Сучасна українська історіографія: підсумки і виклики
Досліджуються загальні тенденції розвитку історичної науки в Україні. Показано виклики, які стоять перед істориком сьогодні. The general trends of historical science in Ukraine are investigated. There are showed the challenges before the historian today....
Saved in:
| Published in: | Історіографічні дослідження в Україні |
|---|---|
| Date: | 2014 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2014
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95364 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Сучасна українська історіографія: підсумки і виклики / В. Бондар // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 25. — С. 95-113. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-95364 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Бондар, В. 2016-02-25T12:32:55Z 2016-02-25T12:32:55Z 2014 Сучасна українська історіографія: підсумки і виклики / В. Бондар // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 25. — С. 95-113. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. XXXX-0023 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95364 930.1 (477) «1991/2014» Досліджуються загальні тенденції розвитку історичної науки в Україні. Показано виклики, які стоять перед істориком сьогодні. The general trends of historical science in Ukraine are investigated. There are showed the challenges before the historian today. uk Інститут історії України НАН України Історіографічні дослідження в Україні Історія історичної науки Сучасна українська історіографія: підсумки і виклики Modern Ukrainian historiography: results and challenges Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Сучасна українська історіографія: підсумки і виклики |
| spellingShingle |
Сучасна українська історіографія: підсумки і виклики Бондар, В. Історія історичної науки |
| title_short |
Сучасна українська історіографія: підсумки і виклики |
| title_full |
Сучасна українська історіографія: підсумки і виклики |
| title_fullStr |
Сучасна українська історіографія: підсумки і виклики |
| title_full_unstemmed |
Сучасна українська історіографія: підсумки і виклики |
| title_sort |
сучасна українська історіографія: підсумки і виклики |
| author |
Бондар, В. |
| author_facet |
Бондар, В. |
| topic |
Історія історичної науки |
| topic_facet |
Історія історичної науки |
| publishDate |
2014 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Історіографічні дослідження в Україні |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Modern Ukrainian historiography: results and challenges |
| description |
Досліджуються загальні тенденції розвитку історичної науки
в Україні. Показано виклики, які стоять перед істориком сьогодні.
The general trends of historical science in Ukraine are investigated.
There are showed the challenges before the historian today.
|
| issn |
XXXX-0023 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95364 |
| citation_txt |
Сучасна українська історіографія: підсумки і виклики / В. Бондар // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 25. — С. 95-113. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT bondarv sučasnaukraínsʹkaístoríografíâpídsumkiívikliki AT bondarv modernukrainianhistoriographyresultsandchallenges |
| first_indexed |
2025-11-26T09:41:05Z |
| last_indexed |
2025-11-26T09:41:05Z |
| _version_ |
1850619651509190656 |
| fulltext |
95
УДК 930.1 (477) «1991/2014»
Вадим Бондар
СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ:
ПІДСУМКИ І ВИКЛИКИ
Підсумки минулих двадцяти п’яти років сигналізують про
нові явища в українській історіографії, яка перебуває на стадії
глибокої трансформації, що є результатом ряду явищ. Вони
охоплюють саму історіографію в розумінні її творців, а також
історичних праць. Окрім того, вони стосуються й істотних
переоцінок у сфері взаємозв’язку між академічною історіо-
графією та суспільним життям і відповідають глибоким змінам,
яким, як бачимо, підлягає місце історичного знання в інте-
лектуальному інструментарії сучасної людини.
Сьогодні світ став цілком іншим й змінилась конкуренто-
здатність історичного знання. Йдеться про сучасну епоху гло-
балізації та інформатизації, велику кількість даних та інформації
і доступ до неї з будь-якого місця. Характерне для минулих
років прискорення історичних процесів принципово змінило
статус і завдання історіографії.
Намагаючись визначити зміни в суспільно-політичному
ландшафті, які супроводжують розвиток історіографії, можна
вказати на пожвавлення у здобуванні вигоди з минулого, вигоди
політичної, туристичної та торговельної. У сьогоднішньому
світі минуле стає товаром, який конкурує з іншими благами і до
певної міри підлягає таким самим правилам ринку, як інші
доступні на ньому продукти. Така ситуація спричиняє комер-
ціалізацію історії, а в результаті часто гонитву за сенсацією,
схиляння перед закріпленими у свідомості суспільними стерео-
типами, спрощення і категоричність історичної аргументації.
Кризи української історіографії немає, натомість можна гово-
рити про кризу окремого історика. Мається на увазі його творча
лабораторія, використання ним різних дослідницьких методів,
96
вміння актуалізувати свою тему, цікавий і доступний стиль
написання, цілісне бачення проблеми, використання джерел з
різною оцінкою, неупередженість, опір на факти, знання кон-
тексту тощо.
Американський теоретик історії А.Мегілл виокремлює три
основні типи історіописання: афірмативне (яке прагне бути
фундаментом сучасної ідентичності та суспільного ладу), дидак-
тичне (яке прагне давати конкретні поради сучасності та май-
бутньому) та критичне (зорієнтоване насамперед на критичне
осмислення минулого та традиції1.
