Між «слов’янським світом» та «дикою Азією»: Московська держава в рецепції української історичної думки Східної Галичини ХІХ ст.
У статті проаналізовано інтерпретації українських істориків Східної Галичини ХІХ ст. історії Московського царства XIV– XVII cт. З’ясовано їхні погляди стосовно проблеми приналежності цієї держава до «руської» національної історії та «свого» цивілізаційно-культурного простору. Досліджено відміннос...
Saved in:
| Published in: | Історіографічні дослідження в Україні |
|---|---|
| Date: | 2013 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2013
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95246 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Між «слов’янським світом» та «дикою Азією»: Московська держава в рецепції української історичної думки Східної Галичини ХІХ ст. / І. Куций // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 23. — С. 263-283. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859584865776697344 |
|---|---|
| author | Куций, І. |
| author_facet | Куций, І. |
| citation_txt | Між «слов’янським світом» та «дикою Азією»: Московська держава в рецепції української історичної думки Східної Галичини ХІХ ст. / І. Куций // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 23. — С. 263-283. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Історіографічні дослідження в Україні |
| description | У статті проаналізовано інтерпретації українських істориків
Східної Галичини ХІХ ст. історії Московського царства XIV–
XVII cт. З’ясовано їхні погляди стосовно проблеми приналежності цієї держава до «руської» національної історії та «свого»
цивілізаційно-культурного простору. Досліджено відмінності
представників русофільської та українофільської орієнтацій в потрактуванні історії Московської держави.
In the article the interpretation of history of the XIV–XVII cent.
Muscovy in the works of the XIX cent. Ukrainian Eastern Galicia
historians is analyzed. Their views on the problem of the state
belonging to the «Rus» national history and «its own» civilizational
and cultural space are elucidated. Differences in interpreting the
history of Muscovy between representatives of Russophile and Ukrainophile orientations are investigated.
|
| first_indexed | 2025-11-27T10:14:23Z |
| format | Article |
| fulltext |
263
УДК 930 (477.83/.86)
Іван Куций
МІЖ «СЛОВ’ЯНСЬКИМ СВІТОМ»
ТА «ДИКОЮ АЗІЄЮ»: МОСКОВСЬКА
ДЕРЖАВА В РЕЦЕПЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ
ІСТОРИЧНОЇ ДУМКИ СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ
ХІХ ст.
В українській історичній думці Галичини ХІХ ст. генеза
ставлення до Московської держави та її ролі в «руській»
національної історії – складний, суперечливий, довготривалий
та багатоетапний процес. Російський чинник став основопо-
ложним у розмежуванні двох провідних течій у суспільно-
політичному та науково-інтелектуальному житті західноукраїн-
ських земель другої половини XIX ст. Дискусії з приводу при-
належності російської державності до руської національно-істо-
ричної традиції стали історичною легітимізацією національно-
політичної боротьби між двома провідними течіями в того-
часному українському національному русі Східної Галичини.
Історична думка стала одним із найважливіших «фронтів» цієї
боротьби; на істориків покладалося завдання інтелектуально
обґрунтовувати відповідні національно-політичні спрямування.
Дискусійне поле в цих полеміка далеко виходило за межі
національного дискурсу, адже тут вирішувалось питання не
лише про те, яким буде змістове наповнення етнонімів Русь,
руський. В цих дискусіях значною мірою також йшлося про
цивілізаційну ідентифікацію «свого» (тобто руського) націо-
нально-культурного життєпростору. В русофільській версії
національної історії Московія/Росія однозначно включалися до
«Руського світу» як частини «Слов’янського світу». Звідси
російський життєпростір однозначно трактується частиною
православно-слов’янської цивілізації. В українофільській версії
264
національної історії Московія/Росія трактувалася частиною
«чужого» цивілізаційного простору – «дикої Азії», в той час як
руські (українські) землі вважалися органічною частиною євро-
пейської цивілізації. Звідси русько-московські конфлікти домо-
дерної епохи розглядалися в історичній думці Галичини не лише
як міжнаціональні чи міждержавні, а навіть як вияв своєрідного
«конфлікту цивілізацій».
Тому можна стверджувати, що вивчення рецепції Московії/
Росії в українській історичній думці є давно назрілою і акту-
альною науковою проблемою, і наша стаття є спробою ок-
реслити основні інтерпретаційні схеми в науково-історичній
спадщині галицьких інтелектуалів XIX ст. Дискусії з приводу
приналежності Московії/Росії і українській історичній думці
Галичини XIX ст. є малодослідженою темою, адже їй не при-
свячено жодної наукової праці. Лише окремі дотичні моменти
вивчалися українськими істориками. Так, Г. Гербільський вив-
чав погляди І. Могильницького та членів гуртка «Руська трійця»
на роль російського чинника в національній історії1. О. Киричук
з’ясовувала ставлення до російської історичної традиції істо-
риків з числа членів Ставропігійського інституту2. О. Середа
вивчав ставлення ранніх народовців до російської історичної
традиції3. Основою джерельної бази запропонованої дослідниць-
кої статті є історичні тексти науково-популярного характеру, у
яких розглядається тематика генези Московської/Російської дер-
жави та її відношення до руської історичної традиції. Заува-
жимо, що більшість з цих історіографічних джерел були кра-
щими тогочасними історичними синтезами й виконували на
західноукраїнських землях роль підручників з національної
історії. До таких належали, зокрема, тритомна «Народна історія
Русі» русофіла Богдана Дідицького та «Ілюстрована історія
Русі» українофіла Олександра Барвінського. Цей факт увираз-
нює вагомість аналізованих історіографічних джерел у тогочас-
ній соціокультурній ситуації.
Перші історичні студії в українській історичній думці Гали-
чини здебільшого не акцентували уваги на ролі Московії/Росії в
руській національній історії. На той час (перша половина
XIX ст.) найбільш актуальним завданням перед істориками по-
265
ставало розмежування руського і польського історичного про-
цесів, а визначення північно-східних меж руського життє-
простору не видавалося суттєвим. Цей факт, а також доволі
низький рівень знань про історичні, етнічні та географічні реалії
східнослов’янського простору спричинили доволі загальні, дво-
значні та суперечливі висловлювання стосовно (не)причетності
ранніх етапів російського державотворення до руської націо-
нальної та історичної традиції. Так, у 20-х рр. XIX ст. провідник
Перемишльського гуртка І. Могильницький в історичному на-
рисі «Вѣдомѣсть о Рускомъ Языцѣ « розрізняв Північну Русь та
Південну Русь (Малу Русь)4. Але в іншому місці своєї праці він
писав, що «московитянин не багато відрізняється від русинів»5.
У цьому відношенні історичні погляди та національна іден-
тичність І. Могильницького були вкрай нечіткими й розмитими,
тому не маємо достатньо підстав однозначно поінтерпретувати
його як прихильника українофільської чи русофільської моделі
національного минулого.
Члени гуртка «Руська трійця» (І. Вагилевич, Я. Головацький,
М. Шашкевич) також уже розрізняли поняття руський, мало-
руський та великоруський, російський6. Під руською історією
вони розуміли історичний процес саме на південноруських
(тобто сучасних українських) землях і не включали до нього
події російської історії. Територіально поняття Русь вони радше
ототожнювали із сучасними українськими землями, без вклю-
чення сюди російських земель. Однак їхні історичні та націо-
нальні погляди теж були ще доволі нечіткими. У працях членів
гуртка ми ще не знаходимо чітко сформульованої думки про те,
що історія Північної та Південної Русі є цілком відмінними та
взаємовиключними процесами, як це прочитуємо в українофілів
пізнішого часу. Нечіткість та розпливчастість висловлювань з
цього приводу допускала багатозначні інтерпретації їх націо-
нально-історичних поглядів. Зрештою, у першій половині XIX ст.
проблема ставлення до Росії, точного окреслення північно-
східних меж руського етнонаціонального простору й чіткої схе-
матизації руської історії ще не поставала найбільш актуальною.
У першій половині та середині XIX ст. більшість істориків
Східної Галичини належало до середовища так званих старо-
266
русинів. Для цього середовища характерна була відсутність
чіткої відповіді на питання про (не)причетність Росії до руської
національної та історичної традиції. Через низький рівень роз-
витку у той час наукових знань та освіти галицькі інтелектуали
були недостатньо зорієнтовані в геополітичних, історичних,
географічних, етнокультурних реаліях Російської імперії, що
особливо проявилося у трактуванні російської історії. Про
поверховість їхніх знань свідчить хоча б такий факт, що східну
етнографічну межу руського етнонаціонального простору вони
прив’язували до різних географічних об’єктів – Дніпра, Уралу,
Амуру. Отже, старорусинські інтерпретації проблеми культур-
но-етнографічних та історичних відмінностей складових панру-
ського простору – Великої та Малої Русі –– були невизна-
ченими, непослідовними та суперечливими. Як правило, спектр
висловлювань цих вчених-істориків давав змогу вважати їх
прихильником як цілковитої етнокультурної тотожності й істо-
ричної спорідненості малоросів із великоросами, так і їх окре-
мішності. Варто погодитись із тими дослідниками, які твердять
про змінність, очевидну аморфність та багатозначність націо-
нально-світоглядних переконань тогочасних інтелектуалів7. Так,
О. Киричук констатує відсутність у них єдиної чіткої формули
та розмитість уявлень щодо значення терміна руський, що до-
зволяло вкладати у його зміст змінювані, а деколи і взаємо-
суперечливі національні ідентичності8. Це засвідчує відсутність
єдиних, загальноприйнятих, чітко вироблених й науково обґрун-
тованих уявлень та переконань про свою національну іден-
тичність й причетність до неї російського чинника. «Руськість»
у будь-якому значенні передбачала відмежування від «поль-
щизни» й асоціювалась із східнослов’янською людністю та
православним обрядом без чіткого бачення ролі російського
чинника в національній історії. І.-П. Химка переконливо пише
про те, що старорусини спромоглися на негативну дефініцію
русинства (заперечення полонізму), а не позитивну9. А пошук
позитивної дефініції русинства в даній соціокультурній ситуації
означав насамперед відповідь на питання: чи мають галицькі
русини спільну історію із росіянами? Отже, історики з сере-
довища старорусинів не запоропонували чіткого бачення при-
267
четності Росії до «своєї» (руської) національної та історичної
традиції.
Принципове розмежування у ставленні до російського чин-
ника в галицько-українській історичній думці помітне аж у
1860-х рр. Саме на підставі включення чи виключення росій-
ського елементу до складу руської ідентичності історики поді-
лились на дві течії –– русофілів та українофілів. Більшість
інтелектуалів старорусинського середовища у цей час еволю-
ціонували в цей час до русофільської ідентичності. Остання
передбачала таку модель історичних уявлень, згідно з якою
російський державотворчий процес повністю включається до
руської національної та історичної традиції. За твердженням
О. Середи, старше покоління руської інтелігенції в Галичині
підпорядкувало проросійські настрої меті позбутися комплексу
неповноцінності перед «історичною», тобто державною, поль-
ською нацією. Російський чинник при цьому використовувався
як противага польському. При цьому руська, («общеруська»,
панруська) ідентичність русофілів, не ототожнювалася ними із
власне російською (великоруською). Під поняттям руський,
«общеруський» галицькі русофіли розуміли увесь східнослов’ян-
ський панруський простір і при цьому усвідомлювали етно-
культурну, мовну та історичну самобутність Великої і Малої
Русі. Отже, «малоруськість» для них, як і «великоруськість»,
була формою регіональної ідентичності, а «общерусизм» –
загальнонаціональної свідомості. Русофіли усвідомлювали деякі
відмінності історичної традиції між малоросами і великоросами,
однак не надавали їм істотного значення.
За нашими спостереженнями, для історичної свідомості
русофілів характерна своєрідна ієрархія, у якій можна виділити
декілька рівнів ідентифікації: регіональний («галицько-руська»
історія); мегарегіональний («південноруська» або «малоруська»
історія); загальнонаціональний («общеруська» історія); цивілі-
заційний («всеслов’янська» історія). Два останні рівні історич-
ної свідомості («общеруська» і «всеслов’янська») передбачали
включення Московської держави до змісту руської історичної
традиції. У своїй дослідницькій та публіцистичній діяльності
історики-русофіли тематично зосереджувались переважно на
268
першому (регіональному) рівні, однак в узагальнюючих моно-
графіях вони все-таки включали російський державотворчий
процес до «своєї» історичної традиції. У текстах русофільських
істориків ключовим концептом виступає «Руський світ» як
етнічно-культурна й духовно-релігійна цілісність. Територіаль-
ним наповненням змісту цього концепту були як «півден-
норуські» (сучасні українські) так і «північноруські» (російські)
землі з їхньою історичною традицією.
Для істориків-русофілів сама думка про етнічну, культурну
чи політичну чужорідність північно-східних князівств стосовно
решти земель Руської держави була недопустимою. Правда,
русофіли визнавали етноплемінну «різнорідність стихій», із
яких сформувалася давньоруська держава на початковому етапі
свого існування. Уже з часів прийняття християнства вони
розглядали Русь, включно із її обширними північно-східними
окраїнами, як етнічну, політичну, культурну й духовну ціліс-
ність. Думок про будь-яку окремішність названих територій
вони не допускали, населення цих князівств позначали етно-
німом русини. Для підкреслення «руськості» цих земель вони
використовували етнотопоніми Північно-Східна Русь, Суздаль-
ська Русь, Володимиро-Суздальська Русь. Зрідка у текстах своїх
дослідницьких праць вони використовували топоніми Залісся,
Суздальщина, Володимиро-Суздальщина. Було б перебільшен-
ням твердити, що русофільські історики подали чітке скон-
цептуалізоване окреслення місця і ролі Володимиро-Суздаль-
щини в давньоруській історії. Адже вони наповнювали свої
тексти переважно загальними фразами, що відповідали скоріше
публіцистичному, ніж науковому стилю історіописання; їхні
положення не були аргументовані науковими доказами. Вчені-
русофіли вели здебільшого мову про тотожність Володимиро-
Суздальщини із всією Руссю як факт незаперечний, такий, що не
потребує доказів.
Політичні опоненти русофілів –– українофіли-народовці ––
спрямовували основну увагу на історію козацтва, і цим самим
зорієнтовували свою історичну свідомість на історичний процес
здебільшого Наддніпрянської України. Зосередження історич-
них уподобань ранніх народовців на козацькій тематиці й
269
козацькій епосі автоматично виводило події власне російської
історії за межі національної історичної традиції. Це був важ-
ливий крок на шляху до повного відмежування російського
компонента від руської (української) ідентичності – тобто це
було своєрідне «відросійщення» (І. Чорновол).
Якщо в історичних текстах ранніх українофілів (гурток
«Руська трійця») ми ще не простежуємо чіткої і однозначної
думки про окремішність руської історії від російської, то у
працях пізніх народовців, зокрема С. Качали та О. Барвінського,
уже виразно простежуємо тезу про етнонаціональну окреміш-
ність русинів-малоросів і росіян-великоросів й наявність в них
цілком відмінного історичного досвіду. Історики-народовці
стверджували, що Московщина-Росія – це цілком відмінний від
Русі етнонаціональний та культурно-цивілізаційний простір, у
суспільно-політичному та культурному житті якого незмінно
домінують тюрксько-азіатські начала. Звідси, за концепцією
О. Барвінського, Володимиро-Суздальська й Московська дер-
жави становлять цілком самостійний московсько-російський
історичний процес, який у ніякому випадку не можна ототож-
нювати із руською історією. Всі відомі в історії факти контактів
Московщини чи Росії з руськими землями вчений-українофіл
трактував як вияви московсько-російської експансії на Русь.
Цим самим О. Барвінський остаточно розв’язав у галицькій
науково-історичній думці проблему «відросійщення» – цілком
розмежував руську та московсько-російську історії як два само-
стійні процеси двох окремих народів, що належать до двох
різних цивілізацій.
Окреслені нами концептуальні розбіжності в історичних
поглядах та національній ідентичності русофільських та укра-
їнофільських істориків простежуються в інтерпретації усіх ета-
пів руської національної історії домодерної епохи. Так, незва-
жаючи на деякі розбіжності у поглядах, історики-русофіли без-
застережно визнавали приналежність Володимиро-Суздальщини
до «Руського світу», не згадуючи про угро-фінські корені
місцевого населення. Державно-політичне усамостійнення цього
князівства вони вважали закономірним наслідком політичної
дезінтеграції Руської держави й етнічно-сепаратистських перед-
270
умов у цьому процесі не вбачали. Володимиро-Суздальщина, як
і Галичина, поставала для них династичним спадкоємцем,
носієм державно-політичної, культурно-історичної та духовно-
релігійної традиції Київської Русі.
Д. Зубрицький засновником Володимиро-Суздальського
«великокняжіння» називав князя Андрія Боголюбського. «Князь
Андрій Боголюбський, – зазначав учений, – унаслідував по
батьку своєму В. князю Георгію обширні Суздальсько-Воло-
димирські області, заснував там окреме Північно-Руське вели-
кокняжіння, призначене бути в майбутньому часі осереддям
нової системи Руських князівств, центром одної і тільки одної
[виділення наше – І.К.] великої Русі»10. Характеризуючи цього
правителя, Д. Зубрицький схвально відгукнувся про зусилля
князя «підвищити свою могутність, завести в своїх землях
благоустрій, возвеличити свої міста Суздаль, Володимир Клязь-
менський і Ростов, зводити і прикрашати свої храми». Водночас
історик не уникав негативних характеристик князя, котрий
«ненавидів велике князівство Київське, завидував славі і пиш-
ноті древнього столичного міста. Він чекав тільки випадку зни-
щити західне великокняжіння й принизити древню столицю»11.
Вчений-русофіл беззастережно визнавав приналежність Володи-
миро-Суздальщини до «руського світу», не згадуючи про угро-
фінські корені місцевого населення. Державно-політичне уса-
мостійнення цього князівства історик вважав закономірним
наслідком політичної дезінтеграції Руської держави й етнічно-
сепаратистських передумов у цьому процесі не вбачав.
Володимиро-Суздальщина, як і Галичина, поставала для нього
династичним спадкоємцем, носієм державно-політичної, куль-
турно-історичної та духовно-релігійної традиції Київської Русі.
Символічною подією для Д. Зубрицького було здобуття
галицького престолу «блюстителем порядку на Русі» новго-
родським князем Мстиславом Удатним, героїзований образ
якого викликав у нього захоплення. Прихід «міцної допомоги
від півночі Русі, з далекого Новгорода» в Галичину з метою
«вигнати поселившихся там іноплемінників» мав для русофілів
неабияке значення, адже у ХІХ ст. вони також очікували на
російську допомогу «з півночі» для звільнення від «інопле-
271
мінників». Д. Зубрицький з приводу прибуття в Галичину Мсти-
слава Удатного патетично зазначав: «Визначено було долею
пригніченій чужоземним ігом Галичині очікувати порятунку від
далекої півночі, від Фінської затоки, від берегів Ільменя і
Волхова!»12.
Б. Дідицький, наприклад, характеризував Залісся як цілком
пустинну територію, заселення якої почав князь Юрій Довго-
рукий вихідцями з південної Русі13. Звідси Північно-Східна Русь
та Південна Русь були для Б. Дідицького одноплемінними. Про
існування фінно-угорських племен на території Залісся він не
згадував. Цей вчений відзначав, що Володимиро-Суздальщина
відрізнялась від решти Русі основоположними засадами полі-
тико-адміністративного устрою: «Андрій Боголюбський дуже
добре розумів, на чому стоїть сила держави: він перший із
князів не роздавав уділів ні братам, ні братанцям, но володів сам
єдинодержавно»14. Історик відзначав також відмінності психо-
ментальної поведінки та політичної культури «північно-
руських» князів, «котрі всі відзначалися тим, що були дуже
міцного духу, при цьому в ділах своїх обережні, в житті ощадні,
а в досягненні своїх цілей тверді і постійні»15. Він із симпатією
поставився до представників північно-східної династії Монома-
ховичів – Юрія Довгорукого, Андрія Боголюбського, Всеволода
Юрійовича. Активність політичної й військової діяльності Анд-
рія Боголюбського історик ілюстрував за допомогою нейтраль-
ної лексики – «здобуття», «утвердження», «розширення»,
«володіння». Ось як описував він здобуття й пограбування
Києва у 1169 р.: «Київ він [Андрій Боголюбський – І.К.] взяв
приступом; Новгород же, хоч стійко опирався, но приневолений
був також признати над собою владу Боголюбського»16. Про
детальні подробиці й наслідки цього «приступу» автор в даному
випадку промовчав, хоча в інших місцях подібні, навіть менші
за масштабами події викликали у нього неабиякі емоційні спів-
переживання чи обурення. Як бачимо, осудливе ставлення
Дідицького-історика до міжкнязівської ворожнечі не стосува-
лось його симпатиків-князів, які символізували державну єд-
ність Русі.
Серед причин беззастережної симпатії Б. Дідицького до по-
статі галицького князя Лева Даниловича був, зокрема, і такий
272
факт, як одруження князівського сина Юрія із дочкою Великого
князя Московсько-Суздальського «задля скріплення братерсько-
го родства з північною Руссю». Водночас русофіли не оминули
таких фактів, як висвячення митрополита Петра та створення
окремої Галицької митрополії. Митрополит-західнорусин, на
думку русофілів, символізував духовно-релігійну єдність Га-
лицько-Волинської та Суздальсько-Московської земель, їх при-
належність до спільного духовного простору – «святої Русі».
Б. Дідицький без ентузіазму поставився до ідеї створення окре-
мої Галицької митрополії, адже на практиці вона означала б
поділ Руської церкви. Невдалі спроби князя-короля Юрія зреа-
лізувати цю ідею історик пояснював тим, що цей «замисл» «не
сподобився благословення від Бога»17. Отже, русофіли не спри-
йняли ідеї поділу Київської митрополії на Великоруську та
Малоруську.
Попри зосередження галицькими науковцями головної уваги
на державі Романовичів, історія Володимиро-Суздальщини про-
довжувала залишатись у полі зору їхнього дослідницького
інтересу. Вчені-русофіли настоювали на своїй основоположній
тезі, що після татарського погрому обидві держави, – Галицько-
Волинська та Володимиро-Суздальська, – незважаючи на полі-
тичну відчуженість, становили частини цілісного етнонаціо-
нального, культурного й духовно-релігійного простору, тобто
«єдиної Русі». Шлюб Юрія Львовича із дочкою Суздальсько-
Московського князя, на їхнє переконання, слугував найкращим
доказом «одноплеміності» й династичної спорідненості обох
ліній Мономаховичів у двох державах. Своє твердження про
«руський» характер Володимиро-Суздальщини історики-русо-
філи не підкріпили належною фактичною аргументацією.
Управління у цих землях династії Мономаховичів й прина-
лежність краю до Київської митрополії було, на їх думку,
цілком достатнім й неспростовним доказом «руськості» Воло-
димиро-Суздальщини. Етнічних, культурних, соціально-еконо-
мічних чи навіть державотворчих процесів у регіоні вони не
брали до уваги. Загалом же Володимиро-Суздальщину спри-
ймали як повноправного спадкоємця давньоруської державно-
політичної спадщини, «законного» носія почесного статусу і
титулу руського Великого князівства.
273
Якщо такі представники русофільської історичної думки, як
Д. Зубрицький та І. Шараневич, обмежились спорадичними
згадками історії Володимиро-Суздальщини, які не дають нам
сьогодні змоги системно реконструювати їх бачення історії
цього краю, то Б. Дідицький запропонував таку систему, хоча і
схематичну. Продовжувачем державотворчих зусиль Юрія Дов-
горукого, Андрія Боголюбського та Всеволода Юрійовича він
вважав поборника «західних ворогів» Олександра Невського,
який «діяльно сторожив границі Русі від вражого Заходу»18.
Б. Дідицький уважно простежував процес здобуття Москвою
статусу центру Суздальського краю. У цьому процесі він зна-
ходив дуже вагомий факт «єдинства» Русі: виходець з Галицько-
Волинської держави митрополит Петро Ратненський, осівши у
Москві, надав їй статусу «першопрестольного» міста, «серця і
духовного ядра святої Русі». Саме цим митрополит спричинився
до здобуття Московським князівством політичного лідерства у
Суздальському краї. Подібно до Д. Зубрицького, Б. Дідицький
трактував політичне лідерство Москви як результат «Божест-
венного вибору»: «Милосердний Бог серед цих безладів та лих
вибрав потомство Олександра Невського для заведення в вели-
кій Русі єдинодержавія і порядку, і столицею всієї тодішньої
Русі в справах святої Віри руської Бог указав бути – Москві»19.
Зміна політичних реалій в другій половині ХІІІ–ХІV ст.
позначилася і на топографічно-політонімічній термінології істо-
ричних праць русофілів. Володимиро-Суздальщина із середини
ХІІІ ст. все частіше позначається як Москово-Суздальщина, а з
XIV ст. – Москва, Московщина, Московське князівство (дер-
жава). Названі вище автори, переконані в «руському» характері
цього регіону, найчастіше вживають назви Московсько-Суз-
дальська Русь, Московська Русь. Дещо по-іншому тлумачив це
питання Б. Дідицький. На його думку, назви Мала Русь та
Велика Русь вживалися у польському та литовському середо-
вищі, а серед самих русинів побутували самоназви Галицько-
Володимирське королівство та велике князівство Суздальсько-
Московське. Дві перші назви Б. Дідицький вважав прийнятними
й доцільними, оскільки вони відповідали співвідношенню тери-
торіально-демографічних показників цих двох частин Русі.
274
«В порівнянні до другої руської держави, – писав Б. Дідицький, –
Суздальсько-Московської на півночі, наша Галичина і Волинь
видавалась малою, бо там на півночі було завжди руського
народу хоч в два рази стільки, як нас на півдні Русі, а земель там
таки добре в три рази і більше, ніж у нас від Дніпра до Карпат.
Отже, то з цього погляду справедливо називати державу Олек-
сандра Невського Великою Руссю, а королівство Данила Га-
лицького Малою Руссю»20. Саме на час правління названих двох
князів, за Б. Дідицьким, припадало остаточне утвердження
«двоєдержавія» на просторі колись єдиної Русі. Підкреслимо,
що русофіли вкладали у зміст понять Велика та Мала Русь лише
державно-політичний та географічний сенс і не допускали
думки про будь-який етнонаціональний поділ на малорусинів та
великорусинів. Вони із задоволенням констатували невдачу
Юрія Львовича у справі створення окремої митрополії для
Малої Русі, вважаючи, що реалізація цього задуму короля була
б «богонеугодною» справою, що порушила б єдність руської
церкви.
Цілком протилежні погляди на Володимиро-Суздальщину та
її місце в національній історії утвердилися в українофільській
історичній думці. Після довготривалого ідейного формування та
наукового обґрунтування вони набули найповнішого викладу в
історичній концепції О. Барвінського – його попередники пере-
важно обминали цю проблему. О. Барвінський, прагнучи зро-
бити свої історичні праці якнайбільш доступними, вдавався до
спрощення своєї історичної схеми – він адаптував до дванад-
цятого століття історичні реалії пізніших часів. Так, Володи-
миро-Суздальщина у ХІІ–ХІІІ ст. виступає у нього під назвою
«Московське князівство»; про населення цього краю історик
пише як про «москалів», «народ московський або великору-
ський» тощо. Спрощеним ототожненням володимиро-суздальців
із пізнішими московитами та великоросами О. Барвінський
полегшував собі виклад логіки своїх думок. Такий прийом, з
огляду на популярний характер праць ученого, був ефективним
способом донесення до масового читача його історичних погля-
дів, уявлень та переконань, які однозначно розкривали «неру-
ський» характер Володимиро-Суздальщини.
275
О. Барвінський інтерпретував Залісся як територію, заселену
чужорідними «чудськими» племенами «з Азії». Враховуючи
факт переселення в Залісся русинів, він твердив про формування
тут уже в давньоруські часи окремого «московського» етносу:
«Приймаючи християнську віру, а з нею і просвіту, тратили з
часом чудські племена і свою народність і мішалися з русинами,
а з тих мішанців витворився зовсім окремий народ, званий
московським від міста Москви, котре опісля стало столицею цеї
землі»21. У цього етносу О. Барвінський бачив відмінні від
русинів антропологічні та психоментальні риси, а також інший
стиль політичної та соціальної поведінки: «Народ московський
або великоруський відрізняється і вдачею, і зверхньою подобою
від народу руського. Москалі від природи і гостріші, і рухливіші
від русинів, практичні і в усім глядять користь. Життя гро-
мадське у москалів вже в ті давні часи було зовсім інакше, як в
русинів. Народ підлягає зовсім волі князя, зрікаючись своєї волі
особистої…»22.
Зовнішню політику «Московського князівства» історик роз-
цінив як перманентну експансію на руські землі: «Князі мос-
ковські, оперті на покірній силі народу, пильнують позабирати
чужі землі, знищити їх окремішність і самостійність і так,
зміцнивши свою владу, запанувати над усіма руськими зем-
лями»23. Класичним зразком стилю поведінки північно-східних
правителів була для О. Барвінського постать Андрія Бого-
любського, котрий, як читаємо в «Ілюстрованій історії Русі»,
володів у князівстві, незважаючи «ні на волю народу, ні бояр, не
терпів ніякого опору, гордо і строго обходився із своїми дру-
жинниками, а при тім був він хоробрий, хитрий, проворний у
своїх замірах і сміливий у їх виповненні. Не роздавав він уділів
ні братам ні своякам, а княжив як самовластець, і так само
задумав загорнути інші руські землі під свою кормигу»24.
О. Барвінський, виходячи із засад народовської ідеології, ори-
гінально потрактував неприхильне ставлення північно-східного
князя до Києва і Південної Русі: «бо тут народ руський любу-
вався в самостійності і волі. Андрій же вимагав покірливості, а
це знайшов він на півночі на Заліссю й там міг робити з
народом, що сам хотів»25. Опис погрому Києва у 1169 р.
276
сприймаємо як типовий для історичної схеми О. Барвінського
приклад експансії «Московського князівства» на руські (перед-
овсім українські) землі. Як бачимо, українофільська концепція
національного минулого передбачала розгляд Володимиро-
Суздальщини як цілком окремого, чужорідного в етнічному і
культурно-цивілізаційному відношеннні стосовно Русі просто-
ру. Населення її території представлено у цій концепції як
протомосковський етнос, котрий, хоча мовно та релігійно-обря-
дово зрущений, завдяки своїм ментальним особливостям, зумов-
леним «чудським» («азіатським») походженням, був чужий та
навіть ворожий русинам. Історичні портрети володимиро-
суздальських правителів українофіли увиразнюють навіть еле-
ментами демонізації. Якщо ранні українофіли цю проблему
здебільшого оминали, то для пізніших істориків вона стала
однією із головних. Державно-політичне усамостійнення Воло-
димиро-Суздальщини вони поінтерпретували як логічний наслі-
док формування тут окремого етносу і тому етнотворчі процеси,
відповідно до їх концепції, випереджували державотворчі.
Українофіли досить чітко протиставили основоположні засади
державно-політичного устрою Русі та Володимиро-Суздаль-
щини: відносно демократичні (європейські) риси Русі (вічовий
устрій, громадське право) та авторитарно-деспотичний (азіат-
ський) лад Володимиро-Суздальщини.
О. Барвінський наголошував на активній участі татарського
(тобто походженням з «дикої Азії») елементу у процесі етно-
генезу московського етносу. Сліди татарського впливу («нако-
рінку») він відшукував як в антропологічних, так і у психо-
ментальних рисах великоросів: «Сліди татарського накорінку
осталися в московському народі ще й досі. І нині легко пізнати
москаля вже з самого лиця: чоло плоске, ніс тупий, очі малі, під
очима виступаючі щоки. Московські купці ще й сьогодні звісні
своїми хитрощами, а московський народ, подібно як колись і
татари, дуже слухняний для свого царя, і вважають його мало
що не за одно з Богом, так як це було колись і у татар»26.
Татарський елемент, на думку О. Барвінського, посів друге за
своїм значенням місце після чудсько-фінського у процесі етно-
генезу московитів. В українофільській концепції національної
277
історії найменше ототожнення русинів чи слов’ян із москови-
тами, як бачимо, не допускалося. Останні поставали в рецепції
О. Барвінського як суто «азіатський» етнос – з чудсько-
фінською етнічною основою й вагомими домішками тюрксько-
татарських елементів, а слов’яно-русинські впливи на цей етнос
обмежувались, головним чином, лінгвістичною та обрядово-
конфесійною сферами.
У політиці князя Івана Калити вчений-українофіл вбачав
продовження політичного курсу Андрія Боголюбського – агре-
сивну територіальну експансію на сусідні руські землі. Москов-
ське князівство, за українофільською концепцією національної
історії, не мало підстав претендувати на статус спадкоємця
давньоруської держави, оскільки воно було носієм й продов-
жувачем чудсько-фінської та тюрксько-татарської історичної
традицій. Водночас українофіли не відмовляли Московському
князівству у праві вважатися правонаступником татарської дер-
жавницької традиції, а московитам – у праві бути спадкоємцями
татар. Варто відзначити, що деякі із них, найперше О. Бар-
вінський, не заперечували категорично руського впливу на
давньомосковську історію, зокрема в мовній та обрядово-
релігійній сферах, династичній спорідненості, зовнішній формі
державного устрою. Руський вплив, на думку О. Барвінського,
мав цивілізаторський характер, але все-таки не зумів змінити
«азіатської» суті давньої Московщини. Тому Суздальсько-
Московська держава в історичній схемі О. Барвінського займала
місце радше антагоніста, а не прямого спадкоємця давньо-
руської державності. Загалом українофіли не включали історію
Суздальсько-Московського князівства до руської національної
історії, стверджуючи, що це державне утворення було другим
етапом чужого русинам московсько-російського історичного
процесу.
У потрактуванні литовсько-польської доби найбільш спірною
науковою проблемою, що розмежовувала українофільську та
русофільську концепції національного минулого, залишалося
визначення місця та ролі Московської держави в руській історії.
Засаднича теза русофільської концепції ґрунтувалася на тверд-
женні про прямий континуїтетний зв’язок між давньоруською
278
державою та Московським князівством, згодом Московським
царством (Великою Руссю). Русофіли мислили Московську дер-
жаву «істинно руською», на противагу Великому князівству
Литовському, де з часів Ягайла значний вплив здобула анти-
руська, литовсько-католицька течія. У працях Б. Дідицького,
Д. Зубрицького, І. Шараневича, Т. Ріпецького простежуємо дум-
ку, що в міру втрати південно-руськими землями свого авто-
номного статусу, роль «осереддя руського світу» переходить до
Москви, «Богом обраної держави». За спостереженням Б. Ді-
дицького, історичний процес у Північно-Східній Русі та у
Південно-Західній Русі у XIV–XV ст. набув цілком відмінних
форм: «На півночі Русі від лиха переходило до добра, а в нас, на
півдні, від добра до лиха»; «Північна Русь йшла в цю пору чим
раз більше до слави і могутності»27. Символічного значення
вчені-русофіли надавали факту перенесення до Москви рези-
денції Київського митрополита, називаючи навіть тогочасну
митрополію Київсько-Московською. Ця обставина давала їм
підстави вважати Москву духовним центром не лише східного
слов’янства, а й всього православного світу. «З падінням Цар-
города, – розмірковував Б. Дідицький, – уже здавалося, що не
стало осередку святому православ’ю; а тут дивись, свята Русь
Велика, Богом вибрана держава, стала на сторож і православ’я.
Не стало Греції, так явилось православне руське царство новим
осередком церкви Христової на Сході»28. Отже, утвердження
нового політичного та духовного центру – Москви – русофіли
по-провіденційному тлумачили як акт «Божественого вибору».
Московське царство в їх історичній свідомості поставало носієм
чи не всіх основоположних ознак «руськості» – одержавлене
православне віросповідання, централізована та самодержавна
форма правління, «природна» правляча династія із нащадків
Рюриковичів тощо. Все це давало підстави вважати його іде-
альною формою тогочасної руської державності. Відсутність
південноруських земель у складі цієї держави видавалась голов-
ним її недоліком.
Чималий інтерес проявляли русофіли до постатей москов-
ських правителів. Одним із найвизначніших московських князів
Б. Дідицький вважав Дмитра Донського, передовсім за його
279
перемогу над татарами. Як доказ «общеруської єдності», він
навів приклад перебування південноруського воєводи Дмитра
Волинського «на службі у братньої Москви» під час Куликов-
ської битви29. Першого московського царя Івана III Б. Дідицький
вважав «премогутнім великим володарем, якого перед тим від
часів святого Володимира Великого на Русі не бувало»30. Свою
оцінку історик мотивував намірами царя «зробити для блага
Русі» такі «славні діла: знищити малі удільні князівства і
з’єднати всіх їх в одну руську державу, знищити назавжди
панування татар, відібрати від Литви назад давні руські кня-
зівства і надати своїй Русі такий благоустрій, якого кращого
ніде в сусідніх народів не бувало»31. У процитованому уривку
Б. Дідицький викладав своє бачення ідеальної руської держави.
У викладі історії конфліктів між Великим князівством Литов-
ським та Московським царством симпатії вчених-русофілів
здебільшого на боці останнього. Серед причин цих конфліктів
Б. Дідицький виділяв таку: «Самостійна Русь Велика готовилась
його [Великого князя Литовського Олександра – І.К.] за кривду
рідної православної братії показово покарати»32. Як бачимо, в
історичній свідомості русофілів Московська держава поставала
не лише суто руською державою, а й захисником інтересів
православних русинів Литви. Ці вчені акцентували увагу на
етнічній єдності русинського населення Литовської, Польської
та Московської держав.
Б. Дідицький переконував, що русини у Польщі та Литві
«всесильно стриміли до свого природного осередку, до Великої
Русі»33. Теодор Ріпецький також стверджував, що малоруський
«народ дивився на Велику Русь як на державу, собі не чужу, і
радо виглядав від неї покровительства»34. Таким чином, в русо-
фільській концепції національного минулого генеза Москов-
ської держави незмінно становила невід’ємну складову «обще-
руської історії». Історики цієї течії продовжували трактувати
Московську Русь (Велику Русь) XIV–XVI ст. як невіддільну
складову тогочасного «руського світу».
В українофільських колах галицьких інтелектуалів утверди-
лося протилежне сприйняття Московського царства – як чужо-
рідної та ворожої русинам держави, що не мала ніяких підстав
280
вважатися спадкоємцем Київської Русі. Історики-українофіли
в своїх працях уникали назв Велика Русь, Московська Русь,
оскільки відмовляли цьому етнополітичному утворенню у праві
вважатися руським. Вживали натомість назви Москва, Москов-
щина, Московське царство тощо. Військові конфлікти між
Москвою та Литвою, за їхніми твердженнями, свідчили про
агресивно-експансіоністську політику Московії стосовно русь-
ких земель; у цих війнах саме Литва була репрезентантом
«руськості». Степан Качала, наприклад, зауважив, що однією з
головних причин прийняття руською шляхтою Люблінської унії
була та обставина, що «Росія витягала свої руки, де Іван Гроз-
ний був пострахом для боярства»35. Генезу Московського цар-
ства вчені-українофіли вважали предметом московсько-велико-
руської (отже чужої їм, неруської) історії. Русини та московити
(«москалі») у їхніх працях представлені як цілком окремі,
відмінні культурно й не сумісні ментально народи-антагоністи.
В працях істориків цього спрямування простежуємо думку про
тяглість давньоруської національно-культурної традиції лише на
землях Великого князівства Литовського – Московська ж дер-
жава перебувала поза межами сфери впливу давньоруської
спадщини.
Таким чином, інтерпретаціям історії Московської держав-
ності належить чільне місце в історії української інтелек-
туальної традиції Галичини. Ці інтерпретативні моделі мали не
лише науково-пізнавальне, а й прикладне суспільно-політичне
значення. Хоча аналізована проблематика присутня у відносно
незначному обсязі історичних текстів української історіографії
Галичини, проте вона поставала головним проблемним полем у
розмежуванні русофільської та українофільської течій історич-
ної думки та національного руху в цілому. Після довготривалого
етапу невизначеності українська історична думка в 1860-х рр.
поділилася на дві течії на підставі різниці оцінок російського
компоненту в руській національній історії. В русофільській
концепції ґенеза Московської державності стала органічною
частиною руської історії. Після занепаду південноруських кня-
зівств Московська державність, за цією концепцією, повністю
перебрала на себе роль головного носія руської державницької
281
традиції та осереддя слов’янсько-православної цивілізації ––
«Слов’янського світу». В українофільській концепції русини і
московити поставали генетично чужорідними, ментально несу-
місними та антропологічно відмінними народами; Московщина і
Русь – політично-цивілізаційні антагоністи, ворожі один одному
представники азіатського Сходу та європейського Заходу.
Звідси історія Московської держави поставала головною диску-
сійною проблемою в українській історичній думці Галичини.
Інтерпретації галицькими істориками генези Московської
держави варто вважати вагомим джерелом для вивчення не
лише історичних уявлень, а й національної та цивілізаційної
ідентичності українських інтелектуалів Галичини ХІХ ст. Ці
історичні тексти, з одного боку, концептуально відображають
світоглядні засади інтелектуалів обидвох течій у визначенні
«своєї» національної та цивілізаційної спільноти. А з іншого
боку – саме ці праці великою мірою формували національну й
цивілізаційну ідентичність широкого кола західноукраїнських
читачів.
———————
1 Гербільський Г. Розвиток прогресивних ідей в Галичині у першій
половині ХІХ ст. (до 1848 р.) / Григорій Гербільський. – Львів:
Видавництво Львівського університету, 1964. – 253 с.
2 Киричук О. Львівський Ставропігійський інститут у громад-
ському житті Галичини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. /
Олександра Киричук. – Львів: Логос, 2001. – 152 с.
3 Середа О. Національна свідомість і політична програма ранніх
народовців у Східній Галичині (1861–1867) / Остап Середа // Вісник
Львівського університету. Серія історична. – Вип. 34. – С. 199–214.
4 Гербільський Г. Розвиток прогресивних ідей в Галичині у першій
половині ХІХ ст. (до 1848 р.). – С. 56.
5 Там само. – С. 58.
6 Там само. – С. 153.
7 Аркуша О., Мудрий М. Русофільство в Галичині в середині ХІХ –
на початку ХХ ст.: генеза, етапи розвитку, світогляд / Олена Аркуша,
Мар’ян Мудрий // Вісник Львівського університету. Серія історична. –
Вип. 34. – Львів, 1999. – С. 235.
282
8 Киричук О. Львівський Ставропігійський інститут у громад-
ському житті Галичини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – С. 40.
9 Химка І. «Апологія» Михайла Малиновського: до історії кризи у
греко-католицькій церкві 1882 року і характеристики поглядів «свято-
юрців» / Іван Химка // Записки НТШ. – Т. CCXXV. Праці історично-
філософської секції. – Львів, 1993. – С. 370.
10 Зубрицький Д. Исторія древняго Галичско-русскаго княжества.
Сочиненіе Дениса Зубрицкаго. Часть вторая. С приложеніемъ Родо-
словной Картины / Денис Зубрицький. –– Львовъ, 1852. – С. 109.
11 Там само. – С. 109–110.
12 Зубрицький Д. Цит. праця. Часть третья. – С. 66.
13 Дѣдицкій Б. Народная исторія Руси отъ начала до новѣйшихъ
временъ пôсля найлучшихъ историкôвъ составлена и издана Богда-
номъ А. Дѣдицкім. Часть первая / Богдан Дідицький. – Львовъ, 1868. –
С. 39.
14 Там само.
15 Там само. – С. 40.
16 Там само. – С. 39–40.
17 Там само. – С. 78.
18 Там само. – С. 56.
19 Там само. – С. 69.
20 Там само. – С. 60.
21 Барвінський О. Илюстрована истрія Руси вôдъ найдавнѣйшихъ до
нынѣшних часôвъ пôсля рускихъ и чужихъ историкôвъ / Олександр
Барвінський. –– У Львовѣ, 1890. – С. 35.
22 Там само.
23 Там само. – С. 35–36.
24 Там само. – С. 36.
25 Там само. – С. 37.
26 Там само. – С. 79–80.
27 Дѣдицкій Б. Цит. праця. – С. 72; 104.
28 Там само. – С. 186.
29 Там само. – С. 107.
30 Там само. – С. 186.
31 Там само. – С. 186–187.
32 Там само. – С. 198.
283
33 Там само. – С. 202.
34 Ріпецький Т. Илюстрованная народная исторія Руси отъ начала
до най-новѣйшихъ временъ написалъ Ф. Ив. Р. / Теодор Ріпецький. –
Львовъ, 1890. – С. 377.
35 Качала С. Коротка історія Руси Стефана Качалы / Степан Качала. –
Вѣ Тернополи, 1886. – С. 31.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-95246 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0023 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-27T10:14:23Z |
| publishDate | 2013 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Куций, І. 2016-02-18T16:30:19Z 2016-02-18T16:30:19Z 2013 Між «слов’янським світом» та «дикою Азією»: Московська держава в рецепції української історичної думки Східної Галичини ХІХ ст. / І. Куций // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 23. — С. 263-283. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. XXXX-0023 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95246 930 (477.83/.86) У статті проаналізовано інтерпретації українських істориків Східної Галичини ХІХ ст. історії Московського царства XIV– XVII cт. З’ясовано їхні погляди стосовно проблеми приналежності цієї держава до «руської» національної історії та «свого» цивілізаційно-культурного простору. Досліджено відмінності представників русофільської та українофільської орієнтацій в потрактуванні історії Московської держави. In the article the interpretation of history of the XIV–XVII cent. Muscovy in the works of the XIX cent. Ukrainian Eastern Galicia historians is analyzed. Their views on the problem of the state belonging to the «Rus» national history and «its own» civilizational and cultural space are elucidated. Differences in interpreting the history of Muscovy between representatives of Russophile and Ukrainophile orientations are investigated. uk Інститут історії України НАН України Історіографічні дослідження в Україні Проблемна історіографія Між «слов’янським світом» та «дикою Азією»: Московська держава в рецепції української історичної думки Східної Галичини ХІХ ст. Between «the Slavic World» and «Wild Asia»: the Moscow State in the Reception of Ukrainian Historical Idea of the XIX century Eastern Galicia Article published earlier |
| spellingShingle | Між «слов’янським світом» та «дикою Азією»: Московська держава в рецепції української історичної думки Східної Галичини ХІХ ст. Куций, І. Проблемна історіографія |
| title | Між «слов’янським світом» та «дикою Азією»: Московська держава в рецепції української історичної думки Східної Галичини ХІХ ст. |
| title_alt | Between «the Slavic World» and «Wild Asia»: the Moscow State in the Reception of Ukrainian Historical Idea of the XIX century Eastern Galicia |
| title_full | Між «слов’янським світом» та «дикою Азією»: Московська держава в рецепції української історичної думки Східної Галичини ХІХ ст. |
| title_fullStr | Між «слов’янським світом» та «дикою Азією»: Московська держава в рецепції української історичної думки Східної Галичини ХІХ ст. |
| title_full_unstemmed | Між «слов’янським світом» та «дикою Азією»: Московська держава в рецепції української історичної думки Східної Галичини ХІХ ст. |
| title_short | Між «слов’янським світом» та «дикою Азією»: Московська держава в рецепції української історичної думки Східної Галичини ХІХ ст. |
| title_sort | між «слов’янським світом» та «дикою азією»: московська держава в рецепції української історичної думки східної галичини хіх ст. |
| topic | Проблемна історіографія |
| topic_facet | Проблемна історіографія |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95246 |
| work_keys_str_mv | AT kuciií mížslovânsʹkimsvítomtadikoûazíêûmoskovsʹkaderžavavrecepcííukraínsʹkoíístoričnoídumkishídnoígaličinihíhst AT kuciií betweentheslavicworldandwildasiathemoscowstateinthereceptionofukrainianhistoricalideaofthexixcenturyeasterngalicia |