Особливості спогадів жителів Західної України про рабську та примусову працю в нацистській Німеччині
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Сторінки воєнної історії України |
|---|---|
| Дата: | 2009 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2009
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95607 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Особливості спогадів жителів Західної України про рабську та примусову працю в нацистській Німеччині / Т. Лапан // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2009. — Вип. 12. — С. 73-86. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859610906328039424 |
|---|---|
| author | Лапан, Т. |
| author_facet | Лапан, Т. |
| citation_txt | Особливості спогадів жителів Західної України про рабську та примусову працю в нацистській Німеччині / Т. Лапан // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2009. — Вип. 12. — С. 73-86. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Сторінки воєнної історії України |
| first_indexed | 2025-11-28T11:56:46Z |
| format | Article |
| fulltext |
Т. Лапан (Львів)
ОСОБЛИВОСТІ СПОГАДІВ ЖИТЕЛІВ
ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ ПРО РАБСЬКУ ТА ПРИМУСОВУ
ПРАЦЮ В НАЦИСТСЬКІЙ НІМЕЧЧИНІ
У 1941 р., захопивши територію України, німецьке військове керівництво зни-
щило її цілісність. Українські землі були розділені на чотири частини. Чернігів-
щину, Сумщину, Харківщину і Донбас як прифронтові області, підпорядкували
безпосередньо військовому командуванню. Значна частина центральних і схід-
них областей відійшла до Райхскомісаріату «Україна». Західноукраїнські обла-
сті – Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільська – на правах
окремого дистрикту (округу) під назвою “Галичина” були включені у серпні
1941 р. до складу Генерал-Губернаторства, яке охоплювало польські землі з цен-
тром у Кракові1. Генеральна губернія була своєрідним окупаційним адміністра-
тивно-територіальним утворенням – як з погляду територіального, так і
політичного. Вона включала такі етнічні українські землі, як Лемківщину, ча-
стину Посяння, Холмщину і Підляшшя, де з 18 млн. місцевого населення
4,5 млн. були українцями2. У липні 1941 р. декретами Гітлера до Румунії було
приєднано Північну Буковину і Бессарабію, а Карпатська Україна ще з 1939 р. за-
лишалась у складі Угорщини.
Проаналізований джерельний та історіографічний матеріал указує на певні
особливості окупаційного режиму в різних регіонах України під час ведення
воєнних дій, і, відповідно, на дещо відмінне становище місцевого населення
в адміністративно-територіальних частинах, які були створені німецькою вла-
дою на українських землях. Режим, установлений у Генерал-Губернаторстві
(а відповідно і в Галичині), був ліберальніший, ніж на інших окупованих нім-
цями українських територіях. Галичани знаходилася у складі СРСР протягом
найкоротшого часу – з вересня 1939 р. і до початку німецько-радянської війни
(червень 1941 р.) Німецьке керівництво робило ставку на те, що українці
Галичини, які натерпілися у короткому часі від комуністичного режиму, добре
зустрінуть німецькі війська, що фактично відповідало тогочасним реаліям. Як
згадує у своїх мемуарах колишній голова Українського крайового комітету у
Львові (згодом Український Центральний Комітет) К. Паньківський, те, що
Галичина була колись частиною Австрійської держави, відіграло корисну роль
у трактуванні німцями Галичини і галицьких українців. Окрім цього, Гене-
рал-Губернаторство розглядалося не як окупована територія, а як складова ча-
стина великого німецького Райху. Це стало важливими факторами, які
визначили своєрідний статус Генерал-Губернаторства (включно з Галичиною)
серед інших окупованих земель. “Історія українців у генерал губернії, – пише
В. Кубійович, – різниться від історії інших українських земель з двох погля-
дів: у цій частині наших земель німецький окупаційний режим був найменш
суворий, наші втрати були тут найменші, і тут було найменше воєнне зни-
щення”3.
Важливою відмінністю і специфічною особливістю вербування і вивезення
українців Галичини на роботи до Німеччини було те, що на цих теренах виникла
і почала діяти громадська інституція, створена спеціально у справах допомоги
депортованим. У дистрикті Галичина німецька влада дала дозвіл на існування до-
помогових комітетів – єдиної форми організації для всіх національних груп –
українців, поляків, євреїв. У липні 1940 р. у Кракові було створено Український
центральний комітет (УЦК), який очолив В. Кубійович. УЦК як легальна уста-
нова проводив так звану “реальну політику”, яка полягала у тому, щоб при до-
триманні формальної лояльності до німецької влади зберегти українське
населення від переслідувань, захистити права українців у дистрикті Галичина
(ширше Генерал-Губернаторстві) перед надмірними наборами робітників до
Райху, а також у можливій допомозі галичанам у Німеччині. Так, наприкінці
1942 р. при відділі суспільної опіки УЦК було створено спеціальну посаду “ре-
ферент опіки над робітниками в Райху”. Цю посаду зайняв Ю. Герман; йому була
підзвітна громадська організація “Комісія опіки над робітниками”4. У час вели-
ких релігійних свят (Різдво, Великдень) УЦК організував збір харчових поси-
лок, святкових привітань, збір літератури для українських робітників у ІІІ Райху5.
Щоб внормувати життя українських робітників з дистрикту Галичина і Генерал-
Губернаторства в цілому у Райху, “виринала потреба забезпечити українського
робітника посвідкою, яка б доводила його українську національність і була рес-
пектована владою”6. УЦК обстоював права українців у справі отримання пас-
порта українською і німецькою мовами, що надавало нашим робітникам деякі
переваги у Німеччині. Про присвоєння виказок-аусвайс пригадали усі респо-
нденти, які походили з території дистрикту Галичина. Хоч УЦК не завжди до-
сягала своєї мети, так як рух робітників був дуже великий, додавалася
несвідомість наших робітників, а також брутальність німецького керівництва,
однак недооцінювати значення цієї організації не можна. Це була єдина органі-
зація на окупованій німцями українській території, яка хоча б частково, але до-
помагала виїжджаючим робітникам з Генерал-Губернаторства (включаючи
дистрикт Галичина). Можливості створення подібної організації у Райскоміса-
ріаті «Україна» не було взагалі.
