Базова термінологія з історії Гетьманщини в сучасній польській та російській історіографії
У статті досліджується понятійний апарат сучасної польської та російської історіографії з історії Гетьманщини. З’ясовуються особливості та контекст маркування української Національно-визвольної війни середини XVII ст., використання понять «революція», «повстання», «домова війна», «козацько-польськ...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Історіографічні дослідження в Україні |
|---|---|
| Datum: | 2014 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2014
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95356 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Базова термінологія з історії Гетьманщини в сучасній польській та російській історіографії / В. Маслак // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 25. — С. 321-340. — Бібліогр.: 67 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-95356 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Маслак, В. 2016-02-25T12:31:28Z 2016-02-25T12:31:28Z 2014 Базова термінологія з історії Гетьманщини в сучасній польській та російській історіографії / В. Маслак // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 25. — С. 321-340. — Бібліогр.: 67 назв. — укр. XXXX-0023 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95356 929 : 342(477) «19/20» У статті досліджується понятійний апарат сучасної польської та російської історіографії з історії Гетьманщини. З’ясовуються особливості та контекст маркування української Національно-визвольної війни середини XVII ст., використання понять «революція», «повстання», «домова війна», «козацько-польська війна», «Руїна», «Гетьманщина», «Малоросія» та ін. Простежено зв’язок термінології з концептуальними підходами до прочитання історії Гетьманщини. The article research the terminology which is used by Polish and Russian historians for the interpretation of the history of the Hetmanate. The particularities of the indicating of the Ukrainian National-Liberation War and usе of the terms «revolution», «uprising», «Cossack-Polish War», «Malorussia», «civil war» and other is investigated. It is studied the link between terms and conceptualization of the history of the Hetmanate. uk Інститут історії України НАН України Історіографічні дослідження в Україні Проблемна історіографія Базова термінологія з історії Гетьманщини в сучасній польській та російській історіографії The Basic Terminology on History of the Hetmanate in Today Polish and Russian Historiography Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Базова термінологія з історії Гетьманщини в сучасній польській та російській історіографії |
| spellingShingle |
Базова термінологія з історії Гетьманщини в сучасній польській та російській історіографії Маслак, В. Проблемна історіографія |
| title_short |
Базова термінологія з історії Гетьманщини в сучасній польській та російській історіографії |
| title_full |
Базова термінологія з історії Гетьманщини в сучасній польській та російській історіографії |
| title_fullStr |
Базова термінологія з історії Гетьманщини в сучасній польській та російській історіографії |
| title_full_unstemmed |
Базова термінологія з історії Гетьманщини в сучасній польській та російській історіографії |
| title_sort |
базова термінологія з історії гетьманщини в сучасній польській та російській історіографії |
| author |
Маслак, В. |
| author_facet |
Маслак, В. |
| topic |
Проблемна історіографія |
| topic_facet |
Проблемна історіографія |
| publishDate |
2014 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Історіографічні дослідження в Україні |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
The Basic Terminology on History of the Hetmanate in Today Polish and Russian Historiography |
| description |
У статті досліджується понятійний апарат сучасної польської
та російської історіографії з історії Гетьманщини. З’ясовуються
особливості та контекст маркування української Національно-визвольної війни середини XVII ст., використання понять «революція», «повстання», «домова війна», «козацько-польська війна», «Руїна», «Гетьманщина», «Малоросія» та ін. Простежено
зв’язок термінології з концептуальними підходами до прочитання історії Гетьманщини.
The article research the terminology which is used by Polish and
Russian historians for the interpretation of the history of the
Hetmanate. The particularities of the indicating of the Ukrainian
National-Liberation War and usе of the terms «revolution»,
«uprising», «Cossack-Polish War», «Malorussia», «civil war» and
other is investigated. It is studied the link between terms and
conceptualization of the history of the Hetmanate.
|
| issn |
XXXX-0023 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95356 |
| citation_txt |
Базова термінологія з історії Гетьманщини в сучасній польській та російській історіографії / В. Маслак // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 25. — С. 321-340. — Бібліогр.: 67 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT maslakv bazovatermínologíâzístoríígetʹmanŝinivsučasníipolʹsʹkíitarosíisʹkíiístoríografíí AT maslakv thebasicterminologyonhistoryofthehetmanateintodaypolishandrussianhistoriography |
| first_indexed |
2025-11-26T22:43:36Z |
| last_indexed |
2025-11-26T22:43:36Z |
| _version_ |
1850778790434701312 |
| fulltext |
321
УДК 929 : 342(477) «19/20»
Володимир Маслак
БАЗОВА ТЕРМІНОЛОГІЯ З ІСТОРІЇ
ГЕТЬМАНЩИНИ В СУЧАСНІЙ ПОЛЬСЬКІЙ
ТА РОСІЙСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ
Як добре відомо, важливою складовою формування образу
минулого є базова термінологія, яка маркує інтерпретовану
реальність й покликана формувати саму тональність її спри-
йняття та позиціонувати в ширшому цивілізаційному контексті.
Враховуючи ж, що історична термінологія, можe перебувати не
тільки в науковому обігу, а й у публіцистиці, художній літе-
ратурі, історичній пам’яті, на особливості використання того чи
іншого поняття неминуче тиснуть позанаукові чинники, змі-
щуючи його семантичне наповнення. Не реагуючи на такі зміни,
наукова продукція здатна цементувати різні стереотипи, а також
зумовлювати використання історичних понять у значенні, яке
має мало спільного з первісним історичним поняттям. Інша
проблема полягає в тому, що часто-густо поняття вживаються
автоматично, як само собою зрозумілі, коли через вплив так
званого ефекту частоти і тривалості повсюдного використання
на рівні підсвідомості притуплюється гострота сприйняття.
Виникають ситуації, коли термінологія здатна суттєво змістити
акценти в презентованих концепціях, а новітні підходи поєднати
з неусвідомлюваною чи навпаки добре завуальованою підтрим-
кою старих концептуальних уявлень.
У нашому випадку базова термінологія як у дзеркалі відбиває
проблеми еволюції підходів польських та російських істориків
до інтерпретації історії ранньомодерної української державності
в сучасних умовах методологічного плюралізму та відсутності
ідеологічного диктату (принаймні в Польщі). Понятійний апа-
рат, яким сьогодні оперує польська та російська історіографія,
уособлює як оновлення наріжних засад концептуалізації, так і
322
вплив попереднього дискурсу. Тим паче, що в 1990-ті рр. в
середовищі російської історіографії українського раннього
модерну відбулося виокремлення так званої модернізаційної
течії, представники якої (передовсім Т. Таїрова-Яковлєва) віді-
йшли від прочитання української історії крізь призму концепції
«загальноросійської культури». Водночас традиціоналісти нама-
гаються в той чи інший спосіб пристосувати останню до но-
вітніх історіографічних віянь.
