Проблема оцінки діяльності ОУН та УПА: поле конфронтації або сфера порозуміння?
Стаття присвячена проблемі оцінки діяльності ОУН та УПА. Розкриваються особливості суспільних рефлексій та пошук шляхів консолідованої оцінки цієї сторінки вітчизняної історії....
Saved in:
| Date: | 2011 |
|---|---|
| Main Authors: | , |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2011
|
| Series: | Сторінки воєнної історії України |
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95722 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Проблема оцінки діяльності ОУН та УПА: поле конфронтації або сфера порозуміння? / Д. Вєдєнєєв, О. Лисенко // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2011. — Вип. 14. — С. 109-126. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-95722 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-957222025-02-09T09:49:27Z Проблема оцінки діяльності ОУН та УПА: поле конфронтації або сфера порозуміння? From the history of OUN and UPA Вєдєнєєв, Д. Лисенко, О. З історії ОУН та УПА Стаття присвячена проблемі оцінки діяльності ОУН та УПА. Розкриваються особливості суспільних рефлексій та пошук шляхів консолідованої оцінки цієї сторінки вітчизняної історії. Статья посвящена проблеме оценки деятельности ОУН и УПА. Раскрываются особенности общественных рефлексий и поиск путей консолидированной оценки этой страницы отечественной истории. The article is devoted to the problem of evaluation the activities of OUN and UPA. The features of public reflections and searching the ways of consolidated appraisal of this page of domestic history are uncovered. 2011 Article Проблема оцінки діяльності ОУН та УПА: поле конфронтації або сфера порозуміння? / Д. Вєдєнєєв, О. Лисенко // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2011. — Вип. 14. — С. 109-126. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. XXXX-0019 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95722 341:162.55 uk Сторінки воєнної історії України application/pdf Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
З історії ОУН та УПА З історії ОУН та УПА |
| spellingShingle |
З історії ОУН та УПА З історії ОУН та УПА Вєдєнєєв, Д. Лисенко, О. Проблема оцінки діяльності ОУН та УПА: поле конфронтації або сфера порозуміння? Сторінки воєнної історії України |
| description |
Стаття присвячена проблемі оцінки діяльності ОУН та УПА. Розкриваються особливості суспільних рефлексій та пошук шляхів консолідованої оцінки цієї сторінки вітчизняної історії. |
| format |
Article |
| author |
Вєдєнєєв, Д. Лисенко, О. |
| author_facet |
Вєдєнєєв, Д. Лисенко, О. |
| author_sort |
Вєдєнєєв, Д. |
| title |
Проблема оцінки діяльності ОУН та УПА: поле конфронтації або сфера порозуміння? |
| title_short |
Проблема оцінки діяльності ОУН та УПА: поле конфронтації або сфера порозуміння? |
| title_full |
Проблема оцінки діяльності ОУН та УПА: поле конфронтації або сфера порозуміння? |
| title_fullStr |
Проблема оцінки діяльності ОУН та УПА: поле конфронтації або сфера порозуміння? |
| title_full_unstemmed |
Проблема оцінки діяльності ОУН та УПА: поле конфронтації або сфера порозуміння? |
| title_sort |
проблема оцінки діяльності оун та упа: поле конфронтації або сфера порозуміння? |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2011 |
| topic_facet |
З історії ОУН та УПА |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/95722 |
| citation_txt |
Проблема оцінки діяльності ОУН та УПА: поле конфронтації або сфера порозуміння? / Д. Вєдєнєєв, О. Лисенко // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2011. — Вип. 14. — С. 109-126. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. |
| series |
Сторінки воєнної історії України |
| work_keys_str_mv |
AT vêdênêêvd problemaocínkidíâlʹnostíountaupapolekonfrontacííabosferaporozumínnâ AT lisenkoo problemaocínkidíâlʹnostíountaupapolekonfrontacííabosferaporozumínnâ AT vêdênêêvd fromthehistoryofounandupa AT lisenkoo fromthehistoryofounandupa |
| first_indexed |
2025-11-25T14:18:51Z |
| last_indexed |
2025-11-25T14:18:51Z |
| _version_ |
1849772299397365760 |
| fulltext |
З ІСТОРІЇ ОУН ТА УПА
УДК 341:162.55
Дмитро Вєдєнєєв, Олександр Лисенко
(Київ)
ПРОБЛЕМА ОЦІНКИ ДІЯЛЬНОСТІ ОУН ТА УПА:
ПОЛЕ КОНФРОНТАЦІЇ АБО СФЕРА ПОРОЗУМІННЯ?
Стаття присвячена проблемі оцінки діяльності ОУН та УПА. Розкри -
ваються особливості суспільних рефлексій та пошук шляхів консолідованої
оцінки цієї сторінки вітчизняної історії.
Ключові слова: ОУН, УПА, український націоналізм, національно-ви -
звольний рух, політика пам’яті.
Українська держава докладає зусиль до справедливої оцінки історії
національно-визвольного руху. Суспільно-політичне значення цих заходів
обумовлено необхідністю усунення конфронтаційних моментів у масовій
сві домості як однієї з передумов формування консолідованої української
політичної нації.
Важливим кроком на цьому шляху став і Указ Президента України від
14 жовтня 2006 р. № 879 «Про всебічне вивчення та об’єктивне висвітлення
діяльності українського визвольного руху та сприяння процесу націо наль -
ного примирення». Він, зокрема, висунув завдання «всебічного вивчення та
об’єктивного висвітлення участі українців у Другій світовій війні», «здійс -
нення ґрунтовних наукових досліджень, … видання історичної та науково-
популярної літератури з цих питань» з метою подальшої підготовки законо -
проекту про український національно-визвольний рух 20–50-х років
ХХ століття1.
Зауважимо, що запропонований до розробки законопроект здатен стати
своєрідним «містком» для загальнонаціонального (міжрегіонального) поро -
зуміння через історію. Справді, потужні повстанські рухи 1919 — початку
1920-х рр., збройний опір примусовий колективізації, інші форми народного
спротиву охоплювали далекі від Карпат Придніпров’я, Поділля, Таврію,
Приазов’я, Полісся, Донбас, але їх головний рушійний мотив був тотожним —
радикальний опір спричинило масоване насильство над звичним укладом
господарювання й духовного життя.
Як бачимо, за умов заборони ст. 15 Конституції України «обов’язкової
ідеології» наголос робиться не на відродженні директивного стилю управ -
ління науковою творчістю (в дусі пріснопам’ятних «тез ЦК КПРС», які міс -
тили «генеральну лінію» в оцінці складних історичних подій), а на тво ренні
нау ково-просвітницького доробку фундаментальних знань як запору ки конст -
рук тивних змін у суспільній свідомості. Цьому сприятиме й законо давче
закріплення статусу національно-визвольного руху — важли вого (хоча і не
єдиного) історичного компоненту сучасного державного сувере нітету України.
