Позиція Греко-католицької церкви щодо виселення українців з Польщі в 1944-1946 рр.
Збережено в:
| Дата: | 2009 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2009
|
| Назва видання: | Сторінки воєнної історії України |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95679 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Позиція Греко-католицької церкви щодо виселення українців з Польщі в 1944-1946 рр. / І. Поїздник // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2009. — Вип. 12. — С. 313-320. — Бібліогр.: 43 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-95679 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-956792025-02-23T17:46:20Z Позиція Греко-католицької церкви щодо виселення українців з Польщі в 1944-1946 рр. Поїздник, І. Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби 2009 Article Позиція Греко-католицької церкви щодо виселення українців з Польщі в 1944-1946 рр. / І. Поїздник // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2009. — Вип. 12. — С. 313-320. — Бібліогр.: 43 назв. — укр. XXXX-0019 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95679 uk Сторінки воєнної історії України application/pdf Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби |
| spellingShingle |
Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби Поїздник, І. Позиція Греко-католицької церкви щодо виселення українців з Польщі в 1944-1946 рр. Сторінки воєнної історії України |
| format |
Article |
| author |
Поїздник, І. |
| author_facet |
Поїздник, І. |
| author_sort |
Поїздник, І. |
| title |
Позиція Греко-католицької церкви щодо виселення українців з Польщі в 1944-1946 рр. |
| title_short |
Позиція Греко-католицької церкви щодо виселення українців з Польщі в 1944-1946 рр. |
| title_full |
Позиція Греко-католицької церкви щодо виселення українців з Польщі в 1944-1946 рр. |
| title_fullStr |
Позиція Греко-католицької церкви щодо виселення українців з Польщі в 1944-1946 рр. |
| title_full_unstemmed |
Позиція Греко-католицької церкви щодо виселення українців з Польщі в 1944-1946 рр. |
| title_sort |
позиція греко-католицької церкви щодо виселення українців з польщі в 1944-1946 рр. |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2009 |
| topic_facet |
Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95679 |
| citation_txt |
Позиція Греко-католицької церкви щодо виселення українців з Польщі в 1944-1946 рр. / І. Поїздник // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2009. — Вип. 12. — С. 313-320. — Бібліогр.: 43 назв. — укр. |
| series |
Сторінки воєнної історії України |
| work_keys_str_mv |
AT poízdnikí pozicíâgrekokatolicʹkoícerkviŝodoviselennâukraíncívzpolʹŝív19441946rr |
| first_indexed |
2025-11-24T06:00:50Z |
| last_indexed |
2025-11-24T06:00:50Z |
| _version_ |
1849650367872106496 |
| fulltext |
І. Поїздник (Київ)
ПОЗИЦІЯ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ ЩОДО
ВИСЕЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ З ПОЛЬЩІ В 1944–1946 рр.
Внаслідок підписання договору про державні кордони між Радянським Сою-
зом та Польським комітетом національного визволення (PKWN) 27 липня 1944 р.
різко змінилася не лише політична, а й етноконфесійна карта польської держави.
Втрачені східні землі, де переважно проживало українське населення, відійшли
до УРСР. Хоча в порівнянні з передвоєнною кількістю – 5 млн чол. – у межах
Польщі залишилося близько 700 тис. українців1, це, на думку керівництва обох
держав, не вирішувало остаточно національного питання в порубіжній зоні.
