Політичні організації іноземних військовополонених та їх діяльність
Saved in:
| Published in: | Сторінки воєнної історії України |
|---|---|
| Date: | 2009 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2009
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95673 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Політичні організації іноземних військовополонених та їх діяльність / В. Левикін // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2009. — Вип. 12. — С. 279-290. — Бібліогр.: 44 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859630028945358848 |
|---|---|
| author | Левикін, В. |
| author_facet | Левикін, В. |
| citation_txt | Політичні організації іноземних військовополонених та їх діяльність / В. Левикін // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2009. — Вип. 12. — С. 279-290. — Бібліогр.: 44 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Сторінки воєнної історії України |
| first_indexed | 2025-12-07T13:09:52Z |
| format | Article |
| fulltext |
В. Левикін (Київ)
ПОЛІТИЧНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ІНОЗЕМНИХ
ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ ТА ЇХ ДІЯЛЬНІСТЬ
Військовослужбовці німецької армії, потрапляючи до радянського полону, із
самого початку піддавалися політичному тиску. Тому не дивно, що з 1943 року?
з моменту масового надходження полонених, перед радянською владою по-
стало питання про перевиховання військовополонених на принципах інтерна-
ціоналізму та комунізму. Комуністична пропаганда, що була в 1941–1943 рр.
дуже інтенсивною, в більшості випадків успіху не мала. Тому її у багатьох ви-
падках навіть було припинено і замінено пропагандою «Національного комі-
тету «Вільна Німеччина»1. Проблемами політичної агітації серед бранців,
створенням і функціонування НКВН та СНО займалося багато вітчизняних та
зарубіжних дослідників2, але лише в останні роки ідеологічна упередженість
почала зникати. Ставлячи насамперед ідеологічні питання, керівництво УПВІ
мало потребу в цілеспрямованій програмі дефашизації полонених. Тому не
дивно, що із самого початку війни створюються антифашистські школи, курси,
проводяться лекції, мітинги, що мали за мету продемонструвати переваги ра-
дянського ладу й комуністичної ідеології. У радянській історіографії цієї про-
блеми діяльність антифашистських організацій військовополонених була чи
не єдиною темою, торкатися якої було дозволено офіційно. Природнім є той
факт, що створення й діяльність антифашистських організацій німецьких вій-
ськовополонених показувалася як ініціатива “знизу”. Хоча всім зрозуміло, що
без дозволу й ініціативи радянського керівництва неможливо було створити
подібні об’єднання.
Створенням таких організацій займалося ГоловПУ, вірніше, його 7-й відділ,
що з’явився ще до початку війни у 1939 р.3, і до обов’язків якого входила
пропаганда серед військ і населення супротивника. Після ретельного вивчення
політичного і морального стану військовополонених були розроблені практичні
рекомендації з організації виховно-політичної і агітаційної роботи в таборах.
З кінця 1941 р. в таборах спостерігалося зростання антифашистських настроїв,
і створення, природно, не без допомоги керівництва таборами, антифашистських
комітетів військовополонених. Проводилися антифашистські конференції за уча-
стю колишніх військовослужбовців вермахту, про які писала газета “Правда”4,
полоненими підписувалися антифашистські декларації і т.п. До травня 1942 р.
комісія, що вивчала політичну ситуацію в таборах, констатувала, що нових фак-
тів від полонених про стан в Німеччині і на фронті надходить усе менше й
використати цей матеріал для пропаганди не є можливим. Комісія запропону-
вала військовополонених антифашистів і тих, хто становить цінність для прове-
дення політроботи, концентрувати в таборі № 74 в Оранках Горьківській області.
Серед особливо цінних в ідеологічному плані військовополонених, називалися
католицькі функціонери, вихідці із середнього прошарку, офіцери, налаштовані
проти війни з СРСР5.
У результаті істотних змін на фронті і масового надходження військовопо-
лонених, серед яких було й багато генералів, виникає питання про створення
масової й, що досить важливо, авторитетної серед німецьких військовополо-
нених антифашистської організації. 12–13 липня 1943 р. в особливому таборі
УПВІ НКВС СРСР № 27 у місті Красногорську, що під Москвою, відбулася
установча конференція, в якій разом з військовополоненими взяли участь ні-
мецькі політичні емігранти. Результатом конференції стало створення органі-
зації, що отримала назву “Національний комітет “Вільна Німеччина” (НКВН).
