На маргінесі: соціально-політичне становище репатріантів у радянському суспільстві
Saved in:
| Published in: | Сторінки воєнної історії України |
|---|---|
| Date: | 2009 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2009
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95676 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | На маргінесі: соціально-політичне становище репатріантів у радянському суспільстві / Т. Пастушенко // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2009. — Вип. 12. — С. 292-298. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-95676 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Пастушенко, Т. 2016-03-01T18:56:09Z 2016-03-01T18:56:09Z 2009 На маргінесі: соціально-політичне становище репатріантів у радянському суспільстві / Т. Пастушенко // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2009. — Вип. 12. — С. 292-298. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. XXXX-0019 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95676 Дослідження виконане у рамках дослідницького проекту « В’їзд репатріантів до Києва заборонений»: повоєнне становище колишніх примусових рабітників у радянському суспільстві (1945–2000) «за підтримки Німецького федерального фонду „Пам’ять. Відповідальність. Майбутнє”. uk Інститут історії України НАН України Сторінки воєнної історії України Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби На маргінесі: соціально-політичне становище репатріантів у радянському суспільстві Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
На маргінесі: соціально-політичне становище репатріантів у радянському суспільстві |
| spellingShingle |
На маргінесі: соціально-політичне становище репатріантів у радянському суспільстві Пастушенко, Т. Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби |
| title_short |
На маргінесі: соціально-політичне становище репатріантів у радянському суспільстві |
| title_full |
На маргінесі: соціально-політичне становище репатріантів у радянському суспільстві |
| title_fullStr |
На маргінесі: соціально-політичне становище репатріантів у радянському суспільстві |
| title_full_unstemmed |
На маргінесі: соціально-політичне становище репатріантів у радянському суспільстві |
| title_sort |
на маргінесі: соціально-політичне становище репатріантів у радянському суспільстві |
| author |
Пастушенко, Т. |
| author_facet |
Пастушенко, Т. |
| topic |
Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби |
| topic_facet |
Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби |
| publishDate |
2009 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Сторінки воєнної історії України |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| issn |
XXXX-0019 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95676 |
| citation_txt |
На маргінесі: соціально-політичне становище репатріантів у радянському суспільстві / Т. Пастушенко // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2009. — Вип. 12. — С. 292-298. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT pastušenkot namargínesísocíalʹnopolítičnestanoviŝerepatríantívuradânsʹkomususpílʹství |
| first_indexed |
2025-11-25T14:18:30Z |
| last_indexed |
2025-11-25T14:18:30Z |
| _version_ |
1850514243636428800 |
| fulltext |
Т. Пастушенко (Київ)
НА МАРГІНЕСІ: СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ
РЕПАТРІАНТІВ У РАДЯНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ*
Епопея репатріації ( повернення) на батьківщину радянських громадян, які в роки
Другої світової війни з різних причин опинилися за межами території СРСР, нині є
відносно дослідженою. Одними з перших почали її вивчати зарубіжні історики, діячі
українських та російських еміграційних організацій1. У цих публікаціях в основ-
ному зосереджувалася увага на проблемі перебування переміщених осіб в Захід-
ноєвропейських країнах після закінчення Другої світової війни та на примусових
методах репатріації до СРСР колишніх радянських громадян. Коли, наприкінці 80-
х років, у Радянському Союзі почався процес розсекречення архівних фондів, до
вивчення цієї теми долучилися радянські історики. Першими науковими публіка-
ціями на пострадянському просторі стали статті, а згодом і монографії російських
дослідників В. Земскова, О. Шевякова, П. Поляна2. Насичені статистичними даними,
вони в деталях висвітлювали організаційну структуру та діяльність репатріаційних
органів для повернення колишніх радянських громадян. Серед українських учених
тему репатріації вивчали М. Коваль, О. Буцько, С. Гальчак3, окремі питання органі-
зації та функціонування репатріаційної системи на прикладі Київської області, а
також повоєнного облаштування колишніх примусових робітників в УРСР розгля-
далися й авторкою даної статті4. Оцінюючи діяльність репатріаційних органів, а
також становище колишніх остарбайтерів та військовополонених у повоєнному сус-
пільстві СРСР, більшість зарубіжних і вітчизняних дослідників указують на підо-
зріле та місцями злочинне ставлення радянської влади до колишніх репатріантів.
