Творча спадщина Миколи Костомарова в сучасній українській історіографії
У статті аналізуються дослідження творчої спадщини Миколи Костомарова за останніх п’ять років (2010–2014). До уваги беруться наукові статі, монографії та дисертації, які присвячені вивченню доробку вченого або його постаті в контексті суспільно-політичних, культурних та наукових подій ХІХ ст. Вио...
Saved in:
| Published in: | Історіографічні дослідження в Україні |
|---|---|
| Date: | 2014 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2014
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95337 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Творча спадщина Миколи Костомарова в сучасній українській історіографії / О. Гончар // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 25. — С. 153-180. — Бібліогр.: 51 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859602893076692992 |
|---|---|
| author | Гончар, О. |
| author_facet | Гончар, О. |
| citation_txt | Творча спадщина Миколи Костомарова в сучасній українській історіографії / О. Гончар // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 25. — С. 153-180. — Бібліогр.: 51 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Історіографічні дослідження в Україні |
| description | У статті аналізуються дослідження творчої спадщини Миколи Костомарова за останніх п’ять років (2010–2014). До уваги
беруться наукові статі, монографії та дисертації, які присвячені
вивченню доробку вченого або його постаті в контексті суспільно-політичних, культурних та наукових подій ХІХ ст.
Виокремлено нові напрями та тематика костомаровознавчих студій.
In the article researches of creative inheritance of Mykola
Коstomarov are analysed for the last five years (2010–2014). The
scientific articles, monographs and dissertations that is sanctified to
the study of work of scientist or her figure in the context of social
and political, cultural and scientific events of ХІХ of century.
Distinguished new directions and subjects of studios about Kostomarov.
|
| first_indexed | 2025-11-28T01:03:24Z |
| format | Article |
| fulltext |
153
УДК 930.1 (477) Костомаров «2010/2014»
Ольга Гончар
ТВОРЧА СПАДЩИНА
МИКОЛИ КОСТОМАРОВА В СУЧАСНІЙ
УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ
Сучасна українська гуманітаристика, яка формується на
теренах незалежної України, постала перед численними викли-
ками. У непростих суспільно-політичних умовах все гостріше
відчувається необхідність оновлення поглядів на наше минуле,
адже в ньому можна віднайти відповіді на болючі питання,
пов’язані з формуванням національної свідомості, без якої
неможливо побудувати нову незалежну й соборну Україну.
Недостатня увага суспільства й держави до гуманітарної сфери
призвела до фатальних наслідків. Тому нині відбувається пере-
осмислення нашого минулого в ім’я пошуку основ майбутнього
держави й народу як її творця. На цьому тлі постає необхідність
оцінки визначних постатей, які багато років тому впливали на
становлення української гуманітаристики вцілому й історичної
науки зокрема. Деякі з них мають непересічне значення в нашій
історії. Вони є орієнтиром сьогодення у справі становлення
нового способу мислення, оскільки своєю працею, творчою
спадщиною та власним громадянським подвигом вказали сучас-
ній Україні шлях до самоствердження й еволюції.
До таких постатей відносимо Миколу Івановича Костомарова
(1817–1885), якого нині можна назвати широко відомим укра-
їнському пересічному читачеві. Аналізуючи його творчий доро-
бок, що багатий на різноманітні напрями і жанри, ми бачимо,
яким вагомим він є у формуванні сучасного українства.
М. Костомарова знають як історика, письменника, публіциста,
етнографа, фольклориста, археографа, педагогічного, громад-
ського та політичного діяча. Його творча спадщина нині потре-
бує ґрунтовного аналізу з врахуванням поточних проблем в
житті нашої країни.
154
Відомостями про вченого рясніють сучасні енциклопедичні,
довідкові, ювілейні, періодичні, публіцистичні та науково-
популярні та наукові видання. Стрімка популяризація ім’я
М. Костомарова спостерігається і в останню п’ятирічку (2010–
2014). Саме цей період у розвитку вітчизняної історіографії ми
беремо до уваги, щоб розібратися у тенденціях поступу косто-
маровознавства.
За останні роки вийшло багато наукових та науково-попу-
лярних статей, а також кілька монографій, де вченому при-
свячено значну частину матеріалу. Систематично проводяться
наукові конференції, де дискутуються різноманітні проблеми в
галузі костомаровознавства. За вказаний період науковцями
України захищено ряд дисертаційних досліджень про М. Косто-
марова, і цей процес не припиняється, а відзначається роз-
галуженням спектру оцінок і суджень. Одразу необхідно за-
значити, що ми будемо торкатися не всіх праць, але лише тих,
які, на нашу думку, варті уваги, оскільки нами виявлено кілька
десятків робіт, які є компілятивними і не виключають плагіату,
а, отже, не несуть в собі новизни.
Історіографію окресленої теми умовно поділено на три гру-
пи: 1) статі та повідомлення; 2) монографії; 3) дисертації.
Перша група найбільша за чисельністю. У ній виділяємо
студію О. Дутко, яка стосується педагогічної і науково-про-
світницької діяльності М. Костомарова. Дослідниця на „основі
вивчення передумов і основних чинників формування особис-
тості М. Костомарова як видатного українського суспільно-
культурного діяча” зробила спробу окреслити періодизацію
зазначених напрямів його діяльності. Тема цікава та мало-
досліджена в історіографії. На нашу думку, періодизація жит-
тєвого і творчого шляху вченого – це не новина, але вона, як
правило, має географічний або подієвий характер. О. Дутко
пропонує власний варіант, в якому актуалізовано процес фор-
мування наукових інтересів. Отже, перший – підготовчий період
або період формування світогляду і визначення галузі наукових
інтересів (дитинство – 1843). Тут основними факторами, що
вплинули на молодого вченого, є „спілкування і співпраця з
українськими суспільно-культурними діячами, ознайомлення з
155
україномовними творами та перебування у середовищі, де кон-
центрувалася діяльність, спрямована на утвердження ідеї само-
достатності української народності, її мови, культури”1. Другий –
період наукових пошуків та удосконалення М. Костомаровим
педагогічної майстерності (1844–1847) – пов’язаний з переїздом
вченого спочатку до Рівного, а згодом до Києва. Протягом цього
часу він працював у Рівненській гімназії та Київському універ-
ситеті, де поєднував педагогічну із напруженою науковою ро-
ботою, а також взяв участь у діяльності Київської археогра-
фічної комісії та Кирило-Мефодіївського братства. Одночасно
М. Костомаров знайомиться з цілою низкою відомих вчених,
культурних і громадських діячів, кожден з яких вплинув на його
свідомість. Третій період – заслання (1947 – квітень 1859) – став
часом найбільших життєвих випробувань. Однак це не завадило
вченому продовжувати нарощувати свій науковий і освітній
потенціал. Четвертий – період розквіту науково-педагогічної і
громадсько-просвітницької діяльності (1859-1863). Особливістю
цього етапу став тріумф Миколи Костомарова як професора і
лектора, його активна участь у розбудові освітнього процесу у
вищих навчальних закладах, також боротьба за утвердження
української літературної мови, запровадження її в навчальний
процес початкових шкіл. П’ятий – період реалізації наукових
задумів (1864-1885). Запропонована періодизація, на нашу дум-
ку, має право на існування, тим більше, що авторка аргументує
хронологічні межі кожного з періодів. О. Дутко вважає, що
кожен з етапів зумовлений зовнішніми (політичними і суспіль-
ними) чинниками, а також власними світоглядними переконан-
нями і принципами М. Костомарова2.
