Релігійний дискурс української радянської та національної історіографій: контраверсії спадкоємності

Стаття розкриває парадигми, в яких формувався радянський та сучасний національний дискурс історії християнських Церков. У статті подано періодизацію релігійного дискурсу в УРСР в залежності від політичних змін, проаналізовано сучасні дослідницькі моделі, методологію та проблеми, які постають пер...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Історіографічні дослідження в Україні
Date:	2014
Main Author:	Шевченко, Т.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут історії України НАН України 2014
Subjects:	Доповіді та матеріали круглого столу «Сучасна українська історіографія в інтелектуальних вимірах пострадянського культурного простору» (15 листопада 2012 р.)
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95324
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Релігійний дискурс української радянської та національної історіографій: контраверсії спадкоємності / Т. Шевченко // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 24. — С. 73-96. — Бібліогр.: 57 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859938217871015936
author	Шевченко, Т.
author_facet	Шевченко, Т.
citation_txt	Релігійний дискурс української радянської та національної історіографій: контраверсії спадкоємності / Т. Шевченко // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 24. — С. 73-96. — Бібліогр.: 57 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Історіографічні дослідження в Україні
description	Стаття розкриває парадигми, в яких формувався радянський та сучасний національний дискурс історії християнських Церков. У статті подано періодизацію релігійного дискурсу в УРСР в залежності від політичних змін, проаналізовано сучасні дослідницькі моделі, методологію та проблеми, які постають перед істориками Церкви сьогодні. The article shows the paradigm, which formed the Soviet and contemporary national discourse on the history of Christian Churches. It contains periodisation of religious discourse in the USSR according to the political changes, analyzes current research models, methodology and the problems facing historians of the Church today.
first_indexed	2025-12-07T16:10:10Z
format	Article
fulltext	73 УДК 930.1: :94(477) “ХХ” Тетяна Шевченко РЕЛІГІЙНИЙ ДИСКУРС УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРІОГРАФІЙ: КОНТРАВЕРСІЇ СПАДКОЄМНОСТІ Спроб зробити загальний огляд історіографії історії Церкви в Україні було зроблено небагато. Першою з них була стаття в «Українському історику» 1969 р. О. Оглоблина1. Формування «української церковної історіографії» як наукової дисципліни Оглоблин відносив до періоду після 1917 р., коли, як він вважав, було накопичено достатній документальний і монографічний матеріал для написання синтетичних студій. Долю церковно- історичних досліджень в УРСР він описав так: «Антирелігійна політика совєтської влади фактично унеможливила будь-які наукові студії над історією Української Церкви... Ліквідація Української Автокефальної Православної Церкви, а головне Української Греко-Католицької Церкви (1945), закриття всіх церковно-наукових установ (починаючи з Київської Духовної Академії в 1920 році) і товариств, фактична заборона наукових студій над історією Церкви тощо – дослівно вигнали церковно- історичну науку за межі України й ізолювали її вад архівних джерел, що залишилися на Батьківщині. За винятком дослідів у царині церковної археології, мистецтва й почасти історії цер- ковного землеволодіння та господарства майже всі інші студії й публікації в УССР, що так чи так торкалися Української Церкви та її історії, мають антинауковий, пропаґандивно-атеїстичний характер»2. У пострадянській історіографії в Україні загальний огляд історіографії історії Церкви в Україні подав В. Ульянов- ський у вступі до першого тому «Історії церкви та релігійної думки в Україні». Характеристика радянського релігійного дис- курсу тут обмежується констатацією відсутності узагальнюючих 74 праць з історії Церкви3. Детальніший аналіз праць радянських та пострадянських істориків історії Православної Церкви в Україні у ХХ ст. – у тому числі з-поза меж України – висвітлений в монографії Т. Євсєєвої «Російська православна церква в Україні 1917–1921 рр.: конфлікт національних ідентичностей у право- славному колі». Авторка підкреслює залежність оцінок радян- ських істориків від змін у внутрішній та зовнішній політиці СРСР, вказує на специфічні риси сучасної історіографії історії Православної Церкви в Україні, як-от формування конфесійної концепції історії Православної Церкви світськими істориками та сильної школи дослідників церковно-державних стосунків4. А. Киридон розглядає радянську та пострадянську історіографію історії Церкви в контексті стосунків держави та Церкви/Церков, у цьому ж контексті подає періодизацію, визначає нагальні проблеми5. Особливістю праць А. Киридон є зарахування до історіографічного доробку публікацій радянських партійних дія- чів і пропагандистів. В УРСР про перспективи розвитку історіографії історії Церкви вперше заговорив канадський фахівець з церковної історії України ХХ ст. Богдан Боцюрків. У 1990 р. на І Конгресі Міжнародної асоціації україністів він звернув увагу на необ- хідність вивчення динаміки стосунків між усіма церковними формаціями в Україні в ХХ ст. та їх стосунків із державною владою, із суспільством у контексті взаємодії ідей соціалізму та націоналізму6. Дискусія останнього десятиліття про проблеми сучасної історіографії історії Церкви в Україні відображена у статтях В. Ульяновського (історія Православної Церкви)7, А. Киридон (історія стосунків Церкви і держави радянської і пострадянської доби)8 та Л. Бережної (історія Церкви в працях сучасних істориків)9. Дана стаття прилучається до започатко- ваної дискусії про нагальні проблеми сучасної історіографії історії Церкви в Україні, пропонуючи бачення наступних пи- тань. Якою була динаміка релігійного дискурсу в УРСР? Які проблеми та виклики стоять зараз перед істориками Церкви? Наскільки далеко історики в Україні відійшли від радянського релігійного дискурсу? Як змінилась дослідницька модель та фокус досліджень з історії Церкви в сучасній українській істо- 75 ріографії? Як розподіляється дослідницький інтерес до історії найбільших християнських Церков: Православної, Католицької (східного і західного обрядів) та протестантських? Розглядаючи ці питання, торкатимемося тут виключно наукового дискурсу, по можливості оминаючи ситуацію в науково-популярній сфері. Всі суперечливі питання виносимо для подальшої наукової дискусії. Динаміка релігійного дискурсу в УРСР та незалежній Україні після 1991 р. Оскільки про розвиток історії Церкви в радянські часи не йшлося, то можемо говорити лише про динаміку вивчення окремих сюжетів, пов’язаних з історією Церкви у царині історії, педагогіки, мистецтвознавства, літера- турознавства, філософії. Від початку 1920-х рр. до сьогодні можна виділити чотири періоди динаміки релігійного дискурсу, пов’язані зі змінами радянської внутрішньої та частково зовніш- ньої політики: І. 1920-ті – початок 1930-х рр.; ІІ. початок 1930-х рр. – перша половина 1980-х рр. • початок 1930-х – кінець 1940-х рр., • 1950-ті рр. – середина 1960-х рр., • друга половина 1960-х – перша половина 1980-х рр. ІІІ. середина 1980-х – початок 1990-х рр.; IV. перша половина 1990-х рр. – 2010-ті рр. • перша половина 1990-х рр., • друга половина 1990-х – 2010-ті рр. Марксизм-ленінізм як тоталітарне вчення мало всеохоплю- ючий характер і не могло толерувати будь-які