До складу керівництва створеної організації було обрано 25 військовополоне-
них та 13 політемігрантів. У вересні того ж року було створено організацію
під назвою “Союз німецьких офіцерів” (СНО), президентом якого було обрано
генерала артилерії Вальтера фон Зайдліц-Курцбаха, який брав участь у Ста-
лінградській битві. Повністю поділяючи політичні погляди НКВН, виражені в
“Маніфесті НКВН”, СНО увійшов до його складу. Пропаганда серед військо-
вослужбовців вермахту й військовополонених була головним завданням орга-
нізацій НКВН/СНО, основні напрямки роботи якої знайшли відображення в
програмних документах (“25 тез про закінчення війни”, “Звернення 50 гене-
ралів”). Із серпня 1943 р. вповноважених пропагандистів організації на фрон-
тах перебувало 10–15 осіб, посилених антифашистами, що закінчили
політичну школу. Основною діяльністю їх була радіопропаганда, створення
газет і листівок, бесіди через лінію фронту за допомогою гучномовців. До кінця
1943 р. агітматеріалів СНО було надруковано 16 833 000 екземплярів, з яких
9 572 000 розповсюджено серед солдатів вермахту6. На 1943 р. бесіди з
узятими в полон солдатами показали, що 60% солдатів не знають про НКВН,
30% мають про нього слабке уявлення й лише 10% добре знайомі з ідеологією
організації7.
Дещо інше стверджував В. Адам: «Численні свідчення полонених підтвер-
дили, що про існування Національного комітету та Союзу німецьких офіцерів
відомо майже всьому особовому складу вермахту на Східному фронті. Радіо-
станцію «Вільна Німеччина» багато хто слухав у тилу та на фронті»8.
Серед військовополонених у таборах за весь час існування НКВН/СНО загі-
товано було близько 20% від усієї кількості9. Це свідчить про відносно прохо-
лодне ставлення полонених до цілей, що декларувалися. Основна маса
військовополонених була без яскраво виражених політичних уподобань. Незва-
жаючи на явну прорадянську програму НКВН/СНО, радянське командування
ставилося до вповноважених досить насторожено і з недовірою. “На кожному
фронті є уповноважені Національного Комітету. Раз і назавжди ви повинні
280 В. Левикін
пам’ятати, що ви маєте справу з німцем, будьте завжди насторожі й жодному
цілком не вірте, тому що він – німець”, – говорив 19 травня 1944 р. на нараді на-
чальникам сьомих відділів політуправлінь фронтів полковник А. Щербаков (ОК
ГУЛАГ НКВС). Хоча на низовому рівні, серед тих хто безпосередньо стикався в
роботі з німецькими антифашистами, такої недовіри, судячи з усього, було все-
таки менше10.
Із закінченням війни необхідність у НКВН/СНО відпала. 10 вересня 1945 р.
радіомовлення НКВН було припинено, а 13 вересня 1945 р. в повідомленні ге-
нерал-полковника Шикіна Булганіну пропонувалося НКВН і СНО розпустити і
видання газети “Вільна Німеччина” припинити11. Цю точку зору підтримав Ди-
митров 26 жовтня в пропозиції, направленій на ім’я Кобулова, Молотова і Берії
про саморозпуск НКВН і СНО12. Це ще раз побічно підтверджує несамостій-
ність цих організацій. 6 листопада на пленарному засіданні НКВН/СНО було
оголошено їх саморозпуск13.
Влітку 1946 р. МВС намагалося створити нову організацію військовополо-
нених, яка б займалася веденням пропагандистської роботи та формуванням при-
бічників Соціалістичної єдиної партії Німеччини. Для її керівництва було
прийняте рішення залучити фельдмаршала Паулюса, який на відміну від інших
генералів та офіцерів не демонстрував свого невдоволення розвитком подій,
пов’язаних з повоєнним устроєм Німеччини. Паулюс дав згоду на співпрацю і на-
віть запропонував своє бачення цілей і завдань існування так званого «Демо-
кратичного союзу німецьких військовополонених у Радянському Союзі». Але
цьому проекту не судилося бути втіленим у життя. Створення його розглядалося
на рівні ЦК ВКП(б), і радянському керівництву вбачалася небезпека у виник-
ненні можливих претензій з боку нового союзу на керівну роль у новій Німеч-
чині.
Ведучи мову про антифашистські організації німецьких військовополонених,
необхідно окремо зупиниться на антифашистських школах, які стали кадровою
базою для НКВН. Треба зазначити, що політичні школи не були чимось новим
для Червоної армії, ще в 1920 р. подібні заклади існували для польських вій-
ськовополонених та перебіжчиків14. У 1942 р. Виконком Комінтерну виступив з
пропозицією про створення широкомасштабного антифашистського руху вій-
ськовополонених. Ця пропозиція втілилась у життя у вигляді створення анти-
фашистських політичних шкіл. Але це були ще не масові заходи. Наприклад,
другий набір антифашистської школи становив 90 чол. (з них 47 німців, 12 ав-
стрійців, 3 судетських німця, 2 хорвата й 26 румунів)15, з яких близько 20% мали
слабку успішність16.
