратился в полупериферийный регион, что обусловило его технико-технологический упадок и привело к значительному обострению социальных проблем, которые стали основанием для сепаратизма.
Problems of Donetsk and Luhansk regions as oldindustrial regions are researched in the article. It has been proved that modernistic transformations and formations of the bases of postindustrial economics hadn’t been provided during industrial growth in the regions. As a result Donbas has turned into half peripheral region which has caused its technics-technological decay and led to a significant intensification of social problems which became the grounds of separatism.
|
| first_indexed | 2025-12-02T02:51:01Z |
| format | Article |
| fulltext |
В. П. Антонюк, О. Д. Прогнімак
17
Економічний вісник Донбасу № 3(41), 2015
УДК 330.342.146(477.62+477.61)
В. П. Антонюк,
доктор економічних наук,
О. Д. Прогнімак,
Інститут економіки промисловості НАН України, м. Київ
АНТИМОДЕРНІЗАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В ДОНЕЦЬКІЙ
І ЛУГАНСЬКІЙ ОБЛАСТЯХ ТА ЇХ СОЦІАЛЬНІ НАСЛІДКИ
Вступ. На сучасному етапі Донецька і Луган-
ська області потрапили в зону найскладніших біфур-
кацій, які проявляються в політичній, економічній
кризах та затяжному військовому конфлікті, що зни-
щує економіку цих регіонів, їх людський і соціаль-
ний потенціал, та завдає величезної шкоди Україні в
цілому. В українському суспільстві ніхто не прогно-
зував і не очікував такого розвитку подій на Сході,
причини яких поки що глибоко не досліджені, і вони
стали шоком для більшості мешканців України. Є
думка, що причина такого розвитку подій цілком
ідеологічна, нав’язана російською пропагандою і
агресією. Однак в будь-якому процесі важливу роль
складає економічне підґрунтя, яке визначає і
соціальний розвиток територій. Донецька і Луган-
ська області відносяться до старопромислових
регіонів (СПР), які в останні три десятиріччя стика-
ються зі складними проблемами економічного роз-
витку, обумовленими консервацією застарілих тех-
нологічних укладів, які стали перешкодою на шляху
прогресивного розвитку регіонів на основі інно-
вацій, сучасних технологій та організаційних форм
господарювання. Це, безумовно, позначилося і на
соціокультурному розвитку областей.
Дослідження проблем економічної та соціаль-
ної динаміки старих промислових регіонів здійснює
ряд зарубіжних та вітчизняних вчених. Чимало
публікацій присвячено СПР Донбасу. Однак в акту-
альній площині важливим є дослідження його з по-
зицій модернізаційних процесів, відмінностей цент-
рального й периферійного розвитку та їх соціальних
наслідків, що мало висвітлено в науковій літературі.
Метою дослідження є аналіз особливостей
формування економічного й соціального простору
Донбасу в контексті виявлення глибинних чинників,
які спровокували сепаратистські настрої значної
частки населення Сходу України.
Виклад основного матеріалу. Територія
регіону – це конструкт історичний, соціоеко-
номічний і інституціональний, що виражається у та-
кому: територія є результатом історичного процесу,
який її моделює; відношення поміж агентами част-
ково носять неринковий характер; високою є вага
правил, норм і символів приналежності до певної
спільності; інститути дуже міцно вбудовані у
функціонування економіки територій. Саме ці мо-
менти визначили значною мірою шлях, на якому,
поступово накопичуючи потенціал саморуйнування
і деградації замість потенціалу саморозвитку, поту-
жний старопромисловий регіон Донбасу опинився
мабуть в найбільш трагічний момент своєї історії.
Дослідження сучасних проблем Донбасу вико-
нувалося в рамках концепцій старопромислових
регіонів, центро-периферійного розвитку та
соціокультурної парадигми формування тери-
торіального простору.
Термін «старопромисловий регіон» увійшов у
науковий обіг із середини 70-х років XX ст. як ре-
зультат розуміння необхідності зміни моделей ро-
звитку внаслідок вичерпаності ресурсів й ефектив-
ності індустріального розвитку. Аналізу тенденцій
та проблем розвитку старопромислових регіонів
(СПР) приділяється значна увага в західній еко-
номічній науці. Зарубіжні дослідники до СПР відно-
сять регіони, що спеціалізуються на видобутку си-
ровини, а також текстильну, суднобудівну, машино-
будівну, металургійну промисловості, які фор-
мували економіку регіону ще в XVIII-XIX ст. [1, 2].
В європейських країнах при впровадженні про-
мислової політики СПР визначаються передусім аг-
ломерацією індустріальних галузей важкої промис-
ловості. К. Бірч, Д. Маккіннон та А. Камберс вважа-
ють СПР такі регіони, які засновані саме на гірничій
промисловості, що дає змогу порівняти подібні
регіони в різних країнах світу [3]. Водночас вугле-
добування пов'язане з розвитком інших галузей про-
мисловості, зокрема з металургією.
Більшість дослідників відзначають, що старо-
промисловий регіон – територія із застарілими,
невисокого технологічного рівня розвитку галузями
промисловості. Як наголошує К. Глонті, це тери-
торії з відносно низьким рівнем технологічного роз-
витку промислового комплексу, розташованого в їх
межах, що історично склався внаслідок спеціалізації
регіону на основі міжрегіонального розподілу праці.
Характерними ознаками таких регіонів є: домі-
нування в них галузей промисловості індустріаль-
ного типу; переважання використання застарілих
технологій і засобів виробництва; виробництво про-
мислової продукції з низьким рівнем наукоємності;
локалізація ринків збуту продукції, що випус-
кається; низька сприйнятливість до інновацій [4].
В дослідженні старопромислових регіонів важ-
ливим моментом є виявлення причин наростання
В. П. Антонюк, О. Д. Прогнімак
18
Економічний вісник Донбасу № 2(40), 2015
кризових явищ. Значна кількість дослідників проб-
лем СПР при встановленні причин економічного
спаду серед основних вважає кінцеву стадію жит-
тєвого циклу виробництва, галузі та товару. Так,
Р. Бошма, Ф. Нафка та Ф. Ван Оорт вважають, що
саме життєвий цикл галузі визначає наявність або
втрату нею конкурентних переваг [5]. Переважання
позитивних моментів для галузі визначається на
ранніх стадіях її життєвого циклу (зародження,
зростання, розквіт), які поступово втрачаються на
більш пізніших етапах. Наприкінці життєвого циклу
галузі простежується падіння обсягів промислового
виробництва, а спеціалізація регіону заважає еко-
номічному зростанню. М. Штайнер зазначає, що
старопромислові регіони – це особливий тип
регіонів, який знаходиться на заключному етапі
«власного регіонального життєвого циклу». На да-
ному етапі регіон втрачає здібність щодо розробки
нових видів продукції, він вичерпав всі можливості
щодо впровадження інновацій та відновлення місце-
вої економіки, тому СПР перебуває у кризовому
стані, втрачає позиції регіону-донору [6].
