Цивілізаційні орієнтири новітньої української історіографії

У статті висвітлюється методологічна переорієнтація пострадянських істориків України в умовах відновлення її державної незалежності, входження в історіографічний простір молодої, ідеологічно не заангажованої генерації дослідників, поворот від класово-формаційного трактування історичного процесу д...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2014
1. Verfasser:	Калакура, Я.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2014
Schriftenreihe:	Історіографічні дослідження в Україні
Schlagworte:	Доповіді та матеріали круглого столу «Сучасна українська історіографія в інтелектуальних вимірах пострадянського культурного простору» (15 листопада 2012 р.)
Online Zugang:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95320
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Цивілізаційні орієнтири новітньої української історіографії / Я. Калакура // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 24. — С. 23-37. — Бібліогр.: 15 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-95320
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-953202025-02-09T17:58:28Z Цивілізаційні орієнтири новітньої української історіографії Civilization Reference Points of the Modern Ukrainian Historiography Калакура, Я. Доповіді та матеріали круглого столу «Сучасна українська історіографія в інтелектуальних вимірах пострадянського культурного простору» (15 листопада 2012 р.) У статті висвітлюється методологічна переорієнтація пострадянських істориків України в умовах відновлення її державної незалежності, входження в історіографічний простір молодої, ідеологічно не заангажованої генерації дослідників, поворот від класово-формаційного трактування історичного процесу до його цивілізаційного осмислення. Аналізуються надбання вітчизняних істориків у контексті перших кроків на шляху створення наукової історії України і утвердження українського бачення історії зарубіжних країн. In the article the methodological reorientation of the historians of Post Soviet Ukraine in conditions of iterating of its state independence, signing on historiographic space young, ideologically not commitment of generating of the explorers, turn from class and formation of treatment of historical process to civilization to understanding is illuminated. The achievements of the domestic historians in a context of first steps on route of creation of a scientific history of Ukraine and the Ukrainian vision of a history of foreign countries are analyzed. 2014 Article Цивілізаційні орієнтири новітньої української історіографії / Я. Калакура // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 24. — С. 23-37. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. XXXX-0023 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95320 930.1 (477) “1990/2013” uk Історіографічні дослідження в Україні application/pdf Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Доповіді та матеріали круглого столу «Сучасна українська історіографія в інтелектуальних вимірах пострадянського культурного простору» (15 листопада 2012 р.) Доповіді та матеріали круглого столу «Сучасна українська історіографія в інтелектуальних вимірах пострадянського культурного простору» (15 листопада 2012 р.)
spellingShingle	Доповіді та матеріали круглого столу «Сучасна українська історіографія в інтелектуальних вимірах пострадянського культурного простору» (15 листопада 2012 р.) Доповіді та матеріали круглого столу «Сучасна українська історіографія в інтелектуальних вимірах пострадянського культурного простору» (15 листопада 2012 р.) Калакура, Я. Цивілізаційні орієнтири новітньої української історіографії Історіографічні дослідження в Україні
description	У статті висвітлюється методологічна переорієнтація пострадянських істориків України в умовах відновлення її державної незалежності, входження в історіографічний простір молодої, ідеологічно не заангажованої генерації дослідників, поворот від класово-формаційного трактування історичного процесу до його цивілізаційного осмислення. Аналізуються надбання вітчизняних істориків у контексті перших кроків на шляху створення наукової історії України і утвердження українського бачення історії зарубіжних країн.
format	Article
author	Калакура, Я.
author_facet	Калакура, Я.
author_sort	Калакура, Я.
title	Цивілізаційні орієнтири новітньої української історіографії
title_short	Цивілізаційні орієнтири новітньої української історіографії
title_full	Цивілізаційні орієнтири новітньої української історіографії
title_fullStr	Цивілізаційні орієнтири новітньої української історіографії
title_full_unstemmed	Цивілізаційні орієнтири новітньої української історіографії
title_sort	цивілізаційні орієнтири новітньої української історіографії
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2014
topic_facet	Доповіді та матеріали круглого столу «Сучасна українська історіографія в інтелектуальних вимірах пострадянського культурного простору» (15 листопада 2012 р.)
