Відносини галицько-волинських князів з Литвою
Розглянуто відносини галицько-волинських князів з литовськими князями з початку ХІІІ ст. і до кінця ХІV ст. Особлива
 увага звернена на періоди діяльності Данила
 Романовича, Лева Даниловича та Любарта-Дмитра Гедиміновича. Запропонована спроба розв’язання деяких дискусійних проблем,&...
Saved in:
| Published in: | Княжа доба: історія і культура |
|---|---|
| Date: | 2013 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
2013
|
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/93727 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Відносини галицько-волинських князів з Литвою / Л. Войтович // Княжа доба: історія і культура. — 2013. — Вип. 7. — С. 147-166. — Бібліогр.: 120 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860078745700794368 |
|---|---|
| author | Войтович, Л. |
| author_facet | Войтович, Л. |
| citation_txt | Відносини галицько-волинських князів з Литвою / Л. Войтович // Княжа доба: історія і культура. — 2013. — Вип. 7. — С. 147-166. — Бібліогр.: 120 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Княжа доба: історія і культура |
| description | Розглянуто відносини галицько-волинських князів з литовськими князями з початку ХІІІ ст. і до кінця ХІV ст. Особлива
увага звернена на періоди діяльності Данила
Романовича, Лева Даниловича та Любарта-Дмитра Гедиміновича. Запропонована спроба розв’язання деяких дискусійних проблем,
зокрема загибелі князя Войшелка Міндовговича, причин конфронтації 1275–1277 рр.,
обставин приходу до влади князя Болеслава-Юрія Тройденовича.
The article is devoted to the problems of
Lithuanian politics of Galych-Volynian princes,
cpecifi cally of prince Lev Danilovych. The initial
contacts between Lithuanian dukes and Lev
Danilovych in support of duke Tovtyvil during
the fi rst phase of the struggle for the Austrian
Inheritance were considered. The analysis of the
death of Voyshelk was done the manifestations
and results of the union between Lev Danilovich
and Troyden were shown. Also the reasons and
run of the war with Lithuania in 1275 – early
1280’s. The initial following relations with Lithuania
to the closing of XIV century.
|
| first_indexed | 2025-12-07T17:15:06Z |
| format | Article |
| fulltext |
Леонтій ВОЙТОВИЧ
ВІДНОСИНИ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИХ КНЯЗІВ
З ЛИТВОЮ
Від початку ХІІІ ст. литовські князівства стали відігравати помітну роль
у політичному житті Центрально-Східної Європи. Відтоді й розпочалися
тісні союзні відносини Литви з Галицько-Волинською державою. У 1219 р.,
під час напруженої боротьби за повернення спадщини князя Романа Мстис-
лавовича, його вдова Єфросинія1 з молодими синами Данилом і Васильком
уклала угоду з литовськими князями: “бѧхоу же имена Литовьскихъ кня-
зей: се старѣшеи – Живинъбоудъ, Довьѧт, Довъспроункъ, братъ его Мидогъ,
братъ Довыаловъ Виликаилъ; а Жемотьскыи кнѧ Ерьдивилъ, Выкынтъ; а
Роушьковичевъ: Кинтибоутъ, Вонибоу, Боутовитъ, Вижѣикъ и снь его Ви-
шлии, Китении, Пликосова; а се Боулевичи: Вишимоу, ео же оуби Миндого
тъ, и жену его поѧл и братью его побилъ Едивила, Спроудѣика; а се кнѧзи
из Дѧвотвы (Делтуви – Л. В.): Юдьки, Поукѣик, Бикши, Ликиикъ”2. Ця пер-
ша зафіксована волинсько-литовська угода була спрямована проти краків-
ського князя Лєшка Білого, який захопив прикордонні волинські землі. З
допомогою литовців волинські війська відібрали від поляків Берестя, Угро-
веск, Верещин, Стовп, Комов і далі все прикордоння3. Навесні 1220 р. поль-
ське військо виступило на Побужжя, але його розгромили воєводи Гаврило
Душилович, Семен Олуйович і Василько Гаврилович у битві на річці Суха
Дорогва. Відступаючих поляків переслідували до річки Вепра. Водночас со-
юзні литовці вторглися до польських земель: “Лѧхом же не престающимъ
пакостѧщимъ и приведе [Даниил] на ня Литвоу. И воеваша Лѧхы и много
оубиства створиша в нихъ”4.
Цей союз продовжувався й у наступні роки. 1229 р. в невдалому похо-
ді до Польщі на допомогу мазовецькому князю Конраду Романовичі знову
1 Ідентифікацію особи та імені запро-
понував: Майоров А. В. Дочь византий-
ского императора Исаака II в Галицко-
Волынской Руси: княгиня и монахиня //
Древняя Русь: вопросы медиевистики. –
2010. – № 1(39). – C. 76–106. Пор.: Його ж.
Галицько-волинський князь Роман
Мстиславич: володар, воїн, дипломат. –
Біла Церква, 2011. – Т. 2: Політична та
культурна спадщина, родина, династія. –
С. 439–448. Російська версія монографії:
Его же. Русь, Византия и Западная Евро-
па. Из истории внешнеполитических
и культурних связей ХII–ХIII вв. (Stu-
diorum Slavicorum Orbis. – T. 1). – Cанкт-
Петербург, 2011. – С. 383–389.
2 Ипатьевская летопись // Полное
собрание русских летописей (далее –
ПСРЛ). – Москва, 2001. – Т. 2. – Стб. 735–
736.
3 Там же. – Стб. 732.
4 Там же.
148 Леонтій ВОЙТОВИЧ
розраховували на литовців. Але вторгнення у литовські землі лицарів-ме-
ченосців завадило підходу литовського війська5.
У 1245 р. під час наступу претендента на галицький престіл князя Рос-
тислава Михайловича, якого підтримали угорські та польські війська, ли-
товці виступили на допомогу Романовичам, але не встигли до вирішальної
битви поблизу Ярослава (17 серпня 1245 р.) 6.
Литву тоді охопила внутрішня боротьба між синами князя Дов-
спрунка та його братом Міндовгом, у якій Данило Романович виразно
схилявся до перших. Коли в 1245 р. Товтивила, старшого сина Довспрун-
ка, прогнав з Литви його дядько – великий князь Міндовг, йому надали
притулок при дворі Данила Романовича. Це змусило Міндовга виділити
втікачеві уділ у Полоцькій землі, але взимку 1248–1249 рр. Товтивил утік
до Жемайтії – до князя Викинта, з яким підняв повстання проти Міндов-
га, що охопило половину краю7. У 1249 р. військо князя Лева Даниловича,
допомагаючи Товтивилу, виступило на Слонім8. З галицько-волинською
допомогою Товтивил оточив Міндовга в замку Ворута, але не зміг здобу-
ти самого укріплення.
Литовська міжусобиця тривала довго. Взимку 1251–1252 рр. Лев Да-
нилович знову разом з пінськими князями був у поході проти литовських
військ на підтримку Товтивила, взявши участь у битвах на озері Зьяті та
ріці Щар’ї9. До 1252 р. союз з тою частиною Литви, яку тримали нащадки
Довспрунка, скріплено шлюбом князя Данила Романовича з донькою Дов-
спрунка, сестрою Товтивила і племінницею Міндовга10.
У війні за австрійську спадщину наприкінці весни – на початку літа
1253 р., коли Лев Данилович підтримав молодшого брата Романа, до нього
приєдналися литовські дружини князів Товтивіла та Едивіла (молодшого
брата Товтивіла, удільного жемайтійського князя). Біля міста Козлій (нині
Козлє на березі Одри в Опольському воєводстві це військо відділилося від
основних сил і стало пустошити чеські землі, відволікаючи сили чеського
короля від Австрії. Далі Лев Данилович вчасно підійшов до Опави, яку об-
лягав Данило Романович разом з поляками11. Прихід об’єднаного війська
допоміг у здобутті цього важливого пункту.
У 1253 р. дійшло до завершення литовської усобиці. Король Міндовг
погодився на союз, скріплений шлюбом його доньки зі Шварном Данило-
вичем12. Цій угоді сприяв, безперечно, папа Інокентій IV, зацікавлений в
організації антимонгольського бар’єру. Можливо тому князь Роман Дани-
лович, який повернувся з Австрії, відмовившись від подальшої боротьби за
австрійський престол, отримав у лен від Міндовга Новогрудське князівство.
Невдовзі, близько 1255 р., закріплюючи своє нове становище, він одружився
з Оленою, донькою волковиського князя Гліба13.
5 Wartberge Herman. Chronicon terri ar
Prussiae // Scriptorum rerum Prussiae. –
Leipzig, 1863. – T. 2. – Р. 32.
6 Ипатьевская летопись. – Стб. 801–806.
7 Пашуто В. Т. Образование литовско-
го государства. – Москва, 1959. – С. 492.
8 Ипатьевская летопись. – Стб. 816.
9 Там же. – Стб. 818–819.
10 Там же. – Стб. 862.
11 Там же. – Стб. 827–828.
12 Там же. – Стб. 830.
13 Там же. – Стб. 831.
149ВІДНОСИНИ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИХ КНЯЗІВ З ЛИТВОЮ
Взимку 1253–1254 рр. Лев Данилович очолював спільний з литовськи-
ми князями похід до ятвязької землі проти князя Стекинта, а на зламі
1255–1256 рр. він спішно виступив з Болохівської землі під Новогрудок на
допомогу братові Роману Даниловичу. Літописець відзначив його винятко-
ву мужність у цій новій війні з ятвягами14.