У публікації Л. Кузьменко та М. Солдак
здійснено узагальнення зарубіжних підходів до
можливостей розвитку СПР [7]. Вони зауважують,
що на думку Ф. Тодтлінга і М. Тріппла, можна
визначити такі специфічні характеристики старо-
промислових регіонів: інноваційна активність, хоча
і існує, але найчастіше є вузькоспеціалізованою та
орієнтованою на вдосконалення існуючих техно-
логій, ніж на створення якісно нового продукту;
системи генерації та поширення знань (освіта, на-
укові дослідження), які є розвинутими і спеціалізо-
ваними, націлені на розвиток традиційних сфер про-
мисловості, які мають гостру недостачу «сучасних»
спеціалізацій; процес передачі технологій орієнто-
вано на великі фірми, малі та середні підприємства
майже не беруть участі в ньому [8]. Дослідники від-
значають – у СПР спостерігається потужна «залеж-
ність від попереднього шляху розвитку» (pathdepen-
dency). «У результаті «настає ефект блокування»,
тобто система замикається на історично визначених
альтернативах актів вибору» [9]. Щодо старопроми-
слових територій, ефект блокування можна визна-
чити як ситуацію, коли структура виробництва стає
настільки націленою на певний вид економічної
діяльності та характер її здійснення, що її немож-
ливо зсунути на інший шлях розвитку в разі мас-
штабної зміни попиту, оскільки витрати зміни
траєкторії розвитку (витрати трансформації) пере-
вищують вигоди від можливих альтернатив (у ко-
роткостроковому періоді) [10]. Однак слід
відрізняти вигоди власників підприємств морально
застарілих галузей, та вигоди суспільства. Там, де
домінують вигоди власників, економіка СПР все
більше занурюється в кризу з відповідними соціаль-
ними наслідками; там, де домінують вигоди дер-
жави і суспільства – відбувається поступова мо-
дернізація й розвиток регіону.
СПР з домінуванням важкої промисловості ба-
сейнового типу мали свої переваги в період промис-
лової революції, коли почалась розбудова так званої
«економіки димарів». Структурні зрушення в
світовій економіці призвели до того, що в усьому
світі ці регіони поступово становились проблем-
ними територіями, які вийшли у своєму розвитку на
стадію спаду.
Перший період спаду СПР в світі прийшовся на
70-ті роки ХХ ст., коли індустріалізація регіонів вже
не була основним способом концентрації в них ба-
зових ресурсів розвитку (фінансових, людських, ма-
теріальних). Тому занепад старих і поява нових про-
мислових регіонів були першими результатами
реіндустріалізації в Європі в 80-ті роки. Така різка
зміна територіальних ієрархій була спричинена саме
процесом розвитку, в основі якого лежить
внутрішня динаміка. Галузі, що не відповідають
більше статусу ядра, та регіони, в яких вони доміну-
ють, поступово витісняються на периферію – спо-
чатку ближчу напівпериферію, потім подальшу.
Другий період вже мав характер депресії і він
продовжується в ряді регіонів до сього часу. В
Україні особливе загострення він отримав в зв’язку
із загальною трансформацією економіки і зміною
геополітичного статусу країни. В більшості СПР
світу промисловість цих регіонів представлена сек-
торами 2 і 3 укладу з переважним використанням за-
старілих технологій і засобів виробництва. Моно-
структурний характер економіки - одна з головних
причин тяжкої хронічної депресії цих регіонів на
протязі вже кількох десятиріч. Досвід свідчить, що
чимало з них переживають лише тимчасовий
підйом, уступаючи потім свої позиції новим ліде-
рам. Тільки проходячи на довгому циклі регіональ-
ного розвитку через стадії стагнації, кризи, мо-
дернізації такі райони спроможні відроджуватися в
нової якості.
Донбас з його консервативною промисловою
структурою, наявністю групи «старих» шахтарських
міст належить саме до категорії СПР та у сукупності
регіонів України відрізняється своєю специфікою:
промисловий розвиток цього регіону почав
формуватися у другій половині ХІХ ст., найбіль-
шого піку він досягнув у 60-80-ті роки ХХ ст.;
в структурі видів економічної діяльності пере-
важають капіталомісткі галузі індустрії: вугільна,
металургійна, хімічна, енергетична, машинобудів-
на;
на сучасному етапі провідні галузі економіки
мають низький техніко-технологічний рівень ро-
звитку, більшість видів виробничої діяльності
відноситься до 2 і 3 технологічних укладів та потре-
бують модернізації. Їх функціонування негативно
В. П. Антонюк, О. Д. Прогнімак
19
Економічний вісник Донбасу № 3(41), 2015
впливає на навколишнє середовище внаслідок більш
високого рівня промислового забруднення;
дані галузі характеризуються значною інтегра-
цією у світове господарство і суттєво залежать від
кон'юнктури на зовнішніх ринках та кризових явищ
у світовій економіці;
значна частка економічно-активного населення
зайнята в індустріальних галузях промисловості на
великих підприємствах, які хоч і забезпечують
відносно вищу заробітну плату, однак мають значно
гірші умови праці та високу її інтенсивність;
наймані працівники індустріальних галузей ма-
ють достатньо високий рівень професійно-технічної
підготовки, володіють навиками, необхідними для
індустріальної праці, їм притаманна організо-
ваність, дисциплінованість, однак вони мають низь-
кий рівень творчої активності та професійної
мобільності.
Згідно теорії полюсів зростання Ф. Перру,
Ж. Будвілля, домінування в регіоні застарілих галу-
зей індустріального типу стає гальмом його прогре-
сивного розвитку [11, с. 86-87]. Якщо раніше харак-
тер регіонального розвитку, у першу чергу, був за-
лежним від пропорцій між старими і новими галу-
зями, то сьогодні на перший план висунулась спро-
можність району до самовідновлення, до адаптації і,
особливо, генерування нових знань та впро-
вадження інновацій, які є потужним стимулом еко-
номічного розвитку, конкурентоспроможності,
зростання зайнятості та доходів. Ступінь прогресив-
ності економічної структури регіону почала
вимірюватися співвідношенням креативних і адап-
тивних, творчих і виконавчих функцій, пов’язаних
із формуванням та розподілом відносин в кон-
струкції «центр-напівпериферія-периферія». В роз-
винутих країнах розпочалися масштабні проекти
щодо реалізації промислової політики, пов’язаної із
розвитком так званих полюсів зростання та конку-
рентоспроможності – обумовлених взаємозв’язком
територій і креативності (промислові округи, «ло-
калізовані виробничі системи», інноваційні середо-
вища, «регіони, які навчаються» тощо). Адже в ос-
нові сучасного прогресивного розвитку будь-якої
території лежать знання та нововведення, здатність
до змін, чого не вистачає більшості СПР.
Депресивне становище старопромислових
регіонів також пояснюється центро-периферійною
концепцією територіального розвитку. Під моделлю
"центр – периферія" розуміють здебільшого такий
стан певної територіальної системи, структурні ком-
поненти якої поділені на дві узагальнені групи (цен-
тральну і периферійну), які сформувались на основі
дії об'єктивних законів територіальної диферен-
ціації і концентрації та характеризуються різними
параметрами територіального поширення, внут-
рішньої будови й конфігурації, мають різні функції
і властивості та перебувають у тісному діалектич-
ному взаємозв'язку одне з одним.
В економічній географії модель «центр-пери-
ферія» відображає взаємодію та динаміку розвитку
сучасних регіонів. Розроблена Джоном Фрідманном
в 1966 р. в книзі «Політика регіонального розвитку:
досвід Венесуели», вона розподіляє території на
центральні, які об’єднують найбільш передові тех-
нологічні й соціальні досягнення, та периферійні –
слаборозвинені території, які не мають інно-
ваційного потенціалу та є джерелом ресурсів [12].
