Іван Франко — дослідник неказкової фольклорної прози
У статті представлено комплексний аналіз здобутків
 І. Франка на ниві наукового осягнення жанрів неказкової
 фольклорної прози (легенди, перекази та оповідання). Розглянуто різні аспекти пошуків дослідника у зазначеній царині: дефініція, диференціація, походження, тенденції розвитку...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Народознавчі зошити |
|---|---|
| Дата: | 2012 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут народознавства НАН України
2012
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/94768 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Іван Франко — дослідник неказкової фольклорної прози / С. Пилипчук // Народознавчі зошити. — 2012. — № 4 (106). — С. 622-633. — Бібліогр.: 18 назв. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860256955787902976 |
|---|---|
| author | Пилипчук, С. |
| author_facet | Пилипчук, С. |
| citation_txt | Іван Франко — дослідник неказкової фольклорної прози / С. Пилипчук // Народознавчі зошити. — 2012. — № 4 (106). — С. 622-633. — Бібліогр.: 18 назв. — укp. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Народознавчі зошити |
| description | У статті представлено комплексний аналіз здобутків
І. Франка на ниві наукового осягнення жанрів неказкової
фольклорної прози (легенди, перекази та оповідання). Розглянуто різні аспекти пошуків дослідника у зазначеній царині: дефініція, диференціація, походження, тенденції розвитку та особливості побутування, функціональні потенції,
художньо-виражальний арсенал, принципи фіксації та публікації, рецепція у контексті споріднених уснословесних
генологічних одиниць. Наголошено на низці продуктивних
ідей ученого, зокрема акцентовано на успішній апробації у
студіях сучасних фольклористів Франкових засадничих положень щодо вивчення народного оповідного репертуару.
The article has presented a complex analytical study of I. Franko’s
achievements in scientific conceptualization of non-fairy
folkloristic prose genres ( as legends, fables and stories). Different
aspects of scholar’s research-works in the mentioned
fields have been considered, as definitions, differentiations, origins,
developmental tendencies and peculiarities of their occurrence,
functional potentialities, means of artistic and expressive
expressiveness, principles of recording and publication as well
as receptions of those in the context of relative ethnological
units. Especial attention has been paid to a number of Franko’s
productive ideas that came through, in particular, quite successful
checks as for his fundamental principles used by modern
folklorists in studies on folk narrative stock
В статье представлен комплексный анализ достижений
И. Франко в области научного объяснения жанров несказочной фольклорной прозы (легенды, предания и рассказы). Рассмотрены разные аспекты поисков исследователя
в отмеченной области: дефиниция, дифференциация, происхождение, тенденции развития и особенности бытования, функциональные возможности, художественно-выразительный
арсенал, принципы фиксации и публикации,
восприятие в контексте родственных фольклорных генологических единиц. Отмечен ряд производительных идей
ученого, в частности подчеркнута успешная апробация в
исследованиях современных фольклористов основоположных положений И. Франко относительно изучения народного повествовательного репертуара.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:50:20Z |
| format | Article |
| fulltext |
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (106), 2012
Жанри фольклорної прози (особливо неказко-
вої) досить пізно стали об’єктом пильного
зацікавлення науковців. Чітке усвідомлення необ-
хідності дослідження, збагнення значного евристич-
ного потенціалу творів фольклорної прози з’явилося
у другій половині ХІХ ст. Щоправда, попри зро-
зуміння актуальності та нагальності такого типу
праць, українська фольклористика тривалий час не
могла запропонувати значної кількості якісно вико-
наних студій, які давали різноаспектний аналітич-
ний розбір народних легенд, переказів і оповідань.
Одним із перших, хто розпочав теоретичне обґрун-
тування доконечності таких студій і власною науко-
вою практикою демонстрував фаховий розбір про-
зових жанрів усної словесності, був Іван Франко.
Дослідження неказкової фольклорної прози стало
невід’ємним компонентом фольклористичних сту-
дій ученого. Він належав до невеликої когорти тих
науковців, які з належним рівнем теоретичної аргу-
ментації підійшли до вивчення цього важливого сег-
мента усної словесності. Франко спрямовував зу-
силля на публікацію легенд, переказів і оповідань,
їх систематичне уведення у науковий обіг, при цьо-
му намагався давати належний коментар до опри-
явлених зразків, артикулюючи перспективні напря-
ми студіювання матеріалу та частково вирішуючи
задекларовані проблеми.
У статті «Огляд праць над етнографією Галичи-
ни», мовлячи про тенденції розвитку фольклорис-
тичних зацікавлень у першій половині ХІХ ст.,
І. Франко з прикрістю констатував, що систематич-
но в поле дослідницької уваги потрапляли народні
пісні, а фольклорну прозу «полишано на боці» [15,
с. 265]. Лише в 60-х рр., зауважує учений, почина-
ють, хоч ще й дуже мляво, заповнювати цей важли-
вий компонент уснословеснознавства. Зокрема, з
помітніших галицьких видань автор «Огляду» зга-
дує збірку «Bajki, fraszki, podania, przysłowia i pieśni
na Rusi» «історика-дилетанта» Садока Баронча з
1863 р., основу якої склали «оповідання, казки,
анекдоти та приповідки» [15, с. 265]. Щоправда, з
наукового погляду видання мало мінімальну вартість,
адже пропонувало матеріал «записаний з пам’яті і
перекладений на польську мову» [15, с. 265]. До
слова мовити, на недостатній опрацьованості неказ-
кової фольклорної прози, зокрема легенд, наголошу-
вав і М. Грушевський, твердячи, що тривалий час
велика «байдужість виявлялась до… легендарної
творчості, що старалась опанувати релігійні мотиви, © С. ПИЛИПЧУК, 2012
Святослав ПИЛИПЧУК
ІВАН ФРАНКО —
ДОСЛІДНИК НЕКАЗКОВОЇ
ФОЛЬКЛОРНОЇ ПРОЗИ
У статті представлено комплексний аналіз здобутків
І. Фран ка на ниві наукового осягнення жанрів неказкової
фольклорної прози (легенди, перекази та оповідання). Роз-
глянуто різні аспекти пошуків дослідника у зазначеній ца-
рині: дефініція, диференціація, походження, тенденції роз-
витку та особливості побутування, функціональні потенції,
художньо-виражальний арсенал, принципи фіксації та пу-
блікації, рецепція у контексті споріднених уснословесних
генологічних одиниць. Наголошено на низці продуктивних
ідей ученого, зокрема акцентовано на успішній апробації у
студіях сучасних фольклористів Франкових засадничих по-
ложень щодо вивчення народного оповідного репертуару.
Ключові слова: неказкова фольклорна проза, легенда,
оповідання, переказ, диференціація, дефініція, апокрифіч-
на література, чудесний елемент, історизм.
623іван Франко — дослідник неказкової фольклорної прози
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (106), 2012
піддані церковними і нецерковними кругами, які про-
водили між народну масу той різнородний синкре-
тичний релігійно-легендарний матеріал, що збирав-
ся на Україні» [4, с. 6—7].
У 70-х рр., коли на фольклористичну ниву ви-
йшла ціла когорта нових трудівників, уснословесна
проза почала здобувати щораз більший плацдарм:
з’явилося усвідомлення нагальності збирання і сту-
діювання цієї вельми багатої ділянки народної твор-
чості, у нечисленних фахових виданнях помітними
стали публікації окремих зразків. Окрім видатних
фольклористів, які мали якнайширше коло науко-
вих інтересів, з’явилося чимало не дуже знаних ді-
ячів, що працювали у вузькому річищі вивчення од-
ного жанру, чи однієї теми (фіксація та теоретичне
осмислення). До числа тих, хто зосередив зусилля
на збиранні західноукраїнських «заг локальних»
(народних прозових неказкових творів) Франко за-
числив Сабата та Г. Нікоровича.
Розгорнуту публікацію українського легендового
матеріалу Франко розглядав як важливий крок для
провадження якісних досліджень, адже був переко-
наний, і, зрештою, доводив фактами, що аналітич-
ний розбір українських зразків проллє нове світло
на вирішення питання встановлення втрачених пер-
шоджерел, міжнародної мандрівки відомих мотивів,
принципів їх національної рецепції, ідеологічного пе-
реформатування підставових творів.