Нині вкрай важливо вивести проблему оцінки українського самостій -
ницько-державницького руху з ірраціональної площини. Цьому сприятиме
неупереджена відповідь на ключове питання: чим обумовлена неприми -
ренність у поглядах на проблему ОУН та УПА? Назвемо лише основні, на
нашу думку, причини:
– живучість стереотипів, що з’явилася у гострому протистоянні двох
суспільних систем за часів «холодної війни»;
– ідейно-політичне розшарування українського народу, що перешкоджає
формуванню громадянського суспільства;
– протистояння навколо визначення шляхів майбутнього розвитку
України, її міжнародної орієнтації, що, до того ж, ускладнюється ціле -
спрямованими зовнішніми впливами;
– наявність регіональної історичної пам’яті та суттєвих соціокуль турних
відмінностей між різними історичними землями України, які закладалися
задовго до 1917 року;
– ерозія духовно-культурного поля, раціональності самого мислення
народу внаслідок ураження свідомості маніпулятивними інформаційними
технологіями, яке відбувається з часу «перебудови»;
– відсутність зрозумілої та прийнятної для більшості народу державної
ідеології консолідації, незавершеність процесу формування української
політичної нації.
Зауважимо, що розуміння всії складності такого феномену як націо -
нально-визвольний рух неможливе в рамках полярного, «мітингового»
мислення. Події в Західній Україні — це складне переплетіння національно-
визвольних змагань із громадянською війною. Глибинною причиною цієї
«неоголошеної війни» були небажання правлячих кіл СРСР дати реальний
суверенітет суб’єктам федерації та ініційований тоталітарним режимом
форсований характер змін суспільно-економічного, та духовно-культурного
устрою специфічного західного регіону України, які протікали у супроводі
репресивних заходів.
Особливого драматизму додавало те, що збройний конфлікт в Західній
Україні відбувався у вирі катаклізмів світової історії ХХ ст.: Другої світової
війни 1939–1945 рр. та міжблокового протистояння 1945–1991 рр.
110 Д. Вєдєнєєв, О. Лисенко
Зауважимо: як би хто не ставився до руху ОУН та УПА, важко не визнати
очевидну річ — його стратегічною метою було відродження Укра їнської
Самостійної Соборної Держави, інакше кажучи — тієї держави, в якій ми
зараз живемо. Жоден програмний або пропагандистський документ ОУН
ніколи не ставив завдання боротьби за суверенітет лише Західної України,
за творення там окремої держави.
Інша річ, що незалежність і територіальна цілісність сучасної України
має багато історичних складових: тисячолітня традиція державотворення,
Українська революція і державність 1917–1920 рр., національно-визвольні
рухи, порятунок наших народів від нацизму та об’єднання основних етніч -
них українських земель в рамках єдиної держави (хоча і квазі-державності
у вигляді УРСР) в результаті Перемоги у Великій Вітчизняній війні. І ніколи
наша спільна історія не перестане бути «полем бою», якщо сучасники
розглядатимуть минуле вибірково, не бажаючи бачити все її розмаїття і
непростий вплив на теперішній статус-кво України. Тут не місце для лег -
коважних трактувань — візьміть, хоч б відому тезу про «зміну однієї
окупації іншою» в 1943–1945 рр. Кому ж, у такому разі, належить віддати
«заради відновлення історичної справедливості» Галичину, Волинь, Пів -
нічну Буковину, Південну Бессарабію?
На жаль, замість виваженого підходу йде тиражування односторонніх,
політично заангажованих концепцій, механічний переспів офіціозних ра -
дян ських або політизованих еміграційних доктрин. Нерідко наміри подо -
лати комплекс «меншовартості» політичної історії української нації
супроводжуються творенням міфів, спрощеними тлумаченнями складних
історичних подій, кон’юнктурними інтерпретаціями.
Втрачається раціональне відчуття тієї розумної грані, за якою ексцеси
минулого вже деструктивно впливають на сьогодення й перспективу
розвитку країни. Вірно писав Ф. Ніцше: «Надлишок історії шкодить життю.
До тих пір, поки минуле буде зображуватися як щось гідне наслідуванню і
як доступне наслідуванню і здатне повторитися ще раз — до тих пір історії,
звичайно, загрожує небезпека піддатися перекрученню, прикрашенню і в
силу цього зближення з вільним вимислом… Монументальна історія вво -
дить в оману за допомогою аналогій: мужніх вона шляхом спокусливих
паралелей надихає на звитягу відчайдушної сміливості, а захоплення пере -
творює у фанатизм; коли такого ґатунку історія западає в голови здібних
егоїстів і злодіїв-мрійників, то в результаті піддаються руйнуванню царства,
вбиваються володарі, виникають війни і революції…»2.
Природно, що історія збройного конфлікту в Західній Україні 1939–
1950-х рр., протиборство між націоналістичним рухом та його против -
никами ще довго буде залишатися дискусійною в науці та контрверсійною
в суспільно-політичній думці.
111Проблема оцінки діяльності ОУН та УПА: поле конфронтації...
Проте в умовах, коли Основним Законом України гарантовано право
на свободу думок і поширення інформації, свободу наукової творчості
(ст. 15, 34, 54 Конституції України), історики мають всі необхідні перед -
умови для формування справді наукової моделі минулого нашої держави і
земель України в протяжній історичній ретроспективі. Сприяння консо -
лідації та розвитку історичної свідомості української нації, поряд із
піклуванням про етнокультурну та релігійну самобутність інших народів і
національних меншин віднесено до завдань держави ст. 11 Конституції
України.
Плюралізм поглядів на минуле став різновидом втілення законного права
громадян на творення й отримання інформації. Натомість ми спостерігаємо
дивну картину: замість суто наукового трактування минулого із засто -
суванням широкої (і доступної тепер) джерельної бази, сучасних методів
досліджень частина істориків в силу тих або інших причин механічно
пристає на обмежені й упереджені концепції інтерпретації складних
проблем минулого України, тієї ж історії національно-визвольного руху,
Української революції, радянського періоду історії України тощо. Концепції,
переважно породжені політичною заангажованістю, соціальним замов -
ленням, атмосферою міждержавної воєнно-політичної конфронтації,
«психо логічної війни» тощо.