політичні чи ідейні погляди, які знаходились із ним у протиріччі. Церква як носій буржуазного світогляду мала бути подолана. У логіку подолання вписуються періоди розвитку релігійного дискурсу в Радянській Україні. І період, 1920-х – початку 1930-х рр., припадає на час масованих антирелігійних кампаній, боротьби з великоросій- ським шовінізмом, у руслі якої ішла політика «українізації», сприяння розколу в РПЦ, підтримки обновленців і толерування УАПЦ при одночасному їх нацьковуванні одне на одного. У цей час у збірниках, часописах ВУАН, Українського наукового 76 товариства, Українського наукового інституту книгознавства, Науково-дослідної кафедри історії України виходять статті українських істориків, літературознавців, мистецтвознавців до- революційного покоління, не обтяжених вульгарним марксист- ським матеріалізмом. Їх роботи присвячені православному цер- ковному мистецтву й архітектурі10, друкарству та стародрукам11, церковному письменству12, економічній та соціальній діяльності Православної Церкви13 та її ролі в національному русі14. ІІ період, початку 1930-х рр. – першої половини 1980-х рр., охоплює час, коли для радянських істориків науковий атеїзм і боротьба з релігією як соціальним явищем стали головною ідео- логічною парадигмою писання сюжетів, пов’язаних з історією Церкви та релігією загалом. У межах цієї парадигми релігійний дискурс мав викривати «реакційну» та «антинародну» сутність Церкви як носія ворожого світогляду. Історики мали підкрес- лювати привілейоване становище духовенства-«експлуататора народу». У релігійному дискурсі переважали сюжети, пов’язані з вивченням матеріального життя Церкви. У його межах вивча- лось церковне мистецтво й архітектура як культурна спадщина «народу». Історики філософії шукали елементи раціоналізму та матеріалізму в церковному богослов’ї та філософії. Перебування українських земель у складі ВКЛ та Речі Посполитої подавалось не лише як період соціального і національного гноблення, але й гноблення духовного – утисків православ’я «католицькою-шля- хетською Польщею». У зв’язку з ліквідацією УГКЦ 1946 р. з’явився антиунійний дискурс. Перший підперіод ІІ періоду (початок 1930-х – кінець 1940-х рр.) характеризується мінімальною кількістю наукових статей, присвячених релігійним сюжетам, та появою антиуній- ного дискурсу, який так і не був розгорнутий. Причиною цього були зміни у внутрішній політиці СРСР на початку 1930-х рр.: початок антирелігійного наступу на всі конфесії, насамперед на УАПЦ; згортанням політики «українізації» та боротьба з її наслідками, зокрема у формі сфабрикованих справ проти укра- їнської інтелігенції та науковців (як-от процес СВУ 1930 р.); посилення державного контролю за наукою; ліквідація біль- шості академічних історичних інституцій та репресії проти їх 77 співробітників. На цьому тлі одним із винятків виступає під- готована напередодні війни та захищена в Інституті історії України 1941 р. кандидатська дисертація про становище монас- тирських селян на Лівобережжі XVII–XVIII ст.15 На цей під- період припадає початок «реабілітації» російського патріотизму всередині 1930-х рр., коли на XVII-му з’їзді ВКП(б) Сталін заявив, що націоналістичні ухили окремих національних груп являють собою більшу небезпеку, ніж російський націоналізм. І хоча РПЦ як організація на початок ІІ світової війни майже не існувала, в історіографії російський царизм – «нещадний екс- плуататор трудівників» почав набувати позитивних рис «захис- ника братнього православного українського народу» від «като- лицької експансії» «шляхетської Польщі»16. Після приєднання до СРСР Західної України у Львівському відділі Інституту історії України почали опрацьовуватись теми «Релігія на службі експлуататорів» (1941) та «Запровадження церковної унії в західно-українських землях в XVII і пол. XVIII ст.» (1945)17, про подальшу долю яких бракує відомостей. Наприкінці цього під- періоду відновлюється перерване вивчення давньої церковної архітектури18. Другий підперіод (1950-ті рр. – середина 1960-х рр.) був позначений ідеологічною боротьбою проти українського націо- налізму та його носіїв – ліквідованої 1946 р. УГКЦ, ОУН–УПА, бандерівських і мельниківських центрів за кордоном; відпрацю- ванням концепції «одвічної приналежності» українців до право- слав’я та «чужеродності» унії та католицизму. Відновлена Сталіним 1943 р. Московська Патріархія мала стати одним зі знарядь денаціоналізації, радянизації та інтеграції приєднаних до СРСР Галичини, Буковини та Закарпаття. Сталінські зав- дання не втратили своєї актуальності і за Хрущова, зокрема під час антирелігійної кампанії середини 1950-х – середини 1960-х рр.19 Релігійний дискурс цього підперіоду позначений, з одного боку, вивченням православної полемічної діяльності та соціальних конфліктів національно-релігійного забарвлення XVI–XVIII ст.20, з іншого – гострим антиунійним спрямуванням (тут переважали науково-популярні праці). У цей підперіод видаються як окремі статті, так і монографії, збірники доку- ментів, повністю присвячені історії УГКЦ21. З’являються нові 78 праці істориків архітектури, присвячені пам’яткам православної церковної архітектури22. Третій підперіод (друга половина 1960-х – перша половина 1980-х рр.) відзначений зростанням дослідницького інтересу до релігійного («православного») дискурсу; його поглибленням в освітньому23, філософсько-історичному24, культурному25, мис- тецькому та архітектурному26 напрямках; увагою до персоналій, пов’язаних з історією Православної Церкви27; розширенням джерельної бази досліджень28. Вивчалась тема «антинародної» економічної та соціальної діяльності Православної Церкви29. Поглиблюється антиунійний та антикатолицький дискурс30. ІІІ період, середини 1980-х – початку 1990-х рр., припадає на час перебудови і останніх років існування СРСР. Лібералізація у сфері свободи віросповідання була складовою лібералізації зов- нішньої та внутрішньої політики і супроводжувалась відповід- ними – керованими державою – змінами в релігійному дискурсі радянських істориків. Відправним пунктом змін стала державна організація відзначення в СРСР 1000-ліття хрещення Русі 1988 р. Головним наслідком цього періоду була ліквідація монополії наукового атеїзму на присутність у науковому дис- курсі. Наслідок цей від початку не був планований, він став результатом посилення загального хаосу та дезінтеграції радян- ської системи наприкінці 1980-х рр. Паралельно з підготовкою до ювілею на шпальтах пропагандистської атеїстичної літера- тури стартувала кампанія по применшенню ролі хрещення Русі в історії. 1985 р. «Науково-атеїстична» серія «Держполітвидаву України» підхопила загальносоюзну атаку на «вигадки буржуаз- них фальсифікаторів історії» щодо запровадження християн- ства, мінімізуючи роль Православної Церкви в історії та куль- турі31. У наступні роки до пропагандистських і науково- популярних праць долучились також наукові – П. Голобуцького, К. Гломозди, М. Брайчевського, Є. Дулумана, А. Глушака, В. Зубара, Ю. Павленка, М. Котляра та інших, присвячені проблемі хрещення Русі32. 1988 р. у Києві відбулась Міжнародна церковно-історична конференція, де виступи учасників охопили не лише проблематику хрещення, але й інші питання історії Православної Церкви33. Ювілей, організований спільно з Мос- ковською Патріархією на міжнародному рівні, з широким ви- 79 світленням у радянських та закордонних ЗМІ, став відворотним моментом у покращенні становища РПЦ в СРСР34. На цьому тлі УГКЦ та РКЦ дали ясно зрозуміти, що їх лібералізація не стосується. 