Ретроспективний аналіз практики урядових запозичень та розробка теорії державного кредиту в українській економічній думці другої половини XIX – початку XX ст.

У статті проаналізовано внесок українських вчених-економістів другої половини ХІХ – початку ХХ ст. в історико-теоретичну розробку проблеми державного кредиту. Обґрунтовується положення про новаторські підходи вітчизняних учених до трактування банківської системи та урядових запозичень у контексті ро...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2008
Автор:	Небрат, В.В.
Формат:	Стаття
Мова:	Українська
Опубліковано:	Державна установа "Інститут економіки та прогнозування НАН України" 2008
Теми:	Історія економічної думки
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/9397
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Ретроспективний аналіз практики урядових запозичень та розробка теорії державного кредиту в українській економічній думці другої половини XIX – початку XX ст. / В.В. Небрат // Історія народного господарства та економічної думки України. — 2008. — Вип. 41. — С. 174-193. — Бібліогр.: 32 назв. — укp.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859715686727680000
author	Небрат, В.В.
author_facet	Небрат, В.В.
citation_txt	Ретроспективний аналіз практики урядових запозичень та розробка теорії державного кредиту в українській економічній думці другої половини XIX – початку XX ст. / В.В. Небрат // Історія народного господарства та економічної думки України. — 2008. — Вип. 41. — С. 174-193. — Бібліогр.: 32 назв. — укp.
collection	DSpace DC
description	У статті проаналізовано внесок українських вчених-економістів другої половини ХІХ – початку ХХ ст. в історико-теоретичну розробку проблеми державного кредиту. Обґрунтовується положення про новаторські підходи вітчизняних учених до трактування банківської системи та урядових запозичень у контексті розвитку ринкових відносин. В статье проанализирован вклад украинских ученых-экономистов второй половины ХІХ – начала ХХ ст. в историко-теоретическую разработку проблемы государственного кредита. Обосновывается положение о новаторских подходах отечественных ученых к трактовке банковской системы и правительственных заимствований в контексте развития рыночных отношений. The article analyzed the contribution of Ukrainian scientists, economists second half of XIX – early XX century. in historical and theoretical development of the problem of public credit. Substantiate the position of the innovative approaches to the treatment of domestic scientists banking system and government borrowing in the context of the development of market relations.
first_indexed	2025-12-01T08:04:13Z
format	Article
fulltext	4. «Капитал» и Экономикс. Вопр. методологии, теории, преподавания / Под. ред. В.Н.Черковца. – М.: ТЕИС, 1998. – 220 с. 5. Леиашвилли П.Р. Анализ экономической ценности. – М.: Экономика, 1990. – 192 с. 6. Самуэльсон П.Э., Нордхаус В.Д. Экономика / Пер. с англ. 18-е изд. – М.; СПб.; К.: ООО «И.Д. Вильямс», 2007. – 1360 с. 7. Стиглиц Дж.Е. Информация и смена парадигмы в экономической науке // Мировая экономическая мысль: Сквозь призму веков. В 5 т. / Сопред. ред. Г.Фетисов, А.Худокормов. – Том 5. – Кн. 2. – М.: Мысль, 2005. – С. 523–545. 8. Сухарев О.С. Институциональная теория и экономическая политика. К но- вой теории передаточного механизма в макроэкономике. – М.: Экономика, 2007. – 804 с. 9. Чухно А.А., Юхименко П.І., Леоненко П.М. Сучасні економічні теорії: Підручник. – К.: Знання, 2007. – 878 с. 10. Шумпетер Й.А. Капіталізм, соціалізм і демократія / Пер. з англ. – К.: Осно- ви, 1995. – 528 с. 11. Шухов Н.С. Ценность и стоимость (опыт системного анализа). В 2-х ч. – М.: Изд-во стандартов, 1994. – Ч. 1. – 295 с.; Ч. 2. – 364 с. Одержано 28.11.2008. УДК 330.8:336.27(477) В.В. Небрат РЕТРОСПЕКТИВНИЙ АНАЛІЗ ПРАКТИКИ УРЯДОВИХ ЗАПОЗИЧЕНЬ ТА РОЗРОБКА ТЕОРІЇ ДЕРЖАВНОГО КРЕДИТУ В УКРАЇНСЬКІЙ ЕКОНОМІЧНІЙ ДУМЦІ другої половини ХІХ – початку ХХ ст. У статті проаналізовано внесок українських вчених- економістів другої половини ХІХ – початку ХХ ст. в історико- теоретичну розробку проблеми державного кредиту. Обґрунтову- ється положення про новаторські підходи вітчизняних учених до трактування банківської системи та урядових запозичень у кон- тексті розвитку ринкових відносин. Ключові слова: державний кредит, теорія фінансів, боргова політика уряду, українська економічна думка другої половини ХІХ – початку ХХ ст. © В.В. Небрат, 2008 ISSN 0320-4421. Історія нар. госп-ва та екон. думки України. 2008. Вип. 41. 174 Постановка проблеми. За умов становлення інноваційно- інформаційної моделі розвитку постіндустріального суспільства зрос- тає роль суспільного сектора економіки та державних фінансів, акту- алізується проблема пошуку додаткових фінансових ресурсів та шля- хів їх ефективного використання. У трансформаційній економіці, якою є економіка сучасної України, особливого значення набувають процеси ринкової перебудови фінансових механізмів, створення та інституційного оформлення ефективних фінансових інструментів урядової політики. Залучення фінансових ресурсів та їх перерозподіл стає не лише економічною, а й гострою суспільно-політичною про- блемою внаслідок необхідності постійного балансування між нагаль- ними соціальними потребами та стратегічними пріоритетами забез- печення національної конкурентоспроможності у глобалізованому світовому господарстві. Державний кредит як одна з ланок держав- них фінансів традиційно виступає джерелом покриття бюджетного дефіциту та фінансування цільових програм, є засобом мобілізації державою додаткових фінансових ресурсів. Вітчизняна економічна історія містить потужний, але малодо- сліджений арсенал практичного досвіду та теоретичних розробок у галузі державного кредиту та боргової політики уряду, що потребує історико-теоретичного аналізу й узагальнення. Вивчення теорії та практики урядових запозичень другої половини ХІХ – початку ХХ ст. повинно підпорядковуватися завданням теоретичного обґрунтування ефективної фінансової політики в Україні, створення системи фінан- сового забезпечення суспільного сектора, сприяння підприємницькій діяльності, розвитку фінансової інфраструктури та ринків. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Сучасні історико- економічні дослідження теорії та практики розвитку економіки Укра- їни у складі Російської імперії на межі ХІХ–ХХ ст. здебільшого зосе- реджені на питаннях становлення ринкових відносин, розвитку під- приємництва, теоретичного обґрунтування та практичного здійснення урядових реформ, спрямованих на капіталістичну модернізацію гос- подарства. Проблемам ринкових перетворень у галузі грошового обі- гу, кредиту та фінансів присвячена низка публікацій на сторінках збі- рника наукових праць «Історія народного господарства та економіч- ної думки України» [7, 20, 21, 22, 24, 29, 30]. Еволюція теорії кредиту та державних фінансів знайшла часткове висвітлення в монографіч- них дослідженнях В.Андрущенка [2] (в контексті розвитку фінансової думки Заходу), Е.Лортікяна [14] (при розгляді еволюції економічної науки в Україні у проблемному та персоніфікованому зрізі), В.Небрат [19] (як складова української фінансової думки), 175 В.