Союз із Литвою був дуже важливим для Данила Романовича, який,
відбивши перший наступ ординського еміра Куремси (Коренци), плану-
вав повернути Київ. Литовські союзники готувалися підійти на допомогу:
“прислаша Миндовгъ к Данилоу: пришлю к тобѣ Романа и Новогородцѣ а
бы пошелъ ко Възъвѧглю ѡтоуда и къ Кыевоу”15.
Прийняття королівської корони і титулу короля Русі (а не Галичини та
Володимирії, як у попередніх угорських королів з династії Арпадів) означа-
ли розрив стосунків із Золотою Ордою та неминучу війну, яка розгорнулася
уже в 1254 р. Поки в самій Орді тривала міжусобиця, король Данило при
активній участі сина Лева у 1257–1258 рр. успішно відбив усі спроби ординців
на чолі з еміром Куремсою і готувався до походу на Київ. Проте перемога в
боротьбі за владу Берке радикально змінила ситуацію. Берке прислав чима-
ле військо на чолі з одним із кращих ординських полководців Бурундаєм.
Останній у 1258 р. заскочив князів зненацька і навмисно змусив їх приєдна-
тися до походу на Литву. Участь волинських військ Василька Романовича у ві-
йні з Литвою вирішила долю князя Романа Даниловича, який тримав Ново-
грудське князівство – “…ѩ Вышелгъ с ҃на его Романа”16. Обставини полону та
загибелі князя Романа Даниловича не відомі, але можна не сумніватися, що
Міндовг сприйняв участь у поході волинського війська як віроломний розрив
союзу. З одного з найдієвіших союзників Литва перетворилася на ворога.
Берке, зацікавлений у швидкому відновленні ординського панування
(загострювалися його стосунки з володарем Ірану Хулагу), наступного року
послав Бурундая знову. Той змістив короля Данила, змусив князів зруй-
нувати укріплення міст й інспірував повстання пруссів, чим зв’язав сили
Тевтонського ордену, і, здобувши Сандомир, утримав польських князів від
виступу на допомогу королю Данилові17. Аби стримати інших потенційних
спільників князя – угорців, Берке ще наприкінці 1259 р. прислав угорсько-
му королеві Белі IV вимогу негайного укладення миру з монголами, скріп-
леного династичним шлюбом, і виступу проти латинських сусідів (тобто
союзників Данила Романовича), погрожуючи вторгненням до Угорщини18.
Крім того, Берке подбав, щоб налякати всіх можливих християнських
спільників короля Данила, пославши після здобуття Сандомира посоль-
ство до французького короля Людовика ІХ з вимогою негайно піддатися
14 Там же. – Стб. 831–835.
15 Там же. – Стб. 838.
16 Там же. – Стб. 848.
17 Див.: Войтович Л. Остання еміграція
короля Данила Романовича // Науковий
вісник Волинського національного уні-
верситету імені Лесі Українки. Історичні
науки. – Луцьк, 2009. – № 13. – С. 89–96;
Його ж. Війна з монголами на Волині у
1258–1260 роках // Науковий вісник Во-
линського національного університету
імені Лесі Українки. Історичні науки. –
Луцьк, 2010. – № 22. – С. 9–13.
18 Vetera monumenta nistorica Hunga-
riam sacram illustrantia / Ed. A. Theiner. –
Romae, 1859. – Т. 1. – P. 239–240.
150 Леонтій ВОЙТОВИЧ
монголам19. Посольство викликало справжній переполох у Європі. Ед де
Шаторі (1190–1273), кардинал-єпископ Фраскаті, декан Колегії кардиналів і
професор Паризького університету, у виголошеній 1261 р. проповіді навіть
звернув увагу на відсутність єдності між християнськими державами, що
відкриває дорогу монголам до нових завоювань20.
Данило Романович змушений був виїхати на еміграцію до Угорщи-
ни і повернувся лише наприкінці 1262 р., коли Берке з Хулагу зчепилися
на Кавказі в боротьбі за Азербайджан21. Уже після повернення короля в
Тернаві відбувся снем за участю Данила і Василька Романовичів, Болеслава
Сором’язливого, Лева й Шварна Даниловичів та Володимира Василькови-
ча, на якому “положиша рѧдъ межи собою ѡ землю Роускоую и Лѧдьскоу
оутвердивъшесѧ кр ҃тмъ ч ҃тнымъ”22. На з’їзді дійшло до конфронтації між
Романовичами. Сповнений надій, король Данило Романович сподівав-
ся завершити свою програму відновлення Русі, незалежної від монголів.
Його підтримали Шварн та Мстислав Даниловичі, які перебували разом з
батьком в еміграції. Лев Данилович і Василько Романович, краще обізнані
з реаліями, висловилися проти такої політики. У результаті Василько Рома-
нович був змушений віддати Луцьке князівство Мстиславу Даниловичу, а
Галич, на який Лев Данилович отримав ярлик від Берке, мав бути відданий
Шварнові. Завжди послушний старшому братові, Василько його волю ви-
конав. Лев тягнув час, користаючи з хвороби батька23.
Тепер Лев Данилович поспішив зміцнити союз з угорським королем Бе-
лою IV, якому доводився зятем. Невдовзі після смерті Данила Романовича,
5 жовтня 1264 р. на весіллі сина Бели IV – славонського герцога Бели та Ку-
негунди, доньки маркграфа бранденбурзького Оттона ІІІ, поблизу міста По-
тенбург серед гостей зі сторони угорського короля був присутній “der kunic
von Râzen”24. За переконливо обґрунтованою версією сербського історика
Дюри Гарді, йдеться саме про Лева Даниловича25. Він використав весілля
(фактично з’їзд володарів Центрально-Східної Європи) для укріплення своїх
зв’язків. Цікаво і те, що австрійський хроніст назвав його королем, що може
19 Chronica minor autore Minorita Er-
phordiensi // Monumenta Germaniar His-
torica. Scriptores. – Hannoverae, 1879. –
Т. 24. – P. 202; Jackson P. Mongołowie i
Zachód. – Warszawa, 2007. – S. 166.
20 “…discordie inter christianos parent
viam tartaris…”: Eudes de Châteauroux. Ser-
mo in consilio // Ruotsala A. Europeans and
Mongols in the Middle of the Thirteenth-
Century: Encountering the Other. – Helsin-
ki, 2001. – P. 160.
21 Войтович Л. Останні роки короля
Данила Романовича // Вісник Львівської
комерційної академії. Серія гуманітар-
них наук. – Львів, 2011. – Вип. 10: Ювілей-
ний збірник на пошану Степана Гелея. –
С. 100–106.
22 Ипатьевская летопись. – Стб. 857.
23 Войтович Л. Чи був галицьким кня-
зем Шварн Данилович? // Проблеми істо-
рії країн Центральної та Східної Європи.
Збірник наукових праць. – Кам’янець-
Подільський, 2011. – Вип. 2. – С. 51–58.
24 O� okars österrei¥ is¥ e Reim¥ ronik /
Ed. von J. Seemüller // Monumenta Germa-
niae Historica. Deuts¥ e Chroniken. – Han-
nover, 1890. – T. 5, Рars 1. – P. 106.
25 Гарді Д. Ким був “der kunic von Râ-
zen“ на весіллі герцога Бели, молод-
шого сина угорського короля Бели ІV, і
Кунігунди Бранденбурзької біля міста
Pottenburg у 1264 році // Княжа доба: іс-
торія і культура. – Львів, 2011. – Вип. 5. –
С. 199–208.
151ВІДНОСИНИ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИХ КНЯЗІВ З ЛИТВОЮ
бути доказом того, що в Європі Лева Даниловича трактували як легітимного
спадкоємця Данила Романовича і сюзерена королівства Русі. Про це свід-
чить і його місце серед гостей. Зрозуміло, Лев Данилович не коронувався, бо
коронаційні регалії знаходилися у Холмі. Крім того, він не хотів дратувати
хана Берке, особливо після успішного походу монголів на Константинополь.
При дворі Бели IV перебувала у квітні 1268 р. і його донька Констан-
ція, одружена з князем Левом, де вона зустрічалася з сестрами Кунегундою,
дружиною краківського Болеслава Сором’язливого, та Йоланою, дружиною
калішського князя Болеслава Побожного26. Через неї і тестя Лев Данилович
підтримував союзні стосунки з польськими князями. Усі три доньки угор-
ського короля контактували між собою, зустрічалися при кожній нагоді і
впливали на позицію своїх чоловіків. Тому коли ще в 1265 р. Шварн Да-
нилович розглядав Болеслава Сором’язливого союзником27, то вже 1266 р.
дійшло до відвертої війни28.
В останній рік життя короля Данила Василько Романович та Шварн
Данилович виступили на допомогу Войшелкові Міндовговичу в бороть-
бі за литовський престіл після загибелі короля Міндовга. Войшелк, який
дав обітницю після завершення усобиці повернутися до монастиря, таки
її виконав, уступивши литовський престіл шурякові Шварну29. Цей крок
перетворив Шварна Даниловича на могутнього володаря. У результаті Лев
Данилович зіткнувся з коаліцією в особі дядька і молодшого брата при не-
визначеній позиції іншого брата Мстислава. За таких умов князь визнав
зверхність улусбека Ногая, що як Чингізид успадкував Причорномор’я, де
його улус охоплював територію від Добруджі до Азовського моря, включа-
ючи степовий Крим, активно поширюючи свій вплив на Балкани і Візан-
тію, а також руські князівства аж до північних меж Чернігівської землі. На-
ступні події показали: Лев Данилович блискуче розіграв ординську карту,
використавши її повною мірою.