Актуальними на сьогодні вважаємо розвідки, які конкрети-
зують той чи інший період в житті вченого, зосереджують увагу
читача на уточненні біографічних відомостей. Надзвичайної
ваги у цьому випадку має опора на джерела особового поход-
ження. До таких відносимо розвідку літературознавця Г. Злен-
ка3. У статті автор звертається до спогадів Івана Устиновича
Палімпсестова, опублікованих у журналі „Русское обозрение” і
звертає увагу на окремі особливості, які згадував Палімпсестов
щодо вченого. Так він описав знайомство, неодноразові зустрічі,
156
бесіди, цікаві подробиці родинних стосунків Миколи Косто-
марова, зокрема з матер’ю, дружиною, друзями тощо. Автор
вказує на глибоку релігійність вченого і цитує уривок одного з
чотирьох листів Костомарова. Цікавим є зауваження самого
Палімпсестова стосовно змісту листів Костомарова (яких налі-
чувалося 28). Зокрема, він говорить, що у них не було ніякої ні
зовнішньої, однак це не зовсім так. Проаналізувавши листу-
вання, яке знаходиться у особистому фонді М. Костомарова,
можна ствердити, що деякі гострі проблеми суспільно-полі-
тичного характеру все-таки ними обговорювалися. Докладніше
про це ми писали в одній з наших статей4.
Серед розмаїття розвідок про М. Костомарова особливо ціка-
вими є, на нашу думку, джерелознавчі студії. Ще досі немає
комплексного видання його епістолярної спадщини. Відсутня
навіть публікація типу ”Вибіркові листи”. Частина епістолярію
опубліковано на сторінках раритетних часописів і потребують
перевидання. Величезна кількість листів залишаються у архівах,
рукописних відділах бібліотек і т.п. Але справа видання епі-
столярної спадщини не стоїть на місці.
На основі епістолярних джерел висвітлюється процес під-
готовки монографії „Мазепа” у одній нашій розвідці5. Вона
присвячена аналізу особливостей творчої лабораторії вченого,
яка здебільшого залишається поза увагою дослідників. Не див-
лячись на величезну кількість костомаровознавчих студій ос-
танніх років, не всім прийнятна й зрозуміла унікальна методика
історичного дослідження, якою володів Микола Костомаров.
„Його твори дають живу картину народного буття в усіх
тонкощах з акцентом на внутрішній психометричний аналіз
людини як творця історії”6. Щоб досягти такого результату,
вчений ніколи не писав нашвидкуруч, і шлях його праць до
читача був тернистим. Працюючи над одним твором, Косто-
маров починав думати про наступний. Так сталося із моно-
графією „Мазепа”, яку він задумав, коли писав „Богдана Хмель-
ницкого”. Перші джерела для цього історик здобув під час
подорожі по Європі, зокрема у шведських архівах ще у 1857 р.
Проте тоді не йшлося про великий твір. Лише згодом, майже
через 20 років, працюючи в архівах Міністерств іноземних справ
157
та юстиції у Москві, дослідник вирішив написати монографію.
Шалений ентузіазм супроводжував збір матеріалу для майбут-
ньої книги: працював зранку і до вечора в архіві, потім про-
глядав записи вдома, щоб знати, які документи потрібно пере-
глянути наступного дня. Так проходили місяці. Єдиною пере-
шкодою став зір, який нестримно погіршувався. Болем і відчаєм
переповнені окремі листи, де Костомаров шкодує за молодими
роками, коли він міг працювати ледве не цілу добу. Єдиною
підтримкою у безвихідній ситуації була дружина, Аліна Леон-
тіївна. На старості вона стала очима і руками вченого. Без її
допомоги історична наука не отримала б такої кількості моно-
графічних досліджень. Вона писала під диктовку чоловіка, пере-
глядала його записи, вела листування з колегами і т.д.
Епістолярні джерела містять інформацію про спілкування
М. Костомарова з іншими істориками в період підготовки тексту
праці. Зокрема до цього долучилися О. Лазаревський, В. Анто-
нович, О. Ханенко, І. Палімпсестов тощо. Також у листах відоб-
ражено весь шлях від тексту до друкованого варіанту. Цікавим
моментом є ажіотаж навколо монографії серед видавців: за
книгу змагалися О. Юр’єв та журнали „Киевская старина” і
„Вестник Европы”. Також маловідомою є інформацію щодо
намірів Миколи Костомарова продовжувати дослідження окрес-
леної теми, бажання вченого поглибити його7. Дещо з цього він
реалізував у праці „Мазепа и мазепинцы”, але далі не пішов –
завадила смерть. Ніякі перешкоди до того не спиняли вченого у
наукових намірах, лише смерть поставила крапку.
Отже, епістолярій відображає соціокультурне тло, роль колег
по цеху, стан здоров’я, недостатність, однобічність здобутих
джерельних матеріалів та особливість підходу історика до їх
обробки, а також труднощі, пов’язані з тиском на вченого з боку
цензури. Загалом, костомаровознавчі дослідження джерел осо-
бового походження в останні роки засвідчуюють значний по-
ступ у цьому напрямі, проте досі ці джерела залишаються не
виданими комплексно. Тут дослідникам ще є над чим по-
працювати.
Серед усієї наукової літератури в галузі костомаровознавства
найбільш популярними останнім часом стали розвідки проблем-
158
ного характеру. Вони присвячені глибокому вивченню творчості
історика, а також впливу спадщини вченого на розвиток укра-
їнської історіографії різних часів. Одна з наших розвідок ви-
світлює мовний аспект в українофільській діяльності вченого8.
На основі епістолярних джерел розкривається відношення вче-
ного до української мови протягом 40–60-х рр. ХІХ ст. та його
участь у мовних дискусіях. Інтерес М. Костомарова до вивчення
української мови пов’язаний з оточенням, в якому формувалася
особистість з раннього дитинства. У 40-х рр. це були пред-
ставники української наукової еліти, знані літературознавці,
історики, суспільні та культурні діячі. Молодий вчений вважав
за необхідне досконало знати мову того народу, частиною якого
себе вважав. Прагнучи відтворити суцільну схему української
історії, в центр якої він ставив народ з його внутрішнім життям,
історик сам мав стати його частиною, а це було неможливо без
знання мови. М. Костомаров зрозумів, яким принизливим для
будь-якого народу є наруга над його святинями, зокрема мовою.
Саме у такому ставищі перебувала українська мова на той час.
Поступово вчений прилучився до активних захисників не тільки
мови, а й усієї культури українського народу. З часів пере-
бування у складі Кирило-Мефодіївського братства і до остан-
ньої своєї години Костомаров так чи інакше впливав на ста-
новлення української літературної мови. І хоч основна частина
його історичної спадщини написана російською, проте це не
заперечує його значення у мовотворчому процесі. Вчений ще в
40-х рр. виробив свою програму розвитку мови. Якщо анон-
сувати її коротко, то насамперед необхідно навчати рідною
мовою найнижчі шари населення. Саме з найкращих представ-
ників низів, на думку Костомарова, має сформуватися народна
еліта, яка покликана розвивати культуру українського народу і
довести її до найкращого європейського і світового рівня.
Але навіть серед своїх колег думки вченого не мали одно-
стайної підтримки. Тому вже після повернення із заслання він
одразу включається у мовну дискусію. Новий етап лінгвістичної
революції, яка тоді відбувалася в Європі, неодмінно поширю-
ється і на Російську імперію. В умовах „олександрівської від-
лиги” М. Костомаров активізує свою громадянську і наукову
159
позицію щодо мови і освіти українського народу. Різні думки
висвітлює листування з М. Максимовичем, В. Лукашевичем,
П. Кулішем, А. Метлинським, Т. Шевчеком, О. Бодянським,
І. Срезневським та ін.
Микола Костомаров не був ліше ідеологом, він і практично
долучився до розвитку мови. За його ініціативи було створено
спеціальний фонд для друкування навчальної літератури9.
Вчений займався ним до кінця життя, а кошти, зібрані від по-
жертв зрештою були використанні для багатотомного словника
української мови вже після смерті.
Окремою сторінкою у громадсько-політичній діяльності вче-
ного є його боротьба проти Валуєвського циркуляру 1863 р.
Незважаючи на свою „неблагонадійність”, він не побоявся осо-
бисто зутрічатися з автором документу з метою вплинути на
обмеження репресивних заходів. Слушно зауважити, що Косто-
марову протягом всього його життя доводилося приховувати
свої прагнення, думки і почуття і намагатися завуалювати їх з
допомогою дозволених владою схем. За це вченого інколи не
розуміли навіть колеги і близькуі йому люди. І тільки тепер ми
можемо побачити, яким все-таки далекоглядним виявився
М. Костомаров (велике можна зрозуміти лише на відстані!).
