«Герої» та «антигерої», «інші» в козацькому історіописанні XVIII ст.

У статті досліджуються тексти козацьких літописів XVII– XVIII ст. на предмет формування в них образу іншого – представників іноетнічних груп та творення власного пантеону героїв і відповідно антигероїв з історичних персон, задіяних в історичному процесі. Understanding the difference between "...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Історіографічні дослідження в Україні
Date:	2014
Main Author:	Бовгиря, А.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут історії України НАН України 2014
Subjects:	Проблемна історіографія
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95357
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	«Герої» та «антигерої», «інші» в козацькому історіописанні XVIII ст. / А. Бовгиря // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 25. — С. 341-356. — Бібліогр.: 46 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859594246116343808
author	Бовгиря, А.
author_facet	Бовгиря, А.
citation_txt	«Герої» та «антигерої», «інші» в козацькому історіописанні XVIII ст. / А. Бовгиря // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 25. — С. 341-356. — Бібліогр.: 46 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Історіографічні дослідження в Україні
description	У статті досліджуються тексти козацьких літописів XVII– XVIII ст. на предмет формування в них образу іншого – представників іноетнічних груп та творення власного пантеону героїв і відповідно антигероїв з історичних персон, задіяних в історичному процесі. Understanding the difference between "their" and "other", creating a pantheon of own “heroes” is not modern characteristic or manifestations of nationalism but inherent in any historical period. Due to long-term wars with neighbors and internecine conflicts under the infleence the ones the Cossack narratives were created, they manifests these processes and categories most clearly.
first_indexed	2025-11-27T19:52:01Z
format	Article
fulltext	341 УДК 930.1:94(477) «XVIII» Андрій Бовгиря «ГЕРОЇ» ТА «АНТИГЕРОЇ», «ІНШІ» В КОЗАЦЬКОМУ ІСТОРІОПИСАННІ XVIII ст. Усвідомлення різниці між «своїми» та «іншими», створення пантеону «героїв» не є витвором модерним чи проявами на- ціоналізму, а притаманні історіописанню будь-якої доби. В козацьких наративах, творенню яких передували тривалі вій- ськові конфлікти з сусідами й міжусобні протистояння, ці категорії є особливо виразними. За століття з кінця XVII і до кінця XVIII ст. в козацькому історіописанні – «Літописі Грабянки», творах Самовидця, Величка, різноманітних регіональних хроніках був вироблений власний пантеон героїв, та, відповідно, «антигероїв», під яким розуміється комплекс уявлень, оцінок та характеристик про історичні персоналії, які представлені в текстах. Ці характе- ристики, як правило, не були сталими а змінювалися відповідно до часу та особистого відношення авторів. Відтак кордони між цими категоріями були досить умовними. На оцінку діяльності тієї чи іншої персоналії часто вирішальний вплив знову ж таки мала концепція прав і вольностей – сприяла чи перешкоджала воно їх утвердженню. Діяння перших козацьких гетьманів/ватажків – Предслава Лянцкоронського, Косинського, Наливайка, Гуні та інших оці- нювалося однозначно позитивно. У візії авторів вони поставали своєрідними «батьками засновниками» козацької державності, які перші серед козаків виборювали вольності. Більшість з них представлені мучениками, які поклали голову задля їх утверд- ження. В такому ж контексті представлений й гетьман Петро Сагай- дачний. Глорифікація останнього вже мала свою традицію та 342 розпочалася незадовго після смерті. Йдеться зокрема про «Вірші на жалосний погреб…» Касіяна Саковича (1622 р.), а також в творах церковних інтелектуалів того ж періоду. В козацьких літописах його діяльність характеризується не лише зусиллями на підтримку православної церкви але і як приклад успішних взаємин між козаками й Річчю Посполитою. Останнім в істо- ріописанні підкреслювався контраст між козацькими заслугами перед Короною та невдячністю поляків, які замість віддячити за проявлену доблесть, ліквідували їх вольності. Разом з тим тісна співпраця гетьмана і поляків у військовій сфері дали підстави автору «Повести о том что случилось в Украине как она Литвою завладена» трактувати Сагайдачного як «дружного полякам», який ходив на Москву «користи ради»1. Подібну тезу про те, що Сагайдачний «был более дружен полякам» знаходимо ще в одному пізньому творі 1780-х рр.2 Неоднозначна оцінка Сагай- дачного міститься й в уривкові невідомого літопису, ймовірно межі XVII–XVIII ст.: «Слава ему Конашевичу, прозвищем Сагайдачний! Завсегда в миру с ляхами бил, а зато козакам добре було, токмо посполство терпіло зело...»3. Після смерті