У князя в цій ситуації іншого виходу не було. Щоби зберегти Галицьку
землю, він спирався на союз із тестем – угорським королем й польськи-
ми князями-шуряками – краківським Болеславом Сором’язливим і каліш-
ським Болеславом Побожним та причорноморським улусбеком Ногаєм.
Тепер важливим було не дати Шварнові закріпитися у Литві і використа-
ти литовські сили в боротьбі за Галич, а також зруйнувати союз Шварна
Даниловича з Васильком Романовичем. Інакше Лев Данилович мусив би
задовольнитися роллю дрібного удільного князя при молодшому братові,
що явно відтіснив Василька Романовича від ролі нехай номінального, проте
все-таки зверхника королівства Русі.
Войшелк, легітимний спадкоємець короля Міндовга, за яким стояла
значна частина литовської еліти, “…поча житии в манастыре тако река cе
ми зде близъ мене сынъ мои Шварно а дроугии г ҃҃ сн ҃ъ мои о ҃цъ князь Васил-
ко”30. Тобто, князь Войшелк передав литовський престіл шурякові Шварну,
26 Там само. – С. 203.
27 Ипатьевская летопись. – Стб. 864.
28 Там же. – Стб. 864, 867.
29 Там же. – Стб. 868.
30 Там же. – Стб. 867.
152 Леонтій ВОЙТОВИЧ
31 Котляр Н. Ф. Галицко-Волынская
летопись (Источники, структура. Жан-
ровые и идейные особенности) // Древ-
нейшие государства Восточной Европы.
Материалы и исследования. 1995 г. – Мо-
сква, 1997. – С. 147–149, 154.
32 Грушевський М. Історія України-Ру-
си: В 11 т., 12 кн. – Львів, 1905. – Т. 3. –
С. 93–94.
33 Дубонис А. Борьба за литовский
престол после смерти короля Миндауга-
са (1264–1268 гг.) // Україна в Центрально-
Східній Європі (з найдавніших часів до
кінця XVIII ст.). – Київ, 2004 . – Вип. 4. –
С. 125–126.
34 Gudavičius E. Mindaugas. – Vilnius,
1998. – P. 299.
35 Ипатьевская летопись. – Стб. 867.
36 Дубонис А. Борьба за литовский пре-
стол... – С. 136–140.
визнаючи при цьому разом з останнім зверхність Василька Романовича як
сюзерена королівства Русі, до складу якого тепер увійшла Литва. Не ви-
падково ж, Василько названий батьком, тоді як Шварн – тільки братом.
Микола Котляр, аналізуючи цей фрагмент літописної розповіді, дійшов
висновку про намагання волинських редакторів піднести роль Василька
Романовича (загалом не дуже діяльного князя), при цьому визнаючи, що
такий крок покликаний привести до створення сильної русько-литовської
держави, яку мали б очолювати Романовичі31. Враховуючи редагування цієї
частини літопису при дворі Володимира Васильковича, з таким висновком
можна погодитися. Тобто, Шварн отримав литовський престіл без будь-
якого підпорядкування номінальному сюзерену королівства Русі.
Перспективи вигод литовсько-руської єдності оцінив ще Михайло Гру-
шевський32. І справді, сильна об’єднана династичною унією русько-литов-
ська держава, зберігаючи вигідні союзи із західними сусідами, могла б ре-
ально протистояти Золотій Орді.
Причини такого рішення Войшелка, на перший погляд дивні, криють-
ся у самій особистості цього освіченого князя-монаха: жорстокі будні зем-
ного життя в його очах не могли переважити значення майбутнього життя
вічного33. Саме це майбутнє вічне життя було для нього мірилом земних
вчинків. Тому він вирішив відмовитися від продовження боротьби за коро-
ну з неминучими кров’ю та підступами, передавши владу чоловікові своєї
сестри Шварну Даниловичу34 (“Воишелк да кнѧжение свое зятю своемоу
Шварнови”35), готовому взяти на себе таку місію.
Як холмський князь Шварн Данилович після смерті батька залишався
васалом дядька Василька Романовича. Але, ставши великим князем литов-
ським (з можливою коронацією королівською короною), Шварн Данилович
був би васалом дядька тільки номінальним і тільки до того часу, коли б
з’явилася можливість коронуватися королем Русі. Усі сини Данила Романо-
вича були достатньо амбітними і вміли боротися до кінця, долаючи труд-
нощі. Коронаційні регалії знаходилися у Холмі і Василько Романович не
коронувався братовою короною, можливо, і через протидію племінника.
Головним суперником Шварна тепер став його старший брат Лев. А до ре-
ального опанування литовського престолу Шварнові було ще далеко. Литов-
ський дослідник Артурас Дубоніс переконливо показав, що, окрім Тройдена
та його оточення, на литовський престіл з 1264 р. реально кандидував також
чеський король та австрійський герцог Пшемисл ІІ Оттокар36. Претендували
153ВІДНОСИНИ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИХ КНЯЗІВ З ЛИТВОЮ
на литовську спадщину і тевтонські лицарі, які сфабрикували грамоту від
червня 1260 р., нібито Міндовг дарував Литву Орденові за відсутності прямих
нащадків37. Ці претензії підтримав папа, про що свідчить булла від 4 червня
1264 р., в якій відзначена активність руських і татар у Литві й поставлена вимо-
га до чеського короля не порушувати прав хрестоносців та інших католиків
у цій країні38. Орден не мав сил втрутитися до цієї боротьби, оскільки надалі
перебував у конфлікті з пруссами та їх вождем Геркусом Мантасом. Але й
папі не був вигідним перехід Литви під зверхність Романовичів, що на той
час уже відійшли від унійних домовленостей короля Данила. Тому папа під-
штовхував католицьких претендентів до компромісу, досягнутого 19 вересня
1267 р., коли за допомогу проти пруссів Орден відмовлявся від своїх “прав” до
Литви, Галіндії і Ятвягії на користь чеського короля39.
Пшемисл ІІ Оттокар у прибалтійських справах виступав далеко не но-
вачком. Як учасник хрестового походу проти пруссів, у січні 1255 р. на місці
здобутого прусського міста Тувангсте він разом з великим магістром Тевтон-
ського ордену Поппо фон Остерна заклав замок Кенігсберг. У 1263 р. король
передав цей замок, звільнений від пруссів, які його тримали в довготривалій
облозі, Тевтонському ордену40. Броніслав Влодарський вважав, що Пшемисл ІІ
Оттокар намагався відновити литовську державу, передавши її в лен поль-
ським князям як своїм васалам, а взамін домогтися архиєпископії в Оломоуці,
незалежної від Майнцу41. Литовські історики з цим висновком погоджуються,
вважаючи, що залишаючись сюзереном Литви, Ятвягії і Галіндії та передав-
ши ці землі в лен мазовецьким, куявським і краківському князям, Пшемисл ІІ
Оттокар вирішував багато проблем, перш за все схиливши на свою сторону
польських князів, зорієнтованих на угорського короля Белу IV42.
А. Дубоніс висунув гіпотезу, що одним з чинників, які спонукали чесь-
кого короля втрутитися до боротьби за литовський престіл, могла бути по-
зиція князя Лева Даниловича, вказуючи на їх можливі контакти в 1266 р.
за посередництвом угорського двору43. Зрештою, одружившись із Кунегун-
дою Ростиславівною, Пшемисл ІІ Оттокар став шуряком Лева Даниловича.
Якби Шварну Даниловичу вдалося б утвердитися на литовському пре-
столі, Лев Данилович щонайменше змушений був би віддати молодшому
братові Галич. Тому залучення амбітного чеського короля принаймні до-
зволяло затягнути час. Головним завданням Лева Даниловича було пере-
шкодити утвердженню на литовському престолі брата Шварна. Тоді з під-
тримкою Ногая та союзом з угорським королем Белою ІV й польськими
князями він міг розраховувати на першість після смерті Василька Романо-
вича. Старший Данилович прекрасно розумів, що найпростіше вирішити
37 Там же. – С. 137.
38 Там же. – С. 136–137.
39 Vetera monumenta Poloniae et Lithu-
aniae. T. 1 (1217–1409) / Ed. Theiner A. – Ro-
mae, 1860. – N 155.
40 Seward D. The Monks of War: The Mili-
tary Religious Orders. – London, 1995. – P.
107; Tumbull S. Crusader Castles of the
Teutonic knights // The red-brich castles of
Prussia 1230–1466. – Oxford, 2003. – P. 13.
41 Włodarski B. Polska i Czechy w drugiej
połowie XIII i początkach XIV wieku (1250–
1306). – Lwów, 1931. – S. 52–53.
42 Дубонис А. Борьба за литовский пре-
стол... – С. 138.
43 Там же. – С. 139.
154 Леонтій ВОЙТОВИЧ
цю проблему можна було б, домовившись з Войшелком. Войшелк був його
кумом – хресним батьком Юрія Львовича.
Войшелк жив у монастирі на Волині, але зустрітися з ним не було так
легко. Войшелк побоювався Льва Даниловича, зрозуміло, не через свою
причетність до загибелі Романа Даниловича, як вважав Володимир Пашу-
то44 (пройшло мало не десять років, змінилися політичні обставини), а че-
рез явне небажання віддавати в руки князя Лева Литву (Шварн Данилович
все-таки був його шуряком, крім того, литовський князь добре знав свого
кума: якщо від Шварна можна було відібрати литовський престіл, то ви-
рвати щось від Лева Даниловича – справа безнадійна).