Високо оцінюється науково-публіцистична творчість М. Кос-
томарова у розвідці В. Єгорова10. Зокрема автор констатує, що
вона „ознаменувала поважну віху в еволюції історичної думки
України та була основою для розвитку народницької течії в
українській історіографії, стала підґрунтям політичної програми
українського національного руху наприкінці XIX ст.”11. Слуш-
ними є тези В. Єгорова про велике бажання історика позитивно
вплинути на український освітній процес, не дивлячись на
звинувачення його в українофільстві, сепаратизмі і т.п. Його
публіцистичні виступи „були поодинокими спробами на тлі
дуже низької активності українофілів та їхньої відвертої без-
діяльності після 1863 р.”12. Особливу цінність аналізованої
розвідки є її базування на епістолярній спадщині М. Косто-
марова, яка найбільш яскраво ілюструє його непримиренну
позицію щодо захисту права української мови на вільний роз-
виток. Цінним є зауваження автора про походження теорії „мови
160
для домашнього вжитку”. Її, як відомо, виставляють на докір
Костомарову, начебто він погодився з обмеженням ролі укра-
їнської мови в тогочасному суспільстві. В. Єгоров доводить, що
вчений мав на увазі появу літературної української мови, яка
об’єднує мову освічених верств українського народу з побу-
товою мовою простого селянина. Насамперед, Костомаров вва-
жав, що цей процес не можливий без розвитку суспільства і його
культури. Коли ж на нього посипалися звинувачення від укра-
їнофілів, то вчений намагався пояснити свою позицію у засобах
масової інформації. На його думку, без активної діяльності
інтелігенції у боротьбі проти заборон, накладених на українську
мову, вона може перетворитися лише на побутовий засіб
спілкування13. Загалом, ця проблема висвітлюється багатьма до-
слідниками, тому ми продовжимо її наліз трохи пізніше.
Цікава розвідка І. Майданюк стосується поглядів вченого
на внутрішні особливості націй. Авторка аналізує розуміння
М. Костомаровим свободи і рівності націй як природного їх
стану, а також ідеального суспільства, де найкраще вирішу-
ються політичні, соціальні та національні проблеми. Дослідниця
прийшла до висновку, що в „Книзі буття українського народу”
Микола Костомаров чітко змалював власне ідеальне бачення
історії України, яка є апогеєм світового історичного процесу.
Важливо, що саме українському народові він відводив цент-
ральну роль у формуванні нової моделі справедливого сус-
пільства. Історик вважав, що лише в українцях об’єдналися
глибока релігійність із прагнення до демократії. Цими рисами,
безперечно, відрізняється сам вчений. Тому Миколі Костома-
рову вдалося сформулювати поняття нації як духовної спіль-
ноти. Насамкінець дослідниця висловлює сподівання, що ви-
сновки вченого стануть у пригоді нинішнім політикам у процесі
„олюднення” стосунків між суспільством і державою14.
Внесок М. Костомарова в дослідження українського етносу в
загальних рисах розглядається у статті О. Гомотюк15. Крізь
призму імперських політичних конструкцій авторка висвітлює
роль вченого в українознавстві ХІХ ст. Зокрема констатується,
що М. Костомаров став фундатором народницької течії в укра-
їнській науковій думці окресленого періоду. В різні періоди
161
свого життя вчений намагався розвивати знання про україн-
ський народ, стверджувати його окремішність, хоча цьому не
сприяли політичні обставини. Зайнявшись лише науковою
діяльністю у 60-х рр., він очолив українофільський рух у Пе-
тербурзі. Центральним компонентом українознавства, на думку
М. Костомарова, є історія. Об’єктивність, виважений підхід до
складових істричної науки – такі ключові особливості творчої
діяльності вченого. Своєю творчістю він комплексно збагатив
знання про український народ і дав відповіді на болючі питання
українознавства. Крім того історик мав вплив на творчість
Т. Шевченка та інших видатних постатей ХІХ ст., як-от В. Ан-
тоновича16.
Дискусійною, на нашу думку, є тема поглядів вченого на
єврейське питання. Ця проблема неодноразово ставала пред-
метом наукого дискурсу. Основний висновок, до якого прихо-
дили дослідники, був пов’язаний з вкрай негативним ставлен-
ням М. Костомарова до єврейського народу. Це твердження
викликає у нас великий сумнів. Він, безперечно, потребує пере-
осмислення. У сучасній українській історіографії теж з’явля-
ються розвідки на вказану тему. Найбільш ґрунтовною ми
вважаємо статтю В. Любченка, оскільки автор розкриває процес
формування світогляду історика у цій царині17. Основними
джерелами дискурсу є твори М. Костомарова, публіцистика та
автобіографія. Формування поглядів вченого відбувалося на тлі
тогочасної традиції. У більш зрілому віці історик дещо еволю-
ціонував під впливом епохи „Великих реформ”. Та й власний
досвід теж мав вплив на становлення українсько-єврейських
поглядів М. Костомарова. В. Любченко подає власну періоди-
зацію формування цієї частини наукового світогляду вченого.
Не викликає сумніву присутність ірраціональності у сприйнятті
істориком євреїв як іншовірців, які здійснюють ритуальні вбив-
ства. Але в період „олександрівської відлиги” М. Костомаров
разом з іншими інтелігентами написав відкритого листа на сто-
рінках часопису „Русский вестник”, в якому захищали євреїв та
їх демократичні права18. За декілька років уже на сторінках
„Основи” він розвиває цю думку, але наголошує на необхідності
емансипації не тільки євреїв, але й українців, щоб уникнути
162
ворожих взаємин між народами. Однак від думки про релігійну
обмеженість і ворожість до хритиянства єврейської віри Косто-
маров не відмовляється. Цікавими є ще деякі нюанси поглядів
вченого на „єврейське питання”, розглянуті В. Любченком в цій
розвідці, але про них читач може довідатися, коли позна-
йомиться з повним текстом самостійно. Насамкінець, автор
приходить до висновку, що в поглядах М. Костомарова орга-
нічно поєднувалися раціональні та ірраціональні моменти, які
переважно вкладалися у тогочасну суспільну думку.
Місце Миколи Костомарова в українській історичній фемі-
нології – ось ще одна цікава проблема, яка останнім часом
розробляється в українській історіографії. Цією проблемою зай-
мається Л. Буряк, яка аналізує біографічні портрети відомих
жінок, які стоворив Микола Костомаров у зібранні „Русская
история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей”. Саме цю
працю дослідниця відносить до фундаментальних творів істо-
ричної біографістики, де належне місце відводиться жіночим
потретам. Завдяки характеристиці неоднозначних та супереч-
ливих постатей жінок Костомарову вдалося, на думку Л. Буряк,
„розкрити історію як живий процес діяльності осіб, законо-
мірний і несподіваний одночасно”19. Крім того історику вдалося
створити власну модель жіночої біографії, яка складалася з
опису зовнішності жінок, освіти, оточення, ставлення до влади
і т.п.
Не можна назвати новою і малорозробленою у костомаро-
вознавстві тему педагогічної діяльності вченого. Про неї ми
згадували вище. Але питання дидактики історії – однозначно
нове. До нього звертається у своєму дослідженні О. Удод20.
Дослідник органічно пов’язує окреслений напрям у діяльності
вченого не із якоюсь чіткою системою, а з думками про освіту,
підручник, шкільництво тощо. Погоджуємося, що у спадщині
вченого такого рівня можна знайти багато цікавих ідей, а го-
ловне, актуальних і сьогодні. Можливо вони не звучали так, як
трактуються нині, але проаналізувавши деякі роботи М. Кос-
томарова, можна знайти думки щодо української національної
освіти, етнопедагогіки і дидактики. До такої думки прийшли
дослідники історії педагогічної думки в Україні21.