Фещенко [28] (в частині теоретичного осмислення та наукового об- ґрунтування українськими економістами процесів розвитку ринково- го господарства). Невирішена частина загальної проблеми. Хоча останнім ча- сом питання історії економічної думки та становлення ринкових від- носин в Україні викликають усе більший інтерес науковців, слід ви- знати, що проблематика ринкової трансформації суспільного сектора економіки та державних фінансів, зокрема вітчизняний досвід вико- ристання неподаткових джерел фінансування державних видатків, напрацювання українських економістів минулого в цій царині є недо- статньо вивченими, потребують подальшої наукової розробки та су- часного теоретичного осмислення. Мета дослідження. Метою даної публікації є висвітлення та узагальнення історико-теоретичних досліджень практики урядових запозичень та з’ясування внеску українських економістів у теорію державного кредиту в період ринкових перетворень господарства (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.). Основні результати дослідження. Проблеми реформування фі- нансової системи, пошуку джерел додаткових доходів для покриття державних видатків, упорядкування грошово-кредитних відносин бу- ли центральними в історико-економічній та науково-публіцистичній літературі другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Дослідження в га- лузі державних фінансів, зокрема теорії та практики державного кредиту, обґрунтування урядової боргової політики проводили М.М.Алексєєнко, А.Я.Антонович, М.Х.Бунге, К.Г.Воблий, С.І.Іловайський, П.Л.Кованько, П.П.Мігулін, О.М.Миклашевський, В.А.Незабитовський, І.І.Патлаєвський, Г.Д.Сидоренко, І.Т.Тарасов, М.І.Туган-Барановський, М.М.Цитович, І.І.Янжул та інші вчені. Теоретико-методологічну основу розвитку теорії державного кредиту в українській економічній думці становило дотримання кла- сичних підходів у трактуванні державного господарства як непродук- тивного. Більшість вітчизняних економістів були прихильниками принципової позиції А.Сміта щодо державних фінансів, викладеної ним у книзі V «Дослідження про природу та причини багатства «на- родів»», зокрема у розділі 3 про державні борги. Йдеться про упере- джене ставлення до державних видатків, фінансування яких через ме- ханізм оподаткування, або через продаж державних цінних паперів, неодмінно відволікає робочу силу та капітали від продуктивного за- стосування. Варто зауважити, що Д.Рікардо ще більш категорично висловлювався щодо державного боргу, стверджуючи, що навіть по- силення податкового тягаря діє на розвиток господарства менш 176 згубно, ніж урядові запозичення. Дж.С.Міль, ідеї якого були надзви- чайно популярні в середовищі вітчизняних економістів досліджува- ного періоду, вважав, що державні витрати перешкоджають форму- ванню приватних капіталів. Свідченням того, що уряд «викачує» фі- нансові кошти з приватного сектора, вчений-економіст вважав зрос- тання відсоткової ставки. Вітчизняні історико-теоретичні досліджен- ня другої половини ХІХ – початку ХХ ст. підтвердили, що, коли дер- жава виступає на фінансовому ринку в ролі позичальника, вона тим самим збільшує попит на позичкові кошти і сприяє зростанню ціни кредиту. Чим вищий попит держави, тим вищим є, за інших незмін- них умов, рівень позичкового відсотка, тим дорожчим стає кредит для підприємців. Таким чином, дорожнеча кредиту змушує підпри- ємців скорочувати інвестиції у сферу виробництва та заохочує до на- громадження капіталу у формі придбання державних цінних паперів. До певних меж цей процес, поглинаючи вільні капітали, не здійснює суттєвого негативного впливу на виробництво. Проте, як вказували вчені-економісти досліджуваного періоду, країна була бідною на ка- пітали, тому їх відволікання від продуктивного застосування на по- треби казни уповільнювало темпи економічного зростання. Одним із визнаних фахівців у галузі державного кредиту Російської імперії був П.П.Мігулін, професор фінансового права Харківського університету, автор тритомної праці «Російський дер- жавний кредит (1769–1906)». Це дослідження було виконане на архівних матеріалах, зокрема, за даними актів російського фінансово- го законодавства, урядових документів (державні розписи, фінансові кошториси, звіти Міністерства фінансів та ін.). Хронологічні межі ре- троспективного аналізу, проведеного вченим, визначаються тим, що саме у 1769 р., одразу після першого випуску асигнацій, була здійс- нена перша зовнішня позика. До того часу основним засобом одер- жання надзвичайних доходів держави виступали реквізиції та приму- сові позики, отже, інститут державного кредиту взагалі був відсутній. Із середини XVIII ст. зовнішні та внутрішні запозичення набули сис- тематичного характеру. Аналізуючи тогочасну асигнаційну політику, П.П.Мігулін згодом указував на те, що за демагогічними заявами уря- ду про необхідність забезпечення інтересів торгівлі та промисловості, про переваги асигнацій над мідними грішми тощо, емісія здійснюва- лася зовсім не для зручності приватних осіб, а з метою отримання коштів для покриття витрат на першу Турецьку війну. Система організованого державного кредиту почала формувати- ся лише за Катерини ІІ із запровадженням у 1773–1786 рр. низки дер- жавних кредитних установ. Державний кредит набув таких форм: 177 а) випуск паперових грошей (асигнацій); б) зовнішні довгострокові позики; в) внутрішній кредит у вигляді запозичень приватних вкла- дів, що вносились у казенні банки. Проте, як показало дослідження П.П.Мігуліна, тогочасні урядові запозичення, хоча й мали регулярний характер, ще не були державним кредитом у строгому розумінні цьо- го поняття. Аналізуючи асигнаційні випуски кінця XVIII ст., що включали емісію не лише крупних купюр, а й асигнацій вартістю п’ять і десять рублів, П.П.Мігулін робить такий висновок: «Ця обста- вина сприяла найширшому розповсюдженню асигнацій у нижчих верствах населення, а водночас – витісненню з обігу металевих гро- шей, які поступово все більше починали набувати характеру товару, тоді як асигнації, навпаки, ставали справжніми паперовими грошима, хоча вони не мали юридичного визнання обов’язковим платіжним за- собом між приватними особами» [17, с. 9]. Внутрішній державний борг, що виник внаслідок несвоєчасних розрахунків за казенними підрядами та поставками, зростав. Для його погашення було прийня- то рішення про наступну емісію. Загроза вилучення вкладів із держа- вних кредитних установ також спонукала до випуску додаткових аси- гнацій. Таким чином, підбиваючи підсумки асигнаційної політики, П.П.Мігулін відзначав, що з допомогою посилених випусків асигна- цій були здійснені розрахунки за старими внутрішніми боргами. У той самий час законом від 18 грудня 1797 р. увесь випуск асигнацій був визнаний державним боргом незалежно від того, на які цілі цей випуск було витрачено. Величезна кількість асигнацій не знаходила вигідного й надій- ного розміщення в торговельно-промисловому обороті країни. Ці гроші могли бути надані в позику уряду, проте на державному рівні не було створено для цього належних умов. Заощадження населення спрямовувались до кредитних установ, де виплачувались відносно високі відсотки. Надходження вкладів значно перевищувало попит на довгострокові іпотечні позики, тому накопичувались вклади, за яки- ми доводилося платити відсотки, але які неможливо було пустити в обіг. Таким чином, виникла ідея передавати ці суми в позику держав- ному казначейству. Проте такі внутрішні опосередковані запозичення мали вторинний, другорядний, допоміжний характер. Основним дже- релом покриття дефіциту залишалася емісія. У перше десятиліття ХІХ ст. розлад державних фінансів сягнув такого ступеня, що зволікання з проведенням рішучих заходів щодо їх удосконалення було вкрай небажаним і навіть небезпечним. План заходів покращення фінансового становища країни (відомий як «План фінансів на 1810 р.». М.