Українське Закарпаття початку ХХІ ст. під натиском українофобії та асиміляції

Стаття присвячена аналізу стану освітньої й мовної політики, фактів сумнівної оцінки походження знакових пам’яток місцевої духовної культури, а також регіональної церковно-конфесійного специфіки, що засвідчує асиміляторські цілі впливових політичних сил Словаччини, Угорщини, Румунії та України...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :	Народознавчі зошити
Дата:	2013
Автор:	Белей, Л.
Опубліковано:	Інститут народознавства НАН України 2013
Теми:	Статті
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/94902
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Українське Закарпаття початку ХХІ ст. під натиском українофобії та асиміляції / Л. Белей // Народознавчі зошити. — 2013. — № 1 (109). — С. 23-29. — Бібліогр.: 10 назв. — укp.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859745738074882048
author	Белей, Л.
author_facet	Белей, Л.
citation_txt	Українське Закарпаття початку ХХІ ст. під натиском українофобії та асиміляції / Л. Белей // Народознавчі зошити. — 2013. — № 1 (109). — С. 23-29. — Бібліогр.: 10 назв. — укp.
collection	DSpace DC
container_title	Народознавчі зошити
description	Стаття присвячена аналізу стану освітньої й мовної політики, фактів сумнівної оцінки походження знакових пам’яток місцевої духовної культури, а також регіональної церковно-конфесійного специфіки, що засвідчує асиміляторські цілі впливових політичних сил Словаччини, Угорщини, Румунії та України щодо українців історичного Закарпаття. The article has brought analytical study in the present-day state of educational and language policy, facts of doubtful evaluation concerning the origin of significant local cultural monuments as well as regional religious-confessional specificity being proofs of assimilatory aims by certain influential political circles in Slovakia, Hungary, Romania and Ukraine as for Ukrainians of historical Transcarpathia. Статья посвящена анализу состояния образовательной, языковой политики, фактов сомнительной оценки генезиса значимых памятников местной культуры, а также региональной церковно-конфессиональной специфики, свидетельствующих об ассимиляторских целях определенных влиятельных политических кругов Словакии, Венгрии, Румынии и Украины относительно украинцев исторического Закарпатья.
first_indexed	2025-12-01T21:31:40Z
fulltext	ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 1 (109), 2013 У масовій свідомості українців поняття українсько- го Закарпаття обмежуються теренами сучасної Закарпатської області, тоді як межа історичного українського Закарпаття пролягає, як відомо, захід- ніше від сучасного західного кордону України більш як на 300 км, і найзахіднішим українським населе- ним пунктом є не Ужгород, а село Остурня, що роз- кинулося біля підніжжя Татр (див.: [7]). Окрім північно-західних теренів Східної Словаччини, укра- їнське історичне Закарпаття — це і східні райони су- часної Угорщини, де, зокрема, знаходиться святиня українських греко-католиків — Марія-Повчанський монастир ЧСВВ та славнозвісна Марія-Повчанська ікона Божої Матері, що ще у ХІХ ст. була перене- сена у собор Святого Штефана у Відні. До історич- ного українського Закарпаття належать також ру- мунська частина Мараморощини — район Сиготу. Катастрофічність втрат українства за минуле сто- ліття на теренах зарубіжного історичного Закарпат- тя допомагають усвідомити статистичні дані. Так, на- приклад, у селі з гучною назвою Київ, що на Схід- ній Словаччині, у 1881 р. було 645 русинів та 44 словаки, тоді як у 2002 р. лише 10 осіб записало- ся українцями, а 53 — русинами та 675 словаками. У селі Руська Воля у 1881 усі 101 мешканець були русинами, тоді як у 2001 лише двоє записалося укра- їнцями, троє — русинами, а решта 175 мешканців — словаками. Якщо узагальнювати, то лише за даними офіційних переписів на території Східної Словаччи- ни кількість українців зменшилася із 135 тис. у 1919 до 7 тис. у 2011 р., тобто у більше ніж 20 разів. Тре- ба наголосити, що ще в 1980 р. на Словаччині укра- їнцями записалося більше 40 тис. осіб, тобто за 30 ро- ків кількість українців зменшилася у шість разів, що говорить про катастрофічне прискорення процесу асиміляції українців саме в період незалежної демо- кратичної Словацької Республіки (див.: [9]). Якщо звернутися до даних В. Гнатюка, поданих у його дослідженні «Русини