За сучасних умов суспільно-політичного життя України віт-
чизняна історична наука набуває світоглядного змісту, вико-
нуючи не лише наукові, а й соціокультурні функції (почуття
громадянства, історична пам’ять, критичне мислення, форму-
вання в суспільстві об’єктивної картини про минуле). Здобутки
академічної історичної науки, які часто не виходять за межі
вузького кола науковців, повинні стати надбанням усіх гро-
мадян, і в першу чергу – молодого покоління. Легітимаційна
функція історіографії передбачає те, що вона відіграє важливу
роль у становленні держави, формуванні нації. Історія стає
інструментом зовнішньої політики, коли показує природу укра-
їнської державності для міжнародного товариства. Наукова
функція історіографії полягає у боротьбі з псевдонауковими
працями, міфологемами. Суспільно-виховна функція виступає
засобом формування національної свідомості народу, виховання
моральних людей, патріотів своєї країни.
Із світоглядною функцією історіографії пов’язане форму-
вання системи цінностей, орієнтирів та потреб, сталість інте-
ресів суспільства, морально-правовий клімат у державі. Реконст-
рукція явищ минулого може дати ключ, алгоритм до моделю-
вання сучасних і майбутніх процесів, соціального прогнозу-
вання, передбачення перспективних наслідків тих заходів, які
здійснюються сьогодні2.
За часи незалежності українська історична наука стала ін-
тегральною частиною світової історіографії. Найголовнішим
чинником розвитку української історіографії залишається деі-
деологізація історичної науки, розкутість думки, свобода науко-
97
вої творчості і вибору світоглядних позицій. Відбулися доко-
рінні зміни в оцінці тих чи інших подій української історії.
Насамперед йдеться про повне переосмислення історичних
праць радянського минулого й самої історії комуністичного
тоталітарного режиму. З’явилося чимало цікавих і оригінальних
наукових праць, що демонструють нові дослідницькі прийоми
та методики осягнення історичного минулого. В той же час
багато праць виконані на досить низькому науковому рівні.
Позитивними рисами сучасної історіографії є входження
національної науки до європейського і світового наукового
простору (гранти, стажування, доступність літератури, наукові
контакти, освіта за кордоном, використання новітніх інфор-
маційних технологій). Важливою ознакою є формування нового
стилю історіографічного мислення, розмаїття методологій, нау-
ковий прагматизм, орієнтація на сучасний ринок ідей3.
Історичні дослідження в Україні проводилися в умовах гли-
боких суспільно-політичних, ідеологічних, інтелектуальних та
свідомісних змін. У перші роки незалежності отримала поши-
рення схема національної історії, а основі якої знаходилися
методологічні постулати кінця ХІХ – початку ХХ ст. (схема
М. Грушевського). Відбулося явище, яке можна назвати «націо-
налізація історії», яке мало як позитивні, так і негативні на-
слідки. До позитивних можна віднести такі як різке посилення
уваги до історичних джерел, які в минулому були під забо-
роною, звільнення від фальсифікацій численних явищ і подій
минулого України. Негативні: спрощене, позанаукове, публіцис-
тичне ставлення до історії, різке зниження фаховості і критич-
ного ставлення до історичної продукції4.
Протягом 1990-х рр. відбувся кардинальний перегляд радян-
ської, а почасти й імперської історії, які заступили національні
візії. Старше покоління виховувалося в «системі» й частина
його звикла до того, що була одна правда, тому потрібно пере-
кинутись на іншу правду. Звичайно, етнодержавницька легіти-
мація породила й вироблення своєрідних, іноді вельми при-
мітивних елементів національного канону історіописання. Нині
до складників чи елементів цього канону, на думку його
критиків, відносять національно-державницьку актуалізацію,
98
ритуальну апеляцію до патріотичних настанов або історичної
правди, чорно-білу аксіологію чи полярні ціннісні настанови,
переважання описовості, насамперед процесу – подій та фактів,
порівняно з проблемним акцентуванням або інтерпретацією5.
Саме зміну стилістики класової боротьби на мову «націо-
нального відродження» і сприйняли більшість істориків як зміну
методології. Звісно, були й інші моделі: зосередження на фак-
тографії, що ґрунтується на вірі в можливість відтворити істо-
рію «як вона є», та переконаності в передчасності методо-
логічних дискусій в українському контексті6. «Національна
парадигма» української історії – гранднаратив, що зосеред-
жується на боротьбі української етнічної нації за власну дер-
жаву, – замінив радянські моделі «соціалістичного будівництва»
і «дружби народів». Національна парадигма також добре від-
повідала ідеологічній позицій молодої української держави про-
тягом більшої частини 1990-х рр.7.
Українські історики (О. Головко, Л. Таран, О. Реєнт, І. Ко-
лесник, Г. Касьянов) констатували кризу історіографії як галузі
наукового знання в Україні. Здебільшого її пов’язували з по-
збавленням історичної науки від ідеологічної та інституційної
спадщини радянського часу і методологічним хаосом, який
витворився внаслідок неготовності багатьох істориків вести
діалог із західними вченими на фаховому рівні.
Український історичний канон поступово позбавляється нео-
романтичних рис і більше звертається до фахового аналізу на
базі опрацювання історичних документів. Цьому сприяє багато
чинників, передусім відкритість українського історіографічного
простору для різних поглядів і методологій, ознайомлення з
якими супроводжується «індивідуальними і колективними від-
криттями». Багато в чому це зумовлено фактом навчання і
стажування нових поколінь істориків у західних наукових цент-
рах США, Великої Британії, Німеччини тощо. Неабияке спри-
яння в цьому всі роки надає українська діаспора, передусім
Український науковий інститут Гарвардського університету
(США), Кафедра історії України Університету Альберти
(Канада) тощо. Чимало українських істориків скористалися з
польських стипендій і грантів, нагород Американської ради
наукових товариств, фондів Фулбрайта і т.д.