Наступна відмінність у становищі українців у різних окупаційних зонах по-
лягає у характеристиці методів депортації населення. Ця проблема безпосе-
редньо пов’язана з одним із стереотипів радянської повоєнної історіографії.
Згідно з нею, вивезення українців на роботи до нацистської Німеччини носило
виключно насильницький характер, а роботи в III Райху йменувалися “приму-
совими”. На сьогодні важко встановити, які методи можна вважати цілком доб-
ровільними, а які – суто примусовими. Тому при подальшому викладі матеріалу
ми намагалися так детально, як це на сьогодні можливо, визначити вживання
добровільних чи примусових методів депортації або їх гібридів (“добровільно-
74 Т. Лапан
примусових” методів). По-друге, визначити одну, для усіх земель України, цифру
тих, хто виїхав добровільно, нині надзвичайно складно, оскільки існувала
істотна специфіка процесу депортації населення з Генерал-Губернаторства
(включно з дистриктом Галичина) та Райхкомісаріату «Україна». На перших
порах окупаційній владі вдавалося вербувати і вивозити населення Райхскомі-
саріату «Україна» і Генерал-Губернаторства до нацистської Німеччини добро-
вільно. Причини добровільного виїзду українців на роботу були наступні:
прагнення здобути добрий фах, освіту, вивчити іноземні мови; цікавість до життя
людей за кордоном; бажання позбутися важких умов проживання на окупованих
Німеччиною територіях; дієвість німецької пропаганди; голод і безробіття,
штучно створені окупаційною владою на території центральної, східної і пів-
денної України.
Політика добровільного вербування майже від початку зазнала невдачі на всій
окупованій українській території, за винятком дистрикту Галичина, який входив
до Генерал-Губернаторства. На це були свої причини, в яких виразно проявлялася
специфіка західноукраїнських земель. Перша з причин носила історичний ха-
рактер і полягала у тому, що найбідніше населення краю ще з кін. ХІХ – поч.
ХХ ст. становило мобільні трудові ресурси, які в пошуках праці навіть перети-
нали океан. Відтак “експорт” робочих рук Галичина знала здавна, а тому й до
праці в ІІІ Райху галичани поставилися попервах цілком задовільно. Друга при-
чина полягала в тому, що у Галичині заходи по мобілізації робітників мали не
такі відверто жорстокі форми, як на інших окупованих українських територіях.
Тому до середини 1943 р. (до початку масових облав) у Галичині виїзд був пе-
реважно добровільний.
На поч. – у другій пол. 1943 р. потік добровільно виїжджаючих і так званих
“примусових добровольців” вичерпав себе. При невідправлені до Німеччини за-
планованої кількості осіб у Галичині почали застосовувати різного роду приму-
сові заходи, але вони не були настільки жорстокими, як на інших окупованих
українських землях, і якщо вже застосовувалися, то значно рідше.
Перша фаза використання галицьких українців на роботах у Німеччині хро-
нологічно розпочалася, не з 1941 р./ 1942 р., а з вересня 1939 р. Початок мобілі-
зації галицьких українців на роботи у ІІІ Райху можна пов’язати з тим, що
частина галичан, які були мобілізовані до польського війська незадовго стали
військовополоненими німецько-польської війни, а з часом були переведені у стан
цивільних робітників у Німеччині. У війні проти Польщі Німеччина захопила в
полон близько 420 тис. польських солдат і офіцерів. Частина з них була україн-
ського походження. Велику частину полонених спрямували у сільське госпо-
дарство, і лише 6% з них отримала німецька промисловість (буровугільні і
гірничорудні підприємства)7. Про службу у польській армії і участь у польсько-
німецькій війні у вересні 1939 р., а також про обставини перебування у полоні
детально згадує респондент І. Цюпко. Він зокрема наводить цікаві факти про ні-
мецький полон, згодом працю у сільському господарстві бауера, ставлення якого
до робітників було жорстоким, а згодом роботу на одному із військових заводів
в Австрії8.
75Методологія, історіографія та джерелознавство
Іншою категорією галицького населення, яка потрапила до Райху на пер-
ших порах війни у становище, подібне до становища іноземних робітників,
були утікачі з Галичини і Волині, які перебиралися спочатку до Генерал-Гу-
бернаторства, а згодом переїжджали (добровільно і примусово) до нацистської
Німеччини.
Час вивезення із території Галичини припадає на початок воєнних дій у Єв-
ропі – 1939 р. і тривав до 1944 р. (так званої евакуації німецького війська з те-
риторії України і вивезення зі собою українського населення (про що пригадали
брат і сестра Замлинські)9.
У половині червня 1944 р. у Німеччині працювало 325 тис. галичан, крім того,
“за даними української комісії в Берліні, ще 120 000 українців перебуває на ро-
ботах у Німеччині”10.
Частина працездатного населення залучалася до різноманітних робіт безпо-
середньо на окупованій території. Так, населення у віці від 17 до 35 років несло
обов’язкову трудову повинність у так званих “будівельних службах”, яку орга-
нізувала і контролювала німецька адміністрація. З ініціативи Українського край-
ового комітету для українців існували табори праці, які називалися “Українська
служба батьківщині”11. Про перебування в одному із таких таборів пригадав рес-
пондент С. Бурий12.
Нормою під час перевезення стали недостатнє медичне обслуговування, по-
гане харчування, брак води, неможливість справляти природні потреби, бру-
тальне поводження охорони транспорту, погане ставлення з боку помічниць
Червоного Хреста.