Фактично, центро-периферійна структуризація су-
часного простору – це лінія розлому сучасного сус-
пільства на креативні центри і периферію, на якій за-
лишилися рутинні види економічної діяльності; на
місця генерування інновацій та нового знання і
місця, де відбувається тиражування розроблених в
інших місцях нових товарів, процесів і продуктів
[13, с. 116]. Виокремлють також напівпериферійні
райони, які займають проміжне становище, – часто
це колишні центральні із застарілою технологічною
базою. Центральні райони в економічному ро-
зумінні не ідентичні адміністративним центрам. Їх
центральність обумовлена функціями, які вони ви-
конують, а саме: 1) збирають, переробляють і пере-
розподіляють речовину, енергію, інформацію, при-
тягують до себе потоки людей; 2) концентрують та
утримують комунікації і трансформують їх вплив на
навколишні землі; 3) поширюють відцентрові хвилі
освоєння території, які утворюють концентричні
зони (ближня периферія, середня, дальня тощо);
4) сприяють формуванню радіальних (магістраль-
них) потоків поширення нововведень, що відобра-
жається на формуванні секторності периферійних
територій; 5) виконують управлінські та органі-
заційні функції стосовно периферії, підпорядкову-
ючи прилеглі території своїм потребам, розширю-
ючись і трансформуючись у їх межах [14].
В зв’язку з цим заслуговує уваги типологія рай-
онів і міст запропонована ще в кінці 90-х років
А. Куклінські, який поділив регіони на креативні,
адаптивні й консервативні [15]. До консервативного
типу відносяться найчастіше периферійні території,
які притаманні найбільш відсталим, а також новим
індустріальним країнам. В середньо розвинутих
країнах в числі «консерваторів» опиняються також і
СПР, якщо вони не сприяють новим хвилям інно-
вацій. В регіонах даного типу консервуються старі
технологічні уклади і така структура економіки, що
перешкоджає їх модернізації на основі досягнень
НТП відповідно до нових потреб суспільного роз-
витку.
Адаптивні території – більш різнорідна і
мобільна категорія. Класичні СПР завжди входять
до їх складу. Однак вони в усьому світі рано чи пізно
вступають до фази депресії, переходячи із централь-
В. П. Антонюк, О. Д. Прогнімак
20
Економічний вісник Донбасу № 2(40), 2015
них в категорію застійних напівпериферійних аре-
алів. Цей процес раніше розпочався на Заході і для
пом’якшення, якщо не для запобігання кризових
явищ в цих районах, потребував радикального онов-
лення техніко-економічної бази. В більш вигідному
становищі опинились напівпериферійні райони
помірного аграрно-індустріального розвитку з гус-
тою мережею невеликих поселень і розвинутою ін-
фраструктурою, які поступово почали перетворюва-
тися в райони дифузної постіндустріалізації, де зо-
середжуються невеликі філіали корпорацій, само-
стійні підприємства та інноваційний малий бізнес.
Подібні ареали наприкінці 80-х років почали ство-
рюватися не тільки в країнах Західної, а й Східної
Європи, навіть в колишньому СРСР – включаючи
Україну, деякі райони Балтії, Білорусії тощо [16].
Поєднання креативних, адаптивних і консерва-
тивних тенденцій, ставка на інерцію покою або на
інерцію руху визначають нерівномірність регіональ-
ного розвитку і роль в ньому окремих територій. До-
ведено, що найбільш усталеною ланкою з креатив-
ними функціями є регіони Центру, а найбільш не-
стабільною – група адаптивних районів напівпери-
ферії.
Самими стійкими, менш залежними від ринко-
вої кон’юнктури залишаються райони центрального
типу, найстаріші великі міські і особливо столичні
центри, які протягом усієї індустріальної епохи
мали: диверсифіковану багатофункціональну гнуч-
ку структуру економіки з високою часткою неви-
робничої сфери; високий креативний та інновацій-
ний потенціал; авторитетні центри прийняття
рішень; сталу орієнтацію їх населення на підви-
щення свого інтелектуального потенціалу і соціаль-
ного статусу; рівень інфраструктури, який забезпе-
чує привабливість таких районів для населення і для
інноваційної діяльності. В них сконцентровані вели-
чезні ресурси – матеріальні, фінансові, інфор-
маційні, людські, соціальні; формуються й апробу-
ються нові знання, виникають нові ВЕД і професії і
високотехнологічні нові робочі місця, нові науко-
місткі товари і послуги, нова якість і стиль життя,
нові культурні традиції. Тим вони забезпечують собі
позиції на вищих щаблях ієрархії територіальних
структур.
Завдяки цьому центральні столичні регіони
сконцентрували в себе три види діяльності: вироб-
ництво елітарних, або унікальних товарів найвищої
якості та/або інноваційного характеру; галузі діло-
вих послуг; «вищі поверхи» споживацьких послуг.
В Україні до таких регіонів можна віднести Київ і
Харків – лідерів за накопиченим людського і інте-
лектуального капіталу.
В них більшою мірою проявився агломерацій-
ний ефект, який полягає в підвищеній швидкості
протікання суспільних процесів, формуванні сере-
довища високої підприємницької, соціальної, інно-
ваційної активності, яке створюється завдяки поши-
ренню урбанізації, і разом з тим більш широким
можливостям вибору сфер прикладання праці. Такі
риси притаманні агломераціям, які складалися при-
родним шляхом довкола великих центральних міст і
довгий час мали значення «ядра» для позосталої те-
риторії. Такий тип агломерацій в Україні представ-
лений Київською і Харківською областями, які ма-
ють також схожість і в структурі, що пояснюється
тим, що вони розвивалися в приблизно схожих умо-
вах розселення населення, виконуючи в ній функції
столичних центрів. В цих агломераційних утворен-
нях формується високодиверсифіковане суспіль-
ство, зростає професійно-кваліфікаційний рівень
робітників, збільшуються доходи і заробітна плата,
а з ними рівень і якість життя. Все це стимулює адек-
ватне попиту населення зростання обсягу, спектру і
якості послуг.
Кумулятивний і синергетичний ефекти зазначе-
них факторів роблять центральні регіони привабли-
вими як для компаній, в тому числі транснаціональ-
них, так і для людей, зайнятих, в першу чергу, в
наукомістких та інноваційних галузях економіки.
Нові фірми, які діють в сфері ділових послуг розта-
шовані виключно в центральних районах. Також в
них концентрується абсолютна більшість фірм, які
діють в інноваційних ВЕД, передусім сфери послуг.
Така «елітаризація» функцій потребує високої кон-
центрації творчих сил, їх критичної маси, а також
постійного накопичення нового в надрах старих
структур, що призводить і до помітних зсувів в
соціальній структурі суспільства, до концентрації в
центральних районах найбільш привілейованих
прошарків населення. Сьогодні загальновизнаним є
той факт, що успішний розвиток регіонів без чис-
ленних інтелектуальних платформ для особистих
комунікацій, неявного знання, яке розчинене в
соціальному середовищі, прив’язане до локус-аре-
алу, особистого спілкуванню інтелектуальної еліти,
неможливо [13, с. 312]. Як правило, в центральних
містах частка зайнятих різними видами творчої
праці значно вища, адже вони є «природним маг-
нітом» для креативних людей, що послужило
підґрунтям для теорії «креативного класу», яку ввів
в наукове коло американський дослідник Р. Флоріда
[17].
Концентрація «елітарних» функцій означає і
високу концентрацію найбільш висококваліфікова-
них і високооплачуваних спеціалістів у відокремле-
них і обмежених ареалах, адже Центр «викачує» і
найбільш освічену і кваліфіковану частину персо-
налу з інших районів. В результаті цього між цент-
ром і периферією постійно існує кількісний і особ-
ливо якісний розрив, пов’язаний із тим, що старі
функції витісняються за межі Центру і заміщуються
В. П. Антонюк, О. Д. Прогнімак
21
Економічний вісник Донбасу № 3(41), 2015
новими – дистанція зберігається. Немаловажне зна-
чення має і те, що життя у великих містах, в тому
числі і в радянські часи, стимулює формування
особливого прошарку людей, який характеризується
підвищеною соціальною і економічною мобіль-
ністю.