Таку зустріч міг організувати тільки Василько Романович як старший
серед князів. Але він не мав не розуміти, що йтиметься про литовський
престіл. Навіть якщо йому вже не подобалася поведінка Шварна, холм-
ський князь його влаштовував більше, ніж Лев, який мав сильних союзни-
ків та й далі контролював усю Галицьку землю. Крім того, Шварн, як зять
Войшелка, усе-таки володів певними династичними підставами до литов-
ського трону, що в очах литовської еліти не могло не мати значення.
Чим же зміг зацікавити Василька Романовича його племінник Лев?
Може, він пообіцяв Василькові фактично визнати його зверхність в обмін
на підтримку в литовському питанні? А може переконав дядька в необхід-
ності змінити рішення Войшелка на користь Володимира Васильковича?
Для нього це було би значно кращим варіантом, ніж перехід Литви Швар-
нові. Чи, певніше, за обставин, які склалися, Василько Романович сам бо-
явся Лева Даниловича і не міг йому відмовити або ухилитися від цієї зу-
стрічі, що її літописець назвав снемом, тобто з’їздом князів, на яких звично
вирішувалися найважливіші проблеми? Саме питання залишається рито-
ричним. Джерела не пропонують однозначної відповіді на нього. Можна
тільки констатувати, що Василько Романович гарантував безпеку Войшел-
кові, тобто зробив все, аби ця зустріч відбулася, причому в його столичному
Володимирі45. Ще одна цікава особливість зустрічі полягала в тому, що кня-
зі бенкетували не в палаці Василька Романовича, а прийняли запрошен-
ня Марколта – одного з визначніших бюргерів міста, чи володимирського
вій та. Може й зустріч мала конфіденційний характер і була організована
в таємниці від Шварна Даниловича? У будь-якому разі її проведення є чер-
говим свідченням нерішучості Василька Романовича як політика. Ризик та-
кого контакту і можлива домовленість Лева з Войшелком для володимир-
ського князя явно переважали потенційні вигоди.
Дослідники звернули увагу на особливо ретельне редагування у літо-
писі епізодів, пов’язаних з Войшелком46. Усе ж, розповідь про його заги-
бель зберегла надто багато реалістичних деталей, які видають свідчення
44 Пашуто В. Т. Очерки по истории Га-
лицко-Волынской Руси. – Москва, 1950. –
С. 114.
45 Ипатьевская летопись. – Стб. 868.
46 Вілкул Т. Л. Дублі в літописах ХІ–ХІІ
століть: походження текстів // Записки
Наукового товариства імені Шевченка
(далі – ЗНТШ). – Львів, 2006. – Т. 252. –
С. 7–28; Її ж. Галицько-волинський літо-
пис про постриження литовського кня-
зя Войшелка // Український історичний
журнал. – 2007. – № 4. – С. 26–37.
155ВІДНОСИНИ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИХ КНЯЗІВ З ЛИТВОЮ
сучасника, добре обізнаного з перебігом подій. Реалізм самого викладу по-
декуди руйнує образ ідеального князя-ченця. Лев убив Войшелка у сварці
на бенкеті, коли всі князі розійшлися “cо cнѣма”, а Лев з Войшелком вирі-
шили випити ще47.
Загибель Войшелка Міндовговича на зустрічі у Володимирі між 18–23
квітня 1267 р.48, судячи з літописної розповіді, все-таки була випадковою.
Здається, що під час п’яної сутички воїн Лев, звиклий до важких доспіхів та
ударів, мав незаперечні переваги над ченцем Войшелком, який виснажував
себе постами. Удар важкого кулака галицького князя легко міг звалити з ніг
Войшелка. Падаючи, останній міг невдало вдаритися головою об що-небудь
і померти відразу. Лев Данилович приїхав на цю зустріч з явним наміром пе-
реконати Войшелка відмовитися від передачі литовського престолу Шварну
Даниловичу. І волинський літописець прямо відзначив: Лев “…оуби Воишел-
ка завистью ѡже бѧшеть далъ землю Литовьскоую брату его Шварнүви…”49.
Але характерно, що навіть ворожий до Лева волинський літописець не на-
важився звинуватити його в наперед спланованому вбивстві: “…дьѩволъ же
исконѣ не хотѧ добра члв ҃комоу родоу и вложи во срце҃ Лвови…”50.
Войшелк не дав себе вмовити відступити від раніше прийнятого рі-
шення. Ми ніколи не довідаємося деталей цієї трагедії. Схоже, що таке за-
вершення переговорів стало несподіванкою не тільки для сучасників, а й
самого Лева Даниловича. Вбивство кума не могло бути оправданим, хоча
подібні випадки в ті часи не були поодинокими.
Загибель Войшелка позбавила Шварна підтримки значної частини ли-
товської знаті і він програв протистояння Тройдену51. Василько Романович
та його наступник Володимир Василькович, які разом зі Шварном не зу-
міли використати перспектив литовсько-волинської унії, виявилися втяг-
нутими до довготривалої конфронтації з литовськими князями. За таких
обставин логічним виглядає союз Лева Даниловича з князем Тройденом52.
Тройден був сином Скірмонта і братом Тройната, старшим серед жемайт-
ських князів. Можливо, Лев нав’язав з ним стосунки ще під час походу на
підтримку Товтивіла у 1249 р. У легендарній частині литовських літописів
збереглася епічна розповідь про сина Тройдена Римонта, який нібито вчив-
ся руської мови і прийняв християнство при дворі князя Лева у Львові53.
Аналіз паперу, на якому написано найдавніший з цих літописів (т. зв. літо-
пис Археологічного товариства), та почерку дозволяють датувати пам’ятку
кінцем XVI ст. У розповіді багато явних неточностей, зокрема Тройден не
був одружений з мазовецькою княжною, навпаки, його донька Гаудемун-
да Софія вийшла за мазовецького князя Болеслава ІІ Земовитовича. Однак
47 Її ж. Дублі…. – С. 16.
48 Краўцэвіч А. К. Войшалк (1264–1267).
Інтелігент на троне (2008) // www.pawet.
net/library/history/bel_history/krauce-
wicz/29/.
49 Ипатьевская летопись. – Стб. 868.
50 Там же.
51 Гудавичюс Э. История Литвы с древ-
нейших времен до 1569 года. – Москва,
2005. – Т. 1. – С. 69.
52 Дубонис А. Борьба за литовский пре-
стол... – С. 139–141.
53 Летописи Белорусско-Литовские //
ПСРЛ. – Москва, 1980. – Т. 35. – С. 94, 150,
198, 219.
156 Леонтій ВОЙТОВИЧ
повідомлення про Римонта добре вписується до контексту знаних політич-
них подій. У літописця не було жодних мотивів вигадувати побут сина ли-
товського князя у Львові. Він, напевно, взяв матеріали із житія або традиції
Римонта-Василя-Лавриша.
Після утвердження Тройдена на литовському престолі (1270) його вій-
ська також брали участь у походах Лева Даниловича на підтримку угорсько-
го короля54. Зрозуміло, що інших інтересів у великого князя литовського в
угорсько-чеському протистоянні бути не могло. Він виконував зобов’язання
щодо Лева Даниловича. Союз Лева і Тройдена мотивували життєво важливі
для обох сторін обставини й політичні інтереси55. Союз раптово обірвався
у 1275 р., коли в серці Європи за активної участі Лева Даниловича ще тугі-
ше зав’язувався “австрійський вузол”. Про причини розриву випадає тільки
здогадуватися. Можливо, вони крилися у стосунках обох сторін з Тевтон-
ським орденом, який продовжував боротьбу за Пруссію. Лев Данилович за-
лишався союзником Ордену. Ще в 1259 р. королівна Софія Данилівна, рідна
сестра Лева, вийшла заміж за графа Генріха V Бланкенбург-Шварцбурга56.
Відтоді контакти з Орденом велися через його родину, представники якої
перебували серед орденської еліти57. Якби не потреба у тіснішому союзі з
Тевтонським орденом, цей шлюб не мав би жодного політичного сенсу. Че-
рез контрольовані обома сторонами землі склалася можливість відновити
давній Бурштиновий шлях з Балтики до Чорного моря, що також стало сти-
мулюючим фактором. Він проходив Віслою, Західним Бугом та Дністром від
Балтики до Чорного моря через Торунь, Володимир та Львів. Тісні контакти
Лева Даниловича з Ногаєм впливали на чорноморсько-середземноморську
торгівлю58. Розвиткові цих зв’язків сприяли й німецькі колоністи, переселен-
ня яких стимулював Лев Данилович, намагаючись підняти міста після мон-
гольського погрому. Цим шляхом йшов імпорт тканин, ремісничих виробів,
сировини (насамперед сталевих заготовок – штаб, бо болотні та озерні руди
з Центрально-Східної Європи непридатні для виробництва мечів, через що
львівські мечники, наприклад, змушені були використовувати як заготовки
навіть стару вибулу з ужитку зброю59) і самої зброї (судячи за зображеннями
на печатках, археологічними знахідками та іншими матеріалами, у ХIV ст. в
54 S¥ lesis¥ es Urkündenbu¥ . – Köln;
Wien, 1988. – T. 4 / Ed. W. Irgang. – Nr. 124–
127.
55 Дубонис А. Борьба за литовский пре-
стол... – С. 141.
56 Balzer O. Genealogia Piastów. – Kra-
ków, 1895. – S. 345; Baumgarten N. Gènèalo-
gies et mariages oсcidentaux des Rurikides
Russes du X-e au XIII-e siècle // Orientalia
Christiana. – Roma, 1927. – Nr 35. – P. 49;
Arhiv für sippenfors¥ ung. XVIII jahr. –
Görlitz, 1941. – Nr. 6. – P. 19; Isenburg K. W.