Однак суперечності довкола спільного минулого виходять далеко за
притаманне плюралістичному суспільству розмаїття поглядів на проб леми
духовно-інформаційної сфери. Те, що незрідка відбувається навколо оцінок
подій минулого у вирі політичного протистояння, цілком вкладається в одну
із визначених ст. 7 Закону України «Про основи національної безпеки
України» загроз національним інтересам і національній безпеці України —
«намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема шляхом недосто -
вірної, неповної або упередженої інформації». В той же час згаданий Закон
відносить «зміцнення політичної і соціальної стабільності в суспільстві» до
числа пріоритетів національних інтересів.
Слід визнати, що ситуація у сфері історичної свідомості та фундамен -
тальних досліджень віддзеркалює негаразди, що переслідують Україну
у період, який прийнято доволі беззмістовно називати «перехідним». Тут
спостері гаються складне нашарування й зіткнення різних пластів інфор -
мації та тлумачень спільного минулого.
З одного боку, даються взнаки деформації історичної свідомості, що
склалися у радянський період: месіанізм, денаціоналізація, дегуманізація
(примат класово-партійних цінностей), схематичне, вульгарно-детермі -
ністське сприйняття історичного часу і процесів, порушення спадковості
історичного розвитку (боротьба з «реакційними» теоріями, замовчування
окремих періодів і подій), надмірна політизованість й етатизм, моно полі -
112 Д. Вєдєнєєв, О. Лисенко
зація права на істину3. За уважного аналізу не важко помітити, що чимало з
зазначених хиб історичної науки та свідомості стали «надбанням» сучасного
наукового й духовного простору в Україні.
Діють і модерні фактори. На думку експертів Національного інституту
стратегічних досліджень, найбільш гострими проблемами розвитку істо -
ричної свідомості сучасного українського суспільства є такі:
– відсутність у значної частини населення України єдиної національної
і державної ідентичності (за даними опитувань 2004 р. громадянами України
перш за все вважали себе 44% опитаних, дотримувалися локальної іден -
тифікації — 37%, майже 11% вважали себе громадянами колишнього СРСР,
дотримувалися суто національної ідентифікації — понад 3%);
– наявність суттєвих регіональних відмінностей в історичній свідомості,
причому у східних регіонах переважала регіональна або радянська само -
ідентифікація, в західних і центральних — чітка національна та державна
ідентичність. Водночас це супроводжувалося відмінностями у виборі гео -
політичних, культурних орієнтацій, політичних та соціально-економічних
пріоритетів. За соціологічними опитуваннями квітня 2005 р., за незалеж -
ність України у східному регіоні висловлювалося 64% респондентів, півден -
но му — 70, центральному — 81, західному — до 90%. Водночас у 5 областях
Сходу України станом на 2004 р. зосереджувалося 40% основних засобів
держави, 55% промислового виробництва, 22% — сільськогоспо дарського
та третина інвестицій в основний капітал;
– прояви національної ворожнечі, шовінізму, національної або релігійної
нетерпимості з боку окремих політичних сил, громадських організацій,
персон, ЗМІ;
– консервація в історичній свідомості елементів тоталітаризму, що
активно роздмухується деякими політичними силами;
– наявність у суспільній свідомості полярних, політично заангажованих
та емоційно перевантажених оцінок важливих подій вітчизняної історії, що
ускладнює діалог між певними суспільними групами;
– недостатній рівень розвитку фахової історичної дослідницької діяль -
ності та історичної освіти;
– поширення ЗМІ перед широкою аудиторією з комерційних або вузько
корпоративних інтересів перекрученого, фальсифікованого інформаційного
продукту на історичну тематику;
– занедбаний стан пам’яток історії та культури.
До цього можна додати відсутність чітко продуманої, перспективної
державної політики у сфері історичної пам’яті. Спеціалісти згаданого
Інституту вважають одним зі способів подолання конфліктогенності в сфері
історичної свідомості «впровадження практики оприлюднення аргумен -
тованих офіційних оцінок найбільш значущих історичних подій (на основі їх
113Проблема оцінки діяльності ОУН та УПА: поле конфронтації...
глибокого всебічного попереднього вивчення і обговорення висококва -
ліфікованими фахівцями)»4.
Водночас, за намаганнями подолати наслідки тоталітаризму в сфері істо -
ричної свідомості (виправдані або мімікровані під боротьбу з «ганебним
минулим») незрідка поза увагою залишається руйнування тради ційної
ментальності та історичного духовного поля процесами глобалізації (що
притаманне і для інших пострадянських держав).
Як це не дивно, але частина національної (націонал-патріотичної,
націонал-демократичної за самоназвою) інтелігенції або не помічає цих
загроз духовному виміру буття українського народу, або свідомо не звертає
на це уваги. Виникає очевидне протиріччя, адже поняття «націонал-патріот»
і «борець зі спотворенням історії України» майже винятково асоціюється із
прозахідно налаштованою людиною. В той же час найбільш реальна загроза
об’єктивному, повноцінному розвитку пізнання, формуванню національної
історії походить наразі саме в контексті процесів глобалізації. У порівнянні
з інформаційно-технологічними та фінансовими можливостями глобалізації
скромними виглядають віджилі релікти історичної свідомості «вітчизняного
походження», яких і справді доцільно позбуватися.
Можна припустити, що у перспективі тематика боротьби ОУН та УПА
може стати жертвою «уніфікації» вітчизняної історії. Справа в тому, що
власне націоналізм (якщо не застосовувати цю дефініцію у лайливому
значенні, притаманному радянській історіографії або сучасній ліворади -
кальній ідеології), означає рішуче обстоювання національних інтересів,
збереження національної культури, духу та героїчної історії нації в
широкому розумінні цього слова. Незважаючи на зовнішнє протистояння,
ветеранів Великої Вітчизняної війни і колишніх учасників руху ОУН та
УПА об’єктивно єднає відданість обстоюванню права українського народу
на вільний розвиток без зовнішнього втручання, чужої експансії, заради
чого вони йшли на величезні жертви.
Саме це і не вкладається у стратегію нівелювання «власного шляху»,
традиційних культур, властивих глобалізму. І Велика Вітчизняна війна, і
самостійницький рух ризикують опинитися у реєстрі «небажаних» тем
стандартизованого під «долучення до цивілізованого світу» історичного
світогляду українського народу.
За «методологічної розгубленості» української фундаментальної гума -
нітарної науки в трансформаційний період спостерігається зниження
теоретичного рівня багатьох праць з вітчизняної історії, тиражування тих
чи інших односторонніх, політично заангажованих концепцій аж до
механічного переспіву радянських або еміграційних концепцій (включаючи
суперечності в оцінках минулого, що законсервувалися між різними полі -
тичними угрупованнями діаспори).