Встановлення нового кордону спричинило руйнування структури Греко-като-
лицької церкви. Із 45 деканатів та 650 парафій Перемишльської єпархії Галицької
греко-католицької митрополії на польській стороні залишилися 26 деканатів* та
223 парафії, які обслуговували понад 300 священиків2. Оскільки м. Перемишль було
передано Польщі, єпископ Й. Коциловський втратив можливість контролю над
близько шістдесятьма відсотками приналежних до єпархії парафій. Для управління
майже 700 церквами і понад 400 священиками3 на території УРСР перемишльський
єпископ призначив восени 1944 р. двох генеральних вікаріїв: о. М. Мельника з Ни-
жанкович для південної частини єпархії, яка увійшла до складу Дрогобицької об-
ласті, та о. М. Панаса з Соколя для північної частини, яку було включено до складу
Львівської області4. Територіальних змін не зазнала Апостольська адміністрація
Лемківщини, яка на той час становила 9 деканатів і 129 парафій5. Однак вже перші
повоєнні місяці вона функціонувала без керівництва. Апостольський адміністра-
тор о. О. Малиновський виїхав на Захід під час відступу німецьких військ6.
Остаточно вирішити проблему невідповідності державних та етноконфесійних
кордонів радянська влада вирішила шляхом виселення українського населення з те-
риторії Польщі, а польських громадян – з території радянської України. Офіційне
оформлення цієї акції відбулося 9 вересня 1944 р. у м. Любліні під час підписання
між урядом УРСР та Польським комітетом національного визволення (PKWN) угоди
про обмін населенням. Згідно з домовленістю, передбачалося від 15 жовтня 1944 р.
до 1 лютого 1945 р. «добровільно» і «без примусу» переселити з Польщі до УРСР
понад 600 тис. українців і приблизно таку ж кількість поляків з УРСР до Польщі.
Позиція вищого духовенства Греко-католицької церкви щодо урядової акції була
очевидна, адже переселення вірних ставило під загрозу існування цієї релігійної
інституції на території Польщі. У листі до свого керівництва від 20 листопада
1944 р. заступник головного уповноваженого уряду УСРР у справах евакуації
* Із 26 деканатів довоєнні межі зберегли лише 13, інші – були розділені кордоном.
українського населення Т. Коноваленко писав, що «перемишльський єпископ…
видав розпорядження духовенству, в якому зобов’язав священиків усіма доступ-
ними засобами протидіяти евакуації українського населення»7. Реакція радянської
влади на заклики ієрарха не забарилась. У грудні 1944 р. єпископа Й. Коциловського
відвідали уповноважений уряду УРСР у справах евакуації українського населення
в Перемишльському повіті В. Тищенко разом із представником штабу І-го Україн-
ського фронту майором К. Лисогубом та заступником військового коменданта м. Пе-
ремишль майором С. Вершиніним. Радянські функціонери вимагали від єпископа,
щоб він офіційно дозволив священикам виїжджати до УРСР та видав відозву до
вірних з закликом негайного переселення. Й. Коциловський відмовив, пояснивши,
що священики зв’язані присягою і кожен виїзд потребує санкції Риму, а позаполі-
тична позиція церкви не дозволяє йому видавати відозви урядового характеру8.
Позиція рядового духовенства була неоднозначна та залежала від низки обста-
вин, сукупність яких мала вирішальний влив на погляди та вчинки священика тієї
чи іншої місцевості. Масштабна пропаганда переселення та постійне підкреслення
урядовими представниками її добровільного характеру викликали зацікавлення у
населення. Люди бажали орієнтуватися в цьому питанні, адже у них, за словами
радянських функціонерів, існувало право вибору. Деякі українські громади вис-
лали своїх представників до місцевих уповноважених уряду УРСР у справах ева-
куації для остаточного вияснення ситуації. Керівники делегації, переважно
греко-католицькі священики, зверталися до влади з проханням надати їм дозвіл пої-
хати в Україну та побачити на власні очі умови майбутнього проживання9. Однак
таких дозволів нікому не видавали, що поглиблювало сумніви навіть зацікавлених.
Вже на першому етапі акції за власним бажанням виїхала незначна кількість
українських родини зі знищених війною населених пунктів, сподіваючись роз-
почати нормальне життя на новому місці. Крім того, влада обіцяла грошові по-
зики в сумі 5000 крб та по 1000 крб на кожного члена сім’ї, а також дозволила
перевозити з собою до двох тонн багажу на сім’ю та домашню худобу. Людей пе-
реконували, що на новому поселенні їх чекатиме житло, земля тощо10.