Амбівалентність ситуації насамперед проявляється в марку-
ванні української Національно-визвольної війни середини
XVII ст. як відправного пункту ланцюга змін, що визначили
канву подальшої української ранньомодерної історії та співвід-
ношення українського наративу з російським та польським.
Соціальний вибух в Україні часів Б. Хмельницького кваліфі-
кується в Польщі здебільшого як «повстання Богдана Хмель-
ницького» чи «велике повстання». Менш уживаним є поняття
«Хмельниччина»1. З одного боку, це пов’язує сучасний наратив
з попередньою історіографічною традицією, коли поруч з домі-
нантним поняттям «війна домова» «повстання» вживалося як
технічне. З іншого, такий підхід об’єднує польських істориків з
англомовною історіографією, де домінує поняття «Khmelnyckу’s
uprising», «Khmelnycky`s war»2 як аналогія до типологічно
подібних подій в Англії та Нідерландах. Натомість поза поль-
ським дискурсом залишається полеміка в українській і частково
російській історіографіях щодо понять «національно-визвольна
війна», «визвольна війна», «козацька революція», «українська
революція», «українська національна революція». Польські істо-
рики стали над дискусіями про типологію явища та терміно-
логічний апарат і віддали перевагу свого роду «середньоариф-
метичному», тим більше, що воно добре вписується у західні
практики позначення української Національно-визвольної війни.
З-поміж численних польських дослідників, помічених у спра-
ві маркування подій і процесів середини XVII ст., лише З. Вуй-
цік, Х. Літвін та Є. Клочовський вийшли за рамки «козацького
повстання», позначивши початок термінологічного зближення
української та польської історіографії з приводу соціального
вибуху в Україні середини XVII ст. Заспів належить З. Вуйціку,
323
який ще у 1989 р., як спостеріг В. Степанков3, ужив поняття
«велика війна 1648-1654» та «велике повстання в Україні»,
повторивши підхід уже в 1990-ті рр. На початку ХХІ ст. Х. Літ-
він уже використав поняття «народна війна»4. Концептуалі-
зуючи проблему соціальної бази, гасел, цілей та вузлових на-
слідків протистояння, досліднику виявилося затісно в рамках
«козацького повстання». Комплекс проаналізованих ним чин-
ників, які свідчили про вихід подій за рамки станового ко-
зацького повстання, підштовхнув до спроби відобразити це на
рівні термінологічного маркера. Правда, Х. Літвін ще не мав
виразного наміру перетворити поняття на центральне подібно до
того, як це має місце в українській історіографії. Паралельно він
широко послуговується поняттям «велике повстання» як основ-
ним5. Впадає в око, що з поняття прибрано визначник «ко-
зацьке», а відтак воно зміщується у бік розширення до «укра-
їнського». Утім, шлях до однозначності заміни «козацький» на
«український» ще не пройдено, оскільки дослідник і далі авто-
матично вживає поняття «польсько-козацька війна»6, про науко-
вий обіг якого буде сказано далі. Того ж 2000 р. у подібному
напрямку пішов і Є. Клочовський, пристосувавши до вибуху
середини XVII ст. поняття «народно-козацьке повстання», хоча
тут таки послуговуєтся поняттям «велике козацьке повстання»7.
Урешті, поняття «велике народне повстання» потрапило до
загальника з історії Речі Посполитої М. Маркевича8.
Колись панівне в польській історіографії поняття «домова
війна», яке набуло ще й виразного ідеологічного забарвлення та
міцно закарбувалося в історичній пам’яті поляків на рівні сим-
волу тих подій, витіснене з базових на маргінес. Однак істо-
ріографічне життя «війни домової» далеко не закінчене. Послу-
говується ним М. Франц у традиційному звучанні як основним
маркером подій9. Я. Тазбір, М. Маркевич, У. Аугустиняк ужи-
вають поняття амбівалентно, радше для позначення початкового
етапу Національно-визвольної війни, після якого «домова війна»
переростає в ширший рух, зокрема й призводить до створення
на українських землях нової держави. Для Я. Тазбіра транс-
формація сталася, коли події набули міжнародного масштабу:
«домова війна перетворилася із внутрішньої на зовнішню, коли
324
Росія взяла під своє крило козацьку державу (1654)»10. Пара-
лельно дослідник послуговується поняттями «козацьке повстан-
ня» та «польсько-козацька війна», які й несуть основне типо-
логічне навантаження в його прочитанні бурхливих подій сере-
дини XVII ст.11 У М. Маркевича «домова війна» переходить у
«велике народне повстання»12. В У. Аугустиняка поняття вжи-
вається поруч з «повстанням Хмельницького»13.
Утім, таке сусідство понять, попри те що реальні підходи
названих дослідників і виходять за опцію, яку передбачає власне
концепція «домової війни», нагадує спроби зберегти «домову
війну» в активному історіографічному обігу і як поняття, і як
своєрідну призму, крізь яку так чи інакше сприймається війна,
що похитнула основи Речі Посполитої. Якщо в основній частині
української історіографії такою призмою є визвольний характер
війни / революції та відновлення державності українського сві-
ту, а прочитання більшості російських істориків спирається на
концепцію «загальноросійської культури», то для польської
історіографії перебування поняття «домової війни» в історіогра-
фічній орбіті неминуче тягне за собою формат громадянської
війни, а не українсько-польського конфлікту. Той же факт, що
поняття функціонує саме в загальниках з польської історії, під-
живлює традиційний образ подій як суто громадянської війни
також і в історичній пам’яті.
Додатковим фактором, який свідчить про саме такий цін-
нісний шлейф від «домової війни», є поширення поняття
«козацько-польська війна» як еквівалента «козацького повстан-
ня». І цього разу вже в більшості досліджень. А з самою кон-
цепцією «домової війни» асоціюється поняття «бунт Хмель-
ницького» (хоча й на маргінесі)14. Практично жодна з праць, яка
певним чином стосується українсько-польських взаємин сере-
дини XVII ст., не обходиться без поняття «польсько-козацька
війна». Зустрічається вона і в заголовках15.