Очевидно, що подібні масові соціальні зрушення населення та його вивезення
у неволю не могли не викликати відповідної реакції з боку національного під-
пілля, а також Української Греко-Католицької церкви. У дистрикті Галичина
представники бандерівської гілки ОУН і УПА обороняли населення Західної
України від мобілізації робочої сили13. Українська Греко-Католицька церква, ак-
тивність якої носила переважно душпастирський характер, також морально під-
тримувала галичан на роботах у Райху14. Нічого подібного у Райхскомісаріаті
«Україна» не існувало.
Таким чином, історично зумовлені відмінності українських земель у складі
УРСР під час Другої світової війни дістали своє закріплення у відповідному ад-
міністративному поділі окупованих територій та у виразній специфіці окупа-
ційної політики німецької влади стосовно їх населення. Це, у свою чергу, істотно
вплинуло на формування різних соціальних статусів двох гілок українського на-
роду як на батьківщині, так і у ІІІ Райху.
Після німецького нападу на СРСР 1941 р. радянська ідеологія збагатилася
міфом “Великої Вітчизняної війни”. Під час війни він мобілізував “радянські
народи” до перемоги над ворогом. Після війни незабутні “спільні пережи-
вання” і “величаві подвиги” були використані комуністичним режимом для
плекання радянського патріотизму, гордості за могутню державу та скріплення
почуття єдності. Радянський режим намагався, щоб навіть політично невинні
спогади не залишили в пам’яті громадян небажані уявлення. Їхня мета поля-
76 Т. Лапан
гала не у тому, щоб перетворити війну в “не-подію”, а, сформувати таку ко-
лективну пам’ять, яка б відповідала потребам режиму. Велика Вітчизняна війна
мала стати зворушливим, але безпечно далеким нагадуванням про успіх со-
ціалістичної системи і її «Верховного Вождя». Сама війна мала відійти на зад-
ній план, поки підросте нове покоління, яке про неї мало що знало, а старша
генерація усуне з пам’яті негативні воєнні спогади. Тоді вже про “Велику Віт-
чизняну війну” можна буде «запускати» нову колективну пам’ять, виготовлену
за партійними вказівками. Саме цей факт став початком для замовчувань на-
півправди або й відвертої брехні, характерної для всієї радянської пам’яті про
війну, якій лише після колапсу усіх комуністичних режимів надалася можли-
вість заповнити “білі плями” національних історій на противагу спільній ра-
дянській історії15 .
Спогади остарбайтерів ніколи не були складовою частиною офіційної пам’яті
радянського суспільства про війну16. Упродовж радянської історії пам’ять про
примусову працю у нацистській Німеччині не була сумісною з переможною ри-
торикою масового героїзму і патріотизму радянських людей. Праця на території
ворога, та ще й на економіку ворога, з точки зору радянського режиму не могла
бути виправдана навіть примусовим характером. Право на існування отримала
єдина версія - версія спротиву, як організованого, масового, так і спонтанного,
але все ж свідомого шкідництва радянських людей, особливо, на промислових
підприємствах17. Радянські історики пояснювали примусову працю цивільного
населення СРСР як один із багаточисельних злочинів нацизму на окупованих
територіях.
Страх перед режимом, що сформувався у післявоєнні роки призвели до “при-
душення”, “свідомого забування” багатьох епізодів при збереженні розпливча-
стого й загального фону прожитих років. Більшість респондентів пригадали,
що не могли вільно розповідати про цей період свого життя серед родини, дру-
зів, знайомих. Збережене побоювання перед публічним відтворенням власного
досвіду породило свідоме применшення важливості тих чи інших подій або
дистанціювання від них, деяку заплутаність і нелогічність розповіді респо-
ндентів18.
Для Міжнародного проекту збору документальних свідчень про рабську та
примусову працю в Західній Україні було проведено 40 інтерв’ю. Записано
10 відео і 30 аудіоінтерв’ю.
Пошук респондентів відбувався двома шляхами: написанням листів до ко-
лишніх примусових робітників (згідно з базою даних про остарбайтерів облас-
них архівів), а також шляхом «сніжного кому», тобто від респондента до
респондента.
Інтерв’ю проводилися українською та російською мовами. За національністю
респонденти: українці, росіяни, поляки. За віросповіданням більшість греко-ка-
толики, 1 католик, 5 православних.
Із 40 респондентів: 22 чоловіки, 18 жінок. 20 опитаних мешканці сіл, 20 –
на сьогодні проживають у містах обласного і районного підпорядкування. Біль-
шість респондентів (33 особи) є корінними мешканцями Західної України,
77Методологія, історіографія та джерелознавство
7 респондентів народжені в інших регіонах України, після репатріації осели-
лися у Галичині.
Більшість респондентів були одружені, на сьогодні проживають разом із
сім’ями дітей. Двоє з опитаних респондентів бездітні. Одна з респондентів (Гук)
стала інвалідом, перебуваючи на роботах у Німеччині.
Переважно опитувані здобули лише початкову освіту. Дев’ятеро респонден-
тів отримали вищу освіту, четверо – середню базову освіту.
Із 40 опитаних: у сільському господарстві працювало 20 респондентів, 1 – у
шахті, 2 – у середніх підприємствах, 1 – на Рейхспошті, 7 – перебувало у трудо-
вих таборах; 9 – перебували у концентраційних таборах.
Після репатріації із 40 опитаних: 10 були заарештовані і відправлені у радян-
ські табори Сибіру та Казахстану, 2 респондента були спрямовані у трудові ба-
тальйони. Найпізніше із-за кордону повернувся О. Гандецький, який після
звільнення завербувався на працю на шахти Бельгії, в УРСР повернувся у кінці
1948 р.19
Жоден із респондентів не належить до української партії сьогодні, але немало
опитаних були членами ОУН і УПА у воєнні і післявоєнні роки, за що були ареш-
товані і покарані радянським режимом20.