Сперанського), в розробці якого вирі- 178 шальну роль мав наш видатний співвітчизник, перший ректор Петер- бурзького університету, професор М.А.Балудянський, містив обґрун- тування неприпустимості випуску асигнацій для задоволення будь- яких, у тому числі й надзвичайних (воєнних), потреб держави і реко- мендації щодо розвитку недержавного кредиту і банків. Значна час- тина громадян (особливо купецтво) вітала додаткові випуски, отже, критично сприйняла спроби уряду обмежити кількість асигнацій, що знаходились в обігу. За умов постійного знецінення грошей підпри- ємці, по-перше, весь час відчували нестачу оборотних засобів, по- друге, отримували додаткові доходи. Уряд, у свою чергу, не міг вир- ватися із «зачарованого кола» бюджетного дефіциту. Промовистим є той факт, що в розпал обговорення заходів для зменшення кількості асигнацій в обігу (на початку 1810 р.) уряд встиг випустити нових асигнацій на величезну суму 44308700 руб. [17, с. 20]. Вітчизняні економісти, досліджуючи державний кредит у Росій- ській імперії, акцентували увагу на його квазіринковій, ірраціональ- ній природі. Зокрема, вони критично оцінювали практику, коли дер- жавні кредитні установи приймали в необмеженій кількості вклади на вимогу, а самі видавали довгострокові позики приватним особам і державному казначейству. В 1810 р. з метою консолідації вкладів у казенних банках і погашення асигнацій було випущено облігації дер- жавної позики. Ця перша спроба впорядкувати борги по запозиченнях державного казначейства з кредитних установ шляхом перетворення вкладів на вимогу, зроблених приватними особами й витрачених уря- дом, в облігації правильної державної позики, до того ж по можливо- сті безстрокової, тобто в рентній формі, було оцінена дуже високо [17, с. 21]. Йшлося не лише про вилучення надлишку асигнацій з обі- гу, а й передусім про створення ефективної системи державного кре- диту, врегулювання всього державного боргу. Проте позитивним пе- ретворенням перешкодив початок війни з Наполеоном, що вимагало додаткових коштів, джерелом яких знову стали запозичення з держа- вних кредитних установ. Після закінчення війни одразу розпочалося здійснення заходів з відновлення грошового обігу й фінансової системи, зокрема, знищен- ня асигнацій за рахунок процентних позик. Було розроблено також проект реорганізації казенних кредитних установ та заснування коме- рційних банків. Проте в дійсності тривала практика залучення всіх банківських коштів на потреби казни і навіть капітал, наданий комер- ційному банку для кредитування приватних осіб, пішов на покриття дефіциту державного бюджету. Вклади комерційного банку, як і 179 позичкового, стали використовуватись «для підкріплення оборотів державного казначейства» [16, с. 81–82]. У працях О.М.Миклашевського, П.П.Мігуліна, А.Я.Антоновича, присвячених дослідженню практики функціонування державного кре- диту Російської імперії в дореформений період, обґрунтовано такі її особливості: по-перше, традиція «викачування» грошей на військово- політичні потреби держави без обмежень («екстраординарні витрати» в Російській імперії були звичним, типовим, постійним явищем); по- друге, недорозвиненість ринкових відносин (не було ані попиту на кредит, ані пропозиції комерційного кредиту); по-третє, звичка насе- лення мати справу з казенними закладами (державні кредитні устано- ви були єдиним місцем безпечного розміщення заощаджень). Спроба «капіталізації» кредиту була здійснена у 1829–1830 рр. за ініціативою тогочасного міністра фінансів Російської імперії Є.Ф.Канкріна. Зовсім скасувати казенні кредитні установи уряд не наважувався, але пішов на значне здешевлення кредиту (як державно- го, так і іпотечного). Зниження відсотків по вкладах у банківські уста- нови ніяк не вплинуло на їх обсяг; навпаки, вклади продовжували надходити у значній кількості. Адміністрація банківських установ ле- две встигала знаходити для них розміщення. Така ситуація значною мірою сприяла зміцненню державного кредиту. Крім того, дешевим став кредит для землевласників, підприємців і торговців. Адже в обі- гу знаходилось багато кредитних білетів, які охоче надавалися у по- зику під невеликий відсоток. Маніфест «Про влаштування грошової системи» (1839 р.) пе- редбачав, що основною грошовою одиницею мала стати срібна кар- бована монета, а асигнації залишалися як допоміжний засіб. Із 1841 р. розпочато випуск Позичковим банком і Ощадними казнами нових грошових знаків – «кредитних білетів». Причиною їх випуску П.П.Мігулін вважав насамперед посилення вилучення вкладів із дер- жавних кредитних установ у 1839–1840-х роках, що виснажили май- же всі їхні готівкові кошти. З огляду на це, було прийнято рішення видавати позики не срібними рублями, не асигнаціями попереднього виду і не депозитними білетами, а виключно новими кредитними бі- летами, яким призначалось бути в обігу по всій імперії нарівні зі срі- бними грішми. Спочатку, зазначав П.П.Мігулін, обговорювалася ідея випускати кредитні білети процентними (3,65% річних), проте потім від цієї думки відмовилися [17, c. 45]. У 1843 р. було завершено по- ступову заміну асигнацій кредитними білетами, що набули назви «державних». Асигнації було вилучено з обігу, державні кредитні бі- лети мали обмінюватися на металеві гроші на вимогу. 180 Основним недоліком здійсненої реформи грошового обігу (так званої грошової реформи Є.Ф.Канкріна, що полягала в запровадженні срібного монометалізму й забезпечила більш-менш стійкий паперово- грошовий обіг протягом 1843–1853 рр.) вітчизняні вчені вважали те, що білетному обігу не було надано належної еластичності, інакше кажучи, кредитні білети стали фактично паперовими грошима (як і попередні асигнації), а не банкнотами. Вони не могли випускатися й вилучатися з обігу відповідно до потреб населення у збільшенні чи зменшенні кількості грошових знаків. Остаточного удару фінансовій системі Російської імперії завдала Кримська війна. Дефіцит 1852– 1857 рр. спонукав уряд до нових випусків нічим не забезпечених кре- дитних білетів. На думку П.П.Мігуліна, ці випуски не лише надали кошти для покриття військових витрат, а й сприяли притоку вкладів у кредитні установи й викликали посилений попит на облігації внутрі- шньої позики, в тому числі й білетів державного казначейства [17, с. 56]. Докладний ретроспективний аналіз процесу перетворення в Ро- сійській імперії державних кредитних білетів на нерозмінні паперові гроші здійснив професор Київського університету св. Володимира А.Я.Антонович. Він, зокрема, виділив такі етапи: перший – 1/6 кре- дитних білетів мали металеве забезпечення, їх кількість відповідала попиту на мінові засоби; другий – починаючи з 1854 р., здійснюва- лись значні випуски без забезпечення у зв’язку з фінансовими потре- бами; третій – запровадження обмежень в обміні державних кредит- них білетів на монету, вичерпання обмінного фонду; четвертий – з кі- нця 1856 р. обмін припинено, замість забезпечених монетою держав- них кредитних білетів в обігу використовувалися нерозмінні паперові гроші [3, с. 120–124]. Після закінчення Кримської війни (1853–1856 рр.) серед еконо- містів розгорнулася полеміка з приводу перспектив розвитку кредит- них установ. Більшість учених наголошувала на необхідності розвит- ку комерційних банків і приватного кредиту. Зокрема, відомий фахі- вець у галузі банківської справи та фінансового законодавства профе- сор Харківського університету К.