Свого часу Ю. Мицик16 уже звертав увагу на той факт, що
поняття «польсько-козацька війна», «польсько-козацькі сто-
сунки» навіюють хибні історіографічні стереотипи. Обидва
опускають події з рівня загальноукраїнського явища на щабель
тієї ж таки громадянської війни, по суті на рівні термінології
325
консервуючи образ, так довго культивований у польській істо-
ріографії. Водночас, роблячи стороною війни польський світ,
поняття все-таки виходить за рамки «домової війни». Як повний
еквівалент останньої, мала б бути «козацько-шляхетська війна».
З іншого боку, поширення цього поняття є прямим наслідком
штучного розділення понять «козацький» та «український» у
контексті створення державних структур на чолі з гетьманом
Б. Хмельницьким. Додатковим підтвердженням цього є автома-
тичне вживання навіть поняття «козацько-російська війна 1659
року»17.
У російській історіографії для позначення рубіжного соціаль-
ного вибуху в Україні середини XVII ст. використовується
значно ширший спектр понять. Середовище традиціоналістів
демонструє в цьому сегменті здатність адекватно сприймати
новітні історіографічні тенденції. Зокрема, після того, як в
українській історіографії на початку 1990-х рр. на зміну по-
няттю «визвольна війна» прийшли поняття «Національно-
визвольна війна» та «українська революція», «козацька рево-
люція», «українська національна революція»18, традиціоналісти
відреагували позитивно, що вилилося у використання поняття
«національно-визвольна війна» та споріднених із ним «народно-
визвольна війна» та «народно-визвольний рух»19. Зокрема,
А. Андрєєв прямо визнає рацію українських істориків («націо-
нально-визвольний рух чи навіть українська національна рево-
люція (так не без серйозних підстав трактує багато українських
дослідників ці події)»20. Хоча поняття «визвольна війна» й
залишилося в ужитку21. Нерідко використовуються паралельно
«визвольна війна» та «національно-визвольна війна»22. Як і в
сучасній польській, так і в англомовній історіографії (зокрема
й українській діаспорній) прижилося поняття «повстання
Б. Хмельницького»23.
Натомість неформальний лідер модернізаційної течії Т. Таї-
рова-Яковлєва, пропонуючи уникати політизації, відхиляє вико-
ристання таких понять, як «Національно-визвольна війна»,
«Визвольна війна», «революція» («козацька революція»), «укра-
їнська національна революція», резонно пропонуючи вдатися до
предметних дискусій із залученням фахівців з європейської
326
історії, щоб з’ясувати особливості типології української ситуації
в європейському контексті. Відтак перевага віддається терміну
«Хмельниччина», тому і на її думку, всі «мені всі інші терміни
видаються політизованими, або з ними треба серйозно зайня-
тися»24, хоча використовує поняття «повстання Б. Хмельниць-
кого»25. Натомість О.В. Баранова оперує поняттям «Національ-
но-визвольна війна»26. Решта ж представників модернізаційного
табору уникають термінологічного питання, можливо, тому, що
предмет їхніх наукових зацікавлень не охоплює безпосередньо
українську Національно-визвольну війну, хоча в декого й
дотичний її.
Якщо у випадку з маркуванням соціального вибуху в Україні
середини XVII ст. представники традиціоналістського крила в
російській історіографії не відчували особливого дискомфорту,
оскільки ніщо тут не загрожувало основам російськоцент-
ричного представлення української історії, то позначення ук-
раїнсько-російського зближення за наслідками Переяславської
ради вже безпосередньо зачіпало їх. Ключовою категорією,
призначеною зберегти відповідну інтерпретацію, безперечно, є
поняття «возз’єднання», успадковане з історіографічного канону
радянських часів. У традиціоналістському таборі воно не має
альтернативи. Поняття «приєднання» вживається суто технічно,
не підважуючи позицій «возз’єднання» як осьового ідентифі-
катора українсько-російського зближення середини XVII ст. та
виразника ідей, закладених до концепції «загальноросійської
культури»27. Переяславська рада 1654 р. послідовно подається
цією частиною сучасної російської історіографії в категоріях
«возз’єднання» з використанням відповідної термінології сто-
совно Гетьманщини та Московії. Не дивно, що в рамках тра-
диціоналістської моделі знайшлося місце й для давньої росій-
ської концепції українсько-московського поєднання в Пере-
яславі 1654 р. на «вічні часи», яку обстоює, приміром,
А. Шкваров28.
Л. Заборовський та Б. Флоря намагалися переобґрунтувати
потребу зберегти в ужитку поняття «возз’єднання», а К. Ко-
чегаров висловився на підтримку цих новітніх спроб29. Перший
дослідник наголошував на тому, що «не сам термін, але
327
відповідний йому ідейний зміст або елементи останнього
нерідко трапляються у висловлюваннях мешканців гетьманату».
Щоправда, жодних конкретних прикладів для наочної ілюст-
рації цього ключового положення наведено не було30. Б. Флоря
ж розлого застосував свою інтерпретацію уявлень українського
та московського суспільств середини XVII ст. про символіку
Переяславської ради 1654 р., що водночас дозволило без зайвих
ускладнень усунути віджилі елементи радянської концепції
«возз’єднання України з Росією», які відверто наводили тінь на
всю російськоцентричну схему, тільки завдаючи шкоди справі
збереження її історіографічного життя.
Дослідник відкидає саме поняття «возз’єднання України з
Росією», удаючись навіть до жорстких формулювань: «Якщо
«возз’єднання» розуміти як уявлення про з’єднання в одній
державі двох споріднених народів, «як вільного з вільним,
рівного з рівним», це звичайно ніяким історичним фактам не
відповідає й говорити про це не доводиться»31. Такий підхід по
суті став даниною нагальної необхідності визнати невідпо-
відність радянського подання Переяслава 1654 р. сучасним
історіографічним уявленням про перебіг українсько-російських
відносин до середини XVII ст., а також ідеям, закладеним
українською стороною у власну концепцію царської зверхності
над Гетьманщиною / Малою Руссю / Україною32. Навзамін,
однак, пропонується повернутися до ідеї «возз’єднання Русі»,
висловленої ще П. Кулішем, яка добре вписується в наведені
вище підходи Б. Флорі33. Тому «термін «возз’єднання» не тільки
має право на існування, але й повинен обов’язково вживатися»,
бо мова йшла про «возз’єднання в одне ціле тих земель, які
раніше входили до складу однієї Давньоруської держави, а
потім виявилися розділені політичними кордонами, тобто мова
йшла про ліквідацію цих кордонів й тим самим про як би
повернення до вихідного положення»34. В історичній літературі
також прослизнуло, але не утвердилося поняття «об’єднання
України з Росією»35, очевидно, покликане усунути помічені
Б. Флорею вади поняття «возз’єднання України з Росією».