114 Д. Вєдєнєєв, О. Лисенко
Як слушно зазначав знаний український історик Я. Дашкевич, у деяких
сучасних дослідників спостерігається «спалах псевдоісторичної фантас -
тики», «ідеологічна закомплексованість «в дусі націоналізму, комунізму,
клерикалізму тощо»5. Дається взнаки послаблення професійної підготовки
за «непрестижним» у ринковий час фахом історика.
Слід враховувати, що формування нового бачення вітчизняної історії
здійснювалася кваліфікованими, але привченими до «коливань разом з
генеральною лінією» спеціалістами (якщо в кінці 20-х серед істориків члени
партії становили 7%, то в 1983 р. — 68%)6. Багатолітній вплив соціального
замовлення, жорстко-директивного стилю управління гуманітарною сфе -
рою, ізоляції від світових шкіл розвитку історичної науки, загроза засто -
сування різноманітних санкцій до нестандартно мислячих науковців й
дотепер виявляється у формі вкоріненого остраху перед розправою за
«вільно думство». Стереотипи комуністичних часів заперечувалися насад -
женими комуністичною ж системою методами, в дусі непримиренності до
бага томаніття думок й опонентів, з майже інстинктивним прагненням до
«правильності» та «ідейної витриманості».
У перші роки після розпаду СРСР давалися взнаки вакуум на місці
відкинутої офіційної марксистсько-ленінської ідеології, прагнення відмежу -
ватися від нав’язаних пропагандистською машиною віджилих стереотипів.
Водночас, спроби підвести новітню ідеологічну базу під процес суверенного
дер жавотворення, піднесення націонал-патріотичних та націоналістичних
настроїв спостерігався практично у всіх пострадянських та посткомуніс -
тичних державах.
Особливий акцент робився на тих реальних або сконструйованих істо -
ричних подіях, що входили до «реєстру образ», заподіяних «імпер ським
центром», «імперськими націями», «комунізмом» тощо, а також тих, що
доводили відрубність власної нації від поневолювачів. Паралельно із пле -
канням своєрідного історичного мазохізму творилися й «героїчні схеми»
некритичного вихваляння своїх народів, незрідка замішані на ненависті до
певних етносів, сліпому запереченні всього, що не вкладалося в лещата
кон’юнктурних «дискурсів».
Різні суспільно-політичні сили безапеляційно зараховували себе до носіїв
«історичної правди», хоча ця псевдонаукова дефініція на ділі виявлялася
лише упередженими, однобічними тлумаченнями подій, через які пролягла
своєрідна лінія фронту ідеологічних баталій.
Ситуацію, в якій опинилися гуманітарії країн комуністичного блоку після
його розпаду, влучно проаналізував угорський філософ Й. Бібо ще на
початку 1990-х рр. В країнах Центральної та Східної Європи, писав він,
«набуття національної спільноти не було пов’язане з визволенням людини».
У суспільствах «виник такий психологічний настрій, якому притаманний
115Проблема оцінки діяльності ОУН та УПА: поле конфронтації...
стан істерії, і в якому відсутня здорова рівновага між реальним, можливим
і бажаним».
Спостерігалося “підвищене прагнення до документального обґрун -
тування свого буття й внутрішня невпевненість, національна пихатість й
несподіване раболіпство, постійне декларування своїх досягнень і очевидне
применшення справжньої цінності цих досягнень... Більшість цих народів
живуть пам’яттю про колишню славу або мріями про майбутню державу.
Ще меншу терплячість виявляють вони, коли хтось намагається розвіяти їх
мрії, які не справдилися, однак все ще плекаються... Все, що коїлося «в
інтересах нації» (навіть фальсифікації та вбивства), було святим і не
підлягало сумнівам». У суперечностях щодо історії країни-сусіди «намага -
лися використовувати по відношенню одна до одної ті ж методи впливу,
котрим вони навчилися у імператорів».
«Розквітла, — зазначав Й. Бібо, — вкрай сумбурна політична пуб -
ліцистика, яка оперує фальшивими категоріями». Діячі «національної науки
перейшли до «наукового» обґрунтування історичного, а за відсут ністю
такого — доісторичного права нації на існування, її місії, яка виправдовує
самостійне, суверенне національне буття, «наукових» аргу ментів у тери -
торіальних суперечностях... Така «наука» привчила націо нальну еліту
виходити не з реальної дійсності, а з вимог, які висуваються навколишньому
світу, не з об’єктивних результатів розвитку, а з побажань, а також думок,
які не беруть до уваги причинно-наслідкові зв’язки... Якщо їм задавали
питання..., чому вони хочуть поставити себе вище тих, кого вони аж
ніяк не вищі, то у відповідь вони посилалися на археологічні знахідки,
народні пісні, лексичні запозичення, олтарі, книги, бажаючи тим самим
довести, що без їх сприяння даний народ ще й сьогодні животів би у
невігластві»7.
Аналізуючи порушену у статті проблему, не можна обійти і питання
міфологізації суспільної свідомості. «Становище гуманітарних наук у
масову епоху особливо хистке, — писав засновник герменевтики, визначний
німецький філософ Г.-Г. Гадамер, –– у наскрізь організованому суспільстві
кожна група інтересів спрацьовує залежно від своєї економічної й соціальної
влади. І наукове дослідження вона оцінює за тим, наскільки його результати
вигідні чи шкідливі їй як владі… Тиск інтересів економіки та суспільства —
це тягар для науки… Так, наприклад, зацікавленість батьківщини в описі
політичної історії може стати особливо сучасною. Наскільки сильно дифе -
ренціюється одна й та сама історична подія (курсив наш — Авт.) серед
серйозних дослідників різної національності, загальновідомо. Це відбу -
вається не через оцінку дії, а через внутрішню належність, яка задає точку
зору. Однак подібні речі легко змінюються, тому й прагнуть стати на точку
зору, вигідну громадськості»8.
116 Д. Вєдєнєєв, О. Лисенко
Не встигли історики подолати «білі плями» радянського періоду, як
настав якісно новий етап міфологізації суспільної свідомості. Міфологічний
тип свідомості, за визначенням фахівців соціології історії, оперує обра зами,
а не поняттями, робить узагальнення на рівні сприйняття почуттями,
маніпулює готовим набором усталених образів і уявлень. «Особистість з
міфо логічною свідомістю не здатна до самосвідомості…, їй не властиві
само контроль над власними вчинками й діями, і прийняття повної відпо-
відальності за них. Тому вона потребує контролю з боку тієї спільноти, де
проходить її життя…, розвивається система суворого соціального конт -
ролю, яка майже, якщо не абсолютно, підпорядковує людину певним
правилам поведінки»9 (курсив наш — Авт.).