гетьмана, зазначив далі невідомий автор, козакам від поляків почалися нестерпні кривди, що й привели до нових повстань4. Серед усіх персоналій, що фігурують у творах козацького історіописання, найбільше уваги приділено фундатору Козаць- кої держави «батькові вітчизни» Богданові Хмельницькому. Саме з його правлінням автори XVIII ст. і наступних періодів пов’язували «золотий вік» козацької та й української держав- ності. Смерть якого викликала занепад, міжусобиці, Руїну. Це чи не єдина особа в козацьких наративах, яка заслужила за- гального, за поодиноким виключенням, схвалення та позиціо- нування як героя. Коли ж виник культ Хмельницького? Перші його ознаки появляються вже при Самойловичу, коли він асоціювався з образом ідеального гетьмана5. В наративних творах того ж періоду, писаних представниками православної інтелектуальної еліти, зацікавленості особою гетьмана не виявляється. В «Літо- писі Самовидця» Хмельницький – постать знакова й видатна але далека від глорифікації. Автор навіть жорстко критикує геть- 343 мана за його союз з татарами та відмову шукати порозуміння з польським королем. Смерть Хмельницького для Ракушки- Романовського також рядовий факт, який він просто констатує, не надаючи цій події переломного значення. В мазепинський період в підручнику «Риторики», укладе- ному викладачами Києво-Могилянської академії в 1693 р., геть- мана визнано «батьком вітчизни», «руським Леонідом»6. Втім вперше гетьман удостоївся справжнього віншування на сторін- ках «Літопису Граб’янки», в тому числі й короткій його редакції, яка постала в другій половині XVII ст. Автор твору вбачав у Хмельницькому риси ідеального вождя, якого так бракувало тоді в Гетьманщині. «Через его Украина на ноги повстала ибо под лядским игом мало не скончала», – писалося у вірші «Похвала Хмелницкому от народа малоросийского», по- міщеного на початку твору поряд з «Віршами на герб Мало- росийский»7. Таким чином постать Хмельницького у візії творця «Літопису Граб’янки» ставала одним із символів нової держави. На відміну від «Літопису Самовидця» тут важко знайти бодай тіні неґації на адресу Хмельницького. Показовим є сюжет із тексту, що представляє характеристику гетьмана. Він постає як «муж поистині имени гетманского достоин». Наголошується на його простоті в одязі, непримхливості та військовій доблесті: «первій на брань, послідній по уставщей брани исхождаше»8. Цікаво, що цей сюжет за своїм змістом і структурою є по-суті перекладом з праці римського історика Тіта Лівія, де подається характеристика карфагенського полководця Ганнібала9. Це свід- чить не лише про історичні паралелі між двома полководцями але й про ерудицію автора, який розумівся на античних текстах. Подальшого розвитку глорифікація гетьмана набуває в «Літо- писі Величка». Для його автора він також Мойсей, що вивів народ з неволі10. Смерть Хмельницького у Величка не рядовий факт – трагедія, що відкривала нову сторінку вітчизняної історії: «[помер Хмельницький] зоставивши махину войни своим на- слідникам – гетманам козацким, а Украині всей по себі оси- ротілой немалий жаль»11. Апофеозом уславлення гетьмана в тексті Величка є промова Самійла Зорки: «помер тот, при кот- рому не вмирали старожитніе права и волности украинскіе и 344 цілого Войска Запорожского… возлюблений наш вождь, древ- ній рускій Одонацар, славний Сканденберг…»12. Впродовж XVIII ст. в творах традиція уславлення гетьмана зберігається. Якщо автори козацьких літописів, оцінюючи його діяльність, ставили в заслугу перехід під протекцію москов- ського царя, що сприяло збереженню прав і вольностей, то пред- ставник іншого табору козацьких інтелектуалів Пилип Орлик, окрім іншого бачив в ньому прихильника швецької орієнтації України13. Згідно традиції, започаткованої козацькими літописами, Хмельницький продовжує іменуватися Мойсеєм і в пізніших творах. Йдеться, зокрема, про драму «Милість Божа» (1728 р.)14. Чи асоціюватися з античними героями: «Славний герой і вірний захисник Русі-вітчизни, істинний Марса нащадок», славний ко- зак, до Ахілла подібний», – писав в латиномовній поемі викла- дач Києво-Могилянської академії Гнат Бузановський у 1729 р.15 Оцінка інших персоналій в творах козацького історіописання залежала часто від суб’єктивних уподобань автора. Наприклад, негативний імідж Мазепи, зазвичай пов’язаний з його виступом проти Петра, в Літописі Величка стосується зовсім іншого – Мазепа – “хитрий махиавель” був ворогом Кочубея – Велич- кового патрона і покровителя. Граб’янка і Самовидець взагалі нейтрально ставилися до гетьмана. Прикметно, що у трьох класичних козацьких літописах Мазепа – це представник «ста- рожитной шляхти украинской»16, «значний шляхтич козакорус- ский»17 Втім пізніше усталилась традиція, за якою Мазепа пози- ціонувався як «природний польский шляхтич»18 аби