Навчалися слухачі політичних шкіл за розробленими 7-м відділенням Го-
ловПУ РСЧА програмами. У цих програмах робився акцент на роз’яснення уро-
ків двох років війни гітлерівської Німеччини проти СРСР, викритті теорії й
практики німецького фашизму, роз’яснення того, що СРСР – країна соціалізму,
окреслювалися завдання боротьби німецьких антифашистів за вільну й неза-
лежну Німеччину та перевиховання німецьких військовополонених.
281Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби
«Затверджена програма мала 4 розділи: правда про гітлерівську Німеччину;
Радянський Союз – країна соціалізму; Друга світова війна та неминучість по-
разки фашистської Німеччини; основні поняття про суспільство та державу. У
ході навчання програма, природно, вдосконалювалась. Уже для другого набору
було включено п’ятий розділ – про досвід пропагандистської роботи антифаши-
стів, а пізніше – це було вже в 1944 р. – ще один розділ – про майбутнє нової Ні-
меччини»17.
Теми окремих уроків та лекцій головним чином викривали діяльність на-
цистського уряду, ось найбільш типові: “Гітлер – винуватець війни. Неминучість
поразки Гітлера. Гітлер – винуватець поразки Німеччини. Гітлерівці – ланцю-
гові пси німецьких банкірів і плутократів. Розквіт культури в СРСР. Ленін – Ста-
лін.” тощо.18 Вивчався й курс марксизму-ленінізму та політекономії, яким
передбачалося лекційних годин – 120; групових консультацій – 22; класних
занять – 5219.
За день, слухачі відвідували приблизно по десять годин лекцій, до цього плюс,
семінари, диспути, гуртки критики та самокритики, спеціальні гуртки для вив-
чення праць класиків матеріалістичної філософії і т. ін.
Основними методами політичної роботи з військовополоненими були:
1) групові бесіди;
2) лекції, збори, конференції з обговорення актуальних політичних питань;
3) видання та розповсюдження преси мовою військовополонених;
4) радіопередачі;
5) випуск стінних газет серед військовополонених;
6) демонстрація кінофільмів;” тощо20.
Більша частина учасників антифашистського руху військовополонених нім-
ців до війни перебувала в лавах комуністичних, соціал-демократичних органі-
зацій, і радянська ідеологія не викликала у них різкого неприйняття. Чому школи,
в яких навчалися військовополонені минулого було названо антифашистськими,
а не скажімо “школами комунізму”, відповісти досить складно. Можливо віді-
грало свою роль те, що термін “антифашист” сприймався не тільки німцями, але
союзниками більш позитивно ніж “комуніст”. Виховання військовополонених у
дусі антифашистсько-демократичному, а не в комуністичному навіть ставилося
в провину радянській системі політичного перевиховання. Колишній слухач ан-
тифашистської школи П. Бету вважав причиною слабких знань про комунізм
серед військовополонених недостатню політичну підготовку табірного персо-
налу, який проводив роботу. Трудове завантаження, також на його думку, не
сприяло поширенню ідей комунізму серед полонених21.
Колишні члени фашистських організацій становили незначну частину ви-
пускників політичних шкіл. Але до складу антифашистського активу іноді про-
никали навіть свідомі фашисти для отримання можливості раніше виїхати
додому та для допомоги своїм однодумцям. Тих, хто перейшов до антифа-
шистського активу, німці презирливо називали “кашистами”, як таких, що про-
далися за тарілку каші. Вагомим стимулом для переходу в антифашистські
282 В. Левикін
школи було, безумовно, питання репатріації. Антифашистів регулярно після
закінчення війни відправляли додому22.
Усього ж до 1950 р. в антифашистських школах і курсах пройшли навчання
73 756 військовополонених (з них 48 090 німців, 21 137 японців, 4 529 румунів,
і інші національності). Понад 600 000 полонених займалися в політичних гурт-
ках, яких було 10 326. Природно, ціна цих занять і подібних цифр не висока,
тому що на подібні заняття військовополонені потрапляли зазвичай не за влас-
ною волею.
Не всі військовополонені сприйняли ідеологію, яку намагався нав’язати СРСР.
Більшість полонених байдуже поставилася до комуністичних та антифашистсь-
ких гасел та ідей, що пропагувалися в таборах. Були солдати й офіцери, які сві-
домо вступили у свій час до НСДАП і не збиралися відразу відмовлятися від
своїх переконань.
На самому початку війни, 15 серпня 1941 р., у Темниковському таборі вій-
ськовополонених закінчила роботу комісія з Москви, члени якої провели близько
півтори сотень бесід з військовополоненими для з’ясування їхніх політичних
поглядів. Було з’ясовано, що більшість полонених – робітники. Основний
фашистський кістяк становили “…офіцери, фельдфебелі, льотчики, члени СС,
частина унтер-офіцерів і незначна частина єфрейторів і обер-єфрейторів”23.