Пряшівської епархії та їх говори», то на підставі аналізу шетематизмів Пря- шівської єпархії їх кількість у 1898 р. вчений оцінив у 170 тис. [3]. Однак більш-менш реальне число українців Словаччини показують дані про конфесій- ну належність громадян Словаччини: на початку ХХІ ст. більше 220 тис. громадян належать до греко-католицької, а понад 50 тис. — православної конфесії [8, с. 557]. Ні представники титульної сло- вацької нації, ні угорці, ні німці, ні роми, ні інші пред- ставники інших національних меншин Словаччини Любомир БЕЛЕЙ УКРАЇНСЬКЕ ЗАКАРПАТТЯ ПОЧАТКУ ХХІ ст. ПІД НАТИСКОМ УКРАЇНОФОБІЇ ТА АСИМІЛЯЦІЇ Стаття присвячена аналізу стану освітньої й мовної політи- ки, фактів сумнівної оцінки походження знакових пам’яток місцевої духовної культури, а також регіональної церковно- конфесійного специфіки, що засвідчує асиміляторські цілі впливових політичних сил Словаччини, Угорщини, Румунії та України щодо українців історичного Закарпаття. Ключові слова: історичне Закарпаття, неорусинство, цер- ковно слов’янська мова, пам’ятки української мови, статус sui iuris. © Л. БЕЛЕЙ, 2013 любомир БЕлЕЙ24 ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 1 (109), 2013 ніколи масово не сповідували православія, тому су- часні 270 тис. словацьких греко-католиків і право- славних та 7 тис. офіційно записаних українців є дуже показовою пропорцією для оцінки масштабів на глибини асиміляції українців на території сучас- ної Східної Словаччини. Академік Микола Мушин- ка у співавторстві з сином Олесем у 2011 році вида- ли капітальне дослідження з промовистою назвою «Національна меншина перед зникненням?» [9], де на підставі офіційних документів буквально по ро- ках розписали катастрофічну динаміку зменшення української меншини на території Словаччини. Якщо перекласти та перевидати 600-сторінкову моногра- фію — справа непроста, то реферування її змісту пе- реконливо представило б сучасному читачеві в Укра- їні драму українства у сусідній державі. Окрім величезних демографічних втрат, україн- ська меншина Словаччини має відчутні втрати і в сфері духовної культури. Так, наприклад, у 1966/67 навч. році у школах з українською мовою навчання навчалося 5154 учнів, тоді як у цьому році українську мову у школах різного рівня вивчало тільки близько 400 учнів та ще 167 — русинську. 1993/94 нaвч. р. нa Пряшівщині булo 14 ocнoвних шкіл з українською мoвoю нaвчaння, 28 — з вивчeнням української мoви як прeдмeтa, чотири гімназії (Мeджилaбірці, Пря- шів, Cвидник, Cнинa) з вивчeнням української мови [8, с. 557]. Нині залишилося тільки чотири основних школи, де вивчають українську мову та одна гімна- зія у Пряшеві. Український театр у Пряшеві став ру- синським. Музей Української культури у Свиднику за роки незалежності Словаччини перейменовували 12 разів, і лише завдяки титанічним зусиллям його директора Мирослава Сополиги він існує як україн- ський. Доходило до того, що Мирослав Сополига за- пропонував Міністрові культури Словаччини пока- зати йому, котра з частин плуга українська, а ко- тра — русинська, оскільки музей хотіли розділити на русинський та український [7]. Певні словацькі кола розпочали масовану атаку з метою привласнення знакових здобутків культури українців Словаччини. Показовою у цьому плані є не лише повсюдна практика називати південнолем- ківські дерев’яні церкви drevenými slovenskými kostоlikmi, а й претензії певних словацьких кіл на усю культурну спадщину українців Східної Словаччини. Так, наприклад, за результатами наукового проекту, що був реалізований у Словацькій академії наук, Пе- тер, чи Петро Женюх, в академічному видавництві VEDA опублікував монографію «Між Сходом і За- ходом…», основним висновком якої є такий: «Ки- рилична рукописна творчість східнословацького ре- гіону, де фіксуються мовні елементи словацьких діа- лектів, є природною частиною словацького культурно-історичного контексту, частиною його культурної та мовної спадщини» [10, s. 243]. До зразків так званої кириличної рукописної творчості східнословацького регіону (це щоб, не дай Боже, не вжити означення український) П. Женюх відносить, наприклад, «Пісню про образ Клокочовський», яку І. Франко, В. Бірчак, В. Микитась, М. Мушинка вважали найстаршою українською історичною піс- нею зі Східної Словаччини). Тут маса незаперечних українізмів, які філолог П. Женюх ігнорує. Якщо українська присутність або її сліди на Схід- ній