Порівняльний аналіз форм власності у працях українських вчених-економістів кінця XIX – початку XX століття
У статті узагальнюється досвід застосування вітчизняними вченими методу порівняльного аналізу до вирішення проблеми оптимального розподілу в економіці прав власності. На основі співставлення переваг і недоліків основних форм власності обґрунтовуються найбільш ефективні варіанти їх використання в різ...
Saved in:
| Date: | 2008 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Державна установа "Інститут економіки та прогнозування НАН України"
2008
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/9395 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Порівняльний аналіз форм власності у працях українських вчених-економістів кінця XIX – початку XX століття / К.А. Гордіца // Історія народного господарства та економічної думки України. — 2008. — Вип. 41. — С. 212-226. — Бібліогр.: 20 назв. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859677799618445312 |
|---|---|
| author | Гордіца, К.А. |
| author_facet | Гордіца, К.А. |
| citation_txt | Порівняльний аналіз форм власності у працях українських вчених-економістів кінця XIX – початку XX століття / К.А. Гордіца // Історія народного господарства та економічної думки України. — 2008. — Вип. 41. — С. 212-226. — Бібліогр.: 20 назв. — укp. |
| collection | DSpace DC |
| description | У статті узагальнюється досвід застосування вітчизняними вченими методу порівняльного аналізу до вирішення проблеми оптимального розподілу в економіці прав власності. На основі співставлення переваг і недоліків основних форм власності обґрунтовуються найбільш ефективні варіанти їх використання в різних галузях.
В статье обобщается опыт применения отечественными учеными метода сравнительного анализа к решению проблемы оптимального распределения в экономике прав собственности. На основе сопоставления преимуществ и недостатков основных форм собственности обосновываются наиболее эффективные варианты их использования в различных отраслях.
Experience of the using domestic scientist method of the benchmark analysis is generalized in article to decision of the problem of optimal distribution in economy of ownership. On base of the collation advantage and defect of the main property categories are motivated the most efficient variants of their use in different branch.
|
| first_indexed | 2025-11-30T16:53:32Z |
| format | Article |
| fulltext |
УДК 330.8:334(477)
К.А. Гордіца
ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ФОРМ ВЛАСНОСТІ
У ПРАЦЯХ УКРАЇНСЬКИХ ВЧЕНИХ-ЕКОНОМІСТІВ
кінця ХІХ – початку ХХ століття
У статті узагальнюється досвід застосування вітчизняними
вченими методу порівняльного аналізу до вирішення проблеми опти-
мального розподілу в економіці прав власності. На основі співстав-
лення переваг і недоліків основних форм власності обґрунтовуються
найбільш ефективні варіанти їх використання в різних галузях.
Ключові слова: форми власності, права власності, порівняльний
аналіз, економічна думка України кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Постановка проблеми. Створення прозорої та ефективної сис-
теми прав власності як базової умови нормального функціонування
ринку є одним з найважливіших завдань транзитивної економіки
України, яке, на жаль, до сьогодні залишається не вирішеним. Почас-
ти це пояснюється тим, що теоретичні напрацювання західних еко-
номістів, навіть апробовані західноєвропейською або американською
господарською практикою, далеко не завжди дають у країнах Східної
Європи адекватні результати. З огляду на це українські економісти-
історики вважають за доцільне звернути увагу на власний науково-
практичний досвід інституційних перетворень, здобутий на вітчизня-
ному ґрунті в часи первинного формування ринкового середовища.
Аналіз останніх досліджень та публікацій. Ґрунтовні праці
Л.Горкіної [5, 6], І.-С. Коропецького [12, 13], С.Злупка [9, 10],
Л.Корнійчук [11], В.Фещенко [19], В.Базилевича [2] та інших дослід-
ників української економічної думки повертають до сучасного науко-
вого обігу цілу низку теоретичних ідей та практичних висновків, сфо-
рмульованих українськими та близькими до України російськими
вченими-економістами дореволюційної доби. Однак питання власно-
сті у цих дослідженнях, як правило, або не ставляться, або ж висвіт-
люються фрагментарно, здебільшого у контексті розгляду інших про-
блем ринкової економіки (зокрема розвитку підприємництва, конку-
ренції, теорії і практики кооперації, соціальної політики тощо). Отже,
© К.А. Гордіца, 2008
ISSN 0320-4421. Історія нар. госп-ва та екон. думки України. 2008. Вип. 41.
212
існує потреба в докладному предметному вивченні вітчизняного до-
свіду постановки й аналізу проблем власності, який міститься в еко-
номічній літературі другої половини ХІХ – початку ХХ ст.
Мета дослідження – на основі поєднання історико-генетичного
та проблемно-логічного методів висвітлити здійснений українськими
вченими в часи становлення й розвитку ринкових відносин критично-
порівняльний аналіз різних форм власності з точки зору їх народно-
господарського значення і узагальнити результати цього аналізу від-
повідно до реалій сучасної української економіки.
Основні результати дослідження. Насамперед слід відмітити,
що увага науковців до зазначеної проблеми, а саме до вивчення від-
мінних рис конкретних форм власності, посилилась в останні десяти-
ліття ХІХ та на початку ХХ ст., коли в економіці відчутно проявилася
тенденція до ускладнення й удосконалення системи господарських
правовідносин. Українські вчені досліджували й порівнювали перева-
ги й недоліки всіх існуючих на той час форм власності, особливості їх
становлення й розвитку, перспективи їх подальшої трансформації та
можливості функціональної взаємодії в межах господарської системи.
Вони намагалися виявити напрями оптимізації дедалі більш складної
сукупності відносин власності з метою підвищення її економічної
ефективності як загалом, так і в окремих галузях народного господар-
ства.