К.Гаттенбергер, обґрунтовуючи за- кономірність і необхідність розвитку комерційного кредиту, зазначав: «Створення в країні банку рівносильне збільшенню кількості грошо- вих знаків» [6, с. 23]. М.Х.Бунге, фахівець у галузі фінансів і кредиту закликав до відмови від системи казенного кредиту, мотивуючи це тим, що бюрократичний характер державних установ стримує розви- ток вільного підприємництва. Державні банки за умови їх монополь- ного становища не можуть змагатися з енергією та спритністю прива- 181 тного інтересу. Крім того, поєднання комерційного кредитування з численними «державними обов’язками» призводить до того, що дер- жавні банки, за словами М.Х. Бунге, «…руйнують спочатку промис- ловість заради підтримки фінансів, а потім не допомагають фінансам, але підтримують застій у народному господарстві» [23, с. 88]. Разом з тим П.П.Мігулін виступив проти цілковитої ліквідації державного кредиту й обґрунтовував переваги казенних банків перед банками приватними (які діяли без будь-якого урядового нагляду й розорювали вкладників). На його думку, ніякого «закріпачення капі- талів» у казенних установах не було, оскільки кошти видавались вкладникам на першу вимогу. Наслідками ліквідації казенних креди- тних установ стало, зазначав учений, штучне пожвавлення торгівлі та частково промисловості, «втеча» капіталів за кордон, грюндерство і спекуляції, падіння вексельного курсу та курсу кредитного рубля. Розмін було остаточно припинено, а разом з тим втрачено довіру іно- земних капіталістів до кредитоспроможності Російської імперії, що ускладнювало реалізацію державних позик. Таким чином, державна банківська політика дореформеної доби оцінена П.П.Мігуліним як неефективна, а спроби реформ – як невдалі [17, с. 91]. Розлад грошово-кредитної системи у другій половині ХІХ ст. посилювався нецільовим використанням коштів: позики, що здійсню- валися для відновлення металевого обігу, йшли на покриття поточно- го бюджетного дефіциту, нові види цінних паперів мали використо- вуватися для обслуговування старих державних боргів. Після віднос- ної стабілізації на початку 1870-х років настав період надзвичайних військових витрат, а відтак – нових випусків кредитних білетів та ве- личезних внутрішніх позик. На початок 1880 р. загальний обсяг дер- жавних процентних і безпроцентних боргів становив 1040,3 млн руб. метал. і 3117,2 млн руб. кред., а з перерахунком металевих рублів на кредитні за тодішнім курсом – 4698,5 млн руб. кредитних. Цей борг утворився внаслідок 65 позик, з яких 26 були зовнішніми та 39 – вну- трішніми. Державі доводилось сплачувати в середньому 5,34% по внутрішніх позиках та 5,75% – по зовнішніх. Отже, внутрішні позики були більш вигідними, ніж зовнішні, оскільки здійснювались перева- жно на кредитний рубль, а не на метал [31, с. 621]. Проблеми стабілізації грошового обігу та урегулювання борго- вої політики були центральними в науковій та державницько- реформаторській діяльності М.Х.Бунге. В аналізі економічного ста- новища Російської імперії, зробленому в доповідній записці Олексан- дру ІІ, вчений-фінансист визначив найбільш нагальні проблеми. Зок- рема він вказував на величезні державні борги та бюджетні дефіцити, 182 перенасичення ринку паперовими грошима. Прогнозуючи подальший розвиток подій, М.Х.Бунге зважав на негативні тенденції у фінансо- вій сфері, які полягали у значному зниженні податкових надходжень на фоні щорічного зростання державних видатків, що неминуче при- зводило до зростання бюджетних дефіцитів. Характеризуючи загаль- ний стан народного господарства, автор програми ринкової модерні- зації країни вказував на найбільш гострі та проблемні аспекти. Зок- рема, він стверджував, що «становище землеробського населення в багатьох місцевостях ... дуже важке, що багато великих і найважли- віших промислових підприємств існують лише завдяки урядовій під- тримці, що залізничні товариства, за окремими винятками, ведуть своє господарство за рахунок державних коштів і входять поступово в неоплатні борги перед урядом» [8, с. 133]. У зв’язку з цим, аналізу- ючи соціально-економічні умови, в яких М.Х.Бунге довелося присту- пати до здійснення своєї програми реформ, відомий економіст- історик, професор П.Л.Кованько зазначав: «Доводилось не розрахо- вувати видатки в межах істинного надходження доходів, а збирати доходи, щоб якось покрити видатки. Збирати ж доходи було нізвідки; недоїмки породжували дефіцити, дефіцити породжували запозичен- ня, запозичення спричиняли падіння рубля, зменшення цінності гро- шей ускладнювало платежі по державному боргу, для їх полегшення податки знову підвищувалися, але доходу не давали, виходили недо- їмки, дефіцити, запозичення, знову падіння ціни рубля і т.д. Негайно слід було приступити до перетворень» [11, с. 7]. У промисловості, на думку М.Х.Бунге, була потрібна «не стіль- ки матеріальна допомога, скільки встановлення кращого порядку че- рез видання законів, більш пристосованих до сучасного розвитку на- родного господарства» [8, с. 136]. Таким чином, можна стверджувати, що відсутність інституційного забезпечення розвитку підприємницт- ва, неврегульованість правового поля ринкових відносин компенсу- валася державними позиками й урядовою підтримкою. Державні за- мовлення та безоплатна передача в приватні руки казенних підпри- ємств обумовлювали подальше зростання державних видатків, бю- джетного дефіциту, стимулювали залучення неподаткових джерел для компенсації недоотриманих податків тощо. Практика урядового протекціонізму, що супроводжувалася зростанням державного боргу, підривала економічні основи всього народного господарства. М.Х.Бунге небезпідставно вважав, що розробка законодавства, адек- ватного ринковим умовам господарювання, дозволить краще органі- зувати роботу підприємств і визначити взаємну відповідальність всіх його учасників, зокрема власників, акціонерів і робітників. У свою 183 чергу, заборона надання пільгових кредитів з Державного банку на підставі окремих прохань в обхід існуючих загальних правил дозво- ляла правильно та економічно обґрунтовано організовувати як дер- жавний, так і приватний комерційний кредит. Особливою сферою уваги та підтримки уряду, а відтак і напря- мом державних видатків, було будівництво та експлуатація залізнич- ної мережі. Приватні залізничні товариства, які виникли під час залі- зничного буму в 60–70-х роках ХІХ ст., користувалися величезною державною фінансовою допомогою (адже вона виступила гарантом їх доходності). Це стало важким тягарем для казни. М.Х.