Stammtaff eln zur Ges¥ i¥ te der Europai-
s¥ en Staaten. – Marburg, 1953. – Т. 1. –
Taf. 157; Dạbrowski D. Rodowód Romanowi-
czów ksiạżạt halicko-wołyńskich. – Poznań;
Wrocław, 2002. – S. 155–166; Войтович Л.
Княжа доба на Русі: портрети еліти. –
Біла Церква, 2006. – С. 501.
57 Масан О. Середньовічна Україна і Ні-
мецький Орден: недосліджені проблеми
взаємовідносин // Четвертий міжнарод-
ний конгрес україністів. Історія. – Одеса;
Київ; Львів, 1999. – Ч. 1. – С. 75.
58 Войтович Л. Нащадки Чингіз-хана:
Вступ до генеалогії Чингізидів-Джучи-
дів. – Львів, 2004. – С. 189–191.
59 Голездренко О. Львівський цех меч-
ників // Дрогобицький краєзнавчий збір-
ник. – Дрогобич, 2005. – Вип. 9. – С. 194–201.
157ВІДНОСИНИ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИХ КНЯЗІВ З ЛИТВОЮ
60 Микитишин В. О. Обладунки та
озброєння українського лицаря ХІV–
XV ст. // Народознавчі зошити. – 2001. –
№ 2. – С. 38–42; Її ж. Організація кня-
зівського війська у другій половині
XIV – першій половині XV ст. // Актуаль-
ні проблеми державного управління. –
Львів, 2001. – Вип. 5. – С. 295–298.
61 Копитко А. Д. З історії економічних
зв’язків Північного Причорномор’я і За-
хідної Волині з країнами Балтійського
регіону (Х–ХІІІ ст.) // Наукові зошити іс-
торичного факультету Львівського на-
ціонального університету імені Івана
Франка. – Львів, 2000. – Вип. 3. – С. 13–18;
Його ж. Інфраструктура зовнішньоеконо-
мічних зв’язків Галицької та Волинської
земель (ХІІІ – перша половина XIV ст.) //
Король Данило та його доба. – Львів,
2002. – С. 26–41.
62 Lüdge F. Structurwandlungen im ost-
deuts¥ en und osteuropäi¥ en Fermhandel
des 14. bis 16. Jahrhunderts. – Mün¥ en,
1964. – S. 16.
63 Dollinger P. The German Hanza. – Lon-
don, 1970. – P. 231–232.
64 Войтович Л. Торгівля, ремесло, ріль-
ництво // Історія Львова: У 3 т. – Львів,
2006. – Т. 1: 1256–1772. – С. 87.
65 “…nos et pi[i]e memo(r)aminis n(ost)
ri pr(a)edecessores c(a)ri(ssi)mi, scilicet Ro-
manus, Daniel, Leo, Geogrgius et Andreas…
aut incolis, p(er)petu[a]e omnimodeq(ue)
pasis et concordi[a]e unionem fac(er)e c(on)
suevim(us) et f(ir)mavim(us), s(ecundu)m
quod in eor(um)dem pr[a]edecessor(um)
n(ost)ror(um) et li� (er)es n(ost)ris alias
sup(er) dictate c(on)cordial habenta p(rae)
fectis patet, evident(er)”. Цит. за: Купчин-
ський О. Акти та документи Галицько-
Волинського князівства ХІІІ – першої
половини ХІV століть. Дослідження. Тек-
сти. – Львів, 2004. – С. 178.
66 Оригінал, який зберігався у Кенігс-
берзькому державному архіві (Staatsar-
¥ iv Königsberg), нині у Таємному дер-
жавному архіві прусської спадщини у
Берліні (CSPK, Berlin, 81, N 4). Опис оригі-
налу і бібліографію див.: Купчинський О.
Акти та документи... – С. 176–178.
галицько-волинських землях отримало поширення лицарське західноєв-
ропейське захисне озброєння, арбалети та різні типи алебард60). Львівські
купці, які торгували через Нижнє Подунав’я з Візантією та балканськими
землями, реекспортували також сукно з Фландрії61. Для міст Тевтонського
ордену теж було важливим збувати на південь бурштин, привозячи взамін
шовк, прянощі та інші багатства Сходу. Завдяки цій торгівлі Львів, на дум-
ку німецького історика Фрідріха Людге, вже на початку XIV ст. став одним
з найважливіших торговельних міст тогочасної Європи62. Маєтки Ордену
у Львові оцінювалися на 3200 прусських марок. Великий склад бурштину
у Львові продано аж у 1400 р., коли ці землі вже перебували у межах Поль-
щі. Тільки за рік від перепродажу на львівському ринку прибуток сягав
близько 1000 прусських марок63. Крім предметів східного та візантійського
реекспорту, з галицько-волинських земель орденські й ганзейські купці ви-
возили традиційні товари руського експорту: хутра, віск, мед, сіль, хліб та
заготовки з дерева64.
Прямим свідченням про союз Лева Даниловича з Тевтонським орденом
є згадка в грамоті галицько-волинського князя Болеслава Юрія Тройдено-
вича до великого магістра Ордену Людера фон Брауншвейга від 11 лютого
1334 р. “…ми та блаженної пам’яті наші найдорожчі попередники, а саме
Роман, Данило, Лев… звикли укладати та скріплювати союз постійного,
усякого можливого миру та згоди, що видно з документів цих же наших
попередників, так і ваших, складених у справі осягнення і дотримування
згаданих угод”65. З цього тексту, автентичність якого не викликає сумнівів66,
158 Леонтій ВОЙТОВИЧ
випливає, що князівська канцелярія зберігала відповідні домовленості з
Орденом попередніх князів, починаючи від Романа Мстиславовича.
Але для Тройдена, який таємно підтримував пруссів та приймав у себе
нобілів-емігрантів із завойованих Орденом земель, розгортання експансії
Тевтонського ордену у Прибалтиці не могли не викликати тривоги. Для
нього союз Ордену з королівством Русі був небезпечним.
На Великдень, 14 квітня 1275 р., Трид, воєвода великого литовського
князя Тройдена, здобув Дорогичин, винищивши його жителів. Лев Дани-
лович негайно відреагував на такий крок вчорашнього союзника. Він звер-
нувся до золотоординського хана Менгу-Тімура. Внук Бату, який зайняв
престіл після смерті бездітного Берке, не втручався до справ Правобереж-
жя, де продовжував набирати сили Ногай67. Лев Данилович, хоча був сю-
зереном королівства Русі, не приймав офіційно королівського титулу, щоб
не дратувати монголів, і залишався васалом Ногая68. Напевно, вдавшись до
Ногая, князь отримав значну ординську допомогу на чолі з братом хана
огланом Ягурчином (Угачі, Яукаджі). Хан також змусив приєднатися до
походу брянського князя Романа Михайловича з сином Олегом та смолен-
ського князя Гліба Ростиславовича. У ньому взяли участь і волинські князі
Володимир Василькович та Мстислав Данилович. Дорогичин повернуто й
зібрані для цього війська далі вторглися до Великого Князівства Литовсько-
го. Бачачи, що князі-союзники діють без ентузіазму, Лев Данилович здобув
окольний град Новогрудка лише з татарами, продемонструвавши волин-
ським князям свою зневагу69. Все обурення двоюрідним братом Володимир
Василькович переніс на сторінки літопису, редагуючи його текст70.
Протистояння з Литвою затягнулося. Волинські князі не могли залиша-
тися сторонніми спостерігачами. У 1276 р. Володимир Василькович мусив
здійснити похід на Слонім, куди Тройден почав переселяти втікачів-прус-
сів, які зазнаючи поразок у війні з Тевтонським орденом, масово емігрували
до Литви. Продовжуючи цю боротьбу, Лев Данилович дедалі більше спи-
рався на ординські сили. У 1277 р. Ногай прислав допомогу проти литовців і
з ординцями виступили знову Володимир Василькович, Мстислав Данило-
вич та Юрій Львович71, якому батько передав Холмське й Белзьке князівства.
Обидва волинські князі змушені були вирушити з ординським улусбеком.
Тому сам похід у цьому оповіданні відредагованого при дворі Володими-
ра Васильковича літопису видано за ініціативу Ногая, що раптом “захотів
пройтися” литовськими лісами. Однак цілком зрозуміло: насправді продо-
вжувалася конфронтація Лева Даниловича з Тройденом. Війна проти Литви
була жорстокою. Чорна Русь так і залишилася за Литвою. Волинські князі
в цій війні не виявляли жодної активності, незважаючи на те, що Тройден
67 Новгородская четвертая летопись //
ПСРЛ. – Санкт-Петербург, 1901. – Т. 4. –
С. 54.
68 Войтович Л. Галицько-Волинське
князівство і монгольські улуси у ХІІІ сто-
літті // Наукові зошити Історичного
факультету Львівського національного
університету імені Івана Франка. – Львів,
2010. – Вип. 11. – С. 151–170.
69 Ипатьевская летопись. – Стб. 872–
873.
70 Там же. – Стб. 873.
71 Там же. – Стб. 876–878.
159ВІДНОСИНИ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИХ КНЯЗІВ З ЛИТВОЮ
був їх давнім ворогом. У боротьбі з ними загинули брати Тройдена Бор-
за, Лесій, Свелкеній72 та Серпутій73. Литовська війна продемонструвала всі
протиріччя всередині династії Романовичів. Почав складатися союз Воло-
димира Васильковича з Мстиславом Даниловичем проти Лева Даниловича.