Концептуальні основи розробки зазначених проблем були фак-
тично закладені ще в лекційному курсі А.Антоновича з політичної
економії [1]. Все розмаїття проявів принципу привласнення людиною
будь-якого майна він зводив до трьох основних форм власності –
особистої, спільної та суспільної. Звичайно, запропонована ним кла-
сифікація відрізняється від найбільш поширеного в сучасній літера-
турі поділу власності на приватну (індивідуальну та колективну) і су-
спільну (державну та муніципальну). Однак це не зменшує наукового
значення проведеного вченим докладного аналізу кожної з виокрем-
лених ним форм власності.
Особисту власність А.Антонович розглядав як виключну прина-
лежність майна окремим членам суспільства, поділяючи її, у свою
чергу, на вільну та заповітну. У першій він виокремлював три основ-
них елементи: право володіння, що являє собою безпосереднє вольо-
ве відношення людини до певного майна і складає матеріальне під-
ґрунтя власності; право користування, що полягає в господарській ді-
яльності, спрямованій на отримання доходу від майна, або в безпосе-
редньому його вживанні задля задоволення потреб; а також право
розпорядження майном, що надає, з одного боку, можливість внесен-
213
ня змін у складі майна відповідно до волі власника, з іншого – мож-
ливість відчуження майна через продаж, дарунок тощо. Цій вільній
приватній власності вчений протиставляв власність особисту, тобто
не вільну, а обмежену в частині розпорядження правом заповіту, в
силу якого така власність існує як цілісне неподільне майно, що пе-
реходить у спадок до одного з членів родини [1, с. 506–508].
Під спільною власністю А.Антонович розумів приналежність
майна одночасно кільком особам, права яких чітко не розподілені.
Сюди він відносив насамперед власність сімейну, окремі випадки
спільного користування майном на зразок спільних пасовищ для ху-
доби, численні різновиди так званого сервітутного користування, за
яким певна особа або особи отримують часткове право у чужих
об’єктах, наприклад, право збирання хворосту в чужому лісі тощо, а
також спільне користування факторами виробництва й розподіл ре-
зультатів праці в артілях [1, с. 508–509].
Суспільну власність вчений визначав як приналежність майна
юридичним особам – церквам, лікарням, учбовим закладам, общинам,
містам, земствам і самій державі. Окреме місце він відводив тут об-
щинному землеволодінню як специфічному виду обмеженої власнос-
ті, за якого права розпорядження землею зовсім не існує, володіння
нею належить цілому поселенню – громаді, або «миру», – а окремим
особам надається лише право тимчасового користування землею,
причому, підкреслював дослідник, однакове для всіх членів общини,
яка суворо дотримується рівномірності під час розподілу землі [1,
с. 509].
Досліджуючи питання про відносне значення згаданих форм
власності у народному господарстві, А.Антонович відзначав, що воно
поділяє економістів на протилежні й навіть ворожі школи: одні, ви-
ходячи з принципу особистого інтересу, проголошують особисту вла-
сність наріжним каменем суспільного добробуту і стверджують, що
за її відсутності висока продуктивність праці є неможливою; інші пе-
реконані у виключній ролі власності спільної, яка, на їх думку, веде
до кооперативної праці, цього, за іронічним висловом вченого, «філо-
софського каменя, який перетворює злиденність на багатство, пісок
на золото» [1, с. 509]. З іншого боку, жодна з форм власності не за-
лишилася поза критикою: зокрема, особисту власність звинувачували
в тому, що вона призводить до виникнення пролетаріату, зосере-
дження землі в руках небагатьох і обезземелення мас населення; спі-
льну власність у коопераціях прирівнювали до знищення будь-якої
власності, через що вільний виробник перетворюється на виконавця,
повністю залежного від керівників кооперативної общини; суспільній
214
власності дорікали у низькій продуктивності внаслідок того, що вона
утилізується найманими як керівниками, так і виконавцями, не заці-
кавленими в успішності справи так, як може бути зацікавлений влас-
ник [1, с. 510].
Ці й подібні їм визначення, на погляд вченого, випливають з іс-
нування багатьох сторін предмету дослідження, а отже, повинні роз-
глядатися не як суперечки, а як матеріал для з’ясування всіх аспектів
питання. Він був переконаний, що кожна форма власності має свої
переваги, які, однак, можуть нейтралізуватися несприятливими об-
ставинами, що виникають завжди, коли одна з форм власності розви-
вається за рахунок інших, пригнічуючи або знищуючи їх [1, с. 514].
Виходячи з цього, А.Антонович намагався окреслити оптимальні
умови застосування кожної з виділених ним форм власності у відпо-
відності до їх впливу на економічну поведінку окремих економічних
суб’єктів та розвиток народного господарства загалом.
Так, особиста власність, на його думку, є необхідною умовою
економічного прогресу, неможливого без особистої ініціативної дія-
льності та вільного користування й розпорядження ресурсами. Це ви-
знають, зазначав він, навіть прибічники колективних форм власності,
зокрема, общинного землеволодіння. Вислів одного з них, князя
А.Васильчикова, він наводить на підтвердження своєї думки: «Осо-
биста власність … як мета і в той самий час мотив підприємливості,
діяльності, винахідливості, працелюбності, витримки, є найсильні-
шим важелем будь-якого успіху, будь-якого розвитку в суспільстві.
Це – закваска, яка безперервно штовхає вперед, не дає поринути у
лінь і дрімоту» [1, с. 516]. Проте однобічний розвиток цієї форми,
вважав учений, легко призводить до сумних соціальних наслідків.