Бунге вважав, що за наявності значної заборгованості залізничних товариств держа- ві слід ставити питання про експропріацію приватних залізниць. У 1880–1890-х роках розвиток державних запозичень у Російсь- кій імперії знаходився в тісному зв’язку з цілою низкою конверсійних операцій. У вітчизняній економічній літературі утвердилося тракту- вання конверсії в галузі державного кредиту як певних змін за умов запозичень на користь боржника, що полягають, здебільшого, у зни- женні відсотків, а також у новому способі погашення капіталу, в пе- ретворенні термінової позики на рентну тощо. Конверсії, здійснені у 1889–1894 рр., знизивши відсоток за державними позиками, дещо скоротили суму щорічних платежів казначейства за системою держа- вного кредиту. До того ж фінансове відомство, скориставшись сприятливими політичними відносинами між Російською імперією та Францією, дещо послабило залежність від берлінського грошового ринку: воно відкрило для російських цінних паперів багатий на капі- тали французький ринок. Проте загалом сума державного боргу зрос- ла. Наступні конверсії 1893–1894 рр. мали аналогічний характер і на- слідки. Квазіринковий, непродуктивний характер використання урядо- вих запозичень негативно відбивався на забезпеченні кредитами роз- витку промисловості. П.П.Мігулін указував на те, що процес утво- рення в Російській імперії промислових і комерційних банків, без яких жодна промисловість і торгівля неможливі, навмисно гальмува- вся. Уряд С.Ю.Вітте, на його думку, взагалі не розумів ролі кредиту в розвитку промисловості. В останнє десятиліття ХІХ ст. були спроби перетворити державний банк на промисловий. Це виявлялось у тому, що, всупереч статуту банку, ним було надано промислові кредити підприємствам, здебільшого ненадійним. Зазначені заходи не лише розладнали справи самого державного банку, а й призвели до втрати довіри до держави. Таким чином, на думку П.П.Мігуліна, державний кредит сприяв не підприємництву, а скоріше підприємцям. Відсут- 184 ність же промислового кредиту та недорозвиненість комерційного кредиту сприяла збереженню рутини та гальмувала промисловий роз- виток на основі ринкових відносин. «В епоху грюндерства для того, щоб нажити велетенські статки не потрібні ні гроші, ні знання, ні вміння, достатньо лише зв’язків з міністерством фінансів та іншими сильними світу цього, – писав економіст-історик у 1905 р., – але дай Бог, щоб ця епоха більше не повторювалась. Вона могла виникнути лише за повної безмовності суспільства та за повного свавілля все- владної бюрократії, яка робила, що хотіла» [15, с. 312–313]. Слід ви- знати, що ці слова вченого, що звучать як застереження, на жаль, не втратили своєї актуальності й нині. Отже, історико-критичний аналіз практики державного кредиту та фінансової політики, здійснений у працях вітчизняних дослідників, дозволяє зробити певні узагальнення. По-перше, державний кредит у Російській імперії не мав продуктивного застосування, кошти йшли здебільшого на підтримку поміщиків, які розорювались, і відшкоду- вання старих боргів. По-друге, розвиток промислового капіталізму супроводжувався політикою підтримки спекулятивних операцій, фік- тивних акціонерних товариств з боку уряду, тобто здійснювався за- хист інтересів крупного капіталу всупереч державно-господарським потребам. Без вільного ринку з усіма його атрибутами та інститутами промисловий розвиток був хитким та неефективним з точки зору народного господарства. По-третє, відсутність послідовної, продума- ної, обґрунтованої банківської політики, захоплення крайнощами призвели до руйнування старої системи державного кредиту і відсут- ності нової, ринкової системи промислового (комерційного та інвес- тиційного) кредиту. Важливою складовою дослідження процесу становлення та роз- витку фінансових інститутів ринкового господарства є критичний аналіз теоретичного відображення економічних явищ і тенденцій у тогочасній фінансовій думці. Як вказував відомий економіст-історик В.Ф.Левитський, історія, практика й теорія становлять частини єди- ного цілого – економічної науки [13, с. 1]. Значний внесок у розробку фінансової теорії зробив наш видатний співвітчизник М.Х.Бунге. У своєму фундаментальному дослідженні «Теорія кредиту» (1852), вче- ний-економіст наголошував на взаємозв’язку між кредитом і суспіль- ним відтворенням, доводив хибність теорії та шкідливість існуючої практики розширення кредитування за рахунок випуску асигнацій і банківських кредитних білетів. В економічній літературі того часу були поширені визначення із залученням етичних категорій. Зокрема, М.Х.Бунге пропонував до- 185 сить широке трактування кредиту як «виду обміну, у якому переда- ється цінність або послуга на віру до майбутньої винагороди» [4, с. 14]. Натомість професор Новоросійського (тепер – Одеського) уні- верситету Л.В.Федорович виключив поняття довіри, обов’язку тощо, як такі, що не належать до предмету економічних досліджень, і роз- глядав кредит як відносини на основі взаємної вигоди та відшкоду- вання. Тому, на його думку, примусове кредитування держави грома- дянами шляхом випуску державних кредитних білетів не можна вва- жати кредитом у строгому значенні цього слова. Вчений наголошу- вав: «Цілком ототожнювати примусові відносини з добровільними, навіть у сфері кредиту, неможливо. <...> Наслідки добровільних кре- дитних угод в цілому позитивно впливають на суспільне господарст- во: з їх допомогою переносяться цінності до осіб, які можуть знайти їм більш продуктивне застосування. Натомість наслідки примусової позики завжди шкідливі» [27, с. 251]. Критично оцінював економіст поділ кредитних угод на чисті, тобто добровільні, й вимушені, запро- понований німецьким вченим-економістом А.Вагнером. «Паперові гроші, – наголошував Л.В.Федорович, – будучи особливою формою державного боргового зобов’язання, зазвичай випливають із власне державних операцій на противагу банківським білетам, що є наслід- ком приватно-кредитних відносин» [27, с. 419]. З обґрунтуванням необхідності державного регулювання креди- тно-грошового обігу, який на той час означав емісійний характер ве- дення державних фінансів, виступив А.Я.Антонович. Учений доводив згубний вплив емісії на противагу організованому, впорядкованому державному кредиту. Найбільш повно концепція кредитно-грошового обігу А.Я.Антоновича викладена в його праці «Теорія паперово- грошового обігу і державні кредитні білети» (1883). Дослідник з’ясував основні відмінності банківських білетів та державних креди- тних білетів: по-перше, державні кредитні білети виникли не з під- приємств і не для підприємств; по-друге, кредитно-білетна система має здатність стискатись і розширюватись відповідно до потреби у міновому посереднику. Державні кредитні білети не мали такої елас- тичності. Доказом недосконалості державних кредитних білетів, на думку А.Я.Антоновича, було доповнення їх більш еластичними бан- ковими вкладними білетами й казначейськими білетами (серіями). Разом з тим, нееластичність грошової маси в умовах зростання на- родної заповзятості та сприятливого торгового балансу перешкоджа- ла знеціненню грошової одиниці. Дослідження кредиту та паперових грошей займає особливе мі- сце в теоретичному доробку професора Дерптського (тепер – 186 м. Тарту) університету, українця за походженням, О.М.Миклашевсь- кого. Історія асигнаційного обігу в Росії була темою його магістерсь- кої дисертації, частково напрацьований матеріал увійшов до моно- графії «Гроші» (1895). Важливою рисою теоретико-методологічних підходів ученого до проблем народного господарства і, зокрема, дер- жавних фінансів є інституціональний аспект [9]. Учений наголошував на тому, що в кредитних угодах завжди присутній елемент довіри й добровільного підкорення існуючому порядку. «Відносини осіб у су- часному господарстві, – вказував О.М.