163
О. Удод дуже доречно звертає увагу на те, що в українській
історичній науці існує загальна проблема дисциплінарної струк-
тури, тому між спеціалістами з історії України та історії педа-
гогіки немає узгодженості, і це негативно впливає на студію-
вання згаданої проблеми. Загалом питання дидактики історії в
розумінні М. Костомарова вписується дослідником в загальні
дидактичні сентенції другої половини ХІХ ст. Саме народна
педагогіка як одна із складових духовного життя українського
народу стала джерелом звернення вченого до задекларованої
проблеми. Також власний педагогічний досвід (викладання у
Рівненській гімназії) хоч і не був тривалим, проте спонукав
Миколу Костомарова до студіювання фольклорного матеріалу, в
якому відображалися погляди укранців на мораль, етику, вихо-
вання, добро і зло. Згодом під час роботи в Київській Першій
гімназії молодий вчений познайомився з відомими педагогами і
під їх впливом ще активніше вдосконалював власне педагогічне
мистецтво. Результатом цього стало обрання його ад’юнкт-
професором Київського університету Св. Володимира. Дещо
пізніше Микола Костомаров висловився щодо ролі історика в
суспільстві. Він розумів, що історик – це громадянин, який
своїми працями повинен приносити користь суспільству, але
тільки у випадку, коли буде слідувати істині. Навряд чи можна
заперечити його словам і зараз. Теж саме можна сказати про
соціальні функції історії і вплив її на формування свідомості.
Вчений, започаткувавши художню історію, використовував
засоби, які одночасно є і дидактичними: „художньо-наративна
техніка викладу, вузька предметна локалізація, деталізація по-
бутових сюжетів, компілятивність, вудсутність проблемної спря-
мованості, переважання техніки „складання” монографії з пев-
них джерел”22.
О. Удод акцентує увагу на поглядах вченого на виховання,
навчання та навчальну літературу. Насамперед, Микола Косто-
маров виступав за доступність освіти та рівноправний доступ до
освіти всіх шарів населення, в т.ч. й незабезпечених. Від себе
додамо, що вчений доклав максимальних зусиль до створення
підручників для початкової освіти: збирав кошти, вів перего-
вори з потенційними виконавцями, шукав меценатів і займався
164
популяризацією через засоби масової інформації тощо. Завер-
шуючи роздуми, О. Удод висловлює думку, що в сучасному
суспільстві, яке реформує освіту, необхідно пам’ятати спадщину
М. Костомарова, його розуміння теорії освіти й навчання23.
Окремою темою стосовно М. Костомарова є відношення його
до релігії і церкви. Так, в одній із розвідок О. Богдашиної це
питання розглядається у контексті останніх релігієзнавчих до-
сліджень24. Вона констатує, що глибока релігійність була типо-
вою для українських істориків Росії, які відносились до роман-
тичного напряму. Зокрема Костомаров виступав за реформу-
вання освіти у „православно-хритиянському дусі”.
Вплив М. Костомарова на формування світоглядних основ
відомого письменника та історика Д. Мордовця розглядається у
статті чернігівського дослідника Ю. Музики25. Під час саратов-
ського заслання „опальний” професор познайомився з випуск-
ником місцевого університету Д. Мордовцем, і це мало вплив на
становлення наукових поглядів майбутнього українсько-росій-
ського інтелектуала, а також на його громадянську позицію.
Насамперед автор дає характеристику світоглядним переко-
нанням М. Костомарова, які базувалися на своєрідному поєд-
нанні християнства і романтизму. Будь-яке фізичне явище має
Божественну духовну основу і є її проявом. Діяльна складова
історичного процесу залежить від „народного духу”. Найбільш
яскраве враження на Д. Мордовця справили „Книги буття укра-
їнського народу”, де у біблійній розповіді розкрито історію
України на тлі загальної картини світу. Особливо близькими для
сприйняття молодого дослідника стали думки щодо релігійності
українців та їхніх пошуків соціальної справедливості й рівності
на різних етапах своєї історії. Потрапляючи під іноземний гніт,
українці зазнали страшних випробувань, насамперед, духовних,
але не втратили віри у Божественне провидіння та велике
майбутнє у слов’янському братстві.
Загалом, праця розкриває предмет дослідження, але у дуже
загальних рисах, і це має своє пояснення. Якби автор розширив
коло джерел студії і звернувся до широко відомого листування,
то знайшов би додаткову й більш докладну інформацію.
Скажімо, які ідеї знаного історика Д. Мордовець реалізував у
літературній, а які у історіографічній діяльності.
165
Розпочинаючи аналіз монографічних студій в галузі косто-
маровознавства, одразу зазначимо відсутність праць, присвя-
чених Костомарову одноосібно. Постать вченого вивчається у
контексті різноманітних наукових проблем української історії та
історіописання. Варто виділити працю Є. Луняка „З плеяди
творців націй: Мішле, Костомаров, Грушевський”26. Хоча вона є
науково-популярною, проте подає життєпис М. Костомарова у
формі біографії з використанням історичних джерел, насам-
перед мемуарів та листування. До того ж цитати є дуже до-
речними, на нашу думку. Автор – відомий знавець суспільно-
політичної та наукової діяльності М. Костомарова. У цій праці
він дає неупереджені оцінки тим фактам з життя вченого, які
потрапили до різночитання, і це робить її ще більш приваб-
ливою в інформативному та аналітичному планах.
У курсі лекцій Я. Калакури “Українська історіографія”27,
автор дає комплексну оцінку місця і ролі М. Костомарова в
українській історіографії. Зокрема, він характеризує основні
етапи наукової діяльності історика, визначає інтелектуальне
оточення, яке впливало на формування його світогляду, та
визнає вченого однією з провідних постатей “романтизму і
зародження народницької історіографії”.
Науково виваженою є характеристика джерел української
історіографії, де знаходимо визначення листів як “джерел осо-
бового походження”, які “в комплексі з критико-бібліографіч-
ною літературою, дають важливі відомості про життєвий і
творчий шлях відомих істориків, їх науковий досвід, вплив на
формування нової генерації”. Цілком погоджуємося з думкою
Я. Калакури, що автобіографії, листи, щоденники відомих істо-
риків, в т.ч. й М. Костомарова, які опубліковані останнім часом,
дають цінну інформацію про розвиток історичної науки.
Серед монографічних досліджень наукової спадщини М. Кос-
томарова виділяємо об’ємну працю О. Яся, в якій історику
присвячено чотири параграфи”28. У першому йдеться про конст-
рукцію історичного часу у текстах М. Костомарова29. Автор
вказує на присутність ірраціональних та ідеалістичних еле-
ментів в часових конструкціях історика як традиційне явище для
науковців-романтиків, але з неабикою самобутністю. Насам-
166
перед, це пояснювалося неординарністю вченого, яка обумов-
лювалася і його походженням, і драматичними життєвими
подіями, і тогочасною соціокультурною ситуацією та особли-
востями суспільно-політичного контексту доби. О. Ясь стверд-
жує, що М. Костомаров задекларував пріоритетність роман-
тичних ідеалів ще на зорі своєї наукової кар’єри, однак він не
відмовлявся від класицизму і раціоналізму. Будь-яке суспільство
у його розумінні переживало періоди виникнення, розквіту і
занепаду, а передував цьому час варварства і хаосу. Стан
суспільства вчений сприймав крізь призму духовних основ, які
визначали конфронтацію провідних ідей. Загалом темпоральні
поняття трьох стадій процесу присутні і в інших його працях,
зокрема в „Книзі буття українського народу” та „Дві руські
народності”, які займають належне місце в тогочасному укра-
їнському гранд-наративі.
Як історик-романтик, Костомаров, аналізуючи пам’ятки пое-
тичної творчості, періодизує народне буття на чотири доби.
Минуле для нього є культурним взірцем для сучасного сус-
пільства. Саме духовні основи будь-якої доби стають пріори-
тетними для аналізу не тільки Костомаровим, а й багатьма його
сучасниками. Тяглість існування народності історики-роман-
тики співвідносять із духовним народбанням, а саме мовному,
моральному, релігійному аспектам розвитку суспільства.
Т.зв. „дух народу” є внутрішнім рушієм історичного процесу.