Більшість колишніх примусових робітників-галичан під час їхньої депортації
до Райху була підліткового віку (в основному 1922–1925 р.н.). Ми також про-
вели інтерв’ю із дітьми, яким на час перебування у Німеччині виповнилося від
8 до 12 років, і які також були задіяні для виконання різноманітних робіт. На
примусові роботи вони були вивезенні разом зі своїми батьками (зі спогадів
Г. Маєвської, М. Ряпич, Ю. та П. Замлинських)21.
Спогади опитаних суттєво відрізняються за місцем народження рес-
пондентів на території України. Більшість галичан народилися і зростали у
часи польської окупації Західної України. Дитячі та юнацькі спогади респо-
ндентів присвячені розповіді про їхнє національно-патріотичне виховання,
піднесення національно-визвольного руху взагалі і поширенню антиполь-
ських настроїв та заходів на західноукраїнських землях. Українці ж зі Сходу
України, які потрапили на роботу до Райху, були поколінням прорадянсько
вихованої молоді. Вони зростали на ціннісних орієнтаціях радянського
режиму. З одного боку, все свідоме минуле життя респондентів (як західно-
українського, так і східноукраїнського населення) було проведене у Радян-
ському Союзі. Але, якщо респонденти, народжені у Східній Україні і сьогодні
не відмовляються від радянських міфів і ідеології; то респонденти, які наро-
дилися, зростали і усе своє життя (за виключенням примусового вивезення
до Райху, і, можливо, радянських депортацій) прожили на Західній Україні
дуже болісно реагують на усе «прорадянське» – від радянських ідей до
радянських свят включно. Вони називають себе не інакше як українські
патріоти та індетифікують себе виключно з українською національною ідеєю,
українським національно-визвольним рухом. Спогади зібрані від примусових
робітників з Галичини і остарбайтерів кардинально відрізнялися одне від
одного.
78 Т. Лапан
Першою відмінністю у спогадах є той факт, що галичани не трактують (не
називають, не самоіндентифікують, не відносять) себе до групи остарбайтерів.
У розповіді вони навпаки акцентують на тому, що вони не були остарбайтерами,
а остами у Райху були тільки ті українці, яких вивезли зі Східної України (Росії,
Білорусії). Під час опитування ми провели інтерв’ю з “правдивими” остарбай-
терами, тобто українцями, яких було депортовано зі східної, південно-західної
території України (спогади М. Михайлова, В. Поплавського, Т. Кремльовської,
В. Матерацької, М. Арсеньової)22.
Другим важливим фактом у розповідях галичан став опис того, як населення
Західної України двічі пережило прихід німецьких військ у Галичину. 1 вересня
1939 р. Німеччина здійснила напад на Польщу, що започаткувало події Другої
світової війни на сході Європи. Невдовзі німецькі війська зайняли і значну те-
риторію західної Галичини по лінію Сокаль-Львів-Стрий. Згідно з таємною уго-
дою між Ріббентропом і Молотовим, 17 вересня 1939 р. Червона армія окупувала
Західну Волинь і Галичину, а новий радянсько-німецький договір у Москві 28 ве-
ресня 1939 р. зафіксував кордони між Німеччиною та СРСР вздовж річок Сяну
і Бугу23. Тому німецькі війська, які вже зайняли частину Галичини були змушені
відступити з цієї території. Вдруге німці окупували Галичину з початком війни
між Німеччиною і СРСР (війни, яка в радянській історіографії мала назву – Ве-
ликої Вітчизняної війни).
По-третє, респонденти наголошують на лояльній чи навіть приязній зустрічі
населенням Галичини німецьких військ. Відбувалося це тому, що радянський
режим за два роки (з 1939 до 1941 рр.) знищив тисячі українських політичних
в’язнів; а по-друге, український національний рух мав спочатку надії на віднов-
лення незалежності України як держави. Однак від самого початку німецька по-
літика відносно України мала ознаки окупації й колоніального трактування.
Четвертою дуже чіткою відмінністю є опис ставлення мешканців Західної
України і українців, які народилися на Східній Україні до самого факту Другої
світової війни. Якщо для «східняків» війна була і залишається Великою Вітчиз-
няною війною, і вони до сьогодні святкують перемогу “наших” у війні, то гали-
чани мають цілком інше ставлення до цього історичного факту. Вони не
вважають 9 травня – Днем Перемоги, так як вважають, що війна для них продо-
вжувалася до повної поразки національного підпілля ОУН і УПА у с. 50-х рр.
ХХ ст. від радянського комуністичного режиму.
По-п’яте, частина опитаних галичан після репатріації на батьківщину були
заарештовані і відправлені у радянські табори Сибіру чи Казахстану. Привід для
цього був різний. Перебування респондента у Німеччині могло стати причиною
арешту і висилки (випадок з респондентом С. Тупісем) або участь респондентів
у підпільних національних організаціях (О. Гадецький, В. Собків, П. Говіщак)24.
Цікавим є той факт як респонденти, яким довелося побувати на примусових ро-
ботах двох тоталітарних режимів трактують на сьогодні свій досвід. Знаходимо
дві абсолютно різні позиції щодо цього. Респондент М. Михайлов (народжений
у Піденно-Східній Україні, сьогодні проживає у Західній Україні) переконаний,
що радянському режимові треба пробачити, “бо вони свої”, на відміну від ні-
79Методологія, історіографія та джерелознавство
мецького окупаційного режиму25. З іншого боку усі респонденти-галичани чітко
усвідомлюють, що для них як радянський, так і нацистський режими були од-
наково важким випробуванням. У їхніх розповідях відсутній “свій” та “чужий”
режими. Вони обидва є чужими для населення західноукраїнського населення.