підкреслити непричетність малоросійського народу до його вчинку. Цей факт, а також обмеження інформації про Мазепу є свідомим конструюванням авторами минулого, з якого вилучалися «не зручні» для нової ідеології сюжети. Суб’єктивізм в текстах спостерігаємо і по відношенню до інших історичних персонажів чи соціальних груп. Самовидець, на відміну від, скажімо, Величка, який вважав запорожців «коренем и утвержденіем чести и вікопомной слави прочіим войскам городовим Украино-Малороссійским», більше симпа- тизує елітним прошаркам. Це простежується в усьому тексті 345 його твору. В коло антигероїв потрапила Запорізька Січ, як деструктивний елемент. Особливо виразно елітарна позиція Ракушки прослідковується в сюжеті про Чорну раду, який пізніше був використаний П. Кулішем для відомого роману. В конфлікті між представниками еліти Сомком і Золотаренком та “голоти” – Брюховецьким, Романовський на боці перших. Він засуджує чернь, яка “яка много козаков поубивала, которое забойство три дня трвало... А старшина и козаки значние, яко змогучи крилися, где хто могл, жупани кармазиновие на сер- мяги м−няли”19. Хоч пізніше він схвально відгукується про Брю- ховецького, що пояснюється просто – в часи його гетьманування Ракушки досяг вершини службової кар’єри, зайнявши посаду генерального підскарбія. Характеристика діянь гетьмана Дем’яна Многогрішного, при якому фактично обірвалась кар’єра Романа Ракушки, у творі переповнені негативними оцінками. Як заува- жує Я. Дзира, автор повизбирував усі провини та гріхи цього гетьмана і докладно їх описав20. Такої ж неґації удостоївся і наступник Многогрішного – Іван Самойлович, звинувачений ав- тором в пихатості, жадібності та владолюбстві. До того ж ос- танній був “поповичем”, тобто некозацького походження, що звичайно нівелювало його честь в очах козацького літописця. На думку М. Грушевського, Самовидець в негативному плані опи- сував тих історичних осіб, які зійшли вже з історичної сцени і не представляли для нього реальної загрози21. Натомість у Граб’янки гетьмани Самойлович та Многогріш- ний поряд з Василем Золотаренком та Яковом Сомком висту- пають ідеалізованим втіленням добра. На відміну від Івана Виговського, Юрія Хмельницького чи Брюховецького. Добу Івана Виговського Величко трактує як початок драма- тичного періоду Руїни і присвячує гетьману цілий розділ “Изьявленіе о Выговском”22, що являє собою власне життєпис гетьмана, написаний досить яскраво і не без гумору. Величко засуджує Виговського за авантюрну політику, що призвела до кровопролиття а також непримиренну позицію його ворога – полтавського полковника Мартина Пушкаря. Неґація також домінує в характеристиках Юрія Хмельницького, “двуличного” Івана Брюховецького, Івана Самойловича, засудженого за пиху і 346 гордощі, За джерело до життєпису цього гетьмана послужив анонімний глузливий вірш на адресу Самойловича, поміщений Величком до свого твору. Натомість яскраво позитивним пер- сонажем “Літопису Величка” є Іван Сірко, що пояснюється особливою симпатією автора до запорожців. Постать Петра Дорошенка зазвичай позбавлена симпатії в текстах козацьких наративів. Причиною є його союз з «бусур- манами». З його іменем також асоціювалися грабіжницькі по- ходи турків на Поділля, Чигиринські війни. Втім варто привести один приклад – ілюстрацію того яким чином конструююється новий образ гетьмана під впливом суб’єктивних факторів. Йдеться про «Лизогубівський літопис» (1742 р.). Його автор переробив підставові джерельні тексти, де представлений нега- тивний образ Дорошенка, усунувши негативні конотації щодо гетьмана, або значно пом’якшив їх тон. Наприклад, з підста- вового джерела в «Лизогубівський літопис» переписано до- слівно сюжет про захоплення турками Кам’янця не без участі Дорошенка, але при цьому випущено наступний епізод: “...где в присудствіи Дорошенка для вьезду султанского мертвецов из гробов выбрашивано и иконами улици мощено”23. Подібним же чином усувається епізод про участь Дорошенка у розправі турків над жителями Умані та ін.24 Подібне “обілення” Петра Дорошенка у тексті “Лизогубів- ського літопису” стає зрозумілим з наступної цитати хроніки: “Того ж году Евфим Лизогуб з женою и д−тьми ездил в гостину к Дорошенку – тестю своему”25. Виходячи з цього, цілком очевидною видається мотивація автора, що не бажав дискре- дитації Лизогубів через зображення в темних тонах представ- ника їх родини26. Однозначно позитивно в козацьких літописах сприймаються монархи – російські чи польські, навіть турецькі султани в текстах представлені здебільшого з нейтральної позиції. ———————— Виключенням можуть бути лише кримський хан/хани, який окрім свого мусульманського віросповідання, ще й був зверхником татар а отже причетним до їх набігів. Негативний імідж підкреслювався зрадництвом та підступністю (йдеться про демарш Іслам-Гірея під 347 Російські царі й імператори по відношенню козаків виступали як суверени, тому лояльна позиція останніх цілком зрозуміла. Польські ж королі починаючи від Казиміра Великого у візії козацьких авторів виступали надавцями й гарантами прав і вольностей і були завжди «над конфліктом». Тож козаки воювали не з королями, а з магантами й шляхтою, які своєю діяльністю перечили волі монархів, що були лояльним до козацтва. В багатьох творах, в тому числі Граб’янки та Само- видця присутній сюжет про грамоту Владислава IV, де зокрема йшлося про вольності, які «можете оружием от поляков отхо- дити»27. Цікаво, що навіть участь короля на чолі польського війська супроти козаків не сприймається їх ідеологами нега- тивно. Король робить це вимушено як зверхник держави. У «Літописі Величка» містяться подібні сюжети про двох королів часів Хмельниччини: «[Владислав IV] рушил с двором своим будто против Хмелницкого, але смерть королевская, знать, милость королевскую внутрную ку Хмелницкому имів- шая согласуюча, благополучно же далшого Хмелницкого войне желавшая»28. Те ж саме автор пише й про Яна Казиміра, який не бажав воювати з козаками, однак його змусили «гетмани и инши панове полски, мало дбаючи о королевское в том незволение»29. Таким же чином політика російських урядовців не асоцію- валася в представників козацького історіописання з волею і намірами монарха, коли йшлося про засилля воєвод чи безза- коння Малоросійських колегій. Натомість всіляко підкреслю- ється симпатія монархів до козацького народу. Так, пишучи про смерть царя Федора Олексійовича, Самовидець зазначив, що він «любов к народу нашему иміл, церковни співи нашим напевом Берестечком). Подібної ж оцінки удостоївся й молдавський господар Василь Лупул за свою непослідовну політики по відношенню до Хмельницького зокрема. Хоча Величко один раз дозволяє собі «покритикувати» Петра І: «…на чаяніе Малоросіи мимо древнія права и волности Войска Запорожскаго и народа Малоросійского, вмісто гетмана устроил Малоросійскую колегію и збори розніе, нигди пред тим небиваліе, уничтожил и обременил зіло всіх как шляхецкой козацкой яко и посполитой кондиціи сущих» (Т. 2. – С. 519–520). 348 [утвердил], одежу московскую отмінено але по-нашему носить позволил»30. Втім самим «улюбленим» персонажем в козаць- кому історіописанні булла, звичайно, Єлизавета Петрівна. «Сию монархиню всемогущество Божие особливо множили доброде- телями, обогатило любовью горячею къ благочесчтию, милосер- диемъ къ б−днимъ, челов−ческою милостию не толко къ доб- римъ, но и къ злод−ямъ и врагамъ своимъ…»31, – писав Григорій Покас. Такої оцінки імперетриця удостоїлася за ліквідацію Малоросійської колегії, дозвіл обрати гетьмана а також про певну симпатію до батьківщини свого чоловіка Олексія Розу- мовського. В цілому ж в другій половині XVIII ст. козацькі інтелектуали були схильні уявляти собі російських імператорів як спільних володарів для своєрідної російсько-української Речі Посполитої. Найбільш виразно ця позиція прослідковується в «Разговоре Великороссии с Малороссией»: «...Не тебе. Государю твоему поддалась, / При которых ты с предков своих и родилась. / Не думай, чтоб ты сама была мой властитель,/Но государь твой и мой общий повелитель. / А разность наша есть в приложенных именах. Ты Великая, а я Мала...32 Всю відповідальність за наслідки імперського правління автори XVIII ст. перекладали з монархів на їх наближених, саме вони були відповідальні за весь негатив. Серед таких постатей особливо виділяються Олександр Меншиков та Бургхард Мініх. Перший – «государев царедворец», «нашей украинской отчизны недоброхот»33 вважався чи не головним ворогом козацьких прав і вольностей, про що згадують зокрема автори «Короткого опису Малоросії», «Чернігівського літопису». Його падіння й смерть були не без втіхи ними сприйняті. “... Ненасытный был, однако халупою, сказуют, в холодном Березов− житіе скончил и сажень земли толко т−лу своему занял. Да и то вглубь”34, – з сарказмом повідомляє автор «Лизогубівського літопису». Нега- тивний образ Мініха був пов’язаний з його зневагою до ко- зацьких військових формувань в російсько-турецькій війні – важливої події для формування козацькими авторами героїчної картини минулого Гетьманщини. Григорій Покас основні звину- вачення в бік Мініха зводив до його “злобной ненависти к 349 малороссійскому народу”. Через це Мініх, за словами автора, чинив всіляки кривди українцям, і зокрема козакам, що воювали під його знаменами. Останніх фельдмаршал взагалі не вважав за військо і примушував прислуговувати своїм солдатам в якості банщиків, кухарів, піддавав знущанням “какіе пленники у самих бусурман никогда не терпят» а під час загострення бойових дій кидав їх в самі небезпечні ділянки на вірну погибель35. Творці