99
На сьогодні утвердились різні методологічні принципи – від
класичного позитивізму до постмодернізму з використанням
міждисциплінарних підходів, можливостей методів інших наук
для вивчення конкретної проблеми. Сучасній українській істо-
ріографії все ще властивий дефіцит на фахівців і авторитетні
наукові школи з історії зарубіжних країн, повільно засвоюється
цивілізаційна модель світової історії, модерні й постмодерні
методологічні орієнтири на осягнення культурно-духовних цін-
ностей інших народів в антропологічному вимірі. Більшість
середовища істориків характеризує добре вкорінений традиціо-
налізм у методологічній сфері, небажання вивчати нові до-
слідницькі терени і переходити межі дисциплін.
З кінця 1990-х – початку 2000-х рр. розпочалося впро-
вадження нових бачень, концепцій і теорій при вивченні істо-
ричного минулого, застосування західних епістемологічних
зразків і дослідницьких стратегій. Відбулися своєрідні змагання
між націоцентричними, культурно-антропологічними, постмо-
дерністськими образами минувшини. Міждисциплінарний під-
хід став неодмінною складовою модерних праць, при написанні
яких використовували методологічний арсенал інтелектуальної
історії, наукознавства, філософії, культурології, політології,
етнології, соціології, соціальної психології та ін.
Упродовж 2000-х рр. чимала частина української історичної
наукової спільноти різною мірою інтегрувалася в розмаїті
форми міжнародної співпраці та проекти. Визнані історики мали
і мають практично необмежені можливості виїжджати для до-
сліджень за кордон; праці багатьох із них перекладають на
головні для науковців європейські мови, а їхні розвідки вклю-
чають до авторитетних збірників. Я. Грицак, О. Толочко, Г. Ка-
сьянов друкують найновіші праці за міжнародної підтримки в
Україні чи за її межами та часто викладають за кордоном.
В українській сучасній історіографії так і не дійшло до ґрун-
товної дискусії на тему постмодерної критики історії. Більшість
історичного середовища неохоче приймає ці методологічні но-
винки. Постмодернізм передбачає відмову від «метаоповідей»,
бачення світу крізь призму однієї провідної ідеї, дроблення
картин реальності як прояву суб’єктивності. Окрім того, це
100
акцент на культурному плюралізмі як основі для соціального
співжиття людей і спільнот.
Має рацію І. Колесник, яка відзначила, що українська істо-
ріографія знаходиться на межі двох протилежних наукових
парадигм: модерну і постмодерну. Засадничими для історичної
науки доби модерну є подієво-діяльнісне сприйняття минулого
за схемою: подія-вчинок-людина. Минуле конструюється у
таких категоріях як «формація», «цивілізація», «народ», «нація»,
«держава», «революція». Одним з основних постулатів пост-
модернізму вважається плюралізм, ідея мультиголосся, відсут-
ність ієрархії цінностей і лідерства. Тут діє формула: «скільки
істориків, стільки історій». У центрі стоїть локальний наратив,
національна історія. Відбувається нова рецепція поняття «куль-
тури», яка є єдиним простором, що пронизує всі сторони життя
суспільства8.
Ознаки постмодернізму в історії виокремив В. Підгаєцький.
Зокрема, це такі: 1) історія як проблема змісту наратива;
2) визнання неможливості отримання «позитивного» знання,
тобто неможливості з’ясування того, що насправді було колись з
людиною; 3) орієнтація на провідну роль літературно-лінгвіс-
тичних методів дослідження «історичних» наративів, на імпе-
ративну роль мови у цих дослідженнях; 4) у центрі уваги – не
минуле людей, а текст; 5) інтерпретація передує фактам і
створює їх; 6) історія як література «підкоряється законам і
нормам» літературного дослідження9.
Деструктивні риси постмодернізму в українській історичній
науці прослідкував Я. Дашкевич, серед яких: 1) руйнування
межі між історичним дослідженням та белетристикою; 2) дес-
цієнтизація науки, яка досягла високого рівня дискредитації і
диструкції дослідницького ремесла; 3) дискредитація макроіс-
торії на користь мікроісторія; 4) надання переваги фрагмен-
тарним або незавершеним працям; 5) вишукування позасоці-
альних і позаполітичних причин для пояснення соціальних
явищ; 6) проголошення кінця історії та історіографії; 7) руй-
нування національної історії та ін.10
Загалом мені імпонує збалансованіша позиція, яка не від-
кидає потреби нових підходів, але розглядає їх радше як
101
доповнення, а не як замінник традиційних способів історіо-
писання. Потрібно підкреслити свободу, розкутість та інтелек-
туальну незалежність в сучасній українській історіографії.
Історик користується будь-якими методами і різноманітними
шляхами йде до мети, яку перед собою поставив.
Аналізуючи український гранд-наратив, можна говорити про
існування трьох великих способів писання історії: 1) старого
радянського, 2) нового національного (що в багатьох випадках
продовжує традиції дорадянської історіографії), 3) найновішого,
що радикально заперечує радянську схему, але водночас ставить
під сумнів наукову вартість національної парадигми і пробує
писати історію по-новому. Багато істориків пробують поєдну-
вати між собою ці типи11. Ще у 1995 р. М. фон Гаген у своїй
статті «Чи має Україна історію» казав про те, що саме плинність
кордонів, взаємопроникність культур, історично багатоетнічне
суспільство можуть перетворити українську історію на дуже
сучасне поле досліджень.