Поняття внутрішнє/зовнішнє є дуже важливим для М. Кос-
томарова як історика-народника. О. Ясь вказує, що до зовнішніх
історичних чинників вчений відносив події, внаслідок яких
занепадало все старе. Отже, ми бачимо, що позачасові конст-
рукції посідали провідне місце у розумінні вченим суті народ-
ного буття. Сам народ сприймається як цілісний організм, єдине
тіло. Але це поняття застосовується і до характеристики історії
України часів Руїни, коли наша батьківщина так і не з’єдналася
з Московією, а залишалася автономною і слугувала предметом
суперечок між сусідами. Далі автор говорить наводить тези
істориків різних часів щодо поняття федералізму у розумінні
вченого. Незалежно від того, який період нашої історії харак-
теризувався Костомаровим, однаково він приходив до проти-
167
ставлення федеравтиних начал єдинодержавним, а це в свою
чергу руйнувало поняття „російський історичний процес”.
У першій третині ХХ ст. ідеї Костомарова складали реальну
загрозу радянській історіографії, тому вони ідеологізувалися та
викривлювалися, а зрештою опинилися під забороною.
Цікавим є сприйняття вченим народу як колективного ціліс-
ного героя, який має власний дух, але поряд відводиться
належне місце ролі індивіда в історії. Монографічні дослід-
ження, присвячені визначним постатям української та російської
історії, були справжнім відкриттям у тогочасному історіопи-
санні. У них автор висвітлював живі образи історичних осіб і
показував їх у конфлікті із колективним героєм, причому особ-
ливу увагу надавав критиці. Відхід від звичної канонізації істо-
ричних осіб викликав неабиякий резонанс у суспільстві. Метою
Костомарова було виявлення реальної ролі особистості у подіях
минувшини. Основою розвитку історії він вважає моральну
перебудову суспільства, яка передбачає збереження вічних цін-
ностей із обов’язковим набуттям рис свободи і рівності кож-
ного. На завершення підсумуємо, що на думку О. Яся, у кос-
томаровській конструкції історичного часу присутній ряд таких
дихотомій, як старе/нове, колективне/індивідуальне, народ/
нація, зовнішнє/внутрішнє, федеративне/єдинодержавне, свідо-
ме/несвідоме та ін.
У наступному підрозділі „Між достовірним і уявним. Микола
Костомаров як історик-художник”30 дослідник виявляє ще
кілька особливостей історіописання Костомарова. Мавши по-
требу у живих образах, вчений ніколи не оперував сухим фак-
тажем, шукав джерельне підтвердження. Так Костомаров з
великою довірою ставився жо давньоруського та козацького
літописання і використовував його на рівні з офіційними доку-
ментами31. Тому на схилі літ він „став одним з найкращих
фахівців у царині джерелознавства історії України доби пізнього
середньовіччя та ранньомодерного часу. Історик висловлював
довіру до літопису Самовидця, але із застереженням ставився до
літописів С. Величка та Г. Граб’янки.
О. Ясь проаналізував списки джерел усіх прижиттєвих ви-
дань „Богдана Хмельницкого”, вказав їх кількість, структуру і
168
зміни, які відбулися в пізніших публікаціях монографії. Загалом
дослідник прийщов до висновку, що еволюція поглядів на дже-
рела у М. Костомарова відбувалася досить повільно. Характе-
ристику деяких джерел історик помістив в „Актах Южной и
Западной России”, але вони мали вигляд особистого вибіркового
уподобання. У вченого взагалі було „історичне відчуття” в
тлумаченні літописів, які він використовував досить вільно,
зрідка посилаючись і нечітко оформляючи самі посилання. Таке
ставлення до джерел можна пояснити світоглядом історика,
який шукав відомості про внутрішній побут, думки, відчуття
народу, тому М. Грушевський назвав його антикваром-побу-
товцем32. О. Ясь також наводить думки С. Томашівського,
М. Кордуби, які називали М. Костомарова „безкритичним істо-
риком” і по всьому видно, що автор погоджується з такою
характеристикою. Дослідник актуалізує думку, що суспереч-
ності в історичних дослідженнях М. Костомарова пов’язані з
його характером. Неурівноваженість – риса характеру, про яку
говорили більшість сучасників вченого33. Емоційність, мрійли-
вість, неспокійність, вередливість Миколи Костомарова допо-
магали йому занурюватися в події, уявляти їх драматизм, захоп-
люватися ними і не заважали відноситися до історії як до
божества і покласти на плаху науки все своє життя.
На нашу думку, порівняння історика з іноземними вченими-
романтиками не мають сенсу, оскільки його образ абсолютно
особливий, він не вписується ні в які межі. А от аналіз О. Яся
розуміння вченим поняття федералізму нам близьке, адже Кос-
томаров насправді бачив у ньому демократичне начало, яке
природнє для духу українського народу. А от твердження знач-
ної частини російських дослідників щодо прихильності історика
до державного єднання Великоросії і Малоросії видається нам
тенденційним, оскільки історик прагнув щонайменше рівно-
правності усіх суб’єктів федерації, якщо вже так склалося, що
вони співіснують у одній державі34. Визначною рисою цього
підрозділу є те, що автор наводить дуже багато висловів та
характеристик, даних у різні часи дослідниками творчості
вченого, а це свідчить про його докладне ознайомлення з істо-
ріографією костомаровознавства.
169
Продовжуючи аналіз монографії М. Костомарова „Богдан
Хмельницкий”, О. Ясь звертається до теми „історія як сюжет”35.
Насамперед дослідник акцентує, що історичні твори М. Косто-
марова користуються нині великою популярністю саме через те,
що через них автор веде своєрідний діалог з читачем. Численні
перевидання творчої спадщини вченого свідчать, що своєрідний
художній стиль Костомарова задовольняє вимогливого сучас-
ного читача не менше, ніж інтелектуальне середовище другої
половини ХІХ ст. Ще М. Грушевський критикував історика за
некритичне ставлення до джерельної бази, за описовий характер
монографічних студій. Слушним є зауваження, що нині така
характеристика не відповідає сучасним вимагам науки. Не мож-
на однозначно оцінювати спадщину Костомарова, оскільки вона
не підпорядковується жодним канонам чи штампам. Врахо-
вуючи особливості романтичного історіописання, необхідно
виявити інтуїтивні й чуттєві риси пера історика. Насамперед,
слід звернути увагу на сюжети Костомарова, які він обирав для
монографічних студій. Це найяскравіші історичні події і постаті,
що самі по собі викликали захоплення у автора. Надзвичайний
талант Костомарова, зокрема у зображенні образу Богдана
Хмельницького, і став причиною фантастичного успіху одно-
йменної монографії. І хоч праця мала численні недоліки і
прорахунки, проте довгий час залишалася єдиним яскравим
образом гетьмана та унікальною науковою працею. Це, насам-
перед, свідчить, що сюжет Микола Костомаров обрав вдало. Як
відомо, праця удосконалювалася протягом чверті століття, мала
чотири видання, спричинила полеміку в періодиці, але й досі
залишається значимою в українській історіографії. О. Ясь звер-
тає на це увагу і вважає, що попри доопрацювання, монографія
залишалася майже без змін. Очевидно, на у Костомарова це
були приватні причини. Насамперед, до монографій у вченого
були певні вимоги: ідея, єдність дії і явищ, послідовність і
завершеність сюжету, який необхідно оживити спогляданням,
щоб праця не була штучною36.
На нашу думку, даремно звинувачувати М. Костомарова у
недоліках, адже він у вступі наголосив, що монографія розра-
хована на широку аудиторію, а не на вузьке коло спеціалістів.
170
Тому для необізнаного читача він подає широке історичне тло
подій, що передують появі Богдана Хмельницького. Таким
чином, Костомаров дозволяє читачу зануритися в епоху і від-
чути себе учасником баталій (історик насичує текст емоцій-
ністю, переживаннями і великою кількістю художніх замальо-
вок). Погоджуємося з О. Ясем, що разом з цим автору вдається
показати мінливість історичних подій, які відбувалися пара-
лельно – це і становище міщан, поведінку євреїв під час
повстання, релігійні перепетії. Звертаючись до емоційної сфери,
історик передає глибину переживань народу в ті часи і те, як
козацтво поступово перетворюється на рушійну силу перетво-
рень. Отже, Микола Костомаров – це майстер відображення
історичного контексту. Як історик-романтик, він особливу увагу
приділяє характеристиці еволюції духу народу і його ідейного
носія козацтва на чолі з Богданом Хмельницьким.