Словаччині ще помітні, то в Угорщині, де актив- ні асиміляційні процеси розпочалися ще наприкінці ХІХ ст., пошуки слідів українства мають суто гіпо- тетичний характер. Лише в одному селі Комловшка, що в східній частині словацько-угорського кордону, літні мешканці розуміють українську говірку. Адже за даними останнього перепису населення в Угорщи- ні проживає близько 1200 українців та русинів (це, як правило, переселенці останньої хвилі кін. ХХ ст.), проте в Угорщині є більше 150 тис. греко-католиків. Святиню закарпатців — Марія-Повчанський греко- католицький монастир та мироточиву ікону Божої Матері беззастережно кваліфікують набутком ви- ключно угорської національної культури. Відносно найсприятливіші умови для розвитку має українська меншина на румунській Мараморощи- ні — частині історичного Закарпаття (район міста Сигот). Тут у повіті Марамуреш у 1992 р. 36653 осо- би записалися українцями, а у 2002 р. — 34027. Зменшення кількості українців за період 1992— 2002 рр. — симптоматичне, бо це уперше за ХХ ст. Румунські україністи, очевидно, справедливо пов’язують зменшення чисельності української мен- шини з активізацією неорусинського руху, зокрема з проведенням V русинського конгресу у Сиготі, хоча русинами в Румунії записалося лише 56 осіб [4]. А тепер від зарубіжного історичного Закарпаття перейдемо на терени Закарпатської області Украї- ни. Зрозуміло, що існування власної держави об- 25Українське Закарпаття початку ХХі ст. під натиском українофобії та асиміляції ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 1 (109), 2013 межує чи навіть по-своєму регламентує антиукраїн- ські вияви, проте ніяк від них не убезпечує. Нині в Закарпатській області України є три джерела укра- їнофобства: неорусинський рух, церква — УПЦ МП і Мукачівська греко-католицька єпархія, та певні по- літичні сили суміжних держав. Неорусинство, або неорусинський рух, зокрема історія його виникнення та політичні цілі загалом ві- домі в Україні, проте ми хочемо привернути увагу, що своєрідного прискорення цей рух набув у роки президентства В. Ющенка та у час секретарювання В. Балоги. Починаючи з виборчих кампаній кінця 90-х рр. та особливо від сумнозвісних Мукачівських виборів 2003 р., місцеві русинські організації під- тримують В. Балогу і, як можна здогадуватися, роб- лять це не безкорисно. Свої зв’язки з неорусинами В. Балога не афішував, проте фірма його дружини (родом з Умані) називається промовисто — «Руси- нія». З перемогою В. Ющенка на президентських виборах та поверненням В. Балоги у велику політи- ку — спочатку як глави Закарпатської ОДА, а зго- дом — Міністра з надзвичайних ситуацій та глави СП України, став очевидним курс на легітимізацію русинства. Для створення легального політичного крила неорусинства В. Балога за списком «Нашої України» проводить до обласної ради радикального активіста русинського руху, лікаря Євгена Жупана, а згодом, 7 березня 2007 р., за ініціативи депутатів фракції «Нашої України» та її цілковитої підтрим- ки Закарпатська обласна рада «визнає на території Закарпатської області національність «русин» і звертається з клопотанням до Верховної Ради Укра- їни про визнання національності «русин» на зако- нодавчому рівні». Попри очевидну правову безглуз- дість ухвали Закарпатської обласної ради, вона все ж таки дала формальні підстави керівництву облас- ті (спершу перший заступник глави ОДА, а згодом голова Закарпатської обласної ради, який є рідним братом В. Балоги — Іван), щоб на місцевому об- ласному телебаченні була заснована редакція русин- ського мовлення, яка готує щотижневі передачі «ру- синською» мовою; з обласного бюджету почали до- тувати видання русинської преси та інші «культурно-просвітницькі» заходи. З голосу на про- позицію депутата Є. Жупана, який, до речі, разом із сумнозвісним Димитрієм Сидором очолює Сойм Підкарпатської Русі, було ухвалено рішення про фі- нансування шеститомного «Словаря русинського язика» Ю. Чорі, хоча різко негативні рецензії на цей насправді «українсько-український словник» дали член-кореспондент В. Німчук та колектив про- фесорів-мовознавців УжНУ. Все активніше ста- виться питання про відкриття кафедри та відділен- ня русинської філології в Ужгородському національ- ному університеті. Ряд діячів неорусинського руху було нагороджено орденами та відзначено почесни- ми званнями України, щоб за сепаратистські «осо- бливі заслуги перед Україною» вони