Інший вид агломерації виникає в регіонах з ба-
гатими «надрами», тоді, коли на значній території
склалися умови для створення незалежних одне від
одного поселень міського типу. Найчастіше це сто-
сується територій з корисними копалинами, які зай-
мають значні площі, а також в інших місцях (ку-
рортні регіони, дельти великих рік тощо). Треба від-
значити, що всюди в світі в СПР басейнового типу
завжди виникали агломерації такого виду –
Остраво-Карвінський вугільний басейн (Чехія),
Верхнєсілезький (Польща), Рурський (Німеччина),
де ще з 70-х років ХХ ст. розпочалася активна
дегломерація цих промислових регіонів. Найбільш
великі агломерації з радянських часів – Московська
і Донецько-Макіївська (ДМА) були уособленням
цих двох видів агломерацій.
Найбільш важлива риса Донбасу, як СПР ба-
сейнового типу – це те, що технологічно «відстає»
не стільки розвиток його базових галузей (добувна і
металургійна промисловість), а самі ці галузі стають
морально застарілими в зв’язку із появою потреби в
нових видах продукції, виробництво якої наро-
щують інші регіони – регіони Центру. Але струк-
турна несприятливість СПР інноваційним видам
економічної діяльності є наслідком не тільки техно-
логічної відсталості самої індустрії, яка сконцентро-
вана на території СПР, а значною мірою – накопиче-
ному соціокультурному потенціалу, який уособлює
собою певний технологічний уклад, адже за
оцінками західних спеціалістів, потрібно не менш
20-30 років для зміни поколінь – носіїв установок і
цінностей постіндустріальної епохи.
Однак головним стримуючим фактором було
те, що і державна і регіональна промислові політики
сприяли (шляхом пільг, привілей, субсидування)
«поглинанню» основних інвестиційних ресурсів
«регіоноутворюючими» галузями старої індустрії –
вуглевидобутком і металургією. Така система інве-
стування за сценарієм «консервації» технологічної
відсталості стримулювала модернізаційні процеси в
Донбасі, а разом з цим – процеси перетворення його
в «центральний», а не напівпериферійний регіон.
Відсутність модернізаційних процесів в провідних
галузях економіки призвела до того, що технології
виробництва були вкрай застарілі, зношеність ос-
новних фондів досягла критичних значень, а
звідси – надзвичайно високі енергоємність і
собівартість продукції, збитковість і падіння вироб-
ництва. В ході дослідження нами висунуто гіпотезу
про те, що Донбас, номінально маючи статус
«ядра» ще з радянських часів, не зміг реалізувати
переваги «центрального» району, які він тоді мав
можливість отримати. Антимодернізаційні про-
цеси, які відбувалися на протязі тривалого часу все-
редині самого цього регіону призвели до втрати по-
тужним СПР країни його функцій центрального
регіону, певні ознаки якого він почав набувати у 70-
80-ті рр. ХХ ст.
Донбаському регіону, як базису важкої інду-
стрії, в радянські часи з самого початку відводилося
провідне місце в економічній і соціальній політиці.
Але цей, другий за потужністю після Московського,
мезорегіон СРСР залишався, насамперед, її «коче-
гаркой» і «кузницей». За Донбасом закріпилось зна-
чення однієї з головних паливних баз в СРСР, на
його частку в 70-х роках припадала третина, в сере-
дині 80-х – чверть видобутого в країні вугілля, його
розробки задовольняли потреби в найбільш цінних
його марках - коксу та антрациту. За 20 років (1965-
1985 рр.) питома вага вугілля в структурі палива, що
видобувалось в СРСР, скоротилась з 66 до 40%, хоч
загальний обсяг видобутку кам’яного вугілля, за
яким СРСР посів тоді перше місце в світі, залишався
значним [18].
Внаслідок складних гірничо-геологічних умов
на Донбасі собівартість видобутку вугілля підви-
щувалась, зростала збитковість вугільної галузі. По-
значились труднощі освоєння нових шахт, недо-
статня ефективність капіталовкладень. Гірничо-гео-
логічні умови на шахтах Донбасу були найбільш
складними порівняно з іншими вугільними басей-
нами, а середня потужність пласта, що розроблявся,
вдвічі поступалась показникам Кузбасу. За
оцінками фахівців кожний другий очисний вибій
експлуатувався в умовах, де коефіцієнт складності
виробництва збільшувався в три рази. До того ж,
майже чверть всіх очисних вибоїв Донбасу роз-
робляла найбільш важкі для виймання крутосхильні
та круті пласти [19, с. 266].
Керівництво СРСР у 80-ті роки проголосило
курс на технічне переозброєння Донбасу, внаслідок
чого передбачалось будівництво нових та рекон-
струкція старих шахт. Плани, спрямовані на збіль-
шення обсягів видобутку вугілля в реальності не за-
безпечувались достатнім фінансуванням, не врахо-
вували об’єктивних умов діяльності шахт, не перед-
бачали випереджальних науково-технічних заходів.
Перехід до створення принципово нових засобів
виїмки вугілля та технологічних рішень, на думку
спеціалістів, запізнився не менше, ніж на два деся-
тиріччя. Шахтний фонд залишався найстарішим се-
ред вугільних басейнів розвинутих країн: 30% шахт
Донбасу були збудовані до 1941 р., а ½ - в дорево-
люційні часи [18, с. 11].
Таким чином, проблеми, з якими зіткнулись ву-
гільні басейни країн Європи, на Донбасі проявилися
в найбільш концентрованому вигляді: найглибші в
СРСР розробки, малопотужні та незручні для
В. П. Антонюк, О. Д. Прогнімак
22
Економічний вісник Донбасу № 2(40), 2015
виїмки пласти, найбільш загазовані шахти. Всі ці
явища посилювались в умовах повороту централь-
ного керівництва до нової енергетичної стратегії,
орієнтованої до підвищення ролі вуглеводневих
енергоносіїв та на першочерговий розвиток вугіль-
них басейнів на сході СРСР, що супроводжувалось
зменшенням інвестицій на розвиток вугільної про-
мисловості Донбасу.
Можливості інноваційного прориву, які
існували за оцінками спеціалістів в 60-70-х роках не
було реалізовано, хоч у вугільній галузі завдяки
значним витратам на галузеву науку технічне осна-
щення вугільних шахт покращилось. Але темпи ско-
рочення ручної та важкої фізичної праці чим далі
уповільнювались внаслідок непродуктивного вико-
ристання існуючої техніки, звуженням сфери її
ефективного застосування. На шахтах, які роз-
робляли круті пласти, замість механізованого ком-
плексу повертався відбійний молоток. Загалом, на
середину 80-х років рівень ручної праці на шахтах
Донбасу складав 48,5%, а на поверхні навіть 56%,
що було наслідком не тільки нестачі капітальних
вкладень, а й цілковитої непідготовленості техніч-
ної бази шахт до ускладнення гірничо-геологічних
умов видобутку вугілля на низьких горизонтах і
виїмки малопотужних пластів [20].