козацького історіописання окрім конструювання об- разів «героїв» та «антигероїв» історії, чітко усвідомлювали свою етнічну відмінність від представників інших національностей і про кожного із них в текстах склався відповідний образ, який можливо збігався із рецепцією іноетнічності в українському соціумі XVIII ст. Розглянемо такі етнічні групи, які так чи інакше представлені в наративних текстах: мешканці Західної Європи, росіяни, представники балканських та дунайських на- родів, поляки, євреї, турки й татари. Порядок розміщення етно- сів у цьому переліку складено за принципом зменшення толе- рантності до їх представників з боку авторів. Найбільший рівень толерантності посідали європейці (в ос- новному німці, французи), які не часто але з’являються в істо- ричних текстах. Оскільки вони були найменш задіяні в укра- їнській історії, в козацькому історіописанні їх наділено роллю незаангажованого свідка у відносинах з поляками та росіянами. На думку Величка німецьким і французьким історикам можна довіряти, бо вони не приймають жодну із сторін польсько- козацького конфлікту. В текстах можемо знайти пасажі про те, що французи і німці вражені та засуджують звірства поляків по відношенню до козаків, захоплюються їх звитягою, сміливістю. В пізніших текстах трапляються думки про те, що європейці набагато більше поважають козацький устрій Гетьманщини аніж російські можновладці. Йдеться, зокрема про «Разговор Вели- короссии с Малороссией», твір П. Симоновського. Росіяни представлені в текстах як «московити», «москва», «москалі», займають другу позицію завдяки єдиній вірі. В тво- рах, які описують події до Переяславської ради, частіше вжи- вається означення «Москва» та його похідні («московский», «москали») після цієї дати – «Росія»36. Як уже зазначалося, 350 автори наративів вцілому лояльно ставляться до російського правління. Однак негація до росіян залежить від ступені втру- чання імперії в українські справи. Росіяни, як репрезентанти імперії, збирають непомірні податки для імперської/царської казни. В «Літописі Граб’янки» є сюжет про здирства російських службовців в містах Гетьманщини в часи правління гетьмана Брюховецького, який був навіть вилучений цензурою при пуб- лікації 1854 р. Російські солдати експропріюють худобу, збіжжя, знесилюють людей військовими постоями, знищують мирне невинне населення під час захоплення Батурина. В козацьких літописах сприйняття росіян як етносу замінюється рецепцією Росії як держави, яка загрожує традиційним правам і вольностям Гетьманщини. В кінці XVIII ст. один з упорядників рукописного збірника написав на його сторінках слова, що в загальному виражають відношення до Росії більшості української еліти: “Когда родная дочь Малороссія присо−денилась к матери сво−й Великороссіи, то Россія стала страшна вс−м сос−дям и с того только врем−ни стала восходить на верх славы и величія. Не взирая на сіе, из предразсудков и зависти, обращалась с родной сестрою как мачеха с падчерицей37. На третій сходинці за ступенем толеранції стоять вихідці з Балкан, в основному серби, яких російський уряд запрошував для поселення в землях на південь від Гетьманщини. Вони займали керівні посади в державному апараті козацької авто- номії. В козацькому історіописанні другої половини XVIII ст. вони зазвичай сприймалися не дуже позитивно. Не зважаючи на спільну православну віру, вони були по-перше конкурентами в отриманні важливих посад в управлінській структурі Гетьман- щини, оскільки призначалися безпосередньо царем. По-друге, їх нічого не пов’язувало із традиційними цінностями прав і воль- ностей, оскільки усі привілеї і блага отримували від монарха, відтак ці цінності залишались чужими для них. Переселенці із Балкан, які займали південні території Гетьманщини знаходи- лися в прихованому конфлікті також із місцевими мешканцями. В текстах фігурують також православні волохи та молдавани. В основному їх згадано нейтрально в контексті спільних анти- польських проектів Семиграддя й Хмельницького або його 351 стосунки з господарем Василем Лупу. Лише Величко один раз негативно відзивається про волохів й молдаван як про зрад- ливих й підступних, які визнають лише примус і силу38. Відношення до поляків чи ляхів – одного із синонімічного негативного їх означення, як до етносу доволі складне у ко- зацькому історіописанні. Можна визначити три виміри їхнього сприйняття козацькими авторами. Перший – соціальний: образ шляхтича, магната, який визискує місцеву людність; другий полягає в сприйнятті поляків як представників іншої релігії – католиків. Цей вимір ще більше визначає ляха-католика як ворога – гнобителя православ’я. І нарешті третій вимір є націо- нальним – козацькі інтелектуали пробують розібратися із етніч- нимми витоками поляків39. Останній варто розглянути