1986 р. Московська Патріархія уро- чисто відзначила 40-річчя Львівського псевдособру, опубліку- вала відповідні збірки документів, у 1986-89 рр. в УРСР вийшов ряд історичних праць35 та збірник документів «Боротьба Пів- денно-Західної Русі і України проти експансії Ватикану та унії (Х – початок XVIII ст.)»36, присвячені боротьбі проти «експансії Ватикану та унії» в Україні. Збірник та праці С. Плохія, попри антикатолицьку риторику, ввели до наукового обігу досі недос- тупні радянським історикам фактаж та документи з «Monumenta Poloniae Vaticana», «Monumenta Poloniae historica», «Relacye nuncyuszów apostolskich i innych osób o Polsce od roku 1548 do 1690», «Litterae nuntiorum apostolicorum historiam Ucrainae illu- strantes» та ін. Ситуація змінились після візиту Горбачова до Ватикану у грудні 1990 р., після котрого в СРСР було прийнято рішення про реєстрацію греко-католицьких парафій. Легалізація УГКЦ супроводжувалась появою перших науково-популярних праць в УРСР, написаних з конфесійних позицій УГКЦ37. Водночас продовжували розроблятись освітній38, філософсько- історичний (зокрема, тема антитринітаризму)39, соціально-еко- номічний40, мистецький41, літературознавчий42 напрямки релі- гійного дискурсу. 1990-91 рр. з’явились перші праці з історії державно-церковних стосунків та антирелігійних компаній в СРСР, які не базувались на засадах наукового атеїзму43. Період першої половини 1990-х рр. – 2010-ті рр., на відміну від попереднього, був періодом революційних змін у парадигмі релігійного дискурсу, у джерельній базі та тематиці досліджень. «Викривальна» парадигма «реакційного» характеру Церкви та її «ідеології» зникла з історичних праць. Її замінила парадигма історії Церкви як історії мучеництва у ХХ ст., у роботах по попередньому періоду – парадигма Церкви як чинника націо- нального/культурного/духовного відродження чи державотво- рення. Попри декларативний відхід від позицій наукового комунізму, у частини дослідників залишається тяжіння до марк- систського тлумачення явищ духовного життя та діяльності 80 Церкви у концепції «надбудови». З падінням СРСР було від- крито вільний доступ до секретних досі спецфондів бібліотек та архівів, почала масово надходити література з історії Церкви, видана в діаспорі, в Україні почали перевидаватись дорево- люційні та діаспорні джерела та література, видаватись нові джерела. Підперіод першої половини 1990-х рр. став підготовчим до наступного, другої половини 1990-х – 2010-ті рр. Останній характеризує не лише лавиноподібна поява численних статей і монографій з окремих тем історії Церкви, але й захищених дисертацій (майже виключно кандидатських), які є одним із головних показників динаміки зацікавлення цією проблема- тикою. До середини 1990-х рр. дисертації, які охоплювали проблематику історії Церкви, з’являлись спорадично. З другої половини 1990-х до сьогодні їх кількість постійно неухильно зростає. Загальна кількість дисертацій, захищених із церковної проблематики від 1992 р. до 2012 р. складає близько 320. Зростає також кількість робіт з неісторичних спеціальностей (насамперед мистецтвознавства, політології, філософії, архітек- тури, педагогіки, філології), які охоплюють тематику історії Церкви. Захищені дисертації за спеціальністю «історія, істо- ричні науки» можна умовно розподілити на п’ять тематичних груп: 1. присвячені історії Православної Церкви; 2. історії УГКЦ; 3. історії релігійних процесів, стосункам держави і різ- них Церков, стосункам між Церквами; 4. історії протестантських Церков; 5. історії РКЦ. За нашими оцінками, пропорційне співвідношення кількості дисертацій (захищених на 2012 р.) перших двох груп корелює зі співвідношенням кількості вірних православних та греко-католицької конфесій в Україні (за даними соцопитувань 2011 р.44). Група дисертацій з історії Православної Церкви складає 50,5% від загальної кількості дисертацій з церковної тематики (православними різних кон- фесій себе в Україні визнають 58,7%), група дисертацій з історії УГКЦ – 14,1% (8,5% вірних УГКЦ). Натомість відсоток дисер- тацій з історії РКЦ (6,1%) у шість разів перевищує кількість римо-католиків в Україні (1,1% вірних), а відсоток дисертацій з історії протестантизму (11,6%) на порядок перевищує кількість 81 вірних протестантських конфесій (1%). При цьому майже всі теми обмежують географію дослідження українськими землями, понад половина тем стосується зокрема або виключно періоду ХХ ст. Іншим показником динаміки релігійного дискурсу цього періоду є поява спеціалізованих наукових часописів та наукових збірників, які спеціалізуються з історії Церкви, зокрема «Болхо- вітіновський щорічник», «Дрогобицький краєзнавчий збірник», «Історія релігій в Україні», «Какофонія», «Київська академія», «Наукові Записки НаУКМА», «Ковчег», «Лаврський альманах: Києво-Печерська лавра в контексті української історії та куль- тури», «Наука і релігія: Проблеми діалогу», «Просемінарій: Медієвістика. Історія Церкви, науки і культури», «Софійські читання», «Україна і Ватикан», «Волинська ікона: дослідження та реставрація», «Український церковно-історичний журнал», «Труди КДА». Історики. Специфікою пострадянської історіографії історії Церкви є втрата актуальності термінів «світські історики» та «представники Церкви». Адже світські історики сьогодні цілком можуть бути «представниками» певної Церкви і писати кон- фесійно заангажовані праці, історики-представники духовенства можуть виступати з конфесійно незаангажованих позицій, а релігійно індиферентні історики можуть спиратись на пара- дигми радянської історіографії чи повторювати її атеїстичну риторику. Тому для класифікації істориків варто ввести кри- терій тематичних, методологічних вподобань, стосованих до- слідницьких моделей. Сучасна національна історіографія. Історія Церкви як історія культури? З 1960-х рр. історики могли наповнити нейтральним змістом «викривальну» парадигму «реакційного» характеру Церкви через включення сюжетів з історії Церкви до ширшого мистецького чи культурного контексту. Такий підхід у тлумаченні історії Церкви як частини історії культури успад- кували історики незалежної України (якими автоматично стали представники радянської генерації істориків). Так, редактор 2-го тому п’ятитомної «Історії української культури» «Україн- ська культура XIII – першої половини XVII століть» (Київ, 2001) 82 Я. Ісаєвич відмовився від тлумачення релігійності як форми культури і назвав її «серцевиною, глибинною сутністю» куль- тури45. Проте структура монографії відображає релігію та Церкву саме як функцію від культури. Підрозділ «Єретичні течії» тут віднесено до розділу «Культурне життя в другій половині XV – першій половині ХVI ст.»; підрозділи «Рефор- маційний рух» та «Реформа «грецької» церкви: унія, оновлення православ’я» – до розділу «Українська культура на переломі (друга половина XVI – перша половина XVII ст.). Культурно- національне відродження». До цього ж розділу були включені підрозділи про конфесійне шкільництво: «Братства та їхні школи. Шкільництво уніатів», «Києво-Могилянський колегіум» та «Протестантські і католицькі школи. Замойська академія»46. Аналогічний підхід до тлумачення історії можемо зустріти в інших синтезах з історії України чи історії культури в Україні47. Канон «українськості». Актуальним для сучасної україн- ської історіографії є питання усталення канону «українського» в історії Церкви та обрання критеріїв приналежності до нього. У загаданій «Історії української культури» католицькі школи зараховані до структурних елементів «української культури», натомість історія самої РКЦ, до якої належали школи, не підпала