Утім, попри такі заклики, магістральним напрямком зали-
шається використання саме поняття «возз’єднання України з
328
Росією», яким широко послуговуються в Росії прибічники
«вікопомного» потрактування Переяславської ради 1654 р.36 Та
й сам Б. Флоря у своїх пізніших працях повернувся до вико-
ристання цього поняття37.
Крім того, до «возз’єднавчої» концепції як компонент було
включено інституційне «возз’єднання» українського та москов-
ського православ’я. Принцип використання поняття в церковній
сфері той самий: під возз’єднанням розуміється підпоряд-
кування українського чинника московському «Возз’єднання
України з Росією не мислилося без возз’єднання Київської
митрополії з Московським патріархатом»38. Хоча насправді для
відновлення цілісності православного церковного поля у Схід-
ній Європі слід було, навпаки, Московському патріархатові
повернутися в лоно материнської київської церкви.
Поруч із поняттями «возз’єднання України з Росією» від-
дзеркалювати розчинення українського історичного наративу в
російському призначений упроваджуваний термін «єдина дер-
жава» для позначення царської зверхності над Гетьманщиною39.
Задля цього ж збереглося, хоча й на маргінесі, усталене в
радянські часи обмеження верхньої межі української Націо-
нально-визвольної війни 1654 роком, тобто відповідною Пере-
яславською радою40. Правда, під впливом новітньої історіогра-
фічної ситуації, яка просто декласує верхню хронологічну межу,
частина російських дослідників традиціоналістського напрямку
або уникають питання, або слідом за українськими істориками
обтічно ведуть мову про середину XVII ст.41
Цементувати уявлення про те, що Гетьманщина не може бути
поставлена в один ряд із повноцінними ранньомодерними
державами, покликаний промовистий правопис із малої літери
понять «гетьманщина», «гетьманство», «українське гетьманст-
во», «гетьманат», «козацька держава»42, хоча вживається й
традиційний правопис «Гетьманщина», «Українське гетьманст-
во», «Українська держава»43. У першому випадку Українська
держава фактично зводиться на рівень особливої гетьманської
влади, тобто на значно нижчий за «державний» ступінь само-
організації суспільства. Показова й мовчазна відмова від вико-
ристання поняття «українська еліта». Уживається лише істо-
329
ричний термін «козацька старшина». Але без типологізації
старшини як еліти губиться повнота структури українського
світу, увінчана власне елітою та правителем-гетьманом. Відпо-
відно курс Москви на розмивання суверенітету Гетьманщини
виглядає інакше, ніж це було б у випадку, коли б остання
подавалася як повноцінна держава.
Натомість у середовищі модернізаторів спостерігається одно-
значність у використання поняті «Українське гетьманство»,
«Гетьманщина», «Українська держава», «Гетьманська Украї-
на»44, за чим стоїть визнання державності військово-політичної
структури, утвореної за часів Б. Хмельницького, про що прямо
пише Т. Таїрова-Яковлєва45. Вона ж висловилася проти вжи-
вання в російській історіографії поняття «Гетьманат», оскільки
він, «в російській мові абсолютно чітко асоціюється зі П. Ско-
ропадським»46. Наявність у науковому словнику модернізаторів
понять «Українське гетьманство» та «Українська держава» під-
креслює, що вони визнають репрезентаційну стосовно україн-
ського світу функцію Гетьманщини як єдиного в ранньомодерні
часи українського утворення державного типу.
У польській, як і в українській, російській та в західних
історіографіях, основним поняттям для дітища Б. Хмельниць-
кого є «козацька держава». Термін настільки приївся, що
перестав критично сприйматися. До останнього часу не обго-
ворювали його очевидну семантичну та ціннісну вразливість,
яка відразу впадає в око, якщо розглянути поняття в порів-
няльній площині. Уживається навіть поняття «Козаччина» як
еквівалент держави. Приміром, П. Кролль підкреслює, що «зі
смертю старого гетьмана та розвитком геополітичної ситуації в
регіоні становище Козаччини почало погіршуватися»47. На та-
кому тлі додатково підкреслює наявну тенденцію уникнення
поняття «український гетьман», на користь «козацькому геть-
ману», «запорізькому гетьману»48.
Хоча поняття «Козацька держава» беззастережно домінує
серед польських та російських істориків, але дефініція «Укра-
їнська держава» все-таки пробиває собі дорогу (у Польщі навіть
в загальних «історіях Речі Посполитої»)49. При цьому польський
історик М. Маркевич, наприклад, уживає обидва поняття пара-
330
лельно, ніби як синонімічні50. Як поєднувальний місток між
«козацькою державою» та «українською державою» в польській
історіографії зустрічається поняття «держава козацько-укра-
їнська»51. Однак ситуація ще не досягла тієї точки, коли б
поняття «Українська держава» та «козацька держава» співвід-
носилися тією мірою, як поняття «Річ Посполита» та «шля-
хетська держава». Тому за домінування «козацької держави»
спекулятивний відтінок продовжує зберігатися як і в україн-
ській, так і в російській історіографії. У польському варіанті він
працює на збереження шлейфу концепції «домової війни», особ-
ливо на рівні історичної пам’яті. Стосовно назви держави, то в
Польщі превалює поняття «Військо Запорозьке», яке відбиває
історичну самоназву й фігурує у гетьманському титулі. Водно-
час як рівнозначні використовуються поняття «Гетьманщини та
«Гетьманат»52.
У польській історіографії традиційно відсутня дилема щодо
возз’єднання України з Росією чи приєднання, така актуальна
для російських і українських істориків. Так само на маргінесі
перебуває проблема історично-правової оцінки Березневих ста-
тей 1654 р. Для маркування наслідків Переяславської ради
1654 р. використовується поняття «приєднання». Але якщо з
російського боку контрагент окреслено як Московська держава,
то з українського здебільшого – «козаки», «Військо Запо-
розьке». Лише в кількох випадках мова йде про «Україну»53.