За винятком прикладів вимушеного виїзду, переважна більшість населення
вирішила не покидати свої рідні землі. Аналіз документів підтверджує величез-
ний вплив духовенства на таке рішення своїх вірних. У звіті головного уповно-
важеного уряду УРСР у справі евакуації М. Підгорного від 22 листопада 1944 р.
зазначається, що парох с. Лукове В. Кончило під час проповіді закликав вірних
відмовлятися від переселення до УРСР, оскільки «їх там нічого доброго не чекає,
а більшовики над ними будуть знущатися»11. Внаслідок промови священика меш-
канці села стали масово забирати свої заяви на виїзд. Негативний досвід попе-
реднього перебування під комуністичним режимом у 1939–1941 роках став
головним аргументом ставлення до урядової акції. Згідно з рапортами уповно-
важених, українське підпілля поширювало серед свого населення чутки, що пе-
реселенці зазнають репресій з боку влади: арешти, вивезення на Сибір тощо12.
Оцінивши ситуацію, влада спробувала використати авторитет духовенства для
прискорення процесу переселення. Заступник головного уповноваженого уряду
УРСР у правах евакуації Т. Кальненко у звіті від 5 березня 1945 р. зазначав, що в
парафіях, де українські священики на вимогу влади прочитали урядовий доку-
314 І. Поїздник
мент про переселення у позитивному світлі, населення більш активно реєстру-
валося на виїзд, ніж в інших місцевостях13. Радянські функціонери, намагаючись
реалізувати урядові розпорядження, неодноразово проявляли неабияку винахід-
ливість: від «психологічних бесід» до підкупу. Так, 10 травня до евакуаційної ко-
місії зголосився парох гміни Санок-село з проханням прислати референтів для
оформлення своїх парафіян на виїзд. Коли члени комісії приїхали до парафії, свя-
щеник зібрав селян до церкви і почав агітувати на переселення. Під впливом па-
роха місцеві українці підписали відповідні заяви. Однак через тиждень, коли
прибув транспорт, всі підписані виїжджати відмовились. Люди з натовпу коло
церкви викрикували, що «комісія купила їх пароха»14. Крім поодиноких випадків,
спроби переконати духовенство виїхати і тим самим показати приклад своїм вір-
ним постійно зазнавали невдачі. Одні священики відкрито посилалися на забо-
рону церковної влади, інші – офіційно не виступали проти акції, але самі
погоджувалися на переселення лише після виїзду своїх парафіян.
Органи влади спробували примусово виселити найбільш «невигідних» свя-
щеників з надією на прискорення виїзду їх парафіян. Радянський уповноважений
у справі евакуації українського населення в Любачові в рапорті до керівництва
інформував про примусове виселення греко-католицького пароха Сухої Волі
о. С. Іванусика, який всю дорогу до кордону намагався пояснити представникам
влади, що такими методами вони не змусять українців виїхати до СРСР15.
Незважаючи на різноманітні заходи, вже в січні 1945 р. стало очевидно, що
завершити переселення до 1 лютого не вдасться. Тому влада приступила до більш
жорстких методів здійснення акції. Під егідою польських органів безпеки (UB) та
місцевої адміністрації хвиля репресій прокотилася південно-східною Польщею.
Підвищене «зацікавлення» органи проявили щодо місцевих священиків. Вже
6 жовтня 1944 р. перемишльський греко-католицький ординаріат офіційно звер-
нувся до Гродського суду в Ярославі та прокуратури окружного суду в Перемишлі
в справі арештованого разом з родиною пароха Ф. Ярка з Польнятичів. Ордина-
ріат скаржився, що о. Ф. Ярка під час ув’язнення змушували до тяжкої праці,
а місцева адміністрація не повідомила церковну владу про арешт священика.