У. Герберт зауважує, що « на відміну від французьких чи польських робітників, міль-
йони невільників із Радянського Союзу після повернення на Батьківщину не тільки
не зустріли якогось співчуття, фінансової підтримки, але багато хто з них на довгі
роки знову стали жертвами репресій»5. В. Земсков дещо пом‘якшує подібну харак-
теристику: „Не можна сказати, що в морально-психологічному плані репатріанти
опинилися поза суспільством, але в усякому разі, особливо в перше повоєнне деся-
тиліття, вони перебували ніби на його узбіччі”6. П. Полян, оперуючи більш широ-
ким колом наративних джерел, які включали біографічні спогади, щоденники
очевидців, намагався відійти від абсолютизації їх становища. Грунтуючись на
аналізі анкетування колишніх примусових робітників, здійснених московським
∗ Дослідження виконане у рамках дослідницького проекту « В’їзд репатріантів до Києва
заборонений»: повоєнне становище колишніх примусових рабітників у радянському
суспільстві (1945–2000) «за підтримки Німецького федерального фонду „Пам’ять.
Відповідальність. Майбутнє”.
історико-просвітницьким товариством „Меморіал” на початку 1990-х рр., учений
зазначав, що серед дописувачів було чимало таких, які зустріли «співчутливе» до
себе ставлення на батьківщині: «нас жаліли», «ставилися доброзичливо», «з розу-
мінням» і, власне, перебування в Німеччині не позначилося негативно на їхньому
життєвому шляху. Автор вказує, що на ставлення влади до репатріантів зовсім не
впливали обставини їх депортації та перебування в Німеччині, не мало ані наймен-
шого значення, військами якої країни були вони визволені. П. Полян припускає, що
головним диференційним принципом виявився той факт, у селі чи в місті прожи-
вала після війни людина, тобто її соціальне становище7.
Подібне припущення певною мірою підтверджують і біографії 70 очевидців,
опитаних авторкою цієї статті. Більшість сільських мешканців, які повернулися
у своє село й продовжували там працювати, не мали причин приховувати своє
минуле від односельчан і не зазнавали додаткових переслідувань чи обмежень з
боку влади. Значно полегшувала соціальну адаптацію колишніх остарбайтерів у
повоєнному радянському суспільстві їх служба в Радянській армії. Після демо-
білізації вони користувалися відповідними пільгами, не мали перепон у виборі
місця проживання (у тому числі й повернення до Києва, за умови наявності
житла), виборі професії, отриманні роботи чи вступу до навчальних закладів. Ті
ж респонденти, які після війни поверталися в місто або хотіли виїхати з села,
зіштовхнулися з певними обмеженнями, які стосувалися влаштування на роботу,
отримання паспорта, вступу до навчального закладу, вибору професії тощо.
Певне пояснення диференційного ставлення до репатріантів спробуємо від-
найти, розглянувши більш детально структуру повоєнного суспільства СРСР.