Близько 20% усіх військовополонених, за висновками комісії, були фашистами.
Частину військовополонених не можна було назвати фашистами, але вони були
“зіпсовані фашизмом”, частина знаходилися під нацистським впливом, але по-
чинали замислюватись, частина – ті, що трохи підпали під вплив нацистської
ідеології, але були досить пасивними в політичному плані і до того ж були заля-
кані фашистським терором, і частина – це комуністи й антифашисти, “але таких
лише небагато”24. Більшість полонених вірило в перемогу Гітлера у війні, що не
дивно з огляду на військові успіхи з 1939 р. Комісією було рекомендовано нала-
годити агітаційну роботу серед полонених, до якої планувалося залучати самих
військовополонених. Рекомендувалося також диференціювати їх за політичними
поглядами, тих, що коливаються у своїй політичній орієнтації, потрібно було за-
лучати до спеціальних гуртків і проводити для них лекції. Відзначалося, що
особливому режиму підлягали всі прихильники фашистської партії, особливо
фельдфебелі-фашисти, що мали вплив і авторитет серед солдатів більший за дея-
ких офіцерів. І тому всіх активних фашистів потрібно було усувати з табору. Ста-
ростами бараків повинні бути лише єфрейтори або рядові. Якщо взяти до уваги
те, що німецька армія пройшла Європою практично “переможним маршем”, то
виявлення навіть невеликого відсотку антифашистів або в деякій мірі аполітич-
них військовополонених, дозволяло сподіватися в майбутньому на збільшення
подібного контингенту.
Зрозуміло, що військовополонені намагалися замовчувати свої профашистські
політичні настрої, офіційно не згадувати про них під час бесід з адміністрацією
таборів. Під час війни, перебуваючи в полоні, деякі нацисти вели себе досить
нахабно:
283Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби
«Є в таборі і група «твердокам’яних» нацистів. Вони намагаються трима-
тися підкреслено браво і гучно вітають один одного словами «Хайль Гітлер!» …
Вони обтяжують собі та іншим табірне життя, вступають в протиріччя з табір-
ною охороною в чому тільки можуть і радіють, наче підлітки, якщо їм удається
вчинити яку-небудь витівку. Окрім того, шантажуючи інших полонених, вони
занотовують усі «антидержавні вислови», погрожують розправитися після по-
вернення в Німеччину і тим самим ізолюють себе від усіх інших. Таких наци-
стів не дуже багато. Однак вони дають про себе знати особливо в дні
нацистських свят. Тоді вони начіпляють усі свої ордени і наспівують націона-
лістичні марші...”25.
У своєму середовищі профашистськи налаштовані військовополонені прово-
дили агітацію. Головним чином вона зводилася до закликів саботувати роботу та
до погроз антифашистам. Наприклад, у таборі № 75 в середині 1943 р. існувала
група з 10 чол., які закликали саботувати роботу військовополонених, не вико-
нувати встановлені виробничі норми. Адміністрація таборів боролася з подіб-
ними явищами шляхом ізоляції призвідників, судових переслідувань і
диференційованою видачею хліба, яка згідно наказу № 00683 від 9 квітня 1943 р.
залежала від виконання виробничої норми26.
Антифашистам було нелегко жити та працювати в таборах: «У таборі все
більш помітним став розкол між прогресивно і консервативно налаштованими
офіцерами. Фанатичні фашисти підняли голову. В одній з кімнат вони навіть спі-
вали гімн «Хорст Вессель». Прибічники Гітлера всіляко намагались чинити тиск
на тих, хто симпатизував руху «Фрайес Дойчланд». А коли на початку січня
1944 р. Національний комітет розпочав пропагувати в газеті «Фрайес Дойчланд»
рішення конференцій у Москві та Тегерані, виступаючи за суверенітет Австрії,
почалось буквально цькування антифашистів. Делегація, що прибула з Луньово
на чолі з генералами Латманом і Шлемером, була «придушена» морально. Терор
проти прогресивно налаштованих полонених негативно вплинув на тих, хто ко-
ливається.»27.
Законспірована профашистська робота проводилася в основному серед офі-
церів. У директиві наркома внутрішніх справ від 15 серпня 1945 р. відзнача-
лося, що “…триває робота з підбору кадрів, готових брати участь у відбудові
німецької армії. Підбір таких кадрів має на меті по поверненню з полону на
батьківщину в Німеччину використовувати їх для підривної діяльності, спря-
мованої проти радянських окупаційних військ, що знаходяться в зоні окупації
Німеччини”28. Подібна робота велася і серед військовополонених інших на-
ціональностей. За допомогою погроз полонених змушували виходити з анти-
фашистських організацій та рухів. Як згадував у своїх мемуарах колишній
військовополонений Г. Вельц: «Атмосфера розпалюється до того, що здається,
ще трохи і розпочнуться вбивства за вироком таємного суду – «феми»29.