Миклашевський, – тісно пов’язані на ґрунті існуючих інституцій» [18, с. 455]. Цей момент ва- жливий не лише для розуміння функціонування кредиту як системи домовленостей, а й для з’ясування механізму інституційних перетво- рень при формуванні ринкового середовища. Держава, що існує на засадах права, наголошував учений-економіст, користується підтрим- кою наявних суспільних сил, тому економічні відносини спираються не на примус, а на звичку дотримуватися встановленого порядку, по- чуття обов’язку та довіри до уряду. Таким чином, соціальні інституції стають потужними економічними чинниками. На значення законодавства в регулюванні фінансових відносин між державою та громадянами вказував професор Новоросійського університету С.І.Іловайський. Вчений підкреслював, що розвиток правового забезпечення безпосередньо впливає на фінансове стано- вище держави [10]. Відтак, для ефективної урядової політики в галузі державних доходів і видатків важливо здійснювати не лише економі- чні, а й загальнодемократичні перетворення. Такої позиції дотриму- вався також І.І.Янжул, професор Московського університету, украї- нець за походженням. Аналізуючи причини успіху фінансових ре- форм в Англії, відомий вчений-фінансист наголошував на ролі полі- тичних товариств і громадських організацій, перевагах виборних за- конодавчих органів, що забезпечують можливості оприлюднення та втілення прогресивних проектів, залучення думки компетентних, але далеких від влади фахівців до обґрунтування та розробки реформ. Для цього необхідно, вказував він, «щоб відкрита ким-небудь істина обернулась на благо всіх громадян, отримала зовнішнє втілення, щоб влада побудувала у відповідності до неї ту загальнообов’язкову нор- му, яка повинна в майбутньому слугувати правилом поведінки одна- ково для можновладців і підлеглих» [32, с. IV]. Із позицій верховенства права та утвердження демократичних засад у суспільному житті визначав сутність фінансових відносин професор Харківського університету М.М.Алексєєнко. «Фінансова система держави, – вказував учений-економіст, – є сукупністю пози- 187 тивних юридичних норм, за якими держава, намітивши свої завдання, задля їх виконання, визначає способи користування джерелами на- родного доходу» [1, с. 11]. Таким чином, у працях українських еко- номістів утверджувалось принципове положення про те, що виріша- льне значення для фінансів мають не розмір доходів казни, не масш- таби урядових запозичень, а прозорість державної діяльності та під- вищення її ефективності. Для реалізації цих засад важливо розвивати відповідні суспільні інститути. В історії фінансів розвиток державного кредиту пов’язаний з обігом паперових грошей як сурогату, замінника повноцінних грошо- вих засобів. Характерною особливістю паперових грошей усіх часів, за рідкісним винятком, був їхній інфляційний характер. Розмежуван- ня емісії асигнацій, а пізніше – державних кредитних білетів, та випу- ску власне боргових зобов’язань держави, стосовно яких виконують- ся всі вимоги кредитного засобу, становило серйозну проблему та за- йняло тривалий період у вітчизняній історії та теорії фінансів. Факти- чно крапку в цьому питанні було поставлено лише після реформи 1861 р. Відтоді проблема покриття державних видатків і фінансуван- ня дефіциту бюджету перейшла в дещо іншу площину – площину ви- бору між трьома шляхами (а саме: додаткова емісія, посилення опо- даткування чи збільшення державного боргу). На думку М.І.Тугана-Барановського, урядові запозичення най- більш наочно оприявнюють різницю між продуктивним і грошовим капіталом. Коли держава здійснює позику, кредиторами виступають підприємці, що надають у розпорядження уряду необхідний грошо- вий капітал. Після того як одержану суму буде витрачено, капітал по- зикодавців зовсім не скорочується, хоча реальний продуктивний ка- пітал країни, в разі непродуктивного застосування коштів, зникає. Власники державних цінних паперів володіють правом присвоїти пе- вну частку додаткового продукту країни, проте непродуктивні видат- ки уряду не лише не примножили національного багатства, а навпаки, відволікли капітали від їх продуктивного застосування. Таким чином М.І.Туган-Барановський довів, що зростання державного боргу зо- всім не свідчить про збільшення реального капіталу країни, хоча на грошовому ринку облігації державної позики виступають таким са- мим капіталом, як і облігації чи акції промислових підприємств, що представляють продуктивний капітал у його речовій формі. Зростан- ня грошового позичкового капіталу, наголошував вчений, зовсім не тотожне зростанню продуктивного капіталу, воно може відбуватись під час застою й навіть за скорочення виробництва. Крім того, розпо- діл вільного капіталу, утвореного із заощаджень населення й не 188 пов’язаного з виробництвом, капіталу, що шукає застосування, є складним і важким процесом. Диспропорційність визначалась М.І.Туганом-Барановським основною причиною криз надвиробницт- ва, тісно пов’язаною з внутрішньою сутністю й суперечливістю капі- талістичного господарства [26, с. 192–193]. Аналізуючи видатки за зобов’язаннями уряду в 1903–1911 рр., П.Л.Кованько порівняв щорічні видатки по державному боргу Росій- ської імперії та провідних країн світу, зокрема Франції, Німеччини, Англії, Італії, Японії, США. Його висновки такі: «Російський держав- ний борг, хоча й посідає за абсолютними розмірами друге місце, не містить у собі нічого загрозливого для державного господарства. По- гано лише те, що одна частина цього боргу пішла на військові цілі, тобто на цілі з економічної точки зору непродуктивні, а інша частина – на будівництво залізниць, які досі не відшкодовують платежів за позиками. Не так небезпечний сам по собі державний борг, хоч би й у значних розмірах, як небезпечні марнотратство і невміння заключати позики на вигідних умовах» [12, с. 31]. Це зауваження варто й нині мати на увазі, особливо в контексті посилення негативних зовнішніх впливів глобалізованої фінансової системи на національні економіки. Видатки, пов’язані з обслуговуванням державного боргу, по- стійно зростали. Відомий український вчений-економіст, академік Всеукраїнської академії наук К.Г.Воблий, характеризуючи стан сус- пільних фінансів на початку ХХ ст., зазначав: «Найбільш важливу статтю фіскальних видатків становлять видатки за державними бор- гами. Вони виникали здебільшого внаслідок воєн, значно меншою мірою – внаслідок реформ, бюджетних дефіцитів» [5, с. 231]. Учений- економіст проілюстрував динаміку державного боргу такими цифра- ми: 1823 р. – 214 млн руб., 1861 р. – 1264 млн руб., 1886 р. – 4418 млн руб., 1906 р. – 8579 млн руб. Тобто, за вісімдесят років державний борг зріс більше як у сорок разів. Потужним стимулятором урядових запозичень у подальшому була Перша світова війна – до кінця 1917 р. борг досяг уже 40 млрд руб. Розміри відсотків, які сплачував уряд на- передодні війни, не перевищували 400 млн руб., а в 1917 р. ці платежі становили 1,5 млрд руб. [5, с. 232]. Варто відзначити, що для прове- дених у той час активних конверсійних операцій уряду було властиво прагнення, крім оптимізації державного боргу, забезпечити дотри- мання інтересів позикодавців. Це часом призводило до зниження ефективності конверсій, але значно зміцнювало довіру до держави. Таким чином, відбувалася інституціоналізація відносин держави зі своїми кредиторами. 