Донбас, який раніше вважався найбільш тех-
нічно розвиненим басейном, втратив свою провідну
роль. Дослідження, проведене в 1986 р. надало та-
кий висновок – до групи технологічних процесів
вищого рівня можна було віднести лише 4% їхнього
обсягу, а до групи нижнього рівня – 27,7% [20]. За
цими цифрами стоять і низька продуктивність виро-
бництва, і праця в умовах доіндустріального або
ранньоіндустріального виробництва, і високий
рівень виробничого травматизму.
Наближався момент, який можна було б вва-
жати точкою біфуркації для подальшого розвитку
Донбасу. Саме в ці часи було відкинуто можливість
для втілення науково обґрунтованої стратегії роз-
витку Донбасу, відповідної сучасним уявленням про
майбутнє СПР. Можна було констатувати від-
сутність на державному рівні чіткої науково-техніч-
ної, структурної, промислової, соціальної, екологіч-
ної політики відносно Донбасу, як і інших регіонів
даного типу. Цим самим було запущено механізм
накопичення антимодернізаційного потенціалу
цього багатого на ресурси регіону.
В 90-ті роки ХХ ст., в період суттєвих ринкових
трансформацій пострадянських економік, Донбас не
отримав нових стимулів для прогресивного ро-
звитку. Відбулася широкомасштабна приватизація
найбільших державних підприємств, сформувалися
великі вітчизняні приватні компанії та промислові
групи, виник олігархічний капітал, однак це не ство-
рило вагомих чинників постіндустріальної мо-
дернізації застарілої економіки Донбасу. Важка про-
мисловість продовжувала складати основу еко-
номіки регіону. Оцінка постіндустріальної мо-
дернізації регіонів України, здійснена фахівцями Ін-
ституту економіки промисловості НАН України,
дала їм змогу зробити висновок, що постінду-
стріальна модернізація в Донецькій та Луганській
областях ще й не починалася, а процеси завершення
індустріальної модернізації не лише не допомага-
ють розвитку постіндустріальної, але і починають
активно її гальмувати [21, с. 63, 65].
Незважаючи на те, що переважний обсяг інве-
стицій спрямовувався на розвиток промисловості ( у
Донецькій обл. в 2010 р. – 54%, у 2013 р. – 60% за-
гального обсягу інвестицій; у Луганській відповід-
но – 63 та 70%), це не привело до інноваційного ро-
звитку промислового виробництва, кількість інно-
ваційно-активних підприємств майже не змінилася,
а їх частка в загальній кількості таких підприємств
по Україні знизилася, про що свідчать такі дані [21]:
Кількість інновацій-
но-активних підпри-
ємств
2005 р. 2010 р. 2013 р.
Україна 1193 1462 1715
Донецька область 77 86 85
у % до всіх 6,5 5,9 5,0
Луганська область 37 58 61
у % до всіх 3,1 4,0 3,6
У 2013 р. частка інноваційно-активних проми-
слових підприємств у Донецькій області складала
5% від їх загальної кількості по Україні, порівняно з
2005 р. вона знизилася на 1,5 в.п., у Луганській об-
ласті частка таких підприємств становила 3,6%, що
було нижче показника 2010 р.
Слід відзначити, що в Східних областях значно
меншою була частка інвестицій в розвиток інфор-
маційного та телекомунікаційного сектору еко-
номіки. Так, в 2013 р. цілому по Україні в розвиток
інформаційно-телекомунікаційної сфери спрямо-
вувалося 3,7% загального обсягу інвестицій, в До-
нецькій області – 1,2%, у Луганській – 0,2% [21]. Ці
дані свідчать про те, що Донбас не став на шлях
неоіндустріального та постіндустріального ро-
звитку.
Аналіз структури реалізованої продукції про-
мисловості досліджуваних областей показує її сиро-
винний характер (табл. 1). Слід відзначити, що про-
мисловість України в цілому характеризується пере-
важним виробництвом сировинної продукції, однак
на Донбасі це більш виражено. Дані таблиці свід-
чать, що більше 80% промислової продукції До-
нецької та Луганської областей у 2008 і 2010 рр. – це
сировина, інвестиційна продукція складала лише
11%, а виробництво товарів тривалого користування
1% у Донецькій області та 0,1% у Луганській. Не
В. П. Антонюк, О. Д. Прогнімак
23
Економічний вісник Донбасу № 3(41), 2015
орієнтована промисловість регіону і на забезпе-
чення потреб населення, виробництво товарів широ-
кого вжитку складає 3-5%. Для порівняння наведено
дані по Харківській області, які свідчать про значно
прогресивнішу структуру промислового вироб-
ництва.
Таблиця 1
Структура реалізованої промислової продукції в окремих регіонах, % [23]
Регіони
Сировинна
продукція
Інвестиційна
продукція
Товари
широкого
вжитку
Товари
тривалого
використання
2008 2010 2008 2010 2008 2010 2008 2010
Україна 67,4 66,9 15,1 12,1 16,3 19,8 1,2 1,2
Донецька область 82,8 82,0 11,5 11,3 4,5 5,7 1,2 1,0
Луганська область 89,1 85,7 7,8 11,0 2,9 3,2 0,2 0,1
Харківська область 43,1 39,3 20,0 19,6 33,6 37,7 3,3 3,5
Головною статтею експорту цих областей стали
чорні метали. У 2011 р. в Донецькій області вони
складали 62% загального обсягу експорту, в
2013 р. – 56%, у Луганській аналогічно 23 та 45%
[22]. Вагомою також є частка в експорті виробів з
чорного металу, мінерального палива та інших си-
ровинних матеріалів. При цьому розвиток машино-
будування та експорту машинобудівної продукції,
як більш високотехнологічної сфери економічної
діяльності, суттєво знизився. Науковці відзначають,
що до 1990 р. метал з донбаських заводів не був ос-
новною статтею експорту, оскільки він поглинався
машинобудівниками, які поставляли за кордон
обладнання для підприємств різних галузей. Отже,
використовуючи багаті надра східних регіонів, при-
ватний капітал зростав та збагачувався, не перейма-
ючись особливо про стратегічні перспективи ро-
звитку регіонів.
Цікавий термін "некроіндустріалізм", який
містить точну характеристику нинішнього стану
промисловості Донбасу та її найближчих перспек-
тив, запропонував у своїй доповіді на тему посткри-
зових перспектив Донбаського регіону вчений з Ін-
ституту економіки промисловості НАН України В.
Ляшенко. Відомий публіцист, Є. Шибалов відзна-
чає, що зла іронія наукової громадськості зро-
зуміла – вчені тільки на очах автора цих рядків п'ять
років намагаються донести до тих, хто має владу та
гроші, своє занепокоєння з приводу безперспектив-
ності та небезпеки того шляху, яким розвивається
сьогодні економіка старопромислових регіонів.
Певною мірою цей дотепний термін є пародією на
"неоіндустріалізм". Тому що приставку "нео", по-
кликану підкреслити новизну, некоректно вживати
відносно заводів, які здебільшого перебувають у
третьому технологічному укладі, тобто, простіше
кажучи, на рівні кінця XIX ст. [24]. Локомотивом
некроіндустріалізму експерти однозначно назива-
ють металургію, яку кількома роками раніше прий-
нято було пестити, плекати та улесливо називати до-
нором національної економіки й головним поста-
чальником валютної виручки. Зійшовши з дистанції
в гонці технологій, металурги для початку разом із
собою потягли на узбіччя супутні галузі, передусім
машинобудування. Точкові спроби впровадження
(не своїх уже, домашніх, а імпортованих) технологій
поки що виглядають, як панічне латання дірок у
днищі потопаючого корабля.