Профашистськи налаштовані військовополонені, найчастіше належали до
законспірованих нацистських організацій, проникали до складу антифа-
шистського активу, призначалися бригадирами, старшими бараків і зон. І вже
284 В. Левикін
тоді розпочинали підривну роботу на виробництві і в таборах. Наприклад, у
таборі № 315 у Дніпропетровську була виявлена група з 13 офіцерів, що схи-
ляли військовополонених до саботажу і шкідництва на виробництві, “…а по
поверненні на батьківщину – до ведення боротьби за відновлення фашист-
ського ладу в Німеччині…”... Організатор групи Мюллер перебував у антифа-
шистському активі табору і будучи бригадиром на будівництві Дніпро-
петровського автозаводу, змушував полонених псувати промислове устатку-
вання, що вивозилося з Німеччини30. Подібні події відбувалися в таборі № 100
в Запоріжжі. Тамтешня фашистська група створила навіть таємний табірний
трибунал і “Якщо хто-небудь з офіцерів хотів одержати в таборі яку-небудь ро-
боту, то він не повинний звертатися до радянського командування, а має спи-
тати дозволу у членів трибуналу”31. У таборі № 233 існувала таємна організація
під назвою “Таємний суд”, що ставила за мету виявлення військовополонених,
що співробітничають з адміністрацією і ліквідацію їх під виглядом нещасних
випадків.
Пасивна боротьба військовополонених з адміністрацією таборів активізува-
лася напередодні терміну, на який нібито планувалося завершити репатріацію.
Так, до кінця 1948 р. в таборі № 144 у Ворошиловградській області була вияв-
лена рукописна листівка, в якій перелічувався антифашистський актив і стверд-
жувалося, що СРСР не планує в найближчому майбутньому повернення на
батьківщину полонених32. Про створення списків антифашистів писав полковник
В. Адам, ад’ютант Паулюса: «Ніщо не вислизнуло від уважних поглядів. Кошики
з матеріалом, здебільшого рукописами, листи, книги потрапили до комендатури
... Невдовзі частину конфіскованих речей було повернуто. Підозрілий матеріал,
у тому числі оцінка війни, складена «полководцями», потрапив до рук радян-
ських органів. Казали, що було виявлено також чорні списки з нашими іменами.
Про те, що вони означали, мені якось прошипів генерал Нігофф, зустрівшись зі
мною у липовій алеї: «Ви, негідники, будете першими, кого ми повісимо, по-
вернувшись додому»33.
В інших листівках лунали заклики починати голодування для прискорення
відправки додому. Вважаючи кінцевим терміном репатріації 31 грудня 1948 р.,
військовополонені на стінах бараків, на парканах писали кількість днів, що їм ли-
шилося провести в полоні. Доходило до того, що в таборі № 48 серед генералів
обговорювалося питання про масовий суїцид, якщо до 1949 р. вони не будуть
відправлені на батьківщину. Наприклад, лейтенант Оскар Фоглер з табору № 27
говорив: “Якщо 1 січня 1949 року я ще буду знаходитися в таборі, то оголошу го-
лодування доти, поки буду не в змозі працювати. Тоді мене або відправлять на
батьківщину, або я помру від голоду”34. Лунали також заклики до саботажу.
У таборі № 5 на вагонетках військовополонені писали: “Через 100 днів, будь-
що-будь на заводі все зупиниться. Через 100 днів, їдуть чи не їдуть військово-
полонені додому, працювати не будемо”35. Усі подібні виступи викликали в
адміністрації різко негативну реакцію. За організацію масового голодування, в
якому взяло участь 1 012 військовополонених табору № 286, ініціатори в кіль-
285Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби
кості 13 чол. були засуджені на 10 років ВТТ кожний36. А в таборі № 185 вій-
ськовополонений Реч Гельмут, що організував у ніч з 31 грудня 1948 р. на 1 січня
1949 р. інсценування “похорону надій на повернення на батьківщину” одержав
25 років таборів37.
Досить часто у «фашисти» зараховували тих, хто хотів розповісти про умови
життя в таборах і про долі тих, хто помер у полоні. Радянська влада зараховувала
до членів фашистських організацій і тих військовополонених, які намагалися
вивезти з таборів додому будь-яку інформацію про життя військовополонених у
Радянському Союзі.