Домінування поняття «козацька держава» на рівні термінології
знову ж таки підсилює навіювання переконання, що козаки
виступали лише від свого імені, не репрезентуючи український
світ, і що держава, яка виникла упродовж війни, – суто козацьке
утворення.
Аналогічні проблеми та смислові конотації виникають і у
випадку з поняттями «запорозькі козаки», «низові козаки»,
«наддніпрянські козаки». Практика використання не змінилася.
Поняття прилаштовують до всієї української козацької спіль-
ноти, як це робиться і щодо XVI – першої половини XVII ст.
Однак не враховуються суттєві зміни в козацькому середовищі,
які сталися внаслідок відновлення в середині XVII ст. Україн-
ської держави і призвели до остаточного виділення запорізьких
козаків в окрему гілку українського козацтва.
331
Важливою ознакою концептуальної заточеності є ставлення
до понять «Україна», «Мала Русь», «Малоросія» та похідних.
І тут спостерігаються показові відмінності між польськими
дослідниками та представниками традиціоналістського крила
російської історіографії, при тому як модернізатори мають із
першими чимало точок дотику.
Насамперед варто зауважити різновекторність еволюції під-
ходів до особливостей використання поняття «Україна» щодо
раньомодерної доби. У польській історіографії поняття вжива-
ється амбівалетно Здебільшого йдеться про звужене семантичне
наповнення – «козацькі краї», яке історично домінувало в
першій половині XVII ст. Водночас з’явилися порухи до вико-
ристання поняття «Україна» в ширшому розумінні, яке прямує
до «України» як еквівалента «Русі». Як зазначав Х. Літвін,
«термін Україна в епоху Хмельницького (після 1648 р.) почав
уживатися як означник організму державного чи квазідержав-
ного»54. Натомість у середовищі традиційного крила російській
історіографії з’явилася тенденція по суті звортна. Якщо до
1990-х рр. поняття «Україна» активно вживалося в широкому
значенні, то нині пішли заклики відмовитися від понять
«Україна», «український» стосовно до ранньомодерних часів на
тій підставі, що вони постійно еволюціонували, а тоді вжи-
валися в інакшому семантичному наповненні, ніж у модерному
ХІХ ст. й пізніше55. Поява такого підходу цілком очевидна:
використовуючи еволюцію самоназви українського світу, наві-
яти враження про самоідентифікаційний розрив в Україні між
ранномодерними часами і ХІХ ст., коли почала формуватися
модерна українська нація. Середина XVII–XVIII ст. в такому
разі постає добою відновлення нещасливо порушеної раніше
єдності в рамках «загальноросійської культури», яке не вдалося
завершити, внаслідок чого у ХІХ ст. й почали конкурувати
цілком органічний проект «великої російської нації» та його
штучна альтернатива – українське модерне націотворення.
Терміни «Мала Русь», «малоросійський» не зажили в поль-
ській історіографії популярності, що у цьому випадку насам-
перед корелюється з приглушенням загальноукраїнського харак-
теру відновленої козаками держави. Натомість у традиціона-
332
лістському таборі російської історіографії вони використо-
вуються для додаткового підкреслення органічної належності
України до московського світу. У перших двох випадках
спекулятивно декларується вимога досягти чистоти понятійного
апарату шляхом якомога ширшого вживання «історичних
понять» на позначення українських земель, що потрапили під
царську зверхність та «малороссіянін» чи «русскій» для іден-
тифікації населення56. Відтак заперечується правомірність вико-
ристання поняття «українець» та й, за великим рахунком,
«український»57. Насправді вживання понять «Малоросія», «ма-
лоросійський» замість «Україна», «український» призводить до
вкорінення в науковій літературі та свідомості сучасного се-
мантичного наповнення термінів «малоросійського циклу».
Подання «Малоросії» як частини «Великої Росії» не має нічого
спільного зі співвідношенням цих понять у головах української
еліти середини XVII-XVIII ст., коли Мала Русь / Малоросія були
тотожні Україні й мислилися первісною Руссю, розширення якої
дало Велику Росію. Це підкреслювало спадкоємність між
Київською Руссю та Гетьманщиною / Малою Руссю / Малоро-
сією. Крім того, у візії традиціоналістів територіальний вимір
«Малої Росії» / «Малоросії» штучно змінюється впродовж дру-
гої половини XVII ст. відповідно до цього. Уявлення україн-
ського населення про просторове наповнення поняття «Мала
Росія» та його співвідношення з «Україною» та «Гетьман-
щиною» до уваги не береться.
Водночас вимог про чистоту понять не дотримуються, коли
йдеться про ранньомодерну самоназву українців «русини» та
про Русь як тогочасну самоназву нарівні з якою від середини
XVII ст. починає використовуватися поняття «Україна». Із ви-
годою для концепції «загальноросійської культури» русинів та
Русь подають не як належало б це робити під кутом настанов
про чистоту «понять», а керуючись виключно фонетичними
особливостями сучасної російської мови. Відтак русини стають
«русскімі», а не «русінамі», прикметник же від Русі не
«русинський», а «русскій»58. Правда, зустрічаються й випадки
коректного подання русинів не як тотожних «русскім», а як
«рутенів»59.
333
Модернізатори О. Баранова, С. Лобачов та А. Каменський
паралельно використовують поняття «Мала Росія» та «Мало-
росія»60 як синонімічні поняттю «Гетьманщина», а Т. Таїрова-
Яковлєва заперечує це. Основний аргумент дослідниці зво-
диться до того, що за ХІХ–ХІХ ст. поняття стало політизованим
і нині неможливо відродити його семантичне наповнення сере-
дини XVII–XVIII ст., коли воно перебувало в активному обігу в
Гетьманщині та Московії61. У своїх працях Т. Таїрова-Яковлєва
вживає поняття «Малоросія», «малоросійський» у звуженому
форматі, не як самостійне, а лише для демонстрації історичної
термінології62.
Показово, що для позначення громадянської війни другої
половини XVII ст., польські історики не використовують по-
няття «домова війна», що дозволяє уникнути смислових на-
шарувань, однак, безумовно, заважає концептуалізувати події в
ширших контекстах. Уживається поняття «Руїна», яке нині
дискутується в українській та російській історіографіях63. Старт
до жвавого обміну думками дала активна реанімація Т. Таїро-
вою-Яковлєвою «Руїни» для позначення громадянської війни в
Україні другої половини XVII ст. Дослідниця навіть винесла
його у назву однієї зі своїх монографій64. У сучасній українській
історіографії поновлення після радянського затишшя обігу
цього поняття підтримують Ю. Мицик, Д. Наливайко, З Когут,
О. Субтельний, Ф. Сисин. Проти висловилися В. Горобець і
Т. Чухліб. Перші два і вступили в полеміку з петербурзькою
дослідницею.