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95320
citation_txt	Цивілізаційні орієнтири новітньої української історіографії / Я. Калакура // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 24. — С. 23-37. — Бібліогр.: 15 назв. — укр.
series	Історіографічні дослідження в Україні
work_keys_str_mv	AT kalakuraâ civílízacíjníoríêntirinovítnʹoíukraínsʹkoíístoríografíí AT kalakuraâ civilizationreferencepointsofthemodernukrainianhistoriography
first_indexed	2025-11-29T06:46:59Z
last_indexed	2025-11-29T06:46:59Z
_version_	1850106267049132032
fulltext	23 УДК 930.1 (477) “1990/2013” Ярослав Калакура ЦИВІЛІЗАЦІНІ ОРІЄНТИРИ НОВІТНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ Українська історіографія перебуває на крутому переломі, зумовленому трансформацією українського суспільства від ра- дянського тоталітаризму до демократії та пріоритету людських цінностей, який супроводжується поверненням історичній науці її природних функцій. Цей складний і суперечливий процес наштовхується не тільки на загальну кризу, яка охопила всі сфери суспільного життя, включаючи й науку, освіту й куль- туру, але й на шалений спротив консервативних сил, носіїв старої ідеології і стереотипів радянської історіографії. Однією із визначальних тенденцій сучасного розвитку української історіо- графії є зміна її кадрового потенціалу, методологічних орієнти- рів і перехід від класово-формаційного осмислення та тракту- вання історичного процесу до цивілізаційного. Розгляд цих тенденцій доцільно розпочати з деяких загаль- них застережень і термінології. Під новітньою українською історіографією розуміють сучасний період її розвитку, запо- чаткований на рубежі 80–90 рр. ХХ ст. і пов’язаний з прин- ципово новою історіографічною ситуацією, методологічною переорієнтацією істориків, зумовленою відновленням державної незалежності України, поверненням до національних традицій і соборності української історичної науки. До речі, терміном «новітня» послуговуються польські та чеські історики, він при- сутній і в низці публікацій в РФ, і стосується посттоталітарного етапу розвитку. Цей термін зафіксований в «Енциклопедії історії України»1. Щодо методологічних орієнтирів. Мова йде про своєрідний компас історика, дорожню карту його інтелектуально-дослід- ницької і педагогічної діяльності. Орієнтири включають пошук відповідей на два ключових питання: що досліджувати і як 24 досліджувати? У радянські часи з ними все було просто і зрозуміло. Кожен новий пленум ЦК КПРС або доповідь чи знаковий виступ генерального секретаря давав директивні на- станови і визначав обов’язкові ідеологічні постулати, встанов- лював канони, які мали стати ідеологічними, світоглядними і тематичними орієнтирами історика. Що ж стосується методоло- гічних орієнтирів, то вони базувались на марксизмі-ленінізмі в його сталінсько-брєжнєвському оформленні і були відносно стабільними: формаційне трактування історичного процесу, пар- тійно-класовий підхід, критика буржуазної історіографії і бо- ротьба з українським націоналізмом. До речі, директивне визна- чення завдань історичної науки певною мірою успадкувало й нинішнє керівництво РФ. Тут уже три роки діє урядова комісія по протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії, указом Д.А. Медвєдєва 2012 р. було оголошено роком російської історії, в рамках якого визначалися 3 ювілейних дати: 1150 років зародження російської державності, 200-річчя пере- моги Росії у Вітчизняній війні 1812 р. і 150 років від дня народження Столипіна, навколо яких розгорталися наукові дослідження і поширювались історичні знання. Не оминули цих дат й деякі історики України. Інша справа з орієнтирами в демократичному суспільстві, де визнається свобода наукової творчості. Як стратегічні, так і поточні орієнтири визначають самі наукові інституції та до- слідники, враховуючи тенденції розвитку історичної науки у світовому і національному вимірах, а також ті суспільні ви- клики, які постають перед наукою і на які вона має реагувати. Орієнтири тісно пов’язані із завданнями історичної науки. Як засвідчило минуле двадцятиріччя, пріоритетними орієнти- рами для істориків незалежної України стало створення наукової історії українського народу в контексті цивіліза- ційного виміру, який сповідує такі підходи як: гуманістичний, антропологічний, синергетичний, аксіологічний або цінніс- ний підхід тощо. У монографії В.Е. Гончаревського частково узагальнено досвід засвоєння і реалізації цивілізаційного під- ходу в сучасній українській історіографії2. Поспіль за дослід- женнями Ю.В. Павленка3, М.Є. Горєлова, О.П. Моці та О.