Про це йдеться у спогадах Б. Сідельника, А. Гурної, І. Шуль26.
Спільна риса історій колишніх примусових робітників з Галичини і остар-
байтерів полягає у тому, що всі респонденти розповідають про унікальний досвід
війни, пережитий на чужій території. З одного боку респонденти розповідають
про це як про взаємовідносини “свій-чужий”, що творить головну тематичну до-
мінанту записаних інтерв’ю, а з іншого боку “чуже” – це те, що дало їм можли-
вість вижити під час воєнних подій. Майже усі респонденти (переважно
чоловіки) відзначили, що невідомо як склалося б їхнє життя, якби не мобіліза-
ція на роботи до Райху27.
Важливо відзначити не лише диференціацію респондентів за місцем праці у
Райху, але й звернути увагу на місце проживання респондента до мобілізації.
Значною є різниця у розповідях респондентів, які є представниками міської (мо-
дерної) чи сільської (традиційної) культур.
Рабська чи примусова праця у першу чергу асоціюються у респондентів з роз-
лученням із батьками, родичами, друзями, з примусовою депортацією, з не-
звичними побутовими і економічними умовами. В усних свідченнях звертає на
себе увагу постійне оперування категорією “ми”, злиття власного досвіду з мно-
жинним досвідом інших людей28.
На початку статті ми зазначали, що вибір респондентів був здійснений таким
чином, щоб проаналізувати життєві історії українців - різних груп жертв нацизму.
До однієї групи віднесемо цивільних робітників, примусово вивезених на ро-
боти до III Райху, до іншої - колишніх в’язнів концтаборів. У першій групі ци-
вільних примусових робітників відзначимо дві підгрупи, які чітко відрізняються
за тематикою розповідей:
працівники промисловості;
робітники сільського господарства/ рільництва (ця підгрупа є значно більшою
серед опитаних респондентів, так як це було зумовлено специфікою перебування
галичан у нацистській Німеччині).
Оскільки більшість респондентів-галичан працювала у сільському госпо-
дарстві у Райху, то ми зупинимося більш детально на аналізі саме цієї підгрупи
інтерв’ю. Відзначимо, що значна частина респондентів-галичан, яким довелося
працювати у господарствах бауерів – сільського походження. Свої особливості
мав процес вивезення робочої сили з галицького села. Нагадуємо, що на селах
розповсюджувалася практика розподілу мобілізаційних планів, які здійснювали
волосні старшини, сільські старости (війти), представники громадських орга-
нізацій (УКК), сільські священики. Після призупинення добровільних наборів
серед галичан сільські старости (війти), мужі довір’я від УКК, місцеві свяще-
ники “лише їм відомими методами знаходили таких “добровольців”29. До доб-
ровільно-примусових акцій набору належало розсилання повісток зі сільських
рад, за якими призначалося виїхати на роботи до Райху. Про те, як отримували
80 Т. Лапан
повістки зі сільрад розповіли майже усі опитані. Адміністрація сіл включала
до списку мобілізованих, у першу чергу, сиріт, напівсиріт, неблагонадійний
елемент села, багатодітні родини30. З початком війни в окупованому селі в
першу чергу порушуються міжособистісні зв’язки, з’являються старости/війти
поліцаї, які до війни були добре знайомими членами сільської общини, інколи
навіть родичами, а згодом вони – “свої” складають списки молодих людей, які
мають виїхати на роботи до Райху. У місті процесом мобілізації робочої сили
займалися “біржі праці” чи “уряди праці” (як їх називали у Галичині). Отже,
після негативних вражень від вербування, перевезення, відбору/продажу робо-
чої сили, галичани потрапляли у господарства німецьких бауерів. Робота у
господарствах описується як давно знайома для респондентів. З інтересом
порівнюють респонденти види сільськогосподарських культур, що виро-
щуються, методи ведення господарства, організацію в цілому сільськогоспо-
дарських робіт. Подив і захоплення в українців викликає німецька сільсько-
господарська техніка, дисциплінованість у виконанні різних видів робіт. Друге
місце займає опис житлових умов, деталей побуту чіткого розпорядку робочого
дня, виконання тих самих робіт, визначених для іноземних робітників німець-
кими господарями. Галичани, які народилися і зростали у селах значно легше
перенесли перебування на сільськогосподарських роботах у Райху. Це пом’як-
шило гостроту кризи ідентичності, яку гостріше відчули галичани - промислові
робітники.
Спогади галичан задіяних у промислових підприємствах (невеликих при-
ватних підприємствах, шахтах) цілком інші у порівнянні зі спогадами рільничих
робітників. Тематично їх об’єднує тільки досвід транспортування у Німеччину,
всі інші сюжети їх наративів, з очевидних на те причин, інші, а оцінки, які по-
даються у них, можуть бути абсолютно протилежні. Для галичан, які потрапили
на роботу у промислові підприємства основною проблемою розповіді стала
проблема голоду і пошуку засобів до існування. Саме цьому факту належить
основне місце. Ця лінія є тематичною домінантою інтерв’ю “промислової
групи”. Друге місце займає опис житлових умов, деталей побуту, графіку ро-
бочого дня, специфіки роботи, відпочинку. Особливою у цих розповідях є
оцінка німецького населення, а саме тих з ким пліч-о-пліч протягом декількох
років довелося працювати на фабриці, заводі. Співчутливе, часом доброзичливе
ставлення німецького населення, його допомога, підтримка, а інколи і солідар-
ність у не сприйнятті нацизму конструюють образ “чужого” як “свого іншого”.
Хоч звичайно у спогадах відчувається цей контраст, однак галичани сприймають
німецьке населення зі симпатією. Саме в контексті катастрофічного становища
з продуктами харчування колишні примусові робітники пригадують співчут-
ливе до себе ставлення, підтримку і допомогу тих робітників-німців, з яким їм
довелося працювати31.