Відчуваючи визрілу потребу фіксації народних
оповідних жанрів, особливо легенд, Франко докла-
дав максимум зусиль, аби консолідувати змагання
незначного числа небайдужих. Для налагодження
конструктивного діалогу учений використовував різ-
ні засоби: це і систематичні звернення на шпальтах
популярних часописів, і аргументовані «напучуван-
ня» в усних бесідах із зацікавленою молоддю, і на-
полегливі листовні нагадування друзям і колегам. У
Франковому епістолярії знаходимо чимало прохань
«достачати» оригінальні записи фольклорної про-
зи. У листі до Уляни Кравченко (січень 1895 р.) у
період інтенсивної праці над журналом «Житє і сло-
во» він писав: «Чи Ви не могли б мені з уст своїх
знайомих селян і селянок записати дещо до рубри-
ки «Із уст народу»? Особливо до відділу легенд по-
жадано б мені було якнайбільше причинків…» [16,
т. 49, с. 14]. Таких «пожадань» було чимало. При-
міром, у епістолі до М. Рошкевич ще від 14 серпня
1878 р. знаходимо схоже прохання: «Найліпше,
якби-сте позаписували слово в слово оповідання де-
яких жінок про власне життя (Анни або др.) так
само про господарювання їх, про бійки, одним сло-
вом про тисячні дрібні факти щоденного сільського
життя. Записуйте, кілько мож, власними словами
оповідаючи і все без розбору, — най вам ніякий
факт не видається пустим або мало вартним: імен-
но не раз найменший факт, найменша фраза може
бути цінним матеріалом до психології і судженнях о
речах у люду» [16, т. 48, с. 100].
Франкове усвідомлення доконечної потреби роз-
ширити «залоговий капітал» легенд через їх систе-
матичну публікацію остаточно подолало статус де-
кларативного після того, як дослідник органічно увів
чимало нових зразків у рубрику «Із уст народа» на
сторінках «Житя і слова» 1. Фольклористичну стра-
тегію Франка логічно було продовжено у виданнях
Етнографічної комісії НТШ. За діяльної участі го-
лови комісії невтомний В. Гнатюк упорядкував два
томи «Галицько-руських народних легенд», що по-
бачили світ як ХІІ і ХІІІ томи (загалом 440 зразків)
«Етнографічного збірника». До речі, до першого тому
корпусу В. Гнатюка увійшло чотири Франкові запи-
си. У передмові до видання тридцяти однорічний
фольклорист, підкреслюючи діяльну участь старшо-
го колеги у підготовці збірника, писав: «…Вважаю
також своїм обов’язком зложити щиру подяку д-ру
Ів. Франкови не тільки за користованє його бібліо-
текою, але й за цінні вказівки та ради, які він часто
уділяв мені» [3, с. ХІ].
У «Відозві до збирачів фольклору» 1904 р. Фран-
ко, звертаючись до кореспондентів, які мали намір
записувати народні легенди, висловлював клопотан-
ня ретельно простудіювати згадані томи «Етногра-
фічного збірника», аби декілька разів не дублювати
аналогічний матеріал, а звертати увагу виключно на
нові зразки. Загалом, Франко наполегливо скеро-
вував усіх небайдужих до «справи збереження усно-
1 Аналізуючи Франкові записи народних легенд на сто-
рінках «Житя і слова», В. Сокіл запропонував класи-
фікувати їх на такі тематичні групи: «1) про створення
світу («Бог і біда», «Спірка Бога з чортом при творенню
світа»); 2) про тварин, де пояснюється їх походження чи
особливості («Відки взялися пчоли», «Чому каня просить
дощу»); 3) про всесвітній потоп («О потопі і однорозі»);
4) про Ісуса Христа і святих («Ще дещо про Христові
муки», «Святий Валентій» та ін.)» [13, с. 958].
Святослав ПИлИПЧУк624
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (106), 2012
словесного скарбу докладно ознайомитися із осно-
вними працями на полі фіксації та коментування на-
родної легендової літератури».
Під час аналізу текстів легенд Франко покликав-
ся на авторитетні видання «Труды этнографическо-
статистической экспедиции в Западнорусский край»
(т. І) П. Чубинського та «Малорусские народные
предания и рассказы» М. Драгоманова, залучав пра-
ці інших фольклористів. Звернення до студій попе-
редників у Франка не випадкове, адже він вважав,
що кожен учений зобов’язаний повною мірою вра-
хувати досвід старших колег, обміркувати їхні ідеї,
вивчити той матеріал, який вони ввели у широкий
обіг, а вже тоді вибудовувати власні концепції тео-
ретичного осмислення жанру, випрацьовувати мето-
дику якісної публікації «свіжих» зразків чи невідо-
мих варіантів популярних творів.
Спостереження І. Франка щодо принципів класи-
фікації неказкової фольклорної прози чимало дослід-
ників визнавало новаторськими, такими, що розпо-
чали новий етап осмислення народної епіки. Учений
запропонував перехід від недосконалого предметно-
тематичного до нового розподілу «за літературними
формами». Попередній предметно-тематичний кри-
терій, як зазначив В. Давидюк, «був прийнятним на
зорі фольклористики, коли головне завдання поляга-
ло у фіксації матеріалу. Тому він цілком задовольняв
тогочасні потреби» [6, с. 17—18]. Наприкінці
ХІХ ст. розпочався новий етап розвитку науки про
фольклор, який був зорієнтований не лише на фікса-
цію уснословесних матеріалів, а й передбачав його
наукову оцінку, ґрунтовне теоретичне вивчення.
Франко один із перших відчув потребу зміни орієн-
тирів і долучився до активних перетворювальних про-
цесів у напрямку збагнення секретів народної твор-
чості, пропонував зразки якісно нових студій, закла-
даючи підвалини молодої науки фольклористики.
Авторитетні науковці доречно наголошують, що
саме Франкові належить провідна роль у вироблен-
ні зрозумілих критеріїв розмежування легенд, пере-
казів і народних оповідань. Чітко вловлені своєрід-
ні жанрові ознаки генологічних одиниць неказкової
фольклорної прози Франко неодноразово артику-
лював у своїх працях, де засвідчував проникливе ро-
зуміння концептуальної різниці між творами з обся-
гу народної оповідної літератури. Глибоке проник-
нення у внутрішню сутність цих жанрів можна
пояснити не тільки філігранною технікою теоретич-
ного збагнення досліджуваного матеріалу, а й бага-
толітнім практичним досвідом ученого, який систе-
матично записував прозові форми народного слова,
спостерігав і «відчував» контекст їх побутування,
розмірковував над об’єктивними критеріями упоряд-
кування і систематизації різноформатних зразків.
Така органічна єдність теоретичного та практично-
го «сканування» фольклорного матеріалу у дослід-
ницькому арсеналі Франка максимально сприяла
формулюванню виважених, підкріплених перекон-
ливими аргументами, думок щодо жанрової приро-
ди зразків неказкової фольклорної прози. Непооди-
нокі заяви сучасних дослідників (Р. Кирчів, М. Чор-
нопиский, В. Сокіл та ін.) про те, що ті засадничі
принципи розмежування легенд, переказів і опові-
дань, які запропонував ще наприкінці ХІХ ст. голо-
ва Етнографічної комісії НТШ, і досі не втратили
актуальності та значущості, є промовистим свідчен-
ням проникливості Франка-фольклориста.
Дещо глибше аналізуючи пропоновані механізми
диференціації народної оповідної літератури, В. Со-
кіл наголосив на тому, що для Франка центральним
розмежувальним критерієм між легендою та пере-
казом був не лише ступінь достовірності, який, зре-
штою, надзвичайно важко встановити, а й те, що ле-
генда відображає «християнські вірування» у фор-
маті дивовижних оповідей, перекази ж є «на родними
творами про історичні особи, події, місцевості неза-
лежно від міри домислу» [13, с. 956].
Російський дослідник К. Чистов, підкреслюючи
труднощі розмежування жанрів фольклорної прози,
відзначив, що намагання науковців навести лад у цьо-
му питанні призвели до того, що «склався специфіч-
ний розрив між теоретичною і практичною (дескрип-
тивною) системами диференціації жанрів» [18, с. 44].
Власне Франко належав до небагатьох, що ще за-
довго до появи численних теоретичних інтерпретацій
у питанні диференціації неказкової фольклорної про-
зи, намагався подолати цей «розрив» і максимально
достосувати рефлексії науковців до практичного до-
свіду жанроподілу у «живій традиції».
