Актуальне інтерв’ю з архієпископом Адамом Дубцем (Сянік, Польща)
Saved in:
| Published in: | Народознавчі зошити |
|---|---|
| Date: | 2013 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут народознавства НАН України
2013
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95002 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Актуальне інтерв’ю з архієпископом Адамом Дубцем (Сянік, Польща) / Ю. Федів // Народознавчі зошити. — 2013. — № 5 (113). — С. 931-936. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860181022254039040 |
|---|---|
| author | Федів, Ю. |
| author_facet | Федів, Ю. |
| citation_txt | Актуальне інтерв’ю з архієпископом Адамом Дубцем (Сянік, Польща) / Ю. Федів // Народознавчі зошити. — 2013. — № 5 (113). — С. 931-936. — укp. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Народознавчі зошити |
| first_indexed | 2025-12-07T18:02:16Z |
| format | Article |
| fulltext |
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 5 (113), 2013
Актуальне
Iнтерв’ю
© Ю. ФЕДІВ, 2013
Юрій ФЕДІВ
АКТУАЛЬНЕ ІНТЕРВ’Ю
з архієпископом Адамом Дубцем
(Сянік, Польща)
«ви прийшли служити людям, а не люди вам»
архієпископ адам Дубець
Після 1945 року, коли майже всіх українців
було виселено з Польщі в Україну, та етніч-
ної чистки під назвою «акція вісла» в 1947 році,
все ж деяка частка з них повернулася в рідні кар-
пати. Невеликими людськими ресурсами віднов-
люють духовне і культурне життя.
Сьогодні наша розмова із живим символом укра-
їнців, який теж повернувся із вигнання, зароджу-
вав, відроджував Православну церкву, та вже
майже 50 років несе пастирське служіння на Під-
карпаттю — владикою адамом, архієпископом
Перемиським і Новосанчівським автокефальної
Православної церкви у Польщі.
Слава Ісусу Христу. Владико, Ви є живим сим-
волом українця-лемка в Польщі! Чи можете трош-
ки розповісти про Ваше дитинство та юнацькі роки,
і як вирішили присвятити себе служінню церкві.
Я народився у 1926 р. у с. Фльоринка на Лем-
ківщині, там ходив до школи. За німецької окупації
навчався в учительській семінарії в Криниці. На-
вчанню завадив арешт батька, якого було відправ-
лено до Осьвєнціма, де й загинув.
Скінчилась війна. В людей вступила надія, що
все поверне до норми, а вийшло навпаки. Посили-
лась діяльність місцевих польських банд (не парти-
занів!), котрі грабували наші села, переслідували і
вбивали людей, застрашаючи, щоби виїжджали на
Україну. Люди плакали і виїжджали — хотіли жити.
Покидали засіяні поля. Наших фльоринчан — лю-
дей з Карпат, з лісів виселяли на Велику Україну в
степи, де було все знищене протягом війни. Наші
люди не вміли копати землянок, ані в них жити. В
горах мали під достатком дров, на Україні ніяк не мо-
гли пристосуватись до нових обставин життя. Тим
більше, що 1947 р. був голодним роком. Слабші по-
вмирали, інші якось закліматизувались, більшість в
різний спосіб, перебралась пізніше зі степів ближче
до кордону і осіла в Галичині.
З Лемківщини українців поляки виселювали, а в
Україні приймали їх не охоче, як «полячків». Про це
все ми дізнались ще в 1946 році, коли поверталися
здемобілізовані так звані «Лемківські Доброволь-
ці» з Красної Армії і приносили жахливи вісті. Ак-
ція на Схід ще не була закінчена, але люди сказали:
якщо вмирати — то на рідній землі. Втікали, хо-
вались, не давались вивозитись. Восени 1946 р. при-
пинили виселення, але радости не було. Нас в горах
зістала горсточка, без інтелігенції, котра або булa ви-
юрій ФЕДів932
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 5 (113), 2013
нищена, або роз’їхалась по великих містах, скрива-
ючи своє походження. На Західній Лемківщині зі-
стало шість православних священиків, уніятcькі піш-
ли на службу до Костела, куди після акції «Вісла»
затягали своїх вірних. «Тут перечекаємо» — гово-
рили, але в дійсності перетривав якийсь незначний
процент, більшість асимілювалась і окатоличилась.