Так, у таборі № 263 військовополонений священик Цвеккер Герман Юліус вів
облік померлих у таборі військовополонених. У записній книжці Цвеккера збе-
рігалися записи про прізвище, причини смерті й інші дані про 245 військово-
полонених, що померли протягом 1943–1946 рр. Ним була накреслена схема
цвинтаря з указівкою номерів могил і дат смерті кожного військовополоненого.
За подібні дії військовополонені одержували 25 років таборів, Цвеккер же “від-
бувся” забороною на репатріацію без дозволу МВС СРСР38, можливо були прий-
няті до уваги його слова про існуючий в німецькій армії порядок, за яким до
обов’язків священика входила реєстрація кожного загиблого і померлого
солдата.
У таборі № 185 у військовополоненого лікаря, австрійця, Гальбхаммера були
виявлені списки засуджених, померлих, антифашистів – військовополонених і
деяких співробітників табору. За показаннями допитів інших військовополо-
нених з’ясувалось, що Гальбхаммер намагався зібрати якнайбільше інформа-
ції, що компрометує Радянський Союз і установити активно працюючих
антифашистів “для того, щоб по поверненню в Австрію успішно боротися
проти них”39.
У серпні 1947 р. за доносом антифашиста Естенфельда було арештовано і об-
шукано майора Фітена, у якого виявилася валіза з подвійним дном, де зберіга-
лися записи про норми харчування у таборі, кількість хворих і т.п.
Військова прокуратура у випадку непокори військовополонених рекоменду-
вала притягувати винних до кримінальної відповідальності за статтями
193-2 “у” чи 193-3 “б” КК РРФСР (чи відповідним статтям союзних республік).
За псування устаткування військовополонені притягувалися до відповідально-
сті за статтями 58-9 або 58-7. Також до кримінальної відповідальності притя-
гувалися військовополонені за розкрадання, розбій, скалічення тощо40.
Крім відверто репресивних заходів боротьби (адміністративні покарання,
карні покарання) з військовополоненими, що позитивно ставилися до фашизму,
у керівництва таборами був ще дуже істотний важіль впливу – репатріація. У до-
кументах ГУПВІ постійно акцентується увага на тому, що особи, на яких іс-
нують компрометуючі матеріали, вивезенню не підлягають41. Найчастіше
військовополонені йшли на підробку і всіма правдами і неправдами намагалися
потрапити до списків тих, хто відправлявся на батьківщину. У таборі № 526 вій-
ськовополонений Курт Бенкест, що працював хірургом, наклав гіпс на здорову
286 В. Левикін
ногу військовополоненого Бишева і включив його до списку тих, хто підлягав
відправленню на батьківщину. У таборі № 291 була розкрита фашистська група,
яка складалася з 9 лікарів, що ставили собі на меті відправлення в Німеччину
найбільш активних антирадянськи налаштованих полонених. Вони ставили
таким особам вигадані діагнози і включали їх у списки непрацездатних для
репатріації42.
Спротив проти порушення адміністрацією таборів елементарних прав лю-
дини виявлявся у пасивних діях німецьких військовополонених, таких як заба-
стовках, голодуваннях43 і активних – втечах. На 1948 р. 435 осіб було вбито при
втечі, і 331 бранець втік і не був спійманим44.
Загалом, як видно, створення різноманітних антифашистських шкіл, курсів
для військовополонених, проведення лекцій, мітингів, конференцій санкціоно-
ваних УПВІ сприяло утворенню легальних політичних організацій, до яких вхо-
дили бранці різних національностей. Пік роботи подібних організацій
(наприклад НКВН) припадав на час війни, а з її закінченням НКВН був розпу-
щений. Існували проекти створити нову організацію на чолі з Паулюсом, але
вони не були запроваджені у життя.
Одним з важливих чинників у створенні антифашистських організацій були
антифашистські школи. Ці школи мали розроблену програму для перевиховання
і навернення на свій бік бранців. До 1950 р. в антифашистських школах і курсах
пройшли навчання 73 756 військовополонених, з них 48 090 німців, 21 137 япо-
нців, 4 529 румунів, і інші національності.
Значна частина військовополонених була вороже налаштована до намагань
прищепити їм радянську ідеологію. Серед них, за опитуванням на 1941 р., пе-
реконаних фашистів було близько 20%. Знаходячись у полоні, вони намагалися
приховати свої політичні уподобання, але підпільно намагалися створювати ор-
ганізації, які мали певний вплив на інших полонених. З часу корінного зламу у
війні поміркованих в політичному плані бранців ставало все більше. Головним
чином діяльність профашистських організацій полягала в саботажах, шкідниц-
тві на виробництві, не лише в цькуванні антифашистів, але і їхній фізичній
ліквідації. Керівництво таборів з допомогою “антифа” нещадно боролося з фа-
шистами. Як правило, звинувачені в антирадянській діяльності військовополо-
нені отримували великі строки ув’язнення.