Особливості економічного розвитку будь якої
території позначаються на соціальних процесах. У
більшості соціологічних та соціально-економічних
теорій обґрунтовується, що в сучасних умовах
соціальні чинники, як і морально-етичні цінності
стають фундаментом усього суспільного розвитку.
Цю зміну суспільної парадигми формує соціально-
культурний, соціально-інформаційний тип постін-
дустріальної спільності, який прийшов на зміну
адміністративному і соціально-економічному типу.
Такий підхід в регіональному аспекті означає, що
розвиток регіону визначають не тільки економічні, а
й культурні, освітні, екологічні, соціальні, політичні
та інші аспекти життя регіону.
Такий методологічний підхід є важливим для
аналізу та розуміння тих процесів, які відбуваються
в старопромислових регіонах України. Антимо-
дернізаційний розвиток Донбасу не міг не вплинути
на погіршення соціального середовища. Найбіль-
шою мірою це проявилося в умовах праці та побуту
населення Донбасу, які визначають можливості для
людського розвитку. Це, в свою чергу, позначилося
на соціальних настроях та стратегічних орієнтирах
значної частки населення регіону.
По-перше, в економіці Донбасу переважають
галузі, де найбільш поширені важкі та небезпечні
умови праці. Так, у вугледобувній промисловості в
2013 р. більше 80% штатних працівників
здійснювали трудову діяльність, що не відповідала
санітарно-гігієнічним нормам, у сфері виробництва
коксу та нафтоперероблення таких було 59%, у ме-
талургійному виробництві – майже 53%. А в цілому
в Донецькій області 44%, в Луганській – 49% зайня-
тих працювали в таких умовах [25, с. 7-8]. Важкі та
небезпечні умови праці виснажують життєві сили
працівників, погіршують їх здоров’я, ведуть до
В. П. Антонюк, О. Д. Прогнімак
24
Економічний вісник Донбасу № 2(40), 2015
передчасної смертності. Тому середня тривалість
життя чоловіків, які становлять основний контин-
гент працівників промислових підприємств, ненаба-
гато перевищує пенсійний вік і дорівнює 64 рокам.
У 2011 р., наприклад, половина померлих чоловіків
були молодші 65 років – 16,7 тис. осіб. За даними
Фонду соціального страхування, Донецька та Луган-
ська області стабільно забезпечують більше поло-
вини професійних захворювань по країні. Дві тре-
тини захворювань – хвороби органів дихання. Зрос-
тає питома вага хвороб нервової системи та, як ре-
зультат, смертність від таких недуг. При цьому
кожна восьма така смерть спричинена "дегене-
рацією нервової системи внаслідок вживання алко-
голю" [24].
По-друге, організація виробництва в галузях
важкої промисловості здійснюється переважно на
великих підприємствах, де трудова діяльність
пов’язана не лише з важкими і небезпечними умо-
вами праці, але й високим рівнем інтенсивності та
цілодобовим режимом роботи. Це передбачає
значно вищий рівень винагороди за працю. Однак
навіть у вугільній промисловості вона складає
близько 130% до середнього рівня по області, а в ін-
ших видах промислової діяльності є нижчою. Такий
рівень заробітної плати не компенсує усіх тих
зусиль і ризиків, які склалися у промисловості Дон-
басу, вона є низькою і не забезпечує нормального
відтворення життєвих сил працівників та добробуту
їх родин. Окрім того, зайнятість на таких підприєм-
ствах пов’язана з жорсткою дисципліною праці та
безправним становищем найманого працівника. Все
це позначається і на способі життя населення, який
характеризується мінімізацією життєвих благ, а в
районах закриття шахт наближається вже до стану
соціальної ексклюзії.
По-третє, внаслідок низької конкурентоспро-
можності економіки регіону, збитковості багатьох
підприємств звужується сфера прикладання праці.
Відбувається неухильне скорочення середньооб-
лікової кількості штатних працівників. Реструкту-
ризація промисловості призвела до закриття ба-
гатьох підприємств, в першу чергу вугледобувних.
В мономістах і селищах, прив’язаних до діяльності
шахт, відбулася найбільш диспропорціональна кон-
центрація прошарку населення, для якого від-
сутність роботи і хронічна неможливість її знайти,
одночасно з відмовою зміни професії, стала спосо-
бом життя. Тому значна частка економічно актив-
ного населення змушена йти у тіньову сферу діяль-
ності, або вибувати в інші регіони. Це призвело до
того, що на індустріальному Донбасі відродилася
архаїчна форма добування вугілля – копанки. Із се-
редини 90-х років ХХ ст. добування вугілля в копан-
ках перетворилось у надзвичайно доходний проми-
сел. Одна копанка в середньому щомісячно добу-
вала близько 300 т вугілля та продавала його наба-
гато дешевше, ніж державні шахти. Як правило, ко-
панки належать представникам місцевої влади (або
"кришуються" нею), а також знаходяться під кон-
тролем кримінальних груп, які платять за прикриття
міліції і прокуратурі. Безробітні шахтарі змушені
йти в копанки і працювати там по 12 годин без вся-
кої техніки безпеки і правового захисту. Статистика
гірничої рятувальної служби свідчить, що кожний
місяць в копанках гинуть люди, але ці випадки не
враховуються Комітетом по нагляду за охороною
праці, адже за нелегальними шахтами не здійсню-
ється контроль зі сторони держави [26].
Це далеко не всі негативні соціальні наслідки
антимодернізаційних процесів на Донбасі, які немо-
жливо широко розкрити у невеликій статті.
Висновки. На основі проведеного дослідження
зроблено висновок, що неспроможність економіки
регіону здійснити модернізацію на неоіндустріаль-
ній та постіндустріальній основі призвів до фор-
мування усталеної тенденції повільного спусто-
шення, стагнації, соціальної апатії регіонального
соціуму. Відсутність умов, ресурсів, навиків і сти-
мулів до соціальної організації й самодіяльності
населення позначилися на соціальних настроях і
діях значної частини населення Донбасу, обумо-
вивши прояви активного сепаратизму та проросійсь-
кої орієнтації. Тим самим населення східних
регіонів, під впливом російської пропаганди, нама-
галось повернутися до «втраченого раю» радянської
епохи, коли людина робітничої професії була ваго-
мою та шанованою, а в соціальній структурі суспіль-
ства не було місця як злидням, так і олігархам.
Сепаратизм також оголив наявність значного
невдоволення діяльністю державних інституцій
України, в найпершу чергу «київської влади». Адже
саме з набуттям незалежності України становище
робітничого класу Донбасу, який складав основу
суспільства даного регіону, почало стрімко погір-
шуватися. Державна влада не перешкоджала фор-
муванню на Донбасі монополістичного капіталу,
який вже наприкінці 90-х років заблокував доступ в
регіон конкурентам, захопив політичну владу та ін-
формаційний простір та забезпечив собі економічну
автономію і значні прибутки шляхом експлуатації
багатих природних та трудових ресурсів регіону.