Але повернімося ще до 1947 р. і акції «Вісла».
Коли пішла чутка, що українців, які залишились, бу-
дуть переселювати на Ziemie Odzyskane — тобто на
західні, понімецькі землі Польщі, ми не вірили. Тим
більше, що влада цілий час твердила, що «Łemków
nie będziemy wysiedlać» (лемків не будемо виселяти).
Сталось інакше. Виселення наступило раптово і не-
сподівано. Ми оставили все, бо що господар може
забрати на одну чи дві фіри? Тим більше тягнені в
більшості коровами (коней в селі було кілька — за-
брали німці, а потім банди). Під конвоєм провадять
нас до стації Грибів (Grzybów). Дивимось востаннє
на село, на засіяні, засаджені поля, на хати, на цер-
ковцю — серце розривається... Одні люди плачуть,
другі замкнулись в собі і слова від нього не почуєш.
Печальна картина, страшно згадувати...
На стації, вокзалі, тиск, плач дітей, ревіння ху-
доби, крик жовнірів. Все це зливається в один жах-
ливий шум.
Нас заладували на третій транспорт, але ніхто
нам не сказав, що нас везуть до Любіня. Ми їхали
в незнане. Перший транспорт, як ми пізніше дізна-
лись, розгрузили в Тожимі, другий (по дорозі мали
катастрофу і було багато поранених), розгрузили в
Новій Солі, а четвертий — в Пшемкові. От так
порозкидали моїх односельчан. Нас 30 родин по-
селили в Михалові на кольонії (де був білий пісок,
через те кольонія не була заселена). Хати — нічо-
го собі, але без вікон і дверей. Печі порозвалюва-
ні — так виглядали оселі після пограбування. Ми
якийсь час так вегетували, бо ще мали надію на по-
вернення додому, але коли нас «усвідомлено», що
повернення нема, люди почали ремонтувати хати і
забезпечуватись харчами на зиму. Почалась тяж-
ка, мозольна праця. Мужчини пішли працювати до
лісу, де тоді масово зрізували дерево, а жінки пе-
реважно по сусідніх селах працювали у господарів
поляків, яким тоді добре жилось, бо зайняли кра-
щі понімецькі господарства. Восени ми засіяли ози-
мину — почали вже господарювати. Була друж-
ність, люди допомагали одні одним.
Розуміючи, що без рідної Церкви пропадемо тут,
ми зразу організували церковне життя — в одній
хаті зробили каплицю. Нас обслуговував о. Бігун,
який разом з нами був виселений, а потім доїжджав
о. Левяр із с. Зимна Вода (коло Лігниці). Ми цілий
час мали духовну опіку, бо православні парафії зра-
зу постали в Пшемкові та Лігниці.
Поселили нас на землях західних, але там тяжко
було жити нам ... Я дуже важко це переносив: інший
клімат, рівнина, не було такої води, тих гір…а тіль-
ки піски і комарі. Я не міг того витримати. А, крім
того, ми не мали жодних прав, відбувалась насильна
асиміляція (авт. — в основному розселяли макси-
мально по 3—4 українські сім’ї на село), ми нада-
лі були постійно переслідувані. Тому по смерті мате-
рі я зрозумів, що церква є одиноким-єдиним осеред-
ком, що плекає і зберігає віру, мову, культуру і націю.
Я собі подумав: може і мені піти і присвятити себе
служінню рідній Церкві і нашому народу?
У 1956 році вступив до семінарії, а потім і до Те-
ологічної академії у Варшаві. У 1964 році після її за-
кінчення оборонив наукову працю «Початки хрис-
тиянства на землях польських». 30 жовтня 1964 р.,
відразу по закінченні академії, мене рукоположили
і митрополит скерував на Лемківщину у с. Висова.
Я був щасливий — то ж мої рідні землі! Кілька ро-
дин, котрим вдалося повернутись з вигнання, при-
Владика Адам. Перемишль. 4.10.2009 р.
933актуальне інтерв’ю з архієпископом адамом Дубцем (Сянік, Польща)
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 5 (113), 2013
йняли мене дуже радо, бо ж коли є в селі свяще-
ник — то і духовне життя є! Добре там було.
Як довго Ви служили у Висовій і чи були в ті
часи кадрові ротації по парафіях?