деталь- ніше. Згідно етногенетичного міфу виробленому в українському інтелектуальному середовищі 17–18 ст., поляки та українці походять від спільного племені – сарматів. За Величком поляки та предки козаків належали до єдиного народу – сарматійського: «поляки от нас Савроматов и Русов уродившиеся»40. Втім поляки зрадили своїх побратимів: «Другой же Сарматійскій народ полскій скони власною братією Цимбрам, Скифам и Козарем бывший, сделал был над право Божіе озлобленіе»41. Поляки навіть персоніфікуються як братовбивця Каїн, що зра- див свого брата Авеля. Основна квінтесенція у сприйнятті цього етносу – брехливі, підступні і та зрадливі. «Ніколи, поки світ стоит, Ляхом не треба вірити. Покол світ на землі стоит, потол русин ляхові не буде братом», – писав у своїй хроніці київський полковник Василь Дворецький42. Таким самим аргументом, в контексті віросповідання, оціню- валися й євреї (жиди). В основі негативного відношення до євреїв було два фактори. Вони не були християнами, що у свідомості людини ранньомодерного часу було саме по собі злочином. Також євреї найчастіше були орендарями й власни- ками шинків, тому їх звинувачували у фінансовому визиску місцевого населення. Слід відзначити, що на момент написання козацьких літописів, євреїв в Гетьманщині практично не зали- шилося. Велика частина їх загинула або ж емігрувала на Правобережжі, територію Речі Посполитої. Ті що залишилися 352 були змушені виїхати з української автономії згідно указів Петра І та Катерини І. Згодом, завдяки діяльності гетьманів Івана Скоропадського і Данила Апостола, євреям було дозво- лено обмежений в’їзд на територію Гетьманщини для участі в ярмарках і здійснення оптової торгівлі. Єврейські торгові посе- лення існували у XVIII ст. і на території Запорізької Січі43. Важливо відзначити, що до кінця XVII ст. в період стабілізації української козацької держави, що намітилася в часи правління гетьмана Самойловича і особливо Івана Мазепи, євреї стали займати чільне місце в його ієрархії. Впливові старшинські роди Марковичі, Герцики, що входили до складу вищої управлінської еліти Гетьманщини, були єврейського походження. Єврейський сюжет, як правило, не був самостійним в істо- ричних текстах того часу, а завжди слідував в контексті причин, що спонукали початок війни Хмельницького. За версією козаць- ких літописців поляки і євреї об’єдналися, аби знищити право- славний народ. Для цього поляки віддали його в єврейську неволю, і євреї, користуючись своєю владою, жорстоко експ- луатували місцеве населення, обкладаючи його усілякими побо- рами та винаходячи нові їх види для власного збагачення. «Жиди всегда смишляху новые дани и всі именія козацкіе не свободны бяху...», зазначено, зокрема, в «Літописі Грабянки»44. В текстах ранньомодерної доби популярним був також сю- жет про “церковні ключі”, які нібито тримають у себе євреї і щоб відправити службу православна громада мусить просити на це дозволу. На думку Зенона Когута, цей сюжет а також анти- єврейська риторика вцілому потрапили в козацьке історіопи- сання з польських творів XVII ст. Автор віршованої історії України 18 століття православний священик Максим Плиска писав наступне: «Жид и лях были як родичи побратими, / А рус як неприятель обр−тал меж ними. / И оставались церкви без святой молитвы / Жид из ляхом безчестно жили без гонитвы. / Греческая вся в−ра была поругана, / От поляков и жидов бридких запродана. / Не заплати жидове никто не крестился, / Без жидова в−дома браком не дружился. / Без жидова в−дома гроба не копати. / Без жидова в−дома не волно ховати. / Жид 353 был тогда пап−жем и жид ляхов фактор, / Жид до всего приводица и всего зла актор!» У текстах літописів євреї не лише експлуататори, але й жертви. Автори козацьких наративів відсторонено констатують факт знищення єврейських громад Немирова, Бара, інших міст. Вказуючи при цьому на фактах запеклого опору євреїв, що опинилися в обложених містах і віроломство поляків, які, ря- туючи свої життя, часто віддавали євреїв на розправу. Для більш ранніх творів козацького літописання, написаних в кінці XVII століття, характерні елементи засудження дій козаків та інших учасників війни. Віддаючи належне цілям повстання, автори літописів Самовидця, Львівського літопису, Літопису Дворець- кого характеризують Хмельниччину як війну «всіх проти всіх», жертвами якої стали представники всіх станів і етнічних груп, що населяли тоді територію України. Третім аспектом репрезентації євреїв на сторінках україн- ських козацьких літописів можна виділити апеляцію до ста- розавітних часів і проведення певних історичних паралелей між ними і сучасними для авторів подіями. Таким чином, Богдан Хмельницький – це новий Мойсей, який подібно старозавітному Мойсеєві, що вивів свій народ з Єгипту, звільнив український народ з