Очевидно, саме загроза такої конфронтації і змусила Лева Даниловича нада-
ти синові Юрію Холмське і Белзьке князівства, а також посадити в Слонімі
князя Василька Романовича74, сина Романа Даниловича75. Уперше цей князь
згаданий у трактаті Стефана V з Пшемислом ІІ Оттокаром від 14 липня 1271
р. Тоді він ще не мав жодного уділу. Слонім був волостю, яка колись нале-
жала його дідові Глібу. Його мати Олена Глібівна, вдова Романа Даниловича,
очевидно, перебувала як черниця в одному з волинських монастирів76. Утво-
рення Слонімського князівства було на часі після відвоювання цієї території
у 1277 р. Судячи з наступних подій, Василько Романович залишався безпо-
середнім васалом Лева Даниловича, виконуючи його розпорядження.
Однак можна стверджувати, що Леву Даниловичу таки вдалося від-
новити союзні стосунки з Тройденом (або вже з його сином Пукувером,
оскільки смерть Тройдена можна віднести до часу між 1282 та 1289 рр.77). Бо
в ході довготривалої війни Льва Даниловича з краківським князем Лєшком
Чорним78, коли в лютому 1285 р. мазовецький князь Болеслав Земовитович
спустошив околиці Щекарева, Лев Данилович з’єднався з дружиною сло-
німського князя Василька Романовича і вторгся до земель плоцького князя,
дійшовши до Вишгорода. Невдовзі він залучив і литовські війська, які спус-
тошили Люблінщину79. На противагу волинським князям, які опиралися
його зверхності, Лев Данилович намагався постійно знайти порозуміння з
литовськими князями. Усі ці заходи в другій частині Галицько-Волинського
літопису опущені, а характеристика Тройдена свідомо спотворена, почасти
через те, що він довший час був надійним союзником Лева Даниловича. На
загал, литовська політика Лева Даниловича відзначалася властивим йому
прагматизмом і була успішною.
Для початку XIV ст. через брак джерел немає змоги відтворити карти-
ну стосунків між обома краями. Після того, як відпали сумніви в існуванні
київського князя Станіслава80 (крім білорусько-литовських літописів, князь
під таким не характерним для Рюриковичів іменем записаний у переліку
“ктиторів і опікунів монастиря Печерського” Афанасія Кальнофойського, а
його син Іван Станіславович – у Любецькому пом’янику; подібні потрійні
72 Там же. – Стб. 869, 871.
73 Там же. – Стб. 869, 874.
74 Там же. – Стб. 882–887.
75 Див.: Баумгартен Н. Вторая ветвь
князей Галицких. Потомство Романа
Мстиславича // Летопись Историко-Ро-
дословного общества в Москве. – 1909. –
Вып. 1(17). – С. 34–37; Войтович Л. Княжа
доба... – С. 509.
76 Вона згадана як черниця серед тих,
хто у Володимирі оплакував померлого
наприкінці 1288 р. князя Володимира
Васильковича: Ипатьевская летопись. –
Стб. 918.
77 Ипатьевская летопись. – Стб. 869,
871, 878, 882, 933.
78 Włodarski B. Polska i Ruś. 1194–1340. –
Warszawa, 1966. – S. 202–205.
79 Ипатьевская летопись. – Стб. 888–
889.
80 Русина О. Київська виправа Гедимі-
на (Текстологічний аспект проблеми) //
Записки НТШ. – Львів, 1996. – Т. 231. –
С. 182–188.
160 Леонтій ВОЙТОВИЧ
збіги просто виключені81), можна не сумніватися в участі луцького князя
Лева Юрійовича в битві на річці Ірпені на стороні київського князя про-
ти Гедиміна. Сам похід Гедиміна і битву можна датувати зимою 1323 р.82
Взимку 1323 р. під Берестям стояло литовське військо83. Це, очевидно, було
наслідком союзу волинського князя з київським. Мир, укладений після цієї
війни (а Гедимінові, який, посадивши свого васала в Києві, отримав могут-
нього ворога в особі золотоординського хана Узбека, вигідно було швидко
помиритися з галицько-волинськими князями і навіть вступити з ними в
союз), було скріплено шлюбом доньки Лева Юрійовича з Любартом Дми-
тром Гедиміновичем. Доньку Лева Юрійовича звали Агрипиною. Хресне
ім’я княгині надійно засвідчує пом’яник князя Федора Любартовича84. Бар-
толомей Зіморович (1597–1680) назвав її Євфимією, що, мабуть, є помил-
кою (так звали дружину князя Болеслава Юрія). Ян Яблоновський (а за ним
Теодор Нарбут і Микола Карамзін) записав княгиню Бушею. Отже, вона
могла мати ім’я Богуслава, оскільки її мати видається вірогідною сестрою
глоговських князів Генріха ІІ та Яна, претензії яких на спадщину Романо-
вичів пізніше визнав папа85 (хоча останнє, правда, залишається доволі дис-
кусійним). Микола Андрусяк пропонував вважати дружину Любарта внуч-
кою степанського князя Володимира Івановича або донькою острозького
князя Данила Васильковича86. Це доводив також Єронім Граля, вважаючи,
що саме на честь тестя Любарт прийняв хресне ім’я87. З певними застере-
женнями цю версію визнавав Ян Тенговський, зазначивши, що Любарт не
міг мати дружину з більшими правами на спадщину Романовичів, ніж Бо-
леслав Тройденович88, що, звичайно, не можна прийняти.
Загибель Андрія та Лева Юрійовичів перед 21 травня 1323 р., коли
польський король Владислав Локєток сповістив про неї папу Іоана ХХІІІ,
водночас прохаючи оголосити хрестовий похід проти ординців, щоб за-
побігти окупації земель Романовичів89, організували ординці, або князі
впали безпосередньо на війні з останніми90. Причиною цього могло бути
81 Войтович Л. Княжа доба... – С. 415.
82 Його ж. Князь Лев Юрійович: спроба
портрета // Дрогобицький краєзнавчий
збірник. – Дрогобич, 2006. – Вип. 10. –
С. 129.
83 Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Запад-
ной Руси в составе Великого княжества
Литовского. – Киев, 1987. – С. 26–27.
84 Мицько І. Монастирські пом’яники
про походження ктитора Унівського мо-
настиря князя Федора Любартовича //
Лавра. – 1998. – № 2. – С. 51–53.
85 Войтович Л. Удільні князівства Рю-
риковичів і Гедиміновичів у ХІІ–ХVI ст. –
Львів, 1996. – С. 100.
86 Андрусяк М. Останні Романовичі
(нащадки Мстислава і Романа Данило-
вичів) // Науковий збірник Українсько-
го Вільного Університету. – Мюнхен,
1948. – Т. 5. – С. 4.
87 Grala H. Chresne imię Szwarna Daniło-
wicza. Ze studiów dyplomatyką południo-
wo-ruską XIII i XIV w. // Słowiańszcyzna
i dzieje powszechne. – Warszawa, 1985. –
S. 201, 204–208.
88 Tęgowski J. Małżeństwo Lubarta Gedy-
minowicza, Przyczynek do genealogii dy-
nastów halicko-wołyńskich w XIV wieku //
Genealogia. – 1995. – Т. 6. – S. 17–26.
89 Monumenta Poloniae Vaticana. –
Kraków, 1913. – Т. 1. – S. 83.
90 Paszkiewicz H. Połityka ruska Kazimie-
rza Wielkiego. – Warszawa, 1925. – S. 7–11;
Długopolski E. Władysław Łokietek na tle
swoich czasów. – Wrocław, 1951. – S. 22;
Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной
Руси... – С. 22; Wyrozumski J. Polska, Węgry
i sprawa Rusi halicko-włodzimierskiej za
161ВІДНОСИНИ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИХ КНЯЗІВ З ЛИТВОЮ
і волинсько-литовське зближення після довгої конфронтації, яке Орду не
влаштовувало. Повністю розв’язати цю загадку навряд чи можливо. Смерть
князів заскочила зненацька і оточення юного Любарта. Про його спробу
успадкувати престіл Романовичів свідчить грамота від 8 грудня 1322 р., де
він титулується як “луцький і володимирський князь” (навколо автентич-
ності документа, знаного винятково за підтвердженням 1492 р., триває по-
леміка, однак навіть прихильники версії про фальсифікат вважають, що
його поява могла бути близькою у часі від вказаної дати і принаймні перша
частина грамоти списана з автентичної91; стосовно помилки датування до-
кумента, що “тим більше можлива… у грамоті, яка дійшла до нас не в ори-
гіналі, а з третіх рук”92, то 8 грудня сьомого індикту припадало на 1324 р. і
сплутати 6830 р. з 6832 р. могли легко при переписуванні у 1492 р.93). Лит-
ва спізнилася підтримати претензії Любарта, хоча восени 1323 р. її військо
виступило на Волинь і зимувало біля Берестя94. Складні переговори між
угорською, польською і мазовецькою сторонами (які претендували на спад-
щину Романовичів) з одного боку та Литвою – з іншого за участі хана Узбе-
ка95 і згодою місцевого боярства96 привели до влади внука короля Юрія –
Болеслава Юрія Тройденовича.