На сьогодні створено нову концепцію історії українського
народу, яка враховує всі фактори: економічні, політичні, соці-
альні, інтелектуальні, людські. В нинішніх умовах стає ак-
туальною соціокультурна концепція українського історіогра-
фічного процесу, витвір якої можливий завдяки використанню
міждисциплінарної методології та компаративістських узагаль-
нень. Такий підхід дає змогу розглядати даний процес у кон-
тексті розвитку європейської та світової науки. Важливо поєд-
нати так званий великий наратив, тобто абстрактно узагальнені
речі з конкретними людьми, моментами, діями.
В науковій спільноті вже майже десятиліття тривають
суперечки про український гранд-наратив і яким він має бути.
Зокрема, українська історія, на думку І. Колесник, дає доволі
рідкісний у розвинених європейських історіографіях шанс
розглядати її в нових конфігураціях: не традиційних лінеарно-
еволюціоністських схемах державо- та націотворень, а з точки
зору історичних розривів, квантів історичної екзистенції.
Поєднання дослідницьких стратегій Модерну і Постмодерну, на
її думку, створює нові можливості українського історичного
дискурсу. Конструктивною може стати ідея української дер-
102
жавності, що має свої форми репрезентації в категоріях розриву,
перервності, виникнення та занепаду, розмаїття форм та кон-
фігурацій держаного буття. Креативність ідеї української дер-
жавності пов’язана із подоланням усталених стереотипів «напів-
колоніальної» свідомості (що побутує в термінах «поглинення»,
«возз’єднання», «інкорпорація», «окупація» українських земель
Російською й Австрійською імперіями)12.
Г. Касьянов критично налаштований щодо національної
схеми українського історіописання і як альтернативу пропонує
концепцію «транснаціональної історії», яка зосереджується на
відносинах між культурами, суспільствами чи групами сус-
пільств і свідомо долає кордони однієї культури чи країни.
Ключовим є поняття «трансферу», яке передбачає зосередження
уваги на процесах адаптації та засвоєння культурних благ13.
Цієї є позиції дотримується і С. Плохій, який пропонує
розглянути Україну як цивілізаційний і культурний кордон –
тобто водночас як роздільну лінію та місток між Центральною
та Східною Європою. Такий підхід успішно застосовували до
історій інших країн Центральної та Східної Європи, зокрема,
Польщі та Угорщини. Україна, на думку С. Плохія, у цю па-
радигму вписується краще від будь-якої іншої країни регіону,
зважаючи на її розташування на перехресті не лише Східної та
Центральної Європи, а й Східної Європи та Балкан, Серед-
земномор’я та євразійських степів14.
Н. Яковенко вбачає написання українського гранд-наративу
через соціокультурний образ українського суспільства, пред-
ставлення його як строкатого конгломерату соціальних груп та
прошарків, у тому числі аристократів, шляхти, міщан, селян, а
від часів, коли такі з’являються – й чиновників, буржуазії,
робітників, врешті, тих-таки пролетарів. На її думку, має від-
бутись «олюднення історії» та її відкритість до Іншого.
Важливими компонентами наративу мають стати історія гро-
мадянського суспільства, історія ідей, історія повсякдення,
тобто життєві колізії «маленької людини» та ін.15.
Я. Верменич вбачає синтетичну працю з історії України,
ґрунтовану на відмові від схеми «знедоленого етносу», на від-
ході від жорсткого лінійного детермінізму і перенесенні
103
дослідницької уваги від політичних процесів до домінант соці-
ального буття людини. Особливо важливо, на її думку, засто-
сувати регіональний підхід. Це має бути своєрідний синтез
історії регіонів, міст, етнічних спільнот, розмаїття релігійних та
інтелектуальних традицій16.
На думку К. Галушка, варто залишити «денаціоналізацію»
цілком кваліфікованим вузьким фахівцям у їхніх вузькофахових
академічних дослідженнях. Коли ж мова йде не про історію
Давньої Русі, а про історію України, то народ заслуговує на
зважену і розумну, суперечливу і дискутовану «національну
історію», яка дасть місце в собі всім мешканцям української
землі всіх часів. І всі вони з точки зору географії будуть
«давніми українцями» (кримські татари, євреї, поляки, росіяни),
так само як і предки сучасних етнічних українців17.
На мою думку, написання багатоетнічної історії не означає
вихід за рамки національно-етнічної парадигми. Модель націо-
нальної історії заснована на національній міфології, є необ-
хідним складником національної ідентичності. Звісно, немож-
ливо написати історію державних інституцій, економіки, тор-
гівлі або міських центрів України, зосереджуючи увагу лише на
українцях. Вони, безперечно, становили більшість у сільській
місцевості, однак у містах, де переважали росіяни, євреї, поляки
та німці, були в меншості. Написання багатоетнічної історії
України є, звісно, одним зі способів подолати недоліки націо-
нального наративу української історії.
В сьогоднішню інформаційну епоху змінився й статус істо-
рика. Як зауважив свого часу П. Нора, настало «відчуження
історика від його традиційної монополії на інтерпретацію ми-
нулого. Сьогодні історик аж ніяк не є одиноким виробником
минулого. Він поділяє цю роль із суддею, свідком, медіа та
законодавцем»18.
Сучасний світ дивиться на істориків з тієї перспективи, що
люди хотіли би бачити в них не безсторонніх коментаторів чи
кодифікаторів величі певної культури, нації чи класу, а радше
перекладачів і посередників між ними. Окрім цього, це й спо-
стерегти в дослідниках водночас експертів і суспільних тера-
певтів, які допомагали б суспільству «засвоїти» найдраматич-
104
ніші епізоди з минулого. Українські історики не зовсім впи-
суються в цю нову роль, так часто віддалену від норм, що
функціонують у системі навчання та стосунках у науковому
середовищі.