У Радянському Союзі позиції ідеологічної доцільності мали вирішальний вплив
на законодавче закріплення громадянських, політичних прав і свобод тієї чи
іншої спільноти. Згідно з марксисько-класовою теорією радянське суспільство
поділялося на класи, які розумілися як соціальні групи, об’єднані ставленням до
засобів виробництва та класовою свідомістю8. Свого часу в доповіді про нову
Конституцію 1936 р. Й.Сталін оголосив, що експлуататорські класи вже лікві-
довані, тому залишилися «робітничий клас, клас селян та інтелігенція»9. Ця фор-
мула «2+1» стала офіційним трактуванням класової структури суспільства в
СРСР. У цьому виступі комуністичний лідер дав детальну характеристику кож-
ному класу, визначив їх місце й роль у суспільстві. Оскільки місце класів у со-
ціальній структурі суспільства визначалося їх ставленням до власності на засоби
виробництва (Ленін), то найбільш свідомим, організованим і революційним вва-
жався робітничий клас, який не обтяжений приватною власністю на засоби ви-
робництва. Він виступав авангардною силою соціалістичного будівництва,
історична місія якого – забезпечити безкласову структуру суспільства шляхом
відміни всякої приватної власності. Сталін називає робітничий клас «керівною
силою» радянської держави10. Режим «диктатури робітничого класу» як полі-
тична форма керівництва державою було закріплено в Конституції.
Характеристика класу селянства традиційно супроводжувалася епітетами на
кшталт «дрібні виробники», «раби приватної власності». Селянству, яке й після
руйнівного наступу колективізації більшістю продовжувало зберігати власне
292 Т. Пастушенко
приватне господарство, відводилася в радянському суспільстві переважно під-
порядкована роль «союзника» робітничого класу.
Відповідно до концепції класів К. Маркса та Ленінського визначення класи іс-
нують незалежно від свідомості й уявлень як їхніх членів, так і зовнішніх спосте-
рігачів. Свідомість класового відчуження марксистами розглядається не як критерій
для виділення класу, а як вищий ступінь у розвитку самого класу (перехід від класу
в собі до класу для себе). Носієм цієї класової свідомості, як ідеологічної форми, є
партія. А прищепити свідомість «передового і до кінця революційного класу» його
представникам (у даному випадку робітникам), роз’яснити їм різницю між влас-
ними економічними інтересами й баченням тотального історичного процесу та істо-
ричною місією повинна інтелігенція. Адже саме від рівня свідомості класу
залежить роль, яку відіграє його рух в історії – прогресивну чи реакційну. Тому
таку пильну увагу приділяли більшовицькі лідери контролю над інтелектуалами.
Ще у 1905 р. В. Ленін стверджував неможливість існування «абсолютно вільної
творчості», висловлювався про підпорядкування інтелігенції партійній ідеології11,
чим фактично ставив інтелектуалів перед вибором на кшталт: «хто не з нами, той
– проти нас». Свого часу в 1922 р. РКП (б) рекомендувала своїм партійним органі-
заціям здійснити індивідуальний підхід до кожної групи (і навіть окремої особи)
представників науки, техніки, медицини, педагогіки і т.д. для того, щоб прихилити
їх представників на свій бік12. У сталінському трактуванні інтелігенція (інженерно-
технічні працівники, працівники культури і службовці загалом)13 – це не клас, а
прошарок, який рекрутує своїх членів серед усіх прошарків суспільства14. На
1936 р. у соціальній структурі інтелігенції вихідці з робітничого класу й селянства
становили вже переважну більшість, тоді як представників буржуазних класів за-
лишився невеликий відсоток. Це дало підстави Й. Сталіну стверджувати про появу
«нової», «соціалістичної» інтелігенції, яка тепер тільки стала рівноправним чле-
ном радянського суспільства. Проте пильний ідеологічний контроль за цією спіль-
нотою з боку партії в цей час не зменшився, а навпаки – посилився. Керуючись
визначеними завданнями (прищеплювати партійну свідомість робітникам і селя-
нам, піднімати культурний рівень населення, економічний і технічний рівень на-
родного господарства) інтелігенція зрештою вивищилася над основними класами.
Закріплення в Конституції СРСР «керівного становища» Комуністичної пар-
тії в суспільстві як «передової частини класу робітників і селян»15 піднімало пар-
тійних функціонерів над класами й визначало їх привілейоване становище.