Остаточно польсько-литовське порозуміння скріпив шлюб доньки Ге-
диміна Альдони Анни з сином і спадкоємцем Владислава Локєтка – Ка-
зимиром (16 жовтня 1325 р.). Але охрестилася донька Гедиміна ще 30 квіт-
ня 1325 р., отже домовленості досягли раніше97. Перша грамота Болеслава
Юрія, яка дійшла до нас, датована 1325 р., схоже восени98, текст вказує на
початок правління99. Появі Болеслава Юрія передував, очевидно, ряд до-
мовленостей. За однією з них до Любарта Гедиміновича переходила східна
частина Волині з Болоховим, де він мав свою столицю, відновивши місто як
Любартів (Любар)100.
Kazimierza Wielkiego // Ewropa środkowa
i wschodnia w polityce Piastów. – Toruń,
1997. – S. 113.
91 Купчинський О. Акти та докумен-
ти... – C. 384, 683–697.
92 Щербаковский Д. М. Фундушевая за-
пись кн. Любарта луцкой церкви Иоанна
Богослова 1322 г. // Чтения в Историчес-
ком обществе Нестора-летописца. – Киев,
1905. – Кн. 18, вып. 3–4. – С. 66–67 Доклад-
ніше див.: Wojtowycz L. Walka o spadek po
Romanowiczach a król polski Kazimierz III
Wielki // Kazimierz Wielki i jegp państwo.
W siedemsetną rocznicę urodzin ostatnie-
go Piasta na tronie polskim. – Bydgoszcz,
2011. – S. 47–66.
93 Войтович Л. Етапи політичної іс-
торії Волині XIV–XV ст. Державність.
Васалітет. Інкорпорація // Україна: куль-
турна спадщина, національна свідо-
мість, державність. – Львів, 1998. – Вип. 5
ΠΡΟΣΦΩΝΗΜΑ. Історичні та філoлогічні
розвідки, присвячені 60-річчю академіка
Ярослава Ісаєвича. – С. 154.
94 Летописи Белорусско-Литовские. –
С. 95.
95 Monumenta Poloniae Historica. –
Lwów, 1872. – T. 2. – S. 623.
96 Ibidem. – S. 629.
97 Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Запад-
ной Руси... – С. 33–34.
98 Куник А. А. Объяснительное введение
к правилам и летописным сказаниям, каса-
ющимся истории Червонной Руси ХIV в.,
с приложением подлинных текстов // Бо-
леслав-Юрий ІІ, князь всей Малой Руси. –
Санкт-Петербург, 1907. – С. 117.
99 Купчинський О. Акти та докумен-
ти... – С. 189–190.
100 Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Запад-
ной Руси... – С. 34, 159; Войтович Л. Етапи
політичної історії... – С. 157.
162 Леонтій ВОЙТОВИЧ
Існує версія, що результатом порозуміння Польщі та Литви 1325 р.
стало приєднання до Литви Берестейської землі й Підляшшя. Така угода
ніби викликала невдоволення Мазовії, що зблизило її з Тевтонським орде-
ном і спричинило військові дії у Куявії 1326 р.101 Але пізніші події дають
змогу ствердити, що до поділу волинських земель тоді ще не дійшло. З
листа комтура Ордену від 14 жовтня 1325 р. довідуємося, що замок Візна на
далекому мазовецько-волинському кордоні продовжував утримувати во-
линський гарнізон, а його воїни перебували у складі союзного литовського
війська під Гродно102. Невдовзі, 1331 р., відновлений волинсько-литовський
союз скріпив шлюб Болеслава Юрія з Офкою Євфимією Гедимінівною, се-
строю Любарта Дмитра103. За угодою 1352 р. Берестейська земля залиша-
лася частиною Волині104.
Після смерті Болеслава Юрія Тройденовича навесні 1340 р. волинські
еліти визнали спадкоємцем Дмитра Любарта Гедиміновича. Прийняло
його й галицьке боярство, домігшись при цьому певних умов: їх лідер
Дмитро Детько в ранзі “старости руської землі” очолив правління галиць-
кої частини королівства Русі. Доказом підпорядкування королівства Лю-
барту Дмитру є, зокрема, напис на дзвоні з львівського собору святого Юра
про те, що він відлитий 1341 р. при князі Дмитрі105. За свідченням джерела
XVIII ст., заснованого, очевидно, на якомусь автентичному переказі з епохи,
дзвін справлено до відбудованої (збудованої заново?) тоді ротонди святого
Юра106. Дмитро Детько разом з князем Данилом Острозьким зустрічав у
1340 р. ординські війська, що допомогли відбити польську інтервенцію107.
Те, що Любарт Гедимінович так легко опанував Волинську та Галицьку
землі у 1340 р., свідчить на користь версії про його визнання спадкоємцем
ще за життя Болеслава Юрія108.
До самої смерті 4 серпня 1383 р. (дату зберіг запис Івана, священика
церкви святої Катерини, на переписаному в річницю смерті великого кня-
зя Любарта Дмитра Гедиміновича Луцькому Псалтирі (Флоренція, Бібліо-
тека Лауренціана)109 Любарт Дмитро Гедимінович не тільки зберіг під
101 Zajączkowski S. Przymierze polsko-li-
tewskie 1325 r. // Kwartalnik Historyczny. –
Lwów, 1934. – R. 40, zesz. 4. – S. 604, 606.
102 Paszkiewicz H. Jagiełłonowie a
Moskwa. – Warszawa, 1933. – S. 272–273.
103 Кордуба М. Болеслав-Юрій ІІ. Остан-
ній самостійний володар галицько-во-
линської держави: з нагоди 600-річчя
його смерті // Минуле і сучасне. – Краків,
1941. – Ч. 7. – С. 23–30.
104 Акты, относящиеся к истории За-
падной Руси, собранные и изданные
Археографической комиссией. – Санкт-
Петербург, 1846. – Т. 1. – № 1. – С. 1.
105 Войтович Л. Часи старости Дмитра
Детька і князя Любарта // Історія Льво-
ва. – С. 60.
106 Диба Ю. Невикористані писемні
свідчення про початки церкви св. Юра у
Львові // Вісник Львівського університету.
Серія мистецтвознавство. – Львів, 2005. –
Вип. 5. – С. 151–158.
107 Шараневич И. История Галицко-
Володимирской Руси. – Львів, 1863. –
С. 158–159. Про різночитання в джерелах
“Dani ele Ostrogio” i “de Ostrov” див.: Вой-
тович Л. Удільні князівства... – С. 126.
108 Грушевський М. Історія України-Ру-
си. – Т. 3. – С. 127.
109 Столярова Л. В. Свод записей писцов,
художников и переплетчиков древнерус-
ских пергаменных кодексов XI–XIV ве-
ков. – Москва, 2000. – № 347. – С. 349.
163ВІДНОСИНИ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИХ КНЯЗІВ З ЛИТВОЮ
своїм правлінням Волинську землю (1340–1383), а й в умовах боротьби з по-
тужним польсько-угорським союзом намагався відстояти і Галицьку зем-
лю (1340–1349, 1353–1354, 1376–1377). Були періоди, коли польсько-угорські
війська займали навіть Володимир та Луцьк. За таких умов князь Любарт
Дмитро мусив звертатися за допомогою до Литви, яка була його єдиним
природним союзником. Але, послідовно борючись за відновлення Галиць-
ко-Волинської держави, Любарт Дмитро не міг просто стати литовським
васалом. Через це і Литва офіційно не воювала з Польщею та Угорщиною.
Старші брати Любарта – Кейстут та Євнут Гедиміновичі отримали від нього
відповідно Берестейське і Дорогичинське князівства, що давало їм підстави
на участь у цій війні. Також молодшим Гедиміновичам надано дрібні уділи
на Волині, зокрема Юрієві Наримунтовичу спершу Крем’янець (бл. 1350 –
до 1352), а потім Белз (1352–1377, 1383–1387), його братові Семену – Белз
(1350–1352), Олександрові Корятовичу – Теребовлю (бл. 1341 – бл. 1380), його
братові Дмитру – Боброк (після 1352–1366?)110.
До смерті Любарта Дмитра, який титулувався великим князем, Во-
линь залишалася незалежною державою111, хоча її тісне зближення з
Литвою та поява ряду удільних князівств, престоли яких займали Геди-
міновичі, привела до інкорпорації до складу великого князівства. Уже на-
ступний великий князь волинський Федір Любартович (1384–1390) став
литовським васалом. У серпні 1384 р. великий князь литовський Ягайло
Ольгердович повернув Вітовтові Кейстутовичу волинські володіння його
батька (Волковиськ, Мельник, Сурож, Берестя, Дорогичин і Кам’янець).
Отже, Федір Любартович тоді не розпоряджався цими землями. Після
Кревської унії (1385) для Литви відпала необхідність в існуванні навіть
формально незалежної Волині. Галицька частина королівства Русі була
включена до складу Польщі у 1387 р., ще зберігаючи автономний статус.
Разом з нею увійшло й Холмське князівство. Белзьке князівство отримав
колишній суперник Ягайла Ольгердовича – мазовецький князь Земовит
Земовитович (1388–1426). Відтоді Холмське і Белзьке князівства відпали від
Волині. Перше з них у 1434 р. увійшло до Руського воєводства, а другим
мазовецька династія володіла до її вигаснення у 1462 р., після чого його
також анексувала Польща. Для волинського боярства та міської верхівки
інкорпорація до Великого Князівства Литовського була природною: Геди-
міновичі не зачіпали релігії, традицій, системи управління, землеволо-
діння і мови, а прилучення до сформованого розгалуженого ринку спри-
яло економічному розвитку. Загал населення навіть не зауважив перемін.
Тому коли Ягайло Ольгердович у 1388 р. передав Вітовтові Луцьк112, який
від часів Любарта став столицею Волині, а в 1392 р. запропонував Федору
Любартовичу замінити Волинь на Сіверську землю, останній вже не зміг
організувати ніякого опору113.