У різноформатних дослідженнях (від енциклопе-
дичного визначення до розлогої монографічної сту-
дії) про народну легенду автори завжди наголошу-
ють на фантастичному елементі, який наскрізно про-
низує твори цієї формації, і є вагомим аргументом
625іван Франко — дослідник неказкової фольклорної прози
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (106), 2012
під час їх жанрового означення. Наприклад, автор
вступної статті до книги «Легенди та перекази» із
серії «Українська народна творчість» О. Дей зазна-
чав, що «критерієм визначення жанрової приналеж-
ності прозових творів… є ступінь достовірності зо-
бражень, характер відношень до дійсності, або, ін-
шими словами, питома вага істинного, реального,
можливого чи, навпаки, — вигаданого, фантастич-
ного й неймовірного. Перше є атрибутивною домі-
нантою переказу, друге — легенди» [7, с. 7]. Фран-
ко також запевняв, що елемент чудесного належить
до обов’язкових атрибутів легендового репертуару.
Попри те, що учений визнавав домінуючу роль ви-
гадки 2 у легендах, він досить несподівано розгортав
дискусію про їх історизм і переконував, що зразки
жанру цілком реально розглядати як «історичні до-
кументи», щоправда не забув при цьому зазначити,
що «робиться се в іншім значенні і в іншій мірі, ніж
з іншими документами» [16, т. 34, с. 21]. І далі, роз-
шифровуючи оте «інше значення» й «іншу міру», пи-
сав: «Вона [легенда. — С. П.] свідчить про певні
вірування, певні етичні чи духовні ідеали, часто лише
про існування певної традиції в якімось краю або пев-
ної тенденції в якійсь верстві або суспільстві. Вона —
документ, написаний таємним образовим письмом,
виробленим і усвяченим віками, яка дуже часто зна-
чить зовсім не те, що показує текст, читаний бук-
вально» [16, т. 34, с. 21]. Відтак, за Франком, пра-
вильне прочитання «укритого змісту» легенди вима-
гає належної підготовки, оволодіння законами і
правилами «таємного образового письма». Адже не-
рідко навіть дуже кваліфікованим дослідникам
складно виокремити елементи історичної правди,
яких, як писав М. Грушевський, «важко домацати-
ся під густим покровом легенди», які «не могли про-
битися через густі парості, що покрили дійсні факти
і заслонили їх далеко привабливішими і вибагливі-
шими подробицями» [5, с. 244].
Франко вивчав легенди з досить виразним істо-
ричним підґрунтям, які, щоправда, під тиском фан-
2 Цікаві спостереження щодо сутності вигадки у легендах
висловив вже згадуваний К. Чистов. Учений зазначив,
що у зразках жанру «вона [вигадка. — С. П.] не есте-
тична за своєю природою і розвивається не відносно
довільно, як у казці, а завжди прямо пов’язана з певним
колом і рівнем історичних, космогонічних, релігійних чи
якихось інших уявлень» [18, с. 44].
тастики жанру дещо втратили первісно закладений
інформативний заряд. В об’єктиві наукової уваги до-
слідника опинялися легендові матеріали часів Хмель-
ниччини. Їх учений студіював максимально ретель-
но, аби не повторювати помилок попередників, що
брали за чисту монету повідомлення, обійняті фан-
тастичним серпанком. З аналогічною проблемою
стикнувся М. Грушевський. З’ясовуючи особливос-
ті постання історичних легенд періоду визвольних
змагань ХVІІ ст., автор «Історії України-Руси»
спробував збагнути, які культурні напластування
брали участь у їх формуванні. З цього приводу у
статті «Одна з легенд Хмельниччини. Хмельниць-
кий і Линчаївці» він писав: «Памфлет і сатира, па-
негірик і повний пієтизму апотеоз, народна поезія і
псевдонауковий домисел, псевдокласичний риторизм
і чисто літературна, романтична творчість доносили
і докладали ріжні подробиці до сеї півреальної істо-
рії і в результаті заплели дійсну Хмельниччину та-
кою густою сіткою ріжнобарвних легендарних по-
дробиць, що під нею зблідла і відступила на другий
план далеко менш ефектна, далеко не така роман-
тична дійсна історія» [5, с. 244].
Франко слушно дорікав тим дослідникам, які під
час вивчення легенд не ставили перед собою найваж-
ливішого питання: наскільки аналізовані твори «дій-
сна історія, а наскільки легенда» [16, т. 37, с. 144].
«Брати на віру» інформацію із легенд, на думку
Франка, означає далеко відбігти від істини, втрати-
ти будь-яке раціональне зерно досліду. Приміром,
досить критично відгукнувся львівський учений про
дослідження Г. Бараца «Повести и сказания древ-
нерусской письменности, имеющее отношение к ев-
реям и еврейству», який легендовий матеріал сприй-
мав як беззаперечні історичні свідоцтва і не мав жод-
ного сумніву у його правдивості. Така безкритичність
у використанні джерел, особливо з поля усної сло-
весності, не імпонувала Франкові, викликала цілком
зрозумілий спротив, що знаходив завершений вер-
бальний вираз у дошкульних рецензіях, статтях, при-
нагідних висловлюваннях тощо.
Франко спостеріг, що нерідко цілий комплекс ле-
генд з історичною підосновою формується довкола
однієї визначної постаті, яка мала значний вплив на
суспільство. Одним із центральних персонажів до-
сить розлогого циклу легенд був гуцульський герой
Лук’ян Кобилиця. Коментуючи уснословесну тра-
Святослав ПИлИПЧУк626
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (106), 2012
дицію про цього уродженця Буковини, дослідник за-
значав: «…Сам гуцульський народ звеличав його
пам’ять у піснях і не забув його імені й досі, на-
в’язуючи до нього різні легенди…» [16, т. 47,
с. 249]. Низкою народних легенд та оповідань
Фран ко покористувався під час написання розвідки
«Лук’ян Кобилиця. Епізод з історії Гуцульщини в
першій половині ХІХ в.».
Легенди, що стали невід’ємним елементом народ-
ної оповідної традиції, нерідко виходили із книжних
джерел. З цього приводу І. Франко писав, що ближ-
чий огляд багатьох творів підтверджував: «…Леген-
ди виявлялися звичайно переробками інших, часто
втрачених, високохудожніх або взагалі в історії лі-
тератури цінних творів, які постали далеко, мандру-
вали з краю до краю, від народу до народу» [16,
т. 29, с. 281]. Як добрий знавець давньої літерату-
ри І. Франко спрямовував дослідницьку увагу на
з’ясування отої книжної основи для багатьох зраз-
ків уснословесних легенд, водночас висвітлював, на-
скільки і як саме трансформувалися у народній сві-
домості їх популярні сюжети, що саме інспірувало
перекроювання первісної форми відомих творів. Роз-
гортання цього питання не випадкове, адже І. Фран-
ко вже у дефініції жанру заклав алгоритм власних
дослідницьких інтенцій у царині студіювання народ-
них легенд. Він вважав, що легенди «…усі без ви-
ємка, виплоди не нашого национального ґрунту, а
переняті нашим людом з літератури християнської,
біблійної, легендової [йдеться про так звану книж-
ну легенду. — С. П.] та єретицько-апокрифічні,
хоча досить часто являються в переробках, докона-
нім на нашім національнім ґрунті під різнородними
впливами культурно-історичними» [17, с. 1]. Дослід-
ник у декларативних заувагах та розгорнутих аналі-
тичних студіях цілеспрямовано налаштовував своїх
колег на осягнення того багатого культурного плас-
ту, з якого викристалізувався один із найпопулярні-
ших жанрів фольклорної прози.
Водночас Франко неодноразово говорив про ви-
разний відбиток національного духу, його присут-
ність навіть у тих жанрах, ареал поширення яких
має загальноєвропейський чи загальносвітовий ви-
мір. Відтак, він абсолютно погоджувався із мірку-
ваннями Гедоза, який у рецензії на французький пе-
реклад збірки болгарських легенд, що його здійсни-
ла Лідія Шишманова (дочка М. Драгоманова),
підкреслив неабияке значення цієї колекції для піз-
нання «народної болгарської психології» [15, с. 59].
З’ясування міри і способу національного опрацю-
вання більшості мандрівних легендових мотивів на-
лежало до пріоритетних завдань фольклористичної
програми І. Франка.