користувалися різними пільгами, привілеями та мали відповідні до- плати. Завдяки мудрій «державницькій» політиці В. Балоги не лише значну частину витрат за сепа- ратистську діяльність неорусинських організацій було перекладено на Українську державу, а й дер- жавні структури почали використовувати для про- паганди сепаратистських ідей. Окрім легального «державницького» крила, нео- русинський рух має й радикально-войовниче крило. Мудрі стратеги підвели йому роль своєрідної підтан- цівки, що покликана відвертати увагу громадськості від «державницької» діяльності лідерів неорусинства, а також працювати на їх позитивний імідж (правило доброго та злого слідчого). Упродовж 2008— 2009 рр. радикально-войовниче крило неорусинсько- го руху організувало цілий ряд конгресів, конферен- ції з гучними заявами, протестами, вимогами. Якщо плани запровадити національну валюту Підкарпат- ської Русі — тис — викликають лише посмішку, то інші ухвали «правительства Подкарпатская Русь» вражають своїм маніакальним ультрарадикалізмом. Прикметно, що діяльність радикального крила нео русинського руху докладно медіалізують росій- ські центральні мас-медія, зокрема у квітні 2009 р. репортаж про конгрес русинів у чеському місті Пар- дубіце 1 канал подав як другу новину у підсумково- му випуску новин. Несподівано, мабуть, для багатьох серед актив- них промоторів українофобської політики на Закар- патті опинилися церковні інституції, зокрема УПЦ МП та МГКЄ. Діяльність Московського па- тріархату на Закарпатті загалом не відрізняється від інших регіонів України, лише з тією особливістю, що УПЦ КП на Закарпатті має вкрай слабкі позиції, тому поведінка промосковських батюшок на зразок Д. Сидора дуже зухвала та радикальна. любомир БЕлЕЙ26 ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 1 (109), 2013 Інша справа із Мукачівською грекою-католицькою єпархією, яка в 1937 р. здобула так званий статус sui iuris, тобто була безпосередньо підпорядкована Ватикану. Статус sui iuris в умовах чужої держава — це явище позитивне, бо забезпечує автономію церк- ви, проте в своїй державі — це цілковий нонсенс, який, окрім іншого, має дуже неприємний міжнарод- ний політичний аспект: існування в Україні двох греко-католицьких церков, — а саме так є всі під- стави стверджувати, свідчить про те, що Ватикан або не визнає державних кордонів України, або вва- жає, що закарпатські греко-католики не українці, а русини [2]. Власне саме другий варіант ближчий до істини. Адже єпископ ординарій Мілан Шашік в інтерв’ю зарубіжним католицьким агенціям не раз стверджував, що закарпатські греко-католики — русини. А в грудні минулого року до Папи Римсько- го, в обхід секретаря Конгрегації Східних Церков кардинала Сільвістріні, потрапила петиція з прохан- ням утворити Русинську Митрополію, до складу якої увійшли б Мукачівська, Гайду-Дорозька єпархії (Угорщина) та Пряшівська митрополія. Громад- ськість Закарпаття, зокрема Закарпатська греко- католицька спілка ім. владики Івана Маргітича про- тестувала проти таких планів та скерувала звернен- ня до Папи Римського, Нунція Ватикану в Україні та до Верховного архієпископа УГКЦ Святослава Шевчука, де було наголошено на цілковитій безпід- ставності та неприпустимості утворення окремої ру- синської митрополії. На разі реалізацію цього про- екту призупинено, очевидно, чекають на результа- ти перепису населення, щоб знову проштовхувати цей українофобський прожект. Проте антиукраїнська діяльність керівництва Му- качівської греко-католицької єпархії не обмежуєть- ся суто, назвімо так, адміністративно-інституційною діяльністю. За роки незалежності України в єпархії сформувалися чіткі напрямки антиукраїнської діяль- ності серед вірних, які зводяться до протиставлення греко-католиків Закарпаття та Галичини. Особливий акцент ставлять на мовній політиці, зокрема на штуч- ному протиставленні церковнослов’янської та україн- ської мови. Українську мову не допускають у храми, бо, мовляв, нею не молилися наші діди і прадіди. Що- правда, попри гучні декларації, церковнослов’янської мови закарпатське духовенство (зокрема молоді свя- щеники) практично не знає. Тому в Мукачівській греко-католицькій єпархії все частіше з’являються масові видання «народною мовою жителів Закарпат- тя (русинським язиком)» або ж «церковно-народною мовою». Оскільки сучасна лінгвістика не спромож- на ідентифікувати такі мови, то на прикладі