У 1945–1946 роках двічі був арештований о. Я. Водоніс, вдруге – з дружиною і ма-
лолітніми дітьми. У такий спосіб влада хотіла схилити пароха до виїзду. Звіль-
нений з-під арешту о. Я. Водоніс сховався і так уникнув депортації16. У ніч з 9 на
10 березня 1945 р. функціонери Громадянської міліції (МО) оточили греко-като-
лицьку семінарію в Перемишлі та арештували десять кліриків з наміром пере-
правити їх до УРСР. Греко-католицький ординаріат доклав максимум зусиль, щоб
звільнити семінаристів, але безрезультатно. Оскільки погляди священиків щодо
переселення співпадали з позицією українського підпілля, це дало змогу владі
розглядати їхні дії як прояви підтримки національного руху.
Тогочасна складна ситуація духовенства, яке постійно перебувало під тиском
не лише органів влади, а й національного підпілля, використовувалася як од-
нією, як і іншою стороною. 12 грудня 1945 р. о. М. Міщишин із Любачова отри-
мав наказ терміново прибути до евакуаційної комісії. Під час передачі вимог
греко-католицькому священику функціонери польських органів безпеки при-
грозили: якщо він не виконає вимогу, то його вб’ють, а вину перекладуть на
315Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби
«якусь банду»17. Агітуючи на виїзд до УРСР за розпорядженням влади, свяще-
ники неодноразово отримували погрози з боку УПА.
Щоб запобігти виселенню, українське населення стало масово переходити на
римо-католицький обряд. За умов ототожнення національної та релігійної при-
належності, українці спробували усунути основну ознаку, яка могла б перешко-
дити їм залишитися на своїй землі. Оскільки ще з часів німецької окупації зміна
обряду потребувала реєстрації в органах влади, саме до місцевої адміністрації
стали надходити численні прохання у цій справі. Внаслідок позитивного розг-
ляду українських заяв старостою м. Ярослава 400 осіб з громади Полнятичі, які
вже зголосилися до евакуаційної комісії, відмовились покидати свої домівки18.
У м. Ліско з зареєстрованих на виїзд ста двадцяти родин виїхало лише сорок дві,
які не встигли оформити документи про зміну обряду19. Ці події викликали за-
непокоєння радянської влади та внесли напруження у відносини між радян-
ськими уповноваженими та місцевою адміністрацією. Якщо перемишльський
староста поступився вимогам радянських урядових представників і від 15 ли-
стопада 1944 р. припинив реєстрацію заяв українців, то ярославський староста,
всупереч будь-якому тиску, надалі видавав дозволи.
Масове перенесення метрик з Греко-католицької церкви до костелу стало ос-
новним питанням урядової наради в м. Жешів 9 грудня 1944 р. Щоб запобігти на-
далі конфліктним ситуаціям між старостами та радянськими уповноваженими,
на зібранні було прийнято офіційне розпорядження залишити право виносити
рішення стосовно обрядової справи за місцевою владою. Однак керівництво воє-
водства, «зважаючи на спеціальні причини тих змін», рекомендувало своїм пред-
ставникам на місцях поки-що утриматися від видання будь-яких дозволів20.
Постанова урядової наради хоча й була доведена до відома місцевої адміні-
страції, не вплинула кардинально на процес «перенесення метрик». Українські
мешканці ярославського староства до кінця серпня 1945 р. подали 2040 заяв з
проханнями про зміну обряду. Після консультації з римо-католицьким парафі-
яльним урядом місцева влада задовольнила близько 1800 заяв тих українців, які
під час окупації мали польські кенкарти або походили з мішаних родин21. У Гор-
лицькому повіті, згідно з інформацією радянської переселенської комісії, до січня
1946 р. «поляками» стали 173 особи22.