Відкривши питання про книжні джерела народ-
них легенд, Франко з властивою йому проникливіс-
тю і глибиною осягнення проблеми вказував на най-
популярніші збірники, з яких в різні часи і з різною
інтенсивністю черпали «свіжі» сюжети. До числа
особливо продуктивних джерел учений аргументо-
вано відносив книги, титуловані «Legenda aurea»
(інша назва «Historia Lombardica», як коментує
Франко, «задля короткої хроніки лангобардів, до-
лученої до житія папи Пелагія» [16, т. 33, с. 287]),
та чотиритомник «Speculum Sanctorum». Зазначені
«середньовічні компіляції» Франко розглядав як
твори, «важність пізнання яких» не викликає жод-
ного сумніву, особливо для тих науковців, які займа-
ються «студіюванням наших писаних і усних легенд»
[16, т. 33, с. 286]. «Золота легенда», що її скомпо-
нував Яків з Вараццо, первісно поширювалася у ру-
кописних списках, а згодом, після винайдення кни-
годрукування, десятки разів перевидавалася різними
мовами. Незважаючи на те, що з’являлося чимало
критичних відгуків про літературну (і не тільки) вар-
тість матеріалів із «Золотої легенди» (Франко зга-
дував про зауваги Цеклера та Грессе), все ж, визна-
вав український дослідник, вплив її на народну сві-
домість ніколи не переривався і продукував щоразу
нові рефлексії, які «розросталися щоразу більше в
напрямі фантастичності» [16, т. 33, с. 287]. Україн-
ським аналогом широкознаної «Legenda aurea» було
так зване «Народовіщаніє». Цей твір, який Фран-
ко назвав «великим катехизмом, у якому кожна теза
доводиться чи ілюструється кількома легендами, чи
побожними повістями, що черпалися з найрізніших
джерел, світських і духовних, східних і західних» [14,
с. 364], мав посутній вплив на народну епічну тра-
дицію і став основою не одної легенди.
Франко зробив значний внесок у дослідження апо-
крифічних легенд. Він не тільки зібрав, упорядкував
і видав фундаментальний компендіум «Апокрифи і
легенди з українських рукописів», а й запропонував
низку фахових теоретичних коментарів про генезу
апокрифів, про ареал їх поширення, про тематичний
627іван Франко — дослідник неказкової фольклорної прози
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (106), 2012
діапазон. Приміром, мовлячи про тематику цієї гру-
пи легенд, учений зазначав, що в них «розповідаєть-
ся про те, як жили Адам із Євою після того, як їх ви-
гнали із раю, як вони повмирали, як сатана спокушу-
вав жінку Ноя під час потопу, як він у вигляді миші
дістався до ковчега Ноя і хотів його прогризти, але
кіт його задушив, як Авраам жив у свого батька і дій-
шов до думки про те, що є один Бог; про молодість
і про батьків Мелхіседека, про Мойсея і єгипетських
мудреців тощо. Особливо численними є оповідання
про Соломона і про його мудрі суди, про дику люди-
ну Кітовраса, що був обдарований чудесною мудріс-
тю, далі про батьків Христа, про молодість Христа,
про його муку і мандрівку до пекла, про молодість і
смерть Богоматері, про життя і смерть апостолів»
[16, т. 30, с. 243]. Ця розлога цитата не вичерпує
усіх тематичних рубрик, що їх на основі ретельного
вивчення численних рукописних пам’яток, а власне
збережених у цих манускриптах апокрифічних тек-
стів, виокремлював дослідник. Загалом, Франко че-
рез есенціональне висвітлення сюжетних колізій ле-
гендової апокрифічної лектури наших предків запро-
понував концентрований виклад того, що І. Денисюк
називав «світоглядом жанру» [8, с. 18].
Під час аналізу апокрифічних легенд про Соло-
мона (так званого Соломоніського циклу) Франко
покликався на дослід авторитетного фольклориста
О. Веселовського, який у праці «Славянские сказа-
ния о Соломоне и Китоврасе и западные легенды о
Морлифе и Мерлине» висвітлював, як ця група пер-
вісно книжних апокрифів «переходит в народ и на-
роднеет» [1, с. VІ]. Механізми такого переходу, осо-
бливості трансформації книжних текстів відповідно
до уподобань і вимог фольклорної традиції ставали
важливим елементом дослідницьких пошуків Фран-
ка. Учений подекуди на основі порівняльного вивчен-
ня першотвору і його пізнішої «народної редакції»
спостерігав типові зміни у «витлумаченні» певних
подій, ситуацій, образів. Нерідко під час подібних
зіставлень випрозорювалося первісне затемнене зна-
чення, як висловився О. Веселовський, «далеко
отреченного подленника» [1, с. VІ].
«…Народ наш дуже багато переймав апокрифіч-
них переказів і обснував їх своєю фантазією, пере-
дає їх і досі з уст до уст…» [16, т. 27, с. 17], — кон-
статував Франко. Відтак, одне із «безмірно важ-
них» питань, яке цікавило ученого, полягало у
з’ясуванні причин неабиякого успіху апокрифів і апо-
крифічних легенд. У пошукові відповіді на окресле-
не питання учений дійшов до вельми переконливих
результатів, виказавши низку чинників, що стиму-
лювали розпросторення апокрифічних чудесних опо-
відань. «Задля свого фантастичного, а нерідко й ви-
сокопоетичного змісту вони ширилися дуже сильно»
[16, т. 27, с. 16], — міркував дослідник, підкреслю-
ючи привабливу формально-змістову гармонію ле-
гендових творів популярної тематичної групи.
Легенди успішно вплітали у релігійну лектуру.
Причини цього явища для Франка видавалися оче-
видними, адже з допомогою «приперчених» фантас-
тичним елементом оповідей можна було легко заці-
кавити велику аудиторію і в завуальованій формі
«легкого чтива» ширити відповідну доктрину.
Львівський дослідник нерідко виступав «біогра-
фом» окремих легенд, з’ясовував їх «життєвий
шлях» від зародження до сучасного стану побуту-
вання. Аналогічні «біографії» окремих творів, чи,
властиво, певних мотивів, які отримували різне жан-
рове вираження, пропонували Франкові попередни-
ки. Зокрема, досить успішно у контексті вирішен-
ня цієї проблеми упорядник корпусу «Апокрифів і
легенд з українських рукописів» використав здо-
бутки О. Веселовського.
Франко був добре обізнаний із сюжетами народ-
них легенд, неодноразово використовував їх як ілю-
стративний матеріал для пояснення певних народних
вірувань, виказуючи таким чином можливе джере-
ло, на основі якого вони сформувалися і розвинули-
ся. Наприклад, аби з’ясувати, звідки з’явилася в
українських селян неписана заборона їсти жидівську
паску, дослідник наводить поширену серед народу
легенду про те, що жиди у свою паску обов’язково
додають краплини крові християнських дітей [15,
т. 54, с. 416]. Відтак, цілком зрозумілою у цьому
контексті є живучість згадуваного вірування.
Яскравим прикладом того, як ретельно ставив-
ся Франко до з’ясування першоджерела пошире-
ного легендового сюжету, є розвідка «Вій, Шолу-
дивий Буняка і Юда Іскаріотський». Учений спер-
шу дав лаконічний виклад найпопулярніших праць
з цього питання (йдеться про розвідки М. Сумцо-
ва, В. Милорадовича та П. Кузьмичевського), де
зазначив, що жоден із попередників не зміг про по-
ходження легенди «сказати нічого певного» [15,
Святослав ПИлИПЧУк628
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (106), 2012
т. 54, с. 690]. Франкові, на відміну від колег-
фольклористів, вдалося натрапити на цілком пев-
ний слід і вказати на оту пошукувану точку відлі-
ку — старохристиянську версію «людової легенди
про Іюду Іскаріотського», що походить приблизно
з «кінця першого віку нашої ери».
Пізнаючи механізми творення нових зразків ле-
генд, зокрема розлогої групи топонімічних, Франко-
ві вдалося сконстатувати певну закономірність у їх
компонуванні. Дослідник зазначав, що «…дуже за-
гальним і знаним у фольклорі всіх країв і народів яви-
щем є пояснення назви оповіданням, ex post доробле-
ним до якоїсь історичної фігури» [15, т. 54, с. 691].
Водночас він наголосив, наскільки сильним є жанро-
вий тиск на матеріал. Під цим тиском нерідко доко-
рінно змінюється первісне смислове наповнення тво-
ру, ґрунтовно трансформується відповідно до потреб
жанру. Виразний перетворювальний процес Фран-
ко спостеріг у розвитку легенди про зрадника Юду.
Учений висновував: «…Легендова традиція вже й
тут попрацювала сильно, щоб з колишнього апосто-
ла і вибранця Ісусового зробити страховище, якнай-
менше подібне до чоловіка» [15, т. 54, с. 693].