уривку із «Причті о милосердном самарянині» читачі можуть самі оцінити такий мовний феномен: «Однажди к ісу су прийшов чоловік і спросив его: кто являеть- ся моїм ближнім? Тогди ісус розказав слідуче: Де- який чоловік отправився із Єрусалима до ієрихо- ну. це було длительное і трудное путешествіе. вдруг появилися разбойники і напали на путеше- ственика. Поблизости не було нікого і ніхто не зміг почути его крик о помощи. Разбойники забра- ли у чоловіка все, что он мав, даже одежду. Он за- щищався, а так як разбойники були сильніші, они ізбили его і он остався лежати коло дороги полу- мертвим». Зверніть увагу, що це цитата з ілюстро- ваного видання євангельських оповідей для дітей. Окреслені лише два аспекти мовної політики Му- качівської греко-католицької єпархії виявляють справжні пріоритети керівництва єпархії — тверде бажання не допустити у місцеві храми українську мову. Адже угорськомовним греко-католикам ніхто не забороняє відмовитися від столітніх традицій церковнослов’янської мови та не лише використову- вати у богослужіннях виключно угорську умову, а й у додачу перейти на григоріанський календар. Не- має сумнівів, що така химерна мовна політика керів- ництва Мукачівської греко-католицької єпархії спря- мована на штучне витворення відмінностей серед українських греко-католиків по різні боки Карпат. Самостійний статус Мукачівської греко-като- лицької єпархії провокує частину духовенства не лише до штучного посилення мовних відмінностей між греко-католиками Закарпаття та решти Украї- ни, а й до відвертого антиукраїнського реваншу, що нерідко набуває брутальних форм. Так трапилося, наприклад, у випадку публікації споминів Стефана Бендаса «П’ять років за колючим дротом», які по- бачили світ на початку 2009 р. за підтримки (в т. ч. й фінансової) єпископа-ординарія Мукачівської греко-католицької єпархії М. Шашіка та тогочас- ного ректора Ужгородської греко-католицької бого- словської академії Т. Ловски. Кілька цитат із цих мемуарів цілком достатньо, аби виявити їх непри- криту українофобську сутність. «Українців можна 27Українське Закарпаття початку ХХі ст. під натиском українофобії та асиміляції ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 1 (109), 2013 поділити на три групи: радянські (або великі) українці, українці-галичани і так звані волиняни, які належали до першої Росії. До цих пір я гадав, що найнестерпнішими є галичани, але волиняни перевершують їх у цьому. Найбільш терпимими ще є великі українці. За 33 роки вони позбавили- ся багатьох характерних для них особливостей. Серед галичан ще можна знайти винятки, але во- линяни просто нестерпні» (с. 170). «в Радянсько- му Союзі майже всі без винятку, враховуючи жі- нок та молодих дівчат, лаються брудними сло- вами, особливо ображають матір нецензурними словами, але в цьому волинські та галицькі укра- їнці перевершують росіян. вони пихаті, егоїстич- ні, невиховані, нікого і ніщо не поважають. крадії так само вони. Якщо їх призначають на керівну посаду, вони нещадні до своїх товаришів. До ви- щестоящих вони смиренні, з підлеглими нещадні» (с. 176—177). Показово, ім’я автора цих споминів викарбувано на меморіальній дошці, що увіковічнює мучеників Мукачівської греко-католицької єпархії, а їх упорядник — Даниїл Бендас, священик і ви- кладач богословської академії. Можна лише дога- дуватися, яким духом просякнуті проповіді популя- ризатора людиноненависницьких поглядів та на- скільки науковими можуть бути його лекції. Власне, ксенофобських духом аж до 2010 р. було просякну- те навіть офіційне оголошення про прийом та зара- хування студентів до Ужгородської греко-католицької богословської академії: «До академії приймаються неодружені юнаки віком від 18 до 30 років, які по- стійно проживають в Закарпатській області» («Бла- говісник», 2010, № 6). Ось таке чітке окреслення канонічної території. Є чимало прикладів побутової українофобії, наприклад, у квітні 2012 р. віночок із синьо-жовтою стрічкою, покладений біля ікони бла- женного Теодора Ромжі, викинули зі собору, хоч подібні вінки зі стрічками у кольорах угорського прапора стоять тут роками. Зважаючи на авторитет церкви в Україні, а в За- карпатті й поготів, саме від нинішнього керівництва Мукачівської греко-католицької єпархії, на нашу думку, йде дуже небезпечна антиукраїнська загро- за. Тому, зрозуміло, не теологічно-обрядова діяль- ність МГКЄ, а її суто політична та культурна