під визначення «української» і не була включена до «історії української культури». Окрім православних, до кола «українських деномінацій» були включені уніати – католики східного обряду – та протестанти. Натомість католики західного обряду, які заснували першу латинську єпархію у Києві ще в 70-х рр. Х ст., до цього канону не потрапили. Але умовно «стоять однією ногою» у ньому – єзуїтським гуманістичним шкільництвом. Відмова від «вписування» християнських Церков в Україні в етнічний дискурс дала можливість авторам «Історії церкви та релігійної думки в Україні», «Історії релігії в Україні» та «Історії Христової Церкви в Україні» пов’язати їх із дискурсом територіальним та охопити увагою як православних, уніатів, протестантів, так і римо-католиків48. Тематика досліджень. Не зупинятимемось детально на ха- рактеристиці тематики досліджень з історії Церкви останнього 83 періоду, оскільки це окрема широка тема, варта дисертаційного дослідження. Зазначимо лише, що ця тематика охоплює мак- симально можливий спектр напрямків. Від узагальнюючих праць (їх небагато) та історій окремих конфесій до праць з історії певних явищ та періодів, історій місцевих релігійних спільнот та інституцій, державно-церковних та міжконфесійних стосунків, просопографічних досліджень, біографістики, історій душпастирської, освітньої та мистецької діяльності Церкви, праць мікроісторичних, менше – антропологічних, реконст- рукцій уявлень та світогляду. Вивчаються і далі економічні та соціальні сюжети, мистецько-матеріальна спадщини Церкви. Дослідницькі моделі. Сучасна українська історіографія по- ступово відійшла від марксистської моделі релігійного дис- курсу, повернувшись до функціоналістської структурної моделі ХІХ ст., в якій Церква виступає як один із соціальних інститутів, що складають та підтримують функціонування суспільства. Менш популярною є культурно-антропологічна модель, яка за- стосовується для вивчення проявів релігійності, релігійної мен- тальності та уявлень49. Поширення останньої моделі Л. Бережна пов’язує з іменами молодшого покоління істориків, не обтяже- них національними та конфесійними історичними стереотипа- ми, та зайнятих переважно питаннями історичної антропології в порівняльній перспективі50. Методологія. Якщо радянська історіографія в релігійному дискурсі виступала в ролі «пропагандиста й агітатора» науко- вого комунізму, для якого історичні джерела мало що важили, то сучасна українська історіографія повернулась до вивчення джерел. Зараз у сфері вивчення історії Церкви триває період позитивістського накопичення джерельного матеріалу. На ос- нові зібраного джерельного матеріалу захищаються дисертації і пишуться монографії, де глобальні висновки і ширші узагаль- нення відходять на другий план чи просто оминаються. У виборі сюжетів (переважно ХХ ст.) з’явилось поєднання макро- та мікро історичних підходів, застосування методик «усної історії». «Успадковані» дискурси. В радянській історіографії з анти- католицьким дискурсом були тісно пов’язані інші, сформу- 84 льовані ще російською православною історіографією ХІХ ст. Перший – протистояння та взаємної ворожнечі різних Церков та їх представників протягом усієї історії їх стосунків, другий – перманентного переслідування православ’я католицизмом, тре- тій – унікальності «православного відродження» в Київській митрополії XVI–XVIІ ст. Ці дискурси в аналогічному чи «послабленому» варіанті продовжують існувати в сучасній українській історіографії як складові парадигми Церкви-чин- ника національного/культурного відродження. Майже повне зникнення антикатолицького дискурсу в сучасній українській науковій історіографії не призвело до його зникнення зі сто- рінок «шкільної історії», окремі сюжети якої нагадують цитати з праць православних полемістів XVI ст. чи російських істориків- великодержавників ХІХ ст. Проблеми, які стоять перед сучасними істориками Церкви в Україні. А. Киридон зауважила, що світським істо- ріографам здебільшого бракує знань канонів, богослов’я для розуміння мотивів поведінки людей Церкви і внутрішніх про- цесів її розвитку51. В. Ульяновський пішов далі, розгортаючи панораму «незнання», зокрема у сфері духовно-містичного жит- тя Церкви як «духовної структури» і вірних, у сфері елемен- тарної статистично-інформаційної бази даних – святинь, храмо- вих посвят, аналізу богословських, історичних, літургійних тво- рів, складу монастирських бібліотек тощо52. На нашу думку, головною проблемою сучасної історіографії в Україні є перерваність традиції вивчення релігійних дискурсів. Наслідком цього є відсутність шкіл історії Церкви, відсутність фахово підготовлених спеціалістів з даної дисципліни у вузах, які могли би підготувати студентів. Інший наслідок – відсут- ність дослідних центрів локального та всеукраїнського харак- теру з вивчення історії Церкви чи релігійної історії загалом, які б формували фахове середовище, визначали і вдосконалювали напрямки і методологію історіографії. На цьому тлі єдиним винятком виступає діяльність УКУ, де діє кафедра історії Церкви, захищаються магістерські роботи, де діє Інститут історії Церкви та видаються часописи з історії Церкви. Проте питання про формування при цих інституціях дослідницької школи залишається відкритим. 85 Одним із можливих виходів із ситуації може бути заснування богословських факультетів при університетах, на яких – як це є у зарубіжних університетах, що мають богословські факультети – і готували би спеціалістів з історії Церкви. Для тих, хто бачить себе поза межами конфесійного богослов’я, на Заході є Religious Studies. Відповідником цієї дисципліни на пострадянському про- сторі є релігієзнавство, спадкоємець наукового атеїзму. Religious Studies були впроваджені як самостійна навчальна дисципліна до програми європейських протестантських університетів ще на початку ХХ ст. як свого роду «ніша» для невіруючих дослід- ників релігії. З проблеми перерваності традиції випливає комплекс інших проблем. Так, це проблема понятійного апарату та термінології, на тлі якої питання вживання малої чи великої літери у напи- санні тих чи інших термінів виглядає найменш гострим. Особливо це стосується західних Церков, історія яких є мало- вивченою в Україні. Складністю тут є не стільки неусталеність понятійного апарату та термінології («монастирі-конвенти-до- ми», «ордени-згромадження-конгрегації», «колегії-школи», «свя- щеники-пастори-брати-клірики-духовенство-монахи»), скільки недостатнє володіння цим понятійним апаратом та терміно- логією самим істориками. Також є проблеми з коректним пере- кладом українською мовою іншомовних термінів та доцільності їх українізації («церква-костел», «монастир-кляштор», «новіції- новики», «теологія-богослів’я»), коректної передачі власних назв та імен на основі церковно-історичної та канонічної тра- диції. Ще одна проблема – цілком очевидна на Заході53 – недостатнє володіння істориками з України іноземними мовами та, відповідно, необізнаність з історіографічним та методоло- гічним доробком закордонних колег. Наприклад, західна істо- ріографія вже понад тридцять років послугується парадигмою конфесіоналізації для опису процесу формування сучасних като- лицької та протестантських конфесій та усталення їх ролі у формуванні новітньої держави. В українській історіографії по- няття конфесіоналізації з’явилось досить пізно54, вживається досить фрагментарно, без застосування цієї парадигми до нара- тиву, що більше схоже на «демонстрацію прапора», ніж на 86 методологічне зацікавлення даною парадигмою55. Багато запи- тань викликає застосування цієї