На жаль у Висовій я довго не був. Священик має
послух — отримав декрет (авт. — указ на перемі-
щення/призначення на нову парафію), потрібно
його виконувати. Митрополит переніс мене до Каль-
никова біля Перемишля. У Кальникові — україн-
ському селі на прикордонні, потрібний був свяще-
ник, який знав би галицькі традиції, і тому митропо-
лит направив туди мене. Добре я там був прийнятий,
бо в селі досі не було постійного священика. Люди
хотіли впорядкувати своє духовне життя, парафія
була реституована (авт. — відновлена), але тодіш-
ня влада і Костел робили все, щоби дестабілізувати
життя в парафії. Саме тоді мене було призначено ви-
конуючим обов’язків декана ряшівського.
Кальників було велике село, але розбите. Україн-
ців звідси не виселяли. У 1945 р. вони перенесли ме-
трики до костелу і в час акції «Вісла» їх не рухали,
бо ж вони — «католики», котрі ходили до костелу,
а церква була зачинена, покинута... Але збереглась,
бо один селянин, а саме Михайло Польний, за
500 злотих купив її, і таким чином врятував, бо вже
хотіли розібрати. У 1957 р. люди вирішили повер-
нутись до церкви. Але старання, щоб священик був
в селі, виявилися не такими вже й простими: ані уряд,
ні Костел цьому не сприяли. Ті люди, які признали-
ся до Православ’ї Церкви, а отже і до української
національності, мали весь час тяжке життя: їх пере-
слідували як націоналістів. То ж частина кальників-
чан залишилася в Костелі, аби їх тільки не чіпали.
Однак значна частина людей поступила згідно сво-
го сумління: що буде, то буде.
Пізніше влада допустилась провокації — зааре-
штували дяка Стефана Ферка, бо думали, що пара-
фія розвалиться, але люди залишалися вперто при
вірі православній і її втримали.
Крім Кальникова, в довколишніх селах наші люди
теж хотіли відродити церковне життя, наприклад у
Грушевичах, Стараві, Стубні, Наклі, в Лазах. Але
як тільки до органів влади поступили прохання від
людей, то храми відразу ж розбирали (в Грушеви-
чах церква згоріла). А відповідь від влади була така:
«Ze względu na brak obiektu parafia nie może erygo-
wana» (авт. з причини відсутності об’єкту пара-
фія не може бути відновленою) ... В інших селах
наші храми зайняв Костел, наприклад в Хотинці,
Торках, в Поздячу (тепер Лєшно) та ін.
І тут знову повторилися мої обставини: тільки-но
я привик до Кальникова, як у листопаді 1966 р.
отримую декрет на Сянік, куди прибув у січні
1967 року.
Парафія в Сяноці була розбита, переслідувана, без-
перервно виникали провокації, священика оскаржува-
ли за аморальну поведінку, деякі парафіяни не витри-
мували переслідувань і для святого спокою пішли до
Костела, де ніхто їх не переслідував. Отож я прийшов
на «вогонь». Хоч мій попередник отець Левяр отри-
мав декрет на іншу парафію, проте не хотів виїжджа-
ти із Сянока. Для мене не було нічого, навіть житла —
я тоді замешкав як квартирант у старшої парафіян-
ки — пані Чапорової. Митрополит Стефан мене
попередив: «Якщо хочемо зберегти парафію у Сяно-
ці, — а я тебе бачу тут парохом — будь дуже обереж-
ний, не вдавайся в розмови з незнайомими людьми, не
політикуй, в проповідях тримайся виключно Єванге-
лія, бо там є люди, які ходять і контролюють ВСЕ!».
Тоді я ще багато чого не розумів, не підозрював, що
люди можуть робити такі підлі провокації...
Перетривав я той найгірший час з Божою по-
міччю. Пізніше о. Левяр виїхав до Перегримки і
звільнив парафіяльне помешкання — одна кімнат-
ка і кухня — в приміщенні теперішнього єпархі-
ального управління (де в ті часи був гуртожиток
для учнів економічного ліцею). В таких умовах я
прожив 19 років.
Як я вже згадував, у Сяноці багато людей пере-
несли метрики до Костелу, тільки горсточка зоста-
лася при церкві, а отже почували себе українцями.