За спостереженнями І. Франка, у побутуванні
кожного фольклорного жанру можна спостерігати
періоди «згасання» та стрімкого розвитку. Переду-
мови для утвердження зазначених тенденцій можуть
бути різні. Франко, зокрема, зауважив хвилеподіб-
ну траєкторію розвитку фольклорної легенди і вио-
кремлював такі часові відтинки в історії духового
розвитку етносу, коли з особливим натхненням на-
родний геній продукував все нові та нові «саги про
чудеса». У першій половині ХVІІ ст., як аргументо-
вано доводив учений, сформувалися надзвичайно
сприятливі обставини для розгортання легендового
наративу. Саме у вказаний період «якимось містич-
ним духом повіяло по Україні…: віра в чудеса ніко-
ли не була ще така жива» [16, т. 40, с. 291]. Цю віру,
цей «містичний дух» було прибрано у словесні шати
легенд, які надзвичайно стрімко поширювалися, за-
ливали увесь простір народної оповідної літератури
і стимулювали появу нових зразків з не менш яскра-
вим ферментом фантастичного. Досить виразно і
живо особливості тогочасної «чудесної літератури»
передано у «власноручних записках» Петра Моги-
ли, який, за висновком Франка, «був великим ама-
тором збирання місцевих саг про чудеса» [16, т. 40,
с. 292]. З-поміж цих фіксацій Франко виокремив
низку найяскравіших сюжетів легендового типу: чу-
десне перенесення церкви і покарання татарина, що
мав намір осквернити святиню; раптова недуга чо-
ловіка, який хотів поглумитися над останками свя-
тих, і його негайне одужання після щирого покаян-
ня; неймовірне порятування корабля під час страш-
ної бурі 3; знищення урожаю на монастирських нивах,
як відплата за втрату спочуття до бідних; цілюща
сила чудотворних ікон та ін. [16, т. 40, с. 292—294].
Промовистим моментом у фіксаціях П. Могили, на
які звернув увагу Франко, було те, що записувач не-
одноразово вказував, від кого і де почув той чи ін-
ший твір, засвідчуючи популярність легенд та широ-
кий ареал їх побутування.
Добре знані сюжети легенд нерідко переходили в
інші, досконаліші з естетичного погляду жанрофор-
ми. Приміром, Франко, підтримуючи висловлене
спостереження, зазначав, що ці «оповідання про чу-
деса», «важні з літературного погляду… перейшли
в пісні або загалом у інші літературні форми» [16,
т. 40, с. 294]. Як наочну ілюстрацію міркування до-
слідник використав текст колядки про Святу Софію
в Києві, що виріс на основі легенди аналогічного
змісту. Франко згадував про розповсюджений у всій
Європі легендовий мотив, де йшлося про «скупого,
що відправив Бога, і щедрого, що його прийняв» [15,
с. 56], водночас дослідник додав, що популярність
легенди зумовила її розширення в інших жанрофор-
мах — лірницька пісня, колядка та ін.
Франко вказував, що можливі випадки, коли у
процесі тривалого побутування легенди раціоналізу-
ються, тобто втрачають первісний фантастичний оре-
ол. Як приклад втрати чудесного начала дослідник
навів польську легенду про жорстокого зрадника
пана Пшінку, який заради особистої вигоди запро-
шує у рідний край ворогів, позначивши їм гілками
безпечний брід через річку, аби ті вночі могли неспо-
дівано вдертися у табір поляків, однак на допомогу
приходять чудесні сили, з неба спускаються ангели
і переставляють позначки зрадника у найбільші ви-
рви — безпечні вороги гинуть у водній стихії. Так
виглядав первісний варіант твору, що мав виразні
3 Згадуючи про популярну легенду, в якій ідеться про чу-
десний рятунок судна під час бурі, Франко погодився зі
здогадом М. Сумцова про можливий вплив цього твору
на формування думи про бурю на Чорному морі.
629іван Франко — дослідник неказкової фольклорної прози
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (106), 2012
ознаки легенди з несподіваним чудесним поворотом
у кульмінаційний момент. З часом образи було «ра-
ціоналізовано»: рятівників-ангелів змінено на зви-
чайних рибалок, які, зауваживши підступи зрадни-
ка, зламали ворожий замір.
У процесі становлення та розвитку легенди, як
переконував Франко, виробили оригінальний сти-
лістичний крій, який дослідник номінував як «ле-
гендовий стиль».
У дописі «До збирачів етнографічних матеріа-
лів» Франко рекомендував звернути «особливу
увагу» на місцеві перекази (про гори, ріки, моги-
ли, скелі, часті села, кути, гаї, урочища і т. ін.),
«яких дотепер у нас майже не записувано» [16,
т. 35, с. 413]. Наголошуючи на недослідженості пе-
реказів, дослідник відзначав їх неабиякий культурно-
історичний потенціал, що випрозорюється при вмі-
лому оціночному підході.
Щоправда, у Франковій системі жанрів фольклор-
ної прози на сторінках першого тому Етнографічного
збірника не зустрічаємо терміна переказ, що вельми
активно використовується у сучасній фольклористи-
ці, та, зрештою, і в пізнішій практиці самого дослід-
ника. Пояснити цей факт можна одразу декількома
чинниками. Передусім, саме Франко належить до
першопрохідців у складній проблемі диференціації на-
родної оповідної прози, а відтак він не міг одразу по-
вною мірою збагнути і науково аргументувати усі тон-
кощі розподілу близьких за суттю жанрових утворень.
Те, що навіть з погляду сучасного уснословеснознав-
ства, вибудуваного на досвіді багатьох поколінь фоль-
клористів, перекази не завжди отримують належний
фаховий коментар є «пом’якшувальною обставиною»
для Франка, який лише починав рух на тому довгому
шляху. До того ж, аби безпомилково говорити про
певну генологічну одиницю з погляду впізнаваних
жанрових ознак, потрібно оперувати значною кіль-
кістю зразків, що представляють саме цей тип творів.
На жаль, наприкінці ХІХ ст. було зроблено ще дуже
мало для кількісно презентативного видання народ-
них переказів. Зі значними труднощами стикалися і
пізніші науковці. Наприклад, М. Возняк, який 1944 р.
завершив роботу над упорядкуванням збірника «Укра-
їнські перекази», так ділився своїм прикрим досвідом:
«Багато марудної роботи забрав другий відділ 4 — пе-
4 Перший відділ Вознякового збірника складали перека-
зи, «вийняті з літературних пам’яток» (йшлося про лі-
рекази з уст народу. Українська наука досіль не може
виказатися ні систематичним збірником українських
переказів, ні спробою обняти цілість їх у більшій чи
меншій науковій праці» [2, с. 109]. Зауважимо, ці
міркування М. Возняк висловив 50 років після пу-
блікації Франкового жанрознавчого «статуту» на
сторінках першого тому «Етнографічного збірника»
НТШ. Варто також згадати, що у пізніших студіях
Франко почав активно використовувати жанроназ-
ву переказ, вкладаючи у це поняття зміст, дуже
близький до сучасного.
Франкове зацікавлення переказами, а конкретні-
ше історичними переказами, відзначив В. Сокіл. Ав-
тор монографії «Українські історико-героїчні перека-
зи» підкреслив значну увагу Франка до зазначено-
го пласту народного оповідного репертуару. Франко
з однаковим успіхом аналізував зразки, що були за-
фіксовані ще у літописних пам’ятках («Найстарші
традиції Київської землі», «Смерть Олега і староіс-
ландська сага про фатального коня») та «свіжі» ма-
теріали, котрі записав сам, або ж його колеги-
фольклористи. Перекази про Києворуську добу,
татаро-монгольські, турецько-тартарські набіги та
опришківство найчастіше потрапляли у поле дослід-
ницької уваги ученого. «…Відгуки сеї старої доби,
які досі полишилися в устах українсько-руського на-
роду…, — писав Франко, маючи на увазі передусім
відгуки, закріплені у формі легенд та переказів, —
ще більше стверджують думку про безперервність
культурно-історичного розвою українсько-руського
народу на тім самім ґрунті, на котрім перед 1000 ро-
ками витворився перший центр цивілізації, політич-
ного з’єднання і національної самосвідомості всього
руського племені» [16, т. 31, с. 343]. Окремими усно-
словесними зразками Франко представив тему «та-
тарські напади на Підгір’є» у третьому томі журна-
лу «Житє і слово», накресливши вельми перспектив-
ний напрям для дослідників народних переказів.