Слід відзначити, що великий промисловий
бізнес, інтереси якого обумовили такий розвиток
економіки старопромислових регіонів у всьому
світі, не надто переймається вирішенням соціальних
проблем, які все більш загострюються. Досвід
найбільш розвинених країн, що мають в своєму
складі такі СПР як, Рурський район, Південний
Уельс тощо, наочно це демонструє. Так, більшість
ТНК, сфера діяльності яких охоплювала головним
чином лише галузі вугільно-металургійного ком-
плексу і важкого машинобудування, починаючи із
середини 70-х років здійснювала активну дивер-
В. П. Антонюк, О. Д. Прогнімак
25
Економічний вісник Донбасу № 3(41), 2015
сифікацію в інші, нові галузі промисловості, але це
відбулося за рахунок розширення їхньої діяльності
за межами своїх районів базування. В Рурському
районі частка продукції «сталевих магнатів» Рура –
Тіссена, Круппа і Манннесмана вже в середині 80-х
років складала менш третини. А Маннесман зовсім
припинив видобуток вугілля і, суттєво скоротивши
чорну металургію, переніс акцент на галузі «хай-
теку», причому не в Рурі, а переважно в південні
райони ФРН. Тіссен і Круп також різко розширили
масштаби своєї діяльності. Таким чином, дивер-
сифікація рурських концернів майже не вплинула на
економіку самого Руру, який залишився на довгі
роки «районом лиха» з високим рівнем безробіття
(найбільшим в західній Німеччині) і від’ємним
сальдо міграції молодого населення [16, с. 45].
Для вирішення сучасних проблем Донбасу та
його органічної інтеграції в соціально-економічний
простір України необхідно об’єднання зусиль дер-
жави, регіонального бізнесу та місцевих громад. В
умовах коли великий регіональний бізнес показав
неспроможність забезпечити неоіндустріальну мо-
дернізацію, роль держави має бути провідною. Важ-
ливо розробити та реалізувати потужну програму
відродження економіки Донбасу на новій техно-
логічній основі, залучити до розвитку регіону за-
рубіжні та вітчизняні компанії, забезпечити розви-
ток та використання креативного потенціалу
регіону. Саме таким шляхом йшла реанімація СПР
Рура. Важливим імпульсом для структурних змін в
його економіці було відкриття в 1965 р. першого в
цьому регіоні університету в Бохумі. На початок
ХХІ ст. в Рурській області було вже 150 тис. сту-
дентів – в два рази більше ніж шахтарів. На засадах
університетських наукових розробок створено тех-
нопарки (Дортмунд, Эссен, Хаген, Дуйсбург,
Оберхаузен), які сприяли прогресивному розвитку
регіону [27]. На Донбасі є університети й науково-
технічний потенціал, однак важливо створити такі
умови їх діяльності, щоб вони перетворилися на
драйвери регіонального розвитку.
Для Україні також надзвичайно важливою є
найскоріша розбудова національного культурного й
інформаційного простору та активне залучення до
нього мешканців Донбасу, що забезпечить інтегра-
цію України на соціокультурному рівні.
Література
1. Cumbers A. Divergent Pathways in Europe’s
Old Industrial Regions? Centre for Public Policy for Re-
gions (CPPR) University of Glasgow [Electronic
resource] / A. Cumbers, K. Birch. – Mode of access:
http://www.gla.ac.uk/media/media_7325_en.doc.
2. Lіefooghe C. Services: The Future of Industry? From
coalmining and textile industries to environmental ser-
vices and distance selling in the Nord-Pas-de-Calais Re-
gion – France [Electronic resource] / C. Lіefooghe. –
Mode of access:: http://www.staff.ncl.ac.uk/ p.s.benne-
worth/oirs/liefooghe.pdf. 3. Birch K. Old Industrial Re-
gions in Europe: A Comparative Assessment of Eco-
nomic Performance / K. Birch, D. Mackinnon, A.Cum-
bers // Regional Studies. – February 2010. – Vol. 44. –
Р. 35-53. 4. Глонти К.М. Старопромышленные ре-
гионы: проблемы и перспективы развития / К.М.
Глонти // Регионология. – 2008. – № 4. – С. 27-39.
5. Boschma R. Externalities and the industry life cycle.
A long term perspective on regional growth in Great
Britain / R. Boschma, F. Neffke, F. Van Oort. – TC
Utrecht, The Hague, Urban and Regional research cen-
tre Utrecht, Netherlands Institute for Spatial Research,
2005. – 19 p. 6. Steiner М. Old Industrial Areas: A The-
oretical Approach // Trajectories of the New Economy:
Regeneration and Dislocation in the Inner City. Urban
Studies. – 2009. – №46 (May). – Р. 987-1001. 7. Кузь-
менко Л.М. Старопромислові регіони України: ін-
ституціональні особливості розвитку [Електронний
ресурс] / Л.М. Кузьменко, М.О. Солдак // Управ-
ління економікою: теорія і практика: зб.наук.пр. /
НАН України, Ін-т економіки пром-сті. – Донецьк,
2011. – С. 9-26. – Режим доступу: http://iep.donetsk.
ua/ publish/ sbor/all_text/l2011/index.htm. 8. Todtling
F. One size fits all? Towards a differentiated policy ap-
proach with respect to regional innovation systems /
F.Todtling, M. Trippl / German Institute of Economic
Research (DIW Berlin), Research Policy. – 2005. –
Vol. 34. Issue 8. – October. – P. 1203-1219. 9. Вольчик
В.В. Роль групп специальных интересов в эволюции
российского института власти-собственности
[Электронный ресурс] / В.В. Вольчик // Интернет-
конференция «Россия: варианты институциональ-
ного развития» (с 25.10.2006 г. по 15.12.2006 г.). –
Режим доступа: http://www.ecsocman.edu.ru/ db/
msg/296982.html. 10. Стратегия развития старопро-
мышленных городов: международный опыт и пер-
спективы в России / И. Стародубровская [и др.]. –
М.: Изд-во Ин-та Гайдара, 2011. – 248 с. 11. Гран-
берг А.Г. Основы региональной экономики. – М.:
ГУ ВШЭ, 2000. – 495 с. 12. Friedmann John. Re-
gional Development Policy: A Case Study of Vene-
zuela. – MIT Press, 1966. – 279 p. 13. Доманськи Р.
Экономическая география: динамический аспект /
Рышард Доманськи; пер. с пол. – М.: Новый хроно-
граф, 2010. – 376 с. 14. Концепція "центр – пери-
ферія" [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://pidruchniki.com/ 1216041655759/rps/ kontsept si
ya_tsentr_periferiya. 15. Куклински Э. Региональное
развитие – начало поворотного этапа // Региональ-
ное развитие и сотрудничество. – 1997. – №10. –
С. 3. 16. Центр и периферия в региональном разви-
тии / О.В. Грицай, Г.В. Иоффе, А.И. Трейвиш. – М.:
Наука, 1991. – 168 с. 17. Флорида Р. Креативный
класс: люди, которые меняют будущее / Ричард
Флорида. – М.: Классика – ХХІ, 2005. – 430 с.
18. Вугільний Донбас у другій половині ХХ ст.: мо-
В. П. Антонюк, О. Д. Прогнімак
26
Економічний вісник Донбасу № 2(40), 2015
нографія / В.М. Василенко, О.М. Данілін, З.Г. Лихо-
лобова та. ін.; ред.. З.Г. Лихолобової. – Донецьк:
ДонНУ, 2001. – 339 с. 19. Кузіна К.В. Соціально-
економічні процеси у моно профільних містах Дон-
басу (1950 – 1980-ті роки) // К.В. Кузіна, З.Г. Лихо-
лобова. – Донецьк, 2010. – 335 с. 20. Державний ар-
хів Донецької області (далі – ДАДО). – Ф.Р.-2689. –
Оп. 1. – Спр. 5636. – Арк. 64-65. 21. Ляшенко В.І.