концепції у монографії від- ділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ «Конфесіо- логія релігії»56. Однією з найвагоміших проблем сучасної історіографії істо- рії Церкви ми бачимо відсутність у науковому обігові головних джерел – насамперед масових – з історії християнських Церков, зокрема неправославних. Історія РКЦ з її чернечими орденами і згромадженнями, історія численних протестантських деноміна- цій (особливо до ХІХ–ХХ ст.) є взагалі terra incognita, на яку щойно вступили українські історики. Та й хто може оцінити: який відсоток джерел з історії Православної Церкви до ХІХ ст. був опрацьований істориками чи фахівцями з суміжних дис- циплін? Який відсоток джерел з історії Церкви в Україні та поза її межами не виявлений? Виявлений, але не опрацьований, і зберігається, наприклад, в архівах Росії, Польщі, Ватикану, Греції інших країн? Попри появу окремих робіт, твердження В. Ульяновського про відсутність елементарної статистично- інформаційної бази даних досі залишається актуальним. За такої ситуації шлях позитивістського накопичення доступ- них джерел та їх аналіз, який обирають сьогодні більшість істориків, що працюють у релігійному дискурсі, є цілком ви- правданий. Тим більше, що незнання чи то загального церковно- історичного контексту, чи специфічних питань церковної історії можуть бути причиною фактографічних і смислових помилок навіть серед провідних фахівців57. Тому у ситуації, яка склалась, вважаємо, що будь-які поспішні узагальнення, висновки чи оцінки без опертя на джерела будуть у кращому разі спробою перетворити науковий дискурс на популярний; у гіршому – свідченням інструментального тлумачення історії чи нефахо- вого підходу. —————— 1 Оглоблин О. Українська церковна історіографія // Український історик. – 1969. – № 4. – С. 12–29. 2 Оглоблин О. Там само. – С. 22–23. 87 3 Ульяновський В. І. Історія церкви та релігійної думки в Україні: у 3 кн. – К., 1994. – Кн. 1: Середина XV – кінець XVI ст. – C. 14–23. 4 Євсєєва Т.М. Російська православна церква в Україні 1917– 1921 рр.: конфлікт національних ідентичностей у православному полі. – К., 2005. 5 Киридон А. Дослідження з історії церкви: концептуалізація істо- ріографічного дискурсу // Україна–Європа–Світ. Міжнародний збірник наукових праць. Серія: Історія, міжнародні відносини / Гол. ред. Л.М. Алексієвець. – Вип. 6–7: 20-й річниці Незалежності України присвячується. – Тернопіль, 2011. – С. 283–292; Киридон А.М. Держава-церква-суспільство в радянській Україні: історіографія, дже- рела, методологія дослідження. – К., 2007. – С. 7–33; Киридон А.М. Православна церква в Україні XX ст.: сучасна вітчизняна історіографія проблеми // Наукові праці Кам’янець-Подільського університету: Істо- ричні науки. – Кам’янець-Подільський, 2001. – Т. 7(9). – С. 710–715. 6 Боцюрків Б. Проблеми досліджень історії релігії та церкви в Україні у міжвоєнний період: джерела та їх опрацювання // Україн- ський археографічний щорічник / Ред. Сохань П.С. та ін. – Вип. І. – К., 1992. – С. 285–294. 7 Ульяновський, В. Минуле України через призму історії Право- славної Церкви: проблеми, уроки, перспективи // Київська старовина: Науковий історико-філологічний журнал. – 2003. – № 5. – С. 3–28. 8 Киридон А. Дослідження з історії церкви... С. 283–292. 9 Berezhnaya L. Does Ukraine have a Church History? (Book review) // Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History. 2009. – Vol. 10. – № 4. – P. 897–916. 10 Шміт Ф. Про видання св. Софії // Збірник секції мистецтв. Українське наукове товариство. – К., 1921. – С. 103–111; Щербаків- ський Д. Українські дерев’яні церкви. Короткий огляд розробки питання // Збірник секції мистецтв. Українське наукове товариство. Київ, 1921. – С. 80–102; Гуцало О. Надбанні хрести українських церков XVII–XVIII вв. // Збірник секції мистецтв. Українське наукове това- риство. Київ, 1921. – С. 31–42; Моргилевський І. Київська Софія в світлі нових спостережень // Київ та його околиця в історії і пам’ятках. – К., 1926. – С. 81–108; Попов П.М. До іконографії письменників XVII ст. Мелетія Смотрицького та Йосипа Веляміна Рутського // Ювілейний збірник на пошану академіку М.С. Грушевському з нагоди його 60-річчя. – К.: ВУАН, 1928. – Т. 1. – С. 84–91; Новицький О.П. Спроби реконструкції Київської Софії // Записки Всеукраїнського Археологічного Комітету. – 1930. – Т. 1. – С. 247–259. 88 11 Маслов С.І. Друкарство на Україні в 16–18 ст. // Бібліологічні вісті. – 1924. – № 1–3. – С. 31–67; Копержинський К.О. Острозька друкарня в Острозі та Дермані після Берестейської унії (1596 р.), її видання та діячі. – Бібліологічні вісті. – 1924. – № 1–3. – С. 75–82; Ткаченко М.М. Про київські стародруки XVII та половини XVIII ст.: 1616–1721 рр. // Бібліологічні вісті. – 1924. – № 1–3. – С. 83–93. 1928 р. у Ленінграді вийшла праця Маслова «К истории изданий киевского «Синопсиса»»; Жолтовський П.М. Про бібліотеку Мелетія Смотриць- кого. – Бибилографические записи. – 1930. – № 1. – С. 102–106. 12 Копержинський К.О. Український письменник XVI ст. Василь Суразький // Науковий збірник ВУАН за рік 1926. – К., 1926. – Т. 21. – С. 38–72; Попов П.М. Панегірик Крщоновича Лазарю Барановичу – невідоме чернігівське видання 80-х років 17 ст. // Ювілейний збірник на пошану акад. Дм. Багалія. – К., 1927. – С. 668–697; Абрамович Д.И. Повесть о Варлааме и Иоасафе в Четьих Минеях Дмитрия Ростовского // Ювілейний збірник на пошану академіку М.С. Грушевському з нагоди його 60-річчя. – К.: ВУАН, 1928. – Т. 2. – С. 729–734; Абрамович Д.І. Літописні джерела Четьїх-Міней Дмитра Ростовського // Науковий збірник за рік 1929. Записки історичної секції Всеукраїнської Академії Наук. – К., 1929. – Т. XXXII. – С. 32–61; Абрамович Д.І. Києво- Печерський патерик. Вступ, текст, примітки. – К., 1930. 13 Грушевський О.С. Господарство Київської митрополії та монас- тирів в ХVI в. // Україна. – 1924. – Кн. 3. – С. 14–22; Шамрай С. Духівництво в селянських рухах Правобережжя в середині ХІХ ст. // Україна. – 1928. – Кн. 2. – С. 95–110; Федоренко П. Завдання вивчення монастирського господарства: робочий план та огляд архівного мате- ріалу // Студії з історії України науково-дослідної катедри історії України в Києві. – К., 1928. – Т. 2. – С. 1–35; Шамрай С.В. Путні бояри в маєтках Києво-Печерської лаври у XVIII ст. // Студії з історії Укра- їни науково-дослідної катедри історії України в Києві. – К., 1929. – Т. 2. – С. 36–44. 14 Савич А. Нариси з iсторiï культурних рухiв на Вкраïнi та Бiлорусi в XVI–XVIII вв. – К., 1929; Фаворський В.Л. Церква та національний рух на Україні в XVI–XVII ст. – Х.–К., 1929. 15 Юркова О.В., Азарх І.С. Спеціалізована вчена рада // Інститут історії України НАН України. 1936–2006 / Ін-т історії України НАН України; Відп. ред. акад. НАН України В.А. Смолій; відповід. сек. О.В. Юркова. – К., 2006. – С. 235. 16 Інститут історії України Національної академії наук України. Документи і матеріали. 1936–1991: У 2 книгах / Відп. ред. В.А. Смолій; 89 упор. О.С. Рубльов, О.В. Юркова. – Книга 1. 1936–1947. – К., 2011. – С. 96–99. 17 Інститут історії України Національної академії наук України. Документи і матеріали... Книга 1... – С. 280, 291, 304, 518. 18 Асєєв Ю.С. Орнаменти Софіï Киïвськоï. – К., 1949. 19 Меркатун І.П. Антирелігійна кампанія 50–60-х років на Україні // Український історичний журнал. – 1991. – № 10. – С. 70–76. 20 Науменко Ф.І. Педагог-гуманіст і просвітник І. Борецький. – Львів, 1954; Загайко П.К. Українські письменники-полемісти кінця XVI – початку XVII ст. в боротьбі проти Ватікану і унії. – К., 1957; Жолтовський П.