Народна оповідна традиція про одну із трагічних
сторінок історії нашого краю настільки захопила
І. Франка, що він, беручи за основу народні перека-
зи, створив високоякісне художнє полотно «Захар
Беркут». Не викликає жодного сумніву, що, окрім
офіційних історичних даних, письменник взорував-
ся на поетично і емоційно наснажені епічні усносло-
тописи, Києво-Печерський патерик та інші літературні
пам’ятки).
Святослав ПИлИПЧУк630
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (106), 2012
весні твори, які крізь віки пронесли спомин про ге-
роїчну боротьбу предків за незалежність рідної зем-
лі. Беззаперечним є й той факт, що у переказах, як
слушно зазначив В. Сокіл, «реальність історії, по-
буту піддається переробці за допомогою таких прин-
ципів епічної естетики, як ідеалізація, гіперболіза-
ція, умовність, ситуативність» [12, с. 38].
Новим словом у фольклористиці свого часу ста-
ла Франкова розвідка «Bel parlar gentile». Зрештою,
це дослідження досі не втратило наукової новизни
і належить до найґрунтовніших (не за обсягом, а за
суттю) напрацювань у галузі дослідження усних на-
родних оповідань. Під час розгляду жанру у його
актуалізаційному контексті, себто в атмосфері жи-
воплинної народної конверзації, І. Франкові вдало-
ся вельми переконливо окреслити основні риси опо-
відання як самостійної генологічної одиниці. Учений
підкреслював, що досліджуваний тип уснословес-
них творів «звичайно має фактичну основу», пере-
дає «живий, реальний ґрунт відомих фактів і відно-
син» [16, т. 37, с. 9]. Відтак, як дієвий критерій ви-
окремлення та ідентифікації оповідання із
репертуару неказкової фольклорної прози дослід-
ник використовував принцип достовірності. Виві-
вши на перший план значний ступінь правдивості
інформації, закріпленої у народних оповіданнях,
Франко відзначив, що «їх теми все беруться з дій-
сного життя, мають героями дійсних, по ім’ю зна-
йомих, іноді живих іще людей...» [16, т. 37, с. 11].
Народну оповідну прозу Франко розглядав вод-
ночас і як важливе інформативне джерело для зро-
зуміння резонансних суспільних явищ. Свою гадку
дослідник підтверджував численними прикладами
покликання на записи оповідань чи переказів під час
докладного вивчення певного питання. Приміром,
народну думку про так звану «ходачкову шляхту»
Франко вивчав саме за цими жанрами. Унікальна
суспільна верства «шляхти ходачкової», про яку на-
прикінці ХІХ ст., як аргументовано твердив Фран-
ко, не було «спеціальних вислідів історичних» [16,
т. 26, с. 180], заслуговувала на наукову увагу, від-
так дослідник, аби заповнити очевидну «інформа-
ційну люку», починає студії на цім цілиннім полі з
«невеличкого збірника оповідань народних». Аби
підкреслити реальний стан речей і довести, що на-
зва «ходачкова шляхта» належить до непідкріпле-
ної нічим титулятури і збереглася лише як спомин
про давні часи, Франко наводить популярне опові-
дання про «бабу-шляхтичку Бачинську», яка, зій-
шовши на жебри, не «попускала», аби хтось смів у
звертанні до неї, обідраної лахмітниці, пропустити
звичне шляхтянське «мосць пані». Підкреслюючи
народне висміювання «старошляхоцького пункту го-
нору», дослідник також наводить власний запис опо-
відання із Ясениці Сільної про зустріч шляхтича з
хлопом у «Кременистім вивозі», що зрештою завер-
шилася принизливим побиттям гонористого «пана».
Народне оповідання Франко використовує і для по-
яснення етимології епітета «ходачкова», що ним звич-
но наділяли збіднілих безмаєткових шляхтичів. Отож,
народний бесідник-гуморист з цього приводу опові-
дав: «шльихту прозвали: шльихта ходачкова, що ніби
свої власні ходаки ззіла» [16, т. 26, с. 185]. Такий
оригінальний спосіб висвітлення проблеми промовис-
то засвідчив наскільки високо підносив учений ев-
ристичний потенціал зразків неказкового епічного ре-
пертуару українців. Життєвий досвід багатьох по-
колінь, відлитий у нерідко ви сокохудожні форми
легенд, переказів чи оповідань, учений свідомо клав
у підвалини етнографічно-історичних студій, бо усві-
домлював об’єктивність багатьох суджень, вислов-
лених з позиції загалу.
Як окремий різновид Франко розглядав опові-
дання «про історичні особи і події» [16, т. 34,
с. 413]. Зазначена група творів особливо цінна для
пізнання історії краю, бо є, по суті, словесними реф-
лексіями безпосередніх учасників у багатьох мо-
ментах знакових подій минулого. Дослідник визна-
чив найтиповіші тематичні рубрики, на які варто
орієнтуватися записувачам. Передусім це оповіда-
ння «про духовних, учителів (давніших), далі про
панів, урядників, послів, міністрів, князів і ін., …
про чумаків, опришків (Довбуш), голод, холеру і
інші пошесті, неврожаї, бунти («ліси і пасовись-
ка»), страйки і інші такі події» [16, т. 34, с. 413—
414]. Широко закреслюючи тематичне поле опо-
відань, учений засвідчив добре знання основного
репертуару народної епічної традиції, ґрунтовні
знання у сфері усного оповідного слова.
І. Франко вважав великим недоліком тривалу не-
увагу дослідників до жанру народних оповідань,
який, окрім інших важливих функціональних потен-
цій, повною мірою відображає специфіку живого
народного мовлення. Через народні оповідання,
631іван Франко — дослідник неказкової фольклорної прози
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (106), 2012
слушно підкреслював учений, можна пізнати «ду-
хове й моральне обличчя» їх творців «в можливо по-
вній і автентичній формі» [16, т. 37, с. 10]. Вказу-
ючи на значний потенціал, неабияку цінність фоль-
клорних оповідань для науки, І. Франко називав їх
«зернами культурної історії та народної психології»
[16, т. 37, с. 10], важливим джерелом «характерис-
тики живих людей, їх пригод і настроїв, їх світогля-
ду й етики» [16, т. 37, с. 9]. Учений для певної зруч-
ності і прозорості розуміння (особливо зважаючи
на високий рівень теоретичної «виробленості») на
позначення жанру використовував запозичене із лі-
тературознавчої термінології генологічне визначен-
ня «народні новели та романи». Дослідник жодним
чином не мав на меті вдаватися до підміни понять,
навпаки, він усвідомлював ту значну умовність іден-
тичної номінації неспівмірних явищ, що презенту-
ють різні типи словесності. Однак, застосовуючи
теоретичний ресурс літературознавства, учений на-
магався компенсувати відсутній у фольклористиці
кінця ХІХ ст. належний рівень теоретичних напра-
цювань, розширити поле знань у сфері вивчення ге-
нологічної системи фольклору.
Оскільки цілісне осягнення природи жанру перед-
бачає також врахування формального аспекту, Фран-
ко з належною увагою ставився до вивчення архі-
тектоніки кожного твору. На основі здійснених спо-
стережень дослідник вивів певні правила, закони,
тенденції конструювання фольклорних генологічних
одиниць. Зважаючи на традиційність як основну ха-
рактеристичну ознаку усної словесності, дослідник
обрав продуктивний напрям досліджень, спрямова-
ний на пізнання таємниць моделювання жанрових
типів. Отож, говорячи про композиційні особливос-
ті народних оповідань, І. Франко відзначив надзви-
чайну сконцентрованість, лаконічність та інформа-
ційну насиченість експозиції, яка «в двох-трьох ко-
ротеньких реченнях малює ситуацію і дає все, що
потрібно для кінцевої розв’язки» [16, т. 37, с. 18].
Учений вказував на часту присутність у народних
оповіданнях «драматичного загострення, т. зв.
pointe», що концентрує у собі усю суть мовленого.
Однак, як слушно спостеріг І. Франко, є і такі тво-
ри, в яких пуант відсутній. У таких зразках цінна не
пікантність події, її кульмінаційне загострення, а сама
ситуація, форма її вислову, оте «bel parlar gentile»,
або ж, як каже народ, «дотепне крепке слово».
Вельми показово, що Франко, який зумів глибо-
ко пізнати «дух жанру», чимало уваги зосередив на
постаті народного оповідача, адже кожен бесідник,
на переконання дослідника, вносить у твір свій «ін-
дивідуальний колорит», виявляє в ньому «свідомий
артизм», «дуже тонко розвинутий артистичний ін-
стинкт» [16, т. 37, с. 11].