Україна ХХІ: неоіндустріальна держава або «крах
проекту» ?: монографія / В.І. Ляшенко, Є.В.Котов;
НАН Украины, Ин-т экономики пром-сти. – Пол-
тава, 2015. – 196 с. 22. Регіони України у 2013 році
[Електронний ресурс]: статистичний збірник. – Ре-
жим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua. 23. Промис-
ловість України у 2007-2010 роках: статистичний
збірник / Державна служба статистики. – Київ,
2011. – С. 39. 24. Шибалов Є. Некроіндустріалізм:
назад у майбутнє [Електронний ресурс] / Є. Шиба-
лов // Зеркало недели. – 2013. – 11 січ. – Режим дос-
тупу: http://gazeta.dt.ua/internal/nekroindustrializm-na
zad-u-maybutnye.html. 25. Стан умов праці найма-
них працівників у 2013 році: статистичний бюлетень
/ Державна служба статистики України. – Київ,
2014. –С. 7-8. 26. Копанка: Материал из Mining
Wiki – свободной шахтёрской энциклопедии [Элек-
тронный ресурс]. – Режим доступа:
http://miningwiki.ru/ wiki/% D0%9A%D0%BE%D0%
BF% D0% B0% D0%BD%D0%BA%D0%B0. 27. Ра-
ковский С.Н. Реструктуризация старопромышлен-
ных регионов [Електронний ресурс] / С.Н. Раков-
ский. – Режим доступу: http://geo.1september.ru
\article.php?ID=200202808.
Антонюк В. П., Прогнімак О. Д. Антимо-
дернізаційні процеси в Донецькій і Луганській
областях та їх соціальні наслідки
В статті досліджено проблеми Донецької і Лу-
ганської областей, як старопромислових регіонів.
Доведено, що в ході індустріального розвитку в об-
ластях не забезпечено модернізаційних зрушень та
засад формування постіндустріальної економіки.
В наслідок цього Донбас все більше перетворювався
на напівпериферійний регіон, що обумовило його
техніко-технологічний занепад та призвело до сут-
тєвого загострення соціальних проблем, які стали
підґрунтям для сепаратизму.
Ключові слова: старопромислові регіони, мо-
дернізація, індустріальний розвиток, центро-пери-
ферійний розвиток, соціальні проблеми.
Антонюк В. П., Прогнимак Е. Д. Антимодер-
низационные процессы в Донецкой и Луганской
областях и их социальные последствия
В статье исследованы проблемы Донецкой и
Луганской областей, как старопромышленных реги-
онов. Доказано, что в ходе индустриального разви-
тия в областях не обеспечено модернизационных
преобразований и формирования основ постинду-
стриальной экономики. Вследствие этого Донбасс
превратился в полупериферийный регион, что обу-
словило его технико-технологический упадок и при-
вело к значительному обострению социальных про-
блем, которые стали основанием для сепаратизма.
Ключевые слова: старопромышленные реги-
оны, модернизация, индустриальное развитие, цен-
тро-периферийное развитие, социальные проблемы.
Antonyuk V. P., Prognimak O. D. Antimodern-
izational Processes in Donetsk and Luhansk Regions
and their Social Consequences
Problems of Donetsk and Luhansk regions as
oldindustrial regions are researched in the article. It has
been proved that modernistic transformations and for-
mations of the bases of postindustrial economics hadn’t
been provided during industrial growth in the regions.
As a result Donbas has turned into half peripheral region
which has caused its technics-technological decay and
led to a significant intensification of social problems
which became the grounds of separatism.
Keywords: oldindustrial regions, modernisation,
industrial development, centrical-peripheral develop-
ment, social problems.
Стаття надійшла до редакції 15.07.2015
Прийнято до друку 16.09.2015
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-93641 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 1817-3772 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-02T02:51:01Z |
| publishDate | 2015 |
| publisher | Інститут економіки промисловості НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Антонюк, В.П. Прогнімак, О.Д. 2016-02-01T13:45:24Z 2016-02-01T13:45:24Z 2015 Антимодернізаційні процеси в Донецькій і Луганській областях та їх соціальні наслідки / В.П. Антонюк, О.Д. Прогнімак // Економічний вісник Донбасу. — 2015. — № 3 (41). — С. 17-26. — Бібліогр.: 27 назв. — укр. 1817-3772 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/93641 330.342.146(477.62+477.61) В статті досліджено проблеми Донецької і Луганської областей, як старопромислових регіонів. Доведено, що в ході індустріального розвитку в областях не забезпечено модернізаційних зрушень та засад формування постіндустріальної економіки. В наслідок цього Донбас все більше перетворювався на напівпериферійний регіон, що обумовило його техніко-технологічний занепад та призвело до суттєвого загострення соціальних проблем, які стали підґрунтям для сепаратизму. В статье исследованы проблемы Донецкой и Луганской областей, как старопромышленных регионов. Доказано, что в ходе индустриального развития в областях не обеспечено модернизационных преобразований и формирования основ постиндустриальной экономики. Вследствие этого Донбасс превратился в полупериферийный регион, что обусловило его технико-технологический упадок и привело к значительному обострению социальных проблем, которые стали основанием для сепаратизма. Problems of Donetsk and Luhansk regions as oldindustrial regions are researched in the article. It has been proved that modernistic transformations and formations of the bases of postindustrial economics hadn’t been provided during industrial growth in the regions. As a result Donbas has turned into half peripheral region which has caused its technics-technological decay and led to a significant intensification of social problems which became the grounds of separatism. uk Інститут економіки промисловості НАН України Економічний вісник Донбасу Соціально-економічні проблеми Донбасу Антимодернізаційні процеси в Донецькій і Луганській областях та їх соціальні наслідки Антимодернизационные процессы в Донецкой и Луганской областях и их социальные последствия Antimodernizational Processes in Donetsk and Luhansk Regions and their Social Consequences Article published earlier |
| spellingShingle | Антимодернізаційні процеси в Донецькій і Луганській областях та їх соціальні наслідки Антонюк, В.П. Прогнімак, О.Д. Соціально-економічні проблеми Донбасу |
| title | Антимодернізаційні процеси в Донецькій і Луганській областях та їх соціальні наслідки |
| title_alt | Антимодернизационные процессы в Донецкой и Луганской областях и их социальные последствия Antimodernizational Processes in Donetsk and Luhansk Regions and their Social Consequences |
| title_full | Антимодернізаційні процеси в Донецькій і Луганській областях та їх соціальні наслідки |
| title_fullStr | Антимодернізаційні процеси в Донецькій і Луганській областях та їх соціальні наслідки |
| title_full_unstemmed | Антимодернізаційні процеси в Донецькій і Луганській областях та їх соціальні наслідки |
| title_short | Антимодернізаційні процеси в Донецькій і Луганській областях та їх соціальні наслідки |
| title_sort | антимодернізаційні процеси в донецькій і луганській областях та їх соціальні наслідки |
| topic | Соціально-економічні проблеми Донбасу |
| topic_facet | Соціально-економічні проблеми Донбасу |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/93641 |
| work_keys_str_mv | AT antonûkvp antimodernízacíiníprocesivdonecʹkíiílugansʹkíioblastâhtaíhsocíalʹnínaslídki AT prognímakod antimodernízacíiníprocesivdonecʹkíiílugansʹkíioblastâhtaíhsocíalʹnínaslídki AT antonûkvp antimodernizacionnyeprocessyvdoneckoiiluganskoioblastâhiihsocialʹnyeposledstviâ AT prognímakod antimodernizacionnyeprocessyvdoneckoiiluganskoioblastâhiihsocialʹnyeposledstviâ AT antonûkvp antimodernizationalprocessesindonetskandluhanskregionsandtheirsocialconsequences AT prognímakod antimodernizationalprocessesindonetskandluhanskregionsandtheirsocialconsequences |