189 У вітчизняній економічній літературі початку ХХ ст. тривала розробка теоретичних аспектів розвитку державного кредиту та дер- жавного боргу. Зокрема, було порушено проблему сутності та перс- пектив урядових запозичень з точки зору суспільного та приватного секторів економіки, адже зростання суспільного сектора економіки вимагало збільшення державних видатків. Було доведено, що, порів- няно з іншими джерелами (емісія, оподаткування), державний кредит був більш ефективним шляхом вирівнювання дисбалансу між фінан- совими потребами держави та наявними коштами [25]. Важливим ас- пектом теоретичного аналізу урядових запозичень був розгляд дер- жавного кредиту як різновиду фіскальних відносин. У працях провід- них українських економістів порушено питання перерозподільної фу- нкції державного кредиту. Зокрема було встановлено, що коло плат- ників податків, чиїм коштом сплачуються відсотки за державними запозиченнями, не співпадає з колом власників державних цінних па- перів та показано, що через виплату доходів по державних цінних па- перах і диференціацію населення йшов процес накопичення приват- них капіталів, стимулювалась акумуляція коштів у руках найбільш енергійних і заповзятливих – формувався клас підприємців, розвива- лося підприємницьке середовище. Водночас йшов процес капіталіза- ції доходів, а відтак – розвитку фінансового ринку. Висновки. Проведене ретроспективне дослідження теорії та практики державного кредиту в Україні (друга половина ХІХ – поча- ток ХХ ст.) дозволяє зробити такі висновки та узагальнення. 1. Історія державного кредиту в Російській імперії нерозривно пов’язана з традиційним пануванням казенно-феодальних устоїв. Становлення та розвиток теорії державного господарства та суспіль- них фінансів у ХІХ–ХХ ст. супроводжувалися постійною увагою до питань державного кредиту та державного боргу. 2. Починаючи з середини ХІХ ст., зростання суспільного сектора економіки вимагало постійного збільшення державних видатків. Українськими економістами (П.П.Мігулін, М.І.Туган-Барановський) обґрунтовано положення про те, що за умов технічної відсталості, ни- зького рівня обсягу виробництва та доходів державний кредит був більш ефективним, порівняно з іншими джерелами (додаткова емісія, посилення оподаткування), шляхом вирівнювання дисбалансу між фінансовими потребами держави та наявними коштами. Було розроб- лено теоретичні основи управління державним боргом і головні ме- ханізми боргової політики. 3. У дослідженнях М.Х.Бунге, В.Ф.Левитського, А.Я.Антонови- ча було розкрито процес становлення та розвитку кредитного госпо- 190 дарства, що зумовив зміну характеру фінансових відносин. Вітчизня- ні вчені-економісти (П.П.Мігулін, О.М.Миклашевський, К.Г.Воблий), проаналізувавши історію асигнаційних випусків та урядових запози- чень, трансформацію товарно-грошових відносин у систему грошово- кредитного обігу, сформулювали положення про сутність державного кредиту як форми позики, що передбачає дотримання відповідних вимог, а саме: повернення, строковість і платність. Разом з тим, було визначено специфіку урядових запозичень порівняно з іншими фор- мами кредиту, яка зумовлюється недобровільним характером держа- ви як корпоративного союзу (І.І.Янжул), розкрито роль законодавства та демократичних інститутів у забезпеченні ефективності фінансової системи взагалі та державного кредиту зокрема (М.М.Алексєєнко, М.Х.Бунге, С.І.Іловайський, К.К.Гаттенбергер, О.М.Миклашевський). В статье проанализирован вклад украинских ученых- экономистов второй половины ХІХ – начала ХХ ст. в историко- теоретическую разработку проблемы государственного кредита. Обосновывается положение о новаторских подходах отечественных ученых к трактовке банковской системы и правительственных за- имствований в контексте развития рыночных отношений. Ключевые слова: государственный кредит, теория финансов, долговая политика правительства, украинская экономическая мысль второй половины ХІХ – начала ХХ в. 1. Алексеенко М.М. Организация государственного хозяйничанья. – Харьков, 1870. – 91 с. 2. Андрущенко В.Л. Фінансова думка Заходу в ХХ столітті: Теоретична кон- цептуалізація і наукова проблематика державних фінансів. – Львів: Каме- няр, 2000. – 304 с. 3. Антонович А.Я. Теория бумажно-денежного обращения и государственные кредитные билеты. – Киев, 1883. – 262 с. 4. Бунге Н.Х. Теория кредита. – Киев, 1852. – 310 с. 5. Воблый К.Г. Начальный курс политической экономии: История, теория, финансы. – Киев, 1918. – 252; IV с. 6. Гаттенбергер К. Влияние русского законодательства на производитель- ность торгового банкового кредита. – Харьков, 1870. – 157 с. 7. Гринчуцький В.І., Козюк В.В. Державний борг як об’єкт теоретичного аналі- зу в економічній науці // Історія народного господарства та економічної думки України: Міжвід. зб. наук. праць. – Вип. 31–32 / Редколегія: Т.І.Дерев’янкін (відп. ред.) [та ін.]. – Київ, 2000. – С. 185–195. 8. Записка Н.Х. Бунге Александру ІІ «О финансовом положении России» / Публикация А.П.Погребинского // Исторический архив. – 1960. – № 2. – С. 132–143. 191 9. Злупко С.М., Небрат В.В. Розвиток інституціональних засад в монетарній теорії О.Миклашевського // Економіка України. – № 12. – 2005. – С. 73–81. 10. Иловайский С.И. Определение, содержание и значение науки финансового права в связи с кратким очерком финансового положения главнейших го- сударств. – Одесса, 1887. – 16 с. 11. Кованько П.Л. Главнейшие реформы, проведенные Н.Х.Бунге в финансо- вой системе России: Опыт критической оценки деятельности Н.Х.Бунге как министра финансов (1881–1887 гг.). – Киев, 1901. – 448 с. 12. Кованько П.Л. Государственные расходы России по предметам назначения за 1903–1911 гг.: Финансово-статистический очерк с 15 диаграммами. – Киев, 1911. – 67 с. 13. Левитский В.Ф. История политической экономии в связи с историей хозяй- ственного быта. – Харьков, 1914. – 493 с. 14. Лортикян Э.Л. История экономики и экономической мысли Украины. Эво- люция рыночной экономики. – Харьков: Консум, 2004. – 360 с. 15. Мигулин П.П. Возрождение России. – Харьков, 1910. – 500 с. 16. Мигулин П.П. Русский государственный кредит (1769–1899 гг.). Том 1: Опыт историко-критического обзора. – Харьков, 1899. – IV; 606; XII с. 17. Мигулин П.П. Наша банковая политика (1729–1903). – Харьков, 1904. – 440 с. 18. Миклашевский А.Н. Деньги. Опыт изучения положений экономической те- ории классической школы в связи с историей денежного вопроса. – Моск- ва, 1895. – 729 с. 19. Небрат В.В. Українська фінансова думка другої половини ХІХ – початку ХХ століть. – К.: Ін-т екон. та прогнозув., 2007. – 224 с. 20. Новікова І.Е. Формування вітчизняної банківської системи у другій поло- вині ХІХ ст. (структура та функціональне призначення) // Історія народного господарства та економічної думки України: Зб. наук. праць. – Вип. 39–40 / Редколегія: Т.І.Дерев’янкін (відп. ред.) [та ін.]. – Київ, 2007. – С. 172–180. 21. Орлова О.О. Деякі аспекти організації бюджетної системи Російської імпе- рії (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) // Історія народного господарства та еко- номічної думки України: Зб. наук. праць. – Вип. 37–38 / Редколегія: Т.І.Дерев’янкін (відп. ред.) [та ін.]. – Київ, 2005. – С. 192–197. 22. Сайкевич О.Д. Українські економісти другої половини ХІХ – початку ХХ ст. про необхідність та конкретні форми державного регулювання рин- кової економіки // Історія народного господарства та економічної думки України: Міжвід. зб. наук. праць. – Вип. 31–32 / Редколегія: Т.І.Дерев’янкін (відп. ред.) [та ін.]. – Київ, 2000. – С. 195–204. 23. Степанов В.Л. Н.Х.