Не було легко — людей, які залишилися при церк-
ві, переслідували, звільняли з праці, могли й побити
на вулиці — то були страшні часи... Я тоді не зда-
вав собі справи і не думав, що тоталітарна система
може так зневолити і здеморалізувати людину. Але
довелося покірно все сприймати і, не зважаючи ні на
що, служити і працювати. А роботи було, як то ка-
жуть — не початий край! Як ряшівський декан, я
старався внормувати церковне життя деканату: їз-
див по Лемківщині, бо ж треба було все піднімати з
руїн. Все поруйновано, ніякого житла для священи-
ків, ніякої помочі від держави. Треба було перекону-
юрій ФЕДів934
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 5 (113), 2013
вати людей, що ми мусимо своїми силами ремонту-
вати, бо ніхто нам не допоможе.
Помаленьку ми почали все відроджувати. Я старав-
ся, аби священики проживали стабільно на парафіях,
бо це підтримувало людей. А влада і Костел вмовляли
людям, що це все тільки тимчасово, що «шкода вашої
праці», але ми кріпилися вірою в Бога. Саме через убо-
гість, малочисельність наших людей, які залишилися
при парафіях, ми стали ближчими один до одного.
Як проходив процес відродження парафій у
Вашому деканаті, чи всі парафії були забезпече-
ні церквами?
Коли нас виселяли, то тільки на самій Лемківщи-
ні було 62 православні парафії. Коли я вернувся
сюди, то майже всі церкви були знищені. Зостали-
ся тільки у селах: Вафка, Богуша і Кам’яна. Тут з
них латинники зробили костели. Три церкви —
Бортне, Квятонь і Бодаки були зруйновані, то ми їх
і забрали, відбудували і до сьогодні там служиться.
Вже під час моєї діяльності було побудовано капли-
цю біля с. Хотинця на Перемищині у с. Ніновичі, а
також церкви у Розділлю, Зиндрановій, Криниці, Гор-
лицях, Команчі, Регетові, а сьогодні закінчуємо будо-
ву у Білянці і Ряшеві. Ми побудувати 14 плебаній, і
тепер кожний священик має де жити. Але є й одна
тяжка втрата: свого часу нам віддали руїни церкви в
с. Поляни. Ми відбудували церкву, а потім, після ряду
провокацій, костел силою забрав її в 1971 році. Влада
не інтервенювала... Ми (15 родин) молилися під му-
рами більше 20 років. Було 15 судових слухань, але
нас ніхто навіть не чув. І головне найприкріше те, що
проти нас, православних, ходили свідчити греко-
католики. Але пізніше, коли вже було зорганізовано
греко-католицьку парафію, то ніхто з них з костелу не
повернувся, всі там залишилися, а на богослужіння до
греко-католицької церкви пішли ті (частково), які пе-
речекали і збереглися у Православній Церкві.
Владико, Вам ще як священикові доводилося
не раз відроджувати парафії, відкривати церк-
ви. Як Вам вдалося у с. Запалові біля Ярослава
відновити богослужіння і церковне життя?
Люди, які вернулися із переселення, були готові на
все. Вони розуміли, що якщо не буде церкви, то й
українського сліду тут не залишиться. Вони зі всіх сил
старалися, щоби створити православну парафію і мати
постійного священика. Святиня стояла там пусткою,
бо костел мав своє приміщення. Пізніше храм був за-
мінений на склад (зберігалися міндобрива), стіни були
перепоєні сіллю, то треба було вкласти багато труду,
щоб допровадити церкву до належного стану. Ініціа-
тором відкриття був п. Бахур, п. Базелевич, родина
Онишків та інші активні парафіяни. Там при відкрит-
ті теж була провокація, і частина українців лишилося
при костелі (авт. — переписалися на поляків).У
2011 році ми урочисто святкували 45 років відновлен-
ня богослужінь у Запалові — там тільки вісім родин,
але то віддані парафіяни і церкву утримують належ-
ним чином. Протягом цього часу вдалося навіть по-
будувати плебанію для священика.
Владико, скільки років Ви несете священиче
та архієрейське служіння?
Священиче від 1964 до 1983 року, тобто майже
20 років, а від 30 січня 1983 до сьогодні — архієрей-
ське, то вже 30 років. Загалом — майже 50 років...