ак- тивність вимагають пильної уваги української гро- мадськості та адекватного реагування, бо те, що нерідко відбувається нині в МГКЄ, має загально- український вимір. Суміжні держави, зокрема Угорщина та Словач- чина, зважаючи на слабкість української держави та невиразність її національної політики, також нама- гаються проштовхувати перспективні проекти. Угор- ські реваншистські політичні кола, у порозумінні з місцевою владою, знову ж таки Балогівською «На- шою Україною», добилися спорудження пам’ятника на Верецькому перевалі. На Мукачівському замку- паланку, всупереч чинному законодавству про охо- рону пам’яток культури та здоровому глузду, було встановлено обеліск угорському турулу, що симво- лізує здобуття угорцями, вдумаймось — нової бать- ківщини. А найновішими антиукраїнськими тренда- ми угорської політики є боротьба за створення так званого Притисянського автономного угорського на- ціонального округу та масове надання закарпатцям угорського громадянства. До речі, набуття угорсько- го громадянства супроводжується навіть такими, як то казали в комуністичні часи, виявами «пещерно- го» націоналізму, як зміною імен, причому не про- сто Микола на Міклош, Світлана стає Гайналкою, або Жужикою, Олеся –Ольвікою і т. п., а «пере- хрещує» нових громадян Угорщини — консул цієї «європейської» і дуже «демократичної» країни. Словаччина також активно реанімовує свою мен- шину на теренах Закарпаття або, точніше, займа- ється національним прозелітством: за офіційним пе- реписом словаками записалося близько 6 тис. осіб, проте вони мають середню школу, відділення на фі- лологічному факультеті та Центр Словацької куль- тури в Ужгороді, де навчаються переважно україн- ці. Особливо показово ситуація з центром Словаць- кої культури, під який відвели одну з кращих будівель у центрі міста, а з обласного бюджету на реставра- цію було виділено більше 10 млн. грн. Показово, що аналогічний центр Української культури мав бути споруджений у Пряшеві, але досі знайдено лише бу- дівлю, а гроші на її ремонт шукають. Антиукраїнські сили на історичному Закарпатті, попри величезну шкоду, яку вони несуть, зовсім не є масовими та потужними, бо вийшли на історичну арену через слабкість, байдужість, зрештою, навіть лінивство українських сил як в самому Закарпатті, так і в Україні загалом. Ця гірка правда мусить ста- ти мотивом до праці. Лише активізація українства любомир БЕлЕЙ28 ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 1 (109), 2013 допоможе нормалізувати ситуацію на теренах істо- ричного Закарпаття, зрештою, не тільки. Тому до- зволю собі окреслити кілька способів чи напрямків роботи, що мають нарешті мінімізувати вплив аси- міляційних та українофобських виявів на теренах іс- торичного Закарпаття. Найнагальніше завдання — це, по-перше, підго- товка до всеукраїнського перепису населення 2013 р. Антиукраїнські сили робитимуть все можливе і не- можливе, щоб добитися відчутного зростання руси- нів на Закарпатті — у рух підуть маніпуляції, під- куп і т. п. Зростання кількості русинів — точка пе- ретину злочинних інтересів як місцевих політичних угрупувань, так і реваншистських політсил суміж- них держав. Уряд нам подарував рік — його треба використати сповна, бо кількість русинів на Закар- патті за умов фальсифікації та маніпуляції може сут- тєво зрости. Щоб виконати це завдання, треба руй- нувати мур байдужості та упереджених стереоти- пів, що непомітно виріс по Карпатському хребту. Закарпаття в очах пересічного галичанина – це не- зрозуміла мова, мадяри, сакури, ранні овочі, вино і коньяк. За незначними винятками, в Україні жур- налістам бракує елементарної компетенції у закар- патських справах, а науковцям-гуманітаріям — зацікавлення Закарпаттям. Треба подумати про запровадження спецкурсів чи семінарів та сту ден- тів-філологів, істориків та журналістів із гумані- тарних проблем Закарпаття. Адже десь два-три роки тому в інтерв’ю Г. Пагутяк щиро обороняла русинів, а зовсім недавно один молодий поет в «Українському тижні» пропагував Івана Петров- ція та просторікував про чеську, словацьку та ру- мунську мови на вулицях Ужгорода (окрім україн- ської, там можна почути лише російську або угор- ську). Нам треба брати за приклад В. Гнатюка, В. Бирчака та І. Панькевича, діяльність яких дала могутній поштовх на відродження українства на те- ренах історичного Закарпаття. До речі, значну ро- боту у цьому