М. Визвольна боротьба українського народу в пам’ят- ках мистецтва XVI–XVIII ст. – К., 1958; Яременко П.К. Український письменник-полеміст Христофор Філaлет і його „Апокрисис”. – Львів, 1964. 21 Кизя Л.Є., Коваленко М. Вікова боротьба українського народу проти Ватікану. – К., 1959; Щербін М.Я. Філософія і соціологія като- лицької реакції. – К.: Держполітвидав, 1959; Похилевич Д.Л. Уніатська церква – ворог українського народу. – Львів, 1960; Билецкий С.Т. Борьба львовских армян против унии с Ватиканом // Исторические связи и дружба украинского и армянского народов. – К., 1962. – С. 19– 21; Правда про унію. Документи і матеріали / Ред. Кол. В.Ю. Малан- чукта ін., упор. В.О. Бунченко та ін. – 1-ше вид. – Львів, 1965. 1955 р. в Інституті історії України була захищена кандидатська дисертація А.В. Санцевича „Підривна діяльність Ватикану і боротьба трудящих народно-демократичної Польщі протии католицької реакції (1945– 1953)”. 22 Див., наприклад: Грабовський С.Я., Асеєв Ю.С. Дослідження Софії Київської // Архітектурні пам’ятки. – 1950. – С. 27–48; Асєєв Ю.С. Архітектура Кирилівського заповідника // Архітектурні пам’ятки. – 1950. – С. 73–85; Асєєв Ю.С. Спаський собор у Чернігові. – К., 1959; Кресальний М.Й., Асєєв Ю.С. Нові дослідження архітектури Софій- ського собору // Архітектура і будівництво. – 1955. – № . – С. 27–29; Высоцкий С.А. Граффити в Софии Киевской // Советская археология. – 1959. – № 1. – С. 273–275; Асеев Ю.С. Новые данные о соборе Дмит- ровского монастыря в Киеве // Советская археология. – 1961. – № 3. – С. 291–296; Высоцкий С.А. Древнерусские граффити Софии Киевской // Нумизматикаи эпиграфика. – М., 1962. – Т. 3. – С. 147–182. 23 Митюров Б.Н. Развитие педагогической мысли на Украине в XVI–XVII вв. – К., 1968; Нічик В.М. Внесок діячів Києво-Моги- лянської академії в єднання духовних культур російського, україн- 90 ського і білоруського народів // Філософська думка. – 1974. – № 5. – С. 67–80; Мыцко И.З. Дерманский просветительный центр и его участие в идеологической борьбе на Украине: 70-е гг. в. – 30-е гг. XVII в. // Федоровские чтения. 1978 г. – М., 1981 г. – С. 47–57; Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. – 2. вид., перероб. і доп. – К., 1981. 24 Паславский И.В. К вопросу о философских взглядах деятелей Острожской академии: (Идеи неоплатонизма в произведениях Василия Суражского и Клирика Острожского) // Федоровские чтения. – 1981. – М., 1985. – С. 76–83; Стратий Я.М. Проблемы натурфилософии в философской мысли Украины, XVII в. – К., 1981; Стратий Я.М., Литвинов В.Д., Андрушко В.А. Описание курсов философии и рито- рики профессора Киево-Могилянской академии. – К., 1982; 3ахара И.С. Борьба идей в философской мысли на Украине на рубеже XVII– XVIII вв. (Стефан Яворский). – К., 1982; Паславський І.В. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці XVI – першій третині XVII ст. – К., 1984; Литвинов В.Д. Ідеї раннього просвітництва у філософській думці України.— K., 1984. 25 Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI–XVІІІ ст. – К., 1966; Акуленко В.І. Охорона пам’яток культури в Українській РСР (1922–1929 рр.) // Український історичний журнал. – 1972. – № 6. – С. 113–118; Ісаєвич Я.Д. Джерела з історії української культури доби феодалізму ХVІ–ХVІІІ ст. – К., 1972; Грабовецький В.В. Скит Манявський // Жовтень. – 1977. – № 9. – С. 108–133; Запаско Я.П., Ісаєвич Я.Д. Пам’ятки книжкового мистецтва: каталог стародруків, виданих на Україні. – Львів, 1981. – Т. 1: 1574–1700 рр.; Т. 2. – Ч. 1: 1701–1764 рр., Ч. 2: 1765–1800 рр. – Львів, 1984. 26 Попов П.М. Невідомий прижиттєвий портрет Петра Могили // Народна творчість і етнографія. – К., 1969. – № 6. – С. 41–46; Жолтовський П. Н. Художнє життя на Україні XIV–XVIII ст. – К., 1973; Степовик Д. Олександр Тарасевич. – К., 1975; Висоцький С.О. Графіті та час побудови Софійського собору в Києві // Стародавній Київ. – К., 1975. – С. 171–181; Высоцкий С.А. Средневековые надписи Софии Киевской (По материалам граффити ХI–ХVII вв.). – К., 1976; Жаборюк А. Український живопис доби середньовіччя. – К., 1978; Жолтовський П.Н. Український живопис XVII–XVIII ст. – К., 1978; Асєєв Ю.С., Харламов К.О., Мовчан І.І. Дослідження архітектури Кловського собору в Києві // Археологія. – 1979. – Вип. 30. – С. 37–46; Асеєв Ю.С., Харламов В.О. Нові дослідження церкви Спаса на Берестові // Археологія Києва: дослідження і матеріали. – К., 1979. – 91 С. 84–90; Білецький П.О. Нариси з історії українського мистецтва. Українське мистецтво другої полонини XVII–XVIII ст. К., 1981; Степовик Д. Українська графіка XVI–XVIII століть: Еволюція образно їсистеми. – К., 1982; Жолтовський П.М. Малюнки Києво-лаврської іконописної майстерні: альбом-каталог. – К., 1982; Жолтовський П.Н. Художнє життя на Україні в XVI–XVIII ст. – К., 1983; Білодід О.І., Харламов В.О. Знахідка під фундаментом Успенського собору // Київ. – 1983. – № 9. – С. 148–156. 27 Мыцко И.З. Украинский писатель-полемист Василий Суражский – сподвижник Ивана Фёдорова // Федоровские чтения. 1979 г. – М., 1982. – С. 18–23; Наливайко Д.С. Станіслав Оріховський як україн- ський латиномовний письменник Відродження // Українська літера- тура XVI–XVII ст. та інші слов’янські літератури. – K., 1984. – С. 161– 185; Яременко П.К. Мелетій Смотрицький. Життя і творчість. – К., 1986. 28 Видаються збірки історичних документів, джерелознавчі дослід- ження, бібліографічні покажчики: Правда про унію. Документи і матеріали / Ред. Кол. В.Ю. Маланчукта ін., упор. В.О. Бунченко та ін. – 1-ше вид. – Львів, 1965; 2-ге вид. – Львів, 1968; Полотнюк Я.Є. Питання джерелознавчого дослідження твору Павла Халебського «По- дорож патріарха Макарія» // Історичні джерела та їх використання. – 1971. – Вип. 6. – С. 68–82; Ісаєвич Я.Д. Джерела з історії української культури доби феодалізму ХVІ–ХVІІІ ст. – К., 1972; Антинародна діяльність уніатської церкви на Україні: Бібліографічний покажчик. – Львів, 1976; Правда про унію. Документи і матеріали / Ред. Кол. В.Ю. Маланчукта ін., упор. В.О. Бунченко та ін. – 1-ше вид. – Львів, 1965; 2-ге вид. – Львів, 1968; 3-є вид., доп. – Львів, 1981; Львовский церковный собор. Документы и материалы, 1941–1981. – М.: Изд. МП, 1982; Львівський церковний собор. Документи й матеріали, 1946–1981 / Ред. Г. Чубас. – Львів: Вид. Патріаршого екзарха всієї України митрополита Київського і Галицького, 1984; Львівський церковний собор. Документи й матеріали. 1946–1981. – К.: Вид. Патріаршого Екзарха всієї України, митрополита Київського і Галицького, 1984; Запаско Я.П., Ісаєвич Я.Д. Пам’ятки книжкового мистецтва: каталог стародруків, виданих на Україні. – Львів, 1981. – Т. 1: 1574–1700 рр.; Т. 2. – Ч. 1: 1701–1764 рр., Ч. 2: 1765–1800 рр. – Львів, 1984; Ковальский, Н.П. Источники о деятельности Германской и Ватикан- ской дипломатии на Украине в 90-х годах XVI века // Вопросы германской истории. – Днепропетровск, 1984. – Вып. 12: Анализ источников и их использование. – С. 146–155. 92 29 Кулаковський В.М. Гайдамацький рух і церква // Питання історії народів СРСР. – Х., 1967. – Вип. 4; Расторгуєва Н.В. До питання про антинародну позицію церкви під час голоду в 1921–1922 р. // Україн- ський історичний журнал. – 1967. – № 1. – С. 85–89; Кузьміна Н.К. Торговельно-підприємницька діяльність монастирів лівобережної Ук- раїни у другій половині XVIII ст. // Київський інститут народного господарства ім. Д.С. Коротченка. Збірник праць молодих вчених і аспірантів. – К., 1970. – С. 61–64; Донець Н. Васильківський маєток [Києво-Печерської лаври] // Людина і світ. – 1971. – № 11. – С. 53–54. 