Наприклад, безконтрольний розвиток приватної земельної власності
сприяє утворенню латифундій і одночасній пролетаризації значних
мас населення, які стають сприятливим ґрунтом для різного роду агі-
таторів. Діяльність останніх не знаходить прибічників у середовищі,
де земельна власність є поширеним явищем, але має успіх серед зне-
доленого люду, збурюючи його невдоволення існуючим ладом і зни-
жуючи тим самим господарсько-правову забезпеченість приватних
власників, що, в свою чергу, гальмує економічний розвиток. Так
принцип, що є необхідною умовою економічного розвитку, за не-
сприятливих умов стає гальмом у справі цього розвитку [1, с. 515].
Світлий бік спільної власності А.Антонович бачив у морально-
економічному поєднанні сил окремих індивідів заради найкращого
досягнення певних спільних цілей. Разом з тим, він був переконаний,
що цей принцип миру і моральної єдності, доречний в умовах сімей-
215
них зв’язків, має застосовуватися поза ними лише у виключних випа-
дках і не може бути загальнообов’язковим в усіх сферах людських
взаємин. В останньому випадку спільна власність стає ворожою люд-
ській особистості, її свободі й духовному розвитку, переходячи у ко-
мунізм – систему, яка, за словами вченого, «заперечує будь-яку влас-
ність і перетворює вільного виробника на раба, який не має жодних
прав на результати своєї праці і легко перетворюється на паразита, на
споживача продуктів, створених іншими» [1, с. 516].
Так само А.Антонович застерігав і проти пригнічення особистої
власності власністю суспільною (оскільки воно також може мати сум-
ні наслідки). Проте і суспільна власність, на його погляд, має своє
спеціальне призначення і відіграє важливу роль у народному госпо-
дарстві. Зокрема, він вважав, що державна земельна власність, незва-
жаючи на її меншу (порівняно з особистою власністю) продуктив-
ність, є вигідною для суспільства, насамперед у тих випадках, коли
певне майно (як, наприклад, лісові угіддя) має загальнонародне зна-
чення і його знищення, безумовно шкідливе для суспільства, може
бути вигідним для приватних власників. Крім того, земля, що знахо-
диться в державній власності, може використовуватись і в боротьбі з
аграрним перенаселенням як постійний земельний фонд для колоні-
зації, і з метою підтримки тієї чи іншої галузі економіки або вирішен-
ня конкретних народногосподарських завдань (проведення дослідів,
розведення мануфактурних або торгових рослин, садівництва, город-
ництва, бджільництва тощо) [1, с. 518].
Отже, підводить підсумок вчений, кожна з форм власності має
своє природне призначення, в силу чого жодна з них не повинна по-
глинати іншу. Натомість потрібне їх спільне існування в економіці
країни, яке служитиме запорукою практичної реалізації кращих сто-
рін кожної з форм, не припускаючи однобічності в їх розвитку.
А.Антонович вважав, що розмаїття форм власності в народному гос-
подарстві є настільки ж природним явищем, як розмаїття людських
здібностей, що проявляється в суспільному поділі праці: поза остан-
нім, як і поза розмаїттям форм власності, суспільство може лише жи-
вотіти, але не жити. Що ж до недоліків тієї або іншої форми власнос-
ті, то вони, на переконання вченого, не зменшують її принципового
значення і потребують не заміни даної форми іншою, а належного ре-
гулювання її функціонування з боку державної влади [1, с. 519].
Конструктивна ідея органічного поєднання в народному госпо-
дарстві різних форм власності зближувала підходи вітчизняних еко-
номістів різних теоретичних напрямів і шкіл у розробці й вирішенні
нормативного аспекту проблеми власності, слугуючи дороговказом
216
на шляху досягнення соціального миру й політичної стабільності –
найважливіших умов формування ринкового середовища та подаль-
шого економічного зростання. У цьому позитивному руслі розробля-
ли свої практичні рекомендації щодо найкращого розподілу в суспі-
льстві прав власності одночасно і вчені Київської реально-
психологічної школи, і представники широкого «соціального» на-
пряму, відповідно акцентуючи увагу на тих формах, які здавалися їм
найбільш перспективними або доцільними для вирішення тих або ін-
ших економічних завдань.
Наприклад, прибічники школи «державного соціалізму», як пра-
вило, намагалися передусім показати переваги суспільних форм влас-
ності, з якими вони пов’язували майбутнє соціально-економічного
розвитку. Зокрема, В.Желєзнов підкреслював той факт, що в госпо-
дарському житті всіх народів, поряд з приватним підприємництвом,
дедалі ширше розвивається діяльність держави та органів місцевого
самоврядування. Він пояснював це динамікою розвитку капіталістич-
ного ладу, який знаходить вияв у концентрації промислового вироб-
ництва. У першій половині ХІХ ст., зазначав учений, коли європейсь-
кі народи щойно звільнилися від обтяжливої і дріб’язкової регламен-
тації поліційної держави, у політичній економії вважалося аксіомою,
що держава по суті своїй є поганим господарем і що приватне під-
приємництво завжди й усюди є кращим за підприємства, які керують-
ся урядовими органами. Однак ця думка, доречна на світанку капіта-
лізму, була суттєво підірвана внаслідок появи величезних споруд,
особливо в галузі транспорту, зосередження яких в руках приватних
підприємців (як правило, акціонерних компаній) негативно позначи-
лося на загальнонародних інтересах [7, с. 286–287].