1 Російський Державний військовий архів (далі – РДВА). –Фонд 1п – Центральний
апарат ГУПВІ НКВС – МВС СРСР. – Оп. 1, спр. 77, арк. 25. – Повідомлення та листу-
вання про аграгну політику в зайнятих областях, про діяльність “господарського штабу
для Сходу”. Про українську автокефальну церкву, про госпосподарський стан в районі ді-
яльності групи армій “Північ”, про стан німецьких військовополонених в Радянському
Союзі;
2 Ежова Г.В. Национальный комитет «Свободная Германия»: Некоторые проблемы
источниковедения и историографии: Дис. канд. ист. наук. – Л., 1987. – 18 с; Зебров Д. К.
287Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби
Пропаганда немецких антифашистов среди солдат и офицеров вермахта на советско-гер-
манском фронте в 1941–1943.: Автореф. дис. к.и.н. – Л., 1972. – 27 с; Айзендель Г. Нацио-
нальный комитет 50 лет спустя // Трагедия плена: Материалы Междунар. науч.-практ.
конф. «Окончание Второй мировой войны, завершение деятельности НКСГ/СНО, начало
репатриации военнопленных», г. Красногорск, 31 октября-2 ноября 1995 г. – Красногорск,
1996. – С. 16–31; Бабиченко Л.Г. Антифашистские школы и курсы немецких военноплен-
ных в СССР – система подготовки актива движения «Свободная Германия». Кузница ка-
дров для будущей ГДР // Трагедия плена: Матер. Междунар. науч.-практ. конф. – С. 59–68;
Баранова H.В. К истории антифашистской и оперативно-осведомительской работы в со-
ветских лагерях для военнопленных (1944–1949 гг.) // Рос. ист. журн. – 1998. – № 4. –
С. 18–22; Большая часть военнопленных пополнит ряды Социалистической единой пар-
тии Германии: Неизвестный проект фельдмаршала Паулюса // Источник: Документы рус-
ской истории. – 1994. № 3. – С. 102–107; Борозняк А.И. Национальный комитет
«Свободная Германия» в трактовках российских и германских исследователей // Про-
блемы военного плена: история и современность: Матер. Междунар. научн. - практ. конф.,
г. Вологда, 23–25 октября 1997 г.: В 2-х ч. – Вологда, 1997. – 4.1. – С. 74–80; Вольф В. На
стороне Красной армии: К деятельности Национального комитета «Свободная Германия»
на советско-германском фронте с 1943 по 1945 год // Пер. с нем. – М., 1976. – 264 с; Його
ж. О деятельности Национального комитета «Свободная Германия» на советско-герман-
ском фронте // Военно-исторический журнал. – 1983. – № 7. – С. 81–86; Ежова Г.В. Ве-
ликая Отечественная война и движение «Свободная Германия». – СПб., 1998. – 183 с.;
Карель П., Беддекер Г. Немецкие военнопленные Второй мировой войны 1939–1945 гг. –
М., 2004. – 448 с.; Кирхнер К. Пропаганда условий жизни немецких военнопленных в со-
ветских листовках военного времени 1941–1945 гг. // Проблемы военного плена: история
и современность. – Ч. 2. – С. 230–231; Кислих-Кехер X. Использование немецких воен-
нопленных в листовочной пропаганде Красной армии на войска противника // Проблемы
военного плена: история и современность. – С. 35–38; Кюгельген Б. В чем состоит успех
НКСГ // Трагедия плена: Матер. междунар. научн.-практ. конф. – С. 37–40; Решин Л.Е.
«Псевдоним – свобода» из истории органов созданых для разложения войск противника
в 1943–1944 гг. // Ист. архив. – 1994. – № 5. – С. 136–164; Решин Л.Е. Агентурно-полити-
ческие организации из военнопленных на советско-германском фронте 1941–1945 гг. //
Проблемы военного плена: история и современность. – Ч. 1. – С. 85–92; Решин Л.Е. «Союз
немецких офицеров». Тайны Второй мировой войны. (Немецкие военнопленные на со-
ветско-германском фронте, 1943–1945) // Источник. – 1993. – № 0. – С. 86–106; Рюле О.
Исцеление в Елабуге // Пер. с нем. – М., 1969. – 327 с.; Шевченко А.М. Национальный
комитет «Свободная Германия» в действии // Ежегодник германской истории. – М.,
1974. – С. 53–74.
3 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–
1955 гг.: Док. и матер. Т.24(13–2). – М., 1999. – С. 267.
4 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–
1955 гг.: Сб. док. и материалов. Кн. 2. Т. 24(13–3). – M., 2002. – С. 13.