30 Добрич В. У тіні святого Юра. – Львів: Каменяр, 1968; Сливка Ю.Ю. Союз хреста і капіталу. (Про боротьбу українського народу проти католицької експансії). – Львів, 1970; Кашуба M.B. З історії боротьби проти унії XVII–XVIII ст. – К., 1976; Болдижар М.М. Антинародна діяльність уніатської церкви (на матеріалах Ужгород- ської унії). – Львів, 1980; Свідерській Ю.Ю. Боротьба Південно- Західної Русі проти католицької експансії в X–XIII ст. – К., 1983; Біскуп А.В. Атеїзм у боротьбі з уніатськими фальсифікаторами. – Львів, 1984; Антикомуністична сутність уніантсько-націоналістичної фальсифікації українського народу. Збірник статей / Ред. П.Л. Яроць- кий. – К., 1984; Численні науково-популярні книги К. Дмитрука, штатного працівника КГБ, які містили багатий фактаж з літератури із секретних спецфондів. 31 Дулуман Є.К. „Благочестиві” вигадки та історична дійсність: правда про запровадження християнства на Русі. – К., 1985; Дмит- рук К.Є. Правда історії і вигадки фальсифікаторів з приводу одного церковного ювілею. – К., 1985; Котляр М.Ф. Введення християнства в Київській Русі та його наслідки. – К., 1985. Детальніше про стосунки РПЦ і влади цього часу: Русская православная церковь в советское время 1917–1991. Материалы и документы по истории отношений между государством и церковью / Сост. Г. Штриккер. – М., 1995. – С. 281–294. 32 Голобуцький П.В. Запровадження християнства на Русі – правда і вигадки. – К., 1987; Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. – К., 1988 (рос. видання: Брайчевский М.Ю. Утверждение хрис- тианства на Руси. – К., 1989); Брайчевський М.Ю. Неизвестное письмо патриарха Фотия киевскому кагану Аскольду и митрополиту Михаилу Сирину // Византийский временник. – М., 1986. – Т. 47. – С. 31–38; Брайчевський М.Ю. Перше (Аскольдове) хрещення Русі 860 року // Людина і світ. – 1988. – № 11. – С. 49–53; Брайчевський М.Ю. Перше (Аскольдове) хрещення Русі 860 року // Наука і культура. – К., 1988. – 93 Вип. 22. – С. 106–112; Дулуман Є.К., Глушка Є.К. Введение хрис- тиянства на Руси. Легенды, события, факты. – Днепропетровск, 1988; Гломозда К.Е. «Крещение Руси» в концепциях современной бур- жуазной историографии (критический анализ). – К., 1988 (монографія, написана на підставі дисертації: Гломозда К.Е. Критика Современных буржуазных концепций введения христианства в Древней Руси / Дис... канд. ист. наук. – К., 1986.); Зубарь В.М., Павленко Ю.В. Херсонес Таврический и распространение християнства на Руси. – К., 1988; Запровадження християнства на Русі / Авт. кол. М.Ф. Котляр та ін. – К., 1988. 33 Тысячелетие крещения Руси. Международная церковно-истори- ческая конференция посвященная 1000-летию Крещения Руси (Киев, 21–28 июля 1988 года). Материалы / Главн. ред. Питирим (Нечаев Константин Владимирович), митр. Волоколамский и Юрьевский. – М., 1986. 34 Русская православная церковь в советское время 1917–1991. Материалы и документы по истории отношений между государством и церковью / Сост. Г. Штриккер. – М., 1995. – С. 306–315. 35 Пасечник М.С. Самоликвидация униатской церкви – законное следствие ее антинародной деятельности. – Львов, 1986; Плохий С.Н. Борьба украинского народа с католической экспансией (XVI–XVII вв.). – Днепропетровск, 1987; Прогресивна суспільно-політична думка в бо- ротьбі проти феодальної реакції та католицько-уніатської експансії на Україні. Тези республіканської науково-теоретичної конференції, 20–22 квітня 1988 р. / АН УРСР, Ін-т суспільних наук та ін.– Львів, 1988; Плохий С.Н. Папство и Украина: Политика римской курии на украинских землях в XVI–XVII вв. – К., 1989 і пропагандистська: Дмитрук К.Е. Униатские крестоносцы: вчера и сегодня. – М., 1988. 36 Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Вати- кану та унії (Х – початок XVIII ст.). Збірник документів і матеріалів / Упор. Є.А. Гринів та ін. – К., 1988. 37 Іванишин В. Українська церква і процес національного відрод- ження. – Дрогобич, 1990; Патріарх Й. Сліпий (до 100-річчя від дня народження ). Серія „Духовні діячі України”. – Львів 1991. 38 Дзюба Е.Н. Просвещение на Украине и его роль в укреплении связей украинского народа с русским и белорусским: вторая половина XVI – первая половина XVII в. – К., 1987; Роль Києво-Могилянської академії в культурному єднанні слов’янських народів. – K., 1988; Xижняк 3.И. Киево-Могилянская академия. – К., 1988; Пам’ятки братських шкiл на Украïнi, кiнець XVI – початок XVII ст.: Тексти і 94 дослiдження / Ред. В.I. Шинкарчук. – К., 1988; Мицько І.З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія (1576–1636). – К., 1990; Мицько І.З. Матеріали до історії Острозької академії (1576–1636 рр.): біобібліо- графічний довідник. – К., 1990. 39 Памятники этической мысли на Украине XVII – первой поло- вины XVIII ст. – К., 1987; Роль Києво-Могилянської академії в культурному єднанні слов’янських народів. – K., 1988; Отечественная общественная мысль эпохи средневековья (Историко-философский очерк). – К., 1988; Кралюк П. М. Антитринитаризм и общественное мнение Украины второй половины XVI – первой половины XVII века. – К., 1988; Паславский И. Исихазм в украинской средневековой фило- софской мысли // Православие в древней Руси: Сборник научных трудов. – Ленинград, 1989. – С. 54–60; Замалеев А.Ф., 3оц В.А. Отечественные мыслители позднего средневековья (конец XIV – пер- вая треть XVII в.). – К., 1990; Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (XVI – початок XVII cт.) / Відп. ред. Горський В.С. – К., 1990; Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (XVI – початок XVII cт.) / Відп. ред. Горський В.С. – К., Наукова думка, 1990. 40 Зінченко А.Л. Реформа государственной деревни и секуляри- зация церковного землевладения в западных губерниях Российской империи // Исторические записки. – М., 1985. – № 112. – С. 98–125; Ричка В.М. З історії церковно-монастирського землеволодіння на Поділлі: ХІІ – кінець XVI ст. // Подільська історико-краєзнавча конференція. – 7-а. – 1987. – С. 84–85; Мордвинцев В.М. Приходское духовенство по жалобам населения левобережной Украины в XVIII в. // Православие: история и современность. – К., 1988. – С. 51–68; Мордвинцев В.М. Торгово-промышленное предпринимательство мо- настырей Левобережной Украины в XVIII в. – К., 1988; Крижанів- ський О.П. Традиційні джерела церковних доходів на правобережній Україні у 18 ст. // Вісник Київського університету. Серія історія. – 1990. – № 32. – С. 53–58; Мордвинцев В.М. Феодальная вотчина на левобережной Украине в XVIII в.: Смеловское владение Киево- Печерской лавры. – К., 1990; Крижанівський О.П. Церква у соціально- економічному розвитку правобережної України: XVIII – першої половини ХІХ ст. – К., 1991. 41 Овсійчук В.А. Українське мистецтво другої пол. XVI першої половини XVII століття. – Київ: Наукова думка, 1985; Степовик Д.В. Леонтій Тарасевич і українське мистецтво барокко. – К., 1986; Жол- товський П.Н. Монументальний живопис на Україні XVII–XVIII ст. – К., 1988. 95 42 Ісіченко Ю.А. Києво-Печерський патерик у літературному про- цесі кінця XVI – початку XVIII ст. на Україні. – К., 1990; Пеле- шенко Ю.В. Розвиток української ораторської та агіографичної прози кінця XIV – початку XVI ст. – К., 1990; Пашук А.І. Іван Вишенський − мислитель і борець. − Львів, 1990. 43 Єленський В. Сувора «відлига». Замітки про антицерковну кам- панію кінця 50-х – початку 60-х pp. // Людина і світ. – 1990. – № 6. – С 20–25; № 7. – С. 24–28; Єленський В.Є. Державно-церковні взаємини на Україні (1917–1990). – К., 1991; Меркатун І.