Михайло Грушевський в оцінках своїх учнів (перша третина ХХ ст.)
Стаття присвячена проблемі сприйняття історіографічних поглядів М. Грушевського представниками його Львівської школи. Простежено еволюцію у ставленні учнів М. Грушевського (М. Кордуби, С. Томашівського, І. Крип’якевича, М. Залізняка, В. Герасимчука та ін.) до наукової спадщини вчителя. Відзначено...
Saved in:
| Published in: | Історіографічні дослідження в Україні |
|---|---|
| Date: | 2013 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2013
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95243 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Михайло Грушевський в оцінках своїх учнів (перша третина ХХ ст.) / В. Тельвак // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 23. — С. 160-197. — Бібліогр.: 75 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859592433101176832 |
|---|---|
| author | Тельвак, В. |
| author_facet | Тельвак, В. |
| citation_txt | Михайло Грушевський в оцінках своїх учнів (перша третина ХХ ст.) / В. Тельвак // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 23. — С. 160-197. — Бібліогр.: 75 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Історіографічні дослідження в Україні |
| description | Стаття присвячена проблемі сприйняття історіографічних
поглядів М. Грушевського представниками його Львівської
школи. Простежено еволюцію у ставленні учнів М. Грушевського (М. Кордуби, С. Томашівського, І. Крип’якевича, М. Залізняка, В. Герасимчука та ін.) до наукової спадщини вчителя. Відзначено впливи ідеологічних дискусій в українському інтелектуальному середовищі першої третини ХХ ст. на грушевськознавчу рефлексію.
The article is dedicated to the problem of the reception of
historiography thoughts of M.Hrushevsky by his Lviv school
representatives. The evolution of the M. Hrushevsky’s pupils
(M. Korduba, S. Tomashivsky, I. Krypyakevych, M. Zaliznyak,
V.Herasymchuk etc.) attitude to the scientific heritage of the teacher
is observed. The impact of ideological discussions through Ukrainian
intellectuals of the first third of the 20th century on Hrushevsky studies reflection is noted.
|
| first_indexed | 2025-11-27T16:43:02Z |
| format | Article |
| fulltext |
160
УДК 930.1 (477) (092) “Грушевський”
Віталій Тельвак
МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ
В ОЦІНКАХ СВОЇХ УЧНІВ
(перша третина ХХ ст.)
Становлення наукової школи Михайла Грушевського, як і
його взаємини зі своїми найбільш відомими учнями мають
давню та розлогу історіографію1. Назагал ми поінформовані про
особливості формування школи, знаємо її персональний склад,
реконструйовано на сьогодні й творчу долю багатьох учнів
ученого – як львівських, так і київських. Разом із тим, пер-
соналізований підхід, характерний для сучасних грушевсько-
знавчих студій, не дозволяє за поодинокими опрацюваннями
міжособистісних взаємин побачити цілісної картини рецепції
учнями М. Грушевського творчої спадщини свого вчителя. Втім,
саме такий дослідницький ракурс уможливить наблизитися до
вирішення декількох, на нашу думку, недостатньо вивчених
проблем. Найголовніша з них – що саме і чому учні М. Гру-
шевського приймали беззастережно, а що в тій чи іншій мірі
піддавали сумніву? Відповідь на це питання уможливить зро-
зуміти логіку не тільки еволюції наукової школи автора “Історії
України-Руси”, але й всієї української історіографії ХХ ст.
Адже, по-перше, вітчизняна Кліо в концептуальному плані
значною мірою розвивалася під впливом його ідей – акцептуючи
чи критикуючи їх. А по-друге, саме учні М. Грушевського
значною мірою визначали шляхи поступу української науки не
тільки на етнічних землях, але й в еміграційних і діаспорних
центрах. Ми також зможемо краще зрозуміти особливості між-
особистісної комунікації в українському науковому середовищі,
враховуючи її конструктивну та конфліктну складові. Оскільки
Київська історична школа М. Грушевського була фактично зни-
щена ще на початках свого становлення, а більшість наддніп-
161
рянських учнів ученого так і не встигли скільки-небудь тривало
проявити себе на полі науки, практично не залишивши нам
також рефлексій стосовно особи вчителя, в центрі нашої уваги
перебуватимуть представники Львівської історичної школи.
Вивчаючи перші факти критичного звернення учнів М. Гру-
шевського до його наукових поглядів, стикаємося з цікавим
історіографічним явищем діяльної участі самого вченого в
організації справи рецензування його праць. Так, після появи
першого тому “Історії України-Руси”, до львівського вченого
звернувся його колега та редактор празького журналу “Věstnik
Slovanskỳch Starožytnosti” Любор Нідерле з проханням підшу-
кати рецензента для книги, котрий би добре орієнтувався в
українознавчій проблематиці та зміг донести зацікавленому
читачеві головні ідеї твору2. М. Грушевський порадив чеському
колезі звернутися у цій справі до свого учня Мирона Кордуби.
Наслідком листування між ними й стала поява критичного
огляду молодого на той час ученого, що фактично поклало
початок обговоренню праці на сторінках славістичних видань
Європи.
На початку огляду молодий учений наголосив, що важливе
значення рецензованої книги полягає у самому факті першого в
українській історіографії цілісного опрацювання історії України
загалом та її раннього етапу зокрема. Ніхто з попередників не
ставив перед собою такої широко закресленої дослідницької
задачі та не намагався сягати настільки віддаленої історичної
ретроспективи. Сильним моментом рецензованої праці оглядач
називає широту зауважених автором джерел та докладність
історіографічного огляду: «Ся робота – скажемо сейчас на
вступі – стоїть на висоті своєї задачі із-за сего, що автор вихіс-
нував тут всі жерела, не лише писані, але й археологічні та
лінгвістичні, та цілу літературу, все, що писалося досі про яке-
небудь спірне питаннє. В тім напрямі ніхто не може піднести
ніякого заміту і прямо приходиться подивляти сю величезну
сумлінність і працю вложену у І-ий том “Істориї”»3. Далі
рецензент докладно аналізує зміст усієї праці, вказуючи на її
сильні та слабші моменти. До останніх він, наприклад, зара-
ховує недостатньо обґрунтоване М. Грушевським віднесення
162
початків хліборобства на українських землях до неолітичної
доби. М. Кордуба також полемізує з деякими поглядами свого
вчителя на міграційні процеси в центрально- та східноєвро-
пейському регіоні. Недостатньо, на думку рецензента, приділено
уваги проблемі становлення правових відносин у східних
слов’ян.
Цікаво, що молодий дослідник наважується давати старшому
колезі й поради суто методологічного характеру. Погодившись
із М. Грушевським щодо вузькості джерельної бази для повно-
цінної реконструкції життя на українських землях в добі ран-
нього середньовіччя, він зауважив, що «звістки жерел, правда не
дуже багаті, можна було доповнити вислідами порівняної етно-
логії, як се зробив прим. Лямпрехт у своїй істориї Німеччини».
Натомість рецензент цілковито солідаризується з поглядами
М. Грушевського на ґенезу українського народу, бачення його
предків в антських племенах. М. Кордуба також підтримує
наведене у праці бачення початків давньоруської державності,
визнає антинорманську аргументацію автора: «З великою точ-
ністю і безоглядним критицизмом жерел оповідає проф. Гру-
шевський перші події Руської держави… Поодинокі, доволі
замотані факти уложені тут ясно, в суцільній звязи, хронологія
справлена з можливою точністю»4.
Найкраще обробленими частинами праці для рецензента є
розділи про культурне життя на давньоукраїнських теренах
(«методичне обробленнє сего розділу знамените, так як автор
зводить попереду лінгвістичний матеріал, прирівнює до вислідів
з него археологічні находки та доповнює сей образ відомостями
з «Повісти» та інших джерел») та початки Київської Русі
(«автор чує ся тут зовсім у своїм елементі і з легкістю поборює
всі трудности які насуваються при рішенню деяких питань»).
Попри зауважені спірні моменти та деяку побіжність у пред-
ставленні поодиноких питань, загальна оцінка праці є над-
звичайно високою. «Як загальний осуд праці проф. Грушев-
ського скажемо, – зазначав М. Кордуба, – що вона вповні
відповідає вимогам, які історична наука ставить до сего рода
підручників, та сподіваємося, що шановний професор не дасть
довго ждати на продовження так вдало початого діла»5.
163
Помітним був внесок учнів М. Грушевського також в обго-
ворення подальших томів його великої «Історії». Чи не най-
більш активним при цьому на початку ХХ ст. був видатний
представник Львівської школи Степан Томашівський. Осмис-
люючи історіографічні пропозиції вчителя, дослідник передусім
акцентував модерне у теоретико-методологічному сенсі розу-
міння ним завдань історичної науки, пов’язаних із зосеред-
женням уваги на вивченні різноманітних аспектів минулого
народних мас; джерельне та історіографічне підґрунтя праці;
солідність наукового апарату роботи, її об’єктивний характер та,
найголовніше – чітко сформульовані та послідовно впровад-
жувані на практиці концептуальні засади6.
Особливо багато уваги С. Томашівський присвятив обгово-
ренню науково-популярних праць учителя. Неодноразово підні-
маючи на сторінках галицьких видань питання про важливість
наукової популяризації серед широких кіл українського грома-
дянства, він, звісно, не міг не відгукнутися на появу російсько-
мовного «Нарису історії українського народу». У кількох стат-
тях на сторінках «Літературно-наукового вістника» С. Томашів-
ський твердив, що книга М. Грушевського відкриває новий етап
в українській історіографії. Сам «Нарис» учень М. Грушев-
ського характеризує як працю цілісну, з виразним національним
характером, написану науково та водночас доступно. Оглядач
підносить аргументованість основних концептуальних тез ав-
тора, наголошує, що вартість книги полягає передусім у її руй-
нівному щодо імперських історіографічних стереотипів впливі7.
Цікаво, що саме в контексті аналізу нової книги М. Гру-
шевського С. Томашівський робить першу в українській істо-
ріографії спробу узагальнити теоретико-методологічні засади
творчості вчителя. Він, зокрема, зазначив, що М. Грушевський,
як «вихованець української історіографії Росії», засвоїв її мето-
дологічні здобутки та розвинув їх далі на вітчизняному істо-
ричному матеріалі, позбавившись від догматизму, подекуди
властивого старшим репрезентантам українознавства. Основні
складові творчої лабораторії історика – це об’єктивність і кри-
тичний документалізм. Провідною ж рисою методологічної кон-
цепції М. Грушевського С.Томашівський називає «синкретич-
164
ність», що полягає у синтезуванні пізнавальних можливостей
різноманітних теоретичних моделей, якщо вони дають «[…]
щось позитивне для дослідження розвитку людської громади».
«Наукова історична метода, репрезентована і пропагована проф.
Грушевським, – резюмує рецензент, – нічим не відхиляється від
найкращих взірців західно-європейської історичної науки щодо
всіх її сторін (гевристики, критики й синтези)»8.
Відгукнувся С. Томашівський також на вихід другого видан-
ня «Нарису історії українського народу», в якому автор, реагу-
ючи на критичні відгуки, вніс суттєві корективи. Передусім
помітно було розширено зміст другої частини праці, де висвіт-
лювалася історія українців нового часу, та додано два нових
розділи; виправлено стилістику та мову викладу; автор помір-
кованіше презентував ті наукові проблеми, які ще не здобули
консенсусу в науці. Переваги другого видання над попереднім
були відзначені практично всіма оглядачами. Порівнюючи зміст
двох видань, С. Томашівський зауважив: «Не станемо обгово-
рювати усіх тих доповнень, хоч і як вони інтересні, бо се
забрало би богато місця, скажемо тілько, що вони, разом із
деякими важними перемінами і з язиково-артистичними пере-
робками, дають нам новий підручник української історії, який
повинен без усякого сумніву знайти ще прихильніший осуд і ще
більший попит, ані-ж перше виданнє»9.
Розширення М. Грушевським у другому виданні «Нарису»
аргументації на захист власної історичної схеми спричинило її
подальше змістовне обговорення. У більшості рецензій неод-
мінно наголошувалося на оригінальності погляду вченого на
минуле східноєвропейського середньовіччя. Наприклад, на сто-
рінках московського «Украинского вестника» читаємо: «У науці
та в звичайному вжитку панувала офіційна «схема» російської
історії, за якою історія українського народу до ХІІІ ст. роз-
глядалася не як період самостійної української історії, а лише як
ланка «російської» історії, безпосереднім продовженням якої
була історія Русі Московської. […] Вся праця пр. Грушевського
служить науковим запереченням цієї псевдонаукової «схеми»10.
Наслідком розгорнутої в літературі полеміки довкола історичної
схеми львівського професора став пошук наукового компромісу
165
між прихильниками «звичайної» схеми та представниками укра-
їнської національної історіографії. Один із варіантів такого ком-
промісу, осмислюючи дискусії довкола праці М. Грушевського,
запропонував і С. Томашівський. На його думку, «остаточно
згода між Українцями і Москалями на сьому пункті [про спад-
щину Київської Русі – авт.] вповні можлива, а то така, що т. зв.
київський період стане спільним історичним добром обох на-
родностей, так само, як історія Франконії V–IX ст. стала спіль-
ним історичним добром народів німецького і французького, між
якими нема ніяких суперечок на тому полі»11.
Втім, особливо важливою справою популяризації україн-
ського погляду на минуле Східної Європи С. Томашівський
вважав у західному інтелектуальному середовищі. Саме тому
він з ентузіазмом сприйняв ідею вчителя перекласти перший
том «Історії України-Руси» німецькою. Висловлюючи загальне
переконання у важливості реалізації цього проекту для попу-
ляризації українського питання в Європі С. Томашівський наго-
лошував: «Вона [німецьке видання першого тому праці – авт.]
зробить честь не тільки авторови, але й нації, аж тоді почнеться
правдиве і глибше зацікавлення європейського авторитетного
совіта нашою минувшиною і теперішнім положенням. Поява
такої солідної наукової праці зробить в «Європі» для нашого
народа більше, ніж цілі сотки політичних (легкої марки) часо-
писних статей»12.
Після появи німецького перекладу праці М. Грушевського,
С. Томашівський опублікував декілька рецензійних статей, в
яких популяризував головні історіографічні концепції вчителя.
Так, в огляді на сторінках віденського часопису «Ukrainische
Rundschau» він акцентував увагу читача на руйнівному впливові
ідей львівського професора щодо закорінених в європейській
свідомості історичних стереотипів, передусім стосовно панів-
ного переконання про етнічну та культурну однорідність Схід-
ної Європи як простору безроздільного російського та поль-
ського впливу13. Такий погляд, зауважив рецензент, мав у
висліді цілковите ігнорування дослідниками історії та культури
українців як самостійної європейської нації. А це, своєю чергою,
призводило до заперечення справедливості політичних прагнень
166
тогочасного українського руху. І якщо українські публіцисти
своїми виступами у західній пресі змогли почасти захитати ці
усталені стереотипи, то справжній переворот у європейському
сприйнятті України повинна, на переконання С. Томашівського,
зробити книга М. Грушевського, адже в ній обґрунтовано про-
демонстровані витоки українського народу та його державності.
Оглядач підносить фаховий рівень «Історії українського на-
роду»: «…Дві речі повинні бути наголошені: точність робить її
[книгу] відмінним довідником для вивчення історії Південно-
Східної Європи; також їй притаманні надійність та правдо-
подібність. Виняткова сумлінність автора дозволяє читачам
завжди його контролювати, адже до тексту книги додається
бібліографічний і критично-науковий матеріал; доказом великої
начитаності автора є засвоєння й опрацювання ним докумен-
тального матеріалу та великої кількості літератури»14. Далі
рецензент характеризує зміст книги, наголошує на тих кон-
цептуальних новаціях, які пропонує М. Грушевський, опонуючи
традиційному російському та польському баченню українського
минулого. Наприкінці огляду С. Томашівський висловив пере-
конання, що книга М. Грушевського знайде зацікавлений відгук
у середовищі європейських фахівців та визнання читацької
аудиторії. Як свідчить широке обговорення «Історії україн-
ського народу», його передбачення цілком справдилося.
Як відомо, німецький переклад першого тому «Історії» був
неоднозначно сприйнятий у науковому середовищі15. Найбільш
критично до викладених у ньому ідей поставилися представники
москвофільської течії в особі одного зі своїх ідеологів про-
фесора Чернівецького університету Володимира Мільковича,
котрий на сторінках австрійських наукових видань та галицької
преси розкритикував концептуальне підґрунтя та змістове на-
повнення праці М. Грушевського16. Прикметно, що першим на
захист львівського професора виступив С.Томашівський у різкій
та емоційній статті під промовистою назвою «Злість і Зависть
(«Руслан» і проф. Милькович)», опублікованій у кількох числах
«Діла»17.
С. Томашівський передовсім змальовує загальну палітру над-
звичайно позитивного сприйняття німецькомовної праці М. Гру-
167
шевського у фаховому середовищі: «Треба признати, що всі
голоси критики, з виїмком одного-однісінького, для автора дуже
прихильні; всі підносять величезну очитаність, основне знанє
предмету, ґрунтовне опанованє величезного матеріалу з дуже
широкого поля, тонкий критичний змисл й аналітичні здібності
та незвичайно поважне і сумлінне трактованнє предмету та не
скривають того враження, що в історіографії північного сто-
чища Чорного моря взагалі, а в українській спеціально, при-
знано всі прикмети, які можуть прикрашувати тілько визнач-
ного, дуже поважного історика».
З’ясовуючи мотиви неприхильного відгуку В. Мільковича,
автор пише про його москвофільство, що і зумовило ідейне
неприйняття ним усієї діяльності львівського професора. У діях
В. Мільковича С. Томашівський схильний убачати звичайну
помсту за невдале змагання за львівську кафедру в 1894 р., а
також нечесну конкуренцію, оскільки сам чернівецький історик
був автором розділу про історію українських земель у німець-
комовній історії Східної Європи18, при цьому «повними пригор-
щами користаючи з «Історії України-Руси». Учень М. Грушев-
ського наводить також приклади фальшування В. Мільковичем
цитат, виривання їх із контексту оповіді, упередженого став-
лення до тексту, перекручування думок, інші численні інси-
нуації. «Руслан» же, як вважає С. Томашівський, інспірований
політичними опонентами М. Грушевського, просто використав
рецензію чернівецького історика у своїй перманентній боротьбі
із львівським професором і його однодумцями. Цікаво, що в цій
статті С. Томашівський чи не вперше чітко сформулював власні,
відмінні від учителя, наукові позиції. Передусім він заявив про
своє неприйняття історичної аргументації М. Грушевського на
користь антинорманської теорії, акцентувавши свої норманіст-
ські вподобання. Саму статтю було написано у досить різкому
тоні, що не сприяло продовженню дискусії в академічному
річищі.
Категоричність С. Томашівського викликала відповідну ре-
акцію В. Мільковича, що виступив у «Руслані» зі статтею
«Відповідь моїм напасникам». У гострій формі полемізуючи із
С. Томашівським, він назвав брудними підозри у помсті
168
М. Грушевському за конкуренцію щодо львівської кафедри та
закид у плагіаті. Далі в різкій формі автор виклав основні тези
своєї німецької рецензії, підсумовуючи, що «в ділі проф. Гру-
шевського іде о цілком що іншого, а іменно, що автор пише, не
обдумавши, пише без критики»19. Полеміку з С. Томашівським
В. Мількович продовжив у статті «Ще одна відповідь моїм
напасникам». Він знову звернувся до помилок перекладу, наго-
лошуючи на системному, а не випадковому характері останніх:
«Ціла книга єсть так скандально переложена, що я читаючи
встидався, що Русини щось такого могли в світ пустити».
Очевидно, вичерпавши наукові докази у суперечці з С. Тома-
шівським довкола праці М. Грушевського, він зійшов на осо-
бистісний рівень з’ясування стосунків. Як кінцевий аргумент на
захист свого бачення помилковості історичної реконструкції
М. Грушевського, В. Мількович вдався до моральної дискре-
дитації опонента. У цьому дусі він зауважив: «В кінці можу
п. Томашівському поставити свідків, що він сам раз казав: що
проф. Грушевський плете часом такі дурниці на викладах, що
витримати не можна»20. Підводячи підсумок дискусії, автор
застерігає опонентів від її продовження, обіцяючи в іншому
випадку перенести полеміку на сторінки західноєвропейських
фахових видань.
Про важливість науково-популяризаторської діяльності
М. Грушевського писали також інші учні М. Грушевського. Так,
Микола Залізняк, вітаючи появу «Ілюстрованої історії України»,
підніс її високу наукову вартість, яка полягала в послідовному
проведенні через увесь текст оповідання тези про нерозривність
українського історичного процесу від доби раннього середньо-
віччя до початку ХХ ст. Ця теза, наголошував він, поступово
проникає і в російські навчальні книги. Рецензент підмітив
також високі літературні прикмети праці, майстерне володіння
автором пером оповідача. «Се не науково-сухий збір фактів, –
писав М. Залізняк, – не теоретичні розумування, абстракції й
узагальнення соціолога. Тут минуле наше житє мов живе
воскресає перед нашими очима в усій його ріжнородности,
елемент науковий чудово лучиться з артистичним – автор не
тільки знає факти, але й відчуває при помочи своєї внутрішньої
169
інтуїції наше минуле житє, надає йому живих барв силою свого
внутрішнього чуття. Тому ся книга й робить на читача вели-
чезне враженнє, тому станеться вона чистим жерелом націо-
нального самопізнання і національної свідомости»21.
Перші узагальнені оцінки наукової праці М. Грушевського
прозвучали у зв’язку зі святкуванням у Галичині десятиліття
його діяльності у Львові (1904 р.) та сорокаріччя від дня
народження (1906 р.). Ініціаторами відзначення цих ювілейних
дат виступили представники Львівської школи ученого, вирі-
шивши вшанувати вчителя виданням збірника праць, котрий
вийшов друком у Львові в 1906 р. У цьому виданні взяли участь
усі найпомітніші представники тогочасної української гуманіс-
тики22. У «Передмові» до збірника учні М. Грушевського Д. Ко-
ренець, І. Кревецький, С. Томашівський разом з іншими видат-
ними галицькими діячами І. Франком та В. Гнатюком піднесли
значущість наукової праці ювіляра, назвавши його «Історію
України-Руси» «величавою основою української історичної нау-
ки і невичерпаним жерелом національно-політичного і соці-
ально-культурного самопізнання й освідомлення, що вводить
нас дійсно вперше в сім’ю європейських народів…»23. Відзна-
чимо, що вихід «Наукового збірника», яким, як писало «Діло»,
«ушановано нашого героя працї»24, було помічено далеко за
межами Львова в західноєвропейській і російській критичній
літературі, що привернуло увагу до ювілею та праць М. Гру-
шевського в широкому контексті його різнопланової діяльності.
Особливий наголос у ювілейних дописах робився на науково-
організаційній роботі вченого в Галичині, що перетворила
українські студії з діяльності одиниць на добре організований
дослідницький напрямок25.
Загальна лібералізація суспільно-політичного життя в Росій-
ській імперії після подій 1905 р. відкрила доступ українській
книзі до російського читача. З того часу форум активного
обговорення наукових ідей М. Грушевського поширився на
підросійські землі. Шостий том «Історії України-Руси» був
надрукований уже в київській друкарні П.Барського у 1907 р. і
містив характерне для наступних томів позначення місця ви-
дання – «Київ–Львів». Факт допуску головної праці М. Грушев-
170
ського до російського читача відзначили практично всі її
оглядачі, втім і учні М. Грушевського. Так, у своїх рецензіях на
шостий том великої «Історії» С. Томашівський та М. Залізняк
наголошували передусім на фундаментальності залученого вчи-
телем джерельного комплексу; всебічності показу українського
життя не лише в політичній, а й економічній та культурній
площинах; оригінальності запропонованих автором гіпотез; до-
ступності викладу для пересічного читача тощо26. Як і інші
критики, учні М. Грушевського загострювали увагу читача на
тій обставині, що у томі вперше українське життя XIV – початку
XVII століть знайшло цілісне та узагальнене висвітлення.
Починаючи з сьомого тому, М. Грушевський зосередився на
опрацюванні історії української козаччини. Це привернуло ува-
гу до томів козацького циклу тих його учнів, що обрали коза-
кознавство своєю науковою спеціалізацією. Як і раніше, в своїх
критичних оглядах представники Львівської школи найбільше
місця відводили популяризації історіографічних ідей учителя.
Наприклад, ще один представник Львівської школи Іван Крип’я-
кевич у рецензії на сьомий том «Історії України-Руси» наго-
лосив на суспільній значущості наукової праці вчителя. «Чим
далі входить велика Історія України проф. Грушевського в
новійші часи, – писав він, – тим більше стає інтересна, не лиш
для фахових істориків, але й для широких кругів»27. Проде-
монструвавши різноманітність залученого автором джерельного
матеріалу та відтворивши багатство запропонованих ним істо-
ріографічних ідей, оглядач підкреслив: «Се перша справді повна
і наукова історія козаччини й повинна знайти своє місце в
кожній бібліотеці, передовсім в академічних товариствах і круж-
ках молодіжи»28.
На сьомий том «Історії України-Руси» рецензією відгукнувся
й М. Залізняк. Як і попередній оглядач, він наголосив: «Тут
вперше маємо представлення в усій цілості й повности історію
сього часу, оперту до того в значній мірі на невідомому досі
джерельному матеріалі. Та що особливо важно, тут представ-
лено історію козаччини в її органічному зв’язку з минулим і
сучасним житєм українського народу. […] Годі тут довше
розводитися над змістом сеї колосальної праці, що являється
171
новим вельми цінним придбанням української науки й укра-
їнської суспільності. Її мусить знати й студіювати кождий
інтелігентний Українець, і для кожного вона буде невичерпаним
джерелом національного самопізнання»29.
Західного читача зі змістом сьомого тому «Історії України-
Руси» на сторінках берлінського часопису «Zeitschrift für Osteu-
ropäische Geschichte» ознайомив М. Кордуба30. Маючи власний
солідний козакознавчий доробок, він традиційно зосередився на
демонстрації того нового, що його вчитель привніс у студі-
ювання доби Хмельниччини. Ці новації, вказує М. Кордуба,
носять джерелознавчий та концептуальний характер. Щодо пер-
шого аспекту, оглядач слушно стверджує, що багатолітні дже-
релознавчі пошуки М. Грушевського уможливили не лише
докладну реконструкцію раніше незнаних сторінок історії ко-
зацтва, а й ревізію усталених в історіографії концепцій. Не
менше важливою, на думку критика, є концептуальна сторінка
нового тому «Історії України-Руси», передусім в аспекті очи-
щення історії козаччини від численних міфологічних наша-
рувань.
Поряд із такими схвальними оцінками, М. Кордуба тради-
ційно зауважує також низку дискусійних моментів у новій праці
вчителя. Наприклад, недостатньо аргументованими для нього є
погляди М. Грушевського на процес виникнення та становлення
козацтва до середини XVI ст. Спірними М. Кордуба вважає
також спроби вчителя модернізувати свідомість широких ко-
зацьких верств наприкінці XVI ст. і розгледіти ідеологічну
боротьбу у тогочасному козацькому середовищі. Попри помі-
чені неточності та висловлені зауваження, рецензент підносить
новаторський характер сьомого тому, підкреслюючи, що
М. Грушевський «подає нам цілком оригінальну концепцію, яка
затьмарює усі попередні спроби і закладає наріжний камінь усіх
майбутніх наукових досліджень у цій галузі. Окремі незначні
недоліки у композиції, які повинні розглядатися як неминучий
наслідок тієї швидкості, з якою автор працює над своїм твором,
[…] можуть бути легко усунені у наступному виданні»31.
Перше десятиліття ХХ ст. було позначене для М. Грушев-
ського не тільки надзвичайно плідною науковою, організатор-
172
ською та суспільно-політичною працею по обидва боки Збруча,
але й зростаючою напругою у відносинах із галицькими про-
відниками32. Критичне сприйняття головою НТШ політичної
практики галицьких українців, котрі, на його переконання,
хибно дотримувалися угодовського курсу з поляками, викли-
кало гостру зворотну реакцію. Протистояння між М. Грушев-
ським та його опонентами, як відомо, перекинулося й на форум
НТШ, а в завзятій боротьбі з видатним істориком прийняли
участь і деякі його учні, у першу чергу, С. Томашівський.
Оскільки протистояння між прихильниками та опонентами
М. Грушевського точилося головно довкола проблем тогочас-
ного суспільно-політичного життя, ми не будемо аналізувати
рації сторін, відсилаючи зацікавленого читача до відповідної
літератури33. Нам у даному випадку цікаві факти непублічного
сприйняття учнями М. Грушевського його історіографічних
ідей, котрі були оприлюднені в процесі згаданого протистояння.
Тут загалом сформувалася цікава для української історіографії
проблема – публічного та приватного сприйняття праць М. Гру-
шевського його учнями. Так, на тлі піднесених оцінок та де-
кларованого пієтету до творчості вчителя, подибуємо непо-
одинокі згадки про більш чи менш критичне сприйняття його
ідей, яке висловлювалося у приватних бесідах чи листуванні.
Прикладом може бути згаданий вище закид В. Мільковича
С. Томашівському про його неприйняття деяких творчих ідей
учителя.
В іншому випадку газетної полеміки – між С. Томашівським і
М. Павликом – навколо критичного сприйняття М. Грушевським
та його однодумцями постаті М. Драгоманова, тепер уже учень
львівського професора закидає опонентові критичні вислови на
рахунок «Історії України-Руси», головно брак у ній національної
ідеї. М. Павлик, обурюючись неетичності такого вчинку С. То-
машівського, пише: «… Мушу сказати, що я говорив з д. Тома-
шівським про історию д. Грушівського двічи: раз, під свіжим
вражінням від двох перших томів, і тоді я закинув тій істориї
взагалі хаотичність, недостачу ідейності; а, другий раз, – той,
про який згадує д. Томашівський…»34. При цьому М. Павлик
натякає, що й сам опонент не надто схвально відгукнувся про
173
«Історію України-Руси»: «Д. Т[омашівський] теж щось мені на
те казав, але що? – я вже добре не пам’ятаю, а хотьби й
пам’ятав, то не мав би права повторити того прилюдно, без
виразного дозволу д. Томашівського, тим більше, що воно, хто
зна, чи зійшло би ся з тим, що він тепер написав про історию
д. Грушівського…»35 (розрядка М. Павлика – авт.).
Згадані обережні критичні вислови С.Томашівського на адре-
су його вчителя були деталізовані ним у роки Першої світової
війни, коли проти М. Грушевського було порушено кримінальну
справу цісарсько-королівським польовим судом при військовій
комендатурі Львова. Розпочавши слідство по звинуваченню
М. Грушевського у державній зраді, дирекція поліції у м. Львові
відкликала з фронту для допиту заступника начальника І полку
Українських січових стрільців і фактичного голову НТШ
С. Томашівського, який дав неприхильні для свого колишнього
вчителя свідчення. Серед іншого, учень М. Грушевського ви-
клав також власне бачення його наукової праці. Так, про
«Історію України-Руси» він відгукнувся як про «незвичайно
важко написаний твір з величезною кількістю дат, який, отже, з
уваги на цю властивість можна схарактеризувати як старанно
(написаний) збірник…»36. Популярні книги М. Грушевського, на
думку С. Томашівського, характеризуються «незграбним сти-
лем». А його лекції «були так само як і його основний твір за
формою і змістом нецікаві, а більше сухим переліченням фактів,
імен і дат»37. Через ці риси, переконував допитуваний, праці
М. Грушевського не мали значного поширення в українському
суспільстві та більш-менш поважного впливу на молодь. Як
бачимо, наведені С. Томашівським оцінки наукового доробку
свого вчителя значно контрастували з його попередніми дум-
ками, висловленими на початку ХХ ст. Така оцінна метаморфоза
мала, очевидно, в своїй основі, поряд з особистими (конфлікт в
НТШ напередодні війни, в якому ключову роль відіграв С. То-
машівський), також історіографічні (становлення державницької
історіософської моделі) й політико-ідеологічні (гострі дискусії в
українському політикумі довкола проблеми вибору зовнішньо-
політичної орієнтації у світовій війні) причини. Зазначимо, що
свідчення С. Томашівського викликали практично одностайне
174
обурення в середовищі галицької інтелігенції38. Шкодував про
свої свідчення дещо пізніше – в 1917 р., коли М. Грушевський
був на вершині політичного Олімпу, і сам С. Томашівський39.
Вибух Першої світової війни, арешт та заслання М. Грушев-
ського, де він не мав можливості повноцінно займатися дослід-
ницькою працею, загальмували активну наукову діяльність уче-
ного, що не могло не відбитися також на інтенсивності дискусій
довкола його ідей. Утім, приводом для такого обговорення стали
два ювілеї видатного діяча – тридцятиліття літературно-нау-
кової діяльності, що припало на 1915 р. та – особливо – пів-
віковий життєвого шляху, що, попри військові події та роз’єд-
наність українських інтелектуальних сил воюючими таборами,
були відзначені національною інтелігенцією і в Галичині, і в
Наддніпрянщині40. Серед численних ювілейних публікацій зга-
даємо спеціальне число «Вісника СВУ», повністю присвячене
особі ювіляра. На його сторінках були також опубліковані спо-
гади М. Кордуби про обставини свого першого знайомства з
майбутнім учителем і становлення його Львівської школи.
Описуючи читачеві особливості педагогічного стилю М. Гру-
шевського, М. Кордуба згадував: «Нас, своїх студентів, про-
фесор затягнув до рецензійного відділу. Зразу нам се видалося
дивним, бо не почували за собою відповідного підготовлення,
щоб обговорювати або й критикувати твори учених спеціалістів.
Але Грушевський вмів швидко розігнати сумніви й недостачу
довіря в сили. Роздав кожному по книжці із тих, які треба було
обговорити, й велів прочитати. Потім радив порівняти прочи-
тане з тим або з іншим давнішим твором про дану тему та при
стрічах зараз випитував про вислід порівняння, вражіннє, яке
нова книжка зробила, і т. ин. Вислухавши терпеливо усного
реферату, докидав тут і там свої замітки, радив звернути увагу
на ту або иншу точку зору й кінчив: «А тепер, товаришу,
пробуйте все те написати». Так поробив із нас 18–20 літніх
хлопців рецензентів і так повстали перші студентські рецензії у
«Записках»41.
В 1919 р. М. Грушевський опинився на еміграції, де нама-
гався відродити звичний для себе темп наукової праці. Поміт-
ною подією тогочасного українського наукового життя став
175
вихід чергового восьмого тому великої «Історії». Книгу розло-
гою рецензією на сторінках «Літературно-наукового вістника»
зустрів І. Крип’якевич. Він, як і сам автор, яскравими барвами
змалював «справді трагічну долю» останньої частини восьмого
тому в часи війни та революції. Далі рецензент коротко ви-
світлив зміст книги, вказавши, що нового, порівняно з попе-
редньою історіографічною традицією, приніс автор у розробку
складної та цікавої проблеми кульмінаційних подій Хмельнич-
чини. Відзначивши деяку фрагментарність авторської рекон-
струкції, І. Крип’якевич побажав своєму вчителеві, щоб той
«знайшов енергію і відповідні життєві обставини» закінчити
свою працю над українською революцією середини XVII ст.
Екстраполюючи історичні події на сучасний йому стан укра-
їнства, рецензент наприкінці огляду підсумував, що «сей фраг-
мент історії нашої давньої держави дає цінний матеріял до роз-
думувань для тих, що цікавляться і минувшиною і сучасним»42.
В 1919 р. частина львівських учнів М. Грушевського вирі-
шила відзначити виходом окремого тому «Записок НТШ» двад-
цятип’ятиліття приїзду вчителя в Галичину43. Поряд із іншими
публікаціями, ювілейна книга містила розлогий узагальнюваль-
ний нарис Василя Герасимчука «Михайло Грушевський як істо-
ріограф України». Змальовуючи широкий контекст становлення
та розвитку національного руху в Галичині, дослідник відзначає
епохальність культурної діяльності М. Грушевського в долі
краю, його позитивний вплив на всі сфери життя української
громади. Особливо помітно, наголосив В. Герасимчук, цей
вплив проявився у сфері розвитку наукового українознавства.
Завдяки масштабним науково-організаційним заходам історика,
його модерному розумінню завдань наукового пошуку, а також
чутливості до нагальних потреб національного життя низка
важливих галузей україністики перетворилися з об’єкта захоп-
лення поодиноких дилетантів на цілком респектабельні акаде-
мічні дисципліни, що захоплювали все більшу кількість націо-
нальної інтелігенції. Ґрунтовні ж історичні студії М. Грушев-
ського поклали край спекуляціям довкола питань про самос-
тійність українського народу та його культури, спрямували
енергію кращих представників молодої нації на вирішення
176
актуальних проблем її буття. «Головною і незатертою часом
заслугою його [М. Грушевського] є се, – підкреслював В. Гера-
симчук, – що він видвигнув на перший плян ідейний чинник
духово-культурного поглиблення нашого народнього єства
через піднесення наукою національної свідомости і національної
культури»44.
Далі дослідник зосередився на детальному аналізі творчого
доробку свого вчителя. На тлі розвитку історичної україністики
другої половини ХІХ – початку ХХ ст. він акцентував нова-
торський характер історичних пошуків М. Грушевського в
кількох напрямках: організації наукового верстату, збагачення
тематичного спектру історичних студій, методології дослід-
ницької праці. І якщо перші два аспекти вже знайшли більш чи
менш докладне обговорення у попередній літературі, присвя-
ченій автору «Історії України-Руси», то увага В. Герасимчука до
методологічних аспектів творчості вчителя була абсолютно
новою за широтою постановленої проблеми. Аналізуючи тео-
ретико-методологічну модель М. Грушевського, автор охаракте-
ризував її як «генетично-емпіричну». Вихідними пунктами істо-
ріографічних побудов М. Грушевського дослідник назвав доку-
менталізм, інтуїтивізм, об’єктивність, критичність, плюралізм у
визначенні дієвих рушіїв історії. «Остання і найбільша мета
його [М. Грушевського], – писав він, – се відслонити реальну
дійсність і правду, як цінності самі для себе»45. Чільне місце в
теоретичній моделі вчителя, на думку В. Герасимчука, посі-
дають здобутки соціологічних наук, уміле застосування яких
робить з нього історика-філософа. Відповідаючи критикам
М. Грушевського на їхні закиди щодо домінування в його пра-
цях аналітичного підходу над синтетичним опрацюванням,
В. Герасимчук слушно наголошує на зумовленості такої дослід-
ницької логіки свого вчителя об’єктивним станом україністики,
відсутністю достатнього рівня джерельного забезпечення.
«Думаю, – наголошує автор, – що сей закид, коли його можна
назвати закидом, міг би мати деяке оправданнє у багатших і
щасливших у культурній продукції націй, але ніколи у нас. […]
Ще довго аналіза мусить бути як не основною – то великою
чеснотою всякого історика»46. Зауважимо, що характеристика
177
В. Герасимчуком методологічних поглядів його учителя мала
вагомий вплив на подальші грушевськознавчі пошуки у цьому
напрямку47.
Чи не найбільше місця у своєму нарисі В. Герасимчук відвів
характеристиці головної праці М. Грушевського, назвавши її
«найсильнішою зброєю», яку інтелектуал може дати україн-
ському народу. Вміло та докладно, із залученням промовистих
цитат, дослідник розкрив перед читачем багатство думок та
ідей, викладених в «Історії України-Руси», акцентував їхній
новаторський характер, відстежив впливи панівних на початку
ХХ ст. філософських систем та історіографічних парадигм на
особливості опрацювання вченим ключових історичних проб-
лем. В. Герасимчук наголосив на всебічності розгляду М. Гру-
шевським історичної еволюції українського народу у всіх її
проявах – економічному, соціальному, культурно-духовному. Як
і багато інших оглядачів творчого доробку видатного вченого,
дослідник зосередився на козакознавчих студіях М. Грушев-
ського, наголосивши на низці запропонованих ним новацій тео-
ретичного, проблемного та джерелознавчого характеру: «…Гру-
шевський поставив се історично-суспільне явище [козаччину] на
найширших дослідних основах і опер його на далеко числен-
нішім і багатшім доказовім матеріялі, ніж його попередники»48.
Уся історична праця видатного вченого, підсумував В. Гера-
симчук, є видатним явищем не лише української, але й цілої
слов’янської культури.
Загалом нарис львівського учня М. Грушевського просякну-
тий надзвичайним пієтетом до особи вчителя. Ця зрозуміла
ідеалізація постаті видатного історика не дозволила досліднику,
на нашу думку, більш критично та об’єктивно поставитися до
окремих сторін його творчої спадщини, що, зрештою, було від-
значено в історіографічних студіях того часу49. Однак можемо
стверджувати, що оцінки та спостереження В. Герасимчука
мали помітний вплив на грушевськознавство ХХ ст. та значною
мірою не втратили своєї актуальності й до сьогодні.
Ще одним приводом для глибшого осмислення спадщини
М. Грушевського стало масштабне відзначення шістдесятиліття
життєвого та сорокаліття творчого шляху вченого. Головні юві-
178
лейні події відбувалися, зрозуміло, на Наддніпрянщині50. Втім, і
Галичина не стояла осторонь вшанування ювіляра. Як і десяти-
літтям раніше, на ювілей учителя розлогою статтею на сторін-
ках «Літературно-наукового вістника» відгукнувся М. Кордуба.
Поставивши перед собою завдання узагальнити історіографічну
творчість учителя, дослідник наголосив на важливості історич-
них знань для національного самоусвідомлення всіх культурних
народів, передусім таких, як українці, що позбавлені власної
державності. У цьому плані, на його думку, твори М. Грушев-
ського посідають особливе місце в історії вітчизняної культури,
виконуючи важливу національно-будительську функцію. «Що-
йно сам кінець ХІХ-го в., – стверджує М. Кордуба, – дав нам
загально-національного історіографа в повнім, можна сміливо
сказати, ідеальнім значінню цього слова, дав нам М.С. Гру-
шевського»51.
Головну працю свого вчителя дослідник характеризує як
новаторську, що вперше дає цілісний та всебічний образ мину-
лого рідного народу. Виявляючи провідні риси «Історії України-
Руси», М. Кордуба насамперед називає оригінальність, що
полягає в самостійності розробки автором більшості наукових
проблем на підставі вперше введеного ним у науковий обіг
джерельного матеріалу. Творча особистість учителя постає для
дослідника як унікальне поєднання талантів історика-аналітика
та синтетика. Іншою відмінною рисою «Історії України-Руси»
для М. Кордуби є самобутність концепції, покладеної в її ос-
нову, що запроваджувала в науку цілком нове моделювання
східноєвропейського минулого. Безперечною перевагою голов-
ної праці ювіляра автор нарису називає її критичність та об’єк-
тивність, теоретичний плюралізм у визначенні рушіїв історичної
еволюції. З огляду на це, праця М. Грушевського постає вод-
ночас класичним і надзвичайно модерним твором, що «стоїть на
висоті свого завдання». Ілюструючи суспільну затребуваність у
наукових працях ученого, М. Кордуба пише про їх переклади
іншими мовами, передусім російською, говорить про комер-
ційний успіх багатьох науково-популярних видавничих проек-
тів. Не менш піонерськими для української історіографії, на
думку дослідника, є праці М. Грушевського з царини всесвітньої
179
історії. Написані для широкого кола читачів, стверджує автор
нарису, вони містять оригінальний погляд на історію людства,
інтегруючи український історичний матеріал до всесвітньо-
історичного процесу.
Особливістю статті М. Кордуби є його прискіплива увага до
історико-літературних праць свого вчителя. Характеризуючи
зміст, концепцію та методологічні засади «Історії української
літератури», він справедливо зауважує, що до феноменів духов-
ного життя українського народу, втіленого в слові, автор під-
ходить передусім як історик-соціолог. Новаторський характер
для української науки, стверджує М. Кордуба, має також соціо-
логічна студія М. Грушевського над початками людського сус-
пільства. І хоча в ній немає обґрунтування оригінальної соціо-
логічної теорії, «багатий матеріал та досвід, зібрані з власних
історичних студій і величезна очитаність дають авторові спро-
могу подавати дуже влучні і цінні вказівки для майбутніх до-
слідників-спеціалістів»52. Підсумовуючи свої роздуми, М. Кор-
дуба вкотре підкреслив епохальність наукової творчості ювіляра
для поступу української науки. Помітно ідеалізуючи образ учи-
теля, він зауважив, «що зі всіх історичних робіт, які в останніх
десятиліттях появилися на українській мові, добра половина
походить з-під пера лише одного ученого, акад. Михайла Гру-
шевського».
Втім, лише поодинокі львівські учні М. Грушевського у між-
воєнний період продовжували творити у просторі методоло-
гічних та концептуальних пропозицій свого вчителя. Стрімке
конституювання державницької історіософії, котре відбувалося
під впливом загальноєвропейських процесів у гуманітарних нау-
ках та українських дискусій про причини поразки Визвольних
змагань, захопило й багатьох представників Львівської школи.
Нові історіографічні ідеї чи не вперше були осмислені у
рецензійній за формою статті Івана Кревецького «Українська
історіографія на переломі». У передмові автор зауважив, що
нова історіософія, покладена в основу останніх праць С. Тома-
шівського («Українська Історія. Нарис. І. Старинні і середні
віки») та В. Липинського («Україна на переломі 1657–1659.
Замітки до історії українського державного будівництва в
180
XVII-ім століттю»), вимагає певного узагальнення з ідеологічно-
концептуального погляду на тлі розвитку всієї попередньої віт-
чизняної історичної думки. Тому метою свого огляду дослідник
визначив «звернути увагу на нові історичні концепції, які оба
згадані автори вводять в українську історіографію, а які основно
ріжняться від історичних концепцій, що панували досі в ново-
часній українській історіографії»53. Для яскравішого виявлення
творчих знахідок істориків-державників І. Кревецький проти-
ставляє їх здобуткам української історіографії ХІХ – початку
ХХ ст., називаючи останню народницькою, «байдужою до дер-
жави», «а то й різко антидержавною»54. Знаковою постаттю
народницької історіографії автор називає свого вчителя М. Гру-
шевського, рясно цитуючи тези з його публіцистичних праць
еміграційної доби, передусім зі статті «Українська партія соці-
алістів-революціонерів та її завдання. Замітки з приводу дебат
на конференціях закордонних членів партії». Як і інші пред-
ставники консервативного табору, І. Кревецький піддав критиці
позитивну оцінку автором «Історії України-Руси» значення
«татарських людей» в українській історії, ставлення ним при-
ватного матеріального інтересу вище потреб нації. Такий анти-
елітаризм та антидержавництво, на переконання автора, є визна-
чальною рисою всієї української історичної думки ХІХ –
початку ХХ ст. і в першу чергу В. Антоновича та М. Гру-
шевського.
Нову якість інтерпретації українського минулого, стверджує
І. Кревецький, запропонували у своїх книгах С. Томашівський
та В. Липинський, виокремивши в історичній еволюції три най-
важливіші чинники: землю, націю та державу. Докладно ана-
лізуючи змістове та концептуальне наповнення їхніх праць,
наводячи промовисті цитати, оглядач розкриває особливості
реконструкції українського історичного процесу з позицій дер-
жавницької історіософії, протиставляючи її традиційному бачен-
ню минулого, викладеному у творах М. Грушевського55. Саме в
створенні історіософської альтернативи народницькій моделі
українського минулого й полягає, на переконання І. Кревець-
кого, переломне значення національно-державницької концеп-
ції. Як свідчать відзиви на працю І. Кревецького, висловлені
181
ним оцінки були доволі поширені в середовищі західноукра-
їнської та еміграційної інтелігенції, щоправда при цьому огля-
дачі зазначали, що авторська характеристика творчої спадщини
його вчителя є «занадто суворою»56.
Усвідомлена істориками державницького напрямку необхід-
ність переоцінки здобутків української історичної думки кінця
ХІХ – початку ХХ ст. загалом та спадщини її видатного
представника зокрема, викликала полеміку з головними пунк-
тами народницької концепції. Так, резонансною наприкінці
20-х – на початку 30-х років у середовищі східноєвропейських
дослідників була дискусія довкола ґенези державотворчих
процесів у східноєвропейському регіоні. Тогочасні українські
історики, утім – і учні М. Грушевського, піддали критиці аргу-
менти його антинорманської теорії, висловившись за слушність
доводів норманістів57. Так, представник Львівської історичної
школи С. Томашівський, назвавши концепцію вчителя «першою
ґрунтовно та науково сформульованою українською теорією
початків Русі», протиставив їй більш аргументовані, на його
переконання, висновки норманістів58.
Продовження М. Грушевським активної наукової діяльності
в останнє радянське десятиліття було з повагою сприйняте за-
хідноукраїнською та емігрантської інтелігенцією. Останні томи
«Історії України-Руси», присвячені періоду козацької революції,
викликали доволі жваве обговорення, в якому помітну участь
прийняли львівські учні М. Грушевського. Так, на дев’ятий том
праці розлогою рецензією відгукнувся знаний дослідник козач-
чини В. Герасимчук. У своїй недрукованій за життя рецензії він
продовжив розпочате раніше осмислення наукової спадщини
вчителя. Передусім оглядач відзначив «загальнонароднє зна-
чіння» нової книги київського академіка про добу Хмельнич-
чини – її важливий суспільний резонанс, адже вона була гостро
необхідна для зіставлення двох розділених століттями героїчних
спроб українського народу здобути незалежність.
Не менш важливою для В. Герасимчука є й наукова цінність
дев’ятого тому, в якому узагальнено унікальний джерельний та
історіографічний матеріал, що врешті дозволив відкинути чис-
ленні міфологічні нашарування, переглянути усталені роман-
182
тичні погляди й аргументовано полемізувати з російськими і
польськими дослідниками. Самостійне наукове значення, вважає
рецензент, має також науковий апарат праці, в якому система-
тизовано розлогу бібліографію предмету. «Збудована з таким
накладом енергії й оперта на численнім новім матеріалі «Істо-
рія…» М. Грушевського, – підкреслює його учень, – являється
через це найвсестороннішим виразом революційної доби
XVII ст. і найосновнішим її оформленням»59. Розміщення в
книзі значної кількості джерельного матеріалу, на думку В. Ге-
расимчука, цілком слушне, оскільки дозволяє читачеві скласти
власну думку та відчути колорит епохи. Симпатичною для
рецензента є й методологічна сторінка праці, позаяк М. Гру-
шевському вдалося зрівноважити в ній індивідуальний та ко-
лективний чинники революції, а також відобразити вплив на
події широкого спектру релігійних, національних та соціально-
економічних факторів. Сторінки ж тому, присвячені критичній
характеристиці козацької старшини – особливо – гетьмана,
В. Герасимчук вважає найкращими. Привабливим для оглядача
є й літературне оформлення книги. Особлива заслуга дев’ятого
тому – проникливий системний аналіз феномену Хмельниччини,
з якого М. Грушевський зробив висновок про внутрішню спад-
коємність цієї доби з наступними часами Руїни.
Насамкінець В. Герасимчук торкнувся радянської критики
дев’ятого тому, вказавши на абсурдність висунутих М. Грушев-
ському звинувачень. «Мимохіть насувається питання, – зазначає
він, – чи під позором страху про пролєтарську справу не
вилазить зле укритий давний чорний воюючий націоналізм
імперіялістичної марки?»60. Як зазначають сучасні дослідники,
критична оцінка В. Герасимчуком праці його вчителя є цікавою
не тільки з історіографічного, але й з наукового погляду, ос-
кільки львівський козакознавець дотепер залишається чи не
єдиним, хто в українській історіографії цілковито сприйняв
думки М. Грушевського про політичну діяльність і особистість
Богдана Хмельницького61.
Цілісно козакознавчі погляди М. Грушевського, представлені
у восьмому та дев’ятому томах «Історії України-Руси», в роз-
логій (майже 100 сторінок) статті рецензійного характеру на
183
сторінках берлінського часопису «Zeitschrift für Osteuropäische
Geschichte» проаналізував М. Кордуба62. Його огляд, як стверд-
жує сам автор, є продовженням рецензії на сьомий том головної
праці вчителя, що з’явилася у тому ж часописі напередодні
Першої світової війни. За своїм характером рецензія М. Кордуби
є докладним аналізом змісту восьмого та дев’ятого томів
«Історії України-Руси». Звертаючись до знакових праць україн-
ських, російських та польських дослідників козаччини, оглядач
акцентує оригінальність змісту рецензованих книг, що прояви-
лася як в аспекті значного розширення джерельного матеріалу,
так і нового погляду на цілий спектр проблем вивчення історії
Хмельниччини.
Ведучи мову про ґрунтовність студій М. Грушевського над
цією епохою української історії, М. Кордуба не уникає полеміки
з учителем, нерідко пропонує власне розуміння спірних істо-
ріографічних питань. Учений також неодноразово вказує на
помічені неточності у датуванні тогочасних подій, суперечли-
вість деяких висновків, зауважує спроби М. Грушевського поде-
куди переоцінити інформаційну вартість наявних джерел, вреш-
ті – нерівномірність опису подій, що, утім, виправдовувалися
масштабністю авторської реконструкції. Попри помічені неточ-
ності, рецензент робить висновок про вагомість внеску про-
рецензованих томів у вивчення широкого спектру проблем
політичної та соціально-економічної історії України середини
XVII століття. Принагідно зазначимо, що М. Кордуба був одним
із небагатьох тогочасних істориків, котрі вказували на необ-
хідність відмовитися від ідеологізації творчої спадщини
М. Грушевського – її розгляду виключно з позицій держав-
ницької історіософії, слушно наголошуючи, що такий підхід
спрощує багатство запропонованих видатним ученим історіо-
графічних ідей63.
Трагічна смерть Михайла Грушевського викликала стан
непідробного занепокоєння в українському патріотичному сере-
довищі. Про це промовисто свідчили численні некрологи, якими
українська та світова громадськість відгукнулися на смерть
видатного українського діяча. В цій ситуації саме львівські учні
М. Грушевського започаткували процес осмислення феномену
творчої особистості вчителя у розмаїтості виявів його таланту.
184
Одним із перших спробу осмислити історіографічну спад-
щину вчителя зробив І. Крип’якевич у виступі на організова-
ному НТШ Жалобному засіданні. Справедливо зазначивши, що
надто складно узагальнити фундаментальний внесок учителя до
української історіографії без проведення попередніх ґрунтовних
студій, він додав, що загальна кількість праць померлого пере-
вищує 2000 назв. І. Крип’якевич також зауважив той факт, що
існує велика кількість невідомих сучасникам праць померлого –
з різних причин неопублікованих чи незавершених, а також
щоденники, мемуари та кореспонденція. Лише віднайшовши й
опрацювавши ці джерела, ствердив промовець, можна братися
за написання цілісної біографії видатного діяча. Піднісши до-
слідницький талант, послідовну критичність та небуденну еру-
дицію М. Грушевського, референт окреслив його внесок у віт-
чизняну історіографію передусім в аспекті створення цілісного
синтезу українського минулого. Вказавши, що «М. Грушевський
був народовець», І. Крип’якевич вірно зауважив прискіпливу
увагу вченого до історії культурного, економічного та соціаль-
ного життя українського народу. Осібне місце у виступі допо-
відач відвів темі «Грушевський та Галичина», підкресливши
його небайдуже ставлення до земляків, внесок у розбудову
українського життя на галицьких землях, намагання об’єднати
порізнені кордонами українські землі. Не оминув він і феномену
Львівської наукової школи професора, вперше навівши реєстр її
чільних представників. Загалом же, підсумував І. Крип’якевич,
хоча деякі історичні концепції автора «Історії України-Руси»
дещо перестаріли, але «його праця буде довго не замінима. […]
Він остане в памяти як великий організатор науки, що любив
свій нарід, любив свою працю»64. Головні тези виступу І. Кри-
п’якевича було викладено в некролозі, видрукованому в
«Хроніці НТШ»65.
Окреслені І. Крип’якевичем грушевськознавчі сюжети були
конкретизовані ним у першій повній ілюстрованій біографії
М. Грушевського, виданням якої «Просвіта» вшанувала свого
почесного члена. Написана у популярному тоні, книга, утім,
містила цілком серйозні наукові спостереження та виважені
ґрунтовні оцінки, які підсумували багатолітню увагу автора до
185
творчості свого вчителя. Йдучи за автобіографією М. Грушев-
ського, його учень змалював родинне походження та молоді
роки майбутнього історика.
Найбільш докладно біограф розповів про львівське двадця-
тиліття видатного вченого. Поряд із характеристикою наукової,
організаційної та суспільно-політичної праці М. Грушевського
на галицькому ґрунті, І. Крип’якевич відкрив перед читачем
маловідомі широкому загалові обставини формування його
Львівської школи, показав щирий демократизм професора, що
«ніколи не шкодував свого дорогоцінного часу на балачки з
«недопеченими» вченими»66. Автобіографічний характер мали й
сторінки книги, присвячені розгортанню науково-організаційної
праці вченого в НТШ.
Далі, у такому ж інформаційно-оповідному стилі, автор озна-
йомив читача з діяльністю М. Грушевського в Наддніпрянщині
на початку ХХ ст., зупинившись на його поневіряннях у часи
Першої світової війни, змалював велич учителя на чолі від-
родженої держави, а згодом спробу налагодити наукову діяль-
ність на еміграції. Кредо цілого життя видатного вченого
І. Крип’якевич визначив як жертовне служіння народу всіма
можливими засобами. Цим, на його переконання, пояснюється й
рееміграція історика в 1924 р. З подивом до масштабу виконаної
праці та сумом щодо обставин життя М. Грушевського оповів
І. Крип’якевич про останнє десятиліття вчителя.
Наприкінці своєї книги автор докладніше зупинився на
характеристиці внеску видатного вченого в українознавство.
«Першою й найважнішою» заслугою вчителя називає дослідник
створення повної історії українського народу, написаної на
підставі оригінальної історичної схеми з використанням знач-
ною мірою вперше віднайдених документів. Не меншим від
наукового, вважає І. Крип’якевич, є національне значення істо-
ричних творів М. Грушевського, що «вказують українському
народові путь, як йому йти в майбутнє». Узагальнивши велич
наукової, громадської та державницької праці вчителя, автор
наголосив, що «ім’я першого Президента української держави
збережеться в вічній пам’яті нашого народу»67. Попри свій
виразно популярний характер і щиру симпатію до пам’яті
186
вчителя, праця І. Крип’якевича була першою спробою комп-
лексного осмислення феномена Грушевського-науковця та гро-
мадсько-політичного діяча, саме на цьому наголошувала того-
часна критика68.
І. Крип’якевич також першим з учнів М. Грушевського звер-
нувся до феномену його Львівської школи, розглянувши в
окремій статті діяльність Історико-філософської секції НТШ як
організаційне підґрунтя школи69. Він підніс неперевершений
талант учителя як організатора наукової праці та відзначив, що
його двадцятилітнє головування Секцією стало найпліднішим
періодом в її історії. М. Грушевський, стверджує його учень, був
не лише формальним головою Секції, а й її дійсним лідером, що
виголосив значну кількість рефератів, присвячених різнома-
нітним питанням, а також умів заохотити й інших, передусім
своїх учнів, до наукової праці, не шкодуючи власного часу на
консультації та редагування. Усе це збільшувало кількість охо-
чих брати участь у роботі Секції та викликало жваве заці-
кавлення її засіданнями з боку громадськості. І. Крип’якевич
переконливо показав, як учений поступово залучав своїх учнів
до роботи у Секції, даючи їм спочатку завдання реферативно-
рецензійного характеру, а згодом ставив і серйозніші дослід-
ницько-пошукові цілі. Зауважимо, що це спостереження під-
тверджують і сучасні дослідження Львівської школи М. Гру-
шевського70.
Важливою рисою праці І. Крип’якевича є використання знач-
ної кількості різноманітного статистичного матеріалу, що не
втратив свого значення й сьогодні. З наведених таблиць ми
дізнаємося про динаміку засідань Секції і кількості виголо-
шених на ній рефератів за часів головування М. Грушевського.
Цікавою є інформація про поділ прочитаних рефератів за галу-
зями наукової спеціалізації, що орієнтує нас у напрямах діяль-
ності Секції та виявляє палітру творчих зацікавлень учнів
М. Грушевського. Відзначимо, що праця І. Крип’якевича і сьо-
годні є важливим джерелом для реконструкції науково-органі-
заційного становлення Львівської школи М. Грушевського.
Декілька статей, присвячених пам’яті вчителя, опублікував
М. Кордуба. На шпальтах варшавської газети «Pion» смерть
187
М. Грушевського він назвав болісною втратою не лише для
українців, але й для цілої Слов’янщини. Познайомивши поль-
ського читача з головними фактами творчої біографії покійного
вченого, М. Кордуба акцентував його епохальні заслуги для
української культури як організатора науки та вченого-до-
слідника. Не оминув він і суспільно-політичної спадщини ви-
датного діяча, відзначивши його велику працю на користь
соборної та незалежної України71.
Сильветку Грушевського-історика М. Кордуба змалював на
сторінках варшавських видань «Przegląd Historyczny» та «Biule-
tyń Polsko-Ukraiński». Йдучи слідом за автобіографією самого
вченого, його учень окреслив головні віхи життя М. Грушев-
ського – від тифліського гімназиста до московського бранця,
визначаючи провідну ідею його життя як свідоме жертовне
служіння українству72. Творчий доробок учителя дослідник
цілком справедливо розпочав з аналізу «Історії України-Руси»,
схарактеризувавши її як «перший науковий твір, що дає су-
цільну і повну картину історичної минувшини українського
народу»73. Працю М. Грушевського його учень назвав цілковито
оригінальною як за покладеною в її основу моделлю-кон-
цепцією, так і за методом опрацювання й способами інтер-
претації історичного матеріалу. Оригінальність твору, переко-
наний дослідник, виявляється також у порушенні низки не
зауважених попередниками наукових проблем історико-куль-
турного, економічного та соціального характеру, виявлення й
дослідження яких значною мірою збагатило вітчизняну науку.
Іншою важливою рисою «Історії України-Руси», на думку
М. Кордуби, є її «абсолютний критицизм», що проявляється і в
послідовності автора щодо верифікації джерел та усталених
гіпотез, і в свідомому відкиданні будь-яких позанаукових
впливів на свою працю. Чи не найбільш помітним критичне
переосмислення М. Грушевським попередньої традиції бачимо у
ставленні до історії козаччини, дослідження якої, вказує
М. Кордуба, його вчитель поставив на цілковито новий у
концептуальному та джерельному плані рівень. Особливу увагу
М. Кордуба звертає на культуру організації наукового апарату у
великій «Історії», зауваживши безпрецедентні за розлогістю та
188
складністю критичні екскурси до праці в історичній літературі
всіх слов’янських народів.
Поділяючи постулати державницької історіографії, дослідник
говорить про впливи народницької ідеології на історіософію
М. Грушевського, додаючи, що той «до т. зв. героїчних постатей
і керівних особистостей ставиться може аж надто скептично»74.
Узагальнюючи методологічну основу всього твору, М. Кордуба
слушно вказує на еклектизм учителя при визначенні рушіїв
історичного процесу, застерігає від однозначного віднесення
його творчості до якоїсь певної історіографічної школи. Попри
незакінченість головної праці, цілісний нарис української історії
дослідник виклав у кількох науково-популярних розвідках, які
мають також важливе національно-виховне та просвітнє зна-
чення.
Гідним супутником «Історії України-Руси» називає М. Кор-
дуба багатотомну працю вчителя, присвячену минулому укра-
їнської літератури. І тут, вказує він, М. Грушевський виступив
цілком оригінальним дослідником, не лише узагальнивши знач-
ну кількість джерел, але й піддавши їх усебічному соціоло-
гічному аналізу. Новаторством автор нарису вважає й історико-
релігійні та соціологічні студії М. Грушевського, а також його
праці, присвячені всесвітній історії. На завершення, М. Кордуба
звернувся до науково-організаційної діяльності вчителя, відзна-
чивши епохальність його внеску й у цій царині. НТШ, УНТ, УСІ
та історичні установи ВУАН, на його переконання, цілковито
завдячують у своєму швидкому поступі таланту видатного вче-
ного. Наголосивши, що М. Грушевський не лише писав, а й
творив історію, «керуючи Українською республікою як її пер-
ший президент», М. Кордуба, утім, залишив вивчення цієї важ-
ливої теми іншим дослідникам. Вся стаття М. Кордуби, напи-
сана під свіжим враженням від важкої втрати, сповнена
почуттям щирої приязні учня до вчителя. Попри виразно емо-
ційне забарвлення, вона стала одним із перших ґрунтовних
досліджень творчої спадщини М. Грушевського.
Про М. Грушевського як дослідника та організатора наукової
роботи М. Кордуба розповів також німецькому читачеві на
шпальтах «Zeitschrift für Osteuropäische Geschichte». Як і в
189
попередніх публікаціях, крізь призму автобіографії самого
М. Грушевського він розкрив особливості життя та діяльності
одного з чолових представників української історіографії, зма-
лювавши останні роки його життя як нерівну боротьбу з біль-
шовицьким режимом за правоту своїх переконань. «Історію
України-Руси» М. Грушевського М. Кордуба характеризує як
найвидатніше явище української історіографії, як працю, що
вперше на основі оригінальної схеми продемонструвала куль-
турному світові нерозривність українського історичного про-
цесу, починаючи від доби раннього середньовіччя. Новатор-
ський характер «Історії України-Руси» полягає також у тому, що
«автор в жодному випадку не обмежується лише однією полі-
тичною історією, а також одночасно детально враховує адмі-
ністративно-судовий устрій, економічні, соціальні і національні
умови, становище церкви, розвиток літератури, мистецтва і
науки, пропонуючи таким чином повний синтез минулого укра-
їнської нації»75. Звертаючись до своїх рецензій на окремі томи
«Історії України-Руси», М. Кордуба говорить про схвальне
сприйняття цієї праці в українському інтелектуальному сере-
довищі, а також про шанобливе ставлення до неї російських і
західноєвропейських фахівців.
Не менш вартісною для науки, стверджує дослідник, є й
«Історія української літератури», де вперше за допомогою
соціологічного та компаративного методів цілісно опрацьовано
як усну, так і писемну творчість одного з найбільших слов’ян-
ських народів. Узагальнюючи творчий доробок свого вчителя,
М. Кордуба згадав також про його праці з галузі соціології та
всесвітньої історії, наголосивши на їх піонерському для укра-
їнської науки значенні. Характеризуючи діяльність М. Грушев-
ського як організатора українського наукового життя, дослідник
на перше місце поставив творення ним Львівської наукової
школи та, ділячись власними спогадами, розкрив перед читачем
особливості взаємин ученого зі своїми учнями. До важливих
здобутків організаційної діяльності М. Грушевського М. Кор-
дуба зарахував розбудову ним НТШ, УНТ, УСІ та історичних
установ ВУАН. На завершення статті дослідник кількома ре-
ченнями згадав про громадсько-політичну працю вчителя,
190
назвавши її квінтесенцією боротьби за об’єднання поділеного
кордонами українського народу.
Підводячи підсумки дослідження, насамперед відмітимо
послідовний демократизм як провідну рису функціонування
Львівської школи М. Грушевського. Видатний учений, прого-
лосивши на зорі своєї кар’єри максиму nemini credere, й у
власних учнях плекав принципову критичність і скептицизм як
підстави професійного поступу. Ці риси уможливили відвертий
науковий діалог молодих дослідників зі своїм реномованим
учителем, котрий нерідко переростав у принципову полеміку.
Сприйнявши від учителя головні складові наукового верстату,
передусім, методику джерелознавчої праці, в оцінках його
історіографічних концепцій представники Львівської школи
продемонстрували значну самостійність. Це проявлялося як у
плані методологічно-концептуальному – намаганні модернізу-
вати пропагований М. Грушевським позитивістський ідеал нау-
ковості чи спробах переосмислити цінності народницької ідео-
логії з позиції державницької історіософії, так і в конкретно-
історіографічних моментах – відмінним поглядом на історичні
події та факти українського минулого, що був зумовлений
власною дослідницькою практикою. В основі такого критичного
ставлення до спадщини вчителя лежала зміна поколінь і пара-
дигм в українській гуманістиці, що під впливом європейських
методологічних дискусій переакцентовувала дослідницький ін-
терес і вносила нові елементи до стилю наукового пошуку. Втім,
ця критичність практично завжди була доброзичливою та ша-
нобливою, наповнена розумінням масштабу творчої особистості
вчителя. Згадані вище поодинокі факти некоректної поведінки
по відношенню до М. Грушевського всіляко завуальовувалися й
були викликані зростанням напруги в міжособистісних взаєми-
нах під впливом радикалізації суспільно-політичної полеміки.
Тут також слід пам’ятати і про непростий характер самого
М. Грушевського, що не поступався у запальності своїм опо-
нентам. Та попри ідеологічні розбіжності, особисті конфлікти та
наукові суперечки, учні М. Грушевського свідомо виконували
важливу місію популяризації його ідей у різноманітних соці-
альних та національних середовищах. Як свідчать численні
191
джерела, вони зберегли світлі спогади про вчителя, вислов-
люючи слова подяки за його терпеливість і щиру рівноправність
у ставленні до «недопечених учених». Даниною поваги пам’яті
вчителю з їх боку стало започаткування глибокої історіо-
графічної рефлексії стосовно багатьох аспектів різнопланової
спадщини автора «Історії України-Руси», що уможливила по-
стання системних грушевськознавчих студій у повоєнний час.
———————
1 Див. напр.: Ленцик В. Михайло Грушевський в оцінці своїх сту-
дентів // Український історик. – 1984. – № 1–4. – С. 123–131;
Крип’якевич Р. Михайло Грушевський та Іван Крип’якевич (За мате-
ріалами неопублікованого листування і мемуарів) // Михайло Грушев-
ський. Збірник наукових праць і матеріалів Міжнародної ювілейної
конференції присвяченої 125-й річниці від дня народження Михайла
Грушевського. – Львів, 1994. – С. 324–329; Бортняк Н. Степан
Томашівський: до відносин із Михайлом Грушевським // Михайло
Грушевський і Львівська історична школа. Матеріали конференції.
Львів, 24–25 жовтня 1994 р. – Нью-Йорк–Львів, 1995. – С. 187–195;
Федорук Я. Василь Герасимчук: його життя і відносини з Михайлом
Грушевським // Михайло Грушевський і Львівська історична школа.
Матеріали конференції. Львів, 24–25 жовтня 1994 р. – Нью-Йорк–
Львів, 1995. – С. 225–232; Купчинський О. Листи Мирона Кордуби до
Михайла Грушевського: питання творчих взаємин і співпраця учня та
вчителя // Український історик. – 1996. – № 1–4. – С. 297–305; Педич В.П.
Львівська історична школа Михайла Грушевського (1894–1914 рр.) –
Івано-Франківськ, 1997.
2 Див.: Наулко В. Листи Любора Нідерле до Михайла Грушевського //
Український археографічний щорічник. Нова серія. – 2006. – Випуск
10/11. – С. 634–635.
3 Кордуба М.: Грушевський Михайло. Історія України-Руси. Т. 1.
До початку ХІ віка. У Львові, 1898 // Věstnik Slovanskỳch Starožytnosti.
Vydává Dr. Lubor Niederle. – Praha, 1899. – Svazek III. – S. 63.
4 Ibid. – С. 67.
5 Ibid. – С. 67.
6 С.Т. [Томашівський С.]: Історія України-Руси. Написав М. Гру-
шевський. Т. V. У Львові, 1906 // Літературно-науковий вістник (далі –
ЛНВ). – 1905. – Т. XXXI. – С. 97–98; Залізняк М.: Грушевський М.
192
Історія України-Руси. Т. VI. К.–Львів, 1907 // ЛНВ. – 1908. – Т. XLIII. –
С. 582–585.
7 Томашівський С. Нова книжка – нові часи (Проф. М. Грушев-
ський – Очерк истории украинского народа. СПб., 1904) // ЛНВ. –
1905. – Т. ХХІХ. – С. 43–53.
8 Там само. – С. 53. Див. також: С.Т. [Томашівський С.] З чого нам
національно осьвідомляти ся? // Учитель. – Львів, 1905. – Ч. 3. – С. 26–28.
9 С.Т. [С.Томашівський]: Мих. Грушевський. Очерк истории укра-
инского народа. Издание второе, дополненное. СПб., 1906 // ЛНВ. –
1906. – Т. ХХХV. – С. 172.
10 Д.Д. [Дорошенко Д.]: Грушевский М. С. Очерк истории укра-
инского народа, – 2-е изд. – 1906 // Украинский вестник. – 1906. – № 3. –
С. 196.
11 С.Т. [С.Томашівський]: Мих. Грушевський. Очерк истории укра-
инского народа. Издание второе, дополенное. СПб., 1906 // ЛНВ. –
1906. – Т. XXXV. – С. 173.
12 Томашівський С. Нова книжка – нові часи (Проф. М. Гру-
шевський – Очерк истории украинского народа. СПб., 1904) // ЛНВ. –
1905. – Т. ХХІХ. – С. 46.
13 Tomaschiwskyj S. Dr. Eine Geschichte der Ukraine in deutscher
Sprache (Hruševskyj M. Geschichte des ukrainischen (ruthenischen)
Volkes. Leipzig, 1906) // Ukrainische Rundschau. – 1906. – № 12. –
S. 457–462.
14 Ibid. – S. 460.
15 Див. докл.: Тельвак В. Німецькомовна «Історія українського
народу» Михайла Грушевського в оцінках сучасників // УІЖ. – 2007. –
№ 3. – С. 175–189.
16 Тельвак В. Михайло Грушевський contra Володимир Мількович
(до проблеми формування дискусійного поля української історіографії
початку ХХ століття) // Архівознавство. Археографія. Джерелознав-
ство: Міжвід. зб. наук. праць. Вип. 9 / Редкол.: Г.В. Боряк (голова),
І.Б. Матяш (заст. голови) та ін. – К., 2007. – С. 255–269.
17 Томашівський С. Злість і Зависть («Руслан» і проф. Милькович) //
Діло. – 1907. – Ч. 205. – С. 1, Ч. 206. – С. 1–2, Ч. 208. – С. 1–2.
18 Див.: Milkowicz Wladimir. Prof. Dr. Osteuropa / Weltgeschichte
herausgeben von Hans F. Helmolt. – Leipzig und Wien, 1905. – 596 s.
19 Милькович В. Відповідь моїм напасникам // Руслан. – 1907. –
Ч. 214. – С. 1–3.
193
20 Милькович В. Ще одна відповідь моїм напасникам // Руслан. –
1908. – Ч. 1. – С. 4–5.
21 Залізняк М.: Михайло Грушевський. Ілюстрована історія Укра-
їни. Київ–Львів, 1911 // ЛНВ. – 1911. – Т. LIV. – С. 536.
22 Див. огляд ювілейних заходів: Свято в честь проф. М. Гру-
шевського // Киевская Cтарина. – 1906. – Т. XCII. – С. 30–31.
23 Передмова // Науковий збірник присвячений професорови Ми-
хайлови Грушевському учениками і прихильниками з нагоди Його
десятилітньої наукової праці в Галичині (1894–1904). – Львів, 1906. –
С. VII.
24 В.Б.: Науковий збірник присвячений професорови Михайлови
Грушевському учениками і прихильниками з нагоди Його десяти-
літньої наукової праці в Галичині (1894–1904). Львів, 1906 // Дїло. –
1906. – Ч. 58. – С. 1.
25 Див. напр.: K.: Naukowyj Sbirnyk eine wissenschaftliche Sammlung,
gewidmet dem Professor Mychajlo Hruschewskyj won seinen Schülern und
Freunden aus Anlass seiner zechnjährigen wissenschaftlichen Tätigkeit in
Galizien, Lemberg, 1906 // Ukrainishce Rundschau. – 1906. – № 4. –
S. 159–160; Дорошенко Д. Ученое общество имени Шевченка во
Львове // Украинскій Вестник. – 1906. – № 9. – С. 666–674.
26 Томашівський С.: Грушевський М. Історія України-Руси. Т. VI.
К.–Львів, 1907 // Дїло. – 1908. – Ч. 92. – С. 7; Залізняк М.: Грушевський
М. Історія України-Руси. Т.VI. К.–Львів, 1907 // ЛНВ. – 1908. –
Т. XLIII. – С. 582–585.
27 К. [Крип’якевич І.]: Грушевський М. Історія України-Руси.
Т. VІI. К.–Львів, 1909 // Молода Україна. – Львів, 1910. – Ч. І. – С. 38;
Див. також: К. [Крип’якевич І.]: Михайло Грушевський. Про батька
козацького Богдана Хмельницького. Київ, 1909 // Молода Україна. –
Львів, 1910. – Ч. І. – С. 38–39.
28 К. [Крип’якевич І.]: Грушевський М. Історія України-Руси.
Т. VІI. К.–Львів, 1909 – С. 38.
29 Залізняк М.: Грушевський М. Історія України-Руси. Т. VІI. К.–
Львів, 1909 // ЛНВ. – 1909. – Т. XLVIII. – С. 200–201.
30 Korduba M. Die Anfänge des ukrainischen Kosakentums (Mychajlo
Hruševśkyj. Istorija Ukrajiny-Rusy [Geschichte der Ukraine] Bd. VII.
Kozaćki časy do r. 1625 [Zeitalter der Kozaken bis z. J. 1625]. Kiev–
Lemberg 1909. (X + 624 S.). Materialy do istoriji ukrajinśkoji kozaččyny
vydani pid zahalnoju redakcijeju M. Hruševśkoho [Materialien zur
Geschichte des ukrainischen Kozakentums, hrg. Unter Leitung des Prof.
194
Hruševśkyj] Bd. I. Dokumenty po rik 1631 zibrav i vydav Ivan Kryp-
jakevyč [Dokumenty bis zum J. 1631, gesammelt und hrg. Von J. Kryp-
jakevyč]. Lemberg 1908. (46 + 407 S.) [Vol. VIII der Fontes historiae
ukraino-russicae.]) // Zeitschrift für Osteuropäische Geschichte. – Berlin,
1912. – Band II. – S. 367–379.
31 Ibid. – S. 379.
32 Див. докл.: Винар Л., Пшеничний Є. Передмова // Грушевський М.
Наша політика. – Нью-Йорк; Дрогобич, 2003. – С. 6–24.
33 Див. докл.: Грицак Я. Конфлікт 1913 року в НТШ: причини і
причинки // Український історик. – 1991–1992. – № 3–4. – С. 319–332;
Пшеничний Є. «…Щадіть цензорського олівця»: до історії появи статті
С.Томашівського «Наша політика» // Український історик. – 1991–
1992. – № 3–4. – С. 352–361; Горинь В. Михайло Грушевський і
конфлікти в Науковому Товаристві ім. Т. Шевченка // Україна: куль-
турна спадщина, національна свідомість, державність. Збірник науко-
вих праць. – Львів, 1995. – Випуск 2. – С. 143–156; Горинь В. Останній
конфлікт М. Грушевського в НТШ // Михайло Грушевський і Західна
Україна. Доповіді й повідомлення наукової конференції. – Львів,
1995. – С. 38–40.
34 Павлик М. Іще раз: не кличте всує! // Дїло. – 1905. – Ч. 48. – С. 2.
35 Там само.
36 Антонович М. Зізнання Степана Томашівського: коментарі і
переклад // Український історик. – 1972. – № 1–2. – С. 96.
37 Там само.
38 Шаповал Ю., Верба І. Михайло Грушевський. – К.: Альтер-
нативи, 2005. – С. 143–144.
39 ЦДІАЛ. – Ф. 362. – Оп. 1. – Спр. 400. – Арк. 50–51; У півстолітніх
змаганнях. Вибрані листи до Кирила Студинського (1891–1941). – К.:
Наукова думка, 1993. – С. 309–311.
40 Див. огляд ювілейних публікацій: Українські часописи про юві-
лей проф. М. Грушевського // Вісник СВУ. – 1916. – Ч. 127. – С. 788–
789.
41 Кордуба М. Приїзд проф. Грушевського до Львова (особисті
спомини) // Вістник СВУ. – 1916. – Ч. 127. – С. 795.
42 Крип’якевич І.: М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII,
частина ІІІ. Видання друге, повторене. Київ–Відень, 1922 // ЛНВ. –
1922. – Т. LXXVI. – С. 81.
43 ЦДІАЛ. – Ф. 309. – Оп. 1. – Спр. 40. – Арк. 25 зв.
195
44 Герасимчук В. Михайло Грушевський як історіограф України //
Записки НТШ. – 1922. – Т. CXXXIII. – С. 2.
45 Там само. – С. 13.
46 Там само. – С. 9–10.
47 Див. докл.: Тельвак В. Теоретико–методологічні підстави істо-
ричних поглядів Михайла Грушевського (кінець ХІХ – початок ХХ
століття). Монографія. – Нью-Йорк–Дрогобич, 2002. – С. 13–42.
48 Герасимчук В. Михайло Грушевський як історіограф України. –
С. 24–25.
49 Багалій Д. Академік М.Грушевський і його місце в українській
історіографії // Червоний шлях. – 1927. – № 1. – С. 215–216.
50 Див. докл.: Тельвак В. Життєвий і творчий шлях М. Грушевсько-
го в ювілейних оцінках 1926 р. // Український історичний журнал. –
2008. – № 6. – С. 111–125.
51 Кордуба М. Академик Михайло Грушевський як історик (з на-
годи ювилею) // ЛНВ. – 1926. – Т. XCI. – С. 347–348.
52 Там само. – С. 356.
53 Кревецький І. Українська історіографія на переломі // Записки
НТШ. – 1924. – Т. CXXXIV–CXXXV. – С. 181.
54 Там само. – С. 162.
55 Там само. – С. 170, 172, 180.
56 Див. напр.: Заїкин В.: Записки Наукового Товариства імени
Шевченка. Том CXXXIV–CXXXV. Львів, 1924 // ЛНВ. – 1925. –
Т. LXXXVII. – С. 94–95.
57 Див. докл.: Масненко В.В. Історична думка та націотворення в
Україні (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.). – Київ; Черкаси:
Відлуння–Плюс, 2001. – С. 256–269.
58 Tomaszewski S. Nowa teorja o początkach Rusi // Kwartalnik Histo-
ryczny. – Lwów, 1929. – Tom I. – S. 297–298. Див. огляд дискусій: Кор-
дуба М. Найновіші теорії про початки Руси // ЛНВ. – 1929. – Т. C. –
С. 1082–1096; Кордуба М. В обороні історичної правди // ЛНВ. – 1931. –
Т. CVI. – С. 424–438.
59 Герасимчук В. З нагоди появи IX тому «Історії України-Руси»
М. Грушевського. Публікація Я.О. Федорука // Український археогра-
фічний щорічник. Нова серія. – К., 1999. – Випуск 3/4. – Том 6/7. –
С. 536.
60 Там само. – С. 540.
196
61 Федорук Я.О. Відгук Василя Герасимчука на IX том «Історії
України-Руси» М.Грушевського // Український археографічний щоріч-
ник. Нова серія. – К., 1999. – Випуск 3/4. – Том 6/7. – С. 535.
62 Korduba M. Der Ukraine Niedergang und Aufschwung (Hruševśkyj,
M.: Istorija Ukrajiny-Rusy. (Die Geschichte der Ukraine-Ruś) VIII. Band,
1. Teil. 1626–1638. 2. Auflage. Kyjiv–L’viv 1922. 335 S. Počatky
Chmel’nyččyny. Istorija Ukrajiny-Rusy. T. VIII. č 2. (Die Anfänge der
Chmel’nyččyna. Die Geschichte der Ukraine-Ruś. VIII. Bd. 2. Teil.) 1638–
1648. 2. Auflage. Kyjiv–Wien 1922. 224 S. Chmel’nyččyna v Rozcviti.
Istorija Ukrajiny-Rusy. T. VIII. č 3. (Die Chmel’nyččyna in ihrer Blüte. Die
Geschichte der Ukraine-Ruś. VIII. Bd. 3. Teil.) 1648–1650. 2. Auflage.
Kyjiv–Wien 1922. 288 S. Istorija Ukrajiny-Rusy. (Die Geschichte der
Ukraine–Ruś) IX Bd. 1. Teil. 1650–1653. [Kyjiv] 1928. 601 + [III] S. )
Istorija Ukrajiny-Rusy. (Die Geschichte der Ukraine-Ruś) IX Bd. 2. Teil.
1654–1657. [Kyjiv] 1931. 1026 + II S. (S. 605–1630.)) // Zeitschrift für
Osteuropäische Geschichte. – Berlin, 1932. – Band VI. – S. 36–60, 193–
230, 358–385.
63 Korduba M. La littérature historique ukrainienne en pologne et dans
l’émigration ukrainienne // Bulletin d’Information des sciences historiques
en Europe Orientale. – Varsovie, 1929. – Tome II. – Fascikules 1–2. –
S. 79–81.
64 Грушевський як учений. Жалібне Засідання в Науковім Т-ві
ім. Шевченка. З приводу смерти Михайла Грушевського // Нова зоря. –
1934. – Ч. 95. – С. 5.
65 Крип’якевич І. Михайло Грушевський // Хроніка НТШ. – 1935. –
Т. 72. – С. 5–9.
66 Крип’якевич І. Михайло Грушевський. Життя і діяльність. –
Львів, 1935. – С. 21–22.
67 Там само. – С. 57.
68 Х.: Крип’якевич І. Михайло Грушевський. Життя і діяльність.
Львів, 1935. 28 с. // Життя і знання. – 1935. – Ч. 2 (89). – С. 59;
Книжечка про Михайла Грушевського // Рідна школа. – 1935. – Ч. 5. –
С. 77.
69 Крип’якевич І. Історично-філософічна секція НТШ під керів-
ництвом Михайла Грушевського у 1894–1913 роках // Записки НТШ.
Праці історико-філософської секції. – Том ССХХІІ. – Львів, 1991. –
С. 392–411.
70 Педич В.П. Львівська історична школа Михайла Грушевського
(1894–1914 рр.) – Івано-Франківськ, 1997. – С. 54–97.
197
71 Korduba M. Michał Hruszewśkyj // Pion. – Warszawa, 1934. – № 51. –
S. 6.
72 Korduba M. Michał Hruszewśkyj jako historyk (Z powodu Jego
śmierci) // Biuletyń Polsko-Ukraiński. Tygodnik Ilustrowany. – Warszawa,
1934. – № 50 (85). – S. 1–4; Korduba M. Michał Hruszewśkyj jako uczony //
Przegląd Historyczny. – Warszawa, 1935. – Serji drugiej tom dwunasty. –
S. 389–393.
73 Ibid. – S. 394.
74 Ibid. – S. 399.
75 Korduba M. Michael Hruševkyjś als Forscher und als Organizator der
wissenschaftlichen Arbeit // Zeitschrift für Osteuropäische Geschichte. –
Berlin, 1935. – Band IX. – S. 168.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-95243 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0023 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-27T16:43:02Z |
| publishDate | 2013 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Тельвак, В. 2016-02-18T16:29:43Z 2016-02-18T16:29:43Z 2013 Михайло Грушевський в оцінках своїх учнів (перша третина ХХ ст.) / В. Тельвак // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 23. — С. 160-197. — Бібліогр.: 75 назв. — укр. XXXX-0023 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95243 930.1 (477) (092) “Грушевський” Стаття присвячена проблемі сприйняття історіографічних поглядів М. Грушевського представниками його Львівської школи. Простежено еволюцію у ставленні учнів М. Грушевського (М. Кордуби, С. Томашівського, І. Крип’якевича, М. Залізняка, В. Герасимчука та ін.) до наукової спадщини вчителя. Відзначено впливи ідеологічних дискусій в українському інтелектуальному середовищі першої третини ХХ ст. на грушевськознавчу рефлексію. The article is dedicated to the problem of the reception of historiography thoughts of M.Hrushevsky by his Lviv school representatives. The evolution of the M. Hrushevsky’s pupils (M. Korduba, S. Tomashivsky, I. Krypyakevych, M. Zaliznyak, V.Herasymchuk etc.) attitude to the scientific heritage of the teacher is observed. The impact of ideological discussions through Ukrainian intellectuals of the first third of the 20th century on Hrushevsky studies reflection is noted. uk Інститут історії України НАН України Історіографічні дослідження в Україні Біоісторіографія Михайло Грушевський в оцінках своїх учнів (перша третина ХХ ст.) M. Hrushevsky in the vision of his pupils Article published earlier |
| spellingShingle | Михайло Грушевський в оцінках своїх учнів (перша третина ХХ ст.) Тельвак, В. Біоісторіографія |
| title | Михайло Грушевський в оцінках своїх учнів (перша третина ХХ ст.) |
| title_alt | M. Hrushevsky in the vision of his pupils |
| title_full | Михайло Грушевський в оцінках своїх учнів (перша третина ХХ ст.) |
| title_fullStr | Михайло Грушевський в оцінках своїх учнів (перша третина ХХ ст.) |
| title_full_unstemmed | Михайло Грушевський в оцінках своїх учнів (перша третина ХХ ст.) |
| title_short | Михайло Грушевський в оцінках своїх учнів (перша третина ХХ ст.) |
| title_sort | михайло грушевський в оцінках своїх учнів (перша третина хх ст.) |
| topic | Біоісторіографія |
| topic_facet | Біоісторіографія |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95243 |
| work_keys_str_mv | AT telʹvakv mihailogruševsʹkiivocínkahsvoíhučnívperšatretinahhst AT telʹvakv mhrushevskyinthevisionofhispupils |