Технічні особливості підприємств залізничного й телеграфного
сполучення, слушно вказував В.Желєзнов, унеможливлюють застосу-
вання принципу вільної конкуренції й зумовлюють їх монопольний
характер, через що знаходження їх у приватних руках ставить держа-
ву (яка зацікавлена у правильному розвитку цих галузей) у невигідні
умови: приватні підприємці прокладають дороги лише там, де їм ви-
гідно, обтяжуючи при цьому державний бюджет вимогами різного
роду пільг. З огляду на ці обставини, зазначав вчений, думка про не-
зручність державних підприємств була залишена, і держави почали
самі будувати залізниці й викупати вже збудовані приватні. Особливо
виразно, на його погляд, ця тенденція позначилась в останні двадцять
років ХІХ ст. у Пруссії, де у 1891 р. державі належало вже 25885 км
залізниць, тоді як у приватному володінні лишилося тільки 2180 км, а
чистий доход від їх використання зріс з 350 млн марок у 1885–86 рр.
217
до 518 млн у 1901 р., а також в Росії, де казна викупила багато прива-
тних залізниць, в тому числі Південно-Західні шляхи, і фінансує про-
кладання Сибірської залізниці, яка теж залишиться у державній влас-
ності [7, с. 288]. Вчений також звертав увагу на збільшення участі в
організації господарських підприємств органів місцевого, особливо
міського, самоврядування, які почали дедалі частіше будувати за
власні кошти різні споруди загального користування, як, наприклад,
водопроводи, газове й електричне освітлення, трамваї, будинки для
проживання робітників тощо [7, с. 289].
Десятиліттям пізніше К.Воблий вже розглядав розширення дер-
жавної діяльності у сфері виробництва як характерну особливість су-
часного йому народного господарства, зумовлену насамперед зрос-
танням витрат на вирішення дедалі більш численних культурних за-
вдань держави. Останній, за його спостереженням, доводиться брати-
ся за організацію підприємств у тих галузях господарства, де приват-
на ініціатива виявляється недостатньою, або там, де приватні підпри-
ємці, переслідуючи свої особисті інтереси, можуть завдавати шкоди
інтересам загальнодержавним, або, зрештою, з міркувань фіскальних
[4, с. 134].
Відзначав К.Воблий і прагнення міст до створення власних під-
приємств, пояснюючи цю тенденцію суспільно-економічного розвит-
ку цілою низкою завдань для міського управління, висунутих при-
скоренням процесу урбанізації населення. Насамперед йшлося про
заходи, що сприяють оздоровленню міст (облаштування міського во-
допостачання, каналізації, лікарень, замощення й освітлення вулиць
тощо), а також про організацію підприємств, покликаних компенсу-
вати стрімке зростання муніципальних витрат (ринків, ломбардів, мі-
ського транспорту і т.д.). Вчений помітив також поширення цієї тен-
денції на земства, які наслідували приклад міських громад у справі
утворення суспільних підприємств. Щоправда, господарська діяль-
ність останніх мала дещо інший характер: у земській практиці часті-
ше зустрічалися цементні заводи, цегляні, черепичні, чоботарські та
інші майстерні тощо. Особливо швидко, за спостереженням вченого,
зростала кількість суспільних підприємств в економічних умовах
Першої світової війни, коли з’явилися міські хлібопекарні, молочарні,
їдальні, міські й земські бюро праці, цукрові й миловарні заводи, під-
приємства з виробництва землеробського реманенту та ін. Важливою
позитивною рисою останніх він вважав зразкове, на його погляд, ста-
влення до робітників, в результаті чого вони мають більш високу за-
робітну плату, меншу тривалість робочого дня, вихідні й святкові дні,
отримують пенсії [4, с. 133].
218
Економісти помірковано-ліберального напряму, на відміну від
прибічників «державного соціалізму», були більш обережними в оці-
нках переваг суспільних форм власності. Зокрема, ще М.Бунге засте-
рігав, що покладання надмірних сподівань на державу, перетворення
приватної діяльності на державну або на діяльність товариств (з не-
минучим знищенням особистої ініціативи) зовсім «не обіцяють ще
встановлення найкращої форми господарського порядку» [3, с. 160].
У свою чергу, Д.Піхно вважав, що в економіці загалом панівною фо-
рмою господарювання мають бути не суспільні, а приватні підприєм-
ства – як більш енергійні, мобільні й заощадливі. Суспільні ж підпри-
ємства, на його погляд, доцільні лише в тих випадках, коли вони є
найкращим або єдино можливим засобом досягнення успіху, а також
цілей суспільної користі, таких як задоволення потреб суспільного
благоустрою або безпеки. До них вчений відносив, зокрема, підпри-
ємства міського господарства, лісове господарство, карбування мо-
нет, а також підприємства нерівномірної прибутковості (пошту, теле-
граф, деякі шляхи сполучення тощо) [15, с. 95]. Цю точку зору поді-
ляв також М.Цитович [20, с. 95].
Аналізуючи особливості господарської діяльності об’єктів різ-
них форм власності, Д.Піхно відзначав, що суспільними установами
більш успішно ведуться ті підприємства, які можуть регулюватися за-
гальними правилами й нормами, не потребують частих змін плану
або напрямку діяльності і де не ускладнений облік та контроль вико-
навців. Ті ж підприємства, де необхідна свобода дій і комерційна кмі-
тливість, можуть приносити прибуток суспільним установам лише
завдяки різним привілеям або монополіям [15, с. 98]. Проте приватна
форма господарювання, більш доцільна в останньому випадку, теж
має, на думку вченого, свої вади. В одноосібних підприємствах, за
його спостереженням, віддзеркалюються риси індивідуальності влас-
ника, її сильні й слабкі сторони, внаслідок чого ці підприємства є
менш стабільними і надійними, ніж суспільні. З іншого боку, свобода
і єдність управління й розпорядження обумовлюють їх мобільність і
гнучкість, а повне користування отриманим результатом і повна осо-
биста відповідальність, що є невід’ємними ознаками приватного під-
приємництва, сприяють розвитку енергійності та господарської ініці-
ативи [15, с. 115].