Наведені характеристики свідчать про нерівноцінність названих класів для по-
будови нового соціалістичного ладу, яка відповідно призводила до їх політичної
нерівноправності в суспільстві СРСР. Існування суперечностей між класами в ра-
дянському суспільстві визнавалося, але при цьому наголошувалося, що «відстань
між цими соціальними групами скорочується», «падають і стираються економічні
й політичні відмінності між ними». Якщо коротко підсумувати попередньо ска-
зане, то за соціальним статусом у СРСР найвище становище посідали партійні
функціонери, далі йшли представники «прошарку» інтелігенції, робітничий клас
і на найнижчому щаблі були селяни. Така класова диференціація продовжувала
зберігатися в основних своїх рисах і в повоєнний час. Можливо, саме тому
293Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби
(з огляду на нерівність становища класів) репатріанти, що поверталися в село,
зустрічали найменше дискримінаційних моментів на своєму життєвому шляху,
оскільки все одно були найбільш безправними в суспільстві. А їх спроби «про-
рватися» до спільноти робітничої еліти, службовців, не кажучи вже про владні
щаблі блокувалися через відлагоджену систему кадрового контролю.
Для деякого пояснення/розуміння (з позицій марксистської ідеології) місця ре-
патріантів у радянському суспільстві важливо звернутися до такого поняття, як
класова свідомість∗. Як тривале перебування на ворожій території, виробничі та
інші контакти з ідеологічним противником вплинули на класову свідомість того ж
робітника чи селянина? І чи вплинули? Обов’язкове проходження репатріантів
через фільтраційні табори – це фактично була їх перевірка на лояльність до ра-
дянської влади. Усі, хто успішно її пройшов, могли їхати до СРСР. Але гіпотетично
від ступеня класової свідомості залежало те місце, яке обійматиме людина в ра-
дянському суспільстві. І «простою» бесідою зі співробітником контррозвідки Чер-
воної армії чи працівником НКДБ/НКВС класову свідомість виявити практично
неможливо. Присутність/відсутність цієї свідомості могли показати поведінкова
стратегія репатріанта, фактично його подальше життя. Як офіційне пояснення
влади, які ж саме риси притаманні класово свідомому радянському громадянину,
розглядаємо урядове звернення до радянських громадян та військовополонених,
яке було подане в листопаді 1944 р. як інтерв’ю Уповноваженого РНК СРСР у
справах репатріації П. Голікова кореспонденту газети «Правда». «В советских кру-
гах считают, что даже те из советских граждан, которые под германским насилием
и террором совершили действия, противные интересам СССР, не будут привле-
чены к ответственности, если они станут честно выполнять свой долг (виділено
авт.) по возвращении на Родину… Всем возвращающимся советским гражданам
предоставляется полная возможность немедленно принять активное участие в раз-
громе врага и достижении победы, одним – с оружием в руках, другим – на про-
изводстве, третьим – в области культуры»16. Отже – головне чесно виконувати свій
обов’язок, а де саме – чи «зі зброєю в руках», чи «на виробництві», – вирішувати
державі. Саме готовність виконувати ці рішення держави, а не апеляції до «родин-
них обставин», «свободи вибору», «прав людини» і т.ін. свідчили про високу кла-
сову свідомість. А в умовах війни «для розгрому ворога і досягнення перемоги»
Радянська держава вимагала від своїх громадян не шкодувати життя. Серед усіх
класів радянського суспільства найвищим ступенем класової свідомості володів
робітничий клас. На думку деяких теоретиків марксизму, селянство взагалі не мало
своєї власної свідомості, її ідеологічна форма завжди була більш лабільною, ніж в
інших класів. Тому знову ж таки і з позиції класової свідомості можна пояснити
більш поблажливе ставлення радянської влади до репатріантів-селян (за умови їх
цілковитої лояльності) і більш вимогливе – до робітників чи інтелігенції.