Деякі представники місцевої адміністрації не лише ігнорували рекомендації
свого керівництва та вимоги радянських уповноважених, а й заохочували україн-
ське населення переходити на римо-католицький обряд. У Лісовському повіті міс-
цева влада обіцяла українцям, які перенесуть метрики до костелу, звільнення від
мобілізації як до Червоної армії, так і польського війська. Внаслідок такої агіта-
ції лише упродовж тижня 15 українських родин с. Березка побажали змінити свій
обряд. Для більшої переконливості влада звільнила українського солтиса с. Бе-
резки, який відмовився ставати римо-католиком, а на його місце призначила особу
саме з групи українців, що перенесли свої метрики до костелу23. Старости най-
активніше переконували змінити обряд кваліфікованих фахівців української на-
ціональності, працю яких важко було замінити у повоєнній Польщі24.
3 вересня 1945 р. на територію південно-східної Польщі урядом були скеровані
3-я, 8-а та 9-а дивізії піхоти, які стали використовуватися для прискорення процесу
316 І. Поїздник
переселення. В умовах постійного тиску з боку місцевої влади та підпілля розпо-
чалась масова депортація українського населення під егідою військових. Відтоді
переселення здійснювалося за такою схемою: військо оточувало село та давало
українцям щонайбільше дві години на приготування до виїзду. Ця акція часто су-
проводжувалися грабунком, убивствами непокірних, брутальною поведінкою. Ор-
гани безпеки (UB) в Жешові рекомендували виселяти навіть мішані родини, якщо
батько не був поляком25. Однак, навіть за умов жорстокого терору українці нама-
галися залишитися на своїх землях, переховуючись у лісах цілими селами разом із
худобою та сільськогосподарським знаряддям. Згідно з доповідною запискою за-
ступника головного уповноваженого уряду УРСР у справі евакуації Т. Коноваленка,
українське населення Блехнарки, Висової, Ждині Горлицького повіту, щоб запо-
бігти переселенню, перебралися до сусіднього лісу, де проживало в куренях26.
У жорстоких умовах переселення українське духовенство найчастіше ставало
об’єктом терору. За свідченням сучасниці тих подій М. Гій, коли «приїхало поль-
ське військо, почало палити хати і стріляти людей. Вбили нашого священика о. Ва-
силя Гучка… Дістав 7 куль. А їмость Софію і заміжню вже дочку Славку забрали
до покою, а потім підпалили плебанію, де вони й згоріли»27. Згідно з досліджен-
нями польського історика Е. Місило, під час депортації українського населення з
Польщі загинуло 23 греко-католицьких священики28. Деякі українські священики,
дізнавшись про смерть сусіднього пароха, зверталися до перемишльського єпи-
скопа з проханням про переведення їх на більш безпечні місця. Інші, щоб запобігти
депортації та переслідуванню влади, дістали собі фальшиві польські документи29
або йшли до лісу і ставали капеланами УПА. Найбільш певно можна сказати лише
про трьох українських священиків, які обрали собі долю військового капелана:
о. А. Радіо, псевдонім «Яворенко», капелан у курені УПА «Рена»; о. В. Шевчук
«Кадило»30, греко-католицький парох Пяткової Руської, а у підпіллі капелан пере-
мишльського куреня УПА; та о. А. Слюсарчик, псевдонім «Книха», який у під-
піллі займався перекладом пропагандистських текстів на англійську мову. У слід-
чих актах о. Гриника згадуються також прізвища о. М. Кузьмінського і о. П. Са-
ноцкого як капеланів УПА, але без докладної інформації про них31.