110 Войтович Л. Удільні князівства... –
С. 107–110; Його ж. Етапи політичної істо-
рії... – С. 158–161.
111 Грушевський М. Історія… – Львів,
1905. – Т. 5. – С. 8–9.
112 Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Запад-
ной Руси... – С. 99.
113 Войтович Л. Етапи політичної істо-
рії... – С. 161–162.
164 Леонтій ВОЙТОВИЧ
Діяльний та енергійний Вітовт Кейстутович користувався на Волині
загальною підтримкою місцевої еліти. Ще від часів Любарта Дмитра сюди
почали емігрувати противники польсько-угорського панування з галицької
частини королівства Русі. Спираючись на цю еліту, використовуючи багаті
ресурси землі, Вітовт Кейстутович поступово домігся відновлення великого
князівства і зайняв його престіл. Розширення литовського впливу до берегів
Чорного моря і далеко на схід, безперечно, також сприяло економічному
піднесенню цих земель. Не випадково саме Луцьк Вітовт Кейстутович обрав
для своєї коронації у 1429 р.114 За часів його правління на Волині зберігали
власні дрібні удільні князівства як Рюриковичі (Острозькі), так і Гедимінови-
чі (Любартовичі й Наримунтовичі). Більшість з їх правителів взяли участь
у нещасливій битві на Ворсклі 12 серпня 1399 р., де полягли, зокрема, князі
Михайло та Дмитро Даниловичі Острозькі й Іван Юрійович Белзький115.
Останнє політичне піднесення Волині пов’язане з діяльністю князя
Свидригайла Лева Болеслава Ольгердовича (1430–1452). Його особистість
ще не отримала належної оцінки. Польська історіографія породила міф,
пануючий у літературі й досі, ніби легітимний великий князь Литви, чиє
обрання на престіл у 1430 р. визнали всі, “повстав” проти узурпатора, ви-
суненого польською стороною у 1432 р., – Зигмунта Кейстутовича. Свидри-
гайло Ольгердович послідовно боровся за розрив польсько-литовської унії
і відновлення окремого Великого Князівства Литовського. Наступні унії та
збереження окремого статусу Литви до кінця ХVIII ст. значною мірою було
наслідком цих зусиль. Щоби привернути на свою сторону князівську вер-
ству (як Рюриковичів так і Гедиміновичів, як католиків так і православних),
Свидригайло відновлював удільні князівства, які ліквідував Вітовт. Через це
вся місцева еліта була на його стороні. Після страшних поразок, втративши
до 1435 р. майже всі володіння, він зумів закріпитися на Волині в Луцьку,
де залишався фактично незалежним володарем до самої смерті (1431–1439,
1440–1452), зберігаючи титул великого князя литовського. Саме завдяки
його діяльності після 1440 р. відновлено й Київське князівство, яке пережи-
ло в середині XV ст. короткочасний розквіт116.
У ході боротьби проти Польщі та Зигмунта Кейстутовича на Волинь
до Свидригайла емігрували литовські, білоруські та українські князі й маг-
нати, які втратили володіння в інших землях. Свидригайло Ольгердович
надав їм нові маєтності, перетворивши Волинь на складну мозаїку дрібних
удільних князівств, володарі яких намагалися піднести і облаштувати свої
малі столиці. Рюриковичі – князі Острозькі зберегли власний уділ, з якого
молодша гілка близько 1450 р. виділила Заславське князівство. Нащадки
114 Летописи Белорусско-Литовские. –
С. 58–59.
115 Там же. – С. 46, 73.
116 Stadnicki K. Synowie Gedymina. –
Lwów, 1881. – S. 305–366; Коцебу А. Ф. Сви-
тригайло, великий князь литовский. –
Санкт-Петербург, 1835; Войтович Л.
Удільні князівства... – С. 141–152; Його ж.
Етапи політичної історії... – С. 162–168;
Його ж. Князівські династії... – С. 7, 12, 24,
35, 38–40, 103, 139–142, 161, 188, 196–197,
202, 231, 280, 299–303, 311–312, 318, 322,
325, 328–340, 344, 348–349, 358–362, 425–
426, 440–441, 447–451, 458, 464, 469, 471,
475–478, 486–497, 501, 504, 509–510, 515.
165ВІДНОСИНИ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИХ КНЯЗІВ З ЛИТВОЮ
Федора Любартовича – князі Сангушки утримали Кошерське (Каширське),
Ковельське і Ратненське князівства. Нащадки Федора Ольгердовича – Ко-
бринське князівство; Костянтина Ольгердовича – Чорторийське і Клеван-
ське князівства; Корибута Дмитра Ольгердовича – Несвіцьке (Несвіч побли-
зу Луцька), Збаразьке, Вишневецьке, Воронецьке, Порицьке і Тристенське
князівства; Наримунтовичі – Ружинське і Корецьке князівства; Корятови-
чі – Ольшанське і Буремльське. Князі Козеки не встановленого походження
також отримали від Свидригайла володіння на Волині (1445)117.
Після смерті Свидригайла Ольгердовича інкорпорована до складу Ве-
ликого Князівства Литовського Волинська земля одержала від Казимира
Ягеллончика окремий привілей (1452), який підтвердили Олександр Кази-
мирович (1501) та Сигізмунд Старий (1509)118. Він зберігав без змін існуючі
стосунки. Управляли цими територіями поперемінно князі Острозькі та
Сангушки як старости луцькі, маршалки Волинської землі та намісники
брацлавські. Великокняжий уряд, практично не втручаючись у внутрішні
справи, постійно намагався ліквідувати статус удільних князівств. Уже Ві-
ленським привілеєм 1447 р. великий князь Казимир Ягеллончик зрівнював
“княжат” з рештою шляхти119. Але вдалося це значно пізніше. За Віленським
привілеєм 1492 р. великий князь Олександр Казимирович залишив за со-
бою дипломатичні зносини з іноземними державами, надання і зміщення
з урядів та земельні надання120. Фактично це означало ліквідацію удільних
князівств і зрівняння їх з приватними володіннями шляхти. І хоча потуж-
ніші з князів (Острозькі, Сангушки, Корецькі, Чорторийські і Вишневецькі)
зберегли окреме військо, васалів-клієнтелу і надалі трималися як окремі
володарі, а великокнязівський уряд, при якому вони займали значні поса-
ди (особливо Острозькі та Сангушки), не втручався у справи підлеглих їм
територій, волинські землі стали відрізнятися від сусідніх литовських хіба
що присутністю великої кількості князівських родин і наявністю їх замків
та дворів. Після Люблінської унії 1569 р. ніщо вже не заважало утворити на
цих землях Волинське і Брацлавське воєводства.
Львівський національний університет імені Івана Франка
117 Войтович Л. Удільні князівства... –
С. 122–132, 152–164; Його ж. Етапи полі-
тичної історії... – С. 167–168.
118 Акты... – С. 33–36, 64–66, 207–211.
119 Там же. – С. 73–77.
120 Zbioór praw Litewskich od r. 1389
do r. 1529 / Przez A. F. Dzialyńskiego. –
Poznań, 1841. – S. 58–66.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-93727 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2221-6294 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:15:06Z |
| publishDate | 2013 |
| publisher | Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Войтович, Л. 2016-02-03T13:23:08Z 2016-02-03T13:23:08Z 2013 Відносини галицько-волинських князів з Литвою / Л. Войтович // Княжа доба: історія і культура. — 2013. — Вип. 7. — С. 147-166. — Бібліогр.: 120 назв. — укр. 2221-6294 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/93727 Розглянуто відносини галицько-волинських князів з литовськими князями з початку ХІІІ ст. і до кінця ХІV ст. Особлива
 увага звернена на періоди діяльності Данила
 Романовича, Лева Даниловича та Любарта-Дмитра Гедиміновича. Запропонована спроба розв’язання деяких дискусійних проблем,
 зокрема загибелі князя Войшелка Міндовговича, причин конфронтації 1275–1277 рр.,
 обставин приходу до влади князя Болеслава-Юрія Тройденовича. The article is devoted to the problems of
 Lithuanian politics of Galych-Volynian princes,
 cpecifi cally of prince Lev Danilovych. The initial
 contacts between Lithuanian dukes and Lev
 Danilovych in support of duke Tovtyvil during
 the fi rst phase of the struggle for the Austrian
 Inheritance were considered. The analysis of the
 death of Voyshelk was done the manifestations
 and results of the union between Lev Danilovich
 and Troyden were shown. Also the reasons and
 run of the war with Lithuania in 1275 – early
 1280’s. The initial following relations with Lithuania
 to the closing of XIV century. uk Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Княжа доба: історія і культура Відносини галицько-волинських князів з Литвою Relations of Galych-Volynian princes with Lithuania Article published earlier |
| spellingShingle | Відносини галицько-волинських князів з Литвою Войтович, Л. |
| title | Відносини галицько-волинських князів з Литвою |
| title_alt | Relations of Galych-Volynian princes with Lithuania |
| title_full | Відносини галицько-волинських князів з Литвою |
| title_fullStr | Відносини галицько-волинських князів з Литвою |
| title_full_unstemmed | Відносини галицько-волинських князів з Литвою |
| title_short | Відносини галицько-волинських князів з Литвою |
| title_sort | відносини галицько-волинських князів з литвою |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/93727 |
| work_keys_str_mv | AT voitovičl vídnosinigalicʹkovolinsʹkihknâzívzlitvoû AT voitovičl relationsofgalychvolynianprinceswithlithuania |