О. Ра- 25 фальського4 побачили світ дві книги колективної монографії «Україна найдавнішого часу – ХУІІІ ст. поліття: цивілізаційний контекст пізнання»5, автори яких переконливо доводять суттєві переваги цивілізаційного осмислення історичного процесу в порівнянні з формаційним. Само по собі цивілізаційне трак- тування історії не є антиподом формаційному. Справа в іншому: в абсолютизації матеріалістичного розуміння історії, яке ув’я- зувалось з формаційним і партійно-касовим підходом, доведе- ним до канону в Короткому курсі історії ВКП(б). У Маркса немає терміну «історичний матеріалізм», його застосував Енгельс, але Марксове гасло «буття визначає свідомість» й досі домінує в головах багатьох істориків, особливо моїх ровесників. Натомість цивілізаційний підхід, який має коріння не лише в західній історіософії, але й в українській традиції історіо- писання, робить акцент не на матеріальні, а на соціокультурні та ментальні явища і процеси. Засвоєння філософії цього підходу і є однією із найбільш характерних ознак новітньої української історіографії, визрівання, становлення та розвиток якої охоплює період з кінця 1980-х рр. до сьогодення. В його межах про- стежуються три умовних етапи: а) перехідний – від радянської історіографії до пострадянської (кінець 1980-х рр. – перша половина 1990-х рр.); б) відродження національних традицій української історіографії та утвердження її цілісності (друга половина 1990-х рр. – перша половина першого десятиріччя 2000-х рр.; в) сучасний етап – з 2005-го рр. – до сьогодення. Мета пропонованої статті полягає в тому, щоб у контексті переходу до цивілізаційного пізнання історії окреслити контури, головним чином, першого або перехідного етапу новітньої української історіографії, показати його значення для подаль- шого розвитку історичної науки і підготовки професійних істо- риків. Тому акцент зроблено на найбільш характерні ознаки цього етапу, а саме: а) намагання вивести історичну науку з- під контролю комуністичної партії та її ідеології; б) пра- гнення повернути історичній науці її природні функції; в) спонукання до зміни історичної парадигми, до руйнування стереотипів радянської історіографії; г) усунення «білих плям», повернення до історичної правди, особливо в царині 26 історії української державності, визвольних змагань; д)від- родження соборності української історичної думки; е) закла- дання моральної підтримки утвердженню державного суве- ренітету і незалежності України. Головною передумовою становлення сучасної української історіографії було формування принципово нової історіогра- фічної ситуації, яка почала складатися під впливом горбачов- ської перебудови і могутнього опозиційного руху, спрямованого на демократизацію суспільства, відновлення суверенітету і неза- лежності України. Рушієм цих перемін були не лише опозиційні сили, але й та частина української радянської інтелігенції, включаючи й частину викладачів суспільних наук, яка сформу- валася під впливом хрущовської відлиги, руху шістдесятників та опозиціонерів. У середовищі окремих комуністів, особливо на тлі праці І.М. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», появи книги П.Ю. Шелеста «Україно наша радянська», дедалі від- чутніше виявлялись ідеї українського націонал-комунізму і сепаратизму. Свого часу Іван Багряний писав у журналі «Наші позиції», що сили майбутньої української революції знаходяться в УРСР, наші кадри в комсомолі і навіть у КП(б(У. Власне до створення програмових документів Народного Руху України долучалися люди з компартійними квитками, але з українською самосвідомістю. До речі, в ЦДАГО України зберігся лист В. Маланчука, тоді ще заступника міністра вищої і середньої спеціальної освіти УРСР, а згодом головного ідеолога КПУ, від 22 червня 1972 р. на ім’я В. Щербицького, в якому він б’є тривогу про «небезпеку націонал-комунізму в Україні» і піддає критиці праці І. Дзюби, Р. Іванової, Ю. Пінчука, а їх покрови- телями називає секретаря ЦК КПУ Ф. Овчаренка і його поміч- ника Я. Калакуру. Прогресивні зрушення в середовищі радян- ських істориків, особливо молодшої генерації, наштовхувалися на спротив комуністичної партії, партноменклатури та чинов- ників історичних установ, а також частини представників старшого покоління істориків, що залишалися в полоні старих методологічних схем і марксистських догм. Звичайно, в сере- довищі істориків партії були різні люди: ортодокси на зразок О.А. Бородіна, Г.Л. Нікольникова, М.М. Липовченка, А.В. Лихо- 27 лата та ін., але й були О.М. Апанович, М.Ю. Брайчевський, К.Г. Гуслистий, Я.Р. Дашкевич, В.Я. Мороз, Г.М. Мултих, а пі- зніше В.Ф. Верстюк, В.О. Замлинський, Р.П. Іванова, С.В. Куль- чицький, М.І. Панчук, Р.Я. Пиріг, В.І. Сергійчук, В.А. Смолій, Ю.