Під час переселення різко постало майнове питання. Недосконалість урядо-
вих інструкцій щодо церковної власності провокувало постійні суперечки між
місцевою владою, уповноваженими у справах евакуації та духовенством. Якщо
на першому етапі переселення священики намагалися самі вирішити долю лі-
тургічного майна та церковних будинків, то згодом у цю справу почала вмішу-
ватися влада, кожен представник якої мав своє бачення майбутнього церковної
власності. У відповідь на прохання греко-католицького пароха з Верхомля до-
зволити йому забрати з собою літургічне майно та метричні книги місцевий упо-
вноважений уряду Польщі у справі евакуації українського населення у різкій
формі повідомив священику, що церковна власність стала власністю держави і
про її вивезення не може бути й мови32. Водночас у низці місцевостей духовен-
ство, за згодою влади, забирало з собою літургічний одяг, посуд, деякі ікони і
навіть метричні книги. Аналіз урядових розпоряджень у цій справі засвідчує,
що рішення уповноважених урядів Польщі та УРСР щодо церковної власності
найчастіше залежало від інтересів сторони, яку вони представляли. Такий
317Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби
підхід загострював відносини між уповноваженими обох країн та набував форми
взаємних звинувачень на сторінках звітів до свого керівництва.
Після численних скарг до Варшави та Києва у цій справі 23 травня 1945 р. го-
ловними уповноваженими урядів Польщі та УРСР була підписана додаткова ін-
струкція, яка чітко визначала порядок евакуації церковної власності. Згідно з
новим розпорядженням, все рухоме майно церкви дозволялося забирати з собою
під час виселення. Для офіційного оформлення справи складався акт перепису
церковного майна, який засвідчували своїми підписами члени церковної ради та
урядові представники обох сторін. Церковна власність, що залишалась, надхо-
дила у розпорядження місцевої влади33. Проте деякі урядові представники і на-
далі намагалися обійти державні приписи: надавали дозволи на вивезення лише
частини майна, конфісковували літургічні предмети з дорогоцінних металів
тощо. Після початку депортації українців до УРСР за допомогою війська пи-
тання вивезення церковного майна взагалі стало другорядним. Внаслідок жор-
стоких методів переселення чимало предметів літургічного призначення
залишилося на території Польщі під опікою римо-католицького духовенства.
На окрему увагу заслуговує питання метричних книг, а саме їхня доля внас-
лідок депортації українців з Польщі упродовж 1944–1946 років. За домовленістю
між головними уповноваженими тимчасового уряду Польщі та уряду УРСР у
справі евакуації, метричні книги підлягали конфіскації та подальшому направ-
ленню до відповідних органів реєстрації актів цивільного стану (РАЦС та USC)34.
Однак священики не поспішали передавати метричні записи представникам
влади, посилаючись на урядове розпорядження про обов’язкову видачу кожному
переселенцю витягу з його метрики для реєстрації за новим місцем прожи-
вання35. Така позиція духовенства позитивно розглядалась місцевою адміні-
страцію, оскільки це зменшувало обсяги роботи для урядовців. Внаслідок цього
у багатьох парафіях церковні акти так і не були конфісковані владою.
12 вересня 1945 р. Рада міністрів Польщі скасувала конкордат 1925 року між Апо-
стольською столицею та II Річчю Посполитою. Внаслідок цього греко-католицький
обряд офіційно перестав перебувати під опікою польської держави. Наступним кро-
ком влади став арешт та ув’язнення у Любомирському замку в Жешові 20 вересня
1945 р. греко-католицького єпископа Й. Коциловського разом із членом капітули
о. В. Гриником. На думку польського дослідника Д. Іванечка, таке рішення було прий-
няте без узгодження з органами безпеки СРСР. Арешт перемишльського єпископа
викликав обурення серед польського вищого духовенство. На зібранні 3–4 жовтня
1945 р. у Ченстохові польський єпископат засудив дії влади та постановив взяти під
свою опіку греко-католицьких священиків, які перебували на території Польщі36.