Як письменник, чутливий до всього нового,
І. Франко належно поціновував «нестерту естети-
ку» народного слова. Тому невипадково дослідни-
ка зацікавили стилістичні особливості фольклорних
жанрів. У народних оповіданнях він виокремлював
оригінальний автобіографічний стиль, в яких опові-
дач дає короткий виклад найважливіших, знакових
подій свого життя. Під час окреслення основних
принципів викладу матеріалу в оповідному репер-
туарі учений на перший план виносив такі ознаки:
«скупість слів», «схопування самих есенціальних
рис факту чи промови» тощо.
У монографії «Усні народні оповідання. Питання
поетики» С. Мишанич на основі аналізу статті «Bel
parlar gentile» цілком логічно зазначив: «Проблема
народного оповідання як специфічна проблема укра-
їнської народної творчості була поставлена І. Фран-
ком» [11, с. 4]. Взявши за точку відліку Франкову
працю 1906 р., С. Мишанич серйозно розвинув кон-
турно накреслені ідеї дослідника, помножив їх на здо-
бутки пізніших фольклористів, які представляли ін-
коли кардинально відмінні тенденції трактування
жанру — «від штучного розширення значення тер-
міна «оповідання» до його максимального звуження,
аж до заперечення творчих можливостей самого яви-
ща…» [11, с. 4]. Автор монографії про усні народні
оповідання підтримав аргументи Франка і, уміло ба-
лансуючи між двома крайніми полюсами інтерпрета-
ційного поля генологічної одиниці, став на позицію
об’єктивної оцінки явища, органічно вписав його у
систему жанрів фольклорної прози, зокрема порів-
няв оповідання із казкою, легендою та переказом.
Властиво, С. Мишанич відзначив вагомі здобутки
Франка у царині осмислення народної оповідної тра-
диції та наголосив: «Обґрунтована вченим теза про
усні оповідання як про сферу першочергових зацікав-
лень фольклористики виходить далеко за межі част-
кових питань і становить виняткову цінність для те-
орії народної творчості, особливо для дослідника ге-
нетичних витоків неказкової прози» [11, с. 5].
Святослав ПИлИПЧУк632
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (106), 2012
Франко запропонував досить оригінальний під-
хід для зрозуміння тенденцій формування і розви-
тку народної оповідної традиції. Він здійснив нео-
чікуваний порівняльний аналіз найновіших записів
бойківських народних оповідань (користувався го-
ловно якісними записами М. Зубрицького) і серед-
ньовічних італійських новел. Компаративне вивчен-
ня на перший погляд цілком неспівмірних явищ ви-
яскравило певні закономірності закріплення живого
слова в стійкі художньо відрегульовані форми. На
основі такого аналізу Франко дійшов висновку, що
«вироблення літературних стилів і форм так само,
як і вироблення змісту літературних творів не було
нічим наглим, самосівним, але являлося наслідком
довговікової культурної праці многих поколінь і різ-
них народів» [16, т. 37, с. 19].
Наголошуючи на важливості і доцільності розпо-
чатих студій, Франко кваліфіковано виказував мож-
ливі позитивні наслідки систематичного вивчення на-
родних оповідань, а для переконливості власних
тверджень подекуди унаочнював перспективу уваж-
ного розбору зразків жанру.
Незважаючи на те, що здобутки І. Франка у
сфері студіювання неказкової фольклорної прози є
досить вагомими, а подекуди й визначальними для
дальшого розвитку українського уснословеснознав-
ства, маємо не надто багато спеціальних дослі-
джень, які б всеохопно презентували увесь потен-
ціал цієї складової наукових пошуків ученого. Се-
ред небагатьох цілеспрямованих звернень до
окресленої проблеми помітною є стаття В. Сокола
«Фольклорна проза у науковому доробку Івана
Франка», в якій дослідник передусім аргументова-
но спростував поспішне твердження О. Дея про на-
чебто незначну увагу автора «Студій над україн-
ськими народними піснями» до народної прози.
В. Сокіл ствердив, що концептуальні принципи ди-
ференціації прозових жанрів фольклору Франко
сформулював, повною мірою враховуючи досвід по-
передників, особливо ж М. Драгоманова, який у
передмові до видання «Малорусские народные пре-
дания и расказы» (К., 1876) запропонував розши-
рений поділ уснословесних творів за змістом.
Мовлячи про І. Франка як про дослідника неказ-
кової фольклорної прози, Р. Кирчів слушно зазна-
чив: «Він звернув увагу на цікаві аспекти їх [леген-
ди, перекази, оповідання. — С. П.] сюжетотворен-
ня, поєднаність у них мандрівних елементів,
запозичень із власними, національними, на особли-
вості їх творення, побутування, роль носіїв-
оповідачів тощо» [10, с. 894]. Автор статті «Фоль-
клористика в науковій діяльності Івана Франка
(теоретико-методологічні аспекти)» аргументовано
ствердив, що Франкове «бачення морфології і спе-
цифіки народної прози утвердилося в українській
фольклористиці» [10, с. 895].
Посутній внесок І. Франка у дослідження народ-
ної прозової епіки, передусім міфологічних легенд,
відзначав В. Давидюк. Зокрема, автор монографії
«Українська міфологічна легенда» відносив Франка
до когорти тих небагатьох фольклористів, які «сво-
їм доробком створили добрі передумови для теоре-
тичного осмислення народної міфології» [6, с. 6].
У контексті осягнення проблеми «Франко — до-
слідник неказкової фольклорної прози» варто зга-
дати розвідку М. Качмар «Українська етіологічна
легенда на сторінках часопису «Житє і слово»» [9],
в якій з належною увагою відзначено Франкову зо-
рієнтованість на якісний розбір окремого різнови-
ду легенд. Зокрема, авторка зупинилася на аналі-
зі семи етіологічних легенд («Відки взялися пчо-
ли», «О створеню смереки, вовка і вільхи», «О
потопі і однорозі», «Відки взялися воші і блохи»,
«Спірка Бога з чортом при творенню світа», «Чому
каня просить дощу», «Ще дещо про Христові
муки»), що їх І. Франко із власних записів опублі-
кував у часописі «Житє і слово». Додамо, що такі
систематичні публікації «легендового» матеріалу
треба розглядати і як звичайну спробу увести у на-
уковий обіг якомога ширший контингент зразків, і
як свідчення фольклористичної програми ученого,
спрямованої на повноцінне представлення народ-
ного слова у всіх його жанроформах на сторінках
кваліфікованого наукового видання.
Узагальнений аналіз міркувань І. Франка у сфері
дослідження неказкової фольклорної прози перекон-
ливо засвідчує, наскільки глибоко ученому вдалося
збагнути таємниці конструювання основного маси-
ву оповідного репертуару українців. Концептуальні
зауваги дослідника щодо принципів розмежування
легенд, переказів та оповідань щодо їх тематичного
діапазону, щодо джерел поповнення текстового фон-
ду, щодо художньо-виражальних особливостей до-
сліджуваних жанрів досі не втратили актуальності і
633іван Франко — дослідник неказкової фольклорної прози
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (106), 2012
є певною мірою основоположними для кожного на-
ступного покоління уснословеснознавців.
1. веселовский а. Славянские сказания о Соломоне и
Китоврасе и западные легенды о Морольфе и Мерли-
не / А. Веселовский. — СПб., 1872. — 380 с.
2. возняк М. Слівце про низку переказів / М. Воз-
няк // Українські перекази / зібрав М. Возняк. —
Краків ; Львів, 1944. — С. 109.
3. Гнатюк в. Переднє слово / зібрав В. Гнатюк //
Галицько-руські народні легенди. Етнографічний збір-
ник. — Львів, 1902. — Т. ХІІ. — С. ІХ—ХІ.
4. Грушевський М. Історія української літератури : у 6 т.,
9 кн. / М. Грушевський. — К. : Либідь, 1993. —
Т. ІV. — Кн. 1. — 392 с.
5. Грушевський М. Одна з легенд Хмельниччини.
Хмель ницький і Линчаївці / М. Грушевський // Гру-
шевський М. Твори: у 50 т. — Львів : Світ, 2002. —
Т. 9. Серія: Історичні студії та розвідки (1917—
1923). — 2009. — С. 244—247.
6. Давидюк в. Українська міфологічна легенда / В. Да-
видюк. — Львів : Світ, 1992. — 176 с.
7. Дей О. Легенди та перекази / О. Дей // Легенди та
перекази. — К. : Наукова думка, 1985. — С. 7—36.