«…Проблема міфу — це найтуманніша з усіх проблем історичної
методики… — зазначав Г. Гадамер. — Смисл міфу, смисл казок най -
глибший… Ми взагалі не ті, хто спроможний тлумачити міфи, бо скоріше
міфи тлумачать нас,… міфи мають власну історичну глибину»10.
Отже, цілеспрямована міфологізація свідомості (зараз не йдеться про
репродукування міфів як природну властивість колективної історичної
пам’яті) не є такою вже суспільно індиференою. Більше того, вживляння до
масової свідомості міфів перешкоджає побудові реальної демократії та
громадянського суспільства — керованою, спантеличеною «біомасою»
легко управляти у своєкорисливих інтересах. Відсутність доступу до істо -
ричної інформації або навмисне її перекручення в чиїхось кон’юнктурних
інтересах не дає особистості гармонійно розвиватися, стати господарем
своєї долі, робить її легкою жертвою маніпуляцій, «гарматним м’ясом»
боротьби за владу під прикриттям інформаційних технологій.
Конструювання нового бачення власної історії породило псевдонаукову
схему, за якою певні періоди історії України подавалися як цілком негативні
смуги, «втрачений час» національної історії. Вже сама по собі така конст -
рукція формувала у співгромадян некритичний, недіалектичний, а то й
конфронтаційний стиль мислення — аж до суцільного заперечення тих
часів, коли ті самі люди мали цілком пристойний рівень існування (після
1991 р. Україна щорічно втрачала з різних причини 10 тис. науковців,
інженерно-технічних працівників, викладачів).
Носіїв таких поглядів зовсім не цікавить, що співгромадяни так і не
отримають справжнього задоволення свого невід’ємного права на доступ
до інформації, що це спотворює світогляд, закладає суспільно-психологічні
передумови для автаркії різних поколінь українського народу. Парадо -
ксально, але саме ті, хто ратує за подолання «комплексу меншовартості
малороса», докладають (свідомо або ні) зусиль до плекання цього комплексу
через формування розірваної (дисперсної) картини минулого України,
відсікаючи нащадків від того, чим вони мають пишатися і наслідувати.
117Проблема оцінки діяльності ОУН та УПА: поле конфронтації...
Насправді, і матеріальний, і духовно-культурний статок, усталена мен -
тальність населення України є синтезованою субстанцією всього, що мало
місце в попередні часи (не тільки, звичайно, радянські). Досить сказати, що
і за часів Російської імперії, і за часів СРСР Україна перетворилася на один
з провідних в економічному відношенні регіонів (більш розвинений, ніж
чимало з регіонів власне Росії), етнічні українці посідали помітне місце
серед правлячої верхівки, воєначальників, зробили вирішальний внесок у
розвиток багатьох галузей науки й техніки тощо. Наведемо, як приклад,
промовистий факт з військової історії — з часів Петра І і до 1917 р. українці
дали Російській імперії чотирьох фельдмаршалів, понад 3 тис. генералів і
адмі ралів, третину офіцерського корпусу11.
Перенесені українським народом очевидні страждання, пригнічення
жорстокість, змальовувалися як атрибути винятково певних історичних
відрізків, хоча будь-який період вітчизняної і всесвітньої історії, будь-які
злами у розвитку людства рясніють насильством й нерідко брали велику
людську ціну за те, що нащадки розцінювали згодом як прогрес. Досить
згадати страшні жертви доби розбудови капіталізму серед народів Європи
та колоніальних земель, величезні втрати народонаселення епохи релігійних
війн Реформації та Тридцятилітньої війни, загибель шостої частини
французів під час того, що сама ж буржуазна історіографії назвала Великою
буржуазною революцією і Наполеонівськими війнами, близько 100 млн.
африканських рабів, з яких лише десята частина дісталася Америки,
винищення голодоморами народів Індії та Ірландії тощо.
Однак доводиться тверезо усвідомлювати, що міфологізація й героїзація
історії, яка, можливо, не має нічого спільного зі справжніми науковими
методами, була і залишається в арсеналі людства засобом соціальної
мобілізації: для відсічі ворогу, творення держави, консолідації зусиль для
досягнення певної надмети, формування політичних або етнічних спільнот.
Яскраво це проглядається на прикладі історії Великої Вітчизняної війни.
Пам’ять про неї та Перемогу виступає однією із капітальних конструкцій
пострадянської колективної ментальності. Однак процеси побудови плю -
ралістичного, демократичного суспільства неминуче викликають перегляд
певних оцінок на основі залучення нового фактичного матеріалу, відмови
від певних табу (тут ми маємо на увазі саме сумлінний науковий пошук).
У результаті сакральні теми сприймаються більш скептично, «міфи
розвінчуються», усуваються кон’юнктурні нашарування, свідомі фаль -
сифікації офіційної радянської науки. З іншого боку, докладаються зусилля
до свідомої дискредитації звитяги, кращих проявів духу наших предків.
Скажемо відверто: від народів колишнього СРСР вимагають відмови від тієї
спадщини минулого, яка цементує, надає сили для обстоювання сучасних
національних інтересів.
118 Д. Вєдєнєєв, О. Лисенко
Натомість на Заході вкрай обережно ставляться до свого минулого і
зовсім не культивують комплекси провини перед іншими народами. Цікаво,
що найстаріша демократія Європи — Велика Британія — під час негласного
узгодження позицій союзників перед Нюрнберзьким процесом віднесла до
переліку «недоторканих» проблем (крім передвоєнної політики та Мюн -
хенської угоди) ще й власну зовнішню політику ХІХ століття та Англо-
бурську війну 1899–1902 рр.!12.
В Україні, відбувається одночасне поширення й конфліктність строкатих,
подекуди полярних історичних міфів або контраверсійних поглядів на
минуле. Причини цього полягають у суттєвих регіональних відмінностях,
незавершеності процесу формування політичної нації, багатонаціональному
складі населення, зіткненнях між традиційною ментальністю, усталеними
поглядами на історію з ревізією традиційних поглядів на минуле, ціле -
спрямованими зовнішніми інформаційно-психологічними впливами тощо.
Однак, на нашу думку, глибинна причина люфту в оцінці мину лого
України (насамперед — радянського періоду), включаючи взаємо пов’язані
проблеми політики радянської влади та опору їй з боку національно-
визвольного руху, полягає у розбіжностях у ставленні суспільно-політичних
сил до суверенітету України як такого, висуванні різних моделей її розвитку,
різних зовнішньополітичних орієнтаціях.