294 Т. Пастушенко
∗ Під класовою свідомістю розуміється усвідомлення класом своєї ролі у виробничому
процесі і своєму відношенні до інших класів. Для остаточного конституювання класу з
ізольованих індивідів необхідне усвідомлення єдності, відчуття відмінності від інших
класів і навіть ворожості стосовно інших класів.
Як уже говорилося попередньо, головне значення класів у радянському сус-
пільстві полягало для державної системи класифікації, яка визначала права й
обов‘язки різних груп громадян. І ці права визначалися не лише у сфері політики
чи державного управління. Радянська влада «систематично проводила дискримі-
націю за класовими ознаками в усіх важливих сферах повсякденного життя: в
освіті, правосудді, наданні житла, розподілі продовольства чи промислових това-
рів тощо»17. Характерно, що у своїх спогадах колишні репатріанти також най-
більше акцентують увагу на власних побутових проблемах адаптації в повоєнному
суспільстві й зовсім мало згадують про перешкоди для їх участі в політичному
житті країни. Ймовірно тому, що від початку повністю виключали право на осо-
бисту політичну роль: «А після війни знаєте ким ми були? Ізмєнніки Родіни нас на-
зивали»18. Більшість опитаних переважно описували своє становище (особливо в
перші повоєнні 40–50-ті роки) як «вигнанців» суспільства: «Иду я на работу
устраиваться, а меня нигде не принимают… Вот изгой и все. Вот преступница…»19
Тоді як на початку біографічної розповіді, характеризуючи своє соціальне поход-
ження, часто вживали класову термінологію – «з родини селян», «батьки були ро-
бітниками», «київська інтелігенція» і т. ін. Можна припустити, що самі
репатріанти почували себе деякою мірою поза основними соціальними групами
суспільства, у позакласовому просторі. Для продовження розгляду такої «друго-
сортності» та «ущербності» становища репатріантів пропонуємо скористатися
нині поширеним поняттям маргінальності. Поняття «маргінальність», «маргінали»
в історичні дослідження запозичили із соціології та політології. Воно було вперше
введене американським соціологом Р. Парком у 1928 р. і використовувалося спо-
чатку для характеристики «особистості на межі культур». Маргінальність в її ти-
повій формі – це втрата об‘єктивної приналежності до того чи іншого класу, стану,
групи без наступного входження в іншу подібну спільноту. Головною ознакою
маргінальності є розрив зв‘язків (соціальних, культурних, поселенських) з попе-
реднім середовищем. Нині термін «маргінальність» вживають для пояснення по-
граничності, периферійності стосовно будь-яких соціальних спільнот. Класичний
тип маргінала – вчорашній селянин у місті – вже не селянин і ще не робітник. За
класичного (позитивного) варіанту маргінальність поступово долається шляхом
включення маргіналів у нове середовище і набування ними нових рис. Інший ва-
ріант маргінальності (негативний) полягає в тому, що стан перехідності й пери-
ферійності консервується і зберігається надовго, а маргінали набувають рис
декласованої, люмпенської, паразитичної поведінки. У всякому суспільстві через
об’єктивні та суб’єктивні причини існують і утворюються маргінальні групи. Мар-
гінальність може бути природною і такою, яку штучно створюють та підтримують.
Про природну маргінальність варто говорити, якщо йдеться про процеси еконо-
мічного, соціального чи культурного характеру, через що у всякому суспільстві
(відкритому, закритому, стабільному і перехідному) формується своє «дно» з еле-
ментів та груп, які вже розорилися і давно скотилися на самісінький низ суспіль-
ства, а також антисоціальних елементів – тих, кого відштовхує саме суспільство.