Влада спробувала звинуватити Й. Коциловського у співпраці з німцями та «не-
нависті до Радянського Союзу і соціалістичного устрою». Однак свідки обвинува-
чення постійно стверджували, що греко-католицький єпископ Й. Коциловський не
раз протестував проти окупаційної політики нацистів та завжди був позитивно на-
лаштований до поляків37. 18 січня 1946 р. польські органи безпеки передали ув’яз-
нених органам НКВС у Мостиськах. За офіційною версією слідства, таке рішення
було прийнято внаслідок відсутності доказів. Оскільки приїзд перемишльського
єпископа для радянських функціонерів став справжньою несподіванкою, то до мо-
318 І. Поїздник
менту отримання вказівок від керівництва Й. Коциловський та о. В. Гриник зали-
шалися у Мостиськах. Розпорядження радянської влади було несподіваним для
польських служб безпеки: 24 січня 1946 р. ув’язнених під конвоєм повернули назад
до Перемишля38. Отець В. Гриник вбачав причину їхнього звільнення у наближенні
терміну виборів до Верховної Ради СРСР. Священик також був переконаний, що
ув’язнення єпископа могло б спричинити загострення конфронтації з українським
підпіллям, а цього, на його думку, більшовики прагнули тоді уникнути39. Остаточ-
ний арешт керівництва Перемишльської єпархії (єпископів Й. Коциловського, Г. Ля-
коту, а також 13 осіб із їхнього оточення) відбувся 27 червня за участю польської
служби безпеки (UB) та 9-ої дивізії піхоти. Духовенство під конвоєм було достав-
лене до Медики, звідки арештованих забрали представники радянської влади40.
Внаслідок польсько-українського трансферу від жовтня 1944 р. до серпня
1946 р. з Польщі до СРСР за офіційними даними було переселено 518219 осіб,
з яких 488662 особи осіли на теренах УРСР. 42184 сім’ї були розселені у чо-
тирьох західних областях радянської України, а саме: 9428 сімей – у Львівській
області, 5747 – у Дрогобицькій, 5370 – у Станіславській і 21639 сімей – у Тер-
нопільській області. Проте урядова акція переселення українців не досягла своєї
мети, оскільки на землях Закерзоння надалі залишилося 30 тис. українських та
мішаних польсько-українських родин, чисельністю понад 150 тис. осіб41. Акція
переселення 1944–1946 років спричинила руйнування структури Греко-като-
лицької церкви в Польщі. Хоча у межах Польської держави залишилося 92 греко-
католицьких священики42, однак переважна їх більшість переховувалась від
влади та не мала змоги виконувати свої душпастирські функції.
1 Drozd R. Życie religijne ludności ukraińskiej w Polsce w latach 1944–1956 // Przegląd Za-
chodniopomorski. – 2004. – Zeszyt 1. – S. 77.
2 Підраховано на основі: Шематизм Греко-католицького духовенства злучених єпархій
Перемиської, Самбірської і Сяніцької на рік Божий 1938–1939. – Перемишль, 1938. – 168 с.;
Шематизм греко-католицького духовенства Апостольської адміністрації Лемківщини
1936 р. – Львів, 1936. – 153 c.; Archiwum Akt Nowych (далі – ANN). – sygn. 199/1040, k. 17–35.
3 Боцюрків Б. Українська Греко-католицька Церква і Радянська держава (1939–1950). –
Львів, 2005. – С. 65.
4 Archiwum Instytutu Pamięci Narodowej w Warszawie (далі - AIPN/Warszawa). – sygn.
IPN 0192/354, t. 27, k. 22.
5 Шематизм греко-католицького духовенства Апостольської адміністрації Лемківщини
1936 р. – Львів, 1936. – 153 c.
6 АIPN/Warszawa, sygn. 0192/354 t.26 – k.39.
7 Iwaneczko D. Przysięgi wierności dochowam. Wysiedlenia Ukraińców a Kościół greckoka-
tolicki w Polsce 1944–1947 / Więź. – 2002. – Nr 6. – S. 92.
8 Biłas I. Likwidacja greckokatolickiej diecezji przemyskiej oraz tragiczne losy jej ordynari-
usza biskupa Jozafata Kocyłowskiego w kontekście polityki wyznaniowej ZSRR // Polska –
Ukraina 1000 lat sąsiedztwa /Рod red. S. Stępnia. – Przemyśl, 1996. – T. 3: Studia z dziejów grec-
kokatolickiej diecezji przemyskiej. – S. 285.