8. Денисюк і. Національна специфіка українського фоль-
клору / Денисюк І. // Літературознавчі та фолькло-
ристичні праці: у 3 т., 4 кн. — Львів, 2005. — Т. 3 :
Фольклористичні праці. — С. 15—43.
9. качмар М. Українська етіологічна легенда на сторінках
часопису «Житє і слово» / М. Качмар // Українське
літературознавство. — Львів, 2010. — С. 218—226.
10. кирчів Р. Фольклористика в науковій діяльності Івана
Франка (теоретико-методологічні аспекти) / Р. Кир-
чів // Іван Франко: Дух, наука, думка, воля : матері-
али Міжнародного наукового конгресу, присвяченого
150-річчю від дня народження Івана Франка. —
Львів, 2008. — Т. І. — С. 881—898.
11. Мишанич С. Усні народні оповідання. Питання пое-
тики / С. Мишанич. — К. : Наукова думка, 1986. —
328 с.
12. Сокіл в. Українські історико-героїчні перекази /
В. Сокіл. — Львів, 2003. — 320 с.
13. Сокіл в. Фольклорна проза у науковому доробку Івана
Франка / В. Сокіл // Іван Франко: Дух, наука, дум-
ка, воля : матеріали Міжнародного наукового конгресу,
присвяченого 150-річчю від дня народження Івана
Франка. — Львів, 2008. — Т. І. — С. 954—959.
14. Франко і. Додаткові томи до Зібрання творів у
п’ятдесяти томах / Іван Франко ; редкол.: М. Жулин-
ський (голова) та ін. — К. : Наукова думка, 2008. —
Т. 53: Літературознавчі, фольклористичні, етногра-
фічні та публіцистичні праці, 1876—1895. — 832 c.
15. Франко і. Додаткові томи до Зібрання творів у
п’ятдесяти томах / Іван Франко ; редкол.: М.Г. Жу-
линський (голова) та ін. — К. : Наукова думка,
2006—2010. — Т. 54: Літературознавчі, фолькло-
ристичні, етнографічні та публіцистичні праці. 1896—
1916 / ред. тому Є.К. Нахлік. — 2010. — 1216 с.
16. Франко і. Зібрання творів: у 50-ти т. / Іван Фран-
ко. — К. : Наукова думка, 1976—1986.
17. Франко і. Галицькі народні казки. В Берлині
пов. Бродського із уст народа списав О. Роздоль-
ський / впорядкував і порівняння додав І. Франко //
Етнографічний збірник. — Львів, 1895. — Т. І. —
С. 1—3.
18. Чистов к. К вопросу о принципах классификации
жанров устной народной прозы / Чистов К. // Фоль-
клор. Текст. Традиция. — М., 2005. — С. 44—51.
Sviatoslav Pylypchuk
IVAN FRANKO AS A RESEARCHER
IN NON-FAIRY FOLKLORISTIC PROSE
The article has presented a complex analytical study of I. Fran-
ko’s achievements in scientific conceptualization of non-fairy
folkloristic prose genres ( as legends, fables and stories). Dif-
ferent aspects of scholar’s research-works in the mentioned
fields have been considered, as definitions, differentiations, ori-
gins, developmental tendencies and peculiarities of their occur-
rence, functional potentialities, means of artistic and expressive
expressiveness, principles of recording and publication as well
as receptions of those in the context of relative ethnological
units. Especial attention has been paid to a number of Franko’s
productive ideas that came through, in particular, quite suc-
cessful checks as for his fundamental principles used by modern
folklorists in studies on folk narrative stock.
Keywords: folk non-fairy prose, legend, story, fable, differ-
entiation, definition, apocryphal literature, magic element,
historicism.
Святослав Пилипчук
ИВАН ФРАНКО — ИССЛЕДОВАТЕЛЬ
НЕСКАЗОЧНОЙ ФОЛЬКЛОРНОЙ ПРОЗЫ
В статье представлен комплексный анализ достижений
И. Франко в области научного объяснения жанров неска-
зочной фольклорной прозы (легенды, предания и расска-
зы). Рассмотрены разные аспекты поисков исследователя
в отмеченной области: дефиниция, дифференциация, про-
исхождение, тенденции развития и особенности бытова-
ния, функциональные возможности, художественно-выра-
зительный арсенал, принципы фиксации и публикации,
во сприятие в контексте родственных фольклорных геноло-
гических единиц. Отмечен ряд производительных идей
ученого, в частности подчеркнута успешная апробация в
исследованиях современных фольклористов основополож-
ных положений И. Франко относительно изучения народ-
ного повествовательного репертуара.
Ключевые слова: несказочная фольклорная проза, леген-
да, рассказ, предание, дифференциация, дефиниция, апо-
крифическая литература, чудесный элемент.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-94768 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 1028-5091 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:50:20Z |
| publishDate | 2012 |
| publisher | Інститут народознавства НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Пилипчук, С. 2016-02-11T20:45:03Z 2016-02-11T20:45:03Z 2012 Іван Франко — дослідник неказкової фольклорної прози / С. Пилипчук // Народознавчі зошити. — 2012. — № 4 (106). — С. 622-633. — Бібліогр.: 18 назв. — укp. 1028-5091 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/94768 У статті представлено комплексний аналіз здобутків
 І. Франка на ниві наукового осягнення жанрів неказкової
 фольклорної прози (легенди, перекази та оповідання). Розглянуто різні аспекти пошуків дослідника у зазначеній царині: дефініція, диференціація, походження, тенденції розвитку та особливості побутування, функціональні потенції,
 художньо-виражальний арсенал, принципи фіксації та публікації, рецепція у контексті споріднених уснословесних
 генологічних одиниць. Наголошено на низці продуктивних
 ідей ученого, зокрема акцентовано на успішній апробації у
 студіях сучасних фольклористів Франкових засадничих положень щодо вивчення народного оповідного репертуару. The article has presented a complex analytical study of I. Franko’s
 achievements in scientific conceptualization of non-fairy
 folkloristic prose genres ( as legends, fables and stories). Different
 aspects of scholar’s research-works in the mentioned
 fields have been considered, as definitions, differentiations, origins,
 developmental tendencies and peculiarities of their occurrence,
 functional potentialities, means of artistic and expressive
 expressiveness, principles of recording and publication as well
 as receptions of those in the context of relative ethnological
 units. Especial attention has been paid to a number of Franko’s
 productive ideas that came through, in particular, quite successful
 checks as for his fundamental principles used by modern
 folklorists in studies on folk narrative stock В статье представлен комплексный анализ достижений
 И. Франко в области научного объяснения жанров несказочной фольклорной прозы (легенды, предания и рассказы). Рассмотрены разные аспекты поисков исследователя
 в отмеченной области: дефиниция, дифференциация, происхождение, тенденции развития и особенности бытования, функциональные возможности, художественно-выразительный
 арсенал, принципы фиксации и публикации,
 восприятие в контексте родственных фольклорных генологических единиц. Отмечен ряд производительных идей
 ученого, в частности подчеркнута успешная апробация в
 исследованиях современных фольклористов основоположных положений И. Франко относительно изучения народного повествовательного репертуара. uk Інститут народознавства НАН України Народознавчі зошити Статті Іван Франко — дослідник неказкової фольклорної прози Ivan Franko as a researcher in non-fairy folkloristic prose Иван Франко — исследователь несказочной фольклорной прозы Article published earlier |
| spellingShingle | Іван Франко — дослідник неказкової фольклорної прози Пилипчук, С. Статті |
| title | Іван Франко — дослідник неказкової фольклорної прози |
| title_alt | Ivan Franko as a researcher in non-fairy folkloristic prose Иван Франко — исследователь несказочной фольклорной прозы |
| title_full | Іван Франко — дослідник неказкової фольклорної прози |
| title_fullStr | Іван Франко — дослідник неказкової фольклорної прози |
| title_full_unstemmed | Іван Франко — дослідник неказкової фольклорної прози |
| title_short | Іван Франко — дослідник неказкової фольклорної прози |
| title_sort | іван франко — дослідник неказкової фольклорної прози |
| topic | Статті |
| topic_facet | Статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/94768 |
| work_keys_str_mv | AT pilipčuks ívanfrankodoslídniknekazkovoífolʹklornoíprozi AT pilipčuks ivanfrankoasaresearcherinnonfairyfolkloristicprose AT pilipčuks ivanfrankoissledovatelʹneskazočnoifolʹklornoiprozy |