До другої групи жертв нацизму ми віднесли в’язнів концтаборів. У після-
воєнному Радянському Союзі до цієї категорії жертв нацизму ставлення було
інше ніж до депортованого на роботи цивільного населення. Хоча шлях
українців до Райху був однаковий для цих двох груп - не з власного на те
81Методологія, історіографія та джерелознавство
бажання, однак після війни у радянський історичний простір були допущені
«відредаговані» згідно радянської ідеології спогади в’язнів, тоді, коли остар-
байтери не отримали взагалі права на збереження власної пам’яті про події
війни.
Основне місце у розповідях в’язнів німецьких концентраційних таборів від-
ведене описові голоду і пошуку будь-яких засобів до існування. Якщо у спога-
дах групи українських цивільних робітників, які працювали у промисловості
виділити символи і образи навколо яких групуються окремі висловлювання, на-
приклад «суп із брукви», то у спогадах в’язнів КЦ (далі – концентраційний табір)
це символ голоду, катування працею до смерті. Респонденти зазначають, що не
один раз задумувалися над власною смертю. Смерть була у таборі всюди, а тому
їх це не лякало. Постійний голод притуплював бажання думати. Голод не лише
фізично знищував людину, але й духовно і морально. Напівголодне існування
вело до поступового «виродження» людини в не людину. У спогадах цієї групи
очевидною є історія про рятівника/ рятівників (такого ж в’язня чи групи в’язнів-
земляків), які допомогли вижити на початку перебування у так званих «каран-
тинних бараках» табору32. Саме підтримка на початкових етапах перебування
в’язнів у таборі була для них надзвичайно важливою. Основне місце у спогадах
займає розповідь про трудову діяльність, опис табірного режиму, ієрархію в’яз-
нів. Виділимо також розповіді про міжнаціональні відносини між в’язнями. Ва-
гоме місце у наративі займає опис постійної зміни концентраційних таборів,
переведення в’язнів з одного КЦ до іншого, що дає респондентам сьогодні мож-
ливість порівняти в’язничні умови у різних таборах33. Дуже яскраво і детально
описують респонденти день свого визволення. Для них День Перемоги має менш
важливе значення як день звільнення з КЦ (пригадують місяць, день, годину
звільнення).
Тема репатріації радянських громадян після війни взагалі випала із наукового
простору дослідників (як радянського часу, так і сучасних).
На відміну від інших держав, куди добровільно поверталися іноземні грома-
дяни, кого війна закинула далеко від дому, в СРСР була створена спеціальна си-
стема репатріаційних органів для повернення своїх громадян (часто
примусового). Ця система була створена для цілковитого контролю радянської
влади над перебігом процесу репатріації, складалася з різного роду репатріацій-
них органів, керувалася у своїй діяльності державними постановами і розпо-
рядженнями, діяла як закордоном, так і в СРСР. На політику СРСР щодо своїх
репатріантів вирішальний вплив мали два чинники: прагнення не допустити
нової еміграції, яка б, на думку Сталіна та його прибічників, неминуче стала б
знаряддям антирадянської політики в руках певних закордонних кіл, а також без-
поворотні втрати під час війни і можливість їх часткової компенсації репатріан-
тами34. Тому всі особи, які потрапили за межі Радянського Союзу під час війни,
мали бути поверненими. З цією метою було створено відповідну систему репа-
тріації, структуру якої умовно можна поділити на дві складові: органи зовнішн-
ьої репатріації, створені за кордоном, та органи внутрішньої репатріації, що
діяли на території СРСР.
82 Т. Лапан
Загальний відсоток тих, хто повернувся добровільно чи був примусово по-
вернений до Радянського Союзу, становив приблизно 84 % від загальної кілько-
сті усіх виявлених радянських громадян за кордоном після війни, і мав би
свідчити про успішність репатріаційної політики комуністичного режиму. По-
рівняємо цей усереднений відсоток з тим, що стосувався України і чотирьох за-
хідноукраїнських областей (Галичини). Частка тих репатріантів, які повернулися
на західноукраїнські землі, складала лише 42 % від загальної кількості галичан,
які опинилися за кордоном у вирі Другої світової війни35.
Перші розчарування чекали на колишніх депортованих відразу після звіль-
нення. На їх настрої негативно впливало безвідповідальне ставлення до власних
обов’язків радянських офіцерів, призначених до органів репатріації. До того ж
матеріально-побутове становище в таборах репатріантів було далеко незадо-
вільним. Інколи люди під час дощів змушені були знаходитися просто неба, не
одержували ані гарячої їжі й навіть хліба, ані медичної допомоги. Через від-
сутність транспорту репатріанти змушені були існувати в таких умовах два та
більше місяців. Основними причинами затягування часу перебування радян-
ських громадян у збірних таборах за кордоном були їх перевірка і перепровірка
органами держбезпеки. На кожного репатріанта було заведено так звану філь-
траційну справу, що містила, поміж іншим, реєстраційну картку з відбитком
вказівного пальця його правої руки. Окрім перевірок, які проходили репатрі-
анти їх використовували як безкоштовну робочу силу. Так, репатріанти працю-
вали як вільнонаймані робітники у радянських військових частинах; вико-
ристовувалися для роботи при військових лікарнях; для збору врожаю на ні-
мецьких полях.
Що стосується особистого пережиття репатріантами свого (добровільного
чи примусового повернення) на батьківщину, то відзначимо, що у багатьох спо-
гадах ми зустріли факти, коли респонденти намагалися оминути будь-які ра-
дянські репатріаційні збірні табори, і поверталися додому самостійно. Це
звичайно не спростило їм життя після повернення, бо так звану фільтрацію
вони були змушені пройти у будь-якому випадку для отримання радянських
документів.