Це — природна ситуація. Але до неї додаються і своєкорисливі зусилля,
спрямовані на перетворення історичної пам’яті та історичних до сліджень у
заручницю політичних маневрів. Різні політичні сили нама гаються експлу -
атувати певні пласти історичної пам’яті, апелювати до світоглядових кліше,
міцно закарбованих у свідомості різних вікових, національних, регіональ -
них категорій населення.
Ситуація у сучасній Україні (в морально-політичному й науковому
вимірах) ускладнюється тим, що частина учасників дискусій довкола історії
ОУН та УПА намагається законсервувати, відстояти міфи компартійної
пропагандистської машини, а частина їхніх опонентів — створити міфи нові
(їх методологія практично ідентична). При цьому обидві сторони ретельно
обминають ті історичні реалії, які не вкладаються в «прокрустове ліжко» їх
концептуальних побудов і трактування. Подій, котрі здебільшого заслу -
говують на скорботу й каяття, а не перетворення їх на аргументу у боротьбі
за політичний вплив на населення чи зовнішньополітичні симпатії.
На жаль, при всьому бажанні сучасникам важко отримати реалістичну,
багатовимірну картину подій у Західній Україні (невіддільну від творення
реалістичної історії УРСР та СРСР в цілому). Як правило, на перший план
виходять емоційно загострене зображення насильства тієї або іншої сто -
рони, нескінченний ряд епізодів афектованої пам’яті. В той же час історики
майже не наважуються на аналітичну репрезентацію тогочасних подій.
119Проблема оцінки діяльності ОУН та УПА: поле конфронтації...
Хотілося б сподіватися, що оцінки сучасниками, особливо — науковцями,
всіх наслідків входження земель Західної України до складу УРСР та СРСР
не будуть «пласкими», одномірними, а стануть діалектично враховувати всі
історичні фактори, які його спричинили, вплинули на перебіг цих процесів.
Інакше важко дати раціональне пояснення багатьом подіям в Західній
Україні і радянського періоду історії України в цілому, що існували одно -
часно, і мали неоднозначні наслідки для подальшої долі нашого народу.
Згадаємо, що саме в цей час, з погляду історичної ретроспективи,
закладаються міжнародно-політичні й геополітичні передумови для суве -
ренітету й соборності України: в рамках УРСР об’єднуються майже всі
українські етнічні землі (які б цілі не переслідував при цьому Сталін).
Україна стає членом ООН з моменту її створення у 1945 р. У 1946 р. УРСР
обрали до Економічної і Соціальної ради ООН, у 1947 р. — до Економічної
комісії ООН, у 1948–1949 рр. республіка була членом Ради Безпеки ООН.
Попри відсутність реальної самостійності України на міжнародній арені,
її присутність та діяльність у міжнародних організаціях, участь в обсто -
юванні прав народів на визволення від колоніальної залежності, боротьбі
за мир формували відповідне міжнародного реноме УРСР, закладали
політико-інформаційні засади для швидкого визнання України іноземними
державами після 24 серпня 1991 р. Нігілістичне ставлення до геополітичних
здобутків України радянського періоду (насамперед — досягнення де-факто
соборності українських земель) може ускладнити обстоювання того статус-
кво, який Україна отримала на основі наріжного для сучасного світоустрою
принципу непорушності післявоєнних кордонів.
Соціально-економічні здобутки західноукраїнських земель можна роз -
цінити як безпрецедентні за всю їх історію (хоча те, що «заганяли дубцем
до раю», заперечувати безглуздо). Постав багатогалузевий промислово-
енергетичний комплекс із суттєвою часткою науковомістких виробництв.
Найбільш вражаючим стало втягнення широких верств укра їнського
населення (жертв дискримінаційної політики іноземних урядів) до різних
форм соціальної активності. Розвиток освіти й культури (до 1950 р. в регіоні
працювало 166 науково-дослідних установ, 20 педагогічних й 35 вчитель -
ських інститутів, не рахуючи 24 інших багатогалузевих вищих закладів
освіти проти 4 за часів ІІ Речіпосполитої, 82 педагогічних училищ13), сприяв
появі широкого прошарку нової інтелігенції, котра, здебільшого, і виступила
головною рушійною силою національно-демократичного руху, спрямова -
ного проти соціалістичного ладу.
Це зайвий раз підкреслює неспроможність вульгарного розуміння
рушійних сил історії у вигляді жорстко підпорядкованої «базису» і
«надбудови». У випадку з землями Західної України в період розпаду СРСР
якраз став домінуючим ментальний фактор, етнокультурна окремішність
120 Д. Вєдєнєєв, О. Лисенко
регіону як одного з піонерів відцентрових тенденцій в УРСР. Аналіз
підґрунтя конфліктів у післявоєнному світі підтверджує закономірний
характер превалювання позаекономічних мотивів (етнічних, етнорелігійних,
історико-культурних тощо) у внутрішніх конфліктах у державах, складних
за національним та релігійним складом населення, з наявністю регіонів
(земель) зі своєрідним історичним шляхом або включених до фактично
унітарних держав із застосуванням примусу, внаслідок тих або інших
міжнародних комбінацій.
Руйнація ж виробничого комплексу, створеного в регіоні зусиллями
народів України та СРСР в цілому, інші наслідки «перехідного періоду»
спричинили в Західній Україні до найвищого за часів незалежності рівня
безробіття, найнижчого офіційного доходу на душу населення, абсолютного
скорочення чисельності населення, масової міграції працездатного й
соціально мобільного населення на роботу за кордон (лише з Львівської
області — до 500 тис. осіб, здебільшого нелегально).
У свою чергу масове перебування, часткова або повна інтеграція най -
більш активних вихідців із Західної України до соціально-економічного
або культурно-ментального середовища зарубіжних країн, проблема вихо -
вання залишених в Україні дітей у майбутньому серйозно загрожує ерозією
самобутнього соціально-політичного й етнокультурного феномену «укра -
їнсь кого П’ємонту», завдяки якому Західна Україна відігравала особливу
роль у збереженні національних й державницьких прав укра їнського
народу.