Обґрутовуючи правомірність використання поняття «Руїна»,
Т. Таїрова-Яковлєва, передусім зважала на переплетення двох
чинників: історичності поняття (його вживали в Україні в другій
половині XVII – на початку XVIII ст.) та відсутності на ньому
пізніших політизованих нашарувань65. З сутнісного боку, за
«Руїну» промовляв комплекс чинників, який увінчували посту-
пова деградація в Гетьманщині державної ідеї та запекла гро-
мадянська війна: «У соціально-політичному плані Руїна вира-
жалася в загостренні боротьби за владу, внутрішньому безладді і
соціальній напруженості. Громадянська війна, часті зміни геть-
манів, втручання іноземних держав у внутрішні українські
справи – характерні риси цього періоду»66.
334
Аргументи Т. Чухліба, найактивнішого учасника дискусії з
українського боку, щодо сумнівності використання поняття
«Руїна» продиктовані невідповідністю між семантикою «руїни»
як руйнування, повного занепаду чого-небудь та сутністю пе-
ріоду, який так пропонують наректи. Дослідник оперує тим, що
громадянську війну, яку переживало українське суспільство
після смерті Б. Хмельницького, не була унікальною. Вона на-
гадувала внутрішні міжусобиці, які спалахували скрізь, де від-
бувалися подібні глибокі суспільні трансформації. Це «типовий
приклад боротьби за владу під час становлення новоствореної
держави». Водночас, якщо порівнювати внутрішню ситуацію в
Україні напередодні української Національно-визвольної війни
середини XVII ст. та після громадянської війни, не можна
говорити про «руїну» в соціально-економічній сфері та в
зовнішньополітичних відносинах. Хоча у випадку використання
поняття «Руїна» складається враження, що «з огляду на його
поліфункціональність, окрім державної політики стосується й
інших сфер життя тогочасного українського суспільства –
економіки, соціальних відносин, культури тощо»67.
У цілому, термінологічний апарат, яким оперують сучасні
польські та російські дослідники, демонструє як значну інер-
ційність у підходах, так і здатність адаптуватися до нових
інтелектуальних реалій. Над модернізацією понятійного багажу
тяжіють традиційні опції прочитання історії Гетьманщини, що
гальмує процес оновлення понятійного ряду. Це особливо оче-
видно в традиціоналістському таборі російських істориків, де
виразно помітні спроби зберегти в історіографічному обігові
поняття, які формують російськоцентричний образ українського
наративу. Водночас попри значну еволюцію підходів польських
істориків до прочитання ранньомодерної української історії,
навіть дослідники, які генерують якісно нові інтерпретації, по-
слуговуються поняттями, що входять у протиріччя з пропо-
нованою концептуалізацією й на маркерному рівні продов-
жують життя старим стереотипам.
335
1 Wójcik Z. Ukraina w ramach Rzeczypospolitej do połowy XVII w.
(prawo, programy, praktyka polityczna) // Acta Universitatis Wratisla-
viensis, Historia. – Wrocław, 1998. – S. 73.
2 Plokhy S. The Cossack and Religion in Early Modern Ukraine. –
Oxford, 2001. – S.176; Sysyn F. The Jewish factor in Khmelnycky’s
Uprising // Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective / ed.
P. Potichnyj and H. Aster. – Edmonton, 1990. – S. 43–54; Idem, War der
Chmel’nyckyi–Aufstand eine Revolution? Eine Charakteristik der “grossen
ukrainischen Revolte” und der Bildung des Kosakischen Het’manstaates //
Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. – 1995. – № 43. – N. 1, S. 1–18.
3 Степанков В. 1648 рік: початок Української революції чи «домо-
вої війни» в Речі Посполитій? // Україна в Центрально-Східній Європі
(від найдавніших часів до кінця XVIII ст.). – Київ, 2003. – Випуск 3. –
С. 379–380.
4 Litwin Н. Od unii lubelskiej do III rozbioru Rzeczypospolitej.
Rzeczpospolita ta Ukraina. Szkice wydarzeń politycznych, w: Między sobą.
Szkice historyczne polsko-ukraińskie / red. T. Chynczewska-Hennel i
N. Jakowenko. – Lublin, 2000. – S. 94.
5 Tamże. – S. 95–96.
6 Tamże. – S. 98.
7 Kłoczowski J. Europa Środkowo-Wschodnia w XIV–XVII wieku //
Historia Europy Środkowo–Wschodniej. – T. 1. – S. 186, 206.
8 Markiewicz М. Historia Polski 1492–1795. – Warszawa, 2009. –
S. 486.
9 Franz M. Idea państwa kozackiego na zemiach ukrainnych w XVI–
XVII wieku. – Toruń, 2005. – S. 270–271, 287, 322.
10 Samsonowicz H., Wyczański A., Tazbir J., Staszewski J., Kiz-
walterT., Nalęcz T., Paszkowski A., Chwalba A. Polska na przestrzeni
wieków. – Warszawa, 2006. – S. 252.
11 Tamze.
12 Markiewicz М. Historia Polski 1492–1795. – S.486, 498.
13 Augustyniak U. Historia Polski 1572–1795. – Warszawa, 2008. –
S. 600, 667.
14 Leśniak R., Ryś J. Wielka historia Polski 1586–1696. – Kraków,
1998. – S. 94.
15 Relacje wojenne z pierwszych lat wałk polsko-kozackich powstania
Bohdana Chmielnickiego okresu „Ogniem i Miecztm (1648–1651) / Oprac.
M. Nagielski. – Warszawa, 1999.
336
16 Мыцык Ю.А. Наследие Речи Пoсполитой в современной укра-
инской историографии // Украина и соседние государства в XVII веке //
Материалы международной конференциию – Санкт-Петербург, 2004. –
С. 113.
17 Kroll P. Od ugody Hadziackiej do Czudnowa. Kozaczyzna między
Rzeczapospolitą a Moskwą w latach 1658–1660. – Warszawa, 2008. –
S. 10.
18 Див. хоча б: Абросимова СВ., Антонов А.В. Богдан Хмельниць-
кий в пам’ятках історії та культури з колекції Дніпропетровського
історичного музею // До 400-річчя з дня народження Богдана Хмель-
ницького. Збірник статей. – Дніпропетровськ, 1994. – С. 3.; Мицик Ю.