Ще один важливий момент актуалізує О. Ясь у своїй праці.
М. Костомаров часто-густо, не задовольняючись інформацією з
джерел, використовує стилізацію, адаптуючи певні картини до
історичної доби, додає монологи і т.д. Для того, щоб наповнити
дослідження, історик сам не раз відвідував місця описуваних
подій, що наповнитися їх духом і самому вжитися у створювані
картини. Певна етнографічна практика була у М. Костомарова
на ранньому етапі його творчості, пізніше вона переросла в
інструмент стилізації минулого37.
Цікаво, як історик тримає читача постійно у полі зору.
Описуючи певні події, він робить своєрідні підказки, щоб спря-
мувати читача у потрібне русло і допомогти йому зробити
правильні висновки. Одним словом, Костомаров поступово при-
мушує співпереживати описувані події, і це не залишає читача
байдужим. Змальовуючи образ Богдана Хмельницького історик
робить його привабливим насамперед тому, що гетьман в його
інтерпретації, з одного боку, мудрий політичний діяч, видатний
військовий керівник, а з іншого – звичайна людина зі своїми
недоліками і непередбачуваністю. Таке поєднання зовнішніх і
внутрішніх чинників в особі історичного героя зберігається у
костомарівській характеристиці колективного героя – народу.
І це не дивно для романтичної історіографічної традиції.
171
Отже, сюжет праці оригінальний, розроблений за авторською
методикою, але інструменти традиційні для романтичного істо-
ріописання. Справа в тому, як автор їх використав, адже такою
популярністю не користувався жодний історичний роман другої
половини ХІХ ст.
Наступний розділ дослідження О. Яся присвячений дуже
відомій монографії М. Костомарова „Мазепа”. Відчувається, що
автор справді перейнявся об’єктом студіювання, оскільки він
характеризує працю дуже яскравими тезами. Наведемо одну з
них. Порівнюючи цей твір з „Богданом Хмельницким”, до-
слідник констатує „студія М. Костомарова про І. Мазепу вигля-
дає як разючий дисонанс, ба навіть як бліда тінь попередніх
праць, своєрідний виняток у творчості історика-художника”38.
До недоліків праці відносяться:
1. відсутність традиційних для М. Костомарова широко-
масштабних картин минувшини, хоча сюжетні потенції історик
мав у своєму розпорядженні;
2. невиразність психологічного стану героя на тлі лише
морально-етичних оцінок його поведінки, що, в свою чергу,
призводить до статичності образу головного героя;
3. обмеженість джерельного підґрунтя;
4. відсутність порівняння колективного героя з головною
дійовою особою твору;
5. неприродньо обмежена кількість уявно-вигаданих діалогів
та монологів, яка унеможливлює вловити динаміку подій.
Прикметно, що далі О. Ясь намагається знайти певні пояс-
нення дослідницьким метаморфозам історика. Насамперед, бе-
реться до уваги фізичний стан Костомарова, який значно
погіршився під важкої хвороби, яка призвела до погіршення
зору і загального стану. Але тут можна подискутувати, оскільки
робота над збором матеріалу вченим почалася задовго до хво-
роби. Про це свідчить його епістолярій. Тим паче, що хвороба
мала і позитивний наслідок: після тривалої розлуки до нього
повернулася єдина кохана людина, його Аліна, яка стала не
просто дружиною, але й другом, помічником і великою під-
тримкою у наукових пошуках. М. Костомаров розпочинав напи-
сання тексту, маючи власного секретаря. Тим паче, як свідчить
обсяг його доробку за останнє десятиріччя, то погане здоров’я
172
на ньому, очевидно, не мало значного визначального впливу.
Розкриваючи деякі незвичайні для Костомарова дослідницькі
прийоми, О. Ясь неодноразово звертається до його епістолярної
спадщини, за допомогою якої ілюструє свої думки, наприклад,
щодо недостатності історичних джерел під час підготовки моно-
графії, впливу фізичного стану Костомарова на його праце-
здатність і психічне здоров’я, відношення його до історичної
правди і т.п. Дослідник будує свою характеристику історика на
доведенні його приналежності до романтичного історіописання,
але й актуалізує творчі рефлексії, які не були раніше притаманні
вченому, і виявилося лише в цій праці. Загалом, в окресленній
студії ми бачимо Миколу Костомарова як високоморального,
емоційного історика з абсолютно особливою методикою, до-
слідження якої лише розгортається у сучасній українській істо-
ріографії.
Найсвіжішою працею у галузі костомаровознавства є моно-
графія відомого дослідника І. Гирича, де Микола Костомаров
розглядається як український інтелектуал другої половини
ХІХ ст. Автор називає його українофілом, який схилявся до
російсько-українського політичного дуалізму. І цьому він дає
цілком адекватне пояснення. Справа в тому, що українська
розумова еліта на той час не була спроможною поширити свій
влив на широкі верстви населення, оскільки для цього їй
потрібні були значні кошти. Тому вона намагалася відвоювати
культурний простір через мову, яка сприймалася не тільки як
культурна, а й суспільна цінність39. Федералізм П. Куліша і
М. Костомарова дослідник вважає проявом слабкості україн-
ського руху, який був нездатним йти далі40. Заслугою вченого є
внесок у творення українського месіанського національного
міфу щодо провідної ролі нашого народу у справі побудови
демократичної слов’янської спільноти41. Автор відносить Косто-
марова до будителів нової України. Аналізуючи засадничі прин-
ципи українського романтизму другої чверті ХІХ ст., він наго-
лошує, що вчений, слідуючи за М. Максимовичем вважав, що
український фольклор – це витвір народу, який відображає його
правдиву історію на відміну від офіційних схем, які пропо-
нувалися російською і польською історіографією42.
173
Неодноразово у своїй праці І. Гирич повертається до питання
про політичну лояльність українських діячів до російської дер-
жавності. Визнаючи наукові заслуги М. Костомарова, він на-
зиває його подвійним істориком, який писав свої твори пере-
важно російською мовою, а українську вважав придатною лише
„для домашнього вжитку”. І тут ми не можемо з ним погодитися
і вдамося до деяких критичних роздумів. Справа в тому, що
якби автор ближче був знайомий з епістолярною спадщиною
вченого, або ж з деякими нашими дослідженнями, то можливо
він не був би таким категоричним. Питання мови завжди хви-
лювало історика, починаючи з юних дослідницьких років і аж до
смерті. Українська мова була йому близька з дитинства (його
мати – українка-кріпачка), в молодості він посилено опановував
її у двох напрямах – спілкуючись з народом під час своїх
етнографічно-фольклорних експедицій та під керівництвом
І. Срезневського у харківський період. Читав запоєм твори
українських письменників і поетів, робив проби писати власно-
руч. Враховуючи його здібності у вивченні мов, українська йому
зрештою підкорилася. Дуже вдалими були цитати Миколи
Івановича в листах, вони свідчили, що він не тільки навчився
говорити українською, але й осягнув її багатство – мелодійність,
насиченість фразеологізмами, поетичність. Протягом життя вче-
ний постійно спілкувався з народом, удосконалюючи побутову
мову. Але найціннішими у його діяльності були потуги
розвивати літературну складову. Цьому Костомаров присвятив
левову частку своєї українофільської діяльності і намагався
теоретично розробити шляхи поступового розвитку мови на
шляху до її літературного вдосконалення. Ми не будемо вда-
ватися до детальної характеристики чіткої програми шкільної
освіти, яка базувалася на обов’язковому вивченні рідної мови.
Наголосимо лише на тому, що вчений добре розумів обставини,
в яких перебувало все українське. Тому теорія мови „для
домашнього вжитку” – це лише прикриття справжніх намірів,
серед яких поступовий вихів української мови на загально-
європейський рівень. Задля цього він популяризував кращі
зразки української літератури, намагався донести їх до най-
ширшого кола читачів, боровся за добре ім’я Кобзаря та
174
підтримував нову плеяду діячів, які вийшли з різних верств
населення, але були віддані справі мовно-літературного слу-
жіння в ім’я майбутньої слави України.