Зважену характеристику одноосібним приватним підприємствам
надавав пізніше і К.Воблий. До їх переваг він відносив насамперед
особисту зацікавленість господаря у результатах виробництва, яка
виступає потужним стимулом підвищення інтенсивності праці, дбай-
ливого ставлення до майна та якомога повнішого використання всіх
219
елементів виробництва, а також високу пристосовуваність до вимог
ринку внаслідок швидкого прийняття господарських рішень; серед
недоліків відзначав їх підвищену ризикованість через повну залеж-
ність від особистої долі власника та обмеженість капіталу і кредиту
[4, с. 125].
Разом з тим вчений був далекий і від ідеалізації приватних коле-
ктивних підприємств, таких як повні, командитні та акціонерні това-
риства. Зокрема, порівнюючи переваги й недоліки останніх, він за-
уважував, що акціонерна форма власності полегшує нагромадження
капіталу завдяки можливості залучати до підприємництва широкі ма-
си населення (навіть з дуже обмеженими доходами, шляхом продажу
акцій низького номіналу). Крім того, вільні купівля і продаж акцій на
ринку полегшують перелив капіталу з однієї галузі в іншу, а коливан-
ня курсу акцій сприяє залученню капіталів до акціонерних підпри-
ємств. З іншого боку, відзначалася також громіздкість управління ак-
ціонерними підприємствами, його складність і дорожнеча; відсут-
ність особистої зацікавленості в керівників і, як наслідок, їх марно-
тратство; необмежене панування власників великих пакетів акцій;
спекуляції на курсі акцій тощо [4, с. 126–129].
Як різновид колективних приватних підприємств К.Воблий роз-
глядав кооперативні товариства, які, за його висловом, являють со-
бою не спілку капіталів, як товариства акціонерні, а спілку осіб [4,
с. 130]. Серед них він окремо виділяв виробничі асоціації, члени яких
– власники засобів виробництва – беруть участь у виробництві влас-
ною працею, не залучаючи найманих робітників. Вчений припускав
можливість їх утворення як у промисловості (переважно у галузях, де
немає потреби у великих капіталах і можливе існування дрібних під-
приємств, – будівельній, меблевій, друкарській, металообробній, шкі-
ряній тощо), так і в сільському господарстві (у вигляді товариств для
спільної оренди землі, яка розбивається на ділянки між членами
кооперативу, та у вигляді товариств для спільного ведення всіх сіль-
ськогосподарських робіт за певним планом), однак відзначав, що во-
ни є доволі рідкісним явищем. Серед причин неуспіху виробничих
асоціацій він називав передусім ті, що випливають з їх колективного
характеру: низька дисципліна їх членів, які, відчуваючи себе господа-
рями спільної справи, не бажають підкорятися керівникам, обраним зі
свого ж середовища; несвобода у виборі робітничого персоналу, який
обмежений членами товариства; складнощі при запровадженні нових
машин через те, що вони скорочують попит на працю, тоді як артіль
не може залишати своїх членів без роботи. Крім того, їм заважає ни-
зька здатність адаптуватися до фаз економічного циклу: під час про-
220
мислового піднесення артілям доводиться удаватись до найманої
праці, змінюючи свою некапіталістичну сутність, а під час застою чи
рецесії вони не можуть скоротити кількість працівників, як це робить
у подібній ситуації підприємець-капіталіст. Усі ці обставини, зазна-
чав К.Воблий, вкрай ускладнюють існування виробничих товариств у
їх чистому вигляді, і тому найбільш успішні з них зазвичай перетво-
рюються на капіталістичні колективні підприємства, які більше не
приймають нових членів і широко практикують найману працю [4,
с. 130–131].
Найбільш успішно, за спостереженням вченого, розвивалися
підприємства виробничо-підсобної кооперації – закупівельні (напри-
клад, із заготівлі сировини, мінеральних добрив, насіння тощо), това-
риства для спільного використання машин та устаткування, товарист-
ва зі збуту продукції та ін., – а також кредитні товариства, які часто
виконували посередницькі операції із закупівлі та збуту товарів [4,
с. 132].
Висновки К.Воблого щодо ефективності різних видів коопера-
тивних підприємств свідчать, що він проводив їх порівняльний ана-
ліз, спираючись на попередні дослідження М.Туган-Барановського –
одного з найвизначніших українських адептів і теоретиків кооперації,
який приділяв кооперативній власності особливу увагу. За
М.Туганом-Барановським, кооперація органічно поєднувала особис-
тий інтерес з притаманною йому ініціативністю і колективний спосіб
виробництва й розподілу продукту як невід’ємний елемент соціаліс-
тичного господарства. Саме кооперативну власність він вважав най-
важливішою запорукою у справі запобігання пригнічення особистості
суспільством у соціалістичній державі майбутнього [17, с. З66–371].
Тому вчений пов’язував економічний розвиток майбутнього соціаліс-
тичного господарства насамперед із трудовими кооперативами, ви-
знаючи водночас, що в умовах капіталістичного ладу вони виявилися
менш життєздатними й поширеними, ніж кооперативи, засновані на
найманій праці [18, с. 442].