Інша справа, якщо в суспільстві процес переструктурування затягується, а маргі-
нальність стає занадто масовим і довгостроковим соціальним явищем. У цьому
295Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби
випадку маргінали набувають рис соціальної стійкості, «зависають» на зламах со-
ціальних структур. Це відбувається, як правило, внаслідок свідомого проведення
владою політики штучної маргіналізації, тобто переміщення в периферійне, дис-
крімінаційне або обмежене становище сотень тисяч і навіть мілійонів людей. Ідея
застосувати поняття «маргінальність» до характеристики спільноти репатріантів
була запозичена з дослідження С. Красильникова «На зламах соціальної струк-
тури: Маргінали в післяреволюційному російському суспільстві (1917 – кінець
1930-х років)»20. Дослідник розглядає соціальну структуру радянського суспіль-
ства як результат політики примусової маргіналізації, яка в сталінському суспіль-
стві набула колосальних катастрофічних розмірів і стала органічним супутним
елементом репресій і одним зі способів вирішення політичних та економічних
проблем (створення системи примусової праці)21.
Чи можна говорити про політику штучної маргіналізації радянської держави
стосовно репатріантів?
Війна дала імпульс дезінтеграції традиційних верств й утворенню тимчасових
(лабільних) соціальних груп, або динамічних соціумів. До тимчасових соціальних
груп слід віднести спільноти, які утворюються внаслідок різких, кардинальних
військово-політичних та соціально-економічних зрушень і катаклізмів. Саме такі
передумови для їх появи створила Друга світова війна. Як наслідок глобального со-
ціального катаклізму, мільйони людей через об’єктивні та суб’єктивні причини
змінювали своє становище в суспільстві. Одні «втрачали все»: житло, родину, ста-
вали непрацездатними інвалідами, опускалися таким чином на «дно», маргіналі-
зувалися. Для інших, навпаки, війна, в підсумку, стала «зоряним часом», давала
шанс для стрімкого зростання соціального статусу, здійснення швидкої успішної
кар’єри (особливо військової). В умовах війни та окупації відбувається своєрідне
перетікання традиційних соціальних верств, які розмиваються й атомізуються на
тимчасові. Військовополонених, інтернованих, остарбайтерів, в’язнів нацистсь-
ких таборів, усіх тих, хто згодом став називатися репатріантами, можна віднести
до тимчасових соціальних груп, які можуть бути кваліфіковані як „групи з обме-
женою правоздатністю” чи „групи з обмеженим правовим статусом”22. Після за-
кінчення війни більшість з агентів цих лабільних соціумів цілком закономірно
намагалися позбутися свого «обмеженого правового статусу», відновити / покра-
щити своє попереднє становище, повернувшись на Батьківщину. Формально збе-
рігаючи свій статус громадян Радянського Союзу, колишні остарбайтери мусили
проходити бесіди з працівниками НКВС, НКДБ у перевірочно-фільтраційних та-
борах, перш ніж отримували право повернутися додому, на них заводили спеці-
альну „справу” (яка зберігалася в КДБ до 1991 року). Вони обов’язково мусили
реєструватися у відповідних органах за місцем проживання й регулярно прохо-
дити повторну перевірку. Репатріантам заборонялося повертатися й селитися в сто-
личних містах. Після «благополучного» проходження початкового етапу перевірки
далі починала діяти радянська система контролю за населенням: паспортизація,
прописка, анкетування, характеристика. Під час прийому на роботу, навчання,
вступу до партії, для поїздки за кордон, зміни місця проживання потрібно було за-
повнювати певні документи, у яких необхідно було свідчити стосовно власної (чи
296 Т. Пастушенко
найближчих родичів) участі у Великій Вітчизняній війні. Ці стандартні питання
зберігалася в анкетах і певний час після розпаду СРСР. Перелічені обставини вка-
зують на довготривалий нагляд за репатріантами (поряд з іншими категоріями по-
збавленців) у радянському суспільстві, що у свою чергу можна сприймати як
штучне заниження їх соціального статусу, тобто маргіналізацію.