П. Антирелігійна кам- панія 50–60-х рр. на Україні // Український історичний журнал. – 1991. – № 1. – С. 70–77. 44 http://risu.org.ua/ua/index/all_news/community/social_questioning/ 45871/ 45 Історія української культури у п’яти томах. – К., 2001. – Т. 2: Українська культура XIII – першої половини XVII століть / Гол. ред. Ісаєвич Я.Д. – С. 7. 46 Історія української культури у п’яти томах. – К., 2001. – Т. 2: Українська культура XIII – першої половини XVII століть / Гол. ред. Ісаєвич Я.Д. – С. 845–846. 47 Див., наприклад: Бокань В., Польовий Л. Історія культури Укра- їни: Навч. посіб. – К. 2002. – 3-тє вид. 48 Ульяновський В.І., Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні: у 3 кн. – К., 1994; Історія релігії в Україні. – Т. 4. Католицизм / Ред. П. Яроцький. – К., 2001; Ігор Ісіченко, архиєпископ. Історія Христової Церкви в Україні. – Х., 2003. 49 Наприклад: Яковенко Н. Релігійні конверсії: спроба погляду зсередини // Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст. – К., 2002. – С. 13–79; Савченко С. До релігійного світогляду братів Зизаніїв // Київська ста- ровина. – 2009. – № 4. – С. 3–21; Shevchenko T. The Uncrowned Kings of Ruthenia and Jesuits: Kostiantyn Vasyl’ Ostroz’kyj against Piotr Skarga (1577–1608) // Revue d'Histoire Ecclésiastique. – Louvain 2010. – Vol. 105 (2010). – № 1. – P. 74–120; Шліхта Н. Церква тих, хто вижив. Радянська Україна, середина 1940-х – початок 1970-х рр. – Х., 2011. 50 Berezhnaya L. Does Ukraine have a Church History?.. – P. 915. 51 Киридон А. Дослідження з історії церкви:.. – С. 288. 52 Ульяновський В. Минуле України... – С. 5–10, 26. 53 Berezhnaya L. Does Ukraine have a Church History?.. – P. 916. 54 Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – Втид. 4-е. – К., 2009; Скочиляс І. Релігія та культура 96 Західної Волині на початку XVIII ст. За матеріалами Володимирського собору 1715 р. – Львів, 2008; Плохій С. Наливайкова віра: козаки та релігія в ранньомодерній Україні. – К., 2005. 55 Аналогічну точку зору див.: Berezhnaya L. Does Ukraine have a Church History?.. – P. 906. 56 Конфесіологія релігії. Колективна монографія. За науковою ре- дакцією докторів філософських наук, професорів Анатолія Колодного та Людмили Филипович // Українське релігієзнавство. – К., 2009. – Спецвипуск 2009. 57 Наприклад, в „Історії християнства” С. Головащенко називає Замойську академію єзуїтською, а самих єзуїтів – наймогутнішим сучасним „орденом”. (Головащенко С. Історія християнства. Курс лекцій. – К., 1999. – С. 241, 345.) Н. Яковенко у „Паралельному світі” переказує відомість із латиномовного панегірика про конверсію Яреми Міхала Вишневецького у католицтво „під час навчання у Львівській єзуїтській колегії старанням о. Сенявського (Seniaviano Sosietatis Jezu)”. Проте знайомство з історією Товариства Ісуса вказує на те, що латиною називний відмінок „Seniaviano” має не форму чоловічого роду „Seniavianus” (тобто як можна було би припустити, не є лати- нізованим варіантом прізвища Сенявський), але середнього роду „Seniavianum”. Це була неофіційна назва Львівської колегії, яка утворилась від прізвища – її співфундаторок Анни та Ельжбєти Сеняв- ських. Також Браневська єзуїтська колегія називалась „Hosianum”, Ярославська – „Kostkovianum”, Сандомирська – „Gostomianum”. До того ж, у Товаристві ніколи не було єзуїта на прізвище Сенявський. В іншому місці, на підставі переваги кількості навернених „єретиків” над кількістю навернених „схизматиків” у „Dzienniku spraw Domu Zakon- nego OO. Jezuitów u św. Barbary w Krakowiе” єзуїта Я. Велевицького, робиться висновок, що „головне вістря зусиль” єзуїтів було скероване на протестантів. Проте „Dziennik” був складений у Кракові і містив дані про навернених єзуїтами у Кракові, де православні не були більшістю, а отже, не могли масово конвертувати у католицтво. (Яковенко Н. Релігійні конверсії: спроба погляду зсередини // Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст. – К., 2002. – С. 15, 79.)
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-95324
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	XXXX-0023
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T16:10:10Z
publishDate	2014
publisher	Інститут історії України НАН України
record_format	dspace
spelling	Шевченко, Т. 2016-02-21T16:51:44Z 2016-02-21T16:51:44Z 2014 Релігійний дискурс української радянської та національної історіографій: контраверсії спадкоємності / Т. Шевченко // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 24. — С. 73-96. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. XXXX-0023 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95324 930.1: :94(477) “ХХ” Стаття розкриває парадигми, в яких формувався радянський та сучасний національний дискурс історії християнських Церков. У статті подано періодизацію релігійного дискурсу в УРСР в залежності від політичних змін, проаналізовано сучасні дослідницькі моделі, методологію та проблеми, які постають перед істориками Церкви сьогодні. The article shows the paradigm, which formed the Soviet and contemporary national discourse on the history of Christian Churches. It contains periodisation of religious discourse in the USSR according to the political changes, analyzes current research models, methodology and the problems facing historians of the Church today. uk Інститут історії України НАН України Історіографічні дослідження в Україні Доповіді та матеріали круглого столу «Сучасна українська історіографія в інтелектуальних вимірах пострадянського культурного простору» (15 листопада 2012 р.) Релігійний дискурс української радянської та національної історіографій: контраверсії спадкоємності Religious discourse of the Soviet Ukrainian and national historiographies: Continuity contradictions Article published earlier
spellingShingle	Релігійний дискурс української радянської та національної історіографій: контраверсії спадкоємності Шевченко, Т. Доповіді та матеріали круглого столу «Сучасна українська історіографія в інтелектуальних вимірах пострадянського культурного простору» (15 листопада 2012 р.)
title	Релігійний дискурс української радянської та національної історіографій: контраверсії спадкоємності
title_alt	Religious discourse of the Soviet Ukrainian and national historiographies: Continuity contradictions
title_full	Релігійний дискурс української радянської та національної історіографій: контраверсії спадкоємності
title_fullStr	Релігійний дискурс української радянської та національної історіографій: контраверсії спадкоємності
title_full_unstemmed	Релігійний дискурс української радянської та національної історіографій: контраверсії спадкоємності
title_short	Релігійний дискурс української радянської та національної історіографій: контраверсії спадкоємності
title_sort	релігійний дискурс української радянської та національної історіографій: контраверсії спадкоємності
topic	Доповіді та матеріали круглого столу «Сучасна українська історіографія в інтелектуальних вимірах пострадянського культурного простору» (15 листопада 2012 р.)
topic_facet	Доповіді та матеріали круглого столу «Сучасна українська історіографія в інтелектуальних вимірах пострадянського культурного простору» (15 листопада 2012 р.)
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95324
work_keys_str_mv	AT ševčenkot relígíiniidiskursukraínsʹkoíradânsʹkoítanacíonalʹnoíístoríografíikontraversííspadkoêmností AT ševčenkot religiousdiscourseofthesovietukrainianandnationalhistoriographiescontinuitycontradictions

Релігійний дискурс української радянської та національної історіографій: контраверсії спадкоємності

Institution

Similar Items