Репатріантів з числа вивезених за кордон на примусові роботи можна поді-
лити на наступні групи. Це перш за все ті, що були (а) відправлені до місця про-
живання (ці люди найменше постраждали від радянської системи); (б) зараховані
у робочі батальйони (відбули свого роду 1-2 річне покарання); (в) призвані до ра-
дянської армії; (г) використані на роботах при радянських військових частинах
і установах; (д) передані органам НКВД.
Вивезення на роботи до нацистської Німеччини і репатріація в СРСР по-
значилася на усьому подальшому житті цих людей. Страх перед режимом, що
сформувався у післявоєнні роки призвели до “придушення” пам’яті про події
Другої світової війни. Для більшості з них їх повоєнна доля була дуже тяж-
кою. Будучи відірваними від рідного ґрунту однією тоталітарною державою,
після повернення додому вони експлуатувалися, контролювалися й переслі-
дувалися іншою, не менш безжальною. Навіть у тих випадках, коли репатрі-
83Методологія, історіографія та джерелознавство
анти щасливо поверталися до мирного життя, вони не позбувалися тавра
«неблагонадійних». Очевидно, мешканці Галичини краще від інших грома-
дян Радянського Союзу усвідомлювали це і, здебільшого опиралися повер-
ненню до країни, де панував радянський режим. Здебільшого, для галичан
навіть найгірші пережиття у нацистській Німеччині збереглися у пам’яті у
менш негативній формі як повернення та проживання в СРСР – країні кому-
ністичного режиму.
1 Рекотов П.В. Органи управління на окупованій території України (1941–1944) //
УІЖ. – 1997. – № 3 – С. 90–101.
2 Антонюк Н.В. Українське культурне життя в “Генеральній Губернії” (1939–1944 рр.):
За матеріалами періодичної преси. – Львів, 1997. – 232 с.; Енциклопедія Українознавства.
Словникова частина: У 12 т. / За ред. В. Кубійовича. – Львів, 1993. – Т. 2. – 799 с.; 1996. –
Т. 5. – 1999 с.
3 Антонюк Н.В. Назв. праця. – Львів, 1997. – 232 с.
4 Паньківський К. Роки німецької окупації (1941–1944). – Нью-Йорк, 1965. – 480 с.
5 Не забувайте про наших сестер і братів на чужині! // Львіські вісті. – 1943. 14–15 січня.
– Ч. 7. – С. 3; Наш обов’язок – держати звязок з нашими робітниками у Німеччині // Там
само. – 1943. 4 березня. Ч. 47. – С. 1; Книжки для робітників та полонених збираємо в цьо-
горічному березні // Там само. 1943. 13 березня. –Ч. 55. – С. 1; Опіка над українськими ро-
бітниками з Генерал-губернаторства в Райху // Там само. 1943. 23 березня. Ч. 63. – С. 2;
Писанка для робітників у Німеччині та полонених // Краківські вісті. Краків, 1943.
13 травня. Ч. 99. – С. 2; Книжка для робітників у Німеччині // Там само. 1943. 28 жовтня.
Ч. 241. – С. 3.
6 Кубійович В. Українці в Генерал Губернії 1939–1941. Історія Українського Централь-
ного Комітету. – Чикаго, 1975. – 664 с.
7 Семенов И.В. Использование принудительного труда монополиями фашистской
Германии // Некоторые вопросы всеобщей истории. – Челябинск. – Вып. 7. – 1972. –
С. 118–138.
8 Записано 24. 06. 2006 р. у м. Львові від І. Цюпки, 1918 р. народж.
9 Записано 25. 09. 2005 р. у м. Львові від Ю. Замлинської, 1936 р. народж. і П. Замлин-
ського, 1933 р. народж.
10 Боротьба трудящих Львівщини проти німецько-фашистських загарбників (1941–
1944). Зб. док. і матер. - Львів, 1949. – 234 с.
11 Андрухів І.О., Француз А.Й. Станіславщина: двадцять буремних літ (1939–1959).
Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. – Рівне–Івано-Франківськ, 2001. –
335 с.
12 Записано 7. 05. 2006 р. у с. Підсоснів, Пустомитівського району Львівської області від
С. Бурого, 1921 р. народж.
13 Коваль М.В. Україна у Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939–1945 рр.)
– К., 1999. – 336 с.
84 Т. Лапан
14 Письма-послання митрополита Андрея Шептицького з часів німецької окупації.
Частина 2. – Йорктон, Канада, 1969. – 454 с.; Шептицький А. Письма-послання
(1939–1944 рр.) – Львів, 1991.
15 Сербин Р. “Велика Вітчизняна війна”: совєтський міт в українських шатах // Сучас-
ність. – 2001. – № 6. – С. 63, 64.
16 Невигадане. Усні історії остарбайтерів. – Харків, 2004. – 236 с.
17 Загорулько М.М., Юденков А.Ф. Крах плана «Ольденбург»: (О срыве экономических
планов фашистской Германии на временно оккупированной территории СССР). – М.,
1980. – 375 с.
18 Невигадане. Усні історії остарбайтерів. – Харків, 2004. – 236 с.
19 Записано 9. 05. 2006 р. у м. Самбір Львівської області від О. Гандецького, 1925 р.
народж.
20Записано 9. 05. 2006 р. у м. Самбір Львівської області від О. Гандецького, 1925 р.
народж. Записано 15.06. 2006 р. у с. Лотатники Стрийського району Львівської області
від В. Собківа, 1924 р. народж. Записано 5.07.2006 р. у м. Самбір Львівської області від
П. Говіщака, 1928 р. народж.
21 Записано 18. 06. 2005 р. у с. Борщовичі Пустомитівського району Львівської області
від А. Маївської, 1930 р. народж. Записано 9.05.2006 р. у м. Самбір Львівської області від
М. Ряпич, 1930 р. народж. Записано 25. 09. 2005 р. у м. Львові від Ю. Замлинської, 1936 р.