напрямку роблять філологи Львівсько- го національного універси тету ім. Ів. Франка — проф. Т. Салига, проф. Л. Сеник, декан філо логічного факультету Я. Гарасим, та цього явно недостатньо. Щире зацікавлення та добре знання За карпаття Україною, донесене до пересічного закарпатця, буде набагато дієвішим щепленням від вірусу се- паратизму, ніж дотеперішня поширена практика широкого закарпатського представництва у влад- них кабінетах Києва. По-друге. Українська громадськість має гострі- ше реагувати на вияви українофобства на теренах усього історичного Закарпаття. На жаль, ми не ба- гато можемо сподіватися на українські диппредстав- ництва, бо вони займаються, як правило, важливі- шими, ніж українські, справами. Проте є чимало способів підтримати наших співвітчизників за кор- доном: з одного боку, це участь у конференціях, друк книжок в Україні і т. п., а з іншого — донесення по- зиції української громадськості щодо певних не- дружніх дій урядів сусідніх держав через їх диппред- ставництва в Україні. По-третє. Наукова громадськість України має врешті-решт показати своє принципове ставлення до маніпуляторів від науки на зразок П. Магочі та П. Женюха, які безцеремонно не просто заідеоло- гізували свої дослідження, а просто перетворили їх у квазінауковий бізнес. П. Магочі робить промотур по Україні зі своїм новим опусом. Але як можна при- ймати особу в академічному товаристві після того, коли він у 2006—2007 рр. видав «Історію Украї- ни» та «Народ нізвідки», а в цих книжках подано діаметрально протилежні погляди на русинську про- блему. В «Історії України» нема навіть згадки про русинів, а всі землі аж до Попраду у Словаччині вважаються українськими, тоді як в «Народі ніз- відки» — українці — безжалісні асимілятори ру- синів, а Закарпаття чи Підкарпатська Русь не має ніякого стосунку до України (див.: [1]). Так не ро- били навіть большевицькі борзописці. А в нас, зо- крема в УКУ, знаходяться шанувальники маніпу- ляторського таланту П. Магочі, і вони влаштову- ють йому пишні презентації. А. Гітлер, як відомо, був не лише нацистським злочинцем, а й маляром, але нікому не приходить у голову божевільна ідея влаштовувати виставки його картин у мистецьких навчальних закладах. Перед українською громадою величезна ділянка запущеної роботи. Бо, як писав Д. Дорошенко ще в далекому 1916 р. у праці «Угорська Україна», «Ми віримо, що наша національна справа не загине ні при яких обставинах, що український народ таки прийде на всіх просторах своєї широкої землі до національ- ної свідомості і об’єднається в однім стремлінні здій- снити «в своїй хаті свою правду й волю» [5, c. 58]. 29Українське Закарпаття початку ХХі ст. під натиском українофобії та асиміляції ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 1 (109), 2013 1. Белей л. Дволикий Янус української історії, або Не- сподівані варіації канадського автора / Любомир Бе- лей // Дзеркало тижня. — 2007. — № 36. 2. Белей л. SUI JURIS — випадковий анахронізм чи знаряддя антиукраїнської політики? / Любомир Бе- лей // Український тиждень. — 2010. — № 10. 3. Гнатюк в. Русини Пряшівської епархії та їх говори / В. Гнатюк // Записки Наукового т-ва ім. Тараса Шевченка. — Т. ХХХV. — С. 1—70. 4. Горват л. Українці північно-західної Румунії. Інтегра- ція чи асиміляція? / Л. Горват // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. — Т. 26. — Свидник, 2011. — С. 112—120. 5. Дорошенко Д. Угорська Україна / Д. Дорошенко. — Ужгород, 1992. — 62 с. 6. Сополига М. Українці Словаччини: матеріальні вияви народної культури та мистецтва / М. Сополига ; пе- рекл. зі словацької Л. Белея. — К. : Темпора, 2011. — 336 с. 7. Cополига М. Від Кубані аж до села Остурні / М. Со- полига // Український тиждень. — 2011. — № 23. — С. 50—52. 8. Чіжмарова М. Українці та українська мова у Словач- чині / М. Чіжмарова // Правдиве українське серце. Олександр Рибалко / упоряд. І. Гирич та К. Рибал- ко. — К. : Простір, 2010. — С. 555—573. 