Особливого значення у вивченні спадщини М. Костомарова
мають студії дисертаційного характеру, оскільки вони дають
можливість оновити погляди на вченого та його місце у сус-
пільно-політичному, культурному, освітньому та науковому
процесах ХІХ ст., а також впливу вченого на подальшу ево-
люцію українознавства загалом.
Так, у дослідженні О. Дутко „Педагогічні ідеї М. Косто-
марова у контексті просвітницького рухув Наддніпрянській
Україні ХІХ ст.”43 здійснено всебічний ретроспективний аналіз
педагогічних поглядів і науково-просвітницької діяльності вче-
ного. Автор проаналізувала основні чинники, які сприяли фор-
муванню особистості М. Костомарова та його педагогічних
поглядів; обґрунтовала авторську періодизацію педагогічно-
просвітницької діяльності ученого (докладніше про це ми гово-
рили вище). Також реконструйовано портрет М. Костомарова як
педагога, виокремлено і систематизовано його загальнопеда-
гогічні погляди щодо покращення освітньої справи, розвитку
народної освіти, необхідності педагогічно виваженого родин-
ного виховання. О. Дутко виокремила внесок Костомарова-
дослідника в розкриття історії розвитку освіти на українських
землях у Х–ХІ і ХVІ–ХVІІІ ст. та висвітлила погляди ученого на
проблеми покращення університетської освіти в Російській
імперії ХІХ ст.
В. Єгоров у своїй дисертаційній роботі дослідив вплив
М. Костомарова на формування етнокультурної складової укра-
їнського національного руху ХІХ ст.44. Автор доводить, що
історику належить першість у визначенні етнокультурних засад
українського народу як основи усвідомлення національних
особливостей українців. Шляхом історичних досліджень, при-
свячених Україні, М. Костомаров окреслив „внутрішню правду”
українців у порівнянні з іншими народами – росіянами, біло-
русами, поляками тощо. Дослідник також виокремлює праці
вченого в галузі української етнополітики з найдавніших часів
і до XVIII ст.
175
Не менш важливою проблемою, якої неодноразово торкався
вчений у своїх працях, є мовно-освітній аспект як складова
обгрунтування окремішності українського народу в Російської
імперії. Історик визначив і сферу використання української мови
на початковому етапі освіти. Правда, що ця програма через
об’єктивні обставини не була реалізована українофілами, але її
формування, на думку В. Єгорова, ліг в основу ідеологічних
засад українського національного руху ХІХ ст.45
Безперечним позитивом аналізованої праці є використання
інформаційного навантаження епістолярної спадщини та визна-
чення напрямів наукового доробку історика, які обділені увагою
сучасних дослідників.
Дисертація С. Михайленка присвячена народницькому на-
пряму в українській історіографії46. Автор проаналізував ста-
новлення та розвиток народницької вітчизняної історіографії,
зокрема, комплексно розглянув наукову спадщину М. Косто-
марова, В. Антоновича та М. Грушевського, а також простежив
витоки й еволюцію самої концепції народництва. С. Михай-
ленко значну частину роботи присвячує Миколі Костомарову.
Через розкриття поглядів Костомарова-народника на історичне
минуле України автор показує, що він був один із найбільш
національно свідомих вітчизняних діячів і не виступав проти
існування української державності. «Всупереч усім своїм ваган-
ням, сумнівам і розчаруванням, М. Костомаров залишається
тією постаттю, яка однією з перших піднесла українську націо-
нальну ідею до рівня теоретичного усвідомлення. Його по праву
можна вважати ідеологічним апостолом тогочасного україн-
ського національного та політичного життя»47.
Внесок вченого у розвиток теорії політичного лібералізму
розглядається у дисертації К. Лемещенко. Авторка аналізує
історико-політичну частину спадщини вченого, яка актуалі-
зована сьогоденням, „коли держава і суспільство стали перед
вибором шляхів свого існування”. Розглядаючи діяльність Кос-
томарова у Кирило-Мефодіївському товаристві, вона зосеред-
жується на його реформаторських ідеях: національне звільнення
українців і всіх слов’ян, релігійна віротерпимість та еволюційна
перебудова суспільства в цілому48. Увагу дослідників, на думку
176
авторки, повинні привернути праці вченого, які присвячені
унікальності української нації та необхідності інтеграції з ін-
шими слов’янськими народами. Костомаров у цьому досліджен-
ні визнається визначним політичним мислителем, федералістом,
слов’янознавцем, фундатором теорії політичного лідерства в
українській науці. Заслугою вченого є формування українських
демократичних традицій політичної думки.
У дисертаційному дослідженні К.Б. Лемещенко розглянуто
теоретико-методологічні основи лібералізму та розкрито станов-
лення наукових поглядів М. Костомарова, сформульовано соці-
ально історичні й індивідуальні чинники, які мали вплив на
становлення історика як політико-правового мислителя. К. Ле-
мещенко вважає, що вчення М. Костомарова належить до такої
політико-правової течії як лібералізм, з притаманними особли-
востями того часу та суспільства. Автор доводить, що державно-
правові погляди М. Костомарова не втратили своєї актуальності
на сучасному етапі і є предметом дискусій у різних наукових
напрямах49.
Ще одна дисертаційна праця захищена А.М. Сокирко, і вона
стосується філософії романтизму50. Авторка аналізує внесок
М. Костомарова у ставновлення ідеї українського державо-
творення і вважає його одним із зачинателів її розробки.
Дисертантка доводить, що вчений долучився до вивчення фено-
мену української ментальності, внутрішньої історії, а також
долучився до осмислення індивідуалізму. «Для українців, на
його думку, характерний розвиток особистого самовладдя та
свободи, протест проти всього насильницького та нівеляційного
стосовно особистості, врешті-решт, перевага особистості над
общинністю»51.
Отже, проаналізована нами література останніх п’яти років
демонструє зростання інтересу дослідників до спадщини Ми-
коли Костомарова як невичерпного джерела ідей в різних
галузях соціогуманітаристики. Вчений залишається актуальним
і як особистість, що постала в добу «золотого віку» української
історіографії, а це ще більше спонукає до пошуків нових по-
глядів на його постать. Помітно, що нині відбувається транс-
формація образу Миколи Костомарова завдяки міждисцип-
177
лінарним підходам і розширенню кола джерел. Образ вченого
нагадує різнобарвну картину суб’єктивних суджень, і це, безу-
мовно, позитивне явище. Однак попри величезні зрушення, ми
вбачаємо й ряд проблем розвитку костомаровознавчого дис-
курсу, а саме незначну кількість перевидань його праць укра-
їнською мовою, комплексних досліджень, відсутність корпусних
видань епістолярної та мемуарної спадщини тощо. Досі відсутня
інтелетуальна біографія його як визначного мислителя своєї
доби. Все це негативно впливає на подальший розвиток ок-
ресленої теми, але й відкриває цілком реальні перспективи для
молодих дослідників.
————————
1 Дутко О. Про періодизацію педагогічної і науково-просвітницької
діяльності М. Костомарова (1817–1885) // Історико-педагогічний аль-
манах. – Умань, 2011. – Вип. 6. – С. 20–21.
2 Там само. – С. 24.
3 Зленко, Григорій. Кілька рисок до портрета Миколи Костомарова /
Г. Зленко. // Науковий світ. – 2010. – № 9. – С. 12–13.
4 Гончар О. У пошуках істини (з епістолярної спадщини М.І. Кос-
томарова) // Історіографічні дослідження в Україні: Збірник наукових
праць на пошану вченого-історика, доктора історичних наук, про-
фесора Р.Г. Симоненка / Відп. ред. Ю.А. Пінчук. К.: НАН України.
Ін-т історії України, 2002. – Вип. 11. – С. 202–239.
5 Гончар О.Т. Микола Костомаров у пошуках історичного портрета
Івана Мазепи (за епістолярними джерелами) // Український історичний
журнал. – 2010. – № 1. – С. 190–198.
6 Там само. – С. 190.
7 Там само. – С. 195.