Політичні концепції Богдана Хмельницького: деякі аспекти реалізації //
Доба Богдана Хмельницького (До 400-річчя з дня народження вели-
кого гетьмана). Збірник наукових праць. – Київ, 1995. – С. 25.
19 Андреев А.И. На пути к Полтаве.– Москва, 2009. – С. 294;
Восточные славяне в XVII–XVIII веках: этническое развитие и куль-
турное взаимодействие. Материалы «круглого стола» // Славяноведе-
ние. – 2002. – № 1. – С. 15; Заборовский Л. Переяславская рада и
московсекие соглашения 1654 года: проблемы исследования // Россия –
Украина: история взаимоотношений. – Москва, 1997. – С. 40; Флоря Б.Н.
Отношение украинского казачества к Речи Посполитой во время
казацких восстаний 20–30-х гг. XVII века и на начальном этапе
Народно-освободительной войны // Славяноведение. – 2002. – № 2. –
С. 34.
20 Андреев А.И. На пути к Полтаве. – С. 297.
21 Артамонов В. Очаги военной силы украинского народа в конце
XVI–XVIII вв. // Белоруссия и Украина. История и культура. Еже-
годник 2003. – Москва, 2003. – С. 60; Заборовский Л.В. Порта,
Крымское ханство и государтства Центральной и Восточной Европы в
1648–1654 гг. // Османская империя и страны Восточной и Юго-
Восточной Европы в XVII в. Часть 1. Главные тенденции полити-
ческих взаимоотношений. – Москва, 1998. – С. 191; Рогожин Н.М.,
Санин Г.А. Россия и Украина в XVI–XVIII вв. // История и историки.
Историографический вестник. 2004. – Москва 2005. – С. 334.
22 Заборовский Л.В. Католики, православные, униаты. Проблемы
религии в русско-польско-украинских отношениях конца 40–60-х гг.
XVII: Документы. Исследования. – Москва, 1998. – Ч. 1: Источники
времени гетманства Б.М. Хмельницкого. – С. 9; Его же. Переяславская
рада и московские соглашения… – С. 40; Санин Г.А. Антиосманские
войны в 70–90-е годы XVII века и государственность Украины в
337
составе России и Речи Посполитой // Россия – Украина: история
взаимоотношений. – Москва, 1997. – С. 61, 64.
23 Заборовский Л.В., Флоря Б.Н. Народно-освободительная война
украинского народа и отношения католической, униатской и право-
славной церквей в Восточной Европе в середине XVII в. // Дмит-
риев М.В., Заборовский Л.В., Турилов А.А., Флоря Б.Н. Бресткая уния
1596 г. и общественно-политическая борьба на Украине и Белорусии в
конце XVI – первой половине XVII в. Часть вторая. Брестсая уния 1596 г.
Исторические исследования. – Москва, 1999. – С. 177; Флоря Б.Н.
Отношение украинского казачества к Речи Посполитой… – С. 50–51.
24 Круглый стол по проблеме терминологии и хронологии истории
Украины XVII в. // Украина и соседние государства в XVII веке.
Материалы междунароной конференции. – Санкт-Петербург, 2004. –
С. 230.
25 Таирова-Яковлева Т.Г. Вольности щляхетские и казацкие: от
отчизны «Речь Посполитая» к «отчизне нашей Малороссийской» // Od
Kijowa do Rzymu. Z dziejów stosunków międzynarodowych ze Stolicą
Apostolską i Ukrainą / pod red. M. Drozdowskiеgo, W. Walczaka i
K. Wiszowatej-Walczak. – Białystok, 2012. – S. 197.
26 Баранова О.В. Российско-украинские договоры в XVII–XVIII
веках. – Автореф. дис. к. и. н. – Брянск, 2002. – С. 3.
27 Див. хоча б: Иванов Д.И. Речь Посполитая в планах московских
политиков накануне виленских переговоров 1656 года (из истории
международного кризиса в Восточной Европе середины XVII века //
Славяноведение. – 2002. – № 2. – С. 52. Национальные окраины
Российской империи. Становление и развитие системы управления. –
Москва, 1997. – С. 118.
28 Шкваров А.Г. Петр І и казаки. – Санкт-Петербург, 2010. – С. 128.
29 Кочегаров К.А. Русское правительство и семья украинского
гетмана Ивана Самойловича в 1681–1687 гг. – Москва, 2012. – С. 12.
30 Заборовский Л. Переяславская рада… – С. 45.
31 Флоря Б.Н. Спорные проблемы русско-украинских отношений в
первой половине и середине XVII в. // Белоруссия и Украина… – С. 36.
32 Брехуненко В.А. Московська експансія і Переяславська рада 1654
року. – С. 139–284; Плохій С. Наливайкова віра.. – С. 348–422; Чухліб Т.
Проблема ратифікації Переяславсько-московських домовленостей
1654 року // Переяславська рада 1654 року (історіографія та дослід-
ження). – Київ, 2003. – С. 764–774.
33 Кулиш П.А. История воссоединения Руси. – Москва, 1874. Про
«возз’єднавчу» концепцію П. Куліша див.: Ясь О. Образи Переяслава в
338
українській історіографії академічної доби (початок ХІХ – кінець
80-х рр. ХХ століття) // Переяславська рада 1654 року… – С. 543–546;
Кравченко В. Концепції Переяслава в українській історіографії // Там
само. – С. 487–488.
34 Флоря Б.Н. Спорные проблемы… – С. 37.
35 Заборовский Л.В. Порта, Крымское ханство и государтства… –
С. 213.
36 Алмазов А. Политический портрет украинского гетмана Ивана
Самойловича в контексте русско-украинских отношений (1672–1687). –
Москва, 2012. – С. 7; Кочегаров К.А. Речь Посполитая и Россия в
1680–1686 годах. Заключение договора о Вечном мире. – Москва,
2008. – С. 7; Санин Г.А. Антиосманские войны в 70–90-е годы… –
С. 63–65;
37 Флоря Б. Богдан Хмельницький і турецька протекція // Київська
старовина. – 2001. – № 3. – С. 87.
38 Алмазов А.С. Рецензія на книгу Т.Г. Таировой-Яковлевой «Гет-
маны Украины: история о славе, трагедиях и мужестве. – Москва;
Санкт-Петербург // Меншиковские чтения. – 2011: Материалы чтений,
Березово (Ханты-Мансийский автономный округ – Юрга), 12–13
ноября 2011 г. – Вып. 8. – Санкт-Петербург, 2011. – С. 86.