5 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–
1955 гг.: Док. и матер. Т.24(13–2), 1999. – С. 275.
6 Там же. – С. 304, 305.
7 Там же. – С. 308.
8 Адам В. Трудное решение: мемуары полковника 6-й германской армии. М., 1967. –
С. 427, 428.
288 В. Левикін
9 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–
1955 гг.: Док. и мат. Т.24(13–2). – М., 1999. – С. 268.
10 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–
1955 гг.: Док. и матер. Т.24(13–2). – М., 1999. – С. 320–322.
11 Там же. – С. 336, 337.
12 Там же. – С. 337.
13 Там же. – С. 338.
14 Бурцев М.И. Прозрение. – М., 1981. – С. 97.
15 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–
1955 гг.: Док. и матер. Т.24(13–2). – М., 1999. – С. 280.
16 Там же. – С. 285.
17 Бурцев М.И. Назв. праця. – С. 97.
18 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–
1955 гг.: Док. и матер. Т.24(13–2). – М., 1999. – С. 308, 309.
19 Там же. – С. 327–329.
20 Там же. – С. 310.
21 Там же. – С. 269, 270.
22 Военнопленные в СССР. 1939–1956. Док. и матер. / Сост. М.М.Загорулько, С.Г.Сидо-
ров, Т.В.Царевская / Под. ред. проф. М.М. Загорулько. – М., 2000. – С. 843.
23 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–
1955 гг.: Док. и матер. Т.24(13–2). – М., 1999. – C. 271.
24 Там же. – С. 271, 272.
25 Вельц Г. Солдаты, которых предали. – М., 1965. – С. 328.
26 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–
1955 гг.: Док. и матер. Т.24(13–2). – М., 1999. – С. 179.
27 Рюле О. Назв. праця. – С. 242.
28 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–
1955 гг.: Док. и матер. Т.24(13 – 2). – М., 1999. – С. 366.
29 Вельц Г. Назв. праця. – С. 329
30 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–
1955 гг.: Сб. док. и матер. Кн. 2. Т. 24(13–3). – M., 2002. – С. 309.
31 Там же. – С. 310.
32 Там же. – С. 325.
33 Адам В. Трудное Назв. праця. – С. 445.
34 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–
1955 гг.: Сб. док. и матер. Кн. 2. Т. 24(13–3). – M., 2002. – С. 326.
35 Там же. – С. 326.
36 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–
1955 гг.: Док. и матер. Т.24(13 – 2). – М., 1999. – С 438.
289Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби
37 Там же. – С. 438.
38 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–
1955 гг.: Сб. док. и матер. Кн. 2. Т. 24(13–3). – M., 2002. – С. 311, 312.
39 Там же. – С. 311.
40 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–
1955 гг.: Сб. док. и матер. Кн. 2. Т. 24(13–3). – M., 2002. – С. 327.
41 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–
1955 гг.: Док. и матер. Т.24(13–2), 1999. – С. 387.
42 Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941–
1955 гг.: Сб. док. и матер. Кн. 2. Т. 24(13–3). – M., 2002. – С. 312.
43 Карель П., Беддекер Г. Назв. праця. – С. 361–371.
44 РДВА. – Фонд 1п – Центральний апарат ГУПВІ НКВС – МВС СРСР. – Оп. 01е, спр. 46.
– Узагальнені довідки і відомості про наявність, репатріації та смертності військовополо-
нених та інтернованих; Центральний державний архів вищих органів влади та управління
України. – Фонд КМФ-8. – Арк. 171.
290 В. Левикін
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-95673 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0019 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T13:09:52Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Левикін, В. 2016-03-01T18:41:10Z 2016-03-01T18:41:10Z 2009 Політичні організації іноземних військовополонених та їх діяльність / В. Левикін // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2009. — Вип. 12. — С. 279-290. — Бібліогр.: 44 назв. — укр. XXXX-0019 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95673 uk Інститут історії України НАН України Сторінки воєнної історії України Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби Політичні організації іноземних військовополонених та їх діяльність Article published earlier |
| spellingShingle | Політичні організації іноземних військовополонених та їх діяльність Левикін, В. Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби |
| title | Політичні організації іноземних військовополонених та їх діяльність |
| title_full | Політичні організації іноземних військовополонених та їх діяльність |
| title_fullStr | Політичні організації іноземних військовополонених та їх діяльність |
| title_full_unstemmed | Політичні організації іноземних військовополонених та їх діяльність |
| title_short | Політичні організації іноземних військовополонених та їх діяльність |
| title_sort | політичні організації іноземних військовополонених та їх діяльність |
| topic | Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби |
| topic_facet | Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95673 |
| work_keys_str_mv | AT levikínv polítičníorganízacííínozemnihvíisʹkovopolonenihtaíhdíâlʹnístʹ |