На мій погляд, сучасного історика характеризують такі риси:
1) повномасштабне, цілісне, а не фрагментарне висвітлення
окремої проблеми чи періоду історії у форматі окремої книги/
книг;
2) популяризація різними методами своїх здобутків;
3) вміння монетизувати свою роботу, тобто конвертувати
свої знання у фінансові прибутки;
4) широта залучення методологічного інструментарію, в то-
му числі й найкращих здобутків західної науки;
5) міждисциплінарний підхід, використання інструментарію
суміжних наук;
6) цікавий і доступний для пересічного читача стиль напи-
сання тексту;
7) комунікація з дослідниками схожої проблематики, рецен-
зентська робота, звернення уваги до існуючих фальсифікацій у
своїй науковій царині.
8) активна громадянська позиція і небайдужість до тих про-
цесів, що відбуваються в країні.
За радянських часів істориків вважали протагоністами ідео-
логічного сектору, що надавало їм престижу і впливовості у
радянській системі. Після 1991 р. зв’язок із політичною но-
менклатурою урвався й професія історика перестала бути такою
престижною. Ситуація ускладнювалась й тим, що протягом
1990-х рр. підготовка нової генерації істориків на історичних
факультетах та в аспірантурі здійснювалась по суті за старими
навчальними планами і програмами, під керівництвом науково-
педагогічних працівників, багато з яких, піддаючи критиці
тоталітаризм, його репресивні злочини, не сприймали націо-
нально-державницьке трактування української історії19.
Сучасний історик знаходиться в доволі складній інтелек-
туальній та соціально-психологічній ситуації. Професія його не
престижна, не модна, попит на фахових істориків невеликий.
Дехто з них конвертує свої знання, досвід, фах у такі сфери
105
практичної й теоретичної діяльності, як політологія, соціологія,
культурологія, політична кар’єра, бізнес. Пересічний історик
відчуває внутрішній та зовнішній дискомфорт від того, що
немає усталених норм та стандартів професійної діяльності,
тобто схем, концепцій, методів, зрозумілих цілей, соціальної
мотивації20.
Окремо слід сказати про те, що у істориків, які працюють у
вузах з існуючим великим педагогічним навантаженням, зали-
шається недостатньо часу на наукову діяльність.
В основі типології українського історика я поставив такі чин-
ники, як методологія, науковий стиль, світоглядний фактор.
Окремі історики мають ознаки як одного, так і двох та більше
типів:
1. Історик-позитивіст вірить в те, що прямує до відкриття
абсолютної та незмінної правди і щоб наблизитися до неї, треба
вичерпати усю наявну джерельну базу. У то же час він не часто
запитує себе, чим є та правда і який її статус.
2. Історик-традиціоналіст. Це історик, який зосередився на
фактографічному матеріалі українського минулого, джерело-
знавець. Він може бути як фахівцем вузької наукової проблеми,
так і цілої епохи. Для нього характерне поверхове запозичення
новітніх методологічний концепцій.
3. Історик-модерніст. Історик, який зорієнтувався на західну
історіографію. У своїх працях активно використовує міждис-
циплінарний підхід, здобутки інших наук (філософії, соціології,
політології, літературознавчої критики та ін.). Постмодерніст-
ські експерименти представлені переважно на ниві культурної,
інтелектуальної і соціальної історії.
4. Історик-популяризатор. Він розповсюджує новітні акаде-
мічні історичні знання у доступній формі для широкого кола
людей. Це, як правило, автор науково-популярних праць різного
формату з історії України здебільшого для учнів і студентів.
5. Історик-міфотворець. Це пошуковець сенсацій, «пересми-
кувач» фактів, для якого характерна белетристична форма
оповіді минулого.
Щодо питання націєтворення істориків поділяють на при-
мордіалістів (традиційних націоналістів) і модерністів (прихиль-
106
ників розгляду національностей як «уявлених» спільнот), або
приналежність їх до обох категорій одночасно, чи до жодної з
них.
Показовою рисою сучасної історіографічної ситуації є виник-
нення нового типу історика. Це невелика група сучасних ін-
телектуалів, які володіють мовами, інтегровані в європейський
науковий простір, періодично стажуються за кордоном. Вони
мають різноманітні джерела прибутків і достойні заробітки21.
Важливо, що окремі українські історики мають змогу ста-
жуватися в західних університетах, що дасть їм можливість
гідно презентувати українську історичну науку на загально-
національному і міжнародному історичному форумах. В окре-
мих випадках українські дослідники отримують вишкіл у за-
хідних університетах і роблять кар’єру в інших країнах і є
міцною єднальною ланкою між україністичними дослідженнями
в Україні та поза її межами.
Є також тенденцією і те, що історики потрапляють у стан
суспільної ізольованості, не беруть участі в суспільних дис-
кусіях, закриваються у щораз вужчих темах, які цікавлять лише
спеціалістів із цих проблем. Це може спричинити маргіналі-
зацію наукового середовища і збільшення політичного тиску на
історіографію.
З іншого боку, окремі історики окрім суто наукової діяль-
ності активно беруть участь житті соціуму. Зокрема, це участь у
телевізійних передачах, виступи на радіо, колонки у газетах,
журналах. Це автори шкільних підручників і навчальних посіб-
ників, науково-популярних праць, розрахованих на масового
читача, які можна побачити у багатьох книгарнях. Це приклад
поєднання науковця, джерелознавця, популяризатора історич-
них знань, літератора.