Бунге: Судьба реформатора. – М.: Изд-во «РОССПЕН», 1998. – 398 с. 24. Толстов Р.Д. З історії грошової реформи 1895–1897 рр. в Російській імперії // Історія народного господарства та економічної думки України: Міжвід. зб. наук. праць. – Вип. 31–32 / Редколегія: Т.І.Дерев’янкін (відп. ред.) [та ін.]. – Київ, 2000. – С. 40–47. 25. Туган-Барановский М.И. Военные займы в теоретическом освещении / Во- енные займы. Сб. статей / Под общ. ред. М.И.Туган-Барановского. – Петро- град, 1918. – С. 5–25. 192 26. Туган-Барановский М.И. Промышленные кризисы. Очерк из социальной истории Англии / Отв. науч. ред. Т.И.Деревянкин. – К.: Наук. думка, 2004. – 368 с. 27. Федорович Л.В. Теория денежного и кредитного обращения. – Одесса, 1888. – 626 с. 28. Фещенко В.М. Дослідження проблем становлення та розвитку ринкового господарства в працях економістів України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – К.: КНЕУ, 2003. – 187 с. 29. Ходченко О.В. Вплив західної економічної думки на ліберальні реформи в кредитній системі Росії та України в другій половині ХІХ ст. // Історія на- родного господарства та економічної думки України: Зб. наук. праць. – Вип. 39–40 / Редколегія: Т.І.Дерев’янкін (відп. ред.) [та ін.]. – Київ, 2007. – С. 79–92. 30. Ходченко О.В. З історії формування кредитної системи Російської імперії (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) // Історія народного господарства та економічної думки України: Зб. наук. праць. – Вип. 37–38 / Редколегія: Т.І.Дерев’янкін (відп. ред.) [та ін.]. – Київ, 2005. – С. 179–192. 31. Энциклопедический словарь. Том XVI-А / Под ред. Ф.Брокгауза, И.Эфрона. – С.-Петербург, 1895. – 962 с. 32. Янжул И. Как англичане критикуют свои государственные расходы. – С.-Петербург, 1908. – 167 с. Одержано 15.12.2008. УДК 330.8:330.564(477) Л.П. Горкіна ВІД М. БУНГЕ ДО М. ТУГАНА-БАРАНОВСЬКОГО: ЕВОЛЮЦІЯ ПОГЛЯДІВ НА ТЕОРІЮ РОЗПОДІЛУ Стаття присвячена порівняльній характеристиці поглядів на проблему розподілу (доходів) М.Бунге, який очолював ліберальний на- прям економічної теорії, та М.Тугана-Барановського, що став прові- дником її соціального напряму; виявленню важливих рис еволюції нау- кової економічної думки в Україні та Росії в останній третині XIX – на початку XX ст., які відбили погляди цих видатних економістів. Ключові слова: розподіл доходів, теорія розподілу, М. Бунге, М. Туган-Барановський, українська економічна думка другої половини ХІХ – початку ХХ ст. © Л.П. Горкіна, 2008 ISSN 0320-4421. Історія нар. госп-ва та екон. думки України. 2008. Вип. 41. 193
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-9397
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	0320-4421
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-01T08:04:13Z
publishDate	2008
publisher	Державна установа "Інститут економіки та прогнозування НАН України"
record_format	dspace
spelling	Небрат, В.В. 2010-06-30T14:14:36Z 2010-06-30T14:14:36Z 2008 Ретроспективний аналіз практики урядових запозичень та розробка теорії державного кредиту в українській економічній думці другої половини XIX – початку XX ст. / В.В. Небрат // Історія народного господарства та економічної думки України. — 2008. — Вип. 41. — С. 174-193. — Бібліогр.: 32 назв. — укp. 0320-4421 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/9397 330.8:336.27(477) У статті проаналізовано внесок українських вчених-економістів другої половини ХІХ – початку ХХ ст. в історико-теоретичну розробку проблеми державного кредиту. Обґрунтовується положення про новаторські підходи вітчизняних учених до трактування банківської системи та урядових запозичень у контексті розвитку ринкових відносин. В статье проанализирован вклад украинских ученых-экономистов второй половины ХІХ – начала ХХ ст. в историко-теоретическую разработку проблемы государственного кредита. Обосновывается положение о новаторских подходах отечественных ученых к трактовке банковской системы и правительственных заимствований в контексте развития рыночных отношений. The article analyzed the contribution of Ukrainian scientists, economists second half of XIX – early XX century. in historical and theoretical development of the problem of public credit. Substantiate the position of the innovative approaches to the treatment of domestic scientists banking system and government borrowing in the context of the development of market relations. uk Державна установа "Інститут економіки та прогнозування НАН України" Історія економічної думки Ретроспективний аналіз практики урядових запозичень та розробка теорії державного кредиту в українській економічній думці другої половини XIX – початку XX ст. Ретроспективный анализ практики правительственных заимствований и разработка теории государственного кредита в украинской экономической мысли второй половины XIX – начала XX вв. Retrospective analysis of governmental practice and theory borrowing public credit in Ukrainian economic thought the second half of XIX – early XX centuries Article published earlier
spellingShingle	Ретроспективний аналіз практики урядових запозичень та розробка теорії державного кредиту в українській економічній думці другої половини XIX – початку XX ст. Небрат, В.В. Історія економічної думки
title	Ретроспективний аналіз практики урядових запозичень та розробка теорії державного кредиту в українській економічній думці другої половини XIX – початку XX ст.
title_alt	Ретроспективный анализ практики правительственных заимствований и разработка теории государственного кредита в украинской экономической мысли второй половины XIX – начала XX вв. Retrospective analysis of governmental practice and theory borrowing public credit in Ukrainian economic thought the second half of XIX – early XX centuries
title_full	Ретроспективний аналіз практики урядових запозичень та розробка теорії державного кредиту в українській економічній думці другої половини XIX – початку XX ст.
title_fullStr	Ретроспективний аналіз практики урядових запозичень та розробка теорії державного кредиту в українській економічній думці другої половини XIX – початку XX ст.
title_full_unstemmed	Ретроспективний аналіз практики урядових запозичень та розробка теорії державного кредиту в українській економічній думці другої половини XIX – початку XX ст.
title_short	Ретроспективний аналіз практики урядових запозичень та розробка теорії державного кредиту в українській економічній думці другої половини XIX – початку XX ст.
title_sort	ретроспективний аналіз практики урядових запозичень та розробка теорії державного кредиту в українській економічній думці другої половини xix – початку xx ст.
topic	Історія економічної думки
topic_facet	Історія економічної думки
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/9397
work_keys_str_mv	AT nebratvv retrospektivniianalízpraktikiurâdovihzapozičenʹtarozrobkateorííderžavnogokredituvukraínsʹkíiekonomíčníidumcídrugoípolovinixixpočatkuxxst AT nebratvv retrospektivnyianalizpraktikipravitelʹstvennyhzaimstvovaniiirazrabotkateoriigosudarstvennogokreditavukrainskoiékonomičeskoimyslivtoroipolovinyxixnačalaxxvv AT nebratvv retrospectiveanalysisofgovernmentalpracticeandtheoryborrowingpubliccreditinukrainianeconomicthoughtthesecondhalfofxixearlyxxcenturies

Ретроспективний аналіз практики урядових запозичень та розробка теорії державного кредиту в українській економічній думці другої половини XIX – початку XX ст.

Репозитарії

Схожі ресурси