39 Алмазов А.С. Политический портрет… – С. 22; Кочегаров К.А.
Русское правительство... – С. 3, 25; Нариси історії Росії.. – С. 373.
40 Артамонов В.А. Очаги военной силы… – С. 60; Санин Г.Н.
Антиосманские войны… – С. 64.
41 Див. хоча б: Заборовский Л.В., Флоря Б.Н. Народно-освобо-
дительная война украинского народа… – С. 175.
42 Заборовский Л.В. Переяславская рада.. – С. 43–46, 48; Заборов-
ский Л.В., Флоря Б.Н. Народно-освободительная война. – С. 177,181;
Флоря Б.Н. Отношение украинского казачества… – С. 36.
43 Артамонов А. Украинско-русская конвергенція… – С. 609–610;
Его же. Очаги военной силы… – С. 60, 65; Национальные окраины… –
С. 133; Кочегаров К.А. Речь Посполитая и Россия.. – С. 26; Кулакова В.Ф.
Политическая ситуация на Украине в начале XVIII века и украинский
поход Карла XII. – Автореф. к.и. н. – Санкт-Петербург, 2009. – С. 3;
Санин Г.Н. Антиосманские войны… – С. 63; Восточные славяне в
XVII–XVIII веках… – С. 9.
44 Лазарев Я.А. «К вашей ясновелможности охочий слуга»: к воп-
росу о функционировании неправительственных связей в росийско-
украинских отношенриях в 20-е – первой половине 30-х гг XVIII в //
339
Правящие элиты и дворянство в России во время и после петровских
реформ (1682–1750). – Москва, 2013. – C. 410; Таирова-Яковлева Т.Г.
Вольности щляхетские и казацкие… – С. 201.
45 Круглый стол про проблеме… – С. 220.
46 Там же.
47 Kroll Р. Od ugody hadziackiej do Czudnowa... – S. 10.
48 Kaczmarczyk J. Rzeczpospolita trojga narodów. Mit czy rzeczy-
wistosc. Ugoda hadziacka – teoria i praktyka. – Krakółw, 2007. – S. 71,
138; Kłoczoweski J. Europa Środkowo–Wschodnia w XIV–XVII wieku. –
S. 188; Litwin H. Od unii lubelskiej do III rozbioru Rzeczypospolitej… –
S. 95.
49 Заборовский Л.В. Переяславская рада и московские соглаше-
ния… – С. 64; Санин Г.В. Антиосманские войны… – С. 63; Kłoczowski J.
Europa Środkowo-Wschodnia w XIV–XVII wieku. – S. 187; Leśniak F.,
Wielka historia Polski 1586–1696. – Kraków, 1998. – S. 101, 102; Kroll Р.
Od ugody hadziackiej do Czudnowa... – S. 9; Колодзейчик Д. Tertium non
datur? Турецька альтернатива в зовнішній політиці Козацької держави //
Гадяцька унія 1658 року. – Київ, 2008. – С. 67.
50 Markiewicz М. Historia Polski 1492–1795. – S. 534.
51 Serczyk W.A. Wpływ czynników zewnetrznych na formowanie sie
świadomosci panstwowej Kozaczyzny // П’ятий конгрес Міжнародної
асоціації україністів. Історія. Частина 1. – Чернівці, 2003. – С. 148.
52 Kłoczowski J. Europa Środkowo–Wschodnia w XIV–XVII wieku. –
S. 188; Litwin H. Od unii lubelskiej do III rozbioru Rzeczypospolitej… –
S. 85.
53 Bobiatyński K. Od Smoleńska do Wilna. Wojna Rzeczypospolitej z
Moskwą 1654–1655. – Zabże, 2004. – S. 18–19; Litwin H. Od unii
lubelskiej do III rozbioru Rzeczypospolitej… – S. 100.
54 Litwin H. Od unii lubelskiej do III rozbioru Rzeczypospolitej… –
S. 84.
55 Дискуссия // Белоруссия и Украина… – С. 58.
56 Лазарев Я. Великороссийская администрация на Гетманской
Украине... – С. 3; Его же. «Ласковый теленок двух маток сосет»… –
С. 211–212; Петрухинцев Н.Н. Царствование Анны Иоановны. Форми-
рование внутреннего курса и судьбы армии и флота. 1730–1735. –
Санкт-Петербург, 2001. – С. 129.
57 Дискуссия // Белоруссия и Украина… – С. 56, 58; Восточные
славяне в XVII–XVIII веках… – С. 25.
340
58 Артамонов В.А. Очаги военной силы… – С. 61; Заборовский Л.В.,
Флоря Б.Н. Народно-освободительная война… – С. 177. Флоря Б.Н.
Отношение украинского казачества к Речи Посполитой... – С. 46.
59 Восточные славяне в XVII–XVIII веках… – С. 25; Дискуссия //
Белоруссия и Украина… – С. 52.
60 Баранова О.В. Российско-украинские договоры… – С. 10;
Лобачов С.В. Патриарх Никон. – Санкт-Петербург, 2003. – С. 168;
Каменский А.Б. От Петра І до Павла І. Реформы в России XVIII века.
Опыт целостного анализа. – Москва, 1999. – С. 295.
61 Круглый стол про проблеме… – С. 220; Яковлева Т. Руїна
Гетьманщини. Від Переяславської ради ІІ до Андрусівської угоди
(1659–1667 рр.). – С. 3.
62 Таирова-Яковлева Т.Г. Вольности щляхетские и казацкие. –
S. 202–204.
63 Kaczmarczyk J. Rzeczpospolita trojga narodów... – S. 72, 138;
Kroll Р. Od ugody hadziackiej do Czudnowa. – S. 9.
64 Яковлева Т. Руїна Гетьманщини…
65 Яковлева Т. Украина в XVII веке: Руина, революция // Україна в
Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII сто-
ліття). – Київ, 2005. – № 5. – С 670.
66 Яковлева Т. Руїна Гетьманщини… – С. 4.
67 Чухліб Т. «Руїна» Гетьманщини чи боротьба за утвердження
Української козацької держави (спроба започаткувати дискусію щодо
одного історичного терміну) // Україна в Центрально-Східній Європі (з
найдавніших часів до кінця XVIII століття). – Київ, 2004. – № 4.–
С. 489–492.
|