9. Mušinka M. Národnostná menšina pred zánikom / M. Mušinka, A. Mušinka. — Prešov, 2011. — 618 s. 10. Žen’uch P. Medzi východom a západom: byzantsko-slo- vanská tradícia, kultúra a jazyk na východnom Slovensku / P. Žen’uch. — Bratislava, 2002. — 286 s. lubomyr Beley UKRAINIAN TRANSCARPATHIA IN THE EARLY XX c.: UNDER THE PRESSURE OF UKRAINOPHOBIA AND ASSIMILATION The article has brought analytical study in the present-day state of educational and language policy, facts of doubtful evalu ation concerning the origin of significant local cultural monuments as well as regional religious-confessional specificity being proofs of assimilatory aims by certain influential political circles in Slovakia, Hungary, Romania and Ukraine as for Ukrainians of historical Transcarpathia. Keyword: historical Transcarpathia, Neo-Ruthenianism, Church-Slavonic language, monuments of Ukrainian language, sui iuris status любомир Белей УКРАИНСКОЕ ЗАКАРПАТЬЕ НАЧАЛА ХХІ ст. ПОД ДАВЛЕНИЕМ УКРАИНОФОБИИ И АССИМИЛЯЦИИ Статья посвящена анализу состояния образовательной, языковой политики, фактов сомнительной оценки генезиса значимих памятников местной культуры, а также регио- нальной церковно-конфессиональной специфики, свиде- тельствующих об ассимиляторских целях определенных влиятельных политических кругов Словакии, Венгрии, Румынии и Украины относительно украицев историческо- го Закарпатья. Ключевые слова: историческое Закарпатье, неорусин- ство, церковнославянский язык, памятники украинского языка, статус sui iuris.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-94902
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
last_indexed	2025-12-01T21:31:40Z
publishDate	2013
publisher	Інститут народознавства НАН України
record_format	dspace
spelling	Белей, Л. 2016-02-12T14:10:08Z 2016-02-12T14:10:08Z 2013 Українське Закарпаття початку ХХІ ст. під натиском українофобії та асиміляції / Л. Белей // Народознавчі зошити. — 2013. — № 1 (109). — С. 23-29. — Бібліогр.: 10 назв. — укp. https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/94902 Стаття присвячена аналізу стану освітньої й мовної політики, фактів сумнівної оцінки походження знакових пам’яток місцевої духовної культури, а також регіональної церковно-конфесійного специфіки, що засвідчує асиміляторські цілі впливових політичних сил Словаччини, Угорщини, Румунії та України щодо українців історичного Закарпаття. The article has brought analytical study in the present-day state of educational and language policy, facts of doubtful evaluation concerning the origin of significant local cultural monuments as well as regional religious-confessional specificity being proofs of assimilatory aims by certain influential political circles in Slovakia, Hungary, Romania and Ukraine as for Ukrainians of historical Transcarpathia. Статья посвящена анализу состояния образовательной, языковой политики, фактов сомнительной оценки генезиса значимых памятников местной культуры, а также региональной церковно-конфессиональной специфики, свидетельствующих об ассимиляторских целях определенных влиятельных политических кругов Словакии, Венгрии, Румынии и Украины относительно украинцев исторического Закарпатья. Інститут народознавства НАН України Народознавчі зошити Статті Українське Закарпаття початку ХХІ ст. під натиском українофобії та асиміляції Ukrainian Transcarpathia in the early XX c.: under the pressure of ukrainophobia and assimilation Украинское Закарпатье начала ХХІ ст. под давлением украинофобии и ассимиляции published earlier
spellingShingle	Українське Закарпаття початку ХХІ ст. під натиском українофобії та асиміляції Белей, Л. Статті
title	Українське Закарпаття початку ХХІ ст. під натиском українофобії та асиміляції
title_alt	Ukrainian Transcarpathia in the early XX c.: under the pressure of ukrainophobia and assimilation Украинское Закарпатье начала ХХІ ст. под давлением украинофобии и ассимиляции
title_full	Українське Закарпаття початку ХХІ ст. під натиском українофобії та асиміляції
title_fullStr	Українське Закарпаття початку ХХІ ст. під натиском українофобії та асиміляції
title_full_unstemmed	Українське Закарпаття початку ХХІ ст. під натиском українофобії та асиміляції
title_short	Українське Закарпаття початку ХХІ ст. під натиском українофобії та асиміляції
title_sort	українське закарпаття початку ххі ст. під натиском українофобії та асиміляції
topic	Статті
topic_facet	Статті
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/94902
work_keys_str_mv	AT beleil ukraínsʹkezakarpattâpočatkuhhístpídnatiskomukraínofobíítaasimílâcíí AT beleil ukrainiantranscarpathiaintheearlyxxcunderthepressureofukrainophobiaandassimilation AT beleil ukrainskoezakarpatʹenačalahhístpoddavleniemukrainofobiiiassimilâcii

Українське Закарпаття початку ХХІ ст. під натиском українофобії та асиміляції

Репозитарії

Схожі ресурси