Подібний підхід, заснований на порівняльному аналізі господар-
ської ефективності різних форм власності, виявився найбільш плід-
ним при вирішенні такого складного й болючого для Росії й України
питання, як розподіл земельної власності. Обґрунтовуючи необхід-
ність використання цього підходу, І.Миклашевський, зокрема, слуш-
но зазначав, що земля слугує людині, по-перше, як місцезнаходження
і місце проживання; по-друге, для ведення лісового й сільського гос-
подарства; по-третє, для видобування з її надр корисних копалин і мі-
нералів; по-четверте, як резервуар для різного роду вод, потрібних і
221
для безпосереднього споживання, і для виробництва й пересування
товарів, а також для зрошення; по-п’яте, для прокладання доріг та бу-
дівництва споруд. У відповідності до названих цілей, вважав він, ін-
ститут приватної земельної власності має різне народногосподарське
значення, і його зміст при застосуванні до різних видів земельного
майна відчутно різниться, а в деяких випадках суттєво обмежується і
замінюється різними формами суспільного володіння [14, с. 662]. За-
лишаючи врегулювання питань останніх трьох видів земельної влас-
ності на розсуд відповідного законодавства, вчений докладно аналі-
зував проблеми міської та сільської (сільськогосподарської) земель-
ної власності.
Міська земельна власність привертала увагу І.Миклашевського,
як і інших економістів, насамперед через те, що земельна рента з мі-
ських земель, у переважній більшості випадків, є доходом, отримува-
ним землевласниками за розташування місця. Як прямий наслідок
цієї обставини він відмічав той факт, що в містах, особливо великих,
земельна рента сягає надзвичайно високого рівня: за міські землі, що
знаходяться поблизу центрів торгівлі або мають якісь інші зручності,
власники часто встановлюють монопольні ціни, чим значно здоро-
жують як життя міського населення, так і витрати на виробництво. У
свою чергу, результатом нерівномірної дорожнечі міських земельних
ділянок стає своєрідний характер зростання міст – не лише в ширину,
а й вгору, що, в першому випадку, збільшує витрати на їх утримання,
а в другому – посилює гігієнічно небезпечну скупченість населення,
яскравим прикладом чого слугують, зокрема, південноіталійські міс-
та. Крім того, зазначав учений, за відносно великої кількості вільних
капіталів у містах подальший приток населення часто викликає так
звані будівельні гарячки та шкідливі спекуляції легкодоступними
кредитами під заставу житлових будівель і земельних ділянок, що
вносить розлад у розвиток не тільки міського, а й усього народного
господарства. З огляду ж на те, що розвиток обробної промисловості
й транспорту стимулює подальше зростання чисельності міських ме-
шканців, одним з найбільш негативних наслідків існування приватної
власності на землю в містах він вважав квартирні кризи, які важким
тягарем лягають на робітниче населення [14, с. 662–663].
Разом з тим І.Миклашевський визнавав, що усунення цих шкід-
ливих явищ шляхом передачі прав на міську земельну власність до
рук міських громад є з практичної точки зору надзвичайно складним
завданням, особливо у містах з дрібною земельною власністю. Тому
вчений схилявся до думки більш поміркованих економістів, які про-
понували пом’якшувати негативний вплив міської приватної земель-
222
ної власності шляхом таких заходів, як втручання держави в орендні
відносини, реформування міського оподаткування, поширення това-
риств для облаштування дешевих квартир та зведення будинків на
артільних засадах, покращення й здешевлення міських шляхів сполу-
чення тощо [14, с. 663]. Однак ідея муніципалізації міської земельної
власності була вельми популярною на рубежі ХІХ–ХХ ст., особливо
серед прибічників німецької історичної школи та «державного соціа-
лізму», на що вказували, зокрема, В.Желєзнов [8, с. 147–148] та
М.Туган-Барановський [16, с. 56–58].
Стосовно визначення найбільш ефективної форми власності для
земель, зайнятих лісом, І.Миклашевський зазначав, що воно потребує
врахування двох протилежних моментів у використанні лісового гос-
подарства: з одного боку, це інтерес, який він називає фіскальним і
вважає більшою мірою приватним, коли на ліс дивляться як на майно,
що має приносити якомога більший доход, який визначається висо-
тою земельної ренти; з іншого боку, це інтерес більш суспільного ха-
рактеру, який він називає поліцейсько-охоронницьким, коли ліс роз-
глядається як свого роду фідеікомісс, призначений не тільки прино-
сити доход своєму власнику, а й забезпечувати майбутні покоління
запасом палива, матеріалів для будівництва й ремісництва, а також
запобігати таким природним лихам, як шкідлива зміна клімату, обмі-
ління рік, занесення родючих полів піском, гірські й снігові обвали,
повені тощо. Та обставина, що ведення лісового господарства не до-
зволяє досягти такої швидкості обороту капіталу, як в обробній про-
мисловості, часто спонукає власників лісу форсовано його вирубува-
ти, обертаючи на рухомий капітал, що засуджується суспільством і
лісовою наукою, але є вигідним з точки зору приватного інтересу. З
огляду ж на те, що для відновлення лісу потрібні десятиліття, заува-
жував учений, всі цивілізовані держави обмежують право власності
на лісові землі, намагаючись зберегти водночас і лісові площі, і по-
стійний запас деревини, а в особливо небезпечних для народного до-
бробуту випадках не зупиняються і перед експропріацією таких зе-
мель [14, с. 664–665].
Найбільшу увагу на рубежі ХІХ–ХХ ст. вітчизняні економісти
приділяли пошуку оптимального варіанту розподілу прав власності
на землі сільськогосподарського призначення. Це питання обговорю-
валось переважно в контексті аналізу різноманітних проектів аграрної
реформи, яким у суспільно-економічній літературі того часу було
присвячено величезну кількість сторінок та окремих праць. Їх ви-
вчення потребує спеціальної розробки, докладне висвітлення резуль-
татів якої буде представлено в наступних публікаціях.