Виклики, які стоять перед українськими істориками:
1. Низький рівень оплати праці істориків, як академічних
так і вузівських. Фінансова скрута не дозволяє організувати
сьогодні цілеспрямоване фінансування багатьох цікавих і пе-
рспективних проблем. Стоїть питання монетизації праць істо-
рика й пошуку джерел фінансування.
107
Окремі з них беруть активну участь у грантах. Серед
найбільш популярних можна відзначити гранти таких орга-
нізацій як: Міжнародний фонд «Відродження»(www.irf.ua),
Програма академічних обмінів ім. Фулбрайта в Україні
(www.fulbright.org.ua), Рада міжнародних наукових досліджень
та обмінів (www.irex.ua), Проект Європейського Союзу: Націо-
нальний Темпус/Еразмус+ (www.tempus.org.ua), програми, які
координує НУ «Києво-Могилянська академія» (www.dfc.ukma.
edu.ua), німецька академічна служба обмінів DAAD (www.daad.
org.ua), Інститут Кеннана в Україні (www.kennan.kiev.ua), фонд
В. Пінчука (www.pinchukfund.org/ua) та інші.
Актуальним стало видання істориками науково-популярних
праць (серії книжок невеликого формату) з окремих питань
історії України, розрахованих на широкого читача. Прикладом
може слугувати серія видань «Про Україну з гонором і гу-
мором», «Друга світова. Український вимір» та ін. Високою
популярністю в країні користується видавнича серія «Невідома
Україна». Слід відзначити й серію «Особистість і доба».
Виходячи з того, що в ряді газет і журналів сьогодні є рубрики
на історичну тематику, окремі вчені ведуть авторські колонки.
Сюди можна віднести також платні історичні довідки для ЗМІ.
Популярним в останні роки стало репетиторство, пов’язане з
підготовкою учнів до ЗНО.
2. Розвінчування міфології українського минулого. За ос-
танні два десятиліття відбулося накопичення історичних знань із
сильною емоційною складовою, які пропонують дуже спрощене,
чорно-біле бачення минулого. Важливим завданням для істори-
ків є обґрунтоване фактами і документами розвінчання псев-
доісторії. Загалом фахова критика як органічний інструмент
санації наукового знання в якісних формах лише формується.
Наукова експертиза історичних праць проявляється через ре-
цензії, культуру критики тощо. Гарний досвід в цьому сенсі має
часопис «Український гуманітарний огляд».
3. Історія для істориків або історія для всіх. Для багатьох
історичних праць спостерігається «важка мова» написання,
стиль, який призводить до того, що працю читають у кращому
разі фахівці з даної проблеми. Окрім того, більшість з праць має
108
завеликий об’єм. Як правило, середньостатистичний читач не
читає книгу розміром більшу за 250–300 сторінок. Все це
відбивається на тиражі книги. Отже, окрім науковості і досто-
вірності потрібен ще й літературний талант, основи писемної
майстерності, відповідні навички для того, щоб із сухої науки
зробити цікавий текст. Існує теза про те, що «не важливо, що ти
пишеш, а важливо як». В нашому випадку, важливо і що і як.
У книзі, якщо вона розрахована на широкий загал, буде
більш доцільним використовувати терміни, зрозумілі всім.
Засилля висловів взятих з літературної крити та постмо-
дерністської філософії ускладнює прочитання. Окремі праці
неможливо читати без відповідного словника. Але з іншого боку
структуралізм таки певним чином вплинув на історичну про-
фесію, бо історики приділяють більше уваги культурним ас-
пектам й обережніші стосовно категоричних висновків.
Отже, історія – це не тільки добре проведене дослідження, це
також добре написана книжка. Стиль, спосіб викладу є неод-
мінною умовою доброї історії, він має відповідати тематиці.
Власне, такі праці книжкового формату, побудовані й до того ж
на різноманітному колі джерел, охоплюють проблему як цілість,
вирізняються цікаво поставленими запитаннями і влучними
відповідями.
4. Недостатній вихід істориків в online-середовище. Сучас-
на історична наука ще не має ефективних механізмів про-
паганди своїх здобутків. Ситуація вимагає від наукового сере-
довища розробити стратегічну програму експансії у Web-
простір (створення сайтів окремих істориків, групи за інте-
ресами (наприклад, істориків-медієвістів), блоги, історичні сто-
рінки у Facebook та Twitter та ін. Інформаційним простором
майже безроздільно заволоділи публіцисти, із «легкої руки»
яких у суспільство вкидалися різноманітні сенсації, не вивірені
факти й версії сумнівного ґатунку. Сайт Інституту історії
України НАНУ поступово став одним з основних джерел, де
можна знайти відповіді на різні дискусійні питання, спростована
недостовірна інформація з різних аспектів історичного мину-
лого. На сайті викладена 10-томна енциклопедія історії України,
а також багато монографій і журнальних статей, збірників
109
документів, окремі дискусії. Окрім цього, Інститут відкрив на
своєму порталі розділ «Історична публіцистика – Блоги». Серед
інших історичних порталів слід відзначити такі як Історична
правда, historians.in.ua та ін.
5. Відірваність сучасної історіографії від суспільно-полі-
тичних процесів в країні. Історична наука також має певною
мірою тримати «руку на пульсі» суспільної думки і «гарячих
тем». Реакція має бути швидкою і разом з тим спокійною.