польської неволі. Козацька держава, що виникло в ході війни – новий Ханаан, дарований Богом, подібно землі обіто- ванної народу ізраїльського. Звертаючись до теми джерел українських уявлень. про євреїв, варто наголосити, що лише поодинокі сюжети можна умовно позначити як свідчення очевидців. Більшість українських авто- рів, які жили і писали вже в XVIII ст., знали про євреїв лише з чуток. В основному антиєврейські сюжети українськими автора- ми були адаптовані з польської історіографічної традиції. Поль- ські автори другої половини XVII ст., йдеться зокрема про твори Самуеля Грондського («Historia belli Cosacco Polonici», 1670-ті рр.), Павла Рушаля («Небесне благововіння», 1649 р.), намагаючись розібратися в причинах настільки масштабної громадянської війни, що призвела до відомих подій шведського Потопу, кровопролитній війні з Московським царством, звину- вачували в цьому насамперед євреїв, чия економічна діяльність призвела до вибуху соціального та політичного конфлікту45. 354 Турки і татари (бусурмани) є лідерами нетолеранції цього своєрідного рейтингу. Турецько-татарський світ був ворожим і водночас таємничим для козацьких авторів. Це був світ куди зникали тисячі бранців і звідки існувала постійна небезпека. Турки і татари завжди були символом спустошення і страждань. Часто, аби підкреслити негативний образ історичної персони (Дорошенко, Юрій Хмельницький), відмічалося про підтримку ним дружніх контактів з бусурманами, союз з якими вважався неприроднім. Як зазначав Самовидець: «Нестатечная приязнь вовка з бараном, так и християнина з бусурманом»46. Виняток робився лише для Богдана Хмельницького, який уклав союз з невірними задля святої мети – утвердження прав і вольностей козаків та народу малоросійського. Ще одною із характеристик татар відповідно до цього контексту були зрадливість та підступність, адже саме через зраду кримських татар для козаків були втрачено багато вигідних перспектив. ———————— 1 Повесть о том, что случилось на Украине с тоя поры, как она Литвою завладена // Чтения Императорского общества истории и древ- ностей российских. – 1848. – № 5. – Отд. 4. – С. 10. 2 Краткое историческое описание о Малой России до 1765 года, с дополнением о запорожских козаках и приложениями, касающимися до сего описания, собранное из летописей польского и малорос- сийского журнала или записок генерала Гордона, Страленберга, швед- ского историка, из жизнеописания о государе Петре Великом архи- епископом Феофаном и греком Антонием Катифором, фамильных записок и публичных указов 1789 г. – М., 1848. – С. 3. 3 Отдел рукописей Библиотеки Российской академии наук. – 24.3.96. – Л. 2 об. 4 Там само. – Л. 3. 5 Plokhy S. The Origin of Slavic Nation. – Cambridge-MA. – 2006. – P. 335. 6 Ibid. – P. 336. 7 Летопись Грабянки. – М., 1854. – С. 1–2. 8 Летопись Грабянки. – С. 153. 9 Антонович М. Характеристика Б. Хмельницького в Грабянки та Лівія // Український історик. – 1995. – № 1–4. – С. 164–165. 355 10 Величко С. Летопись событий в Юго–Западной России в XVII веке. – К., 1848. – Т. 1. – С. 33. 11 Там само. – С. 288. 12 Там само. – С. 291–292. 13 Договори і постанови / упорядник О. Алфьоров. – К., 2010. – С. 29. 14 Милость Божія // Українська література XVIII ст. Поетичні твори, драматичні твори, прозові твори. – Київ, 1983. – С. 307–311. 15 Бузановський Г. [Вірш про Богдана Хмельницького] // Україн- ська література XVIII ст. – К., 1983. – С. 50. 16 Літопис Самовидця / упорядник Я. Дзира. – Київ, 1971. – С. 146. 17 Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. – К., 1851. – Т. ІІ. – С. 342. 18 Симоновский П. Краткое описание о казацком малороссийском народе и о военных его делах, собранное из разных историй иност- ранных, немецкой – Бишенга, латинской – Безольди, французской – Шевалье и рукописей русских чрез бунчукового товарища Петра Си- моновского, 1765 года. – М., 1847. – С. 116. 19 Літопис Самовидця. – С. 91. 20 Дзира Я. Вступ // Літопис Самовидця. – С. 33. 21 Грушевський М. Самовидец Руины и его позднейшие отражения // Труды Института славяноведения Академии наук СССР. – Т. I. – Л., 1932. – С. 179. 22 Детально про період правління І. Виговського в “Літописі Величка” див.: Герасименко Н. Історичні події на Україні 1657–1659 (гетьманство І. Виговського) у висвітленні С.В. Величка. – К., 1999. 23 Отдел рукописей Российской государственной библиотеки. – Ф. 152. – 26. – Арк. 95. 24 Летописец, или описание краткое знатнейших действ и случаев // Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Запададной Руси. – К., 1888. – С. 25. 25 Там само. – С. 26. 26 Модзолевский В. Малороссийский родословник. – К., 1912. – Т. ІІІ. – С. 99; Лазаревський А. Люди старой Малороссии. Лизогубы // Киевская старина. – 1897. – № 12. – С. 108. 27 Величко С. Летопись событий в Юго–Западной России в XVII веке. – Т. І. – С. 26. 