У суспільстві, де становище людини визначалося не тільки і не стільки еко-
номічними факторами, а переважно наявністю чи відсутністю громадянських і
політичних прав і свобод, обмеження в правах ставало важливою ознакою соці-
альної стратифікації, індикатором маргінальності, випадіння із суспільного се-
редовища й початком більш глибокого занурення на «дно» соціальної структури.
Проте практика показує, що перехідність, притаманна маргінальній спільноті,
містить у собі потенцію руху як вниз, на «дно», так і вгору – по соціальній дра-
бині. Зворотним боком обмеження прав і соціальних ганатій є зневажання/ігно-
рування агентами маргіналізованих спільнот встановлених поведінкових,
культурних і правових норм певного суспільства. Біографії опитаних репатріан-
тів підтверджують, що більшість із них (в усякому разі ті, хто цього прагнув)
вдало подолали всі перепони і досягли більш престижного (ніж їх батьки) ста-
новища в суспільстві. Тобто, колишні остарбайтери і військовополонені здій-
снювали успішну кар’єру на виробництві, в науці та культурі, ставали членами
Комуністичної партії, оселялися там, де їм забороняли. У який спосіб це їм уда-
валося – вже питання окремого дослідження.
1 Elliot M. R. The Repatriation Issuem Soviet-American Relations 1944–1947. – University
of Kentucky, 1974. – 412 s; Jacobmeyer W. Vom Zwangsalbeiter zum Heimatlosen Auslaender.
Die Displaced Persons in Deutschland. 1941–1945 // Kritische Studien zur Geschichtswissen-
schaft. — Gottingen: Vandenhoeck U.Ruprecht in Gоttingen, 1985. – Bd 65. – 324 s; Толстой
Н. Жертвы Ялты. / Пер. с англ. Е.С.Гессен // Исследования новейшей русской истории. –
Париж, 1988. – Т. 7. – 530 с.; В боротьбі за Українську державу / М. Марунчак; – Львів,
1992. –1303 с; Bonwetsch B. Sowjetische Zwangsarbeiter vor und nach 1945. Ein doppelter Lei-
densweg. // Jahrbücher für die Geschichte Osteuropas – 1993. – № 41. – S. 532–546.
2 Земсков В. Н. К вопросу о репатриации советских граждан 1944–1945 гг. // История
СССР. – 1990. – № 4. – С. 26–41; Его же: Репатриация советских граждан в 1945-1946
годах. Опираясь на документы // Россия ХХІ. – 1993. – № 5. – С. 74–81; Его же: Репа-
триация советских граждан и их дальнейшая судьба (1944–1956 гг.) // СИ. – 1995. – № 5 –
С. 3–13; Его же: Репатриация перемещенных советских граждан // Война и общество,
1941–1945: В 2-х кн. / Отв. ред. Г.Н.Севастьянов; Ин-тут российской истории. Кн. 2-я. – М,
2004. – С. 331–359; Шевяков А. А. «Тайны» послевоенной репатриации // Социологические
исследования. – 1993. – № 8; Его же: Репатриация советского мирного населения и воен-
нопленных, оказавшихся в оккупационных зонах государств антигитлеровской коалиции //
Население России в 1920–1950-е годы: численность, потери, миграции: Сб. науч. трудов.
– М., 1994. – С. 195–222; Полян П. М. Жертвы двух диктатур. Остарбайтеры и военноп-
ленные в Третьем Рейхе и их репатриация. М., 1996. – 442 с; Его же: Жертвы двух дикта-
тур: Жизнь, труд, унижения и смерть советских военнопленных и остарбайтеров на
чужбине и на родине. – 2-е изд., перераб. и доп. – Москва, 2002. – 896 с.