Потрібно виправляти фальшиві і тенденційні інтерпретації істо-
рії України. Історіографія повинна оперативно давати оцінку
тим процесам і явищам, які відбуваються в країні сьогодні, а не
віддавати це на відкуп журналістам і політичним оглядачам,
проводити паралелі з історичним минулим. Оскільки стабільна
держава громадянська (політична) нація перебуває на стадії
формування, історична наука має долучитися до цих процесів.
6. Недостатня популяризація історичних знань. Зокрема, це
недостатня кількість науково-популярних праць, розрахованих
на масового споживача. Історик має максимально і в різний
спосіб донести інформацію про вивчені питання до тих, хто має
більш неадекватні уявленням про минуле, яке формує теле-
бачення, Інтернет та неякісна преса. Історики спроможні ре-
транслювати інформацію про минуле для громадян й показати
висновки історичної науки з основних дискусійних і болючих
проблем історії України (серед яких, зокрема, спадок Київської
Русі, визвольні змагання XVII ст., ОУН і УПА, постаті Мазепи,
Петлюри, Бандери та ін.). Громадян дуже розділяють історичні
постаті, що може свідчити про надто персоніфіковане спри-
ймання українцями минулого.
У даному контексті доцільним є створення освітніх тема-
тичних теле- та радіопередач, документальних і художніх іс-
торичних фільмів, присвячених історичним подіям, видатним
постатям. Потрібно зв’язати академічну науку із засобами
масової інформації: телеканалами, пресою, радіо. Наприклад,
цікавий проект «Історія України» був створений компанією
«Star Media», коли всі періоди історії були яскраво представлені
у вигляді професійної flash-анімації із озвученням Б. Ступки.
Також цикл науково-розважальних передач «Україна: забута
110
історія» створив телеканал Mega. Канал «Інтер» створив серію
анімаційно-документальних фільмів «Країна. Історія україн-
ських земель». Це 183 серії з якнайповнішою інформацією по
окремих областях, регіонах, містах, значних історичних подіях
та постатях України від часів Київської Русі і до минулого
століття. Інформація добре сприймається і розрахована на ма-
сового глядача через досконалу комп’ютерну анімацію, легкий
стиль викладення, цікаві подробиці розвитку нашої країни.
7. Методологічні аспекти. Поряд з явними здобутками,
досить живучими є деякі рудименти минулого, які виявляються
в певній методологічній розгубленості (особливо серед фахівців
старшого покоління), ностальгії за віджилими концепціями й
гіпотезами, мовних перешкодах, що стоять на шляху повноти
історіографічної поінформованості22. Слід відзначити й про
неспроможність окремих дослідників піднятися від вузьких тем
до загального бачення епохи. Виходячи із наукових здобутків за
часів незалежності, слід впровадити в українську і світову
історіографію нову схему-модель історії України в контексті
світового історичного процесу, базовану на сучасній методології
з відповідною історичною періодизацією і термінологією. Засто-
сування міждисциплінарного підходу при вивченні історії
України, зокрема суміжних наук (філософії, соціології, політо-
логії) дасть комплексне розуміння історичних проблем.
8. Створення механізму репрезентації української історії за
кордоном. Це особливо актуально сьогодні, коли Україна на
слуху у всього світу. Для цього потрібно здійснити переклад
історії України на різні мови й популяризувати її за кордоном, в
тому числі й посередництвом посольств, українських суспільно-
громадських організацій, меценатів. Також надзвичайно важ-
ливо дати світу об’єктивну картинку тих процесів, що від-
буваються в країні сьогодні.
9. Заповнити прогалини із вивчення окремих аспектів істо-
ричного минулого. Деякі улюблені на Заході теми залишаються
недостатньо вивченими. Йдеться про історію жінок і жіночих
рухів, історію міст, історію етнічних меншин України. Особливо
актуальною є історія великої російської меншини, яка майже не
вивчена комплексно. Маловивченими залишаються питання
111
регіоналізму, економічного життя. Актуальною видається істо-
рія громадянського суспільства в Україні (слов’янські часи, віче
під час Київської Русі, магдебурзьке право, елементи демократії
у козацькі часи, шістдесятництво, перемога Євромайдану тощо).
Усна історія з перспективи радянської доби української істо-
ріографії є надзвичайно актуальною, оскільки вже через деся-
тиліття ці можливості будуть назавжди втрачені.
Одним з важливих напрямів дослідження залишається ство-
рення поліетнічної історії наднаціональних державних утворень,
у складі одного з яких перебувала Україна, належне опрацю-
вання історії неукраїнських етносів на українських теренах,
включення історії України до компаративних студій європей-
ської історії, зіставлення українського етносу з іншими при-
кордонними спільнотами, конкретні дослідження культурних,
суспільних і політичних взаємозв’язків. Темою досліджень по-
винні стати студії над пра- і проторусько-українським субст-
ратом, в якому ступенево «перетоплювалися» перехідні кочів-
ники-завойовники. Потребує подальшого вивчення проблема
«перетікання» княжої Русі-України в Україну козацьку.
В історичній науці бракує досліджень біографій з позицій
нової інтелектуальної історії, як відображення нестандартної
поведінки героя, що зумів по-своєму актуалізувати тогочасне
соціальне середовище.