Вивчення й суспільне обговорення складних проблеми минулого ОУН
та УПА відбувається у принципово інших історичних умовах, новій ситуації
у світі та в Україні. Постає завдання творення своєрідного «єдиного
історіографічного простору» науковців України та національної діаспори,
подолання ідеологічних й концептуальних суперечностей, штучних наша -
рувань доби міжблокового протистояння у світі. Про це ще наприкінці
1970-х років писав відомий історик професор О. Оглоблин: «Українська
еміграційна історіографія — це невід’ємна частина цілої української
історіографії, головний осередок якої, з природи речей, може бути лише в
Україні (курсив наш — Авт.). Хочемо ми того, чи не хочемо — байдуже, чи
тут на еміграції, чи там, на батьківщині, — українська історична наука —
одна і єдина, а українські історики — тут і там брати по науці. Це еле -
ментарна істина, яку, проте, нерідко забувається»14.
Водночас відбувається перенесення до історіографічного простору
України полемічних, суб‘єктивних, політично заангажованих поглядів та
концепцій еміграційної й зарубіжної в цілому науки. Цьому сприяло не
тільки те, що на осмислення суперечливих подій минулого був потрібен час
та методологічне «розкріпачення» історичної науки, й перенесення до
121Проблема оцінки діяльності ОУН та УПА: поле конфронтації...
України через різноманітні неурядові організації та наукові центри (які
часто виступали спонсорами вітчизняних наукових проектів) притаманних
їм ідеологічних поглядів.
На оцінках сучасниками історії протиборства в Західній Україні як
аспекту її інтеграції до радянської держави помітно відбивається регіо -
нальний вимір історичної пам’яті. Він формувався століттями у залежності
від історичної долі земель, їх державної приналежності, впливу тих або
інших офіційних ідеологічних доктрин, національно-релігійної картини
тощо. Окремим фактором стала тривалість перебування регіонів у складі
радянської державності, сумісність ментальності їх мешканців із панівними
ідеологічними доктринами СРСР (котрі всотували багатовікові ментальні
інгредієнти східнослов’янської спільноти, на що звертав увагу ще
М. Бердяєв).
При цьому доводиться з жалем констатувати, що національна інте -
лігенція так і не спромоглася сформувати зрозумілі й прийнятні для
більшості співгромадян концептуальні підвалини формування духовного
простору пострадянської України й ідеології державотворення.
Модель, заснована на виняткових пріоритетах титульної нації не тільки
не запрацювала (за даними Центру Разумкова, 71% опитаних висловився
саме за громадянсько-політичну, і лише 29% — за етно культурну іден -
тичність населення України), а й породила піднесення відцентрових
настроїв під час загострення політичної криз в Україні, міжрегіональну
напругу.
Дух і буква діючих конституційних норм не дозволяють вимагати від
громадянина відмови від національної ідентичності як умови політичної,
громадянської лояльності, законослухняності. Це ж суперечить і усталеним
нормам політико-правової коректності європейських країн, їх інтегрованих
структур, до яких намагається прямувати Україна.
Визнання багатоманітності регіонального та поліетнічного вимірів буття
Української держави, наявність регіональних моделей історичної пам’яті
зокрема, жодною мірою не тотожне поширюваному в багатьох публікаціях
(вклю чаючи і російські видання) фаталізму щодо майбутнього терито -
ріальної цілісності України. Єдність держави здатні забезпечити як повага
до самобутності її регіонів, гнучка політика «центр-регіони», так і те, що
90% опитаних громадян, незалежно від місця проживання, сповідують
однакові базові цінності — стабільність, правопорядок, повагу до основних
прав людини, добробут.
У зв’язку з цим не завадить згадати думку глави Української Держави
(1918 р.) гетьмана П.Скоропадського (досягнуті за 7 місяців нестабільного
існування його адміністрацією успіхи у державотворенні, зовнішній полі -
тиці, науково-культурному будівництві не можуть не вражати). Аналізуючи
122 Д. Вєдєнєєв, О. Лисенко
підсумки свого правління, П. Скоропадський у 1922 р., писав: «У націо -
нальному питанні я вважав за потрібне найсильніше підтримувати укра -
їнські національні змагання, але не культивувати в українцях особливої
ненависті до Росії і не накидати силоміць українську культуру… Засвоєння
українських шовіністично-націоналістичних тенденцій я вважав з дер -
жавного боку шкідливим, бажаючи натомість розвитку територіально-
державного патріотизму»15 (курсив наш — Авт.).
Не зайвим буде згадати і про повчальне підвищення уваги до історико-
громадянського виховання у сусідній Польщі. На фоні орієнтації на
стратегічне партнерство з Євросоюзом, НАТО і США Польща все більше
намагається обстоювати власні інтереси, в тому числі — у питаннях
внутрішнього укладу життя.
В ідейно-духовній сфері Польщі, піонера вестернізація та євроат -
лантичної інтеграції серед посткомуністичних держав, усе відчутнішими є
ознаки ерозії польської нації — як духовні, так і демографічні. За два роки
країну покинув у пошуках «кращої долі» на Заході мільйон соціально
активних громадян (з урахуванням нелегальної міграції — 2 млн.), серед
молоді до 30 років бажання виїхати працювати за кордон виявило 60%
опитаних, а 22% респондентів заявило про бажання назавжди залишити
країну. Стурбованість поляків, вихованих на католицьких цінностях, бага -
товікових традиціях «шляхетської демократії» і боротьби за національне
визволення, викликає потік не кращих ідейно-духовних впливів Заходу.
Клерикальні кола, котрі так багато зробили для повалення комуніс -
тичного режиму, зараз з відразою ставляться до ідеологічної надбудови
капіталістичного способу виробництва, проповіді егоїзму, індивідуалізму,
сексуальної розперезаності тощо. На сайті націонал-популістської партії
«Самооборона» часто цитують покійного Папу Римського Іоанна Павла ІІ:
«Для нас неприйнятна точка зору, згідно з якою єдину альтернативу після
падіння комунізму повинен становити капіталізм». Церква агітує за повер -
нення до ментальних цінностей аграрної Польщі ХІХ ст. Сильні антика -
піталістичні настрої спостерігаються і серед членів правих і лівих партій.
З дитячого садка планується розпочати вивчення національного гімну та
державної символіки, а в школах студіюватимуть новий курс історії Польщі,
розмежований із курсом всесвітньої історії — у Міністерстві освіти
вважають, що концентрація на історії країни окремо від всесвітньо-
історичного контексту сприятиме формуванню патріотизму. Передбачається
відвідування учнями і студентами героїко-патріотичних пам’яток, пам’яток
культури. З осені 2006 р. в армії запроваджено посади офіцерів з виховної
роботи, розпочато реалізацію державної програми «розвитку любові до
батьківщини сучасними педагогічними засобами», обов’язковими стають
відвідини вояками театрів, музеїв, виховних бесід тощо16.