3 Коваль М. “Остарбайтери” України – раби Гітлера, ізгої Сталіна // Політика і час –
1998– № 9–10; Його ж: Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939–
297Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби
1945 рр.) – К., 1999. – С. 170–196; Буцько О.В. Репатріація українських громадян (1944–
1946 рр.) // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей. – Вип. 1. – К., 1997. – С. 143–
158; Її ж: “С возвращеньицем”: судьба украинских граждан, репатриированных на Родину
// Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей. – Вип. 2. – К., 1998. – С. 148–162; Її
ж: В неоплаченом долгу: к вопросу о компенсации труда рабов третьего рейха // Сторінки
воєнної історії України: Зб. наук. статей. – Вип.4 – К., 2000. – С. 90–95; Гальчак С.Д. “Остар-
байтери” з Поділля. (1942–1947)”: Дисер. к. іст. наук. – К. 2002. – 194 с.
4 Пастушенко Т.В. Репатріація українських “остарбайтерів” на батьківщину:1944–1947 рр.
// Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей. – К., 2005. – Вип. 9. – Ч. 3. – С. 123–136.
Її ж: Доля українських остарбайтерок в Німеччині та після повернення до СРСР // Тріщина
через усе життя. Спогади українських примусових робітниць землі Рейнлад /Каталог виставки
– 2007. – С. 58–72; Її ж: Остарбайтери з України: вербування, примусова праця, репатріація
(історико-соціальний аналіз на матеріалах Київщини). Дис…к.і.н. – К., 2007. – 238 с.
5 Herbert Ulrich. Sowjetische Zivilarbeiter und Kriegsgefangene zur Zwangsarbeit in De-
utschland, 1941–1945. In:„Fliege, mein Briefchen, von Westen nach Osten ...»: Auszüge aus Brie-
fen russischer, ukrainischer und weißrussischer Zwangsarbeiterinnen und Zwangsarbeiter
1942–1944 / Bella E. Cistova ; Kirill V. Cistov (Hrsg.). – Bern; Berlin; Frankfürt a.M.; New York;
Paris; Wien, 1998 (Studien zur Volksliedforschung ; Bd. 18), – S. 94.
6 Земсков В. К вопросу о репатриации советских граждан 1944–1951 гг. // История СССР.
– 1990. – № 4. – С. 39–40.
7 Полян П. Назв. праця. – С. 557–558.
8 УРЕ – Т.10. – К., 1985 – С. 95.
9 Сталин И. Вопросы ленинизма. – М., 1939. – С. 510.
10 Там само. – С. 511.
11 Ленин В.И. Сочинения. – 5-е изд., – Т.12. – С. 99–105.
12 Комуністична партія Радянського Союзу в резолюціях і рішеннях з’їздів, конферен-
цій і пленумів ЦК. – частина І. 1898–1924. – К., 1954. – С. 630.
13 Там само. – С. 512.
14 Там само. – С. 526.
15 Сталин И. Назв. праця. – С. 523.
16 Правда. – 1944. – 4 листоп.
17 Фицпатрик Ш. Повседневный сталинизм. Социальная история Советской России в
30-е годы: город. – М., 2008. – С. 20.
18 Інтерв’ю з Миколою Андрійовичем А-ко Запис 18.03.2008. с. Трипілля, Київська обл.
// Українські в’язні концтабору Маутхаузен: свідчення тих, хто вижив / Особистий архів
Т. Пастушенко.
19 Інтерв’ю з Галиною Костянтинівною Б-ко. Запис м. Прилуки // «...То була неволя»: Спо-
гади та листи остарбайтерів / НАН України; Інститут історії України; Меморіальний ком-
плекс «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років» / В.А. Смолій
(голов.ред.), Т.В. Пастушенко (упоряд.), М.Ю. Шевченко (упоряд.). – К., 2006. – С. 371.
20 Красильников С.А. На изломах социальной структуры: Маргиналы в послереволю-
ционном российском обществе (1917 – конец 1930-х гг.). – Новосибирск, 1998.
21 Там само. – С. 3.
22 Лисенко О. Соціальні аспекти окупації України: методологія проблеми // Сторінки
воєнної історії україни: Зб. наук. статей. – К.2007. – Вип. 11. – С. 5.
298 Т. Пастушенко
|