9 Iwaneczko D. Wysiedlenia Ukraińców a Kościół greckokatolicki w Polsce (1944–1947) //
Akcja „Wisła” / Pod red. J. Pisulińskiego. – Warszawa, 2003. – S. 142.
319Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби
10 Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр. Документи, матеріали,
спогади: В 3 т. / Ред. Ю. Сливка. – Львів, 1996. – Т. 1: 1939–1945 рр. – C. 287.
11 Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГО України). –
Ф. 1, оп. 23, спр. 1691, арк. 150.
12 Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр. Документи, матеріали,
спогади: В 3 т. / Ред. Ю. Сливка. – Львів, 1998. – Т. 2: 1946–1947 рр. – С. 21.
13 Iwaneczko D. Wysiedlenia Ukraińców... – S. 144.
14 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі –
ЦДАВО України). – Ф. 4959, оп. 1, арк. 200.
15 Iwaneczko D. Przysięgi wierności... – S. 91–105.
16 Wojewoda Z. Zarys historii Kościoła Greckokatolickiego w Polsce w latach 1944–1989. –
Kraków, 1994. – S. 29.
18 Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр. Документи, матеріали,
спогади: В 3 т. / Ред. Ю. Сливка. – Львів, 2002. – Т. 3: Спогади. – С. 13.
19 Pisuliński J. Przesiedlenie ludności ukraińskiej z Polski do USRR 1944–1946. mps
20 Drozd R. Życie religijne ludności ukraińskiej w Polsce w latach 1944–1956 // Przegląd Za-
chodniopomorski. – 2004. – Zeszyt 1. – S. 81.
21 Archiwum Państwowe w Krakowie (далі – APK). – sygn. UW II 1082, k. 5.
22 Pisuliński J. Przesiedlenie ludności... mps
23 Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр. – Т. 2. – С. 21.
24 Там само. – Т. 1. – C. 444.
25 Там само. – Т. 3. – С. 9.
26 Drozd R. Przesiedlenie ludności ukraińskiej z Polski do USRR 1944–1946 // www.inter-
klasa.pl/portal/dokumenty/r_mowa/strony_pol/historia01.htm
27 Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр. – Т. 2. – С. 21.
28 Там само. – Т. 3. – С. 9.
29 Місило Є. Греко-католицька церква у Польщі (1944 – 1947) // Україна і Польща між
минулим і майбутнім / Упоряд. А. Павлишин. – Львів, 1991. – С. 104–106.
30 AIPN/Warszawa. – sygn. IPN 0192/354, t. 27, k. 22.
31 Карванська-Байляк А. Во ім’я Твоє. (Мережане життя) / Ред. Р. Галана. – Варшава,
2000. – С. 164.
32 AIPN/Warszawa. – sygn. IPN 0192/354, t. 26, k. 109–112.
33 ANN. – Z. 522, sygn. 10, k. 408.
34 Ibidem. – Z. 524, sygn. 3, k. 77.
35 Ibidem. – Z. 522, sygn. 9, k. 282.
36 Ibidem. – Z. 524, sygn. 1, k. 98.
37 Iwaneczko D. Wysiedlenia Ukraińców... – S. 145.
38 Nawrocki Z. Zamiast wolności. UB na Rzeszowszczyźnie 1944–1949. – Rzeszów, 1998. – S. 79.
39 Drozd R. Życie religijne... – S. 79.
40 AIPN/Warszawa. – sygn. IPN 0192/354, t. 26, k. 56.
41 ANN. – Z. 522, sygn. 9, k. 170.
42 Державний архів Івано-Франківської області. – Ф. Р-295, оп. 2, спр. 38, арк. 243.
43 AIPN/Warszawa. – sygn. IPN 0192/354, t. 27, k. 27.
320 І. Поїздник
|