123Проблема оцінки діяльності ОУН та УПА: поле конфронтації...
Норма Конституції України гарантує, що держава не має права вимагати
від громадянина слідування тим або іншим ідеологічним оцінкам минулого.
Це, звичайно, стосується й оцінки діяльності руху ОУН та УПА (крім тих
їх учасників, які відповідно до чинного законодавства визнані обґрунтовано
засудженими) і політики радянської влади в регіоні (крім законодавчо
засуджених незаконних репресій, осіб, засуджених за тяжкі злочини).
Водночас держава навряд чи має право стояти осторонь проблеми оцінки
руху ОУН та УПА: по-перше, безглуздо заперечувати, що це була одна з
форм боротьби за суверенітет і соборність України, по-друге, ця проблема
минулого свідомо перетворюється у джерело напруги та дестабілізації у
суспільстві.
Доцільно, нарешті, перевести обговорення у раціональну площину,
розглядати українське повстанство компаративно, як один із історичних
прикладів внутрішнього збройного конфлікту, приклад гострого проти -
борства націонал-патріотичних сил проти силового нав‘язування певної
моделі соціально-економічного та духовного розвитку. Важко не пого -
дитися, що доба Другої світової та післявоєнна історія людства рясніють
десятками, як що не більше, аналогічних рухів.
Зауважимо, що масові прояви обопільного насильства ставали неод -
мінною рисою внутрішніх, громадянських конфліктів. «Дика лють, небачені
бузувірства і жорстокість, — пише сучасний дослідник К. Лагунов, — ось
що відзначало селянське повстання 1921 року... Комуністів не розстрі -
лювали, а розпилювали навпіл пилами або обливали холодною водою і
заморожували. А ще розбивали дубцями черепи; заживо спалювали; вспо -
рювали животи, пхаючи у черевну порожнину збіжжя і м’якину; тягли за
кіньми; проштрикували кілками, вилами, розпеченими піками; розбивали
молотками статеві органи; топили в ополонках і колодязях. Важко уявити і
описати всі ті нелюдські муки і тортури, через які на шляху до смерті
пройшли комуністи і всі ті, хто хоч якось виявив доброзичливе ставлення до
Радянської влади ...».
Справді, при найближчому розгляді збройних конфліктів внутрішнього
характеру постає моторошна картина: взаємне оскаженіння, кров, підступ,
насильство по відношенню до мирного населення. Навряд чи доводиться
сумніватися, що у всіх випадках, коли народ стає об’єктом насильства, певна
його частина вдається до радикальної реакції, застосування крайніх засобів,
що не залишають місця для загальнолюдських норм моралі. Це законо -
мірність світової історії і Україна тут не виняток — згадаємо криваві
ексцеси доби Хмельниччини, Коліївщини, отаманщини 1918–1920 рр.
Згадані приклади минулого перестерігають, що найбільш ефективним
шляхом є гармонізація відносин між державою та суспільством, між різ -
ними верствами населення, забезпечення ненасильницької моделі прогресу.
124 Д. Вєдєнєєв, О. Лисенко
Документи засвідчують справжню глибину і трагізм громадянського
конфлікту, що супроводжувався жертвами й стражданнями не тільки
багатьох тисяч мешканців Західної України, а й вихідців з інших регіонів
нашої держави. Болісна пам’ять, скорбота, незагоєні рани лихоліття дотепер
бентежать душі сучасників, обумовлюють загострене сприйняття історії
ОУН та УПА.
Проте знати і пам’ятати про драматичні сторінки вітчизняної історії
необхідно, аби не допустити повторення цього у майбутньому. Власна
історія переконує нас у тому, що єдиним шляхом стабільного розвитку сус -
пільства є злагода й національна консолідація. Заради цього ми маємо
шукати визнавати й приймати сувору й «незручну» правду, прощати один
одному, щоб не перекладати цей важкий спадок на плечі прийдешніх
поколінь. Професійні історики в Україні мають повну можливість зробити
свій внесок у перетворення минулого з поля конфронтації у сферу
порозуміння.
1 Шлях перемоги. — 2006. — 18 жовтня. — С. 2.
2 Философия истории. Антология. — М., 1995. — С. 131, 134.
3 Пожидаєв Є. Історична свідомість в становленні громадянськості // Україна:
стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки-2005. — К., 2005. — С. 347.
4 Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки-2005. — К., 2005. — С. 188,
349 –353.
5 Дашкевич Я. Дорогами української Кліо. Про стан історичної науки в Україні //
Пам’ять століть. — 1996. — № 3. — С. 4.
6 Радченко Л.О. Сучасна історіографія національно-демократичної революції в
Україні 1917–1920 рр. — Х., 1996. — С. 13.
7 Див.: Бибо И. Нищета духа малых восточно-европейских государств // ЭКО. —
1992. — № 4.
8 Гадамер Г.-Г. Істина і метод. — К., 2000. — Т. 2. — С. 41–42.
9 Миронов Б.Н. Историк и социология. — Л., 1984. — С. 124–125.
10 Гадамер Г.-Г. Назв. праця. — Т. 2. — С. 36.
11 Військова слава України. ХVІІІ — поч. ХХ сторіччя. — К., 2007. — С. 41.
12 Лебедева Н. Неизвестный Нюрнберг // Родина. — 1991. — № 6–7. — С. 124.
13 Історія України. Україна в роки Другої світової війни. Возз’єднання українських
земель. Повоєнний розвиток республіки (1939–1955 рр.). — К., 1992. — С. 48.
14 Оглоблин О. Завдання української історіографії на еміграції // Український
історик. — 1978. — № 4. — С. 59.
15 Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. — К., 1993. —
С. 129–130.
125Проблема оцінки діяльності ОУН та УПА: поле конфронтації...
16 Майданов В. Дети зубрят патриотизм // «2000». — 2007. — 2 февраля.
17 Кожинов В. Россия. Век ХХ-й. — Краматорск, 2002. — Кн. 1. — С. 223.
Статья посвящена проблеме оценки деятельности ОУН и УПА.
Раскрываются особенности общественных рефлексий и поиск путей
консолидированной оценки этой страницы отечественной истории.
Ключевые слова: ОУН, УПА, украинский национализм, национально-
освободительное движение, политика памяти.
The article is devoted to the problem of evaluation the activities of OUN and
UPA. The features of public reflections and searching the ways of consolidated
appraisal of this page of domestic history are uncovered.
Keywords: OUN, UPA, Ukrainian nationalism, national-liberation movement,
memory politics.
126 Д. Вєдєнєєв, О. Лисенко
|