Чи легко було у 60—80-ті роки бути право-
славним священиком на Підкарпаття?
То був дуже тяжкий час і специфічний деканат.
Тоді при владі була комуністична система, нам,
українцям приписували різнорідні злочини, хоч нас
і не визнавали як національну меншину. Ми не мали
автомобілів, а державна комунікація була дуже
складна — парафії були розкидані так, що ми не
могли обслужити у свято чи в неділю дві церкви.
Наприклад, дозволили відродити парафії у с. За-
палів за Ярославом і в с. Кальникові коло Пере-
мишля. Автобус ходив тільки раз на день — заїдеш
в Запалів в суботу, а виїхати можеш тільки в неді-
лю. А ще, як на зло відкривали парафії там, де ніх-
то не просив, але там, де були наші люди — то не
хотіли. Наприклад, передали церкву у Пікуличах
коло Перемишля, у Бірбці над Соліною, чи в По-
саді Реботицькій — але там вже не було жодної
української родини, тобто після акції «Вісла» туди
ніхто з наших не повернувся. А ще, як вже я згаду-
вав, постійно робили проти нас провокації. Я три
рази їздив до Варшави оправдуватись від наклепів,
однак Господь був зі мною...
Після понад трьохсотлітньої перерви Ви ста-
ли першим єпископом відновленої найстаровин-
935актуальне інтерв’ю з архієпископом адамом Дубцем (Сянік, Польща)
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 5 (113), 2013
нішої Перемиської єпархії. Чи легко було відро-
джувати єпархію після такої довгої перерви і в
таких умовах?
Наша єпархія дійсно одна з найстарших — за-
снована учнями св. Мефодія в кінці ІХ століття. Лік-
відація єпархії відбулася у 1692 р., коли Інокентій
Вінницький перейшов, вже як уніатський єпископ,
із Сянока до Перемишля. Проте наша Сяніцька
округа не прийняла унію, і згідно з архівними доку-
ментами адміністратором церкви Православної став
о. Білінський. Аж у 20-х рр. XVIII ст. Сяніччина
змушена була прийняти унію.
Ще в 70-х роках мені пропонували стати єпископом
Вроцлавським, де є багато наших переселенців, але,
видно, не було на те Божої волі, я відмовився. Тепер
розумію, що Господь для мене готував інший шлях.
У 80-х роках, коли настала «Солідарність», змі-
нилися обставини в державі і політика щодо нас, до
українців. Тоді наші люди звернулися до Митропо-
лії і до центральної влади Польщі з проханням рес-
титуовати Перемиську православну єпархію, а мене
просили висвятити в сан архієрейський. Мені не лег-
ко було в ті часи прийняти рішення, згодитися, але
наші вірні наполягали: «Є можливість, і коли дер-
жава погоджується, то треба з того скористатися».
І так 19 січня 1983 р. я отримав чернечий по-
стриг, а 30.01.1983 р. мене хіротонізували на єпис-
копа. Став я вікарієм Варшавської митрополії, але
відразу ж виникли нові проблеми: державна влада
не спішила з відродженням Перемиської право-
славної єпархії — запротестував костел. Аж 6 ве-
ресня сам президент Польщі підписав відповідні
документи. 30 жовтня відбувся інгрес, і мене впро-
вадили на кафедру як єпископа Перемиського-
Новосанчівського, із осідком в моїй рідній парафії
Святої Тройці у Сяноці.
Як Вам вдалося створити і налагодити єпархі-
альну канцелярію і її роботу?
Коли відродилась єпархія, то зразу повідомили,
що управління переходить повністю на самоутриман-
ня. А, в дійсності, уряд сподівався, що я не втрима-
юся. Але, дякувати Богу, я тоді отримав поміч із за-
кордону і так ми перетривали найтяжчі часи. Вда-
лося мені також (з великими перешкодами)
відкупити приміщення сяніцької плебанії, де тепер
знаходиться єпархіальне Управління.
Багатолітнім канцлером Управління є о. митрат
Іоан Антонович, котрого у 1983 році, ще як дияко-
на, мені прислав із Білосточчини Владика Сава. По-
тім до Сянока прийшов о. Антон Ярий із п. Марі-
анною, яка очолила єпархіальний хор і підняла його
на належний рівень.