народж. і П. Замлинського, 1933 р. народж.
22 Записано 5. 05.2006 р. у м. Львові від М. Михайлова, 1925 р. народж. Записано 10.04.
2006 р. у м. Львові від В. Поплавського, 1922 р. народж. Записано 29.04. 2006 р. у м. Львові
від Т. Кремльовської, 1925 р. народж. Записано 12.04. 2006 р. у с. Вузлове Радехівського
району Львівської області від В. Матерацької, 1923 р. народж. Записано 25.05. 2006 р.
у м. Львові від М. Арсеньової, 1927 р. народж
23 Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. – Львів, 1991. – С. 116.
24 Записано 2006 р. у с. Мальчиці Яворівського району Львівської області від С. Тупіся,
1927 р. народж. Записано 9.05.2006 р. у м. Самбір Львівської області від М. Ряпич, 1930 р.
народж. Записано 9. 05. 2006 р. у м. Самбір Львівської області від О. Гандецького, 1925 р.
народж. Записано 15.06. 2006 р. у с. Лотатники Стрийського району Львівської області
від В. Собківа, 1924 р. народж. Записано 5.07.2006 р. у м. Самбір Львівської області від
П. Говіщака, 1928 р. народж.
25 Записано 5. 05.2006 р. у м. Львові від М. Михайлова, 1925 р. народж.
26 Записано 27.02. 2006 р. у м. Львові від Б. Сідельника, 1927 р. народж. Записано
3.03.2006 р. у м. Львові від А. Гурної, 1926 р. народж, Записано 15. 08. 2005 р. у м. Львові
від І. Шуль, 1918 р. народж.
27 Записано 18–19.03. 2006 р. у м. Угнів Сокальського району Львівської області від
І. Осміловського, 1927 р. народж. Записано 8.03. 2006 р. у м. Львові від В. Гуменного,
1923 р. народж.
28 Невигадане. Усні історії остарбайтерів. – Харків, 2004. – 236 с.
29 Андрухів І.О., Француз А.Й. Назв. праця. – 335 с.
30 Записано 15.06. 2005 р. у с. Борщовичі Пустомитівського району Львівської області
від М. Своріня, 1928 р. народж. Записано 2006 р. у с. Писарівна Бережанського району
85Методологія, історіографія та джерелознавство
Тернопільської області від А. Чорнобай, 1925 р. народж. Записано 15.06.2005 р. у с. Бор-
щовичі Пустомитівського району Львівської області від В. Максимця, 1925 р. народж.
31 Записано 15.02. 2006 р. у с. Суходіл Бібрського району Львівської області від С. Го-
ловацької, 1925 р. народж. Записано 2006 р. у с. Писарівна Бережанського району Терно-
пільської області від А. Чорнобай, 1925 р. народж. Записано 2. 09. 2006 р. у с. Путятичі
Городецького району Львівської області від А. Гук, 1922 р. народж.
32 Записано 27.02. 2006 р. у м. Львові від Б. Сідельника, 1927 р. народж. Записано
9. 04. 2006 р. у м. Львові від О. Дудка, 1926 р. народж. Записано 19.06. 2006 р. у м. Львові
від Р. Согора, 1925 р. народж.
33 Записано 19.06. 2006 р. у м. Львові від Р. Согора, 1925 р. народж. Записано
9. 04. 2006 р. у м. Львові від О. Дудка, 1926 р. народж.
34 Холодницький В., Житарюк Н. Репатріація радянських громадян (1944–1952 рр.) //
Питання історії, історіографії, джерелознавства та архівознавства Центральної та Східної
Європи: Зб. наук. праць. – Київ-Чернівці, 1997. – Вип. І. – С. 164.
35 Лапан Т. Процес репатріації та система репатріаційних органів в СРСР (з оглядом на
Галичину) // Ефективність державного управління: Збірник наукових праць Львівського
регіонального інституту державного управління Національної академії державного упра-
вління при Президентові України. – Львів. – 2004. – Вип. 5. – С. 164–171.
86 Т. Лапан
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-95607 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0019 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-28T11:56:46Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Лапан, Т. 2016-03-01T13:17:54Z 2016-03-01T13:17:54Z 2009 Особливості спогадів жителів Західної України про рабську та примусову працю в нацистській Німеччині / Т. Лапан // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2009. — Вип. 12. — С. 73-86. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. XXXX-0019 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95607 uk Інститут історії України НАН України Сторінки воєнної історії України Методологія, історіографія та джерелознавство Особливості спогадів жителів Західної України про рабську та примусову працю в нацистській Німеччині Article published earlier |
| spellingShingle | Особливості спогадів жителів Західної України про рабську та примусову працю в нацистській Німеччині Лапан, Т. Методологія, історіографія та джерелознавство |
| title | Особливості спогадів жителів Західної України про рабську та примусову працю в нацистській Німеччині |
| title_full | Особливості спогадів жителів Західної України про рабську та примусову працю в нацистській Німеччині |
| title_fullStr | Особливості спогадів жителів Західної України про рабську та примусову працю в нацистській Німеччині |
| title_full_unstemmed | Особливості спогадів жителів Західної України про рабську та примусову працю в нацистській Німеччині |
| title_short | Особливості спогадів жителів Західної України про рабську та примусову працю в нацистській Німеччині |
| title_sort | особливості спогадів жителів західної україни про рабську та примусову працю в нацистській німеччині |
| topic | Методологія, історіографія та джерелознавство |
| topic_facet | Методологія, історіографія та джерелознавство |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95607 |
| work_keys_str_mv | AT lapant osoblivostíspogadívžitelívzahídnoíukraíniprorabsʹkutaprimusovupracûvnacistsʹkíinímeččiní |