28 Там само. – С. 97. 29 Там само. – С. 213. 356 30 Літопис Самовидця. – С. 135. 31 Короткий опис Малоросії (1340–1776) / Підготовка до друку А. Бовгирі. – Київ, 2012. – С. 128. 32 Петров Н. «Разговор Великороссии с Малороссией» // Киевская Старина. – 1882. – № 2. – С. 342. 33 (Чернігівський літопис): Інститут рукописів Національної бібліо- теки України (далі – ІР НБУ). – Ф. VIII. – Спр. 147м/56. – Арк. 101 зв. 34 Летописец, или описание краткое знатнейших действ и случаев // Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Запададной Руси. – К., 1888. – С. 52. 35 Короткий опис Малоросії (1340–1776). – С. 126. 36 Див. Sysyn F. The Image of Russia and Russian–Ukrainian Relations in Ukrainian Historiography of the Late Seventeenth and Early Eighteenth Centuries // Culture, Nation and Identities. The Ukrainian–Russian Encoun- ter (1600–1945). – Edmonton–Toronto, 2003. – P. 121–123, 130–131. 37 ІР НБУ. – Ф. І. – Од. зб. 54671. – Арк. 119 зв. 38 Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. – Т. І. – С. 143. 39 Sysyn F. The Nation of Kain: Poles in Samijlo Velychko’s Skazan- niye // Sinopsis. A Collection of Essayess in Honor of Zenon E. Kohut. – Edmonton–Toronto, 2005. – P. 447–454. 40 Величко С. Летопись событий в Юго–Западной России в XVII веке. – Т. І. – С. 81. 41 Там само. – С. 31. 42 Мыцык Ю. «Летописец Дворецких» – памятник украинского летописания XVII века // Летописи и хроники. – 1984. – М., 1984. – С. 229–231. 43 Рибинський В. До історії жидів на Лівобережній Україні в половині ХVІІІ ст. // Збірник праць жидівської історично-архео- графічної комісії. – Кн. 1. – К., 1928. – С. 1–97; Боровой С.Я. Евреи в Запорожской Сечи // Еврейские хроники XVII столетия (Эпоха “хмель- нитчины”) / Исследование, перевод и комментарии С.Я. Борового. М.; Иерусалим, 1997. – С. 226, 233–250. 44 Летопись Грабянки. – С. 32. 45 Когут З. Повстання Хмельницького, образ євреїв, і формування української історичної памяті // Коріння ідентичности. Студії з ранньо- модерної та модерної історії України. – К., 2004. – С. 259–260 46 Літопис Самовидця. – С. 121.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-95357
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	XXXX-0023
language	Ukrainian
last_indexed	2025-11-27T19:52:01Z
publishDate	2014
publisher	Інститут історії України НАН України
record_format	dspace
spelling	Бовгиря, А. 2016-02-25T12:31:38Z 2016-02-25T12:31:38Z 2014 «Герої» та «антигерої», «інші» в козацькому історіописанні XVIII ст. / А. Бовгиря // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 25. — С. 341-356. — Бібліогр.: 46 назв. — укр. XXXX-0023 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95357 930.1:94(477) «XVIII» У статті досліджуються тексти козацьких літописів XVII– XVIII ст. на предмет формування в них образу іншого – представників іноетнічних груп та творення власного пантеону героїв і відповідно антигероїв з історичних персон, задіяних в історичному процесі. Understanding the difference between "their" and "other", creating a pantheon of own “heroes” is not modern characteristic or manifestations of nationalism but inherent in any historical period. Due to long-term wars with neighbors and internecine conflicts under the infleence the ones the Cossack narratives were created, they manifests these processes and categories most clearly. uk Інститут історії України НАН України Історіографічні дослідження в Україні Проблемна історіографія «Герої» та «антигерої», «інші» в козацькому історіописанні XVIII ст. “Heroes” and “Аnti-heroes”, “Others” in the Cossacks Chronicles of the XVIII–XVIII century Article published earlier
spellingShingle	«Герої» та «антигерої», «інші» в козацькому історіописанні XVIII ст. Бовгиря, А. Проблемна історіографія
title	«Герої» та «антигерої», «інші» в козацькому історіописанні XVIII ст.
title_alt	“Heroes” and “Аnti-heroes”, “Others” in the Cossacks Chronicles of the XVIII–XVIII century
title_full	«Герої» та «антигерої», «інші» в козацькому історіописанні XVIII ст.
title_fullStr	«Герої» та «антигерої», «інші» в козацькому історіописанні XVIII ст.
title_full_unstemmed	«Герої» та «антигерої», «інші» в козацькому історіописанні XVIII ст.
title_short	«Герої» та «антигерої», «інші» в козацькому історіописанні XVIII ст.
title_sort	«герої» та «антигерої», «інші» в козацькому історіописанні xviii ст.
topic	Проблемна історіографія
topic_facet	Проблемна історіографія
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95357
work_keys_str_mv	AT bovgirâa geroítaantigeroíínšívkozacʹkomuístoríopisanníxviiist AT bovgirâa heroesandantiheroesothersinthecossackschroniclesofthexviiixviiicentury

«Герої» та «антигерої», «інші» в козацькому історіописанні XVIII ст.

Institution

Similar Items