8 Гончар О. Дискусії щодо українського мовного питання у листу-
ванні інтелектуальної еліти середини 40-х – початку 60-х рр. ХІХ ст. //
Історіографічні дослідженя в Україні. – Вип. 20. – К.: Ін-т історії
України НАН України, 2010. – С. 197–237.
9 Там само. – С. 206.
10 Єгоров В.В. Науково-публіцистична боротьба М.І. Костомарова
проти антиукраїнської політики царизму (1860-ті – початок 1880-х
178
років) / В.В. Єгоров // Сторінки історії: зб. наук. праць. – К.: НТУУ
«КПІ», 2010. – Вип. 31. – С. 37–51.
11 Там само. – С. 38.
12 Там само. – С. 43.
13 Там само. – С. 47.
14 Майданюк І.З. Світоглядні переконання Миколи Костомарова
про природний стан і природні права // Грані. – 2011. – № 2. – C. 38–
41.
15 Гомотюк О. Основні вектори наукових студій українського
етносу в умовах імперських політичних конструкцій (ХІХ ст.) //
Наукові записки Тернопільського національного педагогічного універ-
ситету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф.
І.С. Зуляка. – Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2010. – Вип. 2. –
С. 19–30.
16 Там само. – С. 24.
17 Любченко В. Чинники формування поглядів М. Костомарова на
„єврейське питання” та історію українсько-єврейських взаємин //
Проблеми історії України ХІХ ст. Випуск ХІХ / Ред. Колегія:
О.П. Реєнт (годова редколегії), В.В. Шевченко. НАН України. Інститут
історії України. – К.: Інститут історії України, 2011. – С. 402–414.
18 Там само. – С. 407.
19 Її ж. Жіноча біографістика в українській історіографії (друга
пловина ХІХ – перша третина ХХ ст.) // Там само. – 2010. – Вип. 17. –
С. 6–16.
20 Удод О. Дидактика історії як предмет наукових зацікавлень
М.І. Костомарова // Історіографічні дослідження в Україні. – Вип. 18. –
С. 100–108.
21 Там само. – С. 100–101.
22 Там само. – С. 107.
23 Там само. – С. 108.
24 Богдашина О. Ставлення істориків українських земель другої
половини ХІХ – початку ХХ ст. до релігії та церкви // Історіографічні
дослідження в Україні. – Вип.20. – К.: С. 42–60.
25 Музика Ю. Формування світогляду Д.Л. Мордовця // Сіверян-
ський літопис. – 2013. – № 4–6. – С. 82–90.
26 Луняк Є. З плеяди творців нації: Мішле, Костомаров, Грушев-
ський. Видатні історики в романтичних життєписах. – Ніжин: Видав-
ництво НДУ ім. М. Гоголя, 2010. – 155 с.
179
27 Калакура Я. Українська історіографія: Курс лекцій. – Друге вид.,
доповн. – К.: Генеза, 2012. – 511 с.
28 Ясь Олексій. Історик і стиль. Визначні постаті українського
історіописання у світлі культурних епох (початок ХІХ – 80-ті роки
ХХ ст.): Монографія: У 2 ч. / за ред. В.А.Смолія. – К.: НАН України.
Ін-т історії України, 2014. – Ч. 1. – С. 186–268.
29 Там само. – С. 186–207.
30 Там само. – С. 208–225.
31 Там само. – С. 209.
32 Там само. – С. 214.
33 Там само. – С. 220–221.
34 Там само. – С. 218.
35 Його ж. Історія як сюжет. Представлення образу Богдана Хмель-
ницького в однойменній монографії М. Костомарова // Там само. –
С. 226–246.
36 Там само. – С. 232.
37 Там само. – С. 235.
38 Його ж. Історія як міф. „Гетьман-відступник” у рецепції М. Кос-
томарова // Там само. – С. 247.
39 Гирич Ігор. Українські інтелектуали і політична окремішність
(середина ХІХ – початок ХХ ст.): Монографія / І.Б. Гирич. – К.:
Український письменник, 2014. – С. 11–12.
40 Там само. – С. 17.
41 Там само. – С. 82.
42 Там само. – С. 90–91.
43 Дутко О.М. Педагогічні ідеї М.І. Костомарова у контексті про-
світницького руху в Наддніпрянській Україні ХІХ століття. – Дис…
канд. пед. наук: 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки. –
Інститут педагогіки НАПН України. – Київ, 2010. – 20 с.
44 Єгоров В.В. М.І. Костомаров у формуванні етнокультурних засад
українського національного руху ХІХ ст.: автореф. Дис... канд. іст.
наук: 07.00.01 / В.В.Єгоров; Київський національний університет
будівництва і архітектури. – К., 2011. – 20 с.
45 Там само. – С. 18.
46 Михайленко С.М. Становлення народницької вітчизняної історіо-
графії (середина ХІХ – початок ХХ століття). – Дис... канд. іст. наук –
07.00.06 / С.М. Михайленко. – ДВНЗ “Переяслав-Хмельницький
180
державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди”. –
Переяслав-Хмельницький, 2010. – 20 с.
47 Там само. – С. 12.
48 Лемещенко К.Б. Розвиток політико-правовової теорії лібералізму
у творчій спадщині М.І. Костомарова / Автореф. дис. канд. політ. наук /
К.Б. Лемещенко; Національний педагогічний ун-т ім. М.П. Драго-
манова. – К., 2010. – С. 3.
49 Лемещенко К.Б. Розвиток політико-правової теорії лібералізму у
творчій спадщині М.І. Костомарова: автореф. дис. ... канд. політ. наук :
23.00.01 / К.Б. Лемещенко; Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова. – К.,
2010. – 18 с.
50 Сокирко А.М. Світоглядно-ментальні особливості українського
романтизму: автореф. дис. ... канд. філософ. наук: 09.00.05 / А.М. Со-
кирко; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2011. – 16 с.
51 Там само. – С. 13.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-95337 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0023 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-28T01:03:24Z |
| publishDate | 2014 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Гончар, О. 2016-02-24T15:13:23Z 2016-02-24T15:13:23Z 2014 Творча спадщина Миколи Костомарова в сучасній українській історіографії / О. Гончар // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 25. — С. 153-180. — Бібліогр.: 51 назв. — укр. XXXX-0023 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95337 930.1 (477) Костомаров «2010/2014» У статті аналізуються дослідження творчої спадщини Миколи Костомарова за останніх п’ять років (2010–2014). До уваги беруться наукові статі, монографії та дисертації, які присвячені вивченню доробку вченого або його постаті в контексті суспільно-політичних, культурних та наукових подій ХІХ ст. Виокремлено нові напрями та тематика костомаровознавчих студій. In the article researches of creative inheritance of Mykola Коstomarov are analysed for the last five years (2010–2014). The scientific articles, monographs and dissertations that is sanctified to the study of work of scientist or her figure in the context of social and political, cultural and scientific events of ХІХ of century. Distinguished new directions and subjects of studios about Kostomarov. uk Інститут історії України НАН України Історіографічні дослідження в Україні Біоісторіографія Творча спадщина Миколи Костомарова в сучасній українській історіографії Creative heritage of Mykola Коstomarov in Modern Ukrainian Historiography Article published earlier |
| spellingShingle | Творча спадщина Миколи Костомарова в сучасній українській історіографії Гончар, О. Біоісторіографія |
| title | Творча спадщина Миколи Костомарова в сучасній українській історіографії |
| title_alt | Creative heritage of Mykola Коstomarov in Modern Ukrainian Historiography |
| title_full | Творча спадщина Миколи Костомарова в сучасній українській історіографії |
| title_fullStr | Творча спадщина Миколи Костомарова в сучасній українській історіографії |
| title_full_unstemmed | Творча спадщина Миколи Костомарова в сучасній українській історіографії |
| title_short | Творча спадщина Миколи Костомарова в сучасній українській історіографії |
| title_sort | творча спадщина миколи костомарова в сучасній українській історіографії |
| topic | Біоісторіографія |
| topic_facet | Біоісторіографія |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95337 |
| work_keys_str_mv | AT gončaro tvorčaspadŝinamikolikostomarovavsučasníiukraínsʹkíiístoríografíí AT gončaro creativeheritageofmykolakostomarovinmodernukrainianhistoriography |