Яка за чисельністю Ваша єпархія?
Коли я прийшов, то було 31 церква, в тому числі
28 церков поунійних, котрі були в стані руїни, поде-
куди замінені на склади, а навіть і на стайні... А свя-
щеників було 7. Тепер є 14 священиків і 34 церкви.
Однак вірних сьогодні на половину менше — близь-
ко двох тисяч. Старші померли, молодь здебільшо-
го виїжджає у великі міста за роботою, або не по-
вертається після студій до рідних парафій, або емі-
грує за кордон. Є й такі, що піддались асиміляції.
Найбільша наша парафія у Кальникові — понад
500 осіб, потім у Морохові (села Мокре і Моро-
хів) — там 60 родин. Сянік у нас в єпархії десь на
третьому місці — маємо всього 120 осіб. У нас в міс-
ті є ще і греко-католицька парафія, котра налічує
кілька родин. До них приходять деякі емігранти з
України і дехто з околиць.
Чи відбулися зміни у єпархії в 1990-ті роки,
коли відновилася діяльність УГКЦ?
Тоді я був стурбований, бо більшість наших пара-
фій до акції «Вісла» були уніатськими. Але у
1992 році тільки одна з наших колишніх парафій в
селі Гломча біля Сянока приєдналася до УГКЦ, а
решта лишилися зі мною при Православії. Навіть у
Морохові-Мокрому, де греко-католики побудували
нову церкву, то тільки дві родини відійшли від пра-
вославної парафії.
Де є церква, там збережено наших людей. Чи
співпрацює єпархія із іншими громадськими ін-
ституціями та Українською Греко-Католицькою
Церквою?
На жаль, нема такої чіткої співпраці ані з
Об’єднанням Лемків, ані з Об’єднанням Україн-
ців, хоч ці організацію працюють переважно там,
де діють церкви. У церкві ми маємо все, тому по-
трібно найперше шанувати церкву, а потім все ре-
шту. З греко-католиками довший час була супе-
речка на підставі поунійних храмів, котрі ми від-
юрій ФЕДів936
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 5 (113), 2013
будували з руїн, але нарешті все врегулювалось і
вже майже маємо спокій. Коли ми прийняли на-
півзруйновані поунійні церковці, то було по-
різному, але сьогодні маємо непорозуміння тільки
щодо Гори Явір. І то дивно, бо ні у Висовій, ні в
найближчих селах нема греко-католицьких пара-
фій, є тільки поодинокі греко-католицькі родини,
котрі доїжджають, наприклад до Устя Горлицько-
го, Лосі, Снітниці, Новиці, Гладишова чи інших
своїх парафій. Та і культ Пресвятої Богородиці, і
прощі на гору Явір теж розвинули ми, і все відре-
монтували після 1958 році.
Чи легко православним священикам жити і
служити на Підкарпатті, адже є парафії, де до
церкви належать 4—8 родин?
У нас священники обслуговують дві, а часом три
і навіть чотири такі маленькі парафії. Переважно
їмості працюють, а священики ще в школах мають
лекції Закону Божого. Якось живуть. Я завжди їм
кажу: «Чи ж ти мусиш їздити мерседесом за 300 ти-
сяч? Купи собі авто за 3 тисячі, і так само собі бу-
деш їздити... Люксуси церкві не потрібно, ані над-
звичайні багатства церкві не потрібно, але не мож-
на допустити і до убогості! Поміркованість — це те,
що може горнути людей і цінувати Вас, як пастирів.
Не потрібно ставити на перше місце свої вимоги, бо
ви прийшли служити людям, а не люди Вам. Дя-
куйте Богу, що ви у своїй скромності є ближче до
Нього, а це є в житті найголовніше.
Вашу єпархію у світі називають «Українська
православна єпархія Польської Православної
Церкви»
Так історично склалося, що ми тут на Підкарпат-
тю не дотримуємося ні обрядовості, ні вимови мос-
ковської, а бережемо своє — українське, тримаємо-
ся старовинної галицької традиції. Ми ніколи під
Москвою не були і нічого спільного не мали. Для нас
ближчими є Греція і Балкани. А вірні нашої єпар-
хії — то майже всі українці.
Чи легко бути українцем у Польщі?