10. В інформаційну добу нагальним видається оцифрувати
всі концептуальні праці з усіх періодів історії України. Це
потрібно для науковців, журналістів, політиків при поясненні
тієї чи іншої події, для дослідників не з столиці, які часто не
мають змоги працювати в центральних архівах. Окрім цього, це
систематичне електронне видання джерел з історії України зі
всіх її періодів, які зберігаються в українських і неукраїнських
архівах. Особливо це видання джерел з історії ХХ ст., зокрема
трагічних сторінок історії 1920–1940-х рр. Це потребує сис-
тематичної роботи в архівах України, Росії, Польщі, Італії,
Німеччини, Франції, Скандинавських країн, США, Канади та
інших країнах.
11. Перекладна праця. Це стосується перекладів на укра-
їнську мову головних західних концептуальних праць з історії,
112
методології та теорії історичної науки, праць найбільш відомих
істориків з різних предметно-дисциплінарних полів історії.
Потрібен також переклад українських академічних праць з
історії на російську мову. Оскільки значна частина громадян
України схильна читати лише російськомовні тексти, вони часто
не отримують своєю мовою адекватної інформації про історію
України.
————————
1 Склокін В. Суспільна значущість історії в сучасній Україні: деякі
попередні міркування // Харківський історіографічний збірник. – Х.,
2013. – Вип. 12. – С. 35.
2 Гломозда К. Стан української історіографії та визначення її ролі в
сучасному суспільстві // Магістеріум. – Вип. 17: Історичні студії. – К.,
2004. – С. 85.
3 Колесник І. Історіографічний дискурс в Україні: реалії та про-
гнози // Сучасна українська історіографія: проблеми методології та
термінології (Київ, 17 червня 2004 р.): матеріали семінару. – К.: (б.в.),
2005. – С. 27–28.
4 Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ століть: здобутки і
проблеми: [колективна монографія]; за ред. Л. Зашкільняка. – Л.:
Львівський нац. ун-т імені Івана Франка, 2004. – С. 398.
5 Смолій В., Удод О., Ясь О. Історія інститутська, історія українська
(ювілейні роздуми з проблематики) // УІЖ. – 2012. – № 1. – С. 25.
6 Портнов А. «Західні» категорії в українській пострадянській
історіографії: мовні зміни в епоху перекладів // Україна модерна. – К.,
2010. – Вип. 16 (5). – С. 180.
7 Єкельчик С. Поєднуючи минуле і майбутнє: українське істо-
ріописання після здобуття незалежності // Режим доступу
http://historians.in.ua/index.php/institutsiji-istorichnoji-nauki-v-ukrajini/
828-serhii-yekelchyk-poiednuiuchy-mynule-i-maibutnie-ukrainske-
istoriopysannia-pislia-zdobuttia-nezalezhnosti
8 Колесник І. Українська історія: між Модерном і Постмодерном //
Пятий конгрес Міжнародної асоціації україністів. Соціально-гумані-
тарні науки / упор. В. Булах; голов. ред. М. Жулинський. – Чернівці:
Рута, 2004. – С. 345, 347.
9 Підгаєцький В. Модернізм і постмодернізм: уявне минуле чи
інваріантне майбутнє? // Режим доступу http://chtyvo.org.ua/authors/
113
Pidhaietskyi_Vitalii/Modernizm_i_postmodernizm_uiavne_mynule_chy_in
variantne_maibutnie7/
10 Дашкевич Я. Постмодернізм та українська історична наука //
Я.Дашкевич «Учи неложними устами сказати правду»: історична
есеїстка. – К.: Темпора, 2011. – С. 341–345.
11 Грицак Я. Українська історіографія. 1991–2001: Десятиліття змін
// Україна Модерна. – Ч. 9. – К.; Львів, 2005. – С. 66–67.
12 Колесник І.І. Українська історіографія в полі інтелектуальної
історії: Modern or Postmodern // Ейдос. – К., 2005. – Вип. 1. – С. 242–
243.
13 Склокін В. A laboratory of transnational history. Ukraine and recent
Ukrainian historiography / Ed. By G. Kasianov, Ph. Ther. Budapest – New
York: CEU Press, 2009. 310 p. // Україна модерна. – 2010. – Вип. 17(6). –
С. 297.
14 Плохій С. Між історією та нацією: Павло Роберт Магочій і
переосмислення української історії // Режим доступу
http://krytyka.com/ua/articles/mizh-istoriieyu-ta-natsiieyu-pavlo-robert-
magochiy-i-pereosmyslennya-ukrayinskoyi-istoriyi
15 Шкільна історія очима істориків науковців. Матеріали робочої
наради з моніторингу шкільних підручників з історії України / упор. та
ред. Н.Яковенко. – К., 2008.
16 Верменич Я. До дискусії про концепцію синтетичної «Історії
України» // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Збірник
статей. – 2010. – Вип. 36. – С. 65, 67.
17 Якою буде нова національна історія. Лекція Кирила Галушка //
http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/11/11/138248/
18 Стобєцький Р. Підсумок польської історіографії початку ХХІ ст. //
Критика. – 2003. – Число 5–6 // Режим доступу http://krytyka.com/
ua/articles/pidsumok-polskoyi-istoriohrafiyi-pochatku-xxi-stolittya
19 Калакура Я. Цивілізаційні орієнтири новітньої української істо-
ріографії // Історіографічні дослідження в Україні. – К., 2014. –
Вип. 24. – С. 31.
20 Колесник І.І. Українська історіографія в полі інтелектуальної
історії. – C. 227.
21 Колесник І. Історіографічний дискурс в Україні. – С. 28.
22 Смолій В. Редакційний анонс // Ейдос. – К., 2005. – Вип. 1. – С. 8.
|