223
Висновки. Таким чином, в результаті дослідження виявлено,
що, незважаючи на певну ідеологізацію й політизацію підходів до ви-
вчення проблем власності, внаслідок чого економісти «соціального»
напряму були схильні підкреслювати переваги суспільних форм вла-
сності і відзначати поступове зростання їх кількості та значення в на-
родному господарстві, а економісти-ліберали, у свою чергу, відводи-
ти провідну роль в економіці приватним – індивідуальним та колек-
тивним формам господарювання як більш ефективним і адаптованим
до коливань ринкової кон’юнктури, – у переважній більшості еконо-
мічних праць кінця ХІХ – початку ХХ ст. провідною була ідея плю-
ралізму форм власності. Позитивно сприйнявши історичну тенденцію
ускладнення системи господарських правовідносин, вітчизняні вчені
вважали розмаїття форм і розмірів власності наслідком природних
розбіжностей людей та необхідною умовою вдосконалення суспіль-
ного поділу праці, важливою запорукою практичної реалізації кращих
сторін кожної з форм власності і комплексного вирішення проблем
економічної ефективності та соціальної стабільності.
Проведений українськими та російськими економістами ґрунто-
вний порівняльний аналіз переваг і недоліків усіх форм власності, що
існували в ті часи, виявив глибоке розуміння ними нерозривного
зв’язку між організаційною формою підприємництва, яка визначаєть-
ся тим чи іншим варіантом розподілу основних прав власності (воло-
діння, користування і розпорядження) та соціально-економічними ре-
зультатами господарської діяльності відповідних економічних
суб’єктів у різних галузях економіки. Виходячи з цього, вони, з одно-
го боку, застерігали від покладання надмірних сподівань на державу і
перетворення приватних підприємств на державні у промисловості та
сільському господарстві, а з іншого – вважали доцільними такі захо-
ди, як повне або часткове одержавлення залізниць, муніципалізація
підприємств міського господарства; обґрунтовували необхідність по-
силення державного контролю та регулювання прав власності на мі-
ські та лісові земельні ділянки. Зверталася увага також на те, що се-
ред приватних колективних підприємств найбільш динамічно розви-
ваються ті форми, які зберігають принцип особистої зацікавленості, а
втрата останнього є суттєвим недоліком акціонерних товариств, який,
однак, певною мірою компенсується перевагами цієї форми власнос-
ті, зокрема, зручним механізмом інвестування та можливістю залу-
чення до підприємництва широких верств населення.
Сучасна господарська практика реформування власності в Укра-
їні вже частково підтвердила справедливість висновків, зроблених ві-
тчизняними вченими століття тому. Це означає, що здобутий ними
224
науково-практичний досвід і нині не втратив своєї цінності і здатний
допомогти економістам приймати більш зважені та історично вивіре-
ні рішення щодо подальшого вдосконалення української системи
прав власності та підвищення її економічної й соціальної ефективнос-
ті.
В статье обобщается опыт применения отечественными уче-
ными метода сравнительного анализа к решению проблемы опти-
мального распределения в экономике прав собственности. На основе
сопоставления преимуществ и недостатков основных форм собст-
венности обосновываются наиболее эффективные варианты их ис-
пользования в различных отраслях.
Ключевые слова: формы собственности, права собственности,
сравнительный анализ, экономическая мысль Украины конца ХІХ –
первой половины ХХ в.
1. Антонович А.Я. Курс политической экономии: Лекции, чит. в ун-те
Св. Владимира. – Киев, 1886. – VІ, 654 с.
2. Базилевич В.Д., Гражевська Н.І., Гайдай Т.В., Леоненко П.М. та ін. Історія
економічних учень: Підручник / Під ред. В.Д.Базилевича. – К.: Знання,
2004. – 1300 с.
3. Бунге Н.Х. Очерки политико-экономической литературы. – С.-Петербург,
1895. – VІ, 465 с.
4. Воблый К.Г. Начальный курс политической экономии. История, теория,
финансы: Пособие для комм. техн. училищ и для самообразов. – 2-е изд. –
Киев, 1918. – 252, 4 с.
5. Горкіна Л.П. М.І.Туган-Барановський в економічній теорії та історії / Відп.
ред. І.І.Лукінов. – Київ, 2001. – 268 с.
6. Горкіна Л.П. Нариси з історії політичної економії в Україні (остання трети-
на ХІХ – перша третина ХХ ст.). – К.: Наук. думка, 1994. – 244 с.
7. Железнов В.Я. Очерки политической экономии. – 6-е изд., исправл. и доп. –
Москва, 1908. – 858 с.
8. Железнов В.Я. Очерки политической экономии. – 8-е изд., без перем. –
Москва, 1918. – 494 с.
9. Злупко С.М. Економічна думка України (від давнини до сучасності): Навч.
посібник. – Львів, 2000. – 495 с.
10. Злупко С.М. Українська економічна думка. Постаті і теорії. – Львів: Єврос-
віт, 2004. – 544 с.
11. Корнійчук Л.Я. Історія економічної думки України: Навч. посіб. – К.:
КНЕУ, 2004. – 432 с.
12. Коропецький І.-С. Економічні праці: Зб. вибраних ст. – К.: Смолоскип,
1998. – 414 с.
13. Коропецький І.-С. Українські економісти ХІХ ст. та західна наука. – К.:
Либідь, 1993. – 192 с.
225
14. Миклашевский И.Н. Собственность поземельная // Энциклопедический
Словарь. Изд. Ф.А.Брокгауз и И.А.Ефрон. – Том 60. – С.-Петербург, 1902. –
С. 662–665.
15. Пихно Д.И. Основания политической экономии: Пособ. к лекциям. – 2-е
изд. – Вып. 2. – Киев, 1899. – 260 с.
16. Туган-Барановский М.И. Земельная реформа: Очерк движения в пользу зе-
мельной реформы и практические выводы. – С.-Петербург, 1905. – 205 с.
17. Туган-Барановский М.И. К лучшему будущему: Сб. соц.-философ. произв. –
М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 1996. – 528 с.
18. Туган-Барановский М.И. Социальные основы кооперации. – М.: Экономика,
1989. – 496 с.
19. Фещенко В.М. Дослідження проблем становлення та розвитку ринкового
господарства в працях економістів України другої половини ХІХ – початку
ХХ ст. – К. : КНЕУ, 2003. – 187 с.
20. Цытович Н.М. Политическая реформа и социальный переворот – Киев,
1906. – 43 с.
Одержано 3.12.2008.
УДК 330.87
Н.А. Супрун, С.В. Чистякова
ДОСЛІДЖЕННЯ КОНЦЕПТУАЛЬНИХ ЗАСАД
КОРПОРАТИВНОЇ ТЕОРІЇ В НАУКОВОМУ ДОРОБКУ
І.Т. ТАРАСОВА
Стаття присвячена аналізу наукового доробку відомого вітчиз-
няного вченого І.Т.Тарасова у сфері формування концептуальних за-
сад корпоративної теорії. Головна увага приділена дослідженню ос-
новних положень останньої, економічної сутності корпоративних
відносин, теоретичному обґрунтуванню ключових норм і правил кор-
поративної поведінки у працях науковця.
Ключові слова: теорія корпорацій, корпоративне управління,
акціонерне підприємництво, І.Тарасов, економічна думка України
кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Постановка проблеми. Аналіз попередніх публікацій. В ос-
танні роки в наукових колах спостерігається відродження інтересу до
наукової спадщини видатного українського вченого Івана Трохимо-
вича Тарасова (1849–1929). Це знайшло відображення в активізації
© Н.А. Супрун, С.В. Чистякова, 2008
ISSN 0320-4421. Історія нар. госп-ва та екон. думки України. 2008. Вип. 41.
226
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-9395 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0320-4421 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-30T16:53:32Z |
| publishDate | 2008 |
| publisher | Державна установа "Інститут економіки та прогнозування НАН України" |
| record_format | dspace |
| spelling | Гордіца, К.А. 2010-06-30T14:05:27Z 2010-06-30T14:05:27Z 2008 Порівняльний аналіз форм власності у працях українських вчених-економістів кінця XIX – початку XX століття / К.А. Гордіца // Історія народного господарства та економічної думки України. — 2008. — Вип. 41. — С. 212-226. — Бібліогр.: 20 назв. — укp. 0320-4421 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/9395 330.8:334(477) У статті узагальнюється досвід застосування вітчизняними вченими методу порівняльного аналізу до вирішення проблеми оптимального розподілу в економіці прав власності. На основі співставлення переваг і недоліків основних форм власності обґрунтовуються найбільш ефективні варіанти їх використання в різних галузях. В статье обобщается опыт применения отечественными учеными метода сравнительного анализа к решению проблемы оптимального распределения в экономике прав собственности. На основе сопоставления преимуществ и недостатков основных форм собственности обосновываются наиболее эффективные варианты их использования в различных отраслях. Experience of the using domestic scientist method of the benchmark analysis is generalized in article to decision of the problem of optimal distribution in economy of ownership. On base of the collation advantage and defect of the main property categories are motivated the most efficient variants of their use in different branch. uk Державна установа "Інститут економіки та прогнозування НАН України" Історія економічної думки Порівняльний аналіз форм власності у працях українських вчених-економістів кінця XIX – початку XX століття Сравнительный анализ форм собственности в работах украинских ученых-экономистов конца XIX – начала XX вв. Benchmarking study of the patterns of ownership in works of Ukrainian economic scientists the end of XIX – beginning of XX cent. Article published earlier |
| spellingShingle | Порівняльний аналіз форм власності у працях українських вчених-економістів кінця XIX – початку XX століття Гордіца, К.А. Історія економічної думки |
| title | Порівняльний аналіз форм власності у працях українських вчених-економістів кінця XIX – початку XX століття |
| title_alt | Сравнительный анализ форм собственности в работах украинских ученых-экономистов конца XIX – начала XX вв. Benchmarking study of the patterns of ownership in works of Ukrainian economic scientists the end of XIX – beginning of XX cent. |
| title_full | Порівняльний аналіз форм власності у працях українських вчених-економістів кінця XIX – початку XX століття |
| title_fullStr | Порівняльний аналіз форм власності у працях українських вчених-економістів кінця XIX – початку XX століття |
| title_full_unstemmed | Порівняльний аналіз форм власності у працях українських вчених-економістів кінця XIX – початку XX століття |
| title_short | Порівняльний аналіз форм власності у працях українських вчених-економістів кінця XIX – початку XX століття |
| title_sort | порівняльний аналіз форм власності у працях українських вчених-економістів кінця xix – початку xx століття |
| topic | Історія економічної думки |
| topic_facet | Історія економічної думки |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/9395 |
| work_keys_str_mv | AT gordícaka porívnâlʹniianalízformvlasnostíupracâhukraínsʹkihvčenihekonomístívkíncâxixpočatkuxxstolíttâ AT gordícaka sravnitelʹnyianalizformsobstvennostivrabotahukrainskihučenyhékonomistovkoncaxixnačalaxxvv AT gordícaka benchmarkingstudyofthepatternsofownershipinworksofukrainianeconomicscientiststheendofxixbeginningofxxcent |