Тепер легонько (Владика сміється). Тепер ніхто
нікого не переслідує, не принижує — цілком інше
відношення, в порівнянні з минулим... По 80-му році
стало легше, але найважливіше це те, що постала
Незалежна Україна, то і поляки почали до нас по-
інакшому відноситись.
А чи відчували підтримку українського уряду?
Коли Віктор Ющенко був Президентом України,
то він відвідував українців у Польщі, декілька разів
був у Перемишлі. Тоді вперше за всі роки ми відчути
свою повноправність, з нами, як з українцями, поля-
ки почали рахуватися. Пам'ятаю, як то було урочисто
в Нородному Домі — вітав Президента і я, і владика
Іван Мартиняк. А в 2007 році президент Ющенко під
час Лемківської Ватри в Ждині нагородив мене дер-
жавною відзнакою — орденом Ярослава Мудрого.
Ви живете довгий вік — що допомагає Вам
у цьому?
Я все життя живу для церкви і для людей: постій-
но перебував у роз’їздах, у роботі із людьми: пояс-
нював, переконував, а часом довелося бути суворим,
бо тільки так можна було вирішити справу. Мені сво-
го часу фінансово помагали німці і швейцарці. Свого
часу я завіз їх до Полян, показав, яку нам відібрали
святиню, і вони побачили, яку кривду ми тут пере-
живаємо... Швейцарці нам організували допопомо-
гу, і то велику: за ці кошти я побудував у Горлицях і
церкву, і Центр православної культури. Завдяки цій
допомозі нам вдалося побудувати і відремонтувати
інші храми і плебанії.
Яка мрія Вашого життя?
Молюся, щоб Господь мені допоміг ще прожити тро-
хи, аби я бачив і освятив церкву у Ряшеві. Багато зу-
сить поклав, аби зареєструвати громаду, почати будів-
ництво і оформлення храму, то і є моя, така чисто при-
ватна сьогоднішня мрія. Але найважніша мрія, а,
вірніше, — то молитва і просьба до Всевишнього —
це дальший розвиток Святого Православія на Підкар-
патті. Моє покоління відбудувало церкви, привернуло
духове життя, а на долю молодого покоління позіста-
ло утримати те все. Але не тільки утримати, але і далі
розвивати все те, що було дороге нашим предкам.
Що б Ви побажали православним в Україні?
Бажаю Божого благословення, єдності, злагоди,
братерської любові, щоби вдалося створити одну
Церкву єдиного Православного Патріархату в Укра-
їні — тоді буде сильна нація і сильна Україна.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-95002 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 1028-5091 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:02:16Z |
| publishDate | 2013 |
| publisher | Інститут народознавства НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Федів, Ю. 2016-02-13T11:10:45Z 2016-02-13T11:10:45Z 2013 Актуальне інтерв’ю з архієпископом Адамом Дубцем (Сянік, Польща) / Ю. Федів // Народознавчі зошити. — 2013. — № 5 (113). — С. 931-936. — укp. 1028-5091 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95002 uk Інститут народознавства НАН України Народознавчі зошити Актуальне інтерв'ю Актуальне інтерв’ю з архієпископом Адамом Дубцем (Сянік, Польща) Article published earlier |
| spellingShingle | Актуальне інтерв’ю з архієпископом Адамом Дубцем (Сянік, Польща) Федів, Ю. Актуальне інтерв'ю |
| title | Актуальне інтерв’ю з архієпископом Адамом Дубцем (Сянік, Польща) |
| title_full | Актуальне інтерв’ю з архієпископом Адамом Дубцем (Сянік, Польща) |
| title_fullStr | Актуальне інтерв’ю з архієпископом Адамом Дубцем (Сянік, Польща) |
| title_full_unstemmed | Актуальне інтерв’ю з архієпископом Адамом Дубцем (Сянік, Польща) |
| title_short | Актуальне інтерв’ю з архієпископом Адамом Дубцем (Сянік, Польща) |
| title_sort | актуальне інтерв’ю з архієпископом адамом дубцем (сянік, польща) |
| topic | Актуальне інтерв'ю |
| topic_facet | Актуальне інтерв'ю |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95002 |
| work_keys_str_mv | AT fedívû aktualʹneíntervûzarhíêpiskopomadamomdubcemsâníkpolʹŝa |