І. Шаповал та багато інших, хто сповідував українські цінності. Проблеми української історії опинилися в епіцентрі ідео- логічної і політичної боротьби між національно-демократич- ними та прорадянськими і проімперськими силами. Під тиском громадськості та незаперечних фактів ЦК КПУ з метою «від- хреститися» від сталінізму був змушений дати дозвіл на публікацію документального збірника про голод 1932–1933 рр.6, а в червні 1990 р. скасував низку партійних постанов 1940-х рр., у т.ч. «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». Це розчищало дорогу для усунення так званих «білих плям» і утвердження нового бачення української історії. За умов горбачовської перебудови розши- рився доступ до архівів, спецфондів бібліотек, до заборонених праць М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, М. Дра- гоманова та ін., до деяких праць істориків української діаспори. Вирішальне значення для утвердження нової історіографічної ситуації мали поглиблення криза комуністичного режиму, а відтак крах політичної системи і його ідеології, проголошення суверенітету і відновлення державної незалежності України, розпад СРСР. Ключова роль у трансформації радянської істо- ріографії відводилася Інституту історії Академії наук, якому було повернуто назву і статус Інституту історії України (1991). З 1990 р. почалися зміни в його керівництві: заст. директора були призначені відомі історики С.В. Кульчицький та В.А. Смо- лій, котрий в 1993 р. очолив колектив (замість Ю.Ю. Кон- дуфора). Інститут історії партії при ЦК КПУ був реформований в Інститут політичних досліджень, на базі якого згодом постав нинішній Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. Перебудовувалась діяльність Інституту археології, було створено нові академічні та вузівські осередки історичної науки, зокрема Інститут української архео- графії (1991) (нині Інститут української археографії та джерело- 28 знавства ім. М.С. Грушевського, директор – П.С. Сохань), Інститут сходознавства (директор О.Й. Пріцак), Інститут сус- пільних наук у Львові був реформований в Інститут україно- знавства ім. І.П. Крип’якевича (директор Я.Д. Ісаєвич). У Київ- ському університеті ім. Т. Шевченка було створено Інститут українознавства (тепер Національний науково-дослідний інсти- тут українознавства і всесвітньої історії, директором якого упродовж двох десятиріч був П.П. Кононенко), а у Львівському університеті ім. І. Франка постав Інститут історичних дослід- жень (директор Я. Грицак) та ін. Почалася перебудова діяль- ності «Українського історичного журналу», засновувались часо- писи «Київська старовина», «Пам’ять століть», низка нових міжвідомчих збірників. У всіх вузах (частина яких дістали статус університетів), створювались кафедри історії України, українознавства, гуманітарних наук, вносились суттєві корек- тиви до навчальних планів підготовки істориків. Започатко- вувались суттєві зміни у змісті навчального процесу та тематиці науково-дослідних робіт. Пошук нових методологічних конструкцій дослідження істо- ричного процесу плодотворно вели Ю. Павленко, О. Реєнт, В. Ткаченко7. Останній підкреслював, що стадійний підхід та розгляд історичного процесу з погляду полілінійності дають змогу з`ясувати глобальні явища світової історії в їх основних, типізованих формах. На пріоритетне місце наукових дискурсів на рубежі 1980– 90-их рр. висунулися проблеми історії радянської доби, які виявилися найбільш сфальсифікованими і міфологізованими в радянській історичній науці та суспільній свідомості. Злам сте- реотипів у поглядах на події 1917–1980-х рр. започаткував довгий ланцюг перегляду багатьох спотворень української істо- рії, починаючи з найдавніших часів. У числі перших спроб нового трактування найбільш сфальсифікованих сторінок укра- їнської історії 1920–30 рр. стали наукові збірники “Про минуле – заради майбутнього” (1989) та “Маршрутами історії” (1990), упорядковані Ю.І. Шаповалом. У них частково переглядались усталені в радянській історіографії оцінки внутріпартійної бо- ротьби, ставлення до націонал-комунізму, проведення націо- 29 нальної політики, ставились під сумнів “правдивість” відобра- ження “досвіду” індустріалізації та колективізації, причин го- лоду 1932–1933 та 1946–1947 рр. Серед піонерів подолання фальсифікацій українського істо- ричного процесу, поряд з опозиційними істориками О.М. Апа- нович, С.І. Білоконем, М.Ю. Брайчевським, Я.Р. Дашкевичем, Я.І. Дзирою, Р.П. Івановою (Іванченко) та ін., було не мало й лояльних до режиму дослідників, зокрема С.В. Кульчицький, Ю.І. Шаповал, В.І. Сергійчук, Я.Д. Ісаєвич, В.М. Даниленко, Ф.І. Турченко, С.А. Макарчук, В.І. Марочко, М.І. Панчук та ін., які бачили Україну суверенною республікою з атрибутами реальної держави. Вони й ініціювали рух за правдиву історію України, за подолання спотворень і фальсифікацій. С.В. Куль- чицький один із перших у своїх розвідках відверто розвінчав політику сталінізму на Україні, обґрунтував аналітичний висновок про штучний характер голоду 1932–1933 рр., про його взаємозв’язок з голодом 1921–1922 рр. і суцільною колекти- візацією, розкрив їх спільну ознаку – насильницька політика експропріації і нищення українського селянства8. Принципове значення мала поява монографії Г.В. Касьянова та В.М. Да- ниленка «Сталінізм і українська інтелігенція» (1991), яка підводила до розуміння справжніх мотивів політики українізації як маневру правлячої партії, спрямованого на послаблення українського руху спротиву, обґрунтовувала відповідь на пи- тання, чому сталінський режим вдався до масового нищення української еліти. Новим явищем в історіографії перехідного етапу стало вивчення історії Української революції 1917–21 рр., насадження в Україні більшовицького режиму, розгортання опозиційного до нього руху, який в багатьох регіонах набув характеру селян- ських повстань і збройної боротьби. Публікації з цієї проб- лематики спростовували міф про «тріумфальну ходу радянської влади» і переконливо засвідчували активний спротив насад- женню тоталітарного режиму з боку різних верств населення, в т.ч. й української інтелігенції. Новим підходам до цієї пробле- матики, включаючи й історіографічну складову, сприяли чис- ленні публікації В.Ф. Верстюка, О.Л. Копиленка В.Ф. Солда- 30 тенка та ін.9 Традиційні терміни радянської історіографії «бандитизм» і «контрреволюція» уступали місце новому ба- ченню селянських повстань як вияву протестного руху опору, що дістав відображення у монографії В.Ф. Верстюка «Махнов- щина: селянський повстанський рух на Україні (1918–1921)» (1991 та ін. працях. Історики західноукраїнських областей на рубежі 1980– 90-х рр. зосереджували свої зусилля здебільшого на двох тема- тичних напрямах: перегляд оцінок історії революційного руху в Галичині, Буковині та Закарпатті, діяльності Комуністичної партії Західної України та наслідків так званих соціалістичних перетворень у процесі встановлення радянської влади в цьому регіоні. Дедалі більше зростав інтерес до замовчуваних особл- ивостей націоналістичного руху опору, діяльності ОУН та УПА10. Одним з чинників трансформації радянської історіографії стало долучення українських істориків до надбань світової і зарубіжної української історіографій. У червні 1989 р. вчені з УРСР та діаспори заснували Міжнародну асоціацію україністів (МАУ), Асоціацію українознавців республіки (очолив І.М. Дзю- ба), була відновлена діяльність Наукового товариства ім. Т. Шевченка (О. Романів). На першому конгресі МАУ (1990), що проходив у Києві, були історики з багатьох країн, зокрема з США (Г. Грабович, Т. Гунчак, В. Маркусь, О. Пріцак,), з Канади (О. Субтельний, Б. Кравченко) та ін. Конгрес проголосив 1991 рік Міжнародним роком М. Грушевського. Із зміною політичної ситуації в Україні поступово поши- рювалася діяльність Українського історичного товариства та його наукового органу – «Українського історика» (Президент УІТ та головний редактор «УІ» Л. Винар). На 1995 р. в Україні діяло більше 10 осередків УІТ, зокрема у Києві, Львові, Дрогобичі, Чернівцях, Черкасах, Запоріжжі, Острозі, Кам’янці- Подільському, Тернополі, Івано-Франківську Одним з головних напрямів діяльності УІТ та «УІ» в Україні стало сприяння розвитку грушевськознавства на материковій Україні. Ряд укра- їнських істориків, зокрема Я.Р. Дашкевич, С.І. Білокінь, Я.Д. Іса- євич, І.Б. Гирич, Я.Й. Грицак, Л.П. Зашкільняк, Л. Решодько та 31 ін. вже на початку 1990-х рр. оприлюднили розвідки про М. Грушевського як видатного вченого і державного діяча. Відтак вийшли праці П. Соханя, В. Ульяновського та С. Кір- жаєва, Р. Пирога та інших дослідників11, які сприяли повер- ненню доброго імені Великого українця, його творчої спад- щини. Руйнації стереотипів комуністичної ідеології щодо М. Грушевського і реанімації його схеми українського істо- ричного процесу служило репринтне перевидання багатотомної «Історії України-Руси». Великою популярністю користувалася книга канадського історика українського походження О. Суб- тельного «Україна. Історія» (1991), яка на перших порах слу- гувала підручником з історії України. Таким чином, з кінця 1980-х і впродовж першої половини 1990-х рр. склалася нова історіографічна ситуація, одним з проявів якої стало поступове долучення радянських істориків, включаючи й істориків партії, до надбань національної та зару- біжної історіографії, повернення до національно-державницької схеми української історії, поступовий відхід від стереотипів марксистської методології, радянського монізму, переорієнтація колишніх дослідників з «інтернаціонально-космополітичного» трактування історії України на національно-державницьке та загальнолюдське її розуміння. Однак звільнення істориків від лещат марксистської методології, опанування дослідницькими методами західної історіографії, перехід до цивілізаційного ос- мислення історичного процесу проходили дуже складно, по- вільно, суперечливо, що об’єктивно вело до співіснування двох протилежних методологій навіть на індивідуальному рівні окре- мих істориків. Головним здобутком цих років стало своєрідне «примирення» істориків УРСР та істориків діаспори, досягнення деякої співпраці на ґрунті національно-державного відродження. Ситуація ускладнювалась й тим, що підготовка нової гене- рації істориків на історичних факультетах та в аспірантурі здійснювалась по суті за старими навчальними планами і про- грамами, під керівництвом науково-педагогічних працівників, більшість яких, піддаючи критиці тоталітаризм, його репресивні злочини, не сприймали національно-державницьке трактування української історії. Утвердження пріоритету національного в 32 українській історіографії наштовхувалось на шалений спротив шовіністично-проімперських сил, які продовжували продуку- вати ідеї малоросійства, молодшого брата, підігрівали носталь- гію за комуністичним минулим, за Союзом РСР, розглядаючи історію України як частину «спільної» історії. Ось чому в епіцентрі корінних перемін в історіографічному процесі опинилися учителі та викладачі історії шкіл, середніх спеціальних та вищих навчальних закладів. У всіх ланках освіти запроваджувався навчальний курс історії України. Провідну роль у цій справі відіграли історики Київського, Львівського та Харківського університетів, низки західноукраїнських вишів, зокрема Тернопільського економічного інституту, які одними з перших підготували навчальні програми і приступили до ство- рення курсів лекцій, підручників та посібників (1989–1992 рр.). До написання підручників з історії для загальноосвітніх шкіл активно долучилися провідні науковці Інститутів історії Укра- їни та археології, зокрема С.В. Кульчицький, В.Ф. Верстюк, О.П. Реєнт, В.А. Смолій, Г. Касьянов, П.П. Панченко, М.Ф. Кот- ляр, Л.Л. Залізняк та ін. Важливе значення мав вихід у світ курсу лекцій «Історія України» (керівн. Л.Г. Мельник), в якому дзеркально перетинались як нові, так і старі підходи: Українська Центральна Рада все ще називалась буржуазно-націоналіс- тичною та контрреволюційною, авторські симпатії залишалися на боці більшовиків і Харківського з’їзду Рад (грудень 1917 р.), його сепаратистських і проросійських рішень. Наступні події: усамостійнення Української Народної Республіки, гетьманський переворот і утвердження Української держави, проголошення ЗУНР, УНР в добу Директорії все ще висвітлювалися в кон- тексті громадянської війни та іноземної інтервенції. Особливий інтерес виявляли дослідники до замовчуваних сторінок історії козацтва. У працях О. Апанович, В. Сергійчука, Ю. Мицика, В. Степанкова, І. Стороженка т ін.12 чітко прово- дилась українська національно-визвольна і державницька ідея. Важливу роль у формуванні національно-державницької свідо- мості молоді відіграли публікації з історії української націо- нальної символіки (О. Пастернак «Пояснення тризуба» (1991), В.Сергійчук «Національна символіка України» (1992)) та ін.). 33 З інтересом зустріла студентська та учнівська молодь стислий нарис історії української державності Р.Іванченко «Україна від Кия до Кравчука» (1992), в якому в науково-популярній і образній формі переконливо доводилась давня державницька традиція українського народу. Помітні зміни відбувалися в тематиці докторських та кан- дидатських дисертацій, у номенклатурі наукових спеціальностей з історичних наук були виокремленні «Історія України», «Всесвітня історія», «Історіографія, джерелознавство та спеці- альні історичні дисципліни», «Воєнна історія» та ін. Важливе значення мало запровадження спеціальностей «Історіософія», «Етнологія», «Архівознавство», «Українознавство» як інтеграль- ної, міждисциплінарної системи знань про Україну та укра- їнство. В історичній науці дедалі більше уваги приділялося аналізу поточних подій, пов’язаних з суверенізацією та відновленням незалежності України. Цікаві розвідки щодо формування бага- топартійності, розвитку парламентаризму оприлюднили О. Га- рань, В. Литвин, М. Томенко, К. Астахова, В. Марчук, К. Бо- гомаз та ін. З інтересом була сприйнята книга Анатоля Камін- ського – керівника редакції Української служби радіо «Свобода» «На перехідному етапі. «Гласність», «перебудова» і «демокра- тизація» на Україні» (Мюнхен, 1990). Утвердженню національної схеми української історії, її на- ціонально-державницького трактування, подоланню русоцент- ризму сприяла активізація джерелознавчих, архівознавчих та археографічних досліджень, перебудова діяльності центральних, галузевих та місцевих архівів, розширення доступу науковців до їх фондів. На початку 1990-х рр. вийшов ряд документальних збірників з політичної та демографічної історії України. Серед них важливе значення мали документи старих і сучасних полі- тичних партій13. Ряд збірників стосувався сталінських репресій і голодомору 1930-их рр. (І. Білас, С. Кульчицький, В. Сергійчук, Ю. Сливка, Ю. Шаповала та ін.). Особливу активність в архео- графічній та аналітичній роботі виявив Ю. Шаповал14. Звичайно, документальним публікаціям ще бракувало тематичної спрямо- ваності, джерелознавчого аналізу документів, встановлення їх 34 автентичності, нерідко їх вибір носив сенсаційно-викривальний характер. Тим не менш, ці публікації суттєво впливали на еволюцію суспільної свідомості. Це яскраво виявилося у спро- бах ряду істориків, наукових інституцій та осередків поєднати формаційний і цивілізаційний підходи до періодизації світового та українського історичного процесу, формально «перелицю- вати» методологічні принципи марксистської історіографії, кон’юнктурно пристосувати їх до принципово нових конкретно- історичних умов незалежної України, її входження у світове співтовариство. Поглибленню методологічної переорієнтації пострадянських істориків сприяло видання українською мовою теоретико-методологічних праць західних учених, публікація в Україні наукових студій істориків діаспори: Л. Винара, О. Пріцака, О. Оглоблина, І. Лисяка-Рудницького, Р. Сербіна, Р. Шпорлюка та ін. Особливий інтерес викликали теоретико- методологічні дослідження І. Лисяка-Рудницького – відомого українського історика і педагога, вихованця Львівського та Бер- лінського університетів, професора Альбертського університету (Канада), зібраних у двотомнику «Історичні есе» (1994). Американський історик українського походження Р. Шпорлюк дослідив як спільні ознаки українського національного відрод- ження, його три фази: академічну, культурну і політичну, так і його особливості на Наддніпрянщині та в Галичині. Значення першого етапу новітньої української історіографії полягає і в намаганнях повернути їй соборність, тобто такий стан, коли в єдиний потік зливаються провідні течії і напрями української історичної думки, консолідуються її представники навколо ви- соких ідеалів національної та державницької ідеї з метою глибокого, об’єктивного, всебічного і правдивого дослідження і висвітлення історії України, коли солідаризуються і акумулю- ються здобутки різних поколінь української історіографії, син- тезуються їх наукові праці. Соборність – нова ціннісна кате- горія, нова якість національної історичної науки. По-перше, із спецхранів, спецфондів до наукового вжитку повернулися забо- ронені, замовчувані, сфальсифіковані праці М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша, М. Драгоманова, В. Антоновича, М. Грушевського, О. Єфименко, М. Аркаса, Д. Багалія, І. Кри- 35 п’якевича, С. Єфремова, В. Винниченка, С. Петлюри та інших. По-друге, в Україну надійшли праці істориків, створені в діас- порі, зокрема дослідження Д. Дорошенка, І. Лисяка-Рудниць- кого, В. Липинського, О. Оглоблина, Н.Полонської-Василенко, Т. Мацьківа, Л. Винара, П. Мірчука, О. Субтельного, А. Жуков- ського, О. Пріцака, Б. Крупницького, Т. Гунчака, В. Косика та ін. По-третє, під впливом політичних перемін переважна біль- шість радянських істориків, у тому числі й чимало колишніх істориків КПРС, насамперед тих, що сповідували ідеали націо- нал-комунізму, або були не байдужі до національно-держав- ницьких інтересів України, відреклися від комуністичної ідео- логії, розірвали з теорією і методологією тоталітаризму, стали на державницькі позиції, зуміли переосмислити оцінки вузлових подій, фактів, процесів, явищ і персоналій української історії, активно долучилися як до науково-дослідної роботи, так і до викладання історії України. За короткий час були видані нові шкільні підручники, курси лекцій з історії України, з всесвітньої історії, налагодилася підготовка нової генерації наукових кадрів, захист кандидатських і докторських дисертацій. Велику допо- могу в цій справі надали історики української діаспори. Отже, найбільш вагомим результатом першого етапу станов- лення новітньої української історіографії стало поступове ви- вільнення частини колишніх радянських істориків від ідеологіч- ного монізму тоталітарного минулого і дедалі чіткіший перехід до національно-державницької схеми історії України, до цивілі- заційного осмислення українського історичного процесу. Однак, лише окремі історики виявилися готовими до науково-нова- торського опрацювання «закритих» тем, до усунення так званих «білих плям» в історії. Домінуючим залишався «викривальний» підхід, зосередження уваги на сенсаційних відкриттях джерель- ної інформації без її належної аналітики. І все ж відроджувана українська історіографія ставала моральною опорою зростання національної свідомості українців, їх боротьби за розбудову незалежної України. Головним підсумком цього етапу стала підготовка колективом Інституту історії України у спів- праці з Інститутами археології, Української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського, Українознавства 36 ім. І. Крип’якевича, з істориками вузів «Історії України: нове бачення» (У двох тт., 1995–1996), що вийшла під загальною редакцією В.А. Смолія. Хоч структура обох книг, періодизація історії, на перший погляд, мало чим відрізнялися від подібних праць радянських часів, все ж авторам вдалося багато в чому по- новому підійти до оцінок багатьох подій української історії. Двотомник надовго став своєрідним орієнтиром нового осяг- нення української історії, послужив основою для підготовки навчального посібника15, а згодом фундаментального п’ятнадця- титомника «Україна крізь віки» (творчий задум та загальна редакція В.А. Смолія), що сприйнятий як «генеральна репети- ція» до створення багатотомної історії українського народу. Таким чином, вже на першому етапі відродження української національної історіографії було започатковано зміну методоло- гічних орієнтирів, перехід до нової парадигми в контексті цивілізаційного розуміння історичного процесу, яке ґрунтується на теорії цивілізації і та її соціокультурної концепції. —————— 1 Калакура Я.С., Ясь О.В. Новітня історіографія. Персоналії та інс- титуції // Енциклопедія історія України. – Т. 7. – К., 2010. – С. 455–470. 2 Гончаревський В.Е. Цивілізаційний підхід до історії: сучасний український досвід (1991–2009). – К., 2010. – 220 с. 3 Павленко Ю.В. Історія світу: цивілізаційний і соціокультурний розвиток людства. Вид. 3-є, стереотипне. – К.: Либідь, 2001. – 360 с. 4 Горєлов М.Є., Моця О.П., Рафальський О.О. Цивілізаційна історія України. – К.: «ЕксОб»». 2005. – 632 с.; Їх же. Держава і цивілізація в історії України. – К.: Еко-Продакшин, 2009. – 879 с. 5 Україна найдавнішого часу – ХVІІІ ст. – поліття: цивілізаційний контекст пізнання / Юрій М.Ф., Алексієвець Л.М., Калакура Я.С., Удод О.А. – Кн. 1. – Київ–Чернівці–Тернопіль: Астон, 2012. – 700 с.; Україна ХІХ – початку XХІ століття: цивілізаційний контекст пізнання / Юрій М.Ф., Алексієвець Л.М., Калакура Я.С., Удод О.А. Юрій М.Ф. – Тернопіль: Астон, 2012. – Кн. 2. – 696 с. 6 Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою доку- ментів / керівн. автор. колект. Р.Я. Пиріг. – К., 1990. 37 7 Ткаченко В., Реєнт О. Україна: історіософія самоорганізації. – К., 1994; Україна: на межі цивілізацій. – К., 1995; Методологічні засади теорії цивілізаційного процесу. – К., 1996, Павленко Ю. Стадійна та полілінійна природа цивілізаційного процесу // Сучасність, 1996, № 5 та ін. 8 Кульчицький С.В. Демографічні наслідки голоду 1933 р. на Україні. – К., 19; Його ж. Ціна “великого перелому”. – К., 1989; Його ж. Сталінізм на Україні: 20–30-і рр. – К., 1991 та ін. 9 Решодько Л. Михайло Грушевський. – К., 1996; Солдатенко В. Постаті на тлі революції. – К., 1995; Його ж. Українська ідея: історичний нарис. – К., 1995; Українська Центральна Рада: навч. посібн. / В. Верстюк та ін. – К., 1997. 10 Кентій А.В. Українська військова організація (УВО) в 1920–1928 рр.: короткий нарис. – К., 1998; Його ж. Нариси історії Організації українських націоналістів (1920–1941 рр.) – К., 1998 та ін. 11 Сохань П., Ульяновський В., Кіржаєв С. М.С. Грушевський і Aca- demia. – К., 1993; Пиріг Р. Життя Михайла Грушевського. Останнє десятиліття. – К., 1993 та ін. 12 Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К., 1991; Сергійчук В. Іменем Війська Запорозького. – К., 1991; Степанков В. Антифеодальна боротьба в роки Визвольної війни та її вплив на формування Української держави. – К., 1991; Мицик Ю., Степанков В., Стороженко І. Сполохи козацької звитяги. – К., 1991 та ін. 13 Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Нові політичні партії України – К., 1990; Самостійна Україна. Збірник програм українських політич- них партій початку ХХ ст. – К., 1991; Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст. Програмові документи перших українських політичних партій. – К., 1992 та ін. 14 Шаповал Ю. М.С. Хрущов на Україні. – К., 1990; Його ж. У ті трагічні роки. Сталінізм на Україні. – К., 1990; Його ж. Україна 20– 50-х років. Сторінки ненаписаної історії. – К., 1993 та ін. 15 Історія України / кер. автор. колект. В.А. Смолій. – К